+1 Київ
Я поїхав у евакуацію Чаопеску, а повернувся Чапкісом
– Григорію Миколайовичу, добрий день. Я радий, що ми сьогодні зустрічаємося. Не радий тільки одній обставині: ви маєте набагато кращий вигляд, ніж я.
– Спасибі.
– Ви народилися ще у королівській Румунії. Отже, ви – іноземець?
– Ні. Я житель України.
– Кишинів був тоді у складі Румунії, ви під час народження одержали ім'я Грег Чаопеску.
– Так. У мене і син Грег. Він живе в Америці. Тут уже мене назвали Григорієм. А мого батька – Миколою (він Ніку).
– Тобто ви Чаопеску?
– Так.
– Чому Чапкіс?
– Я проїхав стільки міст і країн, скрізь скорочували прізвище. Так що я поїхав у евакуацію Чаопеску, а повернувся Чапкісом.
– Наскільки я знаю, коли ви народилися, ваше обличчя було густо зарослим волоссям. Вас навіть хотіли втопити, як кошеня.
– Так, це точно.
– Це мама вам сказала?
– Ні. Мені сказали мої старші сестри і брати.
– Тобто народилася дитина, заросла волоссям?
– Так. І коли народився мій син, він був таким самим: від вуха до вуха весь заріс. Ми злякалися... Зараз нормальний гарний хлопець.
– Мама вам коли-небудь розповідала, що сталося, чи ні?
– Ні. Причини ніхто не знає.
– У вашій сім'ї було семеро дітей. Чим займалися батьки?
– Дідусь і тато були лимарями. Знаєте, що таке лимар?
– Насилу.
– Це однаково, що зараз майстер із ремонту Mercedes. Головними тоді були ковалі, тому що всі на конях. Потім лимарі, які шиють сідла, вуздечки, віжки, батоги. Уявіть собі, сімейка з 11 осіб: тато, мама, бабуся і дідусь та семеро дітей – а працювали тільки дідусь і тато.
– Роботи не було для інших?
– Не те що не було – ми були маленькими.
– І мама вами займалася.
– Мама в мене була дуже бідною. І безграмотною. Вийшла заміж у 14 років.
– У 14 років?!
– Так. Дідусь привів мого батька і сказав: "Це буде твій чоловік". Вона сказала: "Добре". Тоді пручатися і говорити про кохання було марно. Бабуся моя народила 13 дітей. Коли в мого діда питали: "Ти що, з глузду з'їхав? 13 дітей..." – він казав: "А що я можу зробити? Якби я туди скеровував людину, я б із нею домовився. А так – скільки Богу буде завгодно". Тоді не було розмов про контрацепцію, аборти. Аборт вважали вбивством. От нас і було семеро.
– Хто живий, окрім вас?
– Ніхто з моїх старших сестер... Брат загинув на фронті в перші дні війни. Молодша сестра померла, а всі інші роз'їхалися в наш час уже. Коли від'їжджали, зі мною посварилися...
– Та ви що?!
– Я проводжав на вокзалі, було пів вагона Чапкісів... Так вийшло, що я до цього часу об'їздив уже багато країн з ансамблем Вірського, і мої родичі вважали, що я мав першим виїхати і їх викликати. А коли відкрили 300 тисяч місць на Заході...
– Еміграцію.
– Так. Усі їхали до Відня, а звідти вже хто куди. Я сказав, що я нікуди не поїду. "Я можу поїхати, але я знаю, що я маю повернутися до Києва". А жити я ніде не міг, не хотів. Ні Америка, ні Франція, ні інші країни, де я бував, не приваблювали мене. Але все-таки доля так розпорядилася, що я пожив трохи в Італії.
– У доньки?
– Так, але не витримав... У мене було дуже важке дитинство.
– Голодне?
– Голодне, холодне. 11 осіб у глиняному будиночку...
– Це Кишинів?
– Околиця Кишинева. Що я можу сказати? Мене вранці викидали... Мені давали шматок мамалиги або шматок насіння здавленого, "макуха" називається. Чи патоки. Це як дьоготь: чорний, солодкий. Чи шматок хліба, натертий часником. І на вулицю. А ввечері забирали.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Що ви робили на вулиці?
– Танцювали. Там була така міжнародна інтернаціональна братва моїх років і старші...
– Румуни?
– Румуни, молдавани, бесарабці, трансильванці, євреї, росіяни... Кого тільки не було на околиці міста... Циган було дуже багато серед нас. І ось ми танцювали з чотирьох-п'яти років. Лежав капелюх, у нього кидали хто скільки може. Барабан був, гармошка... Іноді я заробляв лей чи два, прибігав: "Мамо, я заробив". Із п'яти років розпочав трудовий шлях. Коли мені було вісім, я вже сидів біля ресторанів і чистив взуття. Навіть якщо мені хотіли дати гроші просто так, я не брав: я маю почистити! Досі люблю начищене взуття.
– Ті, хто відчував відчуття голоду в дитинстві, розповідали мені, що досі його пам'ятають. Ви пам'ятаєте відчуття голоду?
– Так. Я завжди хотів їсти. Не пам'ятаю, щоб наїдався досхочу. Ви уявляєте: зварити тричі на день казан на 11 осіб?
– Так...
– Ми літом жили практично на вулиці. У нас туалет і пічка були на вулиці. Єдине, чим ми були багаті, – у нас колодязь був: дідусь вирив. І до нас ходили по воду. Це вважали багатством. Так тривало до 40-го року. До школи я майже не ходив. О шостій ранку ми приходили до воріт видавництв. Нам давали по пачці газет – і ми бігали вулицями і кричали: "Купуйте "Полгар", купуйте "Вести"!
У 40-му році прийшла радянська влада. Те, що ще було в магазинах, зникло буквально за кілька місяців
– Ви пам'ятаєте румунську мову досі?
– Ні. Я можу зрозуміти, але говорити я вже не можу. Що стосується мови – це взагалі проблема. Почав із молдовської, додалася румунська, потім, у 40-му році, прийшла радянська влада – і додалася російська. Я пам'ятаю, що сидів у тата на плечах із бантами, усі кричали "Ура!", танки йшли через міст із Тирасполя в Бендери. І ми зустрічали радянську владу. Те, що ще було в магазинах, зникло буквально за кілька місяців. Потім уже нічого не було. Але я був щасливим, що відкрили будинок піонерів. Я ходив танцювати туди. Але це тривало недовго, тому що в червні 41-го почалася війна.
– На ідиш у сім'ї говорили?
– Так.
– Тобто це була основна мова?
– Так. Так от, почалася війна, але ми про це не знали. Зрозуміли, коли почали бомбити міст... Кожен зв'язав вузличок, кошичок, зачинили двері на ключик, перейшли через міст у Тирасполь і почали тікати від німців. Вони йдуть, а ми тікаємо. А куди ми тікаємо, ніхто не знає. Я вам передати не можу... вулицями, дорогами не можна було втекти, бо бомбили, стріляли кулемети просто зверху вниз. Ми тікали через ліси, партизанськими стежками. Ми не знаємо мови російської й тікаємо. Чого ми тільки не їли... Відходи від картоплі купували. Уже і грошей не було, й одягу не було – нічого не було. За три місяці, я пам'ятаю, залізли у вагони з вугіллям. Так ми дісталися до Казахстану.
– Ого.
– Три місяці ми тікали, за нами тікали люди натовпами, гнали корів, свиней. Що було, хапали – і тікали. Потім працювали в радгоспі у Ворошиловському районі Дзержинської області, із нами розраховувалися за трудодні цибулею, картоплею, олією, цукром, різними крупами – грошей не було. Ти міг відпрацювати і два трудодні на день, якщо ти з ранку до ночі працював.
– Але платили однаково не грошима, а їжею.
– Так. Ми отримували і трошки продавали, бо треба було ще це переробити. Припустімо, зерно дають – ще треба було на млин піти, отримати борошно. Загалом, проблеми були. Мені тоді було майже 12 років, і я сидів по 10–12 годин на коні й випасав молодий табун. Це дуже важко. Ми навіть їли на коні. Тому що табун не стоїть на місці. І так до 43-го року.
– Правда, що ви до восьми років ходили босоніж?
