ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Рибчинський: Я так ненавиджу війну... Я в захваті від фінів, які виграли війну 1939-го

Чому Михайло Поплавський вирішив співати, а Муслімові Магомаєву було легше стати популярним, ніж Валерієві Леонтьєву й Олександрові Малініну. Про дружбу й останню зустріч із Володимиром Івасюком, про дружбу й розбіжності в поглядах із Йосипом Кобзоном, про курйозні випадки на його концертах. Про це, а також про свої найкращі хіти, про містику, закоханість в українських і радянських співачок, про поета Євгена Євтушенка та головні висновки в житті в інтерв'ю засновнику видання "ГОРДОН" Дмитрові Гордону український поет, народний артист України Юрій Рибчинський розповів у день свого 75-річчя.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Рибчинський: Поплавський спочатку думав, що виступатиме тільки перед своїми студентами. Але йому так сподобалося, він так увійшов у роль, що став зіркою нашої естради
Рибчинський: Поплавський спочатку думав, що виступатиме тільки перед своїми студентами. Але йому так сподобалося, він так увійшов у роль, що став зіркою нашої естради
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Дмитро ГОРДОН
засновник проєкту
У 75 я почуваюся, судячи з віршів, які зараз пишу, років на 20

– Дорогі друзі, добрий вечір. Ми зараз у квартирі видатного українського, радянського... Відкинемо ці кліше, просто: видатного поета Юрія Євгеновича Рибчинського. Ось сам Юрій Євгенович. Тут на картині теж він.

– Картина Валерія Вітера – художника і співака, колишнього фронтмена ансамблю "Кобза".

– У нас є привід: Юрієві Євгеновичу сьогодні виповнюється 75 років. Для людини, яка пам'ятає ваші 45 і 50, це так багато... ніби вчора, я пам'ятаю, 50 років. Яке було свято...

– Я ж теж злопам'ятний: я пам'ятаю тебе з розкішною шевелюрою. Це ж теж треба пам'ятати.

– Я відразу прошу в Юрія Євгеновича, який блискуче розмовляє українською й пише чудові українські вірші, які давно вже стали українською пісенною класикою, – прошу вашого дозволу, щоб ми провели це інтерв'ю російською. Тому що величезна аудиторія: розсіяна по всьому світу, російськомовна – щоб ми були зрозумілими для всіх.

– Ну так, щоб нас зрозуміли і в Америці, і в Ізраїлі, і в Німеччині. Будь ласка.

– Юрію Євгеновичу, мені дуже приємно, по-перше, вас бачити. По-друге, після інтерв'ю з Гіркіним це приємніше удвічі.

– Так. Сподіваюся, ти інтерв'ю зі мною погодив із СБУ, із прокуратурою.

– Про це можна було навіть не запитувати. Природно. На прохання СБУ та прокуратури я сьогодні тут. (Сміються.)

– Так, починай допит.

– Не суворий.

– Можна суворий.


Скриншот: В гостях у Гордона / YouTube
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube


– Ми з вами товаришували з Євгеном Олександровичем Євтушенком. І ви підтвердите те, що я зараз скажу: у нього навіть у 80 років були напрочуд молоді, хлоп'ячі очі.

– Так. Уже навіть після 60, 70 він був схожим на трохи дорослішого Буратіно. У нього загострилися риси, ніс став гострим таким... За зростом він був схожим на Дон Кіхота, а за рисами обличчя – на поєднання Дон Кіхота з Буратіно.

– Я ніколи не забуду, як раннім літнім ранком, о четвертій годині ранку... Напередодні ми з Юрієм Євгеновичем і Євгеном Олександровичем Євтушенком засиділися в ресторані допізна. Майже до ранку. Йому відлітати на завтра. По-моєму, о шостій із гаком був літак. І ми поспали годину якусь, приїхали... Тут поруч був готель "Спорт", пам'ятаєте?

– Так. Він був і є.

– Так. Але він інакшу назву вже має. Приїхали в готель "Спорт" забирати Євгена Олександровича, щоб везти в аеропорт. Вийшов він... Усі ми заспані: забагато випили, мало спали. І Юрій Євгенович каже: "А в мене є німецькі корені". І Євтушенко відповідає: "Юро, і в мене ж є німецькі корені". Я кажу: "Дідько, четверта година ранку, центр Києва, стоять двоє німців..."

– І розмовляють російською.

– Чому я згадав Євгена Олександровича і його очі? Вам сьогодні 75 років виповнюється. Ви – абсолютна дитина.

– У чомусь – так.

– Ви молодий, гарний. На скільки почуваєтеся сьогодні?

– Судячи з тих віршів, які я зараз пишу, років на 20–25.

– Клас.

– Напевно, так.

– Юрій Євгенович писав величезну кількість приголомшливих віршів, які потім ставали завдяки композиторам, співавторам приголомшливими піснями. Ця людина створила точно 100 хітів.

– Більше. Я думаю, понад 300.

– Давайте для молоді – зараз нас бачить багато молодих людей – перерахуємо. Якщо я вам скажу: "Назвіть свої 10 найкращих пісень..."

– 10 – це мало.

– Ну 20.

– Композитор Ігор Поклад: "Ой, летіли дикі гуси", "Чарівна скрипка" ("Покохала молодого скрипаля"), "Тече вода", "Скрипка грає". Із Борисом Монастирським – "9-й класс".

– "Молчит звонок".

– Так. З [Ігорем] Шамо "Три поради" ("Край дороги не рубай тополю"). З Едуардом Ханком: "Верба" ("Хай завжди мене верба та й додому поверта"). Із Миколою Мозговим – "Минає день, минає ніч".

– Геніальна пісня взагалі.

– Так. Із Геннадієм Татарченком: "Пилигримы", "Виват, король!", "Белая ворона"...

– Прошу, зупиніться. Отже, перед вами єдиний у Радянському Союзі поет, чиї пісні тричі ставали найкращими піснями СРСР: "Белая ворона", "Пилигримы", "Виват, король!".

– Так, тричі. Щоб пояснити, що означає "ставали не одними з найкращих, а найкращими": тоді протягом якогось періоду існував хіт-парад ТАСС. І щомісяця "Комсомольская правда" публікувала рух того, як голосують глядачі. А обирали глядачі, слухачі. Був одного разу в ТАСС і бачив: дійсно, мішки цих листів, що надходили, і люди голосували за ту чи іншу пісню. Так. І нам із Татарченком тричі діставалося перше місце, випереджаючи навіть пісні Пугачової, Юрія Антонова, які були суперпопулярними.

Пісня "Юний орел"... Ми з Татарченком були в Поплавського в кабінеті, по 50 грамів коньяку випили, почали співати... І я сказав: "Михайле Михайловичу, ви співаєте не гірше, ніж Юрій Антонов". І Міша підхопив це, сказав: "Правда? Напишіть тоді мені пісню". Із цього почався Поплавський

– Ще в Геннадія Татарченка з вами пісня "Юний орел".

– Це потім уже, із цього почався Поплавський.

– Ця людина (показує на Рибчинського) породила Михайла Поплавського. Хоча Михайло Михайлович співав пісню "Росте черешня в мами на городі"...

– Це потім уже.

– Але ось справжній хрещений батько.

– Спокусив його на естрадну творчість, звісно, я. Гена Татарченко прийшов до мене (а його дружина Астрая навчалася в Поплавського) і сказав: "Юро, ну ти товаришуєш із Михайлом Михайловичем. Я б хотів, щоб якомога швидше моя дружина закінчила [інститут], склала екстерном іспити. Як це можна зробити?" Я кажу: "Розумієш, щоб пішли тобі назустріч, потрібно щось і йому запропонувати". І Гена каже: "А чого? Давай я візьму гітару, ми поспіваємо. І ти скажеш: "Михайле Михайловичу, ви співаєте не гірше, ніж Юрій Антонов".

Так і сталося. Ми дійсно були в кабінеті, по 50 грамів коньяку випили, почали співати... І я дійсно цю заповітну фразу сказав. І Міша – Михайло Михайлович – підхопив це і сказав: "Правда? Напишіть тоді мені пісню". – "І що ти з нею робитимеш?" – "Я [співатиму] перед студентами. Я виступаю: початок навчального року... Вона має бути програмною". "Юний орел" – за змістом, "юні орли" – це були студенти, до яких він звертався. А в підсумку сталося перенесення, і самого Михайла Михайловича назвали "юним орлом".

– Візитна картка.

– Так, візитна картка.

– І тепер він співає краще за Юрія Антонова.

– Та найголовніше – чого Михайло Михайлович не припускав, він спочатку думав, що виступатиме тільки перед своїми студентами. Але йому так сподобалося, він так увійшов у цю роль, що став зіркою нашої естради.

ВІДЕО
2018 рік. Поплавський виконує пісню "Юний орел" на концерті "Я у тебе один" у Палаці спорту в Києві. Відео: Михайло Поплавський / YouTube

– Пісні з Геннадієм Татарченком ви перерахували. Ідемо далі. Ваші найзнаковіші пісні.

