+4 Київ
1 червня у сина була річниця служби – він мріяв знайти танк і знищити. І в нього прилетів FPV-дрон при виконанні задачі. Тепер, коли я нічого не роблю, у мене зупиняється час...
– Андрію, доброго вечора!
– Доброго вечора.
– Я не знаю, чи можна казати "доброго"… Я хочу передусім висловити щирі співчуття з приводу загибелі твого сина Остапа. Хлопцю був 21 рік. Він загинув 2-го?
– Так.
– Як це сталося, Андрію?
– Ми базуємося біля Вугледара. Точніше, наша лінія дотику – від Вугледара до Великої Новосілки. І в ті дні вже планувався наступ. Він дуже мріяв про те, щоб проявити себе в наступі. Він був висококваліфікованим керівником FPV-дронів. І за день до цього він був на завданні успішно. Але 1-го числа у нього була річниця служби – він мріяв знайти танк і знищити. 1-го числа йому це не вдалося, тому ми переформатували задачу, і він пішов на схід від Павлівки. Це невеликий населений пункт поряд із Вугледаром. І в нього прилетів FPV-дрон при виконанні задачі. Я про це дізнався десь хвилин за 30 від колеги по другому батальйону. Він якось абсолютно несподівано для мене подзвонив... Не подзвонив, а надиктував СМС, що у нього є наряд для евакуації. У мене всередині щось спрацювало… якесь було відчуття дурне. Я подзвонив його керівнику групи, із яким він вийшов, – і він мені сказав, що сталося. Потім я поїхав на місце. Їхав хвилин 40. А коли приїхав, то вони вже його завантажили в евакуацію. Не пустили мене туди. Я поїхав за евакуацією. Їхав до місця, де ми проживаємо. Мене там знову не пустили. Потім я пізніше приїхав у морг – і все побачив.
– Я не знаю, що сказати навіть. Болить… Сильно болить.
– Коли я нічого не роблю, коли в мене якась пауза, у мене зупиняється час. Із того часу я намагаюся максимально забити себе будь-якою роботою, щоб це на мене не впливало. Точніше, щоб не забирало до себе. Тому що думок дуже багато. Багато думок із приводу, яка моя в цьому вина, де я неправильно зробив. Це моя була ідея йти служити. Багато різних питань… Вони важкі для мене. Тому дійсно важко. Прокидаюся 5.00, о 21.00 закінчую день – і так кожен день.
– 6 червня поховали, так?
– 6 червня, так. Ми відспівали його в тій церкві, де його хрестили, а потім поховали на Берковцях.
– Ти успішний банкір, заможна людина. Багата людина, яка до війни займалася чим хотіла. Чому ти пішов на війну?
– Є причина і привід. Причина – я глибоко переконаний у тому, що в нашій країні кожен чоловік має задати собі питання, яким чином він робить, ставиться до цього процесу, що він для нього робить, як це все відбувається в його голові. А привід – насправді похід Остапа в армію, тому що він призвався трошки раніше, ніж я, – мене стимульнув зробити це швидше. Тобто це виглядало так: 1 червня вже був у нього перший день в армії. А я мобілізувався 11 серпня. Знову-таки, було багато різних думок. Були розмови з дітьми, були розмови… Це не такі розмови, коли ти собі задаєш якісь питання, намагаєшся шукати відповідь. Одне з питань, яке мене сильно дьорнуло... Коли мені молодші діти скажуть: "Остап пішов – а чого ти не пішов?" Оце був привід. Багато всього змінилося за цей час, звичайно. Багато всього змінилося. Я багато думав над цим. Постійно думаю, насправді. Коли є хвилина для того, щоб подумати.
– Ви воювали разом з Остапом?
– Він працював у моєму підрозділі. Я там керую, а він працював у моєму підрозділі.
Скриншот: В гостях у Гордона / YouTube
– Ти дуже патріотична людина. Скільки я тебе знаю, ти завжди таким був. Ти не змінював своєї поведінки, вподобань. Ти завжди був патріотом України. Скажи, будь ласка, ти розумів, що війна розпочнеться? Чи ти був упевнений, що цього не буде?