– Перші сандалики – вони мені зараз сняться – тато купив, коли мені було вісім-дев'ять років. Він додав до того, що я заробив на чищенні, – і купив сандалики.
– А взимку як ходили?
– Постоли. Знаєте, що таке постоли? Їх і зараз у Закарпатті носять. Взуття із сирої шкіри, онучі туди намотують.
Коли тато дізнався, що вже вигнали фашистів з України, у зворотну дорогу тими самими стежками ми приїхали до Києва. Я не пам'ятаю, як ми їхали...
– А чому в Київ поїхали?
– Ми не в Київ поїхали, а додому через Київ. Але в Києві нас усіх зняли з вагону – і просто в Октябрську лікарню. Там була палата Чапкісів. Черевний тиф.
– Ай-ай-ай.
– Це був кінець 43-го року. Лише два місяці, як пішли німці. Я бачив на власні очі, як вішали недобитих фашистів.
– Мої батьки бачили, як зірвався один.
– Там, де зараз Головпоштамт, я стояв на руїнах і спостерігав. Один зірвався...
– Зірвався – і його повісили назад.
– Я це все бачив на власні очі. "Ура!" кричали, коли їх повісили. Вони мотилялися ще довго. [Повісили] батька й сина поліцейського генерала якогось, який у Києві брав участь у вбивстві людей.
Коротше кажучи, усі поступово почали виходити з лікарні, один за одним. Але першим вийшов я. Мені було 13 років, а вигляд мав я на 10: худий, синій від хвороби... Мови не знаю. Безграмотний. Яка грамота, яке навчання могло бути, якщо я мусив постійно працювати?! Була тоді організація з розбирання руїн, у якій працювали сотні тисяч людей. Але у 43–44-му роках у Києві не було чоловіків – ще не повернувся ніхто. Головною силою була система трудових резервів. На цих 15–16-літніх чоловіках і трималося все. Там годували, давали гуртожиток, одягали... Але мене нікуди не хотіли брати... По-перше, я неписьменний, по-друге, не розуміють, про що я кажу, і я не все розумію, про що говорять. У Першому залізничному училищі (зараз – 17-те) директор каже: "Ідіть до приймальної комісії". Тато каже: "Ми вже там були". – "І що?" – "Не хочуть брати". – "То куди ми його візьмемо?! Він до токарного верстата не дістане. Що він робитиме?" – "Ви подивіться, як він танцює".
– А ви вже танцювали?
– Я ж вам кажу, що танцював із п'яти років. Коротше кажучи, коли я збацав "Циганочку" на пузі й на голові...
– І на пузі?
– Так. Я заскочив на стіл до нього, я вибивав такі штучки... Він підняв слухавку: "Зайди до мене, я тобі знайшов артиста". Зайшов майор, не було однієї ноги, повернувся із фронту на милицях. "А ну ще раз". І я ще раз затанцював. І він мене обійняв за плечі й каже: "Беремо!" Повели нас до тьоті Соні у їдальню: вона мене й батька нагодувала... Я цю кашу, схожу на клей, пам'ятаю як сьогодні. Потім мене повели у велику кімнату, де стояло 12 ліжок. Уперше в житті – мені вже було майже 14 років – я ліг на справжнє ліжко! Раніше ми спали на нарах. Дві поперечини, дошки і матраци із соломи. І так усе життя. Уявіть, нас у сім'ї було 11 осіб, отже, треба 11 ліжок. Куди ти їх поставиш?!
Так почалося моє життя в ремісничому училищі. Мене призначили в токарну групу, але я не діставав до верстата. Я поставив собі ящик, але майстер боявся, щоб я не впав, тому до верстата мене більше не підпускали – зробили головним із вивезення стружки. Увесь вільний час я танцював, навколо себе організував групу. І мене забрали в обласний ансамбль трудових резервів на бульварі Шевченка. Там барабанщики зараз репетирують.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Григорію Миколайовичу, у сьогоднішньому Києві залишилося хоч щось від Києва зразка 1943 року?
– Хрещатик, центральна частина Києва – це була одна суцільна величезна могила. Усе було зруйновано, не було жодного живого будинку. І ми навчалися з 8.00 до 12.00. А о 12.00 усі училища, ФЗУ та ремісничі училища шикувалися з музикою, із барабанами йшли на Хрещатик розбирати руїни до 18.00. Нам приганяли військові кухні, і просто на Хрещатику годували. І коли там утворювалися щілини, нас, хлопчаків, туди посилали з шукачами, тому що ми пролазили в ці дірки. І коли починало пищати, ми виходили й казали "ось там пищить". Тоді вже розширювали цю дірку, і туди заходили військові. Траплялися такі випадки, що вибухали й гинули хлопці. Так почалося моє життя в системі трудових резервів.
– А рідні – мама, тато, брати, сестри – схвалювали ваші заняття танцями? Їм подобалося, що ви не лимар, не робітник, а танцюрист?
– Так, їм подобалося, як я танцюю. Вони пишалися цим. У мене сестра танцювала ще в Шостому ремісничому училищі. І всі співали, танцювали. Я навіть не знав, що я такий нещасливий. Ви розумієте? Ми до багатих хлопців не лізли. У нас була своя братва, і все.
– Як ви опинилися на колінах у Сталіна?
– Я підходжу до цього моменту. Система трудових резервів на початку 46-го року організувала всесоюзну олімпіаду, щоб заохотити найкращі колективи. Туди з'їхалося півтори тисячі осіб з усіх 15 республік, у старому кремлівському театрі був заключний концерт. У цьому концерті було по одному номеру від кожної республіки. У фіналі, звісно, танцювали гопак. На сцені було 120 осіб: і цимбали, і оркестр, і хор. Є знімки, де шестеро хлопців вийшли повзуночками на авансцену, – серед них і я. А попереду сиділи Сталін, Маленков, Ворошилов, Булганін, Хрущов – уся братва, загалом.
На колінах у Сталіна я сидів півтори-дві хвилини. Але це змінило все моє життя, життя моїх батьків, життя моїх сестер і братів, моїх дітей та онуків
– Братва...
– Він підійшов, однією рукою зняв мене. Ніхто не знав, чому саме мене. Але потім, коли почали роздумувати, вирішили: бо я один був чорнявим.
– Він подумав, що кавказець.
– І найменшенький. Я вам покажу. Я випустив книгу... Можливо, ви її бачили?
– Ні.
– У машині лежить, забув узяти.
– Він подумав, що ви кавказець?
– Напевно. Свій. Ну чорнявий. Розумієте? Він мене зняв. Посадив до себе на коліна. І я просидів одну мить. У мене був шок: я не розумів, що відбувається. І найголовніше – страх. Ми звикли його бачити високим, великим, гарним...
– У кіно.
– І в кіно, і на всіх фотографіях він же був гарним, розмальованим. А тут обличчя, побите віспою... Неприємні відчуття. Про що вони говорили, я не знаю, як у дурмані. Із другого ряду передали коробочку, а там кіровський радянський годинник. Наручний великий. Подарували мені цей годинник, і Сталін поставив мене назад на сцену.
– Тобто Сталін вас ще поносив.
– Це тривало, я думаю, не більше ніж півтори-дві хвилини. Але це змінило все моє життя, життя моїх батьків, життя моїх сестер і братів, моїх дітей і онуків. Ось що означає доля. Ми з вами куємо щастя в одному місці, а воно приходить в іншому... Чому він зняв саме мене? Починаються ці чомусики... загалом, після цього я почав танцювати в обласному управлінні.
– Ви вже зіркою були.
– Ви не уявляєте... Коли ми приїхали з Москви, уся привокзальна площа була забитою комсомольцями з гаслами: "Дякуємо великому Сталіну за наше щасливе дитинство". І мене з вагона несли на руках до автобуса. Потім десь вискочило, що я токар мало не першого класу, що я такий талановитий і розумний... Я був найпопулярнішим хлопчиком у світі, напевно.
– Ваше фото, напевно, надрукували всі газети.
– Звісно. І журнали, і не тільки в нас, а і в інших країнах. Коротше кажучи, почалося в мене нове життя. Прийшла – можливо, ви чули? – Чернишова Лідія Дем'янівна.
– Це перша коханка Брежнєва під час війни. Ви про це знали?
– Вона була коханкою Брежнєва, правильно. Вона була дуже гарною.
