0 Київ
З Ющенком, може, і билися, але я ж не знав, що він президентом буде, я тоді не бив би його...
– Віталію, я дуже щасливий, що ви в мене в гостях.
– Дякую!
– Одразу згадую 80-ті роки, селище Медвідь у Новгородській області, учебку сержантів, нас ганяють...
– Найсмішніший період...
– ...і, звичайно, відбій для всіх, а сержанти дивляться телевізор у ленінській кімнаті. "Динамо" (Київ) грає, важливий міжнародний матч, я підійшов, прошу: "Товаришу сержанте, я не можу без футболу, я писав про київське "Динамо", поки тут із вами не опинився...". Це дуже буро було, сержант так на мене подивився... Але сказав: "Гаразд, заходь". Я зайшов, дивимося, перший тайм закінчився – сержанти вийшли на перекур, я в ленінській кімнаті один залишився. І раптом Київ показують, і ви, молодий, співаєте: "Возвращайся всегда, где б ты ни был, к родному порогу...". У мене сльози в очах стояли, тому що я щойно з Києва, попереду – два роки... Відтоді ви в мене асоціюєтесь із тією ленінською кімнатою і тією піснею. Ви пам'ятаєте її?
– Так! (Співає):
Возвращайся всегда,
Где б ты ни был, к родному порогу.
Ждет огонь в очаге,
Ждет в кринице живая вода.
Возвращайся всегда
На ведущую в детство дорогу,
Над которой твоя
Сокровенная светит звезда.
…Возвращайся сюда,
Нет целебней тепла, чем тепло материнской груди.
Только мать может ждать
И надеяться так неустанно,
Возвращайся всегда!
Приходи. Приходи!
І ти повернувся, Дімо!
– Я вдячний вам за цю пісню... Знаю, що ви з Віктором Ющенком у сусідніх селах жили. Скажіть, будь ласка, за дівчат не билися?
– Ну, знаєш, у кожного повинен бути свій президент. (Усміхається). От у нас зараз вінницькі колективи в гору пішли... Правда, у мене при Вікторі Андрійовичі привілеїв не було, але так, ми майже в сусідніх селах жили, на кордоні Недригайлівського та Буринського районів, а між нами було таке напівсело. За дівчат билися, звичайно, причому армійською бляхою, знаєш, як це?
– Так-так...
– Сидиш на кладці, ремінь на руку намотав – і бах-бах-бах! За свою любов... Приходиш додому – тут у тебе зірка (показує на обличчі), тут така ж, налита кров'ю, у лобі ще одна горить...
– ...червона...
– ...ну, на пряжці-то золота, а на обличчі, зрозуміло, червона. Усяке було. У тому напівселі був радгосп, куди приїздили білоруські дівчата, як наші гастарбайтери зараз їздять по всьому світові. Їх привозили на буряки, коли наші жінки вже не витримували ботвину цю висмикувати разом із буряком і різати гичку, коли в них спини боліли так, що розігнутися не можна. А білоруски старанні, добрі, гарні... На все добрі, і на кохання теж. Жили у вагончиках на полі, опалюваних, там навіть жарко було. І ми сідали на велосипедики – і до них. Ющенківські зі свого села, наші хлопці – з іншого боку, на випередження: хто першим приїхав, той весь тестостерон віддав. (Сміється). Якщо ми перші, вони розверталися і їхали додому. Правда, іноді від злості шини нам різали, і ми поверталися з велосипедами на плечах...
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Із Віктором Андрійовичем ви о тій порі зустрічалися?
– Я не знаю, він на рік від мене молодший, тому не перетиналися, напевно. Хоча, може, і билися, але я ж не знав, що він президентом буде, я тоді не бив би його... А він не знав, що я стану народним артистом. 27 років уже, до речі...
Однак для мене Віктор Андрійович – знакова особистість. Пам'ятаю, ми починали фестиваль робити і прийшли до нього в Нацбанк – із Миколою Мозговим. Із різних кінців, правда, але прийшли. Коля після госпіталю, після поломок своїх, я – нормальний, живий такий хлопець... Заходимо, а в банку тиша! Я, до речі, співав у Нацбанку, причому безкоштовно. Зі сцени сказав: "Ось парадокс: стою на золоті, а співаю безкоштовно, як пташка...".
– На шару...
– Ну так. А тут тиша, усі прийшли щось просити. Тихо увійшов Віктор Андрійович, до нього всі йдуть і пошепки щось кажуть – кожен своє. Дійшла до мене черга. Він вислухав і каже: "Ну, це ж у нас не комерційна структура, а більше методична, тому я тобі транспортом допоможу". І я з усієї України артистів звозив тими автобусами, які Ющенко виділив. Але це теж суттєва допомога, я до сих пір удячний, дорогий земляче! (Махає рукою в камеру).
Із парашутом стрибав чотири рази, і з кожним разом усе страшніше!
– Ви дійсно служили в Повітряно-десантних військах?
– Я служив у Ансамблі пісні і танцю.
– Тобто не стрибали з парашутом?
– Ну, це як зараз: міністр, заступник міністра, секретар міністерства і таке інше... У нас в армії така ж дурничка була: ніхто не воював, нічого. Але була ситуація з островом Даманським, на якому, до речі, був мій старший брат, який загинув у космонавтиці. Просто кинули ракетки – і все зруйнували. Потім виникла ситуація з китайцями...
– ...у 69-му...