– "Берега, берега", [співає Олександр] Малінін; "Хрещатик" ("Я і друзів розумів, і ворогів умів прощати") – Зіброва... [У співавторстві] з тим самим Пашею Зібровим – "Мертві бджоли не гудуть". Із [Володимиром] Івасюком – "Кленовий вогонь" та "У долі своя весна".

– Софія Ротару співала, так?

– Так. Майже всі пісні Наталі Бучинської, які стали популярними: "Дівчина-весна", "Перемога", "Моя Україна". Катя Бужинська: "Народ древний", "Баллада о фигурном катании"...

– "Лед, кончился полет".

– Так, "Баллада о фигурном катании".

– Наталія Могилевська.

– Та це ж до ранку можна перераховувати.

– Йосип Кобзон, Юрій Гуляєв.

– Юрій Богатіков, Едуард Хіль, Едіта П'єха. Навіть одну мою пісню виконувала Алла Пугачова.

– Валерій Леонтьєв.

– Валерій Леонтьєв: "По лестнице".

– Піднімався до вас зараз і співав "По лестнице, по лестнице".

– Так. У мене найбільша була кількість виконавців, для яких я писав.

– Анжеліка Варум.

– Так. Лоліта.

– Лоліта – чудові пісні.

– "Ночное такси" і "Я в жалю".

– "Тебе ненавиджу за те, що так люблю. З любов'ю повінчав ти ненависть мою. Навіщо, коханий?"

– Так.

– Загалом, якщо ми почнемо перераховувати знакові пісні Юрія Рибчинського, то не вкладемося в одну програму. Тому припиняємо це марне заняття.

– Так. Мені часто ставлять запитання: "А яка ваша найулюбленіша пісня?" Звісно, однієї не може бути, але є така, якої ми зараз не назвали і яка була першою роккомпозицією в Радянському Союзі. Я написав її з Володимиром Мулявіним.

– "Крик птицы".

– Яка навіть в американські чарти потрапила – у сотню найпопулярніших. Це "Крик птицы". Не назвати її я теж не можу.

– Під цю пісню вставали палаци спорту. І ніхто пояснити не міг чому, але вони вставали.

– Вона справляла приголомшливе враження на слухачів. Уперше [її виконали], я пам'ятаю, у Палаці спорту, коли приїхали "Песняры", закінчували перше відділення, і пісня ще була нікому не відомою... Володя Мулявін був солістом у цій пісні. І коли "Песняры" виконали, то тиша, відсутність оплесків, наче всіх ударили обухом. Приголомшили. І тільки чутно було, як дехто, чи то сльози приховуючи, носами шморгав. І тільки за хвилину – шквал оплесків.

– Вибух.

– Узагалі я дуже багато зробив пісень, які були не антирадянськими, але протистояли загальній течії і напряму радянської пісні.

– "Белая ворона". Куди вже...

– І "Белая ворона", і той самий "Крик птицы", і навіть перший наш шлягер із Покладом "Глаза на песке" – її ж написано... і за мелодією була не радянською. Вона була зі світової естради: за мелосом наближена до іспанської, італійської.

– Навіть придумати такий образ: "очі на піску"...

– Я спеціально робив таку назву. За сюжетом мав на увазі очі, намальовані на піску, які море відносить. Але я завжди мріяв, як Маяковський свою першу поему назвав "Облако в штанах", як ляпас суспільному смаку, мені хотілося теж таку назву дати, яка, можливо, у когось викликала б посмішку, але спонукала дізнатися: "А що за очі на піску?"

– Ви знаєте, тільки зараз я згадав раптом, що своє перше телевізійне інтерв'ю записував 1996 року. Раніше була газета, ви пам'ятаєте: найкращі газети... І покійний Вадим Вадимович Табачук – пам'ятаєте?

– Так, звісно.

– Дуже гарна людина. У нього був свій телеканал. Він мені сказав: "Робімо програму". Я відповів: "Та навіщо мені? Я зірка газетної журналістики, своя газета "Бульвар Гордона", тираж такий, усі читають". Він каже: "Ви не розумієте. Давайте". І він мене вмовив. І найпершу свою телевізійну програму 96-го я зробив саме з Юрієм Євгеновичем.

– Невже? Я в тебе первістком був?

– Так, ви в мене були першим.

– Ти на мені тренувався.

– 24 роки тому. І ви знаєте, хочу звернути вашу увагу, завжди до інтерв'ю я ретельно готуюся: складаю запитання, вибудовую їх у послідовності. І кладу на коліна записи. Це не секрет. І ось дивіться: коліно порожнє, записів немає. Тому що прожите з вами життя моє краще за будь-які записи.

– Авжеж, моє життя для тебе не таємниця, тут я згоден.

Кожна людина має любити той вік, у якому перебуває. Якби я навіть почувався інакше – на ці 75 – однаково не порвав би паспорта

– Я стільки про вас знаю... Мені самому страшно (сміються). Юрію Євгеновичу, скажіть: 75 років – вам узагалі віриться, що це ви і вам 75?

– Ні, звісно, не віриться, а з іншого боку, у мене є паспорт, куди можна подивитися завжди. Цифра страшна, але, як не дивно (не хочу наврочити), я почуваюся набагато молодше. І щодня дякую Богові, у якого ти не віриш, за те, що він не відібрав у мене з віком здатності творити так само, як замолоду.

– І ви напрочуд завжди сучасний. Що вдається одиницям. Не буває майже такого, коли пишеш: у 60-ті роки ти класик, у 70-ті класик, у 80-ті, 90-ті, нульові. І сьогодні вже 2020 рік, а ти, як і раніше, у тренді, ти сучасний.

– Я думаю. Я ніколи не залишався в минулому часі. 91-го року ми вже розпочали іншу історію, а дуже багато людей однаково продовжувало жити в Радянському Союзі. З огляду на те що я Близнюки за знаком зодіаку, ці дві людини, які живуть у мені (хоча іноді здається, що живе в мені набагато більше "близнюків"), не дають можливості постійно їхати на одному коні. Мені нудно. Мені постійно потрібно змінювати коней, змінювати вподобання. Мені властива мінливість.

У мене, як в одну й ту саму річку, двічі дуже складно увійти. Тому що я вчорашній один, сьогоднішній – другий, післязавтра – третій. Є якісь стрижневі речі, які незмінні, але постійно мені хочеться змінюватися, а не їхати на вчорашньому коні. Торішній сніг мені нецікавий. Тому, напевно, я постійно працюю щораз більше з молодими співавторами.

– Ви заговорили про паспорт. Анатолій Кашпіровський мені колись сказав: "Усе добре. Але вік... Паспорт я б порвав". Ви б порвали свій паспорт?

– Ні. Навіщо? Я вважаю, що кожна людина має любити той вік, у якому перебуває. Якби я дійсно навіть почувався інакше – на ці 75 – то однаково не порвав би паспорта.

– "Это же мой документ".

– Так.

– Багато років тому ви написали такі вірші: "Еще ты не развенчан. Еще кумир у женщин. Еще не только шпагу ты прячешь под плащом. Еще тебе под утро красотка жарко шепчет всего одно лишь слово: "Еще, еще, еще".

– Так, це ми написали пісню з Пашею Зібровим.

– Це про вас вірші, сьогоднішнього?

– Ну, частково так. Напевно, так.

– Ви носите плащ...

– Коли весна, осінь, то треба носити – і я ношу.

– І ховаєте там не тільки шпагу.

– Не тільки. Звісно. Так.

Творчість мені дає ту радість, задоволення, яких не дають ні вино, ні друзі, ні кохані жінки, ні найцікавіші книги

– Юрію Євгеновичу, вірші як до вас приходять? Уночі, удень, на ходу, на льоту?

– Узагалі іноді кортить, як [Костянтин] Паустовський свого часу, проаналізувати самого себе, висловитися щодо творчості, а потім я відкидаю цю думку. Він написав "Золотую розу" – чудовий цикл оповідань про творчість.

Річ у тім, що є речі, яких не можна аналізувати. Я сідаю писати, Дмитре, – часто не знаю, що я буду писати. Потім приходить якийсь перший рядок, я можу написати половину вірша, не знаючи, куди це все виведе. І раптом він мене веде кудись, і виходить вірш, про що я годину тому навіть і не думав.

– Який рядок крайнім був для вас? Пам'ятаєте перший рядок із написаного?

– Багато перших рядків. У кожного вірша є перший рядок. Але я ж тобі кажу: найчастіше, написавши перший рядок, я не знаю, що буде далі. Уже в самому процесі щось нібито починає тебе вести – і несподівані результати. І в цьому полягає одне з найбільших задоволень творчості. Точно так само, як займаєшся коханням із коханою жінкою: ти ж не знаєш, завагітніє вона чи ні, а якщо завагітніє, народиться хлопчик чи дівчинка, будуть у цього хлопчика або дівчинки блакитні очі чи ні.

