-2 Київ
– Руслано, добрий день.
– Здрастуйте, Дмитре.
– Я дуже хотів, щоб ми з вами зустрілися ось так, поговорили. Тому що для мене гучна історія героїзму України складається з окремо взятих історій героїзму окремо взятих українців: таких, як ви.
– Дякую.
– Потім мені дуже цікаво з вами поговорити про все. І, знаєте, спочатку я хотів би, щоб ви просто розповіли про себе. Ось ви живете в Одесі...
– Так. Одеситка все життя.
– Ви корінна одеситка?
– Так.
– Де ви народилися? У якому місці Одеси?
– Молдаванка.
– Та ви що!
– Так (сміється).
– Так. У старих-старих будинках?
– Не прямо у стареньких. У багатоповерхових, гарних.
– Серйозно?
– Так.
– Для мене Молдаванка просто – це старі такі одно- і двоповерхові будиночки, що вросли в землю.
– Ні. Дев'ятиповерхові. Ну, район автовокзалу, якщо можна про це говорити. Ну звичайна, напевно, проста дівчинка зі звичайного району.
Фото: uc.od.ua
– Ви любите Одесу?
– Дуже люблю своє місто.
– Ось за що ви любите Одесу?
– За красу і наш шикарний менталітет.
– Що таке одеський менталітет? Із чого він складається?
– Я навіть не знаю, з чого почати. Ну, наша харизма, те які в нас люди, як вони до всього ставляться. Я не знаю навіть, вибачте.
– Які у вас улюблені місця в Одесі?
– Море, однозначно. І центр міста, південь: дуже гарні краєвиди.
– Море ви любите?
– Обожнюю.
– Купатися прямо чи спостерігати?
– І слухати, і дивитися, і купатися.
– Одеса – вона ж дуже різна. Так? Причому вона змінюється. Одеса ще, скажімо, 70-х років минулого століття, і Одеса початку 2000-х, і Одеса нинішня – це три різні Одеси.
– Цілковито.
– Так. У чому вони різні, як вам здається?
– Ой... Боже мій, вибачте. Я хвилююся.
– Не хвилюйтеся.
– Мабуть, люди. Дуже все від людей залежить.
– От ви коли Молдаванкою йдете, там же двори неповторні. У старих дворах здається, що час завмер. Так?
– Так.
– Які у вас відчуття, коли ви йдете рідною Молдаванкою?
– Відчуття чогось теплого, приємного і домашнього.
– В оперному театрі ви були?
– На жаль, не була в ньому.
– Чи підете ще?
– Думаю, однозначно, так. Я порівняно нещодавно почала слухати таку музику.
– Класичну?
– Так. І дуже зацікавилася цим напрямом. Хотілося б побувати і справді відчути повноцінний звук, а не тільки прослуховувати на телефоні.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Ви закінчили школу...
– Так.
– Після школи встигли кудись вступити?
– Одразу – ні. Пробувала – не вступила. Підробляла. А вступила вже під час війни.
– А де ж підробляли?
– Офіціанткою в ресторанах, у звичайних кафе.
– У школі чим ви захоплювалися?
– У школі я більше часу присвячувала, мабуть, спорту. Я не так була заглиблена в навчання, як у спорт.
– Чим ви займалися?
– З 1-го класу я займалася танцями, звичайними бальними. А от уже з 5-го я почала безпосередньо займатися тайським боксом.
– Та ви що!
– Так. Брат мене взяв із собою і вчив мене. Я займалася, тренувалася. Хотіла сильно поїхати на змагання. Але брат сказав: "Ні". І мені довелося піти, і піти в трохи інший напрям: у змішані єдиноборства. І там я вже почала відкриватися взагалі, мабуть, в усіх видах спорту. Оскільки ми їздили на всі змагання, усі види: і звичайна боротьба, і вільна, і ударка взагалі вся, змішаний контакт.
– Бальні танці...
– Так.
– І після бальних танців тайський бокс.
– Усе разом, так. І коли я вже займалася джиу-джитсу – всіма видами єдиноборств, – я, окрім цього, займалася там і спортивною аеробікою, і звичайною хореографією, щоб ніби не втрачати своєї жіночності. Але було складно. Жіночність почала приходити пізніше (сміється).
– Дівчинці потрібен тайський бокс?
– Я думаю, не завадив би.
– А що, були ситуації?
– Ой, ну звісно. Був час, коли братика, напевно, поряд не було, і треба було – як би Молдаванка – відстоювати себе.
– Там досі так, як було за Бені Крика, чи як?
– О, я не знаю. Чесно кажучи, в Одесі останнім часом я мало провела... Я трохи забула це місто, бо, мабуть, рік війни мене не було тут. І, виходить, до цього теж сезон – я виїжджала, працювала. І, мабуть, більше ніж півтора року мене трошки тут уже не було.
– Я багато разів бував в Одесі й запитував в одеситів, які настрої щодо України. До війни. І казали: "Знаєш, 50 на 50". 50% одеситів за Україну, 50% одеситів за Росію. Це справді так було?
– Я думаю, що так. У моєму колі теж порушували дуже багато тем стосовно Росії та України, ми обговорювали війну, яка тривала і триває досі. І справді, кілька людей виступали, як за Росію.
– Як вони зараз почуваються?
– Я гадки не маю і знати не хочу.
– Але чи змінилося в Одесі ставлення до Росії?
– Я думаю, що в людей, звісно, з’явилося більше агресії до цієї країни.
– А чи зрозуміли люди взагалі, що відбувалося і що відбувається?
– Мені здається, що більш ніж половина людей відчули на собі й справді усвідомили, що відбувається. Але є, певна річ, некомпетентні люди, які досі кажуть, що Росія – молодець тощо. Не хочу цього казати. Я наведу приклад. Коли я була на лінії, усе одно були люди, які жили в цих селах, де були ми: вони не могли звідти поїхати. І були люди, які підтримували країну-агресора.
– Це яка область?
– Запорізька. Також я можу сказати вам щодо Херсона. Це було, звісно, щось неймовірне.