– ...так. А я в армію в 71-му пішов, і до того часу в Білій Церкві створили китайську дивізію. Причин для її створення не було, але хлопці ходили в червоній формі, лосі такі міцні, і з парашутом стрибали, і шість разів за ніч по тривозі вставали... Що таке тривога шість разів за ніч, я тобі передати не можу. Був у нас клуб гарний, я на колосники сцени, бувало, на шостий раз залізу і сплю там. Приходять, шукають мене, потім гауптвахта і шість нарядів...
– Так стрибали чи ні з парашутом?
– Стрибав чотири рази, і з кожним разом усе страшніше!
– Жах...
– А останній раз у молоко стрибнув – у туман. Було це після двох нічних тривог, ми їхали на БТРах, потім – у транспортний літак, звідки й викинули нас. Не хотілося мені воювати.
– Із китайцями?
– Та і з ними теж, я хотів спати і, приземлившись, просто взяв, парашутом обернувся – і заснув у снігу. Уранці прокидаюся, а на обличчі конденсат, уже прилип до парашута... І сержант, хороший хлопець, теж із Сумщини, сидить і кинжаликом з автомата цей конденсат оббиває. (Усміхається). Після цього мені доводиться ніс гримувати, тому що він був обморожений.
– Вам як людині болить те, що зараз в Україні відбувається?
– "Болить" – не те слово. Іноді читаю інтернет – і плачу. Я мучуся, для мене це шок! Бачу, що Україна в якусь патову ситуацію заганяє себе. Політиків скільки розвелося! Більше, ніж колгоспників колись було. Їм уже тісно в політиці, а кидати цю справу вони не хочуть, тому що влада – це сцена, це "Баунті", "Снікерс", цукор...
– Наркотик...
– Медом залитий, і ти його їси. Ось що таке влада над усіма, ну як вони можуть від неї відмовитися? Ідуть, пересидять десь і знову йдуть у політику. А народ залишається в забутті, усі думають лише про вигоду.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
Якби я був месія, давно б зробив Україну процвітаючою, найкращою країною у Європі!
– Що буде з Україною, як ви вважаєте?
– О боже... Якби я був месія, давно б зробив Україну процвітаючою, найкращою країною у Європі! Наздогнав би всіх, і не як Хрущов Америку, а по-справжньому – усі європейські країни. У нас же приголомшливий потенціал, усе є: і таланти, і розум. Але недолугість у тому, що вибирати ми не вміємо, тому тримають нас, як кіз, на поводочку і тільки доять. Нічого гарного в Україні не буде, поки до влади не прийдуть політики, які любитимуть Україну. Люди з покоління, якому зараз 30–40 років, не зіпсовані нічим.
– Деякі політики нагадують мені народних артистів. Слухаєш і, як за Станіславським, віриш...
– Ну ні...
– ...ви не вірите?
– Хто такий політик? Це людина, яка говорить те, що хочуть чути. І яка готова що завгодно робити, брехати відчайдушно, аби дорватися до влади.
– Я знаю, ви часто дивитеся телевізор. Скажіть, що відчуваєте, коли бачите на екрані цих брехливих політиків?
– Сиджу зі сльозами на очах і переживаю шок, біль за свою країну, свій народ, який так недолуго до себе ставиться, не розуміє, кого вибирає і як боротися за свої права. Мене племінник відправив на округ від своєї партії – у Полтавську область. А там уже свої царі-князьки, там магнат, у якого 80 тисяч гектарів землі і який давно сидить у Верховній Раді, пише під свої землі закони... Я не знав про це, бігав-бігав по тих селах, голови колгоспів з айфонами знімали... Я працював у Карнегі-холі, найкращих залах Європи, дав сотні концертів у Палаці "Україна", а тут мене в сільські клуби не пускали! Тому що він сказав: "Оберіть Білоножка – заберу паї, зарплату платити не буду, подохнете з голоду!".
Уяви собі, приїжджаю в село, а клуб закритий! Клуб, до речі, гарний такий, праворуч Маркс досі висить, зліва Ленін, чотириметрові полотна... Біля входу три-чотири калічки сидять, інваліди, які вже не бояться голови: їм усе одно. Я співаю для них, розповідаю їм, переконую: "Ніколи не натисну кнопку проти вас! Тому що моя мама родом із Яреськів, із Полтавщини". На Сумщину приїхала на заробітки, там зустріла Василя, і так з'явилося шестеро дітей.
Проколовся я, звичайно. Програв тому магнату і після цього зрозумів: по-перше, політика ніколи моєю справою не була, по-друге, я повинен залишатися просто чесним громадянином, який любить свій народ і Україну в собі.
Люди набачилися всього і вже самим собі не вірять. Єдине, що стабільно і до чого вони звикли, – жебрацьке існування
– Наші люди досі раби?
– Так. Є й інші, але їх ще мало. Навіть, ти знаєш, не те щоб раби – вони просто зневірилися, розчарувалися: один прийшов – набрехав, другий пообіцяв – не виконав... А чому не виконують? Про інше думають – що посада-то тимчасова, треба встигнути... Як у тому анекдоті, коли єврей прийшов до ЦК просити гарну посаду. Йому кажуть: "Є вільне крісло міністра культури...". – "Ні-ні, це тимчасово, мені б так, щоб до пенсії!". Люди набачилися всього і вже не те щоб комусь – самим собі не вірять. Єдине, що стабільно і до чого вони звикли, – жебрацьке існування. Як ходили 40 років тому у фуфайках, так і ходять, як їздили на велосипедиках, так і їздять. Тільки сіточка тепер не ззаду, на багажнику, а спереду, щоб ніхто не вкрав. Руки як були порепані від роботи, так і залишилися...