Точно так само – коли займаєшся творчістю, особливо поезією. Дуже часто сама магія слова, магія образів раптом починає жити під твоєю ручкою самостійним життям, веде – і ти пишеш щось, що для тебе самого найчастіше є відвертістю і несподіванкою. У цьому щастя, радість: що ти годину тому сів за чистий аркуш паперу й узагалі не знав, що станеться.

І раптом воно народилося і воно вже є. І ти думаєш: "Господи, чи я це написав? Чи хтось мною це написав?" Розумієш?

– Коли "народилося", які у вас відчуття? Руки тремтять від щастя? Чи що відбувається?

– Я дуже уважно перечитую. Іноді наступного дня – коли переспав, як кажуть, завжди хочеться довести до якогось абсолюту: гладесенько-рівнесенько. Приносить радість.

Чому я щасливою себе вважаю людиною? Творчість мені дає ту радість, задоволення, яких не дають ні вино, ні друзі, ні кохані жінки, ні найцікавіші книги, які я читаю. Тобто все це – задоволення, але те задоволення, яке я отримую від того, що щось пишу, – подвійне навіть.

Чому? Тому що певний час потому, особливо коли вірш стає піснею... Тому що вірші можуть довго лежати, доки їх надрукують, і потім – не всі прочитають.

За що я вдячний жанру пісні: ти народив, аранжувальник зробив аранжування, виконавець заспівав. І те, що ти написав, може за тиждень стати відомим, знайомим і улюбленим для мільйонів людей, які потім до тебе підходять на вулиці і дякують за "Берега", за "Виват, король!", за "Дикі гуси". І я розумію, що це вже належить не одному мені: я подарував радість. Я дістав сам радість від творчості, але таку саму радість подарував мільйонам людей.

– До речі, про жінок. Ви писали для багатьох, найкращих співачок Радянського Союзу, України. Від Алли Пугачової до Софії Ротару.

– Від Софії Ротару до Алли Пугачової.

– Нехай так. У когось із них ви закохувалися?

– Одного разу. Але не у видатних співачок. Багато хто мені подобався, це природно. Не може не подобатися навіть зараз, коли стільки років минуло, Софія Ротару. Тому що природа дала їй таку жіночність, таку красу, окрім надзвичайного таланту й темпераменту, що як можна не любити Софію Ротару?

Як можна не любити Ніну Матвієнко – невеликого зросту, але з такими чистими очима, із такою чистою душею українську дівчинку... Як можна Ніну не любити? Звісно, любив. Юлія Пашковська – коли я її вперше побачив зблизька, познайомився...

– Дружина [актора Юрія Тимошенка, який грав роль] Тарапуньки.

– Так. Якби в неї ще такий талант був, як краса... У мене, як кажуть, подих перехопило від цієї краси. [Гелена] Вондрачкова – чеська співачка – я теж був у захваті.

– Співала ваші пісні?

– Ні, вона не співала. Але я з нею був знайомий. І з нею, і з Марілею Родовіч. Але Вондрачкова теж протягом стількох років була красунею... Ну як можна?.. Але це інший вид закоханості.

– Можливо, мені здається... Я ось вас зараз виведу.

– А юна, незвичайної біблійної краси Тамріко Гвердцителі. Теж красуня.

– Скільки ваших пісень заспівала чудових.

– Сказати, що я не кохаю Тамару, було б неправильно.

– У дитинстві мені здавалося протягом якогось часу... Була така чудова співачка Валентина Толкунова: дивовижної краси, дивовижного голосу, тембру, статна, гарна жінка.

– Так, уособлення справжньої російсько-слов'янської краси.

– Я коли слухаю її серед інших – я багатьох переслуховую – чудово. Вона співала вашу пісню "Сережа, ах как часто ищем счастье".

– Ти називаєш пісню, яка стала популярною: "Сережа". А так – вона співала набагато більше.

– Мені здається, що ви були закоханим у неї. Мені тільки здається?

– Як, "закоханим"?.. Вона мені дуже подобалася своєю жіночністю. Це мій типаж, так. Але жодних романів у мене не було. І [Людмила] Сєнчина мені подобалася. Можливо, менше, ніж Валя, але подобалася.

– Зауважте: щойно ми заговорили про жінок-співачок, хтось провернув ключ у замку, хтось увійшов – і це виявилася ваша дружина Саша. Розумієте, який сенс у всьому?

– Однаково моя дружина Саша, хай як мені подобалася Толкунова, була завжди кращою. Для мене в усякому разі. І бажанішою.


Фото: Євген Рибчинський / Facebook
Дружина Рибчинського Олександра – заслужена тренерка з художньої гімнастики. Фото: Євген Рибчинський / Facebook


– Упродовж стількох років ви в центрі уваги, вас знають в обличчя. Як відчуваєте свою популярність? У чому вона для вас виявляється?

– Я настільки звик [до цього] з 18–19 років... Може, не так масштабно... Для мене це природно, як сорочка, светр або піджак, який я ношу. Це природний атрибут будь-якої людини, яка робить щось публічно значуще. Я не кіноактор, щоб милуватися собою.

– Хоча зовнішність кінематографічна.

– Тобто я люблю себе, але не взаємно.

– На ваших очах реалізувалося багато видатних співаків, артистів. А от я для себе розумію, що найпопулярнішим протягом усієї історії Радянського Союзу виконавцем був Муслім Магомаєв. Мені здається так.

– Свого часу він був найпопулярнішим.

– Якщо навіть порівняти, на чию долю випало стільки успіху.

– Я думаю, що потім Валера Леонтьєв або Сашко Малінін були не менш популярними.

– Але такої слави, як у Магомаєва, уже не було. Такого народного обожнювання, до вереску просто: коли людина виходить – і зал верещить.

– Я не скажу, що на безриб'ї і срака – соловей. Просто потрібно порівнювати час. У той час, коли лише один канал телебачення був і не так багато було популярних співаків, і коли вони всі були такими радянськими, звісно, поява Магомаєва із приголомшливою зовнішністю (не радянською), красеня, який...

– Із цим темпераментом.

– Із темпераментом, із голосом – водночас і естрадним, і оперним. Звісно, на цьому тлі він настільки перевершив усіх, хто був того часу...

А тому самому Валерієві Леонтьєву, наприклад, було набагато складніше. Тому що в його час уже були популярними й [Едуард] Хіль, і [Йосип] Кобзон, і той самий Магомаєв, і Сергій Захаров... І стати першим для нього було набагато складнішим завданням, ніж для Магомаєва.

Однак Валера, я вважаю, перший після Пугачової (вона в жіночій іпостасі), кому вдалося докорінно змінити своєю творчістю ту офіційну радянську естраду, яка була. Тому що все, що робив Валера – на початку своєї творчості і завжди, – зараз стало нормою, а тоді було зухвалим: і зовнішність його, і манера співу, і пісні. Він був піонером у цьому сенсі.

Я радий, що так само, як і Поплавський починав із моєї пісні, яку я написав, – точно так само першу пісню, яку спеціально для нього написали, ми написали з Борею Монастирським "Замри".

– Гарна пісня.

– Перша пісня, яка була... Раніше він співав чужі пісні. Ось. А я радий, що...

– Мотивчик наспівайте трохи.

– "Замри, заря моя самая дальняя. Замри, звезда моя самая алая. Замри, звезда, замри, заря, замрите, горе и боль, когда идет по белу свету любовь".

– 1995 рік, Валерій Леонтьєв приїхав у Славутич. Він і Патрісія Каас виступали для ліквідаторів Чорнобильської аварії. Пам'ятаєте?

– Так. Я був одним з організаторів цього концерту. І вів я. Там було багато ведучих: Юрко Ніколаєв, я і ще кілька.

– І я приїхав теж. Де там той Славутич, далеко від Києва. І вирішили повертатися додому до нашої подруги Валі Григоренко та Миколи Гребінника разом. Валера каже: "У мене лімузин". Я кажу: "У мене "Волга". Це ж була крута машина. І ми сіли вшістьох у цю "Волгу", тряслися стільки в ній, приїхали о п'ятій ранку. Ледве дихаючи вже. Ви не пам'ятаєте?

– Я не знаю.

– І в дорозі ви читали вірші.

– Так? Не пам'ятаю.

– Саша була з нами. От неймовірно: артисти, які реалізувалися і стали великими особистостями, – які вони прості, нормальні, добрі люди в житті. Чи не так?

– Я не люблю визначення "проста людина". Я думаю, що простих людей не буває не тільки в нашій професії. Просто коли людина потрапляє в середовище своє, серед своїх, то їй смішно намагатися здаватися, а не бути. Тому ми звикаємо одне до одного і здаємося простими. А насправді ми всі не такі прості. Валера – досить складна загалом людина. І тому цікава.

Я не поділяв поглядів Кобзона, а він – моїх. Але це не заважало нам товаришувати

– Йосип Давидович Кобзон, із яким ви теж товаришували, який співав багато ваших пісень, із яким вас пов'язує багато концертів, і поїздок, і всього, – ви сумуєте за ним?