– Саме місто?
– Так. Коли ми приїхали, ти йдеш по формі, і були люди: там, жінки такі... Вони були раді бачити нас. А був протилежний бік медалі: коли ти відчуваєш негативний погляд на собі або чуєш розмову. Але коли підходиш ближче, її різко припиняють.
– Тобто це й досі є?
– Це, напевно, знаєте, більше за "40 плюс" люди, які трошки залишилися у СРСР і вірять, що там добре.
– І після всього, що сталося, вони досі продовжують?
– Так. Вони, мабуть, думають, що ми прийшли із цим. І ніби це абсолютно зрозуміло, коли перебуває країна-агресор на протилежному боці Дніпра: звідки завдають ударів, звідки йдуть прильоти. І вони все одно, мабуть, кажуть, що то ми. Але я навіть розумію, де я потрапила під обстріл і з якого боку летіло. Коли мені писали в коментарях, вибачте: "Звідки ви знаєте, що це так?" Ну, я знаю, де Дніпро і звідки йшов удар.
Коли почула перші вибухи 24 лютого, почали трястися руки. Я потяглася по сумку – але так і не поїхала
– Що для вас Україна?
– Україна – мир, любов. Я вважаю, що країна робить для нас усе. Для нас.
– Знаєте, я не люблю пафосних слів. Я люблю все, що йде від душі. Ось Батьківщина. Так? Ось просте слово "Батьківщина" . Що це означає для вас?
– Ну, Батьківщина-мати, люба наша. Я тут виросла, я тут жила, я тут росла. І я люблю місце, де я росла.
– Ви пішли добровольцем на фронт. Вам було 18 років на той момент.
– Так.
– Першого ж дня?
– Ні, не першого, не брехатиму. Я скажу більше: перший місяць було страшно, і такі думки не дуже спадали. Вони трошки пізніше прийшли. Напевно, на другий-третій місяць. Перший місяць – то був страх. Батьки просили виїжджати за кордон.
– Було куди їхати?
– Було. Брата дружина виїжджала до якоїсь країни. І мене також просили. Я одразу сказала категорично: "Ні".
– Чому?
– Це мій дім. Куди мені їхати? Це мій дім: я тут росла все життя. Я не поїду. Це моя нація, моя Батьківщина. Ну, для мене це важливо. Я не знаю, як описати це словами, але це мій дім, і інакше я сказати не можу.
– Ви розуміли, що росіяни можуть увійти в Одесу?
– Так. Був дуже великий страх, коли – напевно, ви пам'ятаєте той час – коли... Боже, як цих неросіян? Як їх називають?
– Чеченці?
– Чеченці. Перепрошую. Коли пішов цей страх, коли вони почали сильно лякати чеченцями, – мабуть, тоді я злякалася. Я зрозуміла, що можуть зайти в дім. І це дуже страшно.
– І все одно залишалися?
– Так, так.
– А ви уявляли собі? От приходить російська армія в Одесу... А цього варіанта не відкидали. Ми це розуміємо. І в Києві було можливим, а в Одесі тим паче. Тому що, слухайте, до Херсона так легко увійшли, і Миколаїв був під боєм, і Одеса, звісно.
– Миколаїв сильно, звісно, стояв. Ми розуміли, що якщо не вистоїть Миколаїв, то Одеса під дуже сильним, великим ударом.
– Прямий шлях.
– Дуже сильно боялися, і дуже багато людей, звісно, поклали свої душі заради того, щоб урятувати наше місто. Розуміла, але однаково залишалася.
– Ви думали собі, що станеться, якщо росіяни з'являться в Одесі? Як ви житимете, як ви будете поводитися...
– Я не хотіла, мабуть, про це думати. І не хотілося в це вірити, і навіть уявляти це.
– Напередодні початку війни ви вірили, що повномасштабна війна може розпочатися?
– Так. Наскільки я знаю, за кілька днів уже піднявся якийсь невеликий галас щодо цього. А я взагалі ніби ні в що це не вникла. Виходить, у день початку повномасштабної війни я збиралася працювати. Мені телефонує мати і каже, що почалася війна. Я кажу: "Та ні. А як? Та не може такого бути". Я заходжу одразу в інтернет і я бачу, що дійсно ворог підходить, і йде дуже швидко. І за годину чи дві я чую перші вибухи. Я тоді жила неподалік моря. І ось саме їх я почула. І тоді я зрозуміла, що так.
– Ваші відчуття коли ви зрозуміли, що це воно – що почалося?
– Руки трусилися, дихання завмерло. Мати каже одразу: "Збирай речі". Я кажу: "Ні, я нікуди не збиратиму речей". Не приховуватиму: після перших вибухів я потяглася по сумку. Але так і не поїхала.
У мене мати військовослужбовиця. Було страшно за неї. Я зрозуміла, що я не хочу її залишати там саму, і я маю бути з нею, я маю бути зі своєю країною
– Ви виходили на вулиці Одеси на початку цієї війни?
– Так, але не так багато.
– Спілкувалися з людьми якимись, так?
– Ні. Мабуть, лише з близькими родичами. І в переписці – з рештою.
– Ну, от як змінився ваш світ, ваші відчуття від міста свого, від життя загалом у перші дні війни?
– По-перше, велика ненависть була через те, що гинули люди. І я це розуміла. Було дуже шкода, що таке може бути в наш час. Але не так Одеса – змінилося ставлення до Миколаєва і людей, які відстоювали. До сліз. Коли ти розумієш, справді, що ці люди відстоюють твій дім. Якщо не вони, то до тебе прийдуть. У мене і вітчим теж був там. Не від самого початку, а трохи згодом. Теж був великий страх. Змінилося ставлення дуже. Мені здається, я дуже подорослішала за цей маленький проміжок. Ось 18 років. Здавалося, така маленька, юна дівчинка, а довелося швидко опанувати себе і почати щось робити.
– Звідки ви новини дізнавалися? Дивилися телевізор, інтернет напевно?
– Ні, телевізора до ладу не дивилася. Напевно, інтернет, Telegram-пабліки.
– Коли ви дивилися, що росіяни вже під Києвом, що вони і там, і там, і там, – що охоплювало? Яке почуття? Що це кінець? Чи була надія?
– Хотілося сховатися, але я бачила, як піднімаються наші люди, – і з'являвся дух іти й робити. Тому що від кожного із нас залежить наша перемога. Абсолютно від кожної людини. І якщо не ти, то хто? І якщо ти, то нас більше і ми зможемо.
– Чому ви вирішили піти на фронт? Як у вас виникла ця думка?
– Це сталося, мабуть, за два-три місяці. Я не приховуватиму: у мене мати військовослужбовиця, і вітчим також служить. Вітчим зараз перебуває під Донецьком. Мати – у Херсоні. І я пішла у бригаду, де перебуває мати. Було, певно, ще страшно за неї. Тому що вона там сама, вона поїхала, і я залишилася вдома сама.
– Зовсім сама?
– З бабусею.
– Скільки років бабусі?
– Бабусю потім вивезли. Бабусі 70 років. Бабусю вивезли в безпечне місце – усе добре. Там війна її не дістане. Там такого не було. І страх був, мабуть, за матір. І я зрозуміла, що я не хочу її залишати там саму, і я маю бути з нею, я маю бути зі своєю країною. Я поїхала в місто...
– Як це було? Ви собі сказали: "Я мушу – і я поїду"? Ось раптово ви це вирішили? Чи це поступово йшло?
– Ні, це якось прийшло раптово. Я не планувала прямо, що ось я хочу піти за свою країну. Я розуміла, що мені 18 років, я дівчина, і, напевно, мало хто може мене взяти. Одного разу прийшла така думка. Мати сказала: "Так, ти можеш". І просто я збираю речі...
– Мати сказала: "Так, ти можеш"? Вона вас не відмовляла?
– Ні. Я не скажу, що вона мені казала "Руслано, збирай речі і їдь до мене". Ні. Я акуратно ніби з нею розмовляла, вона ділилася ситуацією. І я так – ненароком, акуратно – запитала, а чи можу я приїхати і служити. Вона сказала: "У принципі, теоретично це можливо". Я запитала: "Дізнайся". Вона сказала: "Так". І я різко зібрала речі – і виїхала. Просто за один день. Сумка маленька, невелика – і поїхала. Покинула все. Було страшно. Я розуміла, що мій від'їзд буде за кілька днів. Бо з поїздами тоді тяжко було.
– Куди ви мали їхати?
– У Запоріжжя. І було дуже страшно покидати все, чим ти жив. Ти розумієш, що ти залишаєш усіх, ти залишаєш усе, ти їдеш, ти їдеш до іншого міста і не знаєш, на скільки ти їдеш. Бо ти їдеш до кінця повномасштабної війни: мобілізація. І ти їдеш не на зрозумілий для тебе строк. Оце лякало. Коли я починала думати, адреналін надходив у мою кров і руки починали труситися. Але я намагалася не думати про погане. Я не так боялася загинути за свою країну, як, мабуть, дістати такі ушкодження, як у мене. Але я дуже щаслива, що залишилася живою. Але давайте про це трошки пізніше. Я зібралася, приїхала – і розпочала службу.
– Вибачте, ви пам'ятаєте останні свої години й хвилини у своїй квартирі вдома, в Одесі? Перед виїздом до Запоріжжя.
– Ні, я це швидко робила. Останнє усвідомлення прийшло в поїзді, коли я побачила наш прекрасний залізничний вокзал, наш чудовий напис "Одеса", прапор. Тоді потекла сльоза. І в дорозі вже все: я опанувала себе і сказала: "Усе. Уперед. Поїхали". Плакати вже не було сенсу. Попрощалася, відпустила рідне місто – і поїхала.
Фото: depositphotos.com
– Приїхали до Запоріжжя, і...
– Приїхала до Запоріжжя, зустріла матір, наділа форму: дуже підійшла, мені сподобалася. І одразу ж цього дня почала виконувати свої обов'язки.
– Які у вас були обов'язки?
– Мене одразу взяли у зв'язківці: в інформаційно-телекомунікаційний вузол зв'язку. Відрядили до кадрів. Тому що мій зв'язок уже був на лінії. Мене відрядили до кадрів, і я виконувала роботу, яку мені давав мій начальник. Абсолютно будь-яку: від просто соцпаспортів до того, що я вела роботу для судових розслідувань. Тобто всю паперову роботу, яку мені довіряли. Мені іноді треба було виїжджати на першу лінію, щоб дізнаватися про якусь інформацію щодо роботи. Я тоді вела саме соцпаспорти. Це абсолютно вся біографія людини: чим живе, як сім'я, близькі...
– Людина, яка воює?
– Так, звісно. І я приїжджала. Тому що в телефонному режимі – це не так роблять. Потрібно з людиною повністю... Сидіти навпроти неї. І я приїхала так уперше, і пам'ятаю свої емоції. Місто тоді бомбили щодня теж. Але це звичайні вибухи, які якось далеко. І я, мабуть, днів за шість-сім виїхала вперше на першу лінію.
– Страшно було?
– Так. Але було дуже цікаво.
– Чим?
– Хотіла побачити, який зараз світ, що зараз відбувається.
– Яким вам здався цей світ?
– Моторошним, агресивним. І не хотілося вірити, що у ХХІ столітті таке можливо, і в те, що до нас прийшли з такими "побажаннями".
– Ви росіян бачили?
– Лише на відео. Ми колись коригували артилерію безпосередньо на "нулі"...
– А ви коригували артилерію?
– Не саме я, але ми. І я, певна річ, сиділа спостерігала це. І бачила, так. У мене навіть є відео, і там вставлені моменти у мене на сторінці.
– Ви служили тривалий час. Так?
– Так.
– Скільки приблизно? Місяців сім-вісім?
– Більше. Приблизно 10, мабуть. Може, навіть 11. Я точно не пам'ятаю просто, коли я почала служити. Ну, точно за два-три місяці. На запорізькому напрямку, я пам'ятаю, напевно, вісім місяців залізно я просиділа на першій лінії. І ще місяць – на "нулі". Потім, доки ми переїхали...
– Як вас, 18-річну дівчинку, пустили на "нуль" ?
– Дуже цікава історія.
– Розкажіть.
– Мій начальник був знайомий із моєю мамою: ми служили в місті. І в день, коли я виїжджаю на передову... Я ж у повному обмундируванні.
– Із бронежилетом?
– Авжеж. Я приїжджаю і знайомлюся з ним. Беру всю інформацію, працюю – і їду. Після приїзду я підходжу до матері й кажу: "Я хочу на першу лінію". Я одразу якось це зрозуміла. Мене ситуація не налякала. Так, було гучно, було оглушливо від цих вибухів, але якось одразу така, знаєте, думка: "Моє. Якось у місті нудно. Папери – ні, не хочеться взагалі. Папери не люблю, не моє, ні. А ось там – я думаю, так". Я ж була зв'язківицею, але відряджена до іншого відділу. Я приїжджаю вкотре, підходжу до нього... А, я одразу підійшла до комбата. Я взяла одразу вишку. Підходжу до комбата і кажу: "Можна до вас?" Він каже: "Ти й так у нас". Я кажу: "Ні, ось до вас сюди". – "Навіщо?" Я кажу: "Ну, я ж зв'язківиця. Я хочу виконувати свою роботу". Я, звісно, сильно боялася, чи зможу її опанувати, оскільки це теж непросто. Але надалі вийшло. Він мені каже: "Так, можеш, тільки дізнайся у свого начальника".
Я підходжу до начальника, кажу: "Можна?" Він каже: "Ні". Одразу категоричне "ні". Каже: "Ти маленька, ти надто юна, тобі тут не місце, тобі тут не треба. Ми тут із пацанами впораємося. Тобі не можна сюди". Я говорю: "Будь ласка. Бук, прошу". Він: "Ні". Я їду. Кажу матері: "Я хочу". Вона не сказала "Біжи туди". Але вона не була проти. Вона сказала: "Це твоє життя – тобі вирішувати". Вітчим сказав те саме. Брат сказав: "Ні, нехай сидить у місті". Я все одно телефоную, кажу: "Бук, будь ласка, візьміть". Ну, позивний його. "Ні, не візьму". Я вже плакала, коли закінчувала з ним розмову, мені було дуже прикро, я дуже хотіла.
Уже, напевно, раз третій я знову приїжджаю, підходжу до нього і кажу: "Будь ласка, я вас дуже прошу". Він каже: "Ось як тебе візьмуть заміж, якщо з тобою щось трапиться? Ось як я спатиму?" Я допросилася, і він сказав: "Зробиш ось роботу, приїдеш із флешкою – тоді залишишся". Я їду щаслива, роблю все впродовж трьох днів – і приїжджаю одразу з речами.
– У вас позивний Сіма. Чому Сіма?
– Ой, я приїжджаю, даю йому флешку. Він каже: "Скільки часу на збори?" Я говорю: "Я з речами". Одразу ж оселилася, заходжу до них. До мене підходить другий мій начальник і каже: "Так, тобі треба позивний. Ти маєш хвилину". І я стою, я одразу розгубилася – і кажу: "Блін, я навіть і не знаю... Позивний... Я навіть не знаю, із чим себе асоціювати". – "Це не можна ні ім'я, ні схоже, щоб було на ім'я". Тобто взагалі щось окреме. А оскільки в мене пацани були зв'язківці, вони щось часто робили, паяли – називали їх "фіксиками".
І каже: "Ну все. Отже, будеш Сімою у нас. Сімка, Сіма – і все". "Ну давайте". І шеврончики мені теж зробили "Сіма". Так і лишилася.
– Люди, з якими ви зіткнулися безпосередньо на першій лінії, на "нулі", – що це за люди?
– Це мої хлопці, з якими я служила.
– От із чого вони зроблені? Що в них такого незвичайного, чому вони не схожі на решту?
– Сила, гумор дуже сильний, харизма і віра лише в позитивне. Я не знаю... Я не можу згадати жодного дня, коли ми якось сиділи зневірені. Жодного разу. Після кожного обстрілу ми прибирали все і сміялися, жартували й розуміли, як нам тут чудово і як добре, що ми всі живі.
– Коли було найстрашніше?
– Найстрашніше було, напевне, у момент, коли влучило конкретно в машину. Але я можу згадати й запорізький напрямок. Мабуть, було страшно, коли влучило в наш штаб ракетою.
– А ви були де у цей час?
– На вулиці.
– А штаб поряд?
– Штаб був позаду мене. Я саме чергувала на нічному наряді. 2.00. Я вийшла... У мене кішечка теж моя зі мною служила. Вона зайшла у штаб і просилася надвір. І вона час від часу виходила. І я саме вийшла її випустити. І я тільки зібралася прикривати двері... А приміщення напівпідвальне. Отже, я стою на рівні... Отак от земля вже. Я тільки зачиняти двері – і різкий спалах, помаранчеве, біле світло, дуже гучний звук – і "Точка-У" рознесла нашу будівлю.
– Загинуло багато?
– Ні, не загинула жодна людина.
– Фантастика.
– Ми просто так раділи, що росіяни викусили, і навіть таким масивним ударом – ніхто, жодна людина з особового складу і, я скажу більше, жодна цивільна людина. Наш начальник одразу побіг до людей. Там також жили люди неподалік. Одразу ми всіх перевірили, і насамперед їх. Усі залишилися живими.
– Ви бачили смерті?
– Просто, безпосередньо – ні. Приймала смерті своїх людей і бачила...
– Що означає "приймала"?
– Я ж була радисткою. І я знала, скільки людей загинуло, скільки "200-х" або "300-х" наші пацани вже везуть із "нуля".
– Багато хлопців гине?
– Так. Але не стільки, скільки їм хотілося б. Не стільки.
– Люди, які разом із вами були на першій лінії, на "нулі", – якого вони віку, який склад? Звідки вони? З яких міст? З яких сфер?
– Більшість була із Запоріжжя. Я одна там була одеситка. І хтось був – Генічеськ, Херсон. Тобто ось той напрямок. І, загалом, усе. Переважно Запоріжжя, Херсонська область тощо. Вік людей... Усі дорослі. Напевне, наймолодші пацани там були – це від 25 років. Я була найбільш така зелена.
– Що вони робили в мирному житті, ви запитували в них?
– Ой, хтось айтівець, хтось там, поліцейський. Багато поліцейських було. Хтось із якогось відділу... Загалом велику кількість людей просто зібрали в одну купу, посадили і сказали нам боротися.
– Якою мовою найбільше говорили?
– Напевно, російською.
– Російською все-таки.
– Так. Але будь-хто, хто заговорить українською, – одразу ж цю тему підтримують. Тобто ми одразу ж перемикалися. У роботі, звичайно ж, теж українська – наша рідна мова. У роботі, щоб ніхто не розумів, про що ми говоримо (сміється).
У Росії люди живуть у поганій хрущовці, яка протікає, немає ні копійки, але вони кричать: "Слава Путіну!"
– Ви, я впевнений, неодноразово думали над тим, чому ця країна, яку так і тягне називати "недокраїною", я маю на увазі Росію, – чому вони на нас так пішли, чому з такою люттю вони накинулися на вільну, незалежну, гарну країну. Ось що ви самі собі відповідали на це?
– Було насправді також мені цікаво. Я думала над цією темою. Така велика, масштабна країна, але немає у ній щирості, немає у ній добра. Напевно, хотіла вона зруйнувати життя – і вона це зробила. Життя добрих, мирних людей. Вона ж не просто так пішла ще вісім років тому. Щось вона хотіла взяти. Території... Просто якщо розмірковувати щодо територій – навіщо їй ще? Куди ще? І Путін так каже: "Куди ще більше? Тобто нам усього вистачає".
– От скажіть... Зараз ви даєте інтерв'ю, яке побачать мільйони людей в усьому світі. Ось що ви, російськомовна дівчинка з Одеси, яка воює за Україну, – можете сказати росіянам, які дивляться цю програму в Росії?
– Що їм потрібно вмикати свої мізки й перестати слухати їхню безглузду пропаганду, яку верзе їхня країна. Досить. Як можна не бачити того, що відбувається? Я знаю багато ситуацій, коли, припустимо, підходить до них якесь телебачення, запитують про Путіна – усі класно підтримують його, його бік, а щойно дізнаються, що це не російське телебачення, – і люди розповідають, що насправді вони думають. Більшість людей наділи маски, на мою думку. І вони просто бояться своєї влади. А ми можемо говорити відверто. Ми вільна країна, і це дійсно так і є. Ми – вільні люди. А там немає такого.
– Ну, от вони про нас кажуть, що ми фашисти. Ви бачили фашистів узагалі колись? До війни, під час війни, у нас ви бачили фашистів?
– У нас фашистів? (Сміється). Ні, не бачила.
– Смішно здається, так?
– Так. Дуже смішно. Особливо від Соловйова. Я насправді приділяла йому свій дорогоцінний час.
– Дивилися?
– Так. Коли ти відпочиваєш від наряду, легкий перекус, підняття настрою... Так, дуже було цікаво, і обговорити це зі своїми колегами. Просто це кадр. Чого досягне країна, коли на телебаченні говорять таке? Як можна? Як вони подають себе: велика країна – і про що вони говорять? Ну, хіба правильні люди так роблять? Добрі, щирі люди так роблять? Ні.
– У вас є можливість передати Соловйову привіт.
– Я б дуже хотіла сказати тими словами, що я думаю, але це буде негарно з мого – жіночого, ніжного – боку. Я навіть не хочу звертатися до цієї людини. Це вище за мою увагу.
– Сьогодні багато людей у всьому світі думають про Росію. Усе зрозуміло з Путіним, усе зрозуміло з його поплічниками, але багато хто був не готовий до того, що така величезна підтримка війни проти України буде серед звичайного населення, що люди, які втрачають своїх рідних, кричатимуть: "Слава Путіну! Доб'ємо фашистську гадину!" Це про нас. Що це, на вашу думку, сталося? Що з ними сталося?
– Я не знаю, чим живуть ці люди. Але якщо подивитися їхній телевізор, можна зрозуміти. [Рестораторка] Інара Леонідівна [Зарічанська] також розповідала... Вона якось була в Росії. Вона послухала, що там говорять, і вона сказала, що в житті більше не ввімкне такого. Настільки промивання мізків, настільки люди живуть якимись старими стереотипами СРСР і вірять, що Путін – це все, а самі живуть у якійсь поганій "хрущовці", яка протікає, і нема ні копійки ні на що. Як? І ці люди кажуть: "Слава Путіну". Ну, будь ласка: "Слава Путіну". І живіть далі так.
– Життя багатьох українців розділилося на "до війни" і "після війни". Ваше життя розділилося ще й на "до трагедії", яка з вами сталася, і "після". Унаслідок цього нападу росіян на Україну ви втратили ногу. Як це сталося?
– Я не можу конкретно розповісти, як. Їхали машиною, і почався артилерійський обстріл. І я знаю, що люди розуміли, куди...
– Це на "нулі" було?
– Ні. Це вже в Херсоні сталося. Найкумедніше – скільки часу я пробула на запорізькому напрямку і стільки небезпеки було поряд – і все було гаразд. А, щиро кажучи, у Херсоні я відчувала, що щось станеться.
– Відчували?
– Так. За кілька днів саме, я пам'ятаю, я їду вночі о 2.00, і місто просто починають крити запалювальними снарядами, фосфором також. Це страшно. Як ці виродки, розуміючи... Вони ж там були. Вони розуміють, скільки там людей живе. І відійшовши за Дніпро, отак, по-свинськи просто, убивати людей...
Росіяни обстрілюють Херсон щодня. Фото: EPA
– Мирне населення.