– Танцівниця.
– А чоловік її став директором...
– Кримської філармонії.
– Філармонії, а потім він став директором державного ансамблю пісні й танцю. І мене було зараховано.
– Він свого часу переманив у Крим, у Ялту, Софію Ротару та Юрія Богатікова.
– Так, це вже потім було.
– Я звідти знаю цю історію.
– Коротше кажучи, мене зарахували. У мене досі є та трудова книжка. "Зараховано артистом балету державного ансамблю пісні й танцю". Я був найменшим, наймолодшим. Протягом трьох місяців я не міг отримати зарплати, тому що в мене навіть паспорта не було. Коли зробили документи, я отримав 790 рублів: 700 рублів оклад і 90 – хлібна надбавка.
– Сім'я зітхнула?
– Усі старші вже працювали...
– А годинник, який подарував Сталін, зберігся?
– Ні. Я обміняв його на пеніцилін, коли тато помирав. Він помер до кінця 46-го року в лікарні на Батиєвій горі. Ми там жили в гуртожитку.
Потім прийшли розумні люди і сказали, що на Україні дуже багато хорових колективів. У 46-му вже і капела бандуристів, і [хор] Верьовки... Вирішили з ансамблю пісні й танцю зробити ансамбль танцю. Забрали в нас хор – додали артистів балету. І ми мучилися з керівниками... Тільки в 55-му Щербицький виторгував у ЦК КПРС, щоб у Київ перевели Павла Павловича Вірського, який працював головним балетмейстером у червонопрапорному імені Александрова ансамблі.
– Він у Москві був, чи не так?
– Так. А до цього він був на фронті, і 2-й Український фронт мав свій ансамбль пісні й танцю. Потім вони поїхали в Москву, їх оформили у червонопрапорний ансамбль. Вірський став керівником... Щербицький запросив його на роботу в Київ. У 55-му приїхав Павло Павлович у колектив, у якому я вже працював протягом 10 років.
– Ви 27 років віддали ансамблю Вірського. Це була серйозна школа?
– Ой, це була чудова школа. Я день і ніч молюся на Вірського. Він мене створив, він мене виростив. Я хочу бути на нього схожим. Я і зараз роблю зауваження: припустімо, своїм студентам кажу: "У вас дві праві, але немає лівої ноги". Я жартую і згадую, що десь я це вже чув. Це від Вірського. Він був репетитором, балетмейстером, був танцівником. Він працював у всіх оперних театрах.
– Він же одесит.
– Одесит. В Одеському оперному театрі, у Києві працював. Болтов був у нього друг, молдаванин. Вони у 37-му в Києві організували ансамбль танцю. До війни. А потім, після війни, у 55-му, коли він приїхав у Київ, – той самий ансамбль... У 37-му він був там, де зараз на Прорізній молодіжний театр. А після війни – у філармонії, у дворі... От там я пропрацював 27 років.
– Він видатною постаттю був?
– Це був видатний хореограф. Його приймали в усіх країнах світу. А в людини, як у медалі, два боки. Я жив із ним в одному будинку на проспекті Перемоги, 3. Там жили всі футболісти, знаменитий режисер. Це був театральний будинок. [Вірському] дали квартиру, і він мені дав. Я був із перших днів роботи в ансамблі, коли приїхав Вірський, був лідером серед молодих хлопців, секретарем комсомольської організації, потім у профспілці, потім у партійній організації...
Я був дуже молодим, коли одружився. Власне, я ще не знав, що роблю. Мені було 20 років, коли до нас прийшла молоденька дівчинка з хореографічного училища. А я був такий гарненький хлопчик і вже був авторитетним... І вона вже завагітніла. Ось так почалося моє життя.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Кажуть, у Вірського були неймовірні репетиції.
– Річ у тім, що він дуже неординарна людина. Ось ми жили в одному будинку. Я дивлюся: рано-вранці він іде з бідоном для молока. Тому що біля дерева збиралася черга. Тому що о 9.00 під'їжджала бочка з молоком, і давали не більше ніж три літри в одні руки. І там міліція стояла, щоб не було бійок. І ось він іде. Звичайна людина. За годину ми зустрічаємося в балетному залі. Заходить Вірський – зовсім інша людина. Він був дуже добрим, усім допомагав, був великим авторитетом у Києві. Ліки треба, їсти, лікаря [знайти], квартири давати... Він був гарною, доброю людиною. А коли переступав поріг балетної зали, було написано "триває репетиція". Якщо ви запізнилися на п'ять хвилин, ви півтори години не заходите до зали.
– Тиран, еге ж?
– Ох, він був суворим. Він передусім знущався із себе. Мокрий, спітнілий... І це вже був дорослий чоловік. Він 1905 року народження. Розумієте? 50 із гаком років. Він робив подвійні тури. Але найголовніше, чого він вимагав від нас, – по-перше, синхронності, ритмічності, музикальності, виразності. І чомучки: "Ти відкрив руку. Чому ти відкрив? Ти запрошуєш? Ти просиш? Ти кажеш: "Зачекай"? Рука розмовляє. Чому ти це робиш?" Йому було байдуже, які ковирялки й "голубці" ти робиш. Єдиний хореограф, який створював сюжетні танці, думки в танці, – це був Вірський. "Бухенвальдський набат" – пам'ятаєте цей номер?
Вірський вимагав автоматизму, абсолютної синхронності й залізної дисципліни
– "На секунду встаньте". Так.
– О, із цим номером було стільки болю і страждань...
– Муслім [Магомаєв] співав.
– Там один подіум. Пам'ятник же з дерева зроблено. 1,5 т важить це все. Й імпресаріо Сол Юрок з Америки...
– Соломон.
– Соломон. Його батько цигарки випускав, фабрику мав у Чернігові. [Вірський] вимагав автоматизму, синхронності абсолютної, залізної дисципліни.
– Тобто ви були як машини?
– Так. Але зараз Вантух це все підтримує, я вам скажу. Зараз ансамбль теж синхронний, ритмічний, має дуже гарний вигляд.
– Що це за історія була, коли відомий фашистський терорист Отто Скорцені потиснув Вірському руку?
– Це було в Іспанії. Вірського довели до інфаркту. Ми працювали у спортивній залі. Порядок був таким: коли ми працюємо на сцені, то пройти до Вірського на зустріч можна було через держбезпеку. Коли хтось просить, фахівці знали, хто це. "Цього треба приймати. Він підтримує стосунки з тим-то. А цього не треба". І він не приймав. А тут нас розділяла тільки фіранка. Відкривається завіса, і виходить Отто Скорцені. А ніхто його не знав на обличчя. Оточили. Іде Вірський, тисне руки. І ось це рукостискання наступного дня всі газети і журнали опублікували: Отто Скорцені у фашистській формі, а руки – з Вірським. Приїхали до Києва – і почалося. Змінили всю команду, покарали дуже сильно за те, що не вгледіли. Від Вірського відмовилися всі, починаючи від комсомолу і до ЦК. І наш перший президент [Леонід Кравчук], він тоді був завідувачем відділу пропаганди.
– Ідеології, так.
– Тоді заїздили його. Жодних гастролей, ніяких зарплат не було... Начебто немає ансамблю. Розумієте? Доки не стукнуло Вірському, здається, 60 років.
– 70, напевно.
– Так. Ми сиділи у нього вдома: його дружина Валерія (вона була танцівницею, згодом народною артисткою) і я із дружиною. Я приніс йому, як зараз пам'ятаю, чайний сервіз, привітав із днем народження. Але ніякого дня народження не було. Він сидів у піжамі... Колектив зібрався, купив йому програвач. Він навіть не став дивитися на цей програвач... І тут стукіт у двері. Телеграма. "Дорогий Павле Павловичу. Вітаю. Ви видатний..." Він на очах вирівнявся, встав, пішов поголився, одягнувся. Це була телеграма від Щербицького.
– Приголомшливо.
– І за кожні 5–10 хвилин пішли телеграми... Кабінет Міністрів, комсомол, профспілки – усі. І він ожив душею. Йому дали Сталінську премію.
– Державну, напевно. Уже Сталіна не було. Це 75-й рік.