– Звісно, постать Йосипа Давидовича Кобзона як співака, як людини стоїть взагалі окремо. Тому що, незважаючи на величезну кількість виконавців, які були в моєму житті, ні з ким мене не пов'язували такі дружні стосунки. І передусім не тільки тому, що він мені подобався як виконавець, а тому, що він умів товаришувати.

– Масштаб який у людини...

– Він умів товаришувати, він був масштабною людиною. Але в нас завжди було... Усе наше оточення, багато спільних друзів знають: я ніколи не приховував, що я антикомуніст, а він був справжнім комуністом. І це не заважало нам товаришувати. Я не поділяв його поглядів, а він – моїх. Такий самий кондовий комуніст, мій друг Вася Лановий (із яким завжди Льоша Кузнєцов, наш спільний друг, актор) завжди мені казав: "Тільки я тебе прошу: коли ми зустрінемося, не починайте сперечатися про політику". Бо ми постійно... не до бійки, але до хрипоти доходило. Кожна людина має право на свою віру чи невіру. Але в чому потрібно віддати належне Йосипу Давидовичу: що він був комуністом, але був ним не заради власної вигоди.

– А за переконанням.

– А за переконанням. Він був переконаним. Ось таким був Боря Олійник. Тобто були люди, які не відповідали за злочини комуністичної верхівки, але, як комуністи, як Урбанський у фільмі, вони все зробили, щоб усе-таки та країна, у якій ми жили, була справжньою країною.

– Так, були люди в наш час.

– Були, так.

– Вам було боляче, коли почалася війна – і Йосип Давидович заплутався?

– Так... У нас і після першого Майдану вже почалися, як ти знаєш, ідеологічні розбіжності, так би мовити. Ми перестали розуміти один одного. А після другого Майдану, звісно, він почав, на мою думку, робити речі, які для мене як для українця були образливими.

Тому Кобзон того часу, коли не було політичних у нас таких сутичок, – це одна людина. Із якою я провів величезну кількість часу і дуже багато чого в нього як у старшого навчався. Бо було чого: і ставленню до творчості, і до друзів, і до людей.

І крім того, майже всі його друзі були моїми друзями, і навпаки. Для мене це велика втрата. Це страшно: коли так ось час розводить людей, які дуже довго разом і які... Я не перестав його любити як співака і як людину. Але як політичного діяча... У нас перша сутичка сталася 2004 року.

– Я пам'ятаю.

– У Харкові. Я поїхав брати участь у концерті на найбільшій площі в Європі.

– Свободи.

– Так. Агітувати за [Віктора] Ющенка. А за 100 метрів від нас стояла сцена, де виступали ті, хто за [Віктора] Януковича. Приїхав Кобзон, і він усе це організовував. І я йому тоді сказав: "Розумієш, Йосипе, є дві причини, з яких ти не маєш права в цьому брати участь. По-перше, ти громадянин іншої держави, і те, що народився на Донбасі, із ним пов'язаний, не дає тобі права, але головне – ти державний діяч іншої держави, ти депутат Думи. Це втручання". Це вже тоді сталося в нас.

– Які найбільш знакові ваші пісні він співав?

– Весь "шкільний цикл" ми написали з Борисом Монастирським для нього. Це пісні "9-й класс", "10-й класс"... Це був другий цикл після "А у нас во дворе". Потім третю пісню я із Семеновим написав про випускний вечір. Він теж співав. Він і [Тамара] Міансарова. Багато... "Колодязний журавель".

– Із [Вадимом] Ільїним. Так?

– Так.

– "Мій журавель – у нього очі сині. Хай кличе у мандри осінь золота".

– Так. "Та знаєш ти, що тільки в Україні солодкою стає проста вода".

"Глаза на песке" він співав теж. Першою заспівала Міансарова, а першим чоловіком, хто заспівав "Глаза на песке", був він. Багато Йосип заспівав. "Танго победы" наше з Покладом. Десь добрих два десятки пісень. "Еще, еще". Останній дует я зробив для Бучинської та Кобзона: пісню вічнозеленого клена.

– Чудово. "Старый клен стоит еще зеленый".

– І розкішний кліп зроблено.

ВІДЕО
Кліп на пісню "Последняя любовь" зняли 2012 року. Відео: Наталія Бучинська / YouTube

– Чудова пісня. Як тут не згадати історію, яка сталася з вами і Йосипом Кобзоном далекого 1973 року в Житомирі? Коли хлопчик переписував концерт, а в музикантів запитували, як по батькові Кобзона. Можете пригадати?

– Я багато проїздив, коли приїжджав Йосип в Україну, із концертами. Чернігівською, Полтавською областю, Київською. Він запрошував мене – я іноді вів ці концерти, коли не було Бурунова. І там багато було. Таке враження, що смішні ситуації йшли за нами. І ось у Житомирі ми приїхали... Ми показали Йосипу пісні "9-й класс" та "10-й класс" у Києві, а наступні після Києва в нього концерти мали бути в Житомирі. І він запропонував: "Давайте приїжджайте в Житомир. І я там же зроблю прем'єру одразу".

– А в нього, як завжди, по п'ять концертів на день.

– Два-три – так. П'ять – ні. Це вже перебільшення. Можливо, десь. Але це немислимо: п'ять концертів на день. Але два концерти – це теж... Якщо врахувати, що за тривалістю кожен його концерт був як два концерти, то це вже... Кобзон любив співати довго. Для нього замовкнути...

– Він сам казав: "Вам заспівати на біс чи на зло?"

– Ну так, ми ж були з тобою в Москві, коли в нього був ювілей.

– 60 років. 11,5-годинний концерт.

– Коли о 18.00 розпочався, а вранці закінчився. Світовий рекорд... І от ми приїхали в Житомир, і от перед першим концертом прийшов хлопчик... Він такий... Не хочеться копіювати, я не назву його дауном чи як, але він так важко говорив. Він прийшов і сказав: "Йосипе Давидовичу, можна я запишу ваш концерт на магнітофон?" Йосип його вже знав, не вперше був у Житомирі. Він сказав: "Звісно, можна". Домовився, щоб він сидів на певному місці.

А потім цей хлопчик прийшов після концерту зі сльозами на очах і довго не міг отямитися. І нарешті коли отямився... "Що сталося?" – "Батарейки сіли". Ну й Кобзон каже: "Не плач. Зараз же буде наступний концерт". Дав завдання – хтось пішов, купили батарейки, вставили в цей магнітофон. Він його дозволив записувати. Після концерту він прийшов із сяючими очима у гримвбиральню і сказав: "Йосипе Давидовичу, а в мене ще одне прохання до вас". – "Ну давай. Я спробую виконати". – "Я все записав. Давайте разом послухаємо". Багато було.

– А як прийшов військовий і питає в музикантів: "Як по батькові Кобзона?"

– Це пожартували, так. Прийшов військовий: "Йосипа як по батькові?" Йому сказали: "Віссаріонович". Ми якраз у гримвбиральні були, і раптом цей військовий заходить і каже: "Здрастуйте, Йосипе Віссаріоновичу". Йосип каже: "Любий мій, якби я був Віссаріоновичем, я був би Сталіним. А я Кобзон. Розумієш?" – "Ой, вибачте, Йосипе Абрамовичу". Так, це все було. Це не вигадані історії.

– Сьогодні, озираючись назад... Адже ви застали яких людей... Той самий [Володимир] Івасюк, із яким ви написали кілька пісень.

– Так, більше товаришували. Не поспішали. Якби я знав, що така трагедія станеться, звісно, ми б написали набагато більше.

– Ви написали "Кленовий вогонь".

– "Кленовий вогонь" і...

– "У долі своя весна".

– Так. Щось ще, але не всі ж пісні ставали відомими.

Я ховав Івасюка в день свого народження

– Прекрасні дві пісні. Ви для себе з'ясували, що з ним сталося? Його повісили чи він повісився сам ?

– На це запитання відповіді немає. Так само, як досі немає відповіді, хто ж усе-таки замовив [35-го президента США Джона] Кеннеді, хто був виконавцем цього вбивства. Минуло вже понад 50 років із 1963 року. Хто вбив [другого голову Нацбанку України Вадима] Гетьмана, хто вбив [лідера "Народного руху" В'ячеслава] Чорновола, хто замовив [журналіста Георгія] Гонгадзе... Досі. Начебто це поряд було. Тому точно сказати досі не можна.

Можна сказати точно, що, найімовірніше, це було вбивство. Тому що я бачився з Володею буквально за місяць до того, як він зник, чи менше навіть. Він був у Києві, я його проводжав у Хмельницький на конкурс [як члена] журі. У нас були плани, ми все це обговорювали. Він закінчував консерваторію і мав отримати диплом. Я ще запитав: "Володю, коли отримаєш диплом, що далі? Як ти плануєш?" Він сказав: "Я жодного дня не залишуся у Львові. Я переїду в Київ". Я не питав пояснень, але він так сказав. Розумієш? Тут усе було централізовано: і оркестр був радіотелебачення, і телебачення центральне.

