Киянка Хорошунова у щоденнику 1943 року: Якщо гармати стріляють – отже, більшовики рухаються до Києва, мовчать – отже, наші не наближаються G

8 жовтня 1943 р., п'ятниця

Жодних новин, жодних змін. Справжнє катування. Уже 13 днів очікування замість передбачуваних двох. Ніщо не з'ясувалося і не з'ясовується. Наші спостерігачі з балкона дивилися, як повертають дула гармат. Ці гармати б'ють частіше, ніж у минулі дні. Двічі на кілька годин. Страшне відчуття, що ці гармати б'ють по наших людях, які наближаються. І водночас, якщо гармати мовчать, то здається, що фронт не рухається до нас. І це відчуття в усіх: якщо стріляють – отже, більшовики рухаються до Києва; мовчать – отже, наші не наближаються. І всі стогнуть:

– Хоч би хтось сказав, коли прийдуть більшовики.

Сьогодні вночі з'явилися хмари і стало холодно. Не видно було Оріона. Уночі місяць іще холодніший, ніж увечері, а Оріон постійно нагадує страшний березень цього року. Елеонора Павлівна, за словами Марії Вікентіївни, має завтра повернутися. Про Нюсю боляче думати. Тетяна, Леля, Шурка, мама й Нюся ночами або сняться, або бачаться наяву. Читати неможливо. Саме тепер безліч нагод привести до ладу щоденник, але робити нічого не можу. Зі мною аркуші, написані після трагічного березня. Решта зарита в землю, і я навіть не знаю, де саме. Це від мене сховали, щоб не спалила його під час нападу розпачу.

Сьогодні вирішила вийти зранку. Мішок із сухарями на боці на випадок облави. З усіх вікон на Жилянській ловлять знайомі.

На зворотному шляху обійшла три облави. Тепер знаю прохідні двори з Жилянської на Саксаганського і шмигаю просто в них від облав.

Уже сутеніло, коли та ж жінка, що й уперше принесла записку від Елеонори Павлівни, знову принесла від неї записку і ключі від квартири. Новини не добрі, але й не безнадійно погані. Елеонора Павлівна на дачі Кульженка в ролі кашовара та головного завгоспа. Перший день, тобто вчора, вони з ранку до вечора нічого не робили, тільки їли картоплю в мундирах і були в повному розпачі від чуток, що їх вивезуть у невідомому напрямку. Сьогодні ж усіх повели на роботу до Пущі за 10 кілометрів. А Елеонора Павлівна з рештою жінок залишилася варити обід. Видали їм вермішель і м'ясо для обіду, обіцяють давати хліб.

Сьогодні йти на Кузнечну запізно. Зранку завтра побіжу через облави. Треба тільки, щоб усе було із собою, на випадок, якщо вскочу в халепу.

Попередній запис у щоденнику від 7 жовтня. Наступний запис – 9 жовтня.

Про особистість автора мемуарів – Ірину Хорошунову – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікується у спецпроекті "Щоденник киянки".

Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.

За ідею редакція дякує історику та журналісту, співробітнику Українського інституту національної пам'яті Олександру Зінченку.