– Мирне населення, будинки. Той бідний острів, який розташований дуже близько до Дніпра, щодня під обстрілами. І я буквально проїжджаю вулицею, минає дві години – і я бачу в новинах, як там лежать тіла людей. Це дуже страшно. Це просто свині. Я не знаю, як говорити інакше. Стільки людей просто загинуло ні за що, бо їм так захотілося, тому що вони хочуть прийти до нас із миром, принести нам мир? Я не розумію. І найкумедніше – що вони були там, вони ж бачили цих людей, вони ходили там. Ми приїхали й бачили білборди, напис: "В будущее – вместе с Россией".
– Гарне майбутнє.
– Смішно. Просто смішно. Як? І вони ж ось так брали і стріляли. Ну це нелюди. Просто нелюди.
– Тобто ви відчували, що щось станеться?
– Так. Я присягаюся, я їду... Знаєте, як салют ви бачите, коли стоїте під салютом і бачите, як він спускається? А тут ти їдеш кварталом і розумієш, що наступний квартал просто криють фосфором. Я колись сиділа на зміні в наряді, у нас встановлено було камери, і я бачила, що осідає фосфор. Це має дуже страшний вигляд. Дуже страшний. Такі дрібні, яскраві наче зірочки падають, але це дуже страшна штука, яка розпалює, роз'їдає все на своєму шляху. І просто якась жінка, якась дитина постраждала. Через що? Через те, що просто комусь захотілося зараз завести установку і вистрілити. Хтось загинув.
– Що сталося з вами?
– Почався обстріл. Перший снаряд не влучив, другий теж, третій ліг зовсім близько. І його уламки пробили наскрізь машину.
– Ви їхали машиною?
– Так.
– Скільки вас було людей?
– Троє солдатів.
– І кішка?
– І кішка.
– Кішці нічого?
– Вона була просто позаду: на багажничку, на задньому сидінні. А пробило, виходить, увесь низ.
– Що з хлопцями?
– Один ще так і лежить, а другий, слава богу, одужав і повернувся туди.
У лікарні я кричала і просила, щоб мені швидше дали наркоз. Це був нестерпний, пекельний, лютий біль, якого я ніколи не забуду
– Як ви відчули, що ноги немає?
– Я не можу сказати, що я побачила. Тому що я сиджу, отже, і я не бачу гомілки. І тоді весь бардачок, усю цю панель вирвало і все валялося абсолютно внизу. Ми їхали, недалеко був блокпост. І було зрозуміло, куди вони стріляли. І я більш ніж упевнена, що вони розуміли, по кому вони стріляють. Я впевнена, що "пташка" нас уже супроводжувала.
Напевно, третій чи четвертий вибух – пробиває машину. І я хапаюся... Двигун глушиться, але машина котиться, ми з'їжджаємо – я ось так ховаю голову: відводжу вбік. Бо одразу ж іще вибухи. Я хапаю ногу. І коли я вже розплющую очі, ми стоїмо на узбіччі... Я побачила, що все в машині вирвано... Я тримаю кістку. Оскільки все розірвано: вся штанина розірвана, видно, що шкіра, усе... І це було зрозуміло. Але не хотілося вірити. Дуже не хотілося вірити.
Я кричала товаришу по службі: "Що там?!" Він дивився. Я бачила, як він опускає погляд, дивиться туди, повертається на мене – і в нього течуть сльози, і він кричить. Бо всі в машині насправді в той момент кричали, цей пекельний біль, жахливий запах, жахливі відчуття... Але слава богу, мене врятували. Бо позаду їхали бойові медики. Вони підбігли до мене, наклали мені джгут. У цей момент далі обстріл. Вони відбігли. Я заплющила очі і почала молитися, щоб не влучило, просто ще один снаряд не ліг зовсім близько. Тому що я розуміла наслідки. Мене почали діставати з машини, під'їхала друга машина. І ось так проводили мою евакуацію. Й інших бійців.
– Що далі? Куди вас повезли?
– Одразу ж у лікарню.
– У Херсоні?
– Так. Я залізла в машину сама: хлопець не міг засунути мене. Я лежала на скрині. Коли я вже рухалася до іншого кінця машини, я лягла, і вже тоді ногу поклали безпосередньо збоку. Я тоді зрозуміла. Коли мене підняли на руки, я відчувала, що висить нога, але не хотілося вірити. Я кричала, що я не хочу й не можу в це вірити. І так, ми одразу ж виїхали на лікарню.
– Що було там?
– Я перелягла на кушетку. Просто у ще двох хлопців, у чоловіків, – у них менші поранення. В одного просто відірвано шматок ноги, але кістка вціліла. Тому ногу вдалося врятувати. У другого повністю осколкові поранення. Я була в найтяжчому стані, тому що вдарило більше з мого боку. Мене переклали відразу на каталку, я кричала і просила, щоб швидше мені дали наркоз. Це був нестерпний, пекельний, лютий біль, якого я ніколи не забуду і який дає мені ще більше сил іти вперед.
– Вам дали наркоз і провели операцію...
– Наділи маску. Я заснула. І вже прокинулася на шляху до Миколаєва, коли нас евакуювали в безпечніше місце.
– Відчуття, що у вас немає ноги, ви пам'ятаєте?
– Я одразу зрозуміла, коли ногу поклали просто збоку, і ти бачиш кістку, яка... Ти розумієш, що її не зберуть. Шкіру не зберуть: нема чого натягувати. Бо все. Шкіра була згорілою від удару снаряда. Він же розпечений, коли вибухає. І смерділо цим гаром. Я розуміла, що все: ні. Але коли я приїхала в лікарню, пам'ятаю лікаря над собою. І я кажу: "Будь ласка, скажіть. Не обіцяйте – просто скажіть: хоч 1% можливо, що можна врятувати її?" Він сказав: "Так". Але я вірила, що ні. Мені здається, він просто не хотів мене засмучувати. Цей лікар – він плакав, коли мене оперував.