– Чи немає у вас відчуття, що не тільки від простих людей, але й від вас нічого в Україні не залежить?
– Від простих людей, Дмитре Іллічу, тоді буде щось залежати, коли вони повірять у себе, будуть добре інформовані та коли з'явиться якась контрсила, яка полюбить свій народ. Від мене залежить більше, але наскільки? Нинішня влада, яку я, загалом-то, поважаю, – перша, яка не допомогла мені чисто організаційно із проведенням фестивалю. У 2015 році ми зробили патріотичний, антивоєнний концерт "Мелодія двох сердець", коли людям це треба було, коли саме цього вони чекали і дев'ять разів уставали в залі! У нас співали військові, діти захисників Батьківщини, ансамблі, родинні дуети...
– ...і нікому нічого не треба...
– ...нікому, Дімо. Нуль підтримки! Я досі із Палацом "Україна" не розрахувався.
– Ви бачите якийсь вихід зі становища?
– Дай договорю: мало того, що державі не треба, так і телебачення не потребує. Зараз усі інформаційні канали...
– ...ніде показувати...
– ...так! На великих приватних каналах іде їхня власна продукція, і вона гідна, хороша. А ті, де наш фестиваль раніше показували, стали інформаційними і крутять вічне бу-бу-бу, бу-бу-бу – від "Першого національного" до "Тонісу", який перетворився на...
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– ..."Прямий"...
– ...і немає сенсу далі проводити фестиваль.
– Але скажіть, чи є, на ваш погляд, якийсь вихід із ситуації, що в Україні склалася? Що нам робити?
– Я вже сказав: просувати молодь, яка добре вчилася, тих, кому 30–40 років. Ось я своїх дітей у цю плеяду поставив би: у них по дві вищі освіти, там і КНЕУ, і театральний, і Академія управління при президентові... Таких хлопців нам треба, а ще краще – тих, хто закінчив Гарвард, хто не носив значка комсомольського, хто мислить інакше! Нових управлінців, айтішників, учених... Зі старшого покоління запросив би Ігоря Мітюкова, Пинзеника, ще кількох цікавих людей. Не популістів – фахівців сильних. Не акторів, які грають політиків, а розумних і харизматичних людей, тому що харизма – це сила...
Президента хочу порядного і патріотичного, щоб любив народ у собі, а не себе в народі!
– До речі, про харизму. Багато хто говорить, що у президенти чисто теоретично можуть піти Святослав Вакарчук і Володимир Зеленський. Може в Україні президент бути артистом? Або, навпаки, артист стати президентом?
– Ну, президент артистом...
– ...зрозуміло, що може...
– ...багато в нас президентів-артистів було (сміється).
– А артист президентом може?
– А навіщо це їм? І один, і другий знаходяться на піку слави. Як казав мій учитель із життя Дмитро Михайлович Гнатюк: "Віталечко, 15 років ти працюєш на свій авторитет, запам'ятай це. А потім авторитет років 30 буде працювати на тебе". Вони ще на свій авторитет працюють. Що Володимир геніальний актор, що Слава геніальний співак і музикант, навіщо їм президентство? Уже ходили в політику діячі культури, ми їх просили прийняти закон про меценатство, щоб за нами багаті люди бігали...
– ...у чергу ставали...
– ...щоб якусь культурну ініціативу профінансувати, як у Москві, яку я не люблю...
– ...як у всьому світі...
– ...так, як у всьому світі, правильно.
– Якого президента особисто ви хотіли б?
– Дуже простого, дуже принципового і дуже професійного.
– У вас така кандидатура є?
– Е-е-е... Вибираю. Може, після Нового року проясниться щось? Порядного хочу, і патріотичного, щоб народ свій любив. Народ у собі, а не себе в народі!
Якщо десь під рок заспівав, Мірошниченко телефонувала мені і сварила: "Ти, скотино! Ти чого гарчиш? Голосом співай!"
– У вас кумири серед українських співаків були?
– О-о-о! Незчисленна кількість.
– Назвімо їх.
– Давай, тільки ти мені допоможеш. Із тих, із ким я спілкувався, – безумовно, Євгенія Семенівна Мірошниченко. Вона могла все мені сказати. Якщо десь під рок заспівав, телефонувала...
– ...тра-та-та-та-та...
– ...сварила: "Ти, скотино! Ти чого гарчиш? Голосом співай!". Я пояснював: мовляв, пісня такого підходу вимагає, я ж не просто так... У нас із нею любов була взаємна – у Свєти й у мене.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Красива жінка...
– ...та-а-ак, із сяючими очима прекрасними... Боже мій, як вона працювала зі студентками! Я ходив дивитися. А Єлизавета Іванівна Чавдар, завідувачка кафедри? Я був свідком того, як великий співак Анатолій Солов'яненко в неї навчався. Ну як навчався? Приходив, уже будучи народним артистом, лауреатом Ленінської премії, сядуть вони з Лізочкою, поговорять...
А мене якраз викладач із класу вигнав – за те, що в мене син народився. Ну, випадково так вийшло, перша дитина завжди випадкова... Займався я у професора Георгія Маргієва, він осетин був справжній, ми готувалися до конкурсів Глінки й Чайковського, якраз справа пішла, я співав арію Мельника, Мефістофеля... Він мені казав: "Малчик мой, малчик мой, береги сэбя! К девкам не ходи!". Я питав: "Чего?". – "Все со связок туда идет, и ты это теряешь! Не хады, зарэжу!". Загалом, дізнавшись, що я став батьком, він мене прогнав, хоча я йому приніс книжечку, де Жорика ручка обведена, сказав, що на честь нього дитину назвали... За що, до речі, я тепер розплачуюся, бо характер такий самий, як у Георгія Петровича. (Усміхається).
І ось заходжу я у клас, де сидять Чавдар і Солов'яненко, і кажу: "Єлизавето Іванівно, вигнав мене Маргієв. Що мені робити, із консерваторії йти?". А ми з нею добре знайомі були: їздили в Німеччину, у Лейпциг, де ставили оперу "Дейдамія", три місяці прожили там... Ну, старі співачки, жінки у віці, завжди мене любили...
– ...і не тільки старі...
– ...(усміхається) ну, до молодих дійдемо ще... Словом, у присутності Солов'яненка благословила мене Чавдар до Огнєвого піти, до Котика, як називали Костянтина Дмитровича. Він сказав: "Мальчик мой, я же с тенорами работаю...". Я прошусь: "Костянтине Дмитровичу, заберіть, куди мені йти? Два роки довчитися треба, будь ласка!". Він погодився, і я у нього доучувався. Цікаво працювати було. Тенори співають: "А-а-ай, уснули голубые...". А у мене своя арія, і Котик мені кричить: "Перекидывай!". Я: "Что, Константин Дмитриевич, перекидывать?". – "Не туда, а сюда голос перекидывай!". (Сміється).
Лежить він поруч із моєю мамою на Берковцях, причому так містично все вийшло... Мама через півроку після нього померла, від тієї ж тяжкої хвороби, я тільки відплакався в консерваторії, де з ним попрощався... Великий співак був! Доброї душі людина, нікому зла не зробив. Але після прощання так вийшло, що не пішов я на цвинтар: зйомка була якась. А потім мами не стало. Я попросив Омельченка, щоб із місцем допоміг, не на Байковому, звичайно, хоч на Берковцях, але ближче. Той зателефонував Хоменку, привели мене до директора цвинтаря, той каже: "У другому ряду два містечка є, можете брати. До речі, поруч лежить співак Огнєвой". Я дивлюся – і в мене шок...
– ...містика якась...
– ...на могилі стоїть мій 2,5-метровий вінок, усе опало на ньому, тільки стрічка чорна залишилася: "Дорогому Маестро від сім'ї Білоножко". І я зрозумів, що Котик теж любив мене, як і я його. Бачив із небес, що не потрапив я на кладовище, не проводив його, і привів мене туди через півроку, коли я маму ховав...
Пам'ятаю, як Солов'яненко співав "карії очі, чорнії брови" і в кінці тримав "до". Просто сів на нотку – і вона в нього півтори хвилини триває, сріблом-золотом переливається...
– Дмитро Михайлович Гнатюк, брила, гігант...
– ...унікальна людина, котру навіть порівняти ні з ким не можна! Від Бога людина: голос, талант, доброта... Для нас теж знакова фігура. Коли Світлана перший раз завагітніла, він народним депутатом був, приймальна в оперному була. Я тицявся в міністерство, туди, сюди – ніхто не дає квартири! Ну хоч що-небудь би виділили, не у двірника ж кімнату знімати, який свою Машу головою в унітаз мокав за те, що троячку йому на пропій не давала. Я б'ю його за це, а потім вона за мною ганяється...
Дай, думаю, ризикну: піду до Гнатюка. Написав прохання до депутата, узяв Світлану – заходимо в кабінет... Дмитро Михайлович у розквіті сил...
– ...красень...
– ...ось така грудна клітка, ідеальна зачіска, широка посмішка... Він нас тоді взагалі не знав. "Ось, – кажу, – солістка оперети, а я – студент консерваторії. Нам би кімнатку якусь, Дмитре Михайловичу...". Він спочатку: "Усе, стоп, стоп...". А потім бачить, що Свєта вагітна: "О-о-о! Так-так!". І підписав прохання, після чого в терміновому порядку виділили кімнатку в дурдомі Міністерства культури на вулиці Малишка, де хто тільки не жив, усі нинішні народні! Від Наташі Сумської, Саші Осадчого, Жені Савчука, який зараз керує...
– ...капелою...
– ...так. І коли Світлані строк підійшов народжувати, я відправив її до мами: вона акушер-гінеколог. А сам ремонт робив, щоб привезти її на все готове. Боже, як ми там щасливо жили! Ми там ще й другого сина встигли народити. (Усміхається). А як ми гуляли, танцювали, які гості до нас приходили!..
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Раніше в Україні було багато прекрасних голосів...
– ...почекай, а Микола Кондратюк?
– О-о-о...
– Це ж гігант! А вже згаданий Солов'яненко, а Мокренко? Послухай їхні записи...
– ...я часто слухаю, до речі...
– ...і я. Про всіх, звичайно, не встигну зараз сказати, назвав тільки тих, із ким спілкувався і хто симпатизував мені.
– Добре, що YouTube є: можна і почути, і побачити, правда?
– А я ж ще на записі в них був: 30 років працював солістом оркестру радіо і телебачення, а вони ж писалися там, у Будинку звукозапису, у великій студії. Пам'ятаю геніального Більчинського, звукорежисера, яку він акустику робив: при фортіссімо, при крещендо голос усе одно звучав, пробивав... Пам'ятаю, як Солов'яненко співав "карії очі, чорнії брови" і в кінці тримав "до". Просто сів на нотку – і вона в нього півтори хвилини триває, сріблом-золотом переливається...
– ...лауреат Ленінської премії...
– ...так!
– Сьогодні красивих голосів в Україні менше чи ні?
– Повір, не менше, але їх менше знають. Шоу-бізнес...
– ...робить своє...
– ...тисне все. Більше відомі безголосі, ніж ті, кого потрібно знати.
Українських артистів, які їздять у Росію, я не розумію, але не можу не визнати, що Москва вибрала найкращих, найталановитіших
– А що ви думаєте про українських артистів, які гастролюють по Росії?
– Чесно кажучи, нічого не думаю. "У всякого своя доля і свій шлях широкий", як писав класик. Я свою долю давно пов'язав з Україною. Безумовно, Україні погано, і мені не краще. Але я люблю її і знаю, що зрадників ніде не люблять, навіть у Росії. Зараз використовують, поки цьому ідеологія сприяє, а потім...
Говорили ми з одним продюсером: він розповідав, як умовляли, що обіцяли, якось виправдовувався... Я кажу: "Чого ти виправдовуєшся? Ти вибрав, тобі це подобається, у тебе прекрасна дружина-співачка...". – "Ми там постійно українські пісні співаємо!". Ага, думаю. Співаєте ви постійно, якщо хтось на Донбасі в барі заспівав – і на 20 років сів за українську пісню...
Я не розумію цього, але не можу не визнати, що Москва вибрала найкращих, найталановитіших. І як мені судити цих виконавців? Я тим самим шляхом ішов...
– Як ви ставитеся до заборони на в'їзд до України багатьом російським виконавцям та до того, що забороняють російські фільми і серіали?
– Спершу скажу, що три роки російські серіали не дивлюся: гидко. Я просто розумію, що російське кіно – перш за все, ідеологія, прославлення російського солдата. Колись, у "первое пришествие" Володимира Путіна, наші політики не почули його слів про те, що де звучить російська мова, російська пісня, там Росія. Пропустили це повз вуха, і пішло-поїхало. Путін заборонив усі ці "Багаті теж плачуть" про Мексику або Бразилію з фазендами, і почалася епоха російського патріотичного кіно. І ось вони дострілялися, докидалися гранатками до того, що придурок Пореченков поїхав на Донбас, узяв кулемет і почав палити по нещасних наших захисниках Вітчизни, які незрозуміло навіщо так довго там були і неясно чому звідти були викинуті. Як можна любити? Я не люблю і не поважаю.
– Не треба пускати сюди пореченкових?
– Та вони й самі побояться приїжджати, я думаю.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
Дмитро Гнатюк згріб клавіри і кинув на підлогу: "Господи! Якби не нужда, хіба б я сюди приїхав?
– Чи збільшилася кількість ваших концертів після заборони на в'їзд для багатьох російських зірок?
– Дмитре Іллічу, ти врахуй, що я із 17 років співаю. Коли приїхав до нас Саша Тиханович, царство йому небесне, а в нас і так роздутий концерт, а в "Україні" правила такі, що після 10-ї вечора ти платиш за годину 30–35 тисяч. Я кажу: "Сашо, дорогий мій, давай замість трьох пісень – одну або дві?". Він відповідає: "Виталечка, я уже так напелся... Сколько скажешь, главное, что я приехал и ты мне заплатил". (Усміхається).
У мене трудова книжка в 17 років відкрита: ансамбль "Козаченьки", "Веселые ребята", потім армія, консерваторія... Я співаю, співаю та й співаю. А зараз, слава богу, маю право вибирати, куди поїхати.
Пам'ятаю, Дмитро Михайлович... Ось такий він був! (Розкидає руки).
– Так, виходив як красиво...
– ...зараз розповім! Поїхали якось на одну агрофірму, а він уже в такому статусі, що ми називали його "лауреат короваїв": йому скрізь вручали коровай, він відламував шматочок, у сільку мокав... Тут те ж саме, гарно зустріли, концерт має бути, а баяніст не приїхав! Гнатюк питає: "У вас тут баяніст є?". Йому кажуть: "Є, Дмитре Михайловичу, аякже". Прийшов місцевий баяніст, почав колупатися у клавірах, а клавіри там Майбороди, Білаша – серйозна музика. Колупався-колупався, Гнатюк уже йому сам показував, яку кнопочку натиснути, а той усе одно нічого зрозуміти не може! Зрештою Дмитро Михайлович згріб усі ці клавіри і кинув на підлогу: "Господи! Якби не нужда, хіба б я сюди приїхав?". (Сміється).
Ну унікальна була людина! Міг сидіти в автобусі, навколо нього дітвора, сопля мого віку і мого рангу тодішнього, розповідати різні історії і сміятися голосніше за всіх... Особливо багато знав він про Миколу Яковченка і в кожну поїздку новим артистам розповідав, як Ольга Кусенко, перша дружина Тарапуньки, ішла на базар, а Яковченко – назустріч, зі своїм Фанфаном. (Хрипким голосом Яковченка): "Олю, куди ти йдеш?". – "На Бесарабку, Миколо Федоровичу". – "Не ходи туди, Олю, там на блядєй облава!". Ну, це виріжеш, мабуть...
Гнатюк міг говорити, говорити, говорити... А потім раз – і тиша: поснули Дмитро Михайлович. Йому треба було хвилин 15 перекемарити, після чого він прокидався – і знову міг на півтори години зарядити! Про все встигав розповісти: автобуси тоді зі швидкістю 30 кілометрів на годину їздили...
– Скільки років ви живете зі Світланою?
– О-о-о, це складне запитання, у неї треба запитати, щоб я не облажався. У нас якось запитали про це, я на дружину стрілки перевів: "Нехай Світлана скаже". Свєта каже: "35 років". Ну, це болюче питання... А далі питають: "Скільки років вашому синові?". Вона відповідає: "40". Усі притихли, на мене дивляться... Я питаю: "То що, перший син – не від мене?". І Жора потім, після ефіру, над нею жартував: "Мама, а папа что, не мой отец?". (Посміхається). Я в армії її зустрів, ти розумієш, що це таке?
– Ви Світлану ревнували?
– Ні. Просто коли бачив, що щось не по-моєму, одразу бив...
– ...Світлану?!
– Ні-і-і, режисерів театру. А за що? Хіба вона винна, що красива жінка, що на неї, як мухи на мед, чоловіки зліталися?
– Режисерів, а ще кого?
– Директорів. Одному директору телебачення прищемив дверима пальці і сказав: "Ще раз попросиш мою дружину прийти після програми, прищемлю те, що між ніг!".
– Ось що значить Повітряно-десантні війська...
– ...так.
– Ви справді просили свого друга, видатного українського актора Івана Гаврилюка, звабити Світлану?
– Ну, не те щоб звабити... Я ж до столиці приїхав 18-річним провінційним хлопцем, без освіти, який тільки пізнавав світ. Полюбив Київ, захотів залишитися тут, дівчинка відразу попалася, у театрі, із першого погляду закохався, набрехав, що її прихильник, книжку подарував шикарну, тому що знав, що вона до мене повернеться: "Вокальні паралелі" Лаурі-Вольпі, їх півтори тисячі примірників було в усьому Радянському Союзі! Почали зустрічатися, їздити то до моїх батьків, то до її. А потім настав такий час, що треба щось вирішувати, як бути далі.
Якось мама надіслала мені рублів 30 на "Приму" солдатську, а я замість "Прими" вирішив у ресторан сходити. Запросив Івана і ще одного друга, найкрасивіших (ну, Іван тоді у фаворі був, він уже в "Аннычке" зіграв, на битому склі танцював із Биструшкіним, і це він познайомив мене і з Миколайчуком, і зі Степанковим, і ми потрапили в історію, після якої я на гауптвахті сидів), залишив із ними Світлану на 45 хвилин: мовляв, зі шлунком щось, треба вийти. А перед цим сказав: "Ваню, охмури артистку!". У Будинку офіцерів це було, я на вулиці стояв і у вікно дивився, що і як.
Ну, Ваня охмуряв-охмуряв, потім вийшов до мене і каже: "Віталіку, мені здається, вона тебе любить!". Слово авторитетної людини на мене, звичайно, вплинуло...
Завжди боявся ходити наліво, особливо після того, як Білл Клінтон із Монікою Левінські облажався
– Від Світлани наліво ви ходили коли-небудь?
– А хто тобі скаже? (Сміється). Тільки направо!
– Ні щоб заперечувати...
– ...насправді я завжди боявся ходити наліво, особливо після того, як Білл Клінтон із Монікою Левінські облажався.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Покійний Микола Петрович Мозговий говорив мені, що Віталій Білоножко – ще той самець...
– ...ну, самець не той, хто з гори спустився – і все стадо. Це той, кому жінки в коханні освідчуються, хто прихильниць своїх платонічно любить і ніколи не образить. Кому можна сказати: "Віталечко, він пристає до мене, захисти" – і ти раз – у диню, два – у диню...
– Як мовиться, на молодиць не заглядаєтеся?
– Та на всіх: і на молодих і юних. Жінка – найдосконаліше творіння природи! Дмитре Іллічу, ти ж розумієш мене, я думаю... Ну як без них? Це ж найкраще, що нам дано в житті!
– Зізнайтеся: Світлану досі любите? Ви стільки років разом...
– Ну що таке любов? "Это русские придумали, чтобы женщинам не платить". (Усміхається). Але перші роки туману любовного я навіть не пам'ятаю, що робив, що зі мною відбувалося...
– ...а потім – дружба?
– Ні-і-і! Ми, вибач, у ясна цілувалися років до 40, і тестостерон нікуди від нас не подівся. Я тобі скажу, що Світлана для мене все: мама, дружина, кохана жінка, дочка... У мене дочки немає, але я б дуже хотів. Онуку сильно люблю, усе прошу старшого сина: "Ну принеси Свєточку, я її хоч помну трохи!".
Зараз відпустив дружину у вільне плавання: вона так настраждалася зі мною в молоді роки! Я ж не пустив її в кіно зніматися, хоча Марк Донськой забирав її на кіностудію імені Горького, були перспективи...
– ...гарна жінка...
– ...він говорив: "Ларионова уходит в мамы, девочка моя, давай, я подучу...". А в неї типаж Ларіонової. Але знаєш, як вони підучити можуть?
– Так-так...
– ...і я Світлану поставив перед вибором: або кіно, або сім'я. А зараз вона, повторюся, для мене все. Без неї я не можу навіть на концерт виїхати: зачіску вона мені зробить, костюм до ладу приведе, нагодує... Ну хіба тільки підсрачника не дасть. (Усміхається).
– Як ви, символ сімейних цінностей, до геїв ставитеся?
– А ми живемо серед них: у Свєти багато друзів-геїв, у мене теж. Був один товариш, який допомагав мені навіть машину ремонтувати: директор бази Верховної Ради. Як він Свєту просив: "Светочка, Светочка, ну пусти Виталика в саунку со мной! Я "вольвочку" купил, паутинку сорвем, покатаемся с ним...". Дружина слухала це, слухала... Зрозуміло, я нікуди не їздив. Одного разу вона не витримала, прямо йому сказала: "Іване, ну він мене любить. Він нікуди не поїде із хлопцями". Він образився: "Не бери більше трубку!". Телефонує мені і співає:
Біда не в тім, що свище вітер лютий,
Що січень на вікні малює мертві квіти,
Біда не в тім, що ти мене не любиш,
Біда, що я тебе не можу розлюбити!
Я посміявся, а потім Миколі Мозговому цю історію розповів: "Ось, виявляється, для кого ти пісню написав!".
– У радянський час артисти пили багато, навіть чистий спирт. Сьогодні п'ють?
– Ну, моє творче життя із чистого спирту й почалося. Якраз зняли фільм "Вавилон ХХ"...
– ...Миколайчук, так?...
– ...звичайно. Приходжу я на студію Довженка – там життя буяє: в одному павільйоні казку знімають якусь, в іншому фронтовики ходять, бігають помрежи, оператори... І буфет у центрі – у найбільшому павільйоні, де Савік потім програму свою знімав. А в буфеті сидять Миколайчук, Степанков, Осика, Брондуков, Гаврилюк...
– ...генії!..
– ...так! І Морозенко чи ще хтось. На столі стоять три пляшки з етикеткою "Боржомі", щоправда, без бульбашок, і льодяники лежать. І ось у них кіноетюд такий: кожен собі, щоб підозр не було, наливає із пляшки у стакан, спокійно так випивають... Тільки в одного Костя Петровича сльоза потекла. Потім беруть по льодянику, кладуть до рота і "на умняке" сидять. Ваня мене підізвав: мовляв, Віталіку, сідай до нас. "Та, – кажу, – води щось не хочеться...". – "Це не вода, давай!". І наливає мені півсклянки. А я ніколи до цього спиртного до рота не брав!
Це, як ти вже зрозумів, спирт був, мені в зобу дихання сперло, побіг до крана по воду, щоб запити... А закінчилося все тим, що мене, п'яного солдата (Гаврилюк у цивільному був, а я-то в шинельці!), на прохідній кіностудії патруль загріб і я п'ять діб на "губі" просидів. (Усміхається).
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
Коли дивився онлайни з Революції гідності, у мене очі вицвіли
– Поруч із вашим заміським будинком ціле фермерське господарство, де багато тварин, і навіть риб ви вирощуєте...
– ...це правда. Я вважаю, якщо це заміський будинок, то там має бути повно дітей, онуків, правнуків, там повинні жити тварини, птахи, і кожній тварі – мінімум по парі. У мене дві вівчарки, лебедя підраненого підібрав – і йому самочку привіз, пара така, це просто диво, як вони люблять одне одного! І тільки вийду з дому, як вони вже з берега мені хрюкають: пішли, мовляв, жерти хочеться! (Сміється).
– Хто ще?
– Із десяток павичів, різні голуби, від білих павичів (порода така) до англійських королівських дутишів, курочки малюсінькі, отакусінькі (показує), але такі розумні! Чотири яйця павиних може висидіти, і вже павичі більші за неї, а вона коло них: тю-тю-тю-тю-тю...
– Ви сентиментальна людина?
– Безумовно. Хіба по мені не видно?
– Що може викликати сльози?
– Те, що я по телевізору бачу. Утрата друга, рідної людини. Нерозуміння того, що відбувається. Із віком це просто біда... Коли дивився онлайни з Революції гідності, у мене очі вицвіли.
– Часто плачете?
– Ну, як? Коли болить...
– ...а болить останнім часом часто...
– ...так. Не життя, а шокотерапія.
– У душі ви молода людина?
– Ну звичайно! Ось ми в тебе на дні народження були...
– ...так...
– ...я такий самий, як у тебе в гостях 20 років тому, хіба що волосся поменше. Ти смілива людина: голову поголив. Я теж хотів, але відрадили: "Не роби цього! Скажуть, що, як Павло Зібров, зовсім змінився, і три роки не будуть на концерти ходити".
– А скільки вам років зараз – у душі?
– До 45-ти.
– Сумуєте за собою, молодим, красивим?
– А чого сумувати...
– ...якщо все ще молодий і красивий, так?
– (Сміється). Ну так, я й зараз ого-го, хто попадеться, той...
– ...не відіб'ється!
– Так! Усьому свій час, кожному овочу свій строк. Але ностальгія є, безумовно. Шкодую про те, чого не зробив, що випустив із рук, що пройшло через мене, але я не довів до кінця. І страшно подумати, скільки людей пішло, із якими роки прожив у любові, пошані та злагоді.
У юності мені було море по коліно, а зараз Дніпро... По пояс!
– Що найчастіше згадуєте?
– Та все: концерти, готелі, дівчат, які в мене закохувалися, гарну музику, яку виконував. Скільки пісень було! 300 чи 400, в один концерт не вмістити: не можна впихнути те, що не впихується...
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– У молодості, знаю, вам море було по коліно, а сьогодні?