– Так. Загалом, державна премія. Потім лауреатом Шевченківської премії був. Загалом, він піднісся духом. І квартиру, де ми жили, йому дали на Майдані Незалежності. Там зараз його погруддя стоїть. На Михайлівській – чи якій?
– Михайлівській, так.
– Загалом почалося нове життя, почалися поїздки.
– Ви розповідаєте про поїздки... Тоді був анекдот: "Що таке Малий театр? Це Большой театр після закордонних гастролей". Тобто деякі артисти, музиканти залишалися просто за кордоном. Годунов, Баришніков...
– І з червонопрапорного [ансамблю імені Александрова]... Виїжджали тоді Большой театр (балет) і червонопрапорний у соцкраїни Варшавського договору. Держцирк був найкращим у світі. Виїжджали "Берізка" та ансамбль Вірського...
– І Моїсеєва, напевно.
– І Мойсеєва. Ростропович, Ойстрах – ось ці окремі солісти, шахісти виїжджали. А так – ніхто в далеке зарубіжжя. Що ви таке кажете...
– В ансамблі Вірського хтось залишався за кордоном?
– Ніколи.
– Жодна людина?
– Жодна людина за весь час.
– Ого.
– Ні. Це я вам кажу, тому що я брав участь у цій справі. Тому що я оформляв ці всі виїзні характеристики. Треба було написати.
– Ви кажете, Скорцені прийшов до Вірського. Але ви теж встигли поспілкуватися з Фіделем Кастро, Хо Ши Міном та Мао Цзедуном.
– Я досі не мию рук. Моріс Торез, секретар Компартії Франції, приймав нас. В Італії...
– Пальміро Тольятті?
– Тольятті. Я вам розповім про один момент. Нас приймали в Китаї і у В'єтнамі як братів. І що найголовніше? Добробут: ікра, червона риба... А їм давали по 200 грамів рису на день.
– Голодували, так.
– Голодували. І ось для вузького кола нам накрили "поляну" після закінчення гастролей у В'єтнамі. Ось стіл накрили і прийшов Хо Ши Мін. Він був у пальцівках: капці, вдягнуті на пальці, – знаєте?
– Так.
– Він був у майці на кшталт секонд-хенду: вигоріла сорочка така, з коротким рукавом. І коли він піднімав руку, наші дівчата помітили там дірку: у нього шов розійшовся. І коли почали їсти, а він руками... Йому дали тарілку з рисом. Руками їв рис. І коли Вірський запитав: "А вам не можна це їсти?" – він відповів: "Моєму народу лають 200 грамів рису на день. Я не можу собі дозволити більше". Це залишилося у нас у пам'яті. Він ходив так, як народ. Вони були тоді у злиднях, як то кажуть.
– Мао Цзедун – цікава людина?
– Ми з ним спілкувалися протягом п'яти хвилин. Я не можу вам сказати. Але він був у кітелі, на відміну від Хо Ши Міна.
– За що вам Елвіс Преслі подарував платівку?
– Просто він зайшов, зробив мені комплімент...
Я ніколи не був героєм, розумієте? Для того щоб на мене звернули увагу, мені потрібно було повзти, мені потрібно було робити різні трюки. З усього, що я робив, найкраще я робив повзунці. Досі кажуть, що "Чапкіса ніхто не перевершив". Усе інше, що я натанцював, відійшло на другий план. Тож із цим повзунцем я мав зустріч і з Сальвадором Далі... Він зайшов за куліси і побачив мене. "А, то в тебе в ногах моторчики". Підійшов, помацав.
– Сальвадор Далі?
– Так. Він прийшов із групою хіпі. У нього в піджаку був омлет.
– Кепкував.
– Так. І навколо нього брудна якась група людей, голодранців, які супроводжували його.
– Він знайшов моторчики у вас?
– Він пожартував, сказав: "Так, є". І всі газети написали про те, що Сальвадор знайшов в одного з українських козаків моторчики, вставлені в коліна. І народ повірив. І на всіх концертах хотіли до мене підійти помацати, побачити, що це таке.
– Григорію Миколайовичу, що це була за історія, коли перед перельотом зі США в Канаду у вас у багажі виявили вибухівку?
– Ні. Ви не так розказуєте цю історію. Ми працювали так: сьогодні Канада – завтра Америка, сьогодні в Америці – завтра в Канаді. І обов'язково потрібно заїхати на Кубу. Ми зустрічалися на заводах, на фабриках із трудівниками безкоштовно. Загалом зустрічі були. Ми зупинилися на чому?
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
У Канаді хтось із залучених робітників сцени підкинув нам у багаж вибухівку. Ми мали вилетіти з Реджини з вибухівкою в літаку і загинути
– На вибухівці.
– Отже, у нас було, скажімо, двоє шевців. А перед виїздом у далеке зарубіжжя нам додавали ще чотирьох. Шість-сім шевців. Рвуть усі взуття – і запас возимо із собою. Додаткові шевці, прасувальниці. У нас дві жінки прасують костюми, а перед поїздкою – не дві, а 12. А це були працівники відповідних організацій...
Хтось із залучених робітників сцени в багаж підкинув вибухівку. Ми мали вилетіти з Реджини з вибухівкою в літаку і загинути. Українці бігали з гаслами перед концертом і кричали: "Не ходіть на ці виступи. Це москалі. Там немає українців. Україну поневолено!" Загалом крайній націоналізм... Недобитки фашистів, яких вигнали. Вони об'єдналися і були проти Радянського Союзу.
Але аеродром завалило снігом, 40-градусний мороз – літаки не літають. 12 тис. осіб чекають у спортивній залі Саскатоне. І керівництво ухвалює рішення: артисти їдуть автобусами, реквізит поїде раніше окремо. Ми виїхали о дев’ятій ранку. Їдемо дорогою – пожежа. Коли під'їхали ближче, побачили, що це наша фура перекинулася і згоріло все... Вибухнула дорогою. Ми мали всі там вибухнути.
– Ви ж неодноразово могли загинути, чи не так?
– О, я вам розповім! Ми попливли з Куби на Кюрасао з концертом на благенькому пароплаві. Нас 120 осіб: оркестр, балет, реквізит, увесь супровід. Завантажилися. І піднялися хвилі – ми стали тонути! Довколишні військові кораблі підійшли... А підійти до нас не можна було, тому що вони б нас розчавили. І вони нас супроводжували: якщо ми потонемо остаточно, тоді нас рятуватимуть... Нас прибило до Панами, і ми залишилися живими.
Інший випадок. Летимо на концерт до Боготи (Колумбія). Знову ж на літачку місцевого значення. І раптом: "Прив'яжіться добре: у нас не відкривається шасі". Трусонуло нас... "Ми йдемо на посадку на пузо". Ви уявляєте, що коїлося на цьому літаку? Істерика, непритомність, усі прощалися, обіймалися, прив'язалися... Але щоб сісти, треба було протягом 40 хв літати – спалити гас. Коли ми спалили весь бензин і пішли на приземлення, останньої миті знову трусонуло...
– І відкрилося шасі...
– Це ж божі іскри навколо ансамблю! Скільки таких випадків було... Нас труїли в Берліні – ви знаєте, напевно? – на третьому Всесвітньому фестивалі молоді та студентів усю радянську делегацію (нас було 1,5 тис. осіб із різних республік)...
– Отруїли.
– Так. У Берліні.
– А чим? Невідомо?
– Хтось щось кинув у казан – і у нас у всіх був пронос. Прибрали всіх. Привезли новий штат: від прибиральниць до лікарів. Нас уночі кололи, а 14 серпня ми виграли найбільшу кількість золотих медалей серед усіх республік у Берліні.
– Дивна у вас історія, дивовижна біографія. Приголомшлива слава в юності, у зрілому віці, а потім, коли, має бути пенсія, – раптом новий виток у кар'єрі, "Танці з зірками". Хто вас запросив туди?
– Зачекайте. До цього ще було далеко. Річ у тім, що середню школу я закінчив заочно. Нещодавно в архіві знайшов свій диплом про середню освіту: я вчився на "задовільно", жодного "добре" немає.
– Навіщо вам це з такими ногами?
– Потім я вступив до Інституту культури, де зараз я працюю професором. Але в Києві не було Інституту культури. Це була філія Харківського інституту культури. І тут же, на Печерську, було два факультети – бібліографічний та культурно-освітня робота.
– Директори клубів.
– Коли я закінчив цей інститут, Поплавський вступав. Він молодший за мене на 20 років. У своїх книгах він пише, що його тричі не брали. Загалом про наш університет я не розповідатиму... Це інша розмова.
– А хто вас запросив у "Танці з зірками"?
– Це був проєкт не наш, а BBC. Був великий конкурс. І на посаду судді нас перевіряли. Нам повісили екран, танцювали чемпіони світу, Європи, і ми мали сказати, яку оцінку ми ставимо, чому так, чому не інакше. Вибрали мене, Альошу Єлізарова, царство йому небесне... Дімо, нас починало з Вірським 120, зараз я один залишився.
– Один?!
– Так. Усі пішли. Ще кілька бабусь є, але до 80 ніхто не дожив. 60–70. Жінки – до 75. Коли мені було 80 років, я був рекордсменом за віком. А зараз мені 90. Постає запитання: чому? Чому я один живу досі?
– Генетика.
– Ви знаєте, знову я починаю хвилюватися... А можливо, там краще? Звідти ніхто не повертався... Річ у тім, що я настільки люблю свою роботу... І за теорією Поплавського, ви маєте вибрати те, що ви робите в житті краще за інших, і зробити це своєю професією. У мене так вийшло. Я танцюю з дитинства. Я увійшов у світ танцю і танець увібрав у себе. Я без танцю не живу жодного дня, хоч ким би я працював. Ви ж знаєте мій концертно-танцювальний зал "Юність"?
– Так.
– Протягом 17 років я був директором. Я побудував із кінотеатру "Театр драми і комедії на лівому березі" з Митницьким (він генеральний директор). Я був директором парку Радянського району, Пушкінського парку, [парку] 22-го з'їзду і Нивок – це було моє господарство. Скрізь я танцював. У театрі, коли був заступником директора, я танцював у виставах і ставив танці. А ви знаєте, що я перший балетмейстер театру Франка?
– Так. Із 46-го року.
– Театр Франка ніколи не мав балету. Ні до війни, ні під час війни. Там самі артисти підтанцьовували. А дружина Мілютенка була акторкою; вона вміла танцювати і допомагала ставити танці. Перед поїздкою театру Франка до Варшави Міністерство культури вирішило дати шість пар професіоналів, звернулися до Вірського, щоб він порекомендував когось на час поїздки. І він порекомендував мене, Валеру і його дружину. Із дружиною була ціла історія...
– Так, знаю. Більше скажу, я навіть мав честь бути знайомим із Борисом Наумовичем Каменьковичем.
– Каменькович був уже трішки пізніше. Я зробив усі підтанцьовки до вистав, які вивозили [за кордон]. Я мав честь учити танцювати Мілютенка, трьох братів Юри, маму і тата Задніпровського. Спочатку вони не хотіли, лінувалися, з такими животами... Потрібно було всім обов'язково о 10.00 стояти біля Чапкіса на заняттях. А потім, коли вони почали танцювати, я вчив їх рухатися.
– Животи закінчилися.
– Ну не закінчилися, але вони почали рухатися. До чого я кажу? Чому я досі живу? Я не тільки великий пропагандист руху... Треба рухатися до останнього подиху. Треба не лежати на дивані. У питаннях харчування я проти дієт. Для того щоб жити довгі роки, їжте, коли хочете, що захочете, скільки хочете. Але все, що ви з'їдаєте, має згоріти в роботі. Ось ви заливаєте в машину 50 літрів бензину – 50 літрів згорає – машина йде ідеально. Ви залили 50 літрів – 30 згоріло, а 20 – чадить, іде чорний дим, двигун обростає жиром... Те саме з людиною. Є чолов'яги, я їх називаю "диванні": вони не виходять на вулицю, бо слизько, не виходять на вулицю, коли дощ і мокро. Вони бережуть себе. Вони йдуть із життя раніше.
– Ви не бережете?
– Я до останнього подиху танцюватиму, рухатимуся. Я раджу всім вашим телеглядачам: рухайтеся. Не хочете танцювати – бігайте, стрибайте, скачіть, повзіть, але не зупиняйтеся. Усе, що зупиняється, починає гнити.
– А я вам поставлю кілька професійних запитань. Із якого віку найкраще починати займатися танцями?
– Із трьох років. У моїй школі із трьох до п'яти років групи раннього розвитку. Вони, як гидкі каченята, бавляться. Викладач витягує ноги – і вони витягують. Вони витягують пальчики. І за два тижні, за місяць вони вже роблять поперечні шпагати. Вони, як гума, розтягуються. У п'ять вони вже мають золоті медалі, на конкурсах виступають.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Танці – найкращий спорт?
– Я не беру на себе сміливості сказати, що це краще, ніж футбол чи штанга. Усе по-своєму добре. Робіть, що хочете. Плавайте, бігайте, стрибайте, скачіть, але рухатися треба весь час. І не жалійте себе. У дощ, у заметіль треба робити зарядку. Уранці ви ж заряджаєте свій телефон. Ось так людина має зарядитися вранці зарядкою.
– Кров тече інакше.
– Абсолютно правильно.
– Який танець найважчий?
– Знову-таки на це запитання вам ніхто ніколи не відповість.
– Фізично.
– Будь-яка імпровізація, будь-який танець, будь-який рух гарні тоді, коли ви не думаєте: "А що я маю робити? А як я маю робити?" Ви маєте вивчити так, щоб ви захотіли помилитися – і не змогли. Щоб була механіка. Тоді ви будете грати, а не думати, а що ж далі. Треба цілком віддатися роботі, наче це останнє у вашому житті.
– Який танець для вас найулюбленіший?
– Я перетанцював стільки танців... Я закінчив студію при оперному театрі. Даулідзе була директоркою. Потім народні танці. Коли я пішов на пенсію, виїхав на Далекий Схід; ми із дружиною два роки жили в Сахалінську.
Я зробив, Дімо, одну дурість... Написав заповіт. І почалося... Коли ви їдете у відрядження, ви кидаєте у валізку зубну пасту, труси, майку... А коли ви пишете заповіт, то починаєте думати: а якою буде труна, мене спалять чи поховають? Я день і ніч про це думав
– Ух ти!
– І ми не здали в Києві квартири, тому жили там у готелі. Я там був найгіршим і найкращим фахівцем із хореографії – на всіх Курильських островах не було хореографів! Я дослужився до начальника управління культури Сахалінська. І коли дружина отримала пенсію, ми повернулися в Київ.
– Є іспанські запальні танці, південноамериканські, кубинські... Які танці вас найбільше вражають, які найяскравіші?
– Мені подобається Іспанія. Я закоханий у Грузію, грузинські танці.
– "Сухішвілі", "Рамішвілі"?
– Я зараз дуже часто суджу фестивалі, конкурси як голова журі. І приїжджають колективи з Батумі, із Тбілісі 70 дітей... Що вони роблять?! Дорослий так не зробить! Подвійні тури, падають на колінах... Іспанія... Ну як можна не любити іспанські фламенко або кастаньєти?
– А ірландці що коять...
– Ірландці по-своєму. Ірландські танці – вони специфічні. А грузинські... Це ж сила чоловіча. У той час, коли жінка...
– Витончена.
– Так. Як можна порівнювати? Ви дивилися "Танці з зірками"?
– Так.
– Останні.
– Ні.
– Шкода. Був випадок, коли захотіли порівняти на одному вечорі [різні танці]... Танцювала Катерина на пуантах, і був хіп-хоп. Як можна порівняти класику із сучасною хореографією та хіп-хоп? Мій син – чемпіон Америки з хіп-хопу.
– Чемпіон Америки з хіп-хопу?
– Так. Він третій у світі. У нього велика школа. Він живе понад 20 років в Америці.
– Скільки йому років?
– Приблизно 40.
– А доньці?
– Дочці у грудні виповнюється 60 років. Так от, як можна порівняти сучасну хореографію, у якій кожен день щось нове, і класику, культуру танцю.
– У вас очі горять... Григорію Миколайовичу, серед танцюристів відомо чимало геїв. У вас спокус ніколи не було?
– Ніколи. В ансамблі за ці роки, що я працював, жодної людини. Навіть натяку не було. Тому що в радянський час це було так презирливо й таємно... За це судили. Сім років просидів прем'єр київського оперного театру.
– Та ви що!
– Так. За цю справу. Було дуже суворо. Його спіймали в душовій із хлопчиком, який щойно прийшов. Сім років він сидів. Тож у нас таких випадків не було ні в червонопрапорних, ні у військових ансамблях... Я три роки служив строкову службу в ансамблі пісні й танцю Київського військового округу, отримував три рублі на місяць. Я знаю це життя. Серед нас, "народників", не було цього.
– Ви були тричі одружені. Чому розлучалися із дружинами?
– Двома словами не скажеш. Але я ж вам казав, що, не встигнувши оперитися, прийшла дівчинка з хореографічного – і завагітніла. Тоді аборти були заборонені, і я став батьком. Це була майже перша жінка в моєму житті. Вона тим більше не знала, що відбувається, звинувачувала мене. Я був старшим за неї на два роки. Ми з нею об'їздили 50 країн... Вона пішла на пенсію. І як завжди буває, коли футболісти, знаменитості на вершині слави йдуть на пенсію – бух! – і все. Деякі починають викладати, а деякі... Виявляється, моя дружина була доброю жінкою, але ні до чого не пристосованою. І я її на Сахаліні призначив у Палац піонерів, щоб вона навчала дітей танцювати. То вона взяла двох хлопчиків і стукнула головами.
– Ну якщо вони погано танцювали...
– Вони пустували. Але в неї нервів не вистачало на виховне ставлення до дітей. Це загрожувало судовим розглядом, і ми просто втекли. Вона ні до чого не була пристосованою... А я кричав... Вона в готелі жила, і організувалася групка жінок, які не працювали й пили від ранку до ночі...
– Із другою дружиною чому розійшлися?
– Якщо в одному реченні, то вона хотіла жити на Заході, тільки закордонне вдягати, тільки закордонне їсти. Жителів СНД вона називала жлобами. Загалом, вона виїхала спочатку до Мексики, потім до Канади, потім стала розсудливішою і досі живе в [Америці]. У неї є чоловік. Йому зараз теж під 80, напевно.
– Ви з нею не спілкуєтеся?
– Ні. Я з нею не спілкуюся. І Гриша навіть не спілкується з нею.
– Із третьою дружиною чому розлучилися?
– Я просто скажу: вона розумніша за мене, освіченіша, ніж я. Вона кандидатка економічних наук, працювала начальницею відділу в Національному авіаційному університеті. Коли вона почала працювати там, підвалили "Танці з зірками". Я злетів на цих танцях так високо, став популярним, на вулицях зупиняють, фотографуються... Ви ж пам'ятаєте, який бум був?
– Звісно.
– Досі старше покоління мене впізнає. 13 років минуло від "Танців із зірками – 1", 13 років мене "1+1" та організатори цих "Танців" не запрошували, і раптом напередодні 90-річчя знову запросили судити "Танці з зірками". Ви уявляєте, що відбувається зі мною?
– Так.
– Це мені додало такої енергії... Я вже на себе як танцюриста махнув рукою... Я зробив, Дімо, одну дурість... Я дав заповіт моїй онучці. Написав офіційний юридичний документ. Не потрібно бути психологом, щоб зрозуміти, що я зробив дурість... Я гарантую, що кожен, коли зробить цю дурість, загине. І почалося. Коли ви їдете у відрядження, ви кидаєте у валізку зубну пасту, труси, майку, коли їдете відпочивати, – халатик... А коли ви пишете заповіт, то починаєте думати: а якою буде труна, мене спалять чи поховають? Я день і ніч про це думаю. Такий страх смерті...
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Порвіть заповіт – і все владнається.
– Ні, я вже оформив його. Боріться за життя, повзіть, рухайтеся, будьте корисними, щоб на вас чекали, щоб ви чекали, щоб ви хотіли, щоб вас хотіли, щоб очі горіли до останньої миті! Треба боротися за життя! Ніхто вам нічого не подарує, якщо ви самі не боротиметеся.
Зараз у мене дуже складна ситуація. Коли я опустився, коли вже нічого не хотів... Щоночі лягаю – і знову похорон, знову пам'ятник... А багато хто робить, виявляється, за життя пам'ятник, пишуть тільки дату народження й залишають місце [для дати смерті].
– Валерія Заклунна так зробила.
– Так. Замовляють собі місце. Хоча я за законом як народний артист маю право... Бачиш, про що я думаю?!
– Третя дружина не витримала випробування вашою славою?
– Почалися проблеми ревнощів. І ми мали розлучитися.
– Зараз ви у стосунках із жінкою, яка молодша за вас – увага! – на 51 рік.
– Так.
– Їй 39 років.
– 38.
– Фантастика!
– А мені 90.
– Ну, розкажіть, як це.
– Що? Ви наївні люди. "Покажіть, як"...
Я ніколи не вірив Богу. У мені тече соціалістична кров. І раптом зараз я почав дивитися вгору. Думаю: "Та він же все бачить, він же все знає"
– Розкажіть.
– Я написав книжку "Любов і танець". Багато молодих людей, які читають, думають: "Ага, любов – це секс". Це неправда. Слово "любов" містить у собі відносини із суспільством, із життям, із дітьми, з усім, що вас оточує, із творчістю... Коли ви зливаєтеся з вашою дружиною в єдине ціле і щось заважає, секс відходить на другий і третій план. Секс... Знаєте, один каже, що медовий місяць – це бочка з лайном і зверху прошарок меду. Я дістався на схилі віку до цього меду. "Любов" – це велике слово. Я зараз не кажу, що ми Ромео і Джульєтта. Я кажу, що зустрів жінку абсолютно випадково, коли я вже на себе махнув рукою...
– Де ви познайомилися?
– Це вже інша історія й інша сповідь. Це вже зовсім інша річ. Отже, жодного весілля не буде, на відміну від ювілеїв. Ви пам'ятаєте, може, моє 80-річчя?
– Так.
– 1300 осіб було на моєму ювілейному вечорі у Броварах, у "Терміналі". Театр оперети забитий, у проходах сиділи. Я влаштовував великий бум. А зараз не треба буму. Усе тут.
– Ви її кохаєте?
– Щось відбувається божественне, натхненне. Річ у тім, що вона не відчуває мого віку. Я не відчуваю її віку. Ми злилися в єдине ціле – і обоє піднеслися. Я вам казав, що вже опустився до краю, а тепер тільки початок другого 90-річчя.
– Ви говорите зараз приголомшливі речі...
– Ви мені поставили запитання: "Де ви зустрілися?" А я кажу, що це не просто: зустрілися, пішли в ресторан, переспали. Боже збав! Якби ми робили нову передачу, то це була б окрема історія. І, якщо я ще проживу, я, можливо, напишу. Я випустив другу книжечку "Мої жінки"... Складно передати, що відбувається, але я починаю жити знову.
– Приголомшливо.
– До останнього я буду повзти, робитиму все, щоб зробити її щасливою.
– Григорію Миколайовичу, я вам поставлю нескромне запитання. У ваші 90 секс є?
– Аякже!
– Повноцінний?
– Ну наскільки повноцінний, може вона сказати, а не я. Річ у тім, що вона приймає мене таким, яким я є. Але я ж вам кажу: я сам себе не впізнаю, починаю нове життя. Мене багато разів підводили, зраджували, продавали; у мене було багато скандальчиків. Але найбільше я цінував у жінці розум. Не довгі ноги і щелепи. Якщо розумна жінка, у домі буде все гаразд.
– Як вашу обраницю звуть?
– Вона має популярне ім'я – Людмила. Милонька.
– Чудово. Я вас слухаю і захоплююся.
– Не повірите, я став ходити до церкви, ставити свічки й говорити "дякую". Я почав вірити, що щось відбувається. Чому всі померли, а я живий? І чому така радість на схилі віку? Отже, хтось десь керує нами? Я постійно запитую: чому я живий? Якби я був святим і молився, подумав би: "Тому що я вірю Богу". Я ніколи не вірив Богу. У мені тече соціалістична кров. І раптом зараз я почав дивитися вгору. Думаю: "Та він же все бачить, він же все знає". Ми зустрілися зовсім випадково... Якби мені сказали, що ця жінка може бути твоєю... незбагненно. Молода, гарна, розумна. І найголовніше: вона багатша за мене.
– А, так із цього треба було починати.
– Слухай, якщо більшість, особливо серед моїх родичів, думає: "Звісно, вона чекає, щоб він здох"...
– Тобто вас спокусило багатство?
– Ні, любий мій. Дмитре, я завантажив себе як ніхто, як каторжанин... Я працюю професором кафедри хореографії у двох університетах. У мене зараз фестивалі, конкурси, заняття. До березня все розписано.
– Тому ви й живете так довго?
– Я спеціально завантажив себе, щоб не лягти на диван, який засмоктує.
– Звісно.
– Питання сексу, питання працездатності не мають до віку жодного стосунку. Тому що я знаю ледарів у 30 років: сидить мурмило накачане і грає з літніми людьми в Шевченківському парку в шахи на п'ять гривень.
– І вже не до сексу.
– Від нього тхне перегаром, від нього пахне вчорашнім потім. Є молоді люди такі... Опустилися, не можуть утримувати сім'ю, для них дискредитовано слова "кохання", "дружба", "вірність", "відданість". Узялися за руку – затрясло на першому курсі. Пішли в РАЦС, розписалися – заїв побут, немає грошей, немає гуртожитку... І їм не до сексу, не до життя. Усе розвалюється...
– Цікаво.
– Тому що в нас можна одружуватися, розлучатися... Зайшли в РАЦС: "Ми набридли одне одному. Розлучайте". – "Будь ласка. У вас немає майна?" – "Ні". – "Дітей нема?" – "Ні". Розлучають просто в РАЦС, і до суду йти не треба. Спробуйте розлучитися в Італії. 10 років мине – і ви не розлучитеся. Якщо у вас є діти, дістати розлучення практично неможливо.
– У вас донька живе в Італії.
– В Італії.
– У вас дуже заможний зять, чи не так?
– Його вже немає. Він помер.
– Але був заможною людиною?
– Дуже заможною людиною.
– Він добре до вас ставився?
– Він добре ставився до всіх наших родичів. Він усіх годував, усіх поїв. Це ж були ті роки, коли тут нічого було їсти, одягати, коли черги стояли за болгарською зубною пастою. У той час моя донька поїхала на гастролі, і він у неї закохався...
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Вона танцювала теж?
– Вона акторка, балерина, закінчила Київське хореографічне училище. Вона пропрацювала в одеському театрі протягом трьох років, потім у Києві. Узагалі це окрема історія.
– І закохався молодий чоловік...
– Порівняно молодий, він був дещо старшим за неї. Приїздив у Київ, супроводжував її на гастролях.
– Її донька, ваша онучка Анна, живе в Італії.
– Анна Сафрончик. Вона кінозірка.
– Знімається в кіно.
– Так. Дуже багато фільмів з її участю. Вона гарна.
– Гарна дівчинка.
– Дуже гарна. Вона почала з того, що виграла третє місце у "Міс Італія" і "Міс Каталонія".
– Нічого собі.
– Така гарна. І її взяли на першу роль: роль російської дівчинки. Вона допомогла, знаючи російську мову і знаючи всі звичаї. І цього все розпочалося – вона стала кінозіркою. Зараз вона живе в Римі.
– У вас гарні стосунки?
– У всіх гарні стосунки. Але зараз стосунки між такими людьми, як ми... Коли я був поганим татом...
Ми із дружиною жили в Італії, але потім, коли стали схожими на дві кульки, надуті від піц, макаронів, не витримали... Ми стали багатими, я купив собі Mercedes... І почалася така туга...
– Ви постійно зникали на гастролях.
– Приїдеш – цьом-цьом, залишив гроші, подарунки – і поїхав. А тепер, коли я їй роблю зауваження, вона каже: "Тату, а ти мене виховував?" І вона має рацію. Я поганий тато, поганий дід. У мене двоє онуків в Америці і дві онучки в Італії. І що, вони знають, що в них є дід, ми спілкуємося? Я жив там... Ми з Аллою Борисівною, з останньою дружиною, виїхали туди на постійне проживання, але потім, коли стали схожими на дві кульки, надуті від піц, макаронів, не витримали... Ми стали багатими, я купив собі Mercedes... І почалася така туга...
– Туга?
– Ви не уявляєте. Я віддав би все, щоб тільки жити тут, щоб не померти там. В Італії жити – це чудово. Я маю право набути італійського громадянства, тому що моя донька італійка, у неї є діти й онуки. Можу безкоштовно лікуватися, і навіть пенсію мені дадуть. Але я не хочу жити в Італії. Я можу поїхати до Грега в Сан-Франциско. Він заможна людина. Він каже: "Тату, приїзди, живи тут".
– І ви в такий складний час однаково повернулися в Київ.
– Якраз у той час, коли тут треба було за "Лікарською" ковбасою стояти 40 хв у черзі... Коли ми із дружиною йшли Хрещатиком, були щасливими, що повернулися з Італії додому. Безробітні обоє. Ми купили чорний хліб, вистояли чергу й купили пів кіло "Лікарської" ковбаси. Зайшли на Бессарабку – купили солоних огірків, яких в Італії немає. Сіли на Хрещатику, як ханиги, і поїли. Такого задоволення я в жодному ресторані не мав! Ми плакали від щастя!
– 24 лютого вам виповниться 90 років.
– Ну як ви це все запам'ятали?
– На скільки ви, майже 90-річний юнак, почуваєтеся?
– Буває по-різному. До зустрічі із цією жінкою я вже відчував, що цього мені не можна, а від цього треба відмовитися... Зараз у мене почалося нове життя. У кожному віці є свої правила, свої погляди. Ви змінюєтеся. Усе змінюється навколо вас. Якщо ви не знаєте, як вчинити, змініть себе, і навколо вас усе зміниться. Відбуваються чудеса. Шкода, що ви не читали моїх книжечок...
– Я ще прочитаю.
– Я вам не можу передати того, що зараз відчуваю.
– Ну зараз вам 40, 50? Скільки приблизно?
– По-різному. Встаю – і тут болить, і там болить... А заходжу в зал, де в мене стоїть 60 дівчаток... Я професор кафедри хореографії. Гарні, молоді, усі чекають на мене. І звідки тільки сили беруться?! Зубний біль минає. Коли ви виходите на сцену, куди тільки болячки діваються?! Це потім знову, можливо, буде хвороба.
– Стосовно "їжте, що хочете". У вас із 20 років одна й та сама вага.
– Так. Майже. Якщо я гладшав, то набирав пів кілограма.
– Яка у вас вага зараз?
– Приблизно 60 кг.
– Зріст?
– 165.
– Класика.
– Класика.
– У Махмуда Есамбаєва...
– Це ж мій друг.
– ...була талія 40 см.
– Я його добре знав, у Москві в нього зупинявся, а він – у мене Києві. Есамбаєв – це унікум.
– Він видатна людина.
– Видатна людина.
– У нього була талія 40 см. У вас яка талія?
– Я навіть не знаю. Я не відчуваю своєї ваги. Я скелет, обтягнутий шкірою. Усе, що ви з'їдаєте, має згоріти в роботі, у русі. Ви розумієте? Не можна залежуватися.
– Ви себе в їжі не обмежуєте?
– Я всеїдний.
– Що ви їсте?
– Усе! Інша річ – що не постійно одне й те саме.
– Смажене, копчене?
– Послухайте мене, Дімо: не їжте щодня одне й те саме. Навіть якщо дуже любите борщ, не треба щодня борщ. Не вдягайте один і той самий костюм. Не ходіть однією й тією самою дорогою. Змінюйте все.
– Випити можете?
– Намагаюся. Але мені не вдається.
– Не ваша історія?
– Церковний кагор.
– Ви палили коли-небудь?
– Ні.
– Ніколи?
– Ні.
– Я дивлюся на ваше обличчя – у вас практично немає зморшок. Це пластичні операції чи теж танець?
– Це ви просто погано дивитеся. У мене є все, що має бути в цьому віці. І тому треба із цим боротися. Не шукайте в їжі порятунку. Їжте, що хочете, – усе має згоріти. Машина – найкраще...
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Машину, до речі, ви досі водите самі?
– Так.
– Яка у вас машина зараз?
– Lexus 300-й.