– Ні, я був до кінця впевнений, що це гра м’язами. Я багато думав на цю тему, багато чого слухав: аналітиків, західну пресу читав. Я думав до кінця, що це просто гра м’язами. У мене було відчуття, що Україну штовхають у якісь переговори, щоб, скажімо, потрапити в обійми Російської Федерації. Я був переконаний, чесно. Я дуже гарно пам’ятаю той ранок… Я до кінця не вірив.
– Коли ти засинав 23-го, ти думав, що вранці може розпочатися?
– Ні. Крім того, я 23-го пішов зі своїм середнім сином у тир. Ми відстріляли з усього, чого можна. Я ще зробив Stories в Instagram: "До війни готові". Це було о 22.00...
– Ти пам’ятаєш свої відчуття, коли почали бомбити Київ?
– Я дуже чітко пам’ятаю ранок. Ми за містом живемо. Я пам’ятаю, як Валя підхопилася і сказала, що почалася війна. Потім, через дуже короткий час, над нами почали літати гелікоптери. Потім підірвалася вежа нафтова у Василькові. Вона потім горіла днів, напевно, чотири чи п’ять. Було видно прямо мені з ліжка. Врешті-решт, був жахливий початок насправді. Тому що я пам’ятаю, що абсолютно було незрозуміло, що робити. Було багато розмов. "Вивозь сім’ю, вивозь дітей!" У мене було декілька друзів, хто прямо штовхали мене, щоб я вивозив дітей. Я місцину знаю дуже гарно і було розуміння, що якщо буде якийсь розклад, то я їх вивезу на Одеську трасу, а сам повернуся пішки. Але ми якось із самого початку зрозуміли, що нікуди не поїдемо. Тобто ми говорили про це декілька разів. у перший день до нас приїхало десь 40 друзів моїх. Вони їхали на схід. Потім у другий день приїхали ще друзі. І нас було – такий загальний колектив десь, напевно, чоловік 15. Із дітьми, з усіма.
– Коли все почалося, коли вони стояли вже під Києвом, про що ти думав?
– Ми ж знаходимося якраз із того боку. Єдине, що Буча відносно Житомирської траси – з одного боку, а ми – із другого. Крім того, вони перейшли на цей бік, і крайня локація була, напевно, кілометрів за сім від нас. Про що я думав? Мені хотілося якось допомогти, бути там, кудись іти, щось робити. Причому я до кінця не розумів, що. Мені хотілося туди. Складно описати. Я знаю, що там щось відбувається, – і мені хочеться туди. Я не можу це описати словами. Така була тяга. Я потім усе-таки відновив тренування, підбігав туди ближче і бачив, яке було зарево над Житомирською трасою. Його видно було, воно палало. Мені туди хотілося, це точно.
– Не було розпачу, не було думок: "Невже це з нами відбувається?"
– Такої прям несподіванки від цього у мене не було. У мене більше були питання до себе, що я маю робити. Сказати, що мені хотілося прямо на фронт, я не можу... До речі, на другий чи третій день я поїхав у подільський військкомат, де стою на обліку. Уперся у величезну чергу не дуже для мене зрозумілих людей. Якесь отримав завдання від якогось військкома... До речі, це було з Остапом. І ми відстояли в цьому караулі. А потім я зрозумів, що це якийсь "фонарь". Я потім сказав, що мені треба зарядити машину, – і поїхав. І більше не повертався туди. Оце була перша спроба. Причому коли я туди їхав, я подзвонив Остапу, він сказав: "Можна я з тобою?" Він відразу погодився. Прямо відразу-відразу. Я його не вмовляв… Паралельно було ще декілька процесів. Валя працювала. І мені треба було ще з молодшими дітьми бути. Треба було щось їм готувати, а продукти почали закінчуватися. Плюс у нас були гості. У мене такого ніколи не було, що, наприклад, закінчується кава і не знаєш, де її взяти. Або закінчується чай – і немає відповіді на питання, де його взяти. Те саме було з дизелем. Якась була прострація. Але потім, напевно, до 15–17 березня все поправилося, і настав другий етап мого походу на війну... Почали йти розмови про те, що от-от визволяють Бучу й Ірпінь. І мені захотілося туди приїхати, щось відзняти, показати. Паралельно я ще отримав верифікацію як журналіст від Міністерства оборони. Перед визволенням Бучі я поїхав... У нас була ідея: зробити фільм про те, як усе було; зробити для Netflix невеличкий сюжетик, щоб їм продати і можна було потім цим займатися. І я тоді подзвонив Мозговому, із яким ми працювали над проєктом "Решает Онистрат". Він одразу погодився. І ми поїхали в ДШВ у Макарів. Це, якщо знаєте, Купол, по якому був великий скандал: він сказав, що старих перебили, а нових не готують. Ми якраз до нього потрапили. Попали в перший раз на бойову позицію – 51-й кілометр. Межа проходила по Макарівському мосту, якого зараз немає. І це мій перший дотик був. Війна, перша лінія, "нуль". Там – люди, там – танки. Там – один танк підбитий. Там є "200-ті", там є "300-ті"… Перший справжній дотик. І потім Ірпінь, Буча. Я можу сказати, що я першим зайшов у Бучу після військових. Потім виставив відос. Мене, правда, забанили Facebook та Instagram, але в Telegram пройшов. І навіть ті відео колись Невзоров у себе публікував. Тобто вони розлетілися космічним тиражем.
