ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Ширвіндт: Ступка – великий артист і абсолютно дивовижна особистість! Грандіозна українська акторська школа

Російський актор, художній керівник Московського академічного театру сатири Олександр Ширвіндт в авторській програмі засновника інтернет-видання "ГОРДОН" Дмитра Гордона розповів, чому коронавірусний карантин – це репетиція апокаліпсису, про які незіграні ролі шкодує найбільше, яких режисерів і за що називає суками. Видання публікує текстову версію інтерв'ю.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Ширвіндт: Загалом, я дуже сумую за Україною
Ширвіндт: Загалом, я дуже сумую за Україною
Фото: Dmitry Rozhkov / Wikimedia Commons
Дмитро ГОРДОН
засновник проєкту
Я пам'ятаю цькування Лобановського, коли його звідусіль випихали. Ми були на гастролях у Львові, коли його заслали і він тренував "Дніпро". Після вистави влітку взяв пляшку і поїхав на базу до них. Стукаю – у кімнатці на підлозі розкладено газети й Валера повзає і малює тушшю план завтрашньої гри

– Олександре Анатолійовичу, здрастуйте.

– Привіт, Дімо.

– Я щасливий бачити ваш чудовий фас.

– Я можу й у профіль, якщо захочеш.

– Підозрюю, що профіль у вас не гірший (сміються). Чим ви займаєтеся на карантині?

– Розмовляю з тобою.

– Не найгірший варіант.

– Узагалі сиджу на дачі, яка називається "Новий Єрусалим". Уявляєш? Є таке місце під Москвою, біля Істри. Це наш родовий маєток. Сталін дав цей пагорб своїм клевретам 1934 року, уявляєш?

(З іронією). Я вас прошу: якщо будуть біля вас лаяти Сталіна, не беріть участі в цьому хорі, він вам дав чудову дачу.

– Єдине, що він для мене зробив.

(Сміється). Олександре Анатолійовичу, ви щось читаєте на карантині, переглядаєте якісь фільми?

– Я читаю поезію. Зараз можна почитати, згадати, пофілософствувати, зайнятися дітьми... Але якщо людина ніколи в житті не читала і не знає грамоти – а чого вона раптом кинеться до Тютчева? Анекдот. Тому зараз почнеться, звичайно, деяка різанина. Ось від чого треба берегтися. А як рятуватися? Це, по-моєму, індивідуально. Алкоголізм – річ усе-таки надзвичайно потрібна, але якась вікова. Усе, подагра, дитина кричить: "У жодному разі!" Дружина... І все – ця радість іде.

Споглядання. Телевізор. Буквально за 10 хвилин до зустрічі з тобою я дивився ретрофутбол. Отже, 1969 рік, ми граємо з Бельгією. І Толя Бишовець, мій чудовий друг, який, як ти пам'ятаєш, був у київському "Динамо", забив два голи бельгійцям.

– Як цікаво!

– Андрій Біба... Пам'ятаєш такого футболіста?

– Я з ним зустрічаюся часто. Бишовець теж мій друг, у нього два дні тому був день народження. Я, до речі, йому не додзвонився. Він, видно, на карантині теж.

– А Андрій Біба як? Нічого?

– Чудово, добре почувається, має гарний вигляд.

– Від мене величезний привіт. Нехай він згадає нашу шалену молодість. У тебе скільки температура?

– У Києві – 20 °С (інтерв'ю вийшло в ефір 17 травня. – "ГОРДОН"). Але я у приміщенні, а ви на вулиці.

– А у нас сім.

– Ого!

– Як я маю хотіти з тобою говорити, щоб у 85 років сидіти за температури 7 °С і згадувати Бібу зразка 60-го року!

– Я після нашої розмови одразу наберу Андрія Андрійовича і передам від вас привіт. Одразу, моментально. Обіцяю.

– Величезний! І, я думаю, він мене має згадати.