Найімовірніше, що його вбили. Але в нас люблять легкі рішення, тому багато хто говорить, що це зробив КДБ. Я думаю, що якби це зробив КДБ, то нинішня СБУ мала б сказати...

– "Насправді це зробила ФСБ". Я жартую.

– Ні, тут жартувати не треба. Розумієш... Тому що це легка відповідь. Я розмовляв із [першим головою СБУ та експрем'єр-міністром України Євгеном] Марчуком стосовно цього. Хтось мав дати санкцію, і найголовніше – незрозуміло...

– Та й за що вбивати?

– За що? Людина, яка писала пісні про кохання...

– Там великі гроші були, кажуть. Так? У цьому проблема?

– Я думаю, що (це моя версія, знову ж таки) ті, хто багато для нього зробив, коли він переїхав із Чернівців до Львова, мають стосунок до цього.

Що я маю на увазі? Володя переїхав із Чернівців, закінчивши медінститут, приїхав як аспірант медінституту. І відразу ж керівництво Львівської області дало йому квартиру. У Радянському Союзі рідкісний приклад – щоб аспіранту (не члену спілки композиторів, до речі, а всього лише аспіранту, ще до вступу у Львівську консерваторію) дали державну квартиру. І я думаю, що ті люди, які спочатку щось для нього робили, – потім або вони, або їхні сини...

– Попросили відраховувати.

– Ну звісно. Знаючи, наскільки він багата людина.

– Авторські величезні.

– Так. А тим більше, що Львів був одним із найбільш наркотичних міст.

– Так?

– Звісно. Львів, Одеса – усі міста, які близько до кордону. Відсоток наркоманії та наркотиків, які йшли через Львів, був набагато вищим, ніж у Києві. Це завжди потребує грошей якихось. Але я не знаю: я ж не слідчий. У будь-якому разі це мала зробити не одна людина – це мала бути якась компанія.

– Високо висів.

– Звісно. Володя був дуже спортивним і міг з однією людиною легко впоратися. Це величезна втрата, звісно.

– Як ви написали про це в пісні: "Пішов у синє небо він – мій брат по крові і по долі. І плаче дзвін..."

– "І стогне дзвін в душі і в музиці, і в слові". Річ у тім, що втрата Володі Івасюка була непоправною. Тому що є композитори, яких у моєму житті ніхто не зміг би замінити. Поклада ніхто б не зміг замінити.

Точно так само у мене стільки планів було... Ми дуже любили один одного [з Івасюком], справжніми друзями були. Я його ховав у день свого народження: 22 травня 1979 року.

– Та ви що?!

– Так. Це єдиний день народження, якого я не святкував. І перша пісня, яку я присвятив Володі за згодою Колі Мозгового, – це "Минає день, минає ніч". Присвячено теж Володі. Але, звісно, там немає його імені й іншого. Тому що вона б ніколи не дістала на той час розголосу.

Друга пісня, яку я писав, коли теж думав про нього, – це пісня, яку ти виконував разом із Тамарою: "Скрипка грає". Чому "скрипка грає"? Тому що в музику Володя прийшов через скрипку – він був скрипалем до того, як став композитором.

А вже коли перебудова почалася і можна було про багато речей говорити, то, звісно, мені захотілося адресну зробити пісню. І ми з Геною Татарченком тоді написали пісню, яку блискуче виконував Назарій Яремчук. Там навіть були рядки, які я для Назарія, коли він почав виконувати, прибрав: я звертався до Володі і питав: "На тому світі є Україна чи нема? Чи так там ангели співають, як наш Назарій Яремчук?" Так, це...

– Такою самою світлою людиною був Назарій Яремчук...

– Чудовий. Узагалі ця плеяда і композиторів, і виконавців, яка прийшла з Чернівців і створила нову українську естраду: [Левко] Дутківський, Ротару...

– Мозговий, Яремчук, [Василь] Зінкевич.

– Так. Валерій Громцев.

– [Лілія] Сандулеса, [Іво] Бобул.

– Сандулеса, Бобул.

– Чернівці скільки дали... [Ян] Табачник – музикант.

– Табачник. Потім, згодом, [Ані] Лорак, Катя Бужинська.

– Фантастика.

– Маленьке містечко Чернівці. Так.

– Як у Євтушенка: "Как его: Черновиц или же Черновцы?"

– По-моєму, румунською вони Чернауци були.

– Слухайте, ці хлопці всі – Івасюк, Яремчук – могли б ще жити зараз. Правда?

– Звісно.

– Як шкода...

– Вони всі молодші за мене. Так, звісно, молоді. Назарій чудовим був співаком, унікальним. А, ми ще Василя Зінкевича... Номер один для мене майстер української естради. Теж пов'язаний із Чернівцями.

– Номер один, ви сказали?

– Так. Я Василя Івановича в тій естраді так само, як Ротару, як майстра я вважаю його номером один.

Назарію дуже легко все давалося. Він блискучою був людиною, легкою був людиною. Вася дуже довго робив пісні. Але якщо брати всі компоненти: акторські... Настільки він був прискіпливим...

– Ну й голос який.

– Голос, так. Для мене Вася – номер один.

– За вікнами вашої квартири в центрі Києва... Хотів сказати "шумить Київ", але все-таки карантин позначається. Не дуже-то й шумить. Утім ви корінний киянин, жили на Подолі, на Куренівці, на Шота Руставелі...

– На Оболоні три роки я жив.

– На Оболоні. На Шота Руставелі, я пам'ятаю.

– Я блукаючий форвард, так.

– Блукаючий форвард. Скажіть: ви любите Київ?

– Звісно. Шалено. Але я люблю все-таки більше той Київ, яким він був до 91-го року, чим він став сьогодні.

– Що в Києві було кращим, ніж зараз?

– Століттями складається і архітектура, і побут, й інше будь-якого міста: Одеса або стара Москва або Київ, або Варшава...

– Або Нові Васюки.

– Найгеніальніший приклад того, як потрібно любити своє місто, – це Варшава. Ми знаємо, що Дрезден, Варшаву, Мінськ майже повністю було зруйновано [під час Другої світової війни]. Але в радянські часи Варшаву забудували в жахливий спосіб, вона стала радянською. А вже після 1991-го... Я дуже дружив із багатьма письменниками, поетами польськими, зі спілкою письменників, часто буваю...

От ми із Сашею їздили, вона теж у захваті була. Вони взяли креслення довоєнної Варшави. Знесли все, що було після 1945 року побудовано. І створили ту Варшаву, яка була Варшавою. Навіть було знищено бомбардуваннями шикарний королівський палац. Точно такий самий вони збудували. Тобто ти приїжджаєш у Варшаву – і це місто, у якому є вічність. У ній є те, що пов'язує нинішній день зі вчорашнім і позавчорашнім.

Зараз людину привезти, якщо вона ніколи не була в Києві, і провести нинішнім Києвом – ну що це за Київ? Це тільки оазиси, вкраплення: там, де Лавра, Софія й таке інше, – те, що не мають права знищити. Але всі ці пригнічувальні і непотрібні в центральній, історичній частині хмарочоси, за які, мені здається, потрібно до суду притягувати людей... Тому що це злочин проти міста. Місто – це ж жива істота.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– "Я і друзів розумів, і ворогів умів прощати, бо хрещений батько мій – то Хрещатик, то Хрещатик".

– Ну от ми проїжджаємо зараз Хрещатиком – він же був удвічі зеленішим, ніж зараз.

– Це біда. Де ці каштани? І чому їх не висадити?

– Як складається, скажімо, місто? Найцікавіша з погляду старої архітектури, звісно, Одеса. Тому що Одеса була...

– Усе збереглося.

– У поганому стані. Але збереглося, так. Чому там розкішна архітектура? Тому що статки в Російській імперії наприкінці ХІХ століття були зосереджені у двох містах. Одеса мала статус вільного міста.

– Порто-франко.

– Контрабанда, порто-франко: там дуже швидко люди ставали багатими. І багаті люди запрошували архітекторів: італійців, французів тощо. І змагалися одне з одним, хто цікавіше це все зробить й оформить.

У Києві теж зосереджувалися... От була Купецька вулиця, тепер Саксаганського. Там теж розкішні будинки спорудили, але вони однаково поєднувалися одне з одним. Вони в одному стилі, це ж дуже важливо. Якби нові будинки почали будувати, продовжуючи те найкраще, що було в минулому, можна було б зробити Київ кращим, ніж він був до 91-го року.

Бо з погляду архітектури він завжди був еклектичним. Тому що було зруйновано Хрещатик. І той Хрещатик пряничний, який зробили, уже не був пов'язаним з історичним Києвом. Історичні залишилися, дякувати богу, на вулиці Городецького теперішній будинки Гінзбурга. Дякувати богу, залишився Городецького будинок із химерами. Ось можна було зі смаком Київ зробити абсолютно інакшим. А висотні будівлі, на мій погляд, – у нас на лівому березі вистачало стільки місця...

– Споруджуй досхочу.

– Звісно. Я б узагалі з погляду зручності, щоб не докучати жителям, усі урядові будівлі зробив...

