+5 Київ
"Три місяці пресхат, побиття в кабінетах оперативників, пресхат у слідчому ізоляторі Самари... І за три місяці мене викликають у кабінет до начальника СІЗО. Зустрічають прокурор і адвокат. З мене знімають усі обвинувачення, у мене просять вибачення. Мені кажуть, що я зараз вийду на волю і там на мене чекають мої батьки. А я тоді був студентом юрфаку в університеті. І на цьому все закінчилося. У мене формально попросили вибачення. Вони знайшли справжніх кілерів. І я втратив тоді три місяці життя, два зуби і віру в те, що мені хочеться стати частиною слідчо-судової системи в Росії", – розповів він.
За словами правозахисника, його до міліції "запросили". Осєчкін думав, що, можливо, запрошують на літню практику.
"Я не зателефонував своїм батькам: ні мамі, ні татові, який був журналістом і міг якось на початковому етапі надати розголосу, якби ми розуміли, до чого це все йде... Я, звичайно ж, йшов туди без адвоката, тому що не відчував, що зробив щось незаконне. Я думав, що мені пропонуватимуть практику чи свідка якогось. А коли я зайшов у відділ міліції, мені сказали, щоб я підійнявся на п'ятий поверх", – розповів він.
Там, продовжив Осєчкін, його зустріло шестеро "фізично розвинених, міцних, лисих, із золотими ланцюжками персонажів, які більше були схожі на бандитів, аніж на співробітників міліції".
"І коли вони дізналися, що моє прізвище Осєчкін, сказали заходити в кабінет. У той момент у мене були рожеві окуляри, я все-таки вірив, що міліція – це міліція, що вони повинні наводити лад, протидіяти злочинності. Вже точно не бити, катувати і мучити студентів. А коли я зайшов до кабінету начальника – по-моєму, це був або кримінальний розшук, або кримінальна міліція, – усі вони залетіли туди. Це була частина оперативників Ленінського району УВС Самари, а частина – оперативники обласного РУБОЗ. Далі за кілька годин я побачив "слоники", "диби", мене застебнули в кайданки, мене жорстоко били. Коли їм не вдалося зламати мою волю і змусити мене зізнатися в тому, чого я не робив, із сусіднього кабінету я почав чути крики мого друга дитинства Івана, якого теж мучили, били і катували, змушували зізнатися і обмовити мене, обмовити себе, що нібито ми, двоє студентів юрфаку, вчинили якісь убивства і є кілерами", – розповів він.
За словами Осєчкіна, тортури тривали кілька годин.
"Коли в мене гуділа голова, коли було вибито зуби, коли вся сорочка була у крові, вони, мабуть, змінили тактику. Всі вийшли, і в кабінет зайшла незнайома мені людина, яка сплеснула руками і сказала: "Що ви робите з ними?" Зняв із мене наручники і сказав, що зараз принесе мені попити. Допиваючи склянку, я відчув якийсь присмак. І свідомість покинула мене. Я прийшов до тями, коли було темно. Я був в іншому кабінеті, в іншій будівлі. Мене освітлювала камера з лампами. Якась молода слідча зачитувала мою нібито явку із зізнанням. За її спиною стояли ті п'ять-шість оперативників, які мене били, катували, мучили, вибивали. Від цього психотропного препарату я не міг нічого сказати. Наручники були за спиною закуті. І навіть, напевно, якби я міг щось зв'язно говорити, я б побоювався це робити, бо переді мною були ті люди, які мене у найстрашніший спосіб мучили і катували. Звичайно, я був у пригніченому стані. Але тортури на цьому не закінчилися. Потім мене тримали практично без їжі і без води два тижні", – продовжив правозахисник.
Осєчкін розповів, що воду пив з-під крана, а їжею була баланда, у яку, ймовірно, підсипали психотропні речовини – від цієї їжі він "поринав кудись усередину" і бачив удалині перед собою світлофор, який, "як стробоскоп на дискотеці, моргав дуже швидко то червоним, то зеленим".
Далі його перевели у так звану пресхату "до персонажів, які із себе вдавали розмальованих карних злочинців, а насправді були внутрішньокамерними агентами".
Там він провів два тижні.
"Періодично вони намагалися за допомогою насильства придушувати мою волю. І все це було зроблено для того, щоб я не відмовлявся від свідчень, які від мого імені було занесено в фальшиве явку із зізнанням. Потім усе це закінчилося у нас нерівним боєм... Вони вживали періодично наркотики, і в той момент, коли вони перебували у збудженому стані, але водночас фізично були ослаблені, я дав відсіч – і вони відразу підбігли гуртом до дверей, почали стукати. А я тоді ще активно спортом займався. І буквально за кілька секунд двері відчинили, і було зрозуміло, що весь цей час за дверима стояли оперативники, які у вічко спостерігали, зможуть вони мене зламати чи не зможуть. Далі ці історії із тортурами закінчилися. Мене повели в іншу камеру до наглядача за в'язницею, який мене попросив, щоб я більше ні з ким не бився, а сидів дивився відеодвійку з фільмами і чекав, коли мене звільнять, бо чудово розуміли і він, і адміністрація СІЗО, що проти мене немає нічого. Тоді, мабуть, журналісти в Самарі на прохання тата написали про цю справу, і адвокату, колишньому прокурору Октябрського району Володимиру Кузнєцову, вдалося знайти грубі порушення і підстави для того, щоб ці докази було визнано фальшивими. І плюс, я так розумію, після скарг і статті-розголосу справу було передано поверхом вище. І вони знайшли за доказами людину, яка це робила. Тоді мені пощастило. Але якщо згадувати ці моменти тортур, це, напевно, були одними з найстрашніших моментів у моєму житті, я розумів, що приречений, мені ніхто не допоможе, і система перемелюватиме мене", – підсумував Осєчкін.