Фото: УНИАН
Фото: УНІАН


– Він не може вас не згадати.

– А взагалі київський футбол того часу – це легенда. Біба, Сабо, Анатолій Бишовець... Великий Маслов. Великий! І великий Валерій Лобановський. Зараз стадіон імені Лобановського, так?

– Так.

– Стадіон імені... Пам'ятник, так?

– Так.

– А я-то пам'ятаю це цькування, коли його звідусіль випихали. Ми були на гастролях у Львові, коли його заслали і він тренував "Дніпро". Пам'ятаєш, було таке?

– Так-так.

– Я після вистави влітку взяв пляшку і поїхав на базу до них, абсолютно страшний, типовий готельчик, де вони жили всі. Я до нього стукаю – у кімнатці на підлозі розкладено газети. І Валера повзає по підлозі й пензлем, тушшю малює на газетах план завтрашньої гри. Уявляєш?

– Приголомшливо.

– Слуцький чарівний, тільки гойдається, як Валерка... І все. Ну не будемо про сумне.

– Ви згадали цих чудових хлопців. Ви ж Київ добре пам'ятаєте? Район Золотих Воріт до карантину. Яскраво світило сонце, ми з Йожефом Сабо гуляли Києвом у районі Золотих Воріт, усе обговорювали. Чудово.

– Так. Сабо був абсолютно окремим футболістом за темпераментом, я б сказав, зухвальством. Чудовий. Команда була велика. І Маслов, звичайно, легенда.

– Олександре Анатолійовичу, як ви думаєте, після карантину люди в театри підуть?

– Та вони підуть. Але я думаю, що це не карантин, узагалі-то. Я думаю, що це генеральна репетиція апокаліпсису. Це дуже важлива, страшна і дещо містична історія. Злякалися всі... І можливо, усі наші містечкові або немістечкові проблеми мають відпасти фізіологічно, тому що несумісна наша метушня, полеміка з тим, що навалилося. І я по старості думаю, що... Розумієш, я випадково здибав Олександра Сергійовича Пушкіна, який писав... Це було рівно 200 років тому. Була [епідемія] холери в Росії. А він був, значить, у Болдіно і поперся в Петербург. І він пише, мовляв, "я їду-їду, річка – біля річки стоять мужики з ломаками"... Не пускають його через річку. Він запитує: "Що це?" Вони кажуть: "Якийсь карантин". "Я їм дав срібний рубль – вони мене переправили через річку і побажали здоров'я". (Сміються).

Богдан Ступка – великий артист і абсолютно дивовижна за чистотою та мудрістю особистість. Я навіть зараз не можу згадати, які можуть бути аналоги Ступки

– Нічого не змінюється.

– Ми з ломаками вистоїмо, звичайно.

– Я застав театр 70–80-х. Я переглянув свого часу...

– Тобі було три роки.

– Я 67-го року, ходжу в театр із 10 років. Я переглянув у Москві, напевно, усе, що було гарного. Я пам'ятаю, які були приголомшливі вистави: ти виходиш із зали й або плачеш, або думаєш. Ти в полоні мистецтва. Зараз театр став гіршим чи ні?

– Іншим. Абсолютно іншим. Зараз, після смерті Етуша, я найстарший професор у Щукінському інституті. Я викладаю з 57-го року, уявляєш? На моїх очах відбувається, з одного боку, девальвація, а з іншого боку, абсолютно інші фізіологічні... Вони – інші тварини зараз: і молодь, і абітурієнти, і молоді артисти. Купа моїх учнів... Якщо мої учні типу Миронова, Гундарєвої, Пороховщикова, Льоні Ярмольника – це один заміс, то сьогоднішні хлопці – зовсім інша шпана.

Колись дуже давно великий Михайло Ромм затіяв полеміку на сторінках "Советской культуры"... І він казав, що театр, звичайно, вмирає. Тому що розвиток телебачення, перші натяки на інтернет, комп'ютери і все – звичайно, це все накриється... З ним полемізували. Він помилився.

Зараз я сиджу тут, на терасі, а ти – у Києві, і ми з тобою розмовляємо. Але все-таки більше хотілося б із тобою посидіти поруч і випити 50 грамів. Тобто живе спілкування... І театр – це все-таки живе, хай яким би він був. Театр, великий театр... Навіть буду в тебе питати: [театр імені] Лесі Українки живе?

– Так, Резнікович позавчора відсвяткував день народження.

– Я тебе дуже прошу... Я не можу додзвонитися. Ти можеш зателефонувати?

– Другий дзвінок після Біби я зроблю йому.

– Скажи, що люблю, пам'ятаю. Гаразд?

– Звичайно.

– Я тобі маю сказати абсолютно чесно й відверто... Книжечку зараз написав – сподіваюся, може, видадуть – із сумнівною назвою "Випереджаючи некролог". (Сміються). Весела річ.


Фото: Dmitry Rozhkov / Wikimedia Commons
Фото: Dmitry Rozhkov / Wikimedia Commons


– Дуже.

– Я там щось пригадую... Треба залишати якісь спогади про людей, тому що стільки брехні, псевдодокументів, що хочеться... Так от, у мене є лист від Ступки. Я не можу його ніде публікувати, тому що це вже... Ми грали в [театрі імені] Франка спектакль "Ушанування". І Ступка був. Ступка – великий артист і абсолютно дивовижна за чистотою та мудрістю особистість. Я навіть зараз не можу згадати, які можуть бути аналоги Ступки...

І от він написав мені листа після вистави. Це те, в ім'я чого можна існувати у професії. Коли артист і колега такого рівня – не критик містечковий, а друг – сів після вистави і написав... Так що, розумієш, це грандіозна українська школа акторська. Найбільша. Я ще Бучму навіть пам'ятаю.

– О Боже!

– Адамов. Загалом, я дуже сумую за Україною, бо, розумієш, зараз не можу поїхати до мами. У сенсі, в Одесу... Вона там народилася. Я не можу поїхати до тата в Харків. Тому що мене не впускають, тому що я поїхав у Севастополь. Там були чудові хлопці з "Общества книголюбов", вони мене покликали з вечором. А виявилося, що я сволота (сміються)... І я, отже, через книголюбів у Севастополі не можу приїхати на Батьківщину батьків. А я сумую за Одесою дуже...

– У вас немає відчуття, що мерзотники наробили таке у відносинах між Росією й Україною – поперлися на українську територію?.. Є відчуття несправедливості?

– Та розумієш, у мене є відчуття... І коли я бачу цю, отже, цілодобову полеміку щодо наших справ [за участю] абсолютно дресированих політологів... Це театр. Але жах же в тому... Крим ваш чи Крим наш? Але Крим – мій. Ти розумієш? Він мій. Я в ньому виріс, у ньому жив, я в Україні знімався в семи картинах. "Вона вас любить"... Це Київ. "Приходьте завтра" з великим Савіним і Толею Папановим. Це Одеса, це великий гуртожиток Одеської студії, де грошей не було зовсім. За дві копійки купували відро молодого вина, крали помідори і виходили на пляж... Заїжджали в "Аркадію"... Ми з Аркановим писали якусь чергову бодягу, і прийшов до нас Мишко Жванецький. А там на кожному поверсі тоді сиділи тітки...

– Так.

– Дотримувалися, отже, моралі. У неї на столику стояла – її потім Аркан украв, так і не віддав мені – мармурова табличка, і золотом написано: "Ліжко, не сплачене до 12.00, вважають вільним". (Сміються). Якщо ти лежиш у ліжку і не сплатив – тобі можуть когось підкласти. От ми вкрали цю табличку в "Аркадії". В Одесі ми, до речі, знімали... Хількевич, наш друг, знімав. І ми знімали навколо. Й із Зямочкою Гердтом у гримі цих ортодоксів жидівських ми, отже, приходили в "Аркадію" перекусити (сміються)...

Те, що я позбавлений України, для мене це... Ну, не те що я про це весь час думаю, але [перед інтерв'ю] на мене нахлинуло... Тому починати зараз розбиратися, хто є ху, мені абсолютно нецікаво. Я тобі [описую] своє особистісне, фізіологічне відчуття втрати. Розумієш? Це біографія.

– Звісно.

– Іншої в мене немає і не буде вже. Розумієш? Я не можу почати у Гваделупі чи на Балі все з початку і потім, отже, чекати, коли Балі приєднають до Росії.

– Олександре Анатолійовичу, ви тільки в театрі сатири 50 років. Із них 20 років – художній керівник. Не набридло все? Не хочеться вже на дачу і не виїжджати?

– Ти розумієш, між нами кажучи, усі перемерли, Дімко. І мої всі перемерли. Уже Галочку, отже, поховали... Пішов Марік Захаров... Снаряди б'ються поряд. Хтось зараз ще помер... Я не пішов [на похорон]. Кажуть: "А чого вас не було?" Не пам'ятаю хто, але хтось із близьких. "Ви знаєте", – кажу, – "По-перше, я охолов до кладовищ. І потім, я ще бережу сили для власної панахиди". Сміх сміхом, але нікого немає. Я вже говорив начальникам, що я не піжоню й усе таке, але два моменти не можу допустити: співчуття й насмішки.

– Угу.

– А це нікуди не подінешся. Ноги не ходять... Хоча весь сезон виповзав на сцену, ми зараз – тьху-тьху! – випустили гарний спектакль. Не випустили, а встигли зробити. Хлопці мені здавали це шоу. Це робив Юрій Ряшенцев із нашим композитором Андрієм Рубцевим. "Поза ля". Є такий величезний роман, зробили милий мюзикл. І 27-го, у День театру, вони мені здавали, а 28-го все закрили на [карантин]... Тому в запаснику. Але, розумієш, коли зараз футбол 60-х років, коли наше спілкування через техніку і театр без глядачів... Це як секс по телефону, так?

– Так.

– Зачати неможливо. Хоча хто знає... Я не пробував.

– Олександре Анатолійовичу, корифеєм почуваєтеся?

– Ні. Правда, ні. Корифей – у цьому є якась, розумієш, бронзовість.

– Угу.

– Я 20 років займаюся художнім керівництвом... Коли Валентин Миколайович Плучек був дуже поганим в останній рік, і мені сказали: "[Будь художнім керівником], а то, не дай боже, скерують якогось варяга"... Як вони мене страшно сварили і сварять, що я не міг навчитися бути [керівником]... Розумієш? Художній керівник – це особлива маса приголомшливих режисерів, абсолютно нехудожніх керівників... Але були художні керівники в законі. Це Товстоногов, Єфремов, Захаров.

– Волчек.

– Так. Це обов'язково Гончаров Андрій Олександрович. І у нього було велике правило: батогом і пряником. Одне – отже, і друге. Щоб не було одного...

Ми їхали одного разу з Льонечкою Гайдаєм у купе, пили коньяк, і він мені говорив, мовляв, треба було мене знімати. Вони всі постфактум... Усі посилалися на мене, суки, а знімали інших

– Олександре Анатолійовичу, ви мені колись казали, що прізвище ваше постійно плутали: то Ровенглод, то Ширвінута, то ще якось... Зараз хоч прізвища не плутають?

– А Ровенглод – це знаєш звідки? Коли в госпіталь до афганських хлопців ми з покійним Мишком Державіним поїхали хлопцям догоджати, на величезному наметі, який у них був їдальнею, висів папірець, приклеєний шмарклею, там написано: "У нас у гостях завтра о другій годині дня артисти театру естради Дарвін і Ровенглод".