– Перенесли б у Житомир.

– Ні. На Труханів острів. Підвів би туди дороги. Вони б їздили туди, не заважаючи, не закриваючи руху. Було б добре і киянам, і можновладцям.

– Юрію Євгеновичу, у мене для вас рояль у кущах. Я нещодавно взяв інтерв'ю у Володимира Володимировича Познера. Кайфонув, насолодився, чесно скажу.

– Неймовірно цікава людина. От у мене лежить книжка.

– У вас я побачив книжку Володимира Познера. Ви знаєте, що я тут побачив? Він тут наводить запитання анкети, запропонованої Марселем Прустом 1890 року – 130 років тому.

– Так, там дуже гарні запитання.

– Я вам зараз ці 32 запитання поставлю. Це передбачає бліц. Перевіримо, як у 75 років ви швидко вдупляєте.

– Так, так.

– Риса, яку ви ставите найвище.

– Риса кого: чоловіка, жінки?

– Людини, я думаю.

– Людини? Найвище я ставлю два таланти: талант у чомусь і талант бути людиною. Тому що складно бути Богом, але людиною бути ще складніше.

– Найважливіша риса чоловіка.

– Мужність.

– Найважливіша якість жінки.

– Жіночність. Звісно.

– Ваша головна риса.

– Різноманітність.

– Що ви найбільше цінуєте у друзях?

– Вірність, відданість.

– Ваш головний недолік.

– У мене багато недоліків. Я їх не приховую. Я ласун, я курю, не можу жити без ігор: більярд, преферанс, шахи. Багато.

– Ваше улюблене заняття.

– Творчість.

– Ваше уявлення про щастя.

– Щастя я розумію з огляду на етимологію цього слова: для мене це співучасть. Щастя – це не бути одному і брати участь у чомусь, що дуже важливо і для тебе, і для інших людей.

– Ваше уявлення про нещастя.

– Самотність. Тільки є самотність тимчасова, яка потрібна для творчості, а є самотність, коли ти нікому не потрібен, самотність у натовпі.

– Якщо не собою, ким би ви хотіли бути?

– Жанною д'Арк.

– Оце так! Де б ви хотіли жити?

– Якби народився знову, то або Париж, або Барселона.

– Ваші улюблені колір та квітка.

– Улюблений колір – зелений. Як і у всіх іспанців... У нас гарне – це червоне, а у них гарне – verde (зелене).

– Тому Зеленський переміг, чи не так?

– По-перше, я написав "Зелен клен" пісню задовго. Окрім цього, протягом останніх трьох років одна зі співачок, із якою я працюю, – Оля Зеленська. Тож...

– Але ви ще у 70-ті написали: "Зелен клен".

– Так, так. Яке запитання?

– Колір і квітка. Колір – зелений, а квітка?

– Бузок.

– Ваш улюблений птах... Біла ворона?

– Зозуля.

– О, у вас чудовий вірш є: "Кукушка".

– Пісня.

– Ви пам'ятаєте її?

– Головне – що її пам'ятають ті, хто чув мене.

– Експромтом куплет-два.

– Ні, я не співатиму. Що ти? Ні.

– Прочитаєте вірші?

– Ні. Люди це дуже добре знають... "Сколько бы, кукушка, ты ни куковала, все равно мне будет мало, мало, мало". Це всі знають.

ВІДЕО
2012 рік. Юрій Рибчинський та композитор Володимир Засухін виконують "Кукушку" на церемонії "Людина року" Відео: Chelovekgoda / YouTube

– Ваші улюблені прозаїки.

– Шведський письменник, лауреат Нобелівської премії Пер Лагерквіст, лауреат Нобелівської премії Жозе Сарамаго; [Михайло] Лермонтов – "Герой нашого часу", [Ґабріель Ґарсія] Маркес – "Сто років самотності", [Михайло] Булгаков – "Біла гвардія".

– "Біла гвардія" все-таки. Чудово. Ваші улюблені поети.

– Федеріко Гарсія Лорка, Борис Пастернак, [Йосип] Мандельштам, [Марина] Цвєтаєва, [Євген] Євтушенко, Ліна Костенко, [Тарас] Шевченко.

– Хто найкращий поет (від себе запитання, не від Пруста): Шевченко, Леся Українка чи [Ліна] Костенко? Одного назвіть.

– А річ у тім, що найкращими... Спортивного принципу тут немає. Розумієш?

– Одного виберіть із трьох.

– Я думаю, що нікого не ображу, якщо скажу: Шевченко.

– Усе-таки.

– Є поети, без яких не було б інших поетів. Не було б Пушкіна, не було б величезної кількості...

– Тобто націєтвірний поет, скажімо так.

– Запитай у того самого [Івана] Франка або Лесі Українки: "Чи були б ви такими, як ви є, якби не Шевченко?" Вони б сказали: "Звісно. Ми були б зовсім іншими".

– Ваші улюблені літературні герої.

– Літературні... Граф Монте-Крісто, Остап Бендер...

– І Паніковський (сміється).

– Ні... І Дон Кіхот, напевно.

– Клас. Ваші улюблені літературні героїні.

– Ася Тургенєва, Маріамна (дружина Ірода), ну і всі жіночі образи [Федора] Достоєвського.

– Ваші улюблені художники і композитори.

– Художники: [Михайло] Врубель, Ель Греко і Сальвадор Далі. Композитори... Якщо не з легкого жанру, то Йоганн [Себастьян] Бах, [Фридерик] Шопен і, думаю, [Людвіг ван] Бетховен.

Якщо брати із сучасних композиторів, то Ллойд Веббер, [Мішель] Легран, Френсіс Лей. Із наших: Ігор Поклад, Ігор Крутой, Івасюк, Мозговий, Татарченко.

– Ваші герої в реальному житті.

– Мама моя, яка пройшла три війни: Халхин-Гол, [Радянсько-]Фінську і Вітчизняну. Вона була для мене героїнею. Для мене героєм є мій перший вчитель і наставник Лесь Степанович Танюк. Для мене героєм є Чорновіл.

– Ваші героїні в реальному житті.

– Мама, дружина.

– І Юлія Тимошенко.

– І Юлія Тимошенко, звісно. Так, ти знаєш про це. Це таємниця Полішинеля. Усі знають, що я люблю Юлію Володимирівну.

– І Юлія Володимирівна любить вас, я вам більше скажу.

– Я не знаю. Сподіваюся.

– Кого ви найбільше не любите з історичних особистостей?

– Тих, ким я найбільше цікавлюся.

– [Адольф] Гітлер і Сталін. Так?

– Сталін, Гітлер, [Володимир] Ленін – три негідники. [Лев] Троцький, який був іще гіршим, ніж Сталін, тільки йому не вдалося реалізуватися. Реалізувався лише у громадянській війні, а половину злочинів, які Сталін скоїв, він скоїв за його задумами. Цього достатньо.

– Ваші героїні у світовій історії.

– Я думаю, що у світовій історії в чоловічій іпостасі є Ісус Христос, а в жіночій – Жанна д'Арк. Вище нікого немає.

– Ваші улюблені страви й напої.

– Із їжі я найбільше люблю картоплю в різних видах. Є люди, які... у Поклада мама була чудовою кулінаркою (Лілія Іванівна), моя дружина, які можуть із картоплі зробити 12–20 страв. Я все це обожнюю. Я люблю дуже холодне, холодець.

– Напої.

– Я люблю граппу, чачу, горілку і джин. І з тоніком, і без тоніку.

– І все це змішати.

– Так, в одну каструлю.

– Ваші улюблені імена. Давайте і чоловічі, і жіночі.

– Чоловіче – напевно, моє. Я люблю ім'я Юрій. Але це не єдине, яке я люблю. А жіночі? Я люблю німецькі, люблю ім'я Грета. Польських дуже багато імен люблю: Гелена, Ружа, Маріамна.

Я так ненавиджу війну... Я в захваті від фінів, які виграли війну 1939-го

– Що ви найбільше ненавидите?

– Найбільше... Я так багато люблю, що мені сказати, що я ненавиджу... Я ненавиджу ті дні, коли мені не пишеться. І звісно, найогидніше – це брехня і зрада.

– Військові події, які вас найбільше захоплюють?

– Військові?

– Так.

– Військові події, які мене захоплюють... Я так ненавиджу війну... Я в захваті від фінів, які виграли війну 1939-го.

– У Радянського Союзу.

– Так. Маленький народ.

– І це кажете ви – син жінки, яка воювала за Радянський Союз у Фінську.

– Так.

– Реформа, яка вас найбільше захоплює.

– З історичних, які я знаю, – це всі реформи, які провів Наполеон, знищивши монархію і потім, по суті, ставши імператором. Але той вигляд подальшого посткапіталістичного суспільства завдяки реформам Наполеона відбувся. Його ж ідею сьогодні реалізував: він це називав "Сполучені Штати Європи", які хотів створити. Тобто це найбільші, на мій погляд, реформи, які було здійснено. А у ближчий час – це реформи, які провела [Маргарет] Тетчер.