– Сьогодні мені Дніпро... По пояс! (Співає). Дніпро по по-я-яс... Три роки живу на Дніпрі, і три роки не купався. Янукович "молодець": Межигір'я від радіації очистив, вона там у землю пішла, а в нас у районі Осокорків (співає) тече вода, тече брудна вода! Навіть медузи звідкись з'являються, із якихось канав. Екологічні служби, якщо вони і працюють, на підприємства не впливають, і в річку безконтрольно зливається все.
– Сумне запитання поставлю. На церемонії прощання з видатним співаком Юрієм Богатіковим, вашим і моїм другом, звучала пісня у його виконанні, де були такі слова: "Ничто не вечно под Луной, никто не вечен. Друзья прощаются со мной. До скорой встречи! Совсем не я тому виной: жизнь быстротечна...". Під яку з ваших пісень ви б хотіли, щоб із вами прощалися?
– Ой, ну й запитання... Я тобі просто про Юрія Йосиповича скажу. Ось теж, до речі, така втрата: сьогодні є, а завтра – раз, і немає людини! Яким він був веселим! Міг спокійно зайти в кабінет Драча...
– ...Грача...
– ...так-так, Грача у Криму, щоб зателефонувати, і коли вхідні були платні, міг спокійно півтори години сидіти і перепитувати, що там у Києві, як у кого справи тощо. (Сміється). Колись на нашому концерті я оголосив його: "Великий украинский сын русского народа!" – і не вирізали. Так Богатіков мені потім півроку говорив: "Боже, ти один сказав ці слова, і їх залишили в телеверсії!". Дивовижний був, я люблю таких людей, які, немов зебри: смуга чорна, смуга біла...
Він тебе любив, до речі, тому в усіх твоїх концертах співав. Півтора метра зростом, а душа яка, а харизма! На двометрового лося співучого.
Я був першим виконавцем пісні "Все пройдет", яку Леонід Дербеньов мені на програмі "Шире круг" подарував
– Це точно... Але під яку пісню, на ваш погляд, було б гідне прощання?
– Мені пощастило: я зовсім юним прийшов на радіо і телебачення, працював з оркестром Онуфрієнка і Бабича. І коли ми якусь пісню записували, прийшов Ігор Шамо, великий мелодист, який рано пішов від страшної хвороби, міг би ще стільки всього написати... Показав на мене за склом пальчиком звукорежисеру. Зупинили запис, я вийшов. Він каже: "Мальчик мой, а можешь вот эту песню спеть?". Ну, слова моєму життєвому кредо відповідали, але мені в ту пору було тільки 30... Проте я заспівав, а потім у філармонії ту річ виконав. До мене підбігли Діана Гнатівна Петриненко, Анатолій Мокренко: "Ты донес до людей такую песню!". (Співає):
І день мина,
І ніч сумна розтане,
І відлетять літа, мов журавлі...
Боюся, коли мене не стане,
Щоб не казали люди, не казали,
Що вік прожив я марно на землі,
Що вік прожив я марно на землі.
Скажіть річкам,
Скажіть степам й дібровам,
Скажіть, хто був зі мною кожну мить,
Що я не встиг тоді любові,
Що поміж вас великої любові,
На жаль, не зміг я рівно розділить.
На жаль, не зміг я серце розділить.
А ще скажіть,
Що не цуравсь я друзів,
І не соромивсь сліз, коли пекло...
Я з вами був, брати мої і друзі,
Я з вами був у радості і тузі,
Так тихо був – неначе й не було.
Так тихо був – неначе й не було...
І вірю я,
Як лебедина зграя
Свою у небі пісню просурмить...
Хтось із людей мене згадає,
Хтось із людей колись мене згадає,
Я з вами був і буду кожну мить!
Я з вами був і буду кожну мить!
– Треба закінчувати, але мені так подобається, як ви співаєте! Може, ще що-небудь?
– Новорічне щось, мабуть? Я був першим виконавцем однієї пісні, яку Леонід Дербеньов мені на програмі "Шире круг" подарував. Це був їхній із Максимом Дунаєвським свіжоспечений твір, він віддав його мені і сказав: "Співай, Віталіку!". Я привіз пісню в Київ, швидко зробили аранжування... Але потім втрутився Михайло Юрійович, "любитель" "Зеніту"...
– ...Михайло Сергійович...
– ...так-так, я помилився. Боярський. А знаєш хохму про Михайла Сергійовича? Коли помер артист Водяний, Михайло Григорович, при владі Горбачов був – Михайло Сергійович. На похороні директор філармонії промову каже: "Спи спокійно, дорогий наш, великий Михайло Сергійовичу! О-о-о-й! Григоровичу!". (Сміється).
– Отже, пісня...
– (Співає):
Вновь о том, что год уходит с Земли,
В час вечерний спой мне.
Этот год, быть может, где-то вдали,
Мы не однажды вспомним.
Вспомним, как прозрачный месяц плывет
Над ночной прохладой,
Лишь о том, что все пройдет,
Вспоминать не надо,
Лишь о том, что все пройдет,
Вспоминать не надо...
Співай!
– Я слухаю...
– Все пройдет: и печаль и радость.
Все пройдет: так устроен свет.
Все пройдет, только верить надо,
Что любовь не проходит, нет!
– Дякую, Віталію! Натхнення вам, щастя, і привіт Світлані!
– Дякую, Дмитре Іллічу!
Записала Ганна ШЕСТАК