Александр Ширвиндт и Михаил Державин. Фото: satire.ru
Олександр Ширвіндт, Михайло Державін. Фото: satire.ru


(Сміється). Олександру Анатолійовичу, у кіно знімаєтеся ще?

– Ні, Дімочко, ні. Зараз іноді надсилають якісь [сценарії]... Десь посидіти у 26-й серії якимось монстром чи старим злодійкуватим банкіром. Оскільки я не голодую, то ганьбитися – ні. Кіно? Навіть не знаю, що зараз. Авторське кіно існує. І дуже симпатичні іноді картини. На екрані їх немає, телебачення борсається із заробітками, розумієш?

– Угу.

– Хлопці є талановиті...

– Яка ваша найулюбленіша роль у кіно?

– Чия-небудь?

– Ваша.

– Ой, не знаю. Ми говоримо про роботу в Україні – ми знімали в Одесі "Мільйон у шлюбному кошику". Ось це були щасливі часи.

– Леонідо Папагатто.

– Папагатто. Два місяці ми сиділи в Одесі, уявляєш? Літо, чудова компанія. Щасливі були часи, тому що поєдналися гарна роль, чудове місце зйомок, атмосфера... Яка роль?.. Колись дуже модно було заробляти гроші зустрічами із глядачами... Із залу передають записки і ти відповідаєш. А люди досвідчені й мудрі (мене цього, до речі, навчив Костянтин Аркадійович Райкін) роблять так: якщо раптом на одну записку ти несподівано дотепно і незвичайно легко відповів, записку кладеш у кишеню. Коли такі вдалі записки накопичуються, ти приїжджаєш на наступну зустріч, ти ці записки туди висипаєш. Ніхто ж не знає, хто що пише. І виходять влучні відповіді. От запитай мене: "Ваша улюблена роль?"

– Ваша улюблена роль?

– Ще не зіграна.

(Сміється).

– І все.

– Ви іноді фільми зі своєю участю дивитеся?

– Іноді вночі від безсоння і старості... Уночі ж ідуть старі фільми. І чомусь увесь час я потрапляю на "Троє в човні, [якщо не рахувати собаки]"... Пам'ятаєш такий фільм, так?

– Звісно.

– Коли створювали цю штуку, стільки лайна нажерлися! "Це не Джером К. Джером"! Щось страшне. "Як можна було замахнутися?!" "Що це за шпана?!" Минуло стільки часу – зараз це улюблений милий фільм.

– Миронов, Державін і ви. Чудово.

– Коротше, я натикаюся на нього і ностальгічно дивлюся.

– Ви не шкодуєте, що ні в Гайдая, ні в Захарова не знялися в ролі Остапа Бендера? Це ж ваша роль.


Ширвиндт в роли Остапа Бендера. Фото: satire.ru
Ширвіндт у ролі Остапа Бендера. Фото: satire.ru


– Шкодую. До речі, про незіграні ролі. У мене було кілька мрій. Одна мрія майже справдилася: я мріяв зіграти Степана Кречинського. Увесь час був на підході до того, щоб це зіграти. Коли Льоня Хейфец, чудовий режисер, у Малому театрі ставив Кречинського, то Кречинського грав Кенігсон. Чудовий артист. Чудовий.

– Так-так.

– До речі, якщо говорити знову про Україну, у Львові ми знімали "Отаман Кодр". Картини не пам'ятаєш?

– Ні.

– Чудова була картина. "Майор Вихор".

– Так, звісно, пам'ятаю.

– От із Кенігсоном ми там, у Львові, це і [знімали]. І Льоня у фільмі говорив Кенігсону: "Нічого не грайте – грайте Ширвіндта".

(Сміється).

– Той і каже: "Покличте тоді його – і нехай грає". Михайло Михайлович Козаков, мій чудовий друг, затіяв поставити Кречинського в театрі сатири. Я репетирував. Спартачок Мішулін чудово репетирував Расплюєва. Оленка Подкамінська, моя учениця улюблена, грала. Чудовий склад. І ми в репетиційному залі це все зробили. Спустилися репетирувати на випуск на сцену – почалися скандали, мало не мордобої. Виявляється, у цей час Михайло Михайлович виїжджав на Землю Обітовану. Із його темпераментом і божевіллям усе це накрилося...

Що стосується Остапа Бендера. У Пітері був чудовий гумористичний фестиваль, мав назву "Золотий Остап". Я там був президентом. Ми їхали якось туди з Льонечкою Іовичем [Гайдаєм] у купе, [пили] коньяк, і він мені говорив, що треба було мене знімати. Вони всі постфактум... А Марк Анатолійович, який відняв у мене люльку, відняв і Андрійкові говорив: "Нічого не грай – грай Шуркіне риб'яче око". Розумієш? Усі посилалися на мене, суки, а знімали інших.

– Олександре Анатолійовичу, ви стільки великих бачили, зі стількома дружили! Ви самі собі не заздрите?

– Я собі не заздрю. Я, чесно тобі скажу, трошки хвилююся, що їх не бачили нинішні. Розумієш?

– Угу.

– Тільки коли бачиш, ти можеш [зрозуміти]. А коли розповідаєш, кивають, але не розуміють. Ось це прикро, тому що ти говориш про майбутнє театру. Він, напевно, буде, але великого російсько-українського репертуарного театру вже немає і не буде точно. Зараз у зв'язку із ситуацією, я думаю, він накривається сам собою.

– Ви навіть маршала Будьонного застали. Спілкувалися з ним?

– Аякже! Маршал Будьонний був тестем Михайла Михайловича Державіна, мого друга і партнера. І Ніночка Будьонна, колишня дружина Державіна, слава Богу, зараз абсолютно жива і чудова... Вона робить килими. У стайні на дачі в Баковця стояв останній кінь Будьонного... Він помер одразу після смерті Семена Михайловича – не пережив. Узагалі легенди, що він був, значить, темним і рубакою, – це дурниця. Інтелігентна, начитана людина. Тому що він знав Толстого. Толстой – геній, так? Його якось запитали: "Як ви почуваєтеся, Леве Миколайовичу?" Він сказав: "Та от щось старість ніяк не настає..." (Сміється).

Як почуваюся у 85? Усе те саме, що й у 50, але з кожним днем дедалі повільніше

– Олександре Анатолійовичу, ви з усіма традиційно на "ти".

– Так.

– Із Путіним теж, коли з ним зустрічаєтеся?

– Ні. До "ти" потрібно обережно підбиратися. Я ж на "ти" не тому, що я такий уже нахаба... Просто у мене відчуття, що "ти" – це елемент довіри... І треба підбиратися обережно, обов'язково в партійний спосіб. Як було раніше? Дімко, у тебе яке по батькові?

– Ілліч.

– А? Ілліч?

– Так.

– Як треба було сказати, так? "Слухай, Іллічу".

(Сміється).

– Якщо проскакувало, тоді говорив: "Дімо, ну припини". Знову проскакувало. Тобто підбиратися обережно. Ну а чому не "ти"? Товаришу, товаришу... "Панове" у нас не прищепилися все-таки... А пам'ятаєте, спочатку, коли все скасували, одразу всі стали панами? Не вийшло.

– Обличчя не панів були. Обличчя товаришів.

– Так, звісно.

– Ви, як і раніше, віртуоз російської лайки в побуті? Чи вже намагаєтеся менше вживати?

– Ні, менше, напевно, тому що чотири основоположні слова скасували законодавчо.

(Сміється).

– Слава Богу, вони почали займатися справою.

– Олександре Анатолійовичу, мало хто знає, що ви скрипаль. На скрипці іноді граєте?

– Ну, я грав... У деяких виставах я грав давним-давно. А зараз тільки є чудова подруга, вона керує чудовим оркестром Вівальді.

– Угу.

– Це Світланка Безродна. Вона живе, до речі, по сусідству. Тож скрипка лунає весь час. І вона на Чайковського влаштовує дуже часто чудові музичні вечори та змушує мене іноді виходити й пильнути дві нотки в гумористичному плані.


Фото: satire.ru
Фото: satire.ru


– У вас знаменита колекція люльок. Скільки люльок зараз у ній?

– У мене не колекція – у мене звалище. Зараз я вже два місяці за допомогою наглядача-дитини кинув палити, і тепер у мене надія, що з цього можна зробити лавку... Я думаю, що приблизно 150.

– У шлюбі ви 63 роки. Як вам удалося стільки протриматися?

– Знаєш велике російське прислів'я? Серед гнилих яблук вибору бути не може. Тому раз – і все.

– Ви знялися в чудовому фільмі "Бабій". Тобто він прекрасним став, тому що ви в ньому знялися. Ви досі бабій?

– Ні, я не бабій. Я вже глибокий прадід... У мене, між іншим, 10 днів тому улюблена онучка Саша народила двійню. Тепер у мене чотири правнуки. Можеш уявити, ні? Тож який бабій?! (Сміється). Ностальгія.

– Ви нещодавно сказали: "Снаряди рвуться все ближче, не вистачає вже ні сил, ні сліз".

– Так.

– А мені років 10 тому в інтерв'ю сказали: "Цей помирає, цей помирає, цей помер. Бл...дь, усі померли!" Єгор Тусузов, який служив у театрі сатири, до своїх 94-х років любив ходити на похорон. Вам часто доводиться ходити на похорони?

– Звісно. От останньою проводжав Галочку, Галину Борисівну [Волчек]. Наймудрішу, наймилішу, велику подругу і режисерку.

– Ви 72 роки дружили з Михайлом Державіним і жодного разу з ним не посварилися. Ви стільки років дружили з Марком Захаровим... За ними сильно сумуєте? Часто їх згадуєте?

– Так, вони навіть сняться мені іноді.

– Що це за сни? Молодість?

– Ні, вони якісь сьогоднішні. Захаров нещодавно картав мене за якісь останні справи.

– Вам незабаром 86 років. Це багато?

– Це нечувано дивно. Я вчора рахував зі своїм сином – виявилося, що якщо я доживу, буду на 20 років старшим, ніж мій батько, [коли він помер]. Він пішов у 66 років.

– Ви останнім із могікан себе відчуваєте?

– Перед.

(Сміється). Блискуча відповідь. Чим відрізняються ваші сьогоднішні відчуття від відчуттів себе ж, коли вам було років 50?

– Усе те саме, але з кожним днем дедалі повільніше.

– Скільки ви хочете прожити?

– Ну, до вечора – це точно.

(Сміється). Олександре Анатолійовичу, я дуже вас люблю, я вам вдячний за це інтерв'ю. Я не хочу...

– Який у тебе гарний смак!

(Сміється). Так. Я не хочу, щоб ви замерзли.

– Так.

– Я вас наостанок попрошу розповісти який-небудь анекдот – і ми на цьому добре розійдемося.

– Але він має бути пристойним – так?

– Ні, будь-який.

– Якийсь анекдот був гарний... Зараз. Олексій Баталов, мій улюблений нині покійний друг, пам'ятаєш?

– Звісно.

– Якесь інтерв'ю з ним було в якійсь газеті, і у нього запитували: "Олексію Володимировичу, скажіть, який ваш улюблений анекдот?" – "Анекдот може бути тільки в дебіла".

(Сміється).

– Не можу згадати анекдот. У тебе є привід зателефонувати мені за 10 років – я згадаю.

– Олександре Анатолійовичу, щиро вам дякую. Я зателефоную раніше, із вашого дозволу. Спасибі.

ВІДЕО
Відео: В гостях у Гордона / YouTube
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

 
 

Публікації

 
усі публікації