Із мене відразу ж зняли весь одяг – і одразу відвезли. У найшвидшому режимі мені проводили операцію, лікар сказав, що буквально 10 секунд – і мене могли не врятувати, оскільки ногу одразу ж відірвало, і кров ішла безперервно. І джгута зі мною не було. І мені просто пощастило, що мені вчасно наклали джгут. Я б не доїхала просто до лікарні.
– У Миколаєві, коли ви прийшли до тями...
– На під'їзді до Миколаєва.
– Що ви думали?
– Зі мною їхав той боєць, який так ніс мене на руках і рятував. Він їхав зі мною. Я, коли прийшла до тями, я була зв'язана, накрита зігрівальною термоковдрою. І я одразу ж, коли отямилася... У мене не було голосу, бо я його зірвала від крику. Я не плакала. Я весь час трималася, не плакала. Я розуміла, що немає сенсу плакати. Усе. Я відчувала, коли в Херсоні їхала до лікарні, – відчувала, як життя покидає мене. Я відчувала, як починає німіти все тіло і я вимикаюся. Мені не давали спати. А на шляху до Миколаєва мені казали, що все гаразд. Я тягнуся до ноги, щоб зрозуміти. Він мені каже: "Усе добре, усе добре". І я коли зрозуміла, що ні, що я більше не зможу ходити, я відвернулася й потекла сльоза. І тоді настав цей біль, розуміння, що все. Приїхала в Миколаїв, прибігла до мене матір. І перше запитання – чи зможу далі служити. Було дуже сумно розуміти, що ні. Я дуже хотіла. Дуже.
– Важко було відновлюватися?
– Так. Досі важко.
– Болить?
– Не фізично. Є фантомний біль.
– Здається, що нога є, так?
– Перші три доби – це просто неймовірно. Я у житті не могла подумати, що таке може бути. Пекельний, нестерпний біль, який переслідував не тільки в момент трагедії, а який супроводжував мене наступні всі дні. Біль у місці, де проводили операцію, жахливий. І місце всієї ноги... Я не вірила, що отак. Але я почала цікавитися цією темою, коли я почала читати про протези. Коли побачила, що найбільш, там, якийсь класний, знаєте, багатофункціональний коштує дуже багато тисяч доларів, не залишалося нічого іншого, як плакати.
– Плакали багато?
– Дуже багато. У житті, мабуть, стільки не плакала. Напевне, я поки перебувала на запорізькому напрямку, плакала усього кілька разів. Я навіть пам'ятаю, коли вперше стало важко мізкам: немає нормального режиму сну, тому що ти працюєш увечері, уранці, удень, уночі, і важко просто вести свій спосіб життя. Удруге – коли в мене народилася племінниця. І втретє – коли теж... Перший обстріл, другий обстріл, ми з місця на місце, купу речей ти постійно носиш, це разом зі змінами вмикаєш... І просто впали руки – захотілося відпочити. І мені здавалося, я не впораюся ні з чим. Ніби ти хочеш поспати, але тобі треба збирати, розбирати речі чи працювати. Але не було, не було, звісно, думок: "Навіщо я сюди пішла?" Ні. Але було просто тяжко. Хотілося, знаєте, просто вимкнутися на добу, на дві, поспати добре, викупатися добре – і зайти з новими силами. А так – так, дуже багато потім, після трагедії, плакала.
– Скільки вам потрібно часу, щоб відновитися?
– Я думаю, кілька місяців: від трьох до пів року, – щоб хоч би, мабуть, починати ходити. Я точно не можу сказати.
– Зараз ви в Одесі?
– Так.
– У шпиталі?
– Лікуюся.
– Але живете в себе у квартирі?
– Я не можу сказати. Ні, я не живу в себе у квартирі. Я лікуюся.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Коли ви потрапили вперше у квартиру вже після всього: зайшли туди, – яке відчуття у вас було?
– У квартиру, до себе додому?
– Так.
– Я ще не була.
– Ще не були...
– Я була там, – я не знаю – кілька місяців тому.
– Вам не хочеться потрапити туди?
– У мене поки й не виходить. Складно. Я ж лікуюся зараз. Я не маю часу, щоб потрапити до себе додому.
– Скільки грошей потрібно на найкращий протез для вас?
– На той протез, який я хочу – ну, від 70 [тис.] до 100 [тис.] десь. В інтернеті немає чіткої ціни. Тобто стоїть "від" і "до". І у кожній фірмі... Не у фірмі, а в кожному фонді, напевне, це різні суми.
– Від $70 тис. до $100 тис. коштує протез, який для вас буде ідеальним?
– Так. Це військовий протез.
– Це гарний протез?
– Так, це повноцінна нога, з якою можна купатися, різко бігати, стрибати – робити все.
– Бігати?
– Абсолютно все. Просто все.
– Танцювати бальні танці?
– Плавати в басейні, ходити по піску.
– Хто виробник у цієї ноги? Хто робить?
– Німецький. Ottobock, якщо можна, звісно, це говорити.
– Можна.
– Ottobock. Це найкраще виробництво взагалі, яке випускає такі ось протези.
– Ви знаєте, ми обов'язково розмістимо в себе на всіх платформах... У вас є рахунок, куди можуть люди скидати вам гроші на цей протез?
– У мене на моїй сторінці прикріплено банку. Зараз вона має назву "Підтримка Русі": підтримка мене. Але завдяки сім'ї Зарічанських, завдяки фотографам Ліберовим, завдяки людям, які почали поширювати мою історію, розповідати про мене, – ми зібрали на протез.
– Уже зібрали?
– Так. Ми не вірили, що це можливо. Ми думали, що це щось взагалі недосяжне. Ми вже думали, як продавати квартири, працювати і збирати на протез. Але мене підтримала велика кількість людей. Я познайомилася із чудовою сім'єю Зарічанських.
– Так, це чудові люди. Коли можна буде вам уже ставити протез? Скільки ще має минути часу?