– У вас багато машин було протягом життя?
– Ой... Першу машину було куплено за добові в Америці. Коли тут стояли по 20–30 років у черзі за "Волгою-21", а я її купив у "Зовнішпосилторгу". Ми із дружиною здали наші заробітки – і приїхали в Київ з довідочкою, вибрали колір машини. Це був початок.
– 21-ша "Волга". Починати з "Волги" – це круто, я вам скажу.
– Так.
– Що потім було?
– О, дуже багато. Річ не в машині – річ у тім, що я до останнього подиху рухатимуся. Коли я вже не зможу рухатися, настане кінець.
Я ніколи не взував кросівок. Ніколи не вдягаю джинсових штанів вигорілих. Тим паче я критично ставлюся до тих жінок і молодих людей, які ходять із дірками на колінах
– До речі, про машину. У вас же викрали одного разу машину?
– Було таке.
– "Волгу" викрали?
– "Волгу" 21-шу.
– Це правда, що Щербицький вам її повернув?
– Так. Він проводжав нас на вокзалі. І йому передали, що у Чапкіса (а я був секретарем партійної організації) вкрали "Волгу" просто перед носом. Прибігає хлопчик: "Дядьку, вашу машину вкрали". – "Як украли?" Я приходжу. Лежить брезент, яким було машину накрито, а машини немає. Нову "Волгу" викрали. А тут виїзд. В аеропорту Вірський сказав Щербицькому: "У Чапкіса велике горе: у нього вкрали "Волгу". Він каже: "Їдь. Не хвилюйся. Знайдемо. Отримаєш телеграму". На третій день мені надійшла телеграма: "Мама здорова. Не хвилюйтеся".
– Це означало, що машину знайшли?
– Знайшли в яру. Пацани викрали, покаталися – і кинули в яр.
– Ви досі користуєтеся ноутбуком.
– Так.
– Приголомшливо.
– Так, але це інша розмова... Мені хочеться відкритися. Я вам дуже вдячний за те, що ви мене запросили. Я озвучив стільки з того, що писав...
– Це я вам вдячний, ви навіть не уявляєте, наскільки. Скільки ви зараз корисного розповіли особисто для мене і для тих, хто нас дивиться, поділилися життєвою мудрістю...
– Я можу стільки корисних порад дати...
– А ви танцюєте сьогодні?
– Я ж вам кажу: я зараз веду групи у двох університетах.
– І танцюєте з ними?
– Танцюю. Я ж маю показати. Хореографію неможливо розповісти словами. Потрібно показувати.
– Скільки годин на день ви танцюєте в середньому?
– По-різному. Буває дві-три пари.
– У вас досі немає хатньої робітниці?
– Немає і бути не може. Може бути працівниця, яка сьогодні прибере і піде. Але щоб постійна – ні.
– Ви все робите самостійно?
– Або сам, або друзі допомагають. Я прожив стільки років у хрущовці і не думав, що куплю собі квартиру.
– Квартиру купили, так?
– Так. Коли настала пора омолодження – то треба ж оновитися.
– Коли я сьогодні вас побачив, одразу ж звернув увагу на те, який вигляд ви маєте. Бездоганний піджак, штани, краватка приголомшлива... Правда, що у вас 600 краваток у колекції?
– Уже трішки більше.
– Де ви їх тримаєте?
– У тому-то й річ, що я нічого не викидаю. У мене стільки барахла накопичилося за ці всі роки – ніде класти. Але я ніколи не взував кросівок. Ніколи не вдягаю джинсових штанів вигорілих. Тим паче я критично ставлюся до тих жінок і молодих людей, які ходять із дірками на колінах. Коли я бачу, що в Інститут культури, храм мистецтва, приходять із дірками на колінах... Я б розірвав їх! Куди ви прийшли?! Це те саме, що зайти до костелу...
– Може, немає ниток зашити?
– Ні, це мода така. Але це все скороминуще. Мода минає, а люди залишаються. Найголовніше – чистота, охайність. Ви маєте бути прикладом для молоді.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Ми з вами познайомилися 13 років тому. Потім у газеті "Бульвар Гордона" з'явилося інтерв'ю, яке взяв у вас Михайло Назаренко. Воно мало назву: "Помру або танцюючи, або на бабі".
– Так.
– За 13 років не змінився ваш підхід? Ви так само збираєтеся померти або танцюючи, або на бабі?
– Так. Я не змінився. Я ніколи свого віку не відчував. І зараз не відчуваю. Просто буває духовна старість. Ось подивіться: на вулиці ви побачите молодих стариганів. Немиті, нечесані, вдягнені абияк, запах такий, що поруч стояти несила з ними. І я думаю: "Боже мій, мені б його роки!" Не можна втрачати жодного дня. Треба жити повноцінним життям, боротися. Легко нічого не дається.
– Григорію Миколайовичу, я такий щасливий, що ми з вами сьогодні зустрілися і поговорили... Ви для мене сьогодні стали величезним відкриттям і прикладом. Я вдячний вам за інтерв'ю. Хочу побажати вам довголіття: і фізичного, і духовного. Я вам поставлю останнє запитання. У чому сенс життя для вас?
– Треба любити все навколо себе, природу, треба мати принципові погляди на життя, не можна повторювати одне й те саме, опускатися до моди якоїсь, яка припливає нам звідкілясь. І найголовніше – не зупинятися. Усе, що застоюється, починає гнити. Треба постійно бажати: "Я хочу, я досягну, я все зроблю, щоб це було". У мене останнім часом був надрив.
– Заповіт.
– Заповіт. Я опустився, я вже чекав, прислухався: "О, сьогодні. Сьогодні я йду". Лікарів боявся, випадковостей боявся. Я був налаштованим на смерть. А тепер я налаштований на життя. Я не знаю, скільки мені судилося, але зроблю все, щоб моя жінка була щасливою. Голодна людина каже: "Мені б шматок хліба – я був би щасливим". Людина, що не має квартири, каже: "От би хату – я був би щасливим". Немає людини, яка може сказати, що щастя – це... Я знаю дуже багато мільйонерів, які дуже нещасливі в родині, у дітях. Сам спить і боїться арешту. Нажив капітал і не знає, куди його подіти. Я знаю багатьох людей, які страждають від того, що вони дуже багаті, а не бідні. Коли нема чого їсти, хочеться їсти. Коли немає грошей, хочеться... А коли є те, що вам потрібно, виявляється, що гроші – це не все. Є щось дорожче, ніж гроші. Це стосунки в родині, на роботі. Коли з'являється твоє "я", коли ти стаєш прикладом для наслідування, коли твої учні хочуть бути схожими на тебе. Коли працюєш, повністю віддаєшся творчості. Що таке творчість? Це те, що ти робиш із цілковитою віддачею. Постійно ти маєш бути в русі. А зупинився – усе. Були злети і падіння. І в Павла Павловича. Ви, напевно, знаєте його біографію? Коли його мало не вигнали...
– Так.
– І в моєму житті були злети й падіння.
– Але ви щаслива людина сьогодні, цієї миті?
– Я дуже щасливий. Я розмовляю з вами, на вулиці стоїть машина, квартира є, і є жінка, на яку я молюся. Її мені Бог прислав. Я не знаю, на скільки, але вона продовжить моє життя. Треба жити, зробити її щасливою. І в цьому одержати задоволення. У цьому кайф. Спробуйте жити не для себе, а для когось...
– Щиро вам дякую.
– Коли ви хочете, то живете повноцінно. І коли я кажу ці слова, я не маю на увазі секс... Ви хочете жити, ви хочете зробити щасливим когось і від цього ви маєте величезне задоволення... Я заходжу до зали, де на мене чекають балетні... Вони беруть те, що можуть. І я бачу плоди своєї праці. Це таке щастя... Я хвилююся, коли в них не виходить. Нещодавно я приймав іспити в першокурсників. Вони були такими наляканими... Я їм сказав: "Хлопці й дівчата, ви матимете гарні оцінки. Вас не вдається щось сьогодні – завтра ви зробите краще". І заспокоїв їх, і іспит минув добре.
– Дякую, Григорію Миколайовичу.
– Спасибі. Глибоко зворушений вашою увагою. Дякую за запрошення. Мені дуже приємно було з вами поспілкуватися.