– Талант, який ви хотіли б мати.

– Я хотів би навчитися грати на кількох музичних інструментах. На цьому фортепіано і на гітарі. Це перше. А друге – звісно, я хотів би знати багато мов.

– Як би ви хотіли померти?

– Я не хотів би померти. У мене...

– "Дума про невмирущого".

– Та ні, ну я вірянин. Я не вірю у смерть як таку. Я вірю у смерть мого тіла, але не вірю, що моєї душі не було до мого народження, і я вірю в те, що вона рано чи пізно втілиться в комусь.

– Який ваш нинішній стан?

– Я чудово почуваюся, мені чудово пишеться. Ну, накопичилися за час життя якісь болячки, із якими за допомогою чудових наших лікарів...

– Марнославство, гординя – які болячки? Це я жартую.

– Ні, дякувати богу, цього не мав.

– До якого недоліку ви ставитеся найтерпиміше?

– До куріння, напевно.

– І останнє, 32-ге, запитання Пруста. По-моєму, ідіотське, але я його поставлю. Ваш улюблений девіз.

– Чому? Це не ідіотське запитання. У мене є кілька гасел, які я сам сформулював як афоризми. Перше – це: "Солнце ночью стоит дешево, только ночью где найдешь его?" Друге я сформулював так: "Все мы в этой жизни лишние. Возлюби себя как ближнего".

– "Без белья останься нижнего" можна додати.

– Так. Але це вже гумористично. Я вважаю, це взагалі найскладніша заповідь: "Полюби ближнього, як самого себе". Для того, щоб зрозуміти, що це таке, людині потрібно дуже багато часу себе саму вивчити і знати. А як правило, люди, навіть стаючи дорослими, насправді себе не знають.

– Юрію Євгеновичу, чи правда, що ви така містична людина: що якщо хтось захоче зробити вам щось зле (навіть замислить це), ви відразу так можете проклясти її, що людина помирає або з нею щось трапляється?

– Ні, я ніколи не проклинаю. Ну що ти?! Не лякай моїх друзів і навіть ворогів не лякай моїх. Я ніколи в житті не...

– Але багато такої містики було, коли людина робила вам щось погане – і з нею щось траплялося?

– Я думаю, Дмитре, це відбувається не тільки стосовно мене. Я думаю, що будь-яка людина, яка робить погано тій людині, якій вона має бути вдячною (тобто невдячністю платить), рано чи пізно, як водій, який звик під кайфом водити машину, має, так би мовити, розбитися. Це природно.

– Ну що ставалося з людьми, які зичили вам зла?

– Я не хочу на цю тему навіть розмовляти.

– Добре. Погано закінчували, скажімо так.

– Не я, а якась сила – ми її звемо ангелами-охоронцями або якось інакше (ми ж придумуємо назви), або сама ця людина... Не знаю. Я нікому не зичу зла. Навіть своїм ворогам я не зичу зла і ніколи нікого не проклинав. Я знаю, що бумерангом, якщо ти когось проклинаєш, воно повернеться до тебе самого. Розумієш? Цього не можна робити.

Головний висновок за 75 років? Життя одне. Другого не буде. Я думаю, що кожна людина має рано чи пізно сформулювати, що для неї щастя. І прожити життя, насолоджуючись

– Я хоч і не Марсель Пруст, поставлю вам запитання з тієї самої категорії. За 75 років найголовніший висновок, якого ви дійшли, який?

– Життя одне. Другого не буде в нас.

– І прожити його треба так, щоб не було болісно соромно?

– Ні, Дмитре. Французи казали: "Життя – погана річ, смерть – ще гірша річ. Потрібно здобути собі краплину кохання у проміжку".

Я думаю, що кожна людина має рано чи пізно сформулювати для себе, що для неї щастя. І прожити життя, насолоджуючись ним... Я не знаю, навіщо багато людей живе. Я розумію, що складно вкоротити собі віку. Але якщо вони нещасливі... Я бачу навколо себе таку кількість нещасливих людей... Я не розумію, навіщо вони тоді живуть.

Я вважаю, що людина – навіть якщо вона, як [Дмитро] Ліхачов або той самий [Олександр] Солженіцин – або як багато хто, – перебуває у в'язниці, однаково навіть у цьому стані має навчитися бути щасливою. Сервантес потрапляє в боргову в'язницю – і, звісно, стає щасливішим, тому що він там пише "Дон Кіхота". Розумієш?

– Ось що таке боргова в'язниця.

– Ні, це не в'язниця – це він має характер людини, яка навіть у цьому стані може знайти щастя. Розумієш? Тому що інша людина – ні влада, ні навіть близькі твої тебе щасливим зробити не можуть. Тому навчитися добувати щастя з усього, що є життям, я вважаю, – це найголовніше.

– Ми згадували Євгена Олександровича Євтушенка на початку нашого інтерв'ю. У нього була одна особливість.

– Протягом усієї історії Радянського Союзу один із найщасливіших людей.

– Звісно. Він мені розповідав, що з дитинства заводив загальні зошити, у яких записував рими. І що мене завжди вражало: на моїх очах багато хто простягав йому книжку, щоб він написав, а він запитував: "Як звати?" Ім'я та прізвище. І римував миттєво. Одного разу я йому даю книжку і кажу: "Просила підписати людина. Прізвище Тищенко". Думаю: "Ну що він тут підпише?" Він написав: "Хочу прижаться, как щенок, я к одному из Тищенок".

– Молодець. Я тобі скажу, що перший великий поет, якому я показав свої вірші, – це якраз Євген Олександрович Євтушенко. Я був 10-класником. Він виступав у Жовтневому. Після Куби він приїхав. Як потім він мені розповідав, у нього навіть костюма не було. Він у Роберта Рождественського позичив. Виступав у Жовтневому палаці. Я був на цьому виступі. І я прийшов потім за лаштунки – і дав йому ці вірші. І він мені сказав, щоб я наступного дня прийшов у готель "Україна" (тепер це "Прем'єр Палас"). І коли я прийшов, він був із Галею Луконіною – тодішньою своєю дружиною, дуже гарною і цікавою жінкою. Я прийшов, він зошит повернув мені мій. Розібрав, вказав, що добре, що погано тощо.

Що таке Євген Олександрович?..

Потім дружина його запитала: "Ви де навчаєтеся?" Я сказав: "У школі". – "Як? Ми думали, ви вже третьокурсник. А скільки ж вам років?" Я кажу: "15". Він сказав: "Вибачте, я багато чого тоді з того, що я сказав... Я думав, ви старший". І далі Євген Євтушенко каже: "Ну що я можу сказати? Багато віршів гарних, але я у 15 років писав краще".

– Так, це він.

– Моментально.

– Коли ви підписуєте книжки, римуєте підписи?

– Ні. Ну, можливо, іноді мені спадає на думку. Я якомога коротше пишу. "Іванові Сергійовичу назавжди".

– Я нашим глядачам маю сказати, що пише Юрій Євгенович коротше після того, як він зустрівся зі школярами...

– Я можу розповісти.

– Розкажіть.

– Я не став писати коротше – кожен твір потребує тієї довжини, яка є достатньою. Ми знімали кліп з Олею Крюковою, записали пісню "Париж – Марсель", дуетну. І нам потрібно було багато потягів, вагонів. Я тоді товаришував із керівництвом "Укрзалізниці". І нам пішли назустріч.

Де це? На кордоні Житомирської та Київської областей. Там відстійник, куди колишні потяги... Їх там сотні стоять. Ми приїхали туди знімати. Сеня Горов режисером був цього кліпу. Для цієї маленької станції – це був Великдень – це була подія. Там ніколи ніяких зйомок не було. Якийсь час потому, як горобці, зібралися діти. І ось у період, коли потрібно було змінити світло тощо – перерва в зйомках, – до мене підійшли ці діти й запитали: "Скажіть, це нам правду кажуть дорослі, що ви саме той Юрій Рибчинський, який пише для наших підручників?"

Я навіть не знав, що в українських читанках є "Шлях до Тараса", "Наша мова" – мої вірші. Я з гордістю, зрозуміло, дітям підтвердив: "Так, це я". Вони сказали: "Юрію Євгеновичу (дядьку Юрку чи пане Юрію – я вже не пам'ятаю) скажіть, будь ласка: можна до вас звернути із проханням?"

Я думав, що вони попросять написати про їхню станцію (по-моєму, Буринь вона називалася) або про їхню вчительку. Я кажу: "Звісно, будь ласка". – "Ми вас дуже просимо: пишіть якомога коротше".

Коли я перші вірші складав, до мене приходили й запитували: "Це ти сам писав?" Я кажу: "А з ким іще?" – "Ну, може, тато допомагав"

– Наостанок, Юрію Євгеновичу, щоб зрозуміти, наскільки ви пішли назустріч дітям, я хочу попросити вас почитати свіжі вірші.

– Скільки віршів можна прочитати?

– П'ять-шість.