У Бучі було жахливо. Вийшли на міст – там сотні машин, усі прострелені, люди кругом лежать. Трупи, трупи, трупи, трупи, трупи
– Жахливо було у Бучі?
– Жахливо... Кругом лежали трупи, машини стояли… Буча, яку трошки пізніше показав Комаров, – це все вже була не та Буча… Потім ми вийшли на міст – там сотні машин, усі прострелені, люди кругом лежать. Трупи, трупи, трупи, трупи, трупи. Потім ми пішли далі, у Гостомель. Там орки трупами лежали. РПГ валялися вздовж дороги. Зброя, якісь люди місцеві, які повилазили, і вони не знають – це українці, не українці, що тут відбувається…
– Наші, не наші.
– Узагалі нічого було не зрозуміло. Але можу сказати відверто: мені було цікаво. Це було за межею. Ти начебто ходиш по місту, по якому ти багато разів їздив, знаєш кожен куточок, а воно взагалі не таке. Людей немає, усе вигоріло, розтрощене, усе підірвано. Тут якісь люди живуть, тут когось поховали, тут не встигли поховати. Це було жахливо. Жахливо. Я тепер коли заїжджаю, у мене картинки з того часу. І це був, напевно, перший тиждень, як це тоді розвивалося. А потім я зрозумів, що хочу на війну. Зрозумів, що вже тут нічого немає, уже я не можу включитися. Так, я захотів на війну.
– На справжній війні лячно?
– Інколи можу сказати, що якийсь холодок підходить. Буквально дві години тому я виїхав із Благодатного. Сказати, що страшно, – ні. Просто їдеш, наприклад, – і вчора по цьому місту не було приходів, а зараз усе у глині від того, що там приземлялися 120–122 міни. Усе розкоцане. І ти починаєш математичним мозком думати, а яка ймовірність… І розумієш, що ймовірність мізерна, але все одно ці кучі... І от воно одне, друге, третє. Учора я відвозив "300-х". Теж випадково вийшло, тому що я там був по своїх задачах, а тут кажуть, що прилетів 154-й, є "300-ті". Я виходжу на замкомбата і кажу: "Допомога потрібна?" Він каже: "Так, потрібна. Приїжджай". Я приїжджаю. Ми починаємо пакувати. Людина відходить. Потім іще один. Потім я їх везу в медпункт. Він то приходить у себе, то відходить. Привезли, усе зробили – усе окей, усі живі... Я скажу так: біля моргу набагато гірше.
– Багато хлопців гине?
– Я біля моргу спитав, яка найбільша кількість була за день, – сказали, що 16.
– За день?
– У той день, коли Остапа забрали, було п’ять. Це все залежить від ситуації. Я сьогодні спілкувався з BBC. І вони кажуть типу: "Що найскладніше?" Я кажу: "Коли ми втрачаємо людей". Решта: танк, ще щось підірвалося, щось наїхало – це все понти. Я знаю місце, куди завозять… От коли там лежать десятки людей – оце найскладніше. І питання ж не в тому, як із цієї історії виходити, а як мені продовжувати знаходитися. І кажу, що, на жаль, ви занадто пізно зрозуміли, що нам от така допомога потрібна, щоб оцих людей було менше. Але краще пізніше, ніж ніколи.
– Що ти зрозумів про Україну та українців на війні, чого не розумів досі?
– Не на війні, а завдяки війні. Я, звичайно, зрозумів, наскільки вона нас згуртувала. Наскільки відійшла російська тяга з приводу всіх закидонів, які вони давали: російської мови, проплачених політиків, проплачених інтересів. Я знаю велику кількість різних людей із різних партій: із топа, не топа, із першого десятка. Але нарешті відсипалася якась шелуха із чайника. Просто – раз! – і в один момент відсипалася.
– І немає.
– так, її немає. І насправді це найбільше відкриття для мене. Я не думав, що суспільство може бути таким радикальним, відверто скажу. Я думав, що у нас дійсно є люди, яким російська більше подобається... Врешті-решт, я тут багато бачу людей, яких "ждуни" називають… Так от: "ждунам" просто задурили голову, спіймали на живця. Закинули цю тему з російською мовою, потім вона їх підхватила зсередини. "Навіщо мені та українська мова?" А потім почали це підганяти ще розповідям про націоналізм. І я зрозумів, що це просто дешева штука, якою нагодували мільйони людей. Я прочитав, до речі, гарну книжку "Як Україна втрачала Донбас". Там дуже гарно все описано: як крок за кроком розвивалася історія з історичними посиланнями. Хто що сказав, навіщо, чому, у зв’язку із чим. Дуже класно. Я задоволення отримав.
– Ти до війни і ти зараз – це різні люди?
– Та, напевно, ні.
– Але ти став під час війни філософом?
– Складні запитання. Я насправді не знаю відповіді на це запитання. Я був фаталістом – і ним залишаюся. Тут сьогодні, знову-таки, BBC мене питали: "Не хочеться помститися?" Я їм кажу: "Мені хочеться якісно робити свою роботу. Я за тотальний професіоналізм". І це прямо маст хев. Чи став я більш професіональним? Ні. Як я професійно ставився до решти позицій, я до цієї роботи ставлюся професійно. Із чим я інколи маю дотик – це такий армійський пофігізм. Я ніколи його не включаю, ніколи не забиваю ні на що. Узагалі вважаю, що я маю зробити так, щоб це отримало найкращий результат. Це дуже важливо для мене.
– Я пам’ятаю, до війни ти був фанатом бігу. А під час війни бігати вдається чи ні?
– Учора пробіг 15, позавчора – 10. Сьогодні не побіг, тому що поїхав рано на нараду. Обсяги, звичайно, значно зменшилися, але так у мене виходить. 50–70 км на тиждень у мене виходить.
Фото: Андрей Онистрат / Facebook
– Що дає біг зараз?
– Що дає біг під час війни? Дає енергію, він мене збалансовує, дає можливість подумати, відійти від усього. Подумати про ті речі, які я маю зробити. Така в мене історія з бігом. Ще можна багато чого поковирятися. Але насправді сьогодні мені найкраще розібратися зі своєю свідомістю і підсвідомістю під час бігу.
– У мене немає сумніву, що коли ти бігаєш, думаєш про те, про що зараз я запитаю. Що буде далі?
– І про це теж думаю. Я не знаю, чому, але мені здається, що скоро закінчиться війна. Я не можу це пояснити. У мене таке відчуття, що має з’явитися якийсь "чорний лебідь" – і щось різко вверне. Це таке внутрішнє останніх декількох днів. Що буде далі? Якщо воно буде йти тим шляхом, яким воно йде зараз, то це буде дуже важкий шлях. Із великою кількістю втрат, із великою кількістю загиблих, поранених… Тебе ж багато людей дивиться. Ким би ви не були, чим би ви не займалися, наскільки б ви недотичним себе не відчували до цього, усе одно кожну хвилину, кожну годину гинуть люди. Реальні люди, за якими є батьки, діти, сестри, брати, родичі. І це надзвичайно жахливо. Наскільки б ви відсторонено себе не відчували, ви маєте зрозуміти, що ви можете внести якусь лепту, щоб це закінчилося. У будь-якій країні: у Росії, в Америці – де завгодно.
– Я повернуся до того, що ти дуже заможна людина. Ти був у списку Forbes свого часу? Не був? Але підходив до нього, я думаю.
– Там же все залежить від редактора. Редактор – він як головний режисер. Хоче – когось побачив, хоче – не побачив. Хоче – порахував, хоче – не порахував. Так, у цілому я себе непогано відчував.
– І в тебе була своя філософія життя, були прерогативи, були речі, які здавалися тобі надважливими. Що сьогодні для тебе найважливіше?
– По-перше, якісно робити свою роботу. По-друге, я кожен день обов’язково спілкуюся з батьком, із Валентиною. Із Валею спілкуюся двічі. Приділяю увагу всім. Займаюся людьми. Багато думаю і займаюся вивченням військової роботи, філософії. 24/7 я зайнятий тільки цим. Я нічому не приділяю уваги. Я інколи можу собі дозволити щось написати. І то – це ще залежить від настрою, від часу. Я веду щоденник кожен день, публікую його на закритому Telegram-каналі. Пишу, що в мене відбулося за день: куди, що, як, які обставини, із ким зустрівся, розстроївся, не розстроївся, продуктивно, не продуктивно, це мене вразило, це не вразило. Дуже сильно піклуюся про те, щоб своєчасно, якщо є можливість, лягати спати. Тому що дуже напружені дні – і оцей адреналін, який мені... Я на нього в житті не звертаю уваги, але думаю, що він мене виснажує зсередини.
– У нашій новітній історії було, на жаль, дуже багато людей, яких ми вважали героями, орієнтирами. А от прийшла біда – і майже нікого з них не стало. Ти один із людей, які в найважчий час для Батьківщини підставили їй своє плече. Ти міг би цього не робити. Тебе ніхто не тягнув на фронт. Ніхто не тягнув на фронт твого сина, який загинув героїчно. Я про що? Про те, що ти і такі люди, як ти, після нашої перемоги – а ми мусимо вже думати про те, що буде після нашої перемоги, – будуть мати право говорити про все простими словами. Тому що ти і такі, як ти, хлопці – справжні герої новітньої історії України. Я розумію, що не можу відривати у тебе багато часу. Прошу наостанок сказати українцям, коли прийде наша перемога. Як треба сьогодні жити, щоб Україні було добре, щоб Україна була?
– Давайте уявімо собі, що Україна – це наш проєкт, над яким ми працюємо. І знову-таки, повертаючись до професіоналізму, – професійно ставитися до цього проєкту. Погано, гірко – допомагати. Як, скільки, коли, куди йти? Ти казав про людей, які поїхали. Ну, я вважаю, що вони будуть намагатися виплисти. Але я переконаний, що їм ми слова більше не дамо. Я вважаю, що треба поступати по душі, по серцю. Якщо серце каже, що треба їхати, – напевно, треба їхати. Якщо серце каже, що треба не їхати, то треба не їхати. Якщо серце каже, що треба допомагати, треба багато допомагати. У мене середня донька дуже гарно вчиться. У неї картка прив’язана до мене. І я побачив, що вона знімає зі своїх особистих нарахувань і кудись щось відправляє. Я її питаю: "Слухай, ти кудись відправляєш гроші. Що це?" Вона каже: "Я подумала, що якщо Україна не переможе, то мені і квартира не потрібна. А якщо Україна переможе, то ми на нову квартиру заробимо". У дитячому сприйнятті є своєрідність відчуття того, що відбувається. Я не знаю, хто там як. Я був на похоронах у Києві. Київ живе своїм життям. Це не столиця воюючої країни. Кафе, ресторани, молоді люди. Хтось посміхається, усе в них класно. А я привіз труп. А скільки тих трупів приїжджає? Я приїхав на цвинтар, а там ціла поляна цих людей. І в кожного якийсь термін. Комусь 50, комусь 20, комусь 30, комусь 40. А люди там так же сидять, як і сиділи, живуть, як і живуть. Це така істина. Правда всіх рознесе. Хто – вправо, хто – вліво. Я думаю, що там буде важко когось надурити.
– Андрію, я тобі вдячний за розмову відверту. Вдячний за те, що ти робиш для нашої країни. Вдячний за сина, якого, на жаль, більше немає. Ще раз мої співчуття із цього приводу. І слава Україні, Андрію!
– Героям слава!
Відео: В гостях у Гордона / YouTube