– Чесно кажучи, не знаю. Зараз розпочнеться реабілітація, наскільки я розумію: підготовка до протезу. М'яз атрофується, оскільки він ніяк не працює. Його треба починати заново качати, це все проходити. Потім по 15 хвилин на день кілька разів ти надіваєш протез і потроху ходиш. І, мабуть, до моменту, коли я зможу безперервно ходити на протезі 10 годин, не знімаючи його, – це триватиме багато місяців. Але я думаю, десь у середньому пів року. Я точно не знаю, оскільки я вперше зіткнулася. І конкретики у мене немає. Це наші уявлення, сім'ї, і те, що ми зараз розуміємося й цікавимося цими темами.
– Після всього, що з вами сталося, ненависть до Росії у вас зросла?
– Я не можу сказати, що вона зросла після трагедії зі мною. Ні. У момент, коли до нас прилетіло у штаб і половину будівлі рознесла ракета... Виходить, ось стоїть штаб, приліт був ось так, і за сім чи 10 метрів стояв будиночок, де жили дітки з бабусею. І коли ти виходиш уночі й чуєш просто плач дітей і бабусі, коли вона кричить: "Тут діти! Що вони роблять?!" – ось ненависть. Коли ти розумієш, що люди, які зараз у дуже похилому віці, – вони зустрічають цей світ уже вдруге. Ну, таку ситуацію. І коли після ракетних обстрілів три ракети масивні просто поспіль, і наступного ранку ти бачиш скрізь уламки від цих ракет, землі, глини, ти це все розчищаєш, і повз проходить просто старенька бабуся, старенький дідусь, який кричить: "Дайте мені автомат у руки – я їх розстріляю!" – ось ненависть. Оце страшно.
Те, що зі мною сталося, – це не можна було відкидати. Я знала, куди я йшла. І до чого мені готуватися, я теж знала. Просто прикро, що ці люди ні в чому не винні. Хай як це звучить... Ми сиділи на лінії й ми одержували за це гроші. Це була наша робота й наш обов'язок. А ці люди не мали цього бачити й відчувати це на собі. Ось ненависть.
– Ви зараз, поки готуєтеся до протезування, – який у вас побут узагалі? Як помитися під душем, наприклад? Ходити – зрозуміло: на милицях. Але ось перша думка в мене – під душем помитися. Так? Не знаю... Сісти в машину як? От як ви справляєтеся?
– Сісти в машину призвичаїлася. Сходити в душ теж у лікарні призвичаїлася. Але складно, звісно, неприємно. Дуже хочеться набрати ванну й за весь цей час, коли триває ця огидна війна, просто вимитися, мабуть. Тому що не було можливості такої, просто, знаєте, з кайфом, так би мовити. До всього призвичаїлася. Уже палатою я пересуваюся без милиць абсолютно. Палата маленька, раковина...
– Без милиць? А як же?
– На ніжці. Я стрибаю. Сходами я піднімаюся сама і спускаюся теж сама. На другий поверх я можу піднятися, на третій поверх. Призвичаїлася.
– У вас є хлопець?
– Хлопець, так, є.
– Як він поставився до всього, що сталося?
– Плакав. Не стільки, мабуть, що шкода мене, а просто через ось таких от, я не побоюся слова, мерзотників: ось що вони коять. Вони завдають лише болю, розчарування, страху. І руйнують сім'ї, руйнують країну. Але це їм не вдасться.
– Я не маю сумніву, що до війни ви думали про своє майбутнє. Ну кожна людина думає "що я робитиму далі, де я працюватиму, яка в мене буде сім'я". Війна вплинула на все, на майбутнє кожного українця. От кожного просто. Яким ви уявляли своє майбутнє до війни і яким ви уявляєте його зараз?
– Уявляла своє майбутнє до війни... Ой, дуже сильно хотіла закінчити університет.
– Який?
– Я навчаюся в морському університеті.
– В Одесі?
– Так. Під час служби в Запорізькій області мені вдалося виїхати, скласти ЗНО успішно – і вступити.
– Який факультет?
– Транспортні технології й логістика. Дуже пишаюся собою. Ось. Хотіла до війни вступити й закінчити добре. І працювати у гарній компанії, і мати щасливе сімейне життя. Зараз... Зараз я хочу лише перемогу нашій країні. Не більше, мабуть. Я не хвилююся за своє життя. Усе, що не робиться, – воно так ось трапляється. Я планувала одне, але бачите, що сталося зараз. Життя перекинулося максимально. І зараз дивитися далеко наперед я не можу. Але поки, звичайно, я хочу стати на свої дві ніжки і піти. А далі дуже хотілося б, звичайно, повернутися до лав ЗСУ. Але мені сказали, що я непридатна до служби, дуже прикро. Але я знаю, що дуже багато людей служить. І мені написали тисячі людей на протезах, – щоправда, чоловіки. Але написали і сказали, що повернулися і продовжують службу.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Зараз середина березня 2023 року. Уже понад рік триває війна. Що буде далі?
– Я сподіваюся, перемога. Я не сподіваюся – далі буде перемога. І ми виженемо всю цю русню погану й відбудуємо ще гарніше і здоровіше наше спільне майбутнє.
– Ви в перемогу вірите?
– Я знаю, що вона буде. Тому що правда за добрими людьми завжди. За щирими й за чесними. І виходить, тоді тільки за нами.
– Скільки часу нам на це знадобиться, одному Богу відомо, так?
– Одному Богу відомо.
Я сподіваюся, що все-таки як він [Путін] вивів свій склад із Херсона, як він це подав: "Ми показали, що ми можемо, – і ми відійшли", – ось нехай він відійде на ті кордони, які він займав ще вісім років тому. Звідти, звідки починав, хай відійде. І всі ми житимемо щасливо – довго й щасливо.
– Я хочу подякувати київському готелю "Інтерконтиненталь" за гостинність і хочу подякувати вам за ваш подвиг, за те, що ви стали на захист своєї країни, за ваші думки світлі. Я дуже хочу побачити вашу подальшу біографію, подальше життя в розвитку. Я не сумніваюся, що воно буде щасливим, як буде щасливим життя України. Дякую вам.
– Щиро дякую. Було дуже приємно з вами познайомитися.
– Дякую.
Відео: В гостях у Гордона / YouTube