– Я прочитаю вірші, написані в цей період коронавірусу.

"Два в одном"

Я вам скажу сегодня откровенно:

Я бык и матадор одновременно.

Я – два в одном. И, выйдя на арену,

Я понимаю, как все в жизни бренно,

Поскольку должен каждый раз с отвагой

Убить кого-то: рогом или шпагой.

И каждый раз с арены, как из морга,

Домой являюсь ни живой, ни мертвый.

Всем зеркалам я говорю: "Глядите.

Вот я, ваш побежденный победитель".

А завтра снова, снова, снова, снова

Мне будет публика рукоплескать готова,

Не ведая, что, матадор отменный,

Я в то же время бык обыкновенный.

И, просыпаясь утром, на рассвете,

Я понимаю, что живу на свете

Я, матадор, пока быка с отвагой

Я убиваю собственною шпагой.

Но будет день: и может, очень скоро, –

Когда вдруг одолеет матадора

Свирепый бык – мое второе эго.

И громко повторит крик сердца эхо,

И упаду я на арену юный,

И будут вновь рукоплескать трибуны.

На этот раз – быку: быку, который

Во мне смертельно ранил матадора.

И приведут в мой хлев меня впервые

Со звонким колокольчиком на вые,

И мне дадут похлебку или пойло,

И отведут, нажравшегося, в стойло.

Откуда я сбегу к жене – корове,

Что ждет меня давным-давно в Кордове.

И клятву дам я Пиренейским горам,

Что никогда не стану матадором.

– Браво. Клас. Що коронавірус животворний робить: які вірші...

– Так..

Над городом весной летел мужик – метеорит –

И, словно выстрел, был истошный крик:

"Гляди: летит! Ни крыльев, ни пропеллера в штанах –

Двух ног шасси".

Куда летел мужик, презревши страх, –

Поди спроси.

Спроси куда, откуда, кто таков.

Ответа нет. Летел мужик средь белых облаков

За солнцем вслед и улыбался, и балдел от высоты,

Душой крылат. И с ангелами в небе был на "ты",

И птицам брат. Смеялись дети во дворах, прервав игру в футбол,

Когда над ними он летел стремглав, гол как сокол.

На это безобразие глядя вверх, как на мираж,

Свистел истошно милиционер: порядка страж.

Рыдала только женщина одна навзрыд, с тоской,

Что вышвырнула мужа из окна, застав с другой.

Она метала ему вслед из глаз десятки стрел

И повторяла с болью сотни раз: "Чтоб ты сгорел!"

А он, мужик, летел – и не сгорал, свободе рад.

Поскольку был ему домашний рай страшней, чем ад.

Летел он вдаль: никчемный семьянин, метеорит:

В объятья новых Мессалин и Маргарит.

– Клас. У мене тільки одне запитання: ви самі писали?

– Так. Уяви собі. Шкільне запитання. Коли я перші вірші складав, до мене теж приходили й запитували: "Це ти сам писав?" Я кажу: "А з ким іще?" – "Ну, може, тато допомагав".

– Ви – по-старому, ручечкою? Не комп'ютер, ні?

– Я за радянських часів друкував протягом якогось часу вірші, а потім знову повернувся.

– А потім зледащіли – і стали писати ручкою.

– Так..

Живу я все время в деревне своей

Под игом сирени, под гнетом дождей.

Мне город – обуза, и этой весной,

Поэзии муза, я твой крепостной.

Мне вовсе не в тягость в лесах продувных

Быть сборщиком ягод сладчайших твоих.

До самозабвенья готов я доить

Коров вдохновенья грудастых твоих,

Готов безвозмездно опять и опять

В навозе словесном алмазы искать,

Писать до рассвета и спать поутру.

Мне барщина эта весьма по нутру.

За твой хладнокровный березовый сок

Стихами готов я платить свой оброк.

– Чудово. Для когось карантин, а для вас – подивіться – скільки віршів.

– Так. До хріна і більше (сміються).

"Белая сирень"

За городом на старой даче мы

Проснулись вдруг под крик сорок.

И поняли, что мы захвачены

Сиренью белою врасплох.

В распахнутые окна комнат,

Пока мы спали, видя сны,

Сирень ворвалась вероломно,

Без объявления войны.

Она бесчинствовала в спальне,

Страша и нас, и наши сны,

И старый дом наш сжечь напалмом

Своей безумной белизны.

И пела нам цветочно, лиственно,

Пьянящим голосом сирен:

"Сопротивление бессмысленно.

Пора сдаваться молча в плен".

В нас еще теплилась отвага

И жажда подвига в сердцах,

Пока густой туман в оврагах

Не выбросил свой белый флаг.

Ее красе сопротивляться

Не в силах хоть бы пару дней,

Я подписал капитуляцию

Безоговорочную с ней.

– Браво!

– (Уміхається.) Звісно.

Была весна, и у окна

Стоял я молча дотемна

И вдаль глядел. А в той дали

Безлики, будто бы нули,

Солдаты шли в дыму, в пыли,

Чтоб удобреньем стать земли.

По мостовой, по мостовой

За рядовым шел рядовой,

Шли старики и пацаны:

Шли на войну, а не с войны.

Плечом к плечу, плечом к плечу,

Шли, словно жертвы, к палачу,

В кромешный дым, в кромешный ад,

Они шли, словно на парад.

По мостовой, чеканя шаг,

С безумной песней на устах.

И эта песня, этот вой

Был гимном всех на свете войн.

Шел кто-то с Первой мировой,

А кто-то рядом – со Второй.

На третью шел полуживой,

Чтобы могильной стать травой.

У страшной бездны на краю

Они шли рядом все в строю:

Храбрец и трус, француз и прусс,

Еврей, японец и индус.

Свою не чувствуя вину,

Они с войны шли на войну,

Где все сражались против всех

Из года в год, из века в век.

– Клас.

– Останній, еротичний:

Весна такая ранняя,

А ночь такая лунная,

А ты такая странная,

А ты такая юная.

Краса твоя иконная,

Томительно туманная,

Пленительно смущенная,

Пронзительно желанная.

Глаза твои восточные,

Раскосые, беспечные,

А губы твои сочные,

А груди твои млечные.

Лежишь ты обнаженная,

Как правда, откровенная,

В любви неискушенная,

Невинная, блаженная.

Горят дрова каминные,

Как грешники опальные,

А ноги твои длинные –

Как две дороги дальние.

Как с драгоценной денежкой,

Как со звездой сгорающей,

Прощаешься ты с девочкой,

Какой была с утра еще.

И в сладком предвкушении

Безумного, мятежного,

Сердечного затмения,

Как фатум, неизбежного,

Дрожишь ты, словно струнная

Гитара окаянная.

А ночь такая лунная,

Весна такая ранняя.

– Юрію Євгеновичу, дуже дякую вам за дотик до високого, за ваші 75 років чудових, за те, що ви зробили у творчості, так й узагалі для України скільки ви зробили. Я хочу, щоб ви жили довго-довго. Я хотів вам поставити запитання, чи щасливі ви. Але після того, як я почув ваш вірш крайній, я зрозумів, що ви дуже щасливі. І я навіть хочу показати експромтом ваше щастя. Ваше щастя сиділо всю бесіду скромнісінько на канапі і слухало вас, затамувавши подих. І я розумію, що це щастя насправді. Щастя Юрія Євгеновича – це його приголомшлива, чарівна, гарна дружина Саша. Олександра Іванівна.

– Це частина мого щастя.

– Це все – ваше щастя.

– Ні. Точно так само, як не можу жити без своєї дружини, я не можу жити без своїх чудових друзів. Ми теж учора із Сашею говорили: це родина – без сина свого, без своїх онуків... Це багато. Щастя складається із множини, але це (показує на дружину) одна з найбільших або найбільша частина мого щастя.

– Я хочу показати Олександру Іванівну і хочу, щоб вона увійшла в кадр експромтом. Але оскільки у нас два стільці, вона сяде Юрію Євгеновичу на коліна. Я придумав так.

– А звук як вона буде?

– Вона буде в мікрофон.

– Хай краще мовчить. Найкраще щастя – мовчазне.

– Сашенько, підходьте ближче, щоб ми вас зняли...

(Дружина Рибчинського сідає до нього на коліна.)

– Як легко затьмарити мене.

– Подивіться, яка гарна жінка – муза поета. Тому поет пише такі гарні вірші: що в нього така гарна муза.

– Це правда.

– Сашенько, наостанок скажіть, будь ласка: за що протягом стількох років кохаєте Юрія Євгеновича?

– За що? За те, що він дав мені можливість реалізуватися як людині, як жінці, як особистості. Це все він.

– Я від себе додам, що справжнє щастя – це коли визнаний усіма, видатний поет у свої 75 років тримає любу дружину-красуню на колінах, і обидвоє вони усміхаються. Це і є щастя.

– Так.

– За це ми й вип'ємо, але вже не в кадрі.

ВІДЕО
Відео: В гостях у Гордона / YouTube

Записала АЛІНА ГРЕЧАНА

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації