Біженка з Маріуполя Акімченкова, яка у 17 років народила під звуки обстрілів: Путіну бажаю якнайшвидшої смерті. Хай яку жахливу смерть я уявляю – мені здається, цього замало G

– Аделіно, вітаю.

– Вітаю.

– У нас сьогодні не зовсім звичайне інтерв'ю. Ми будемо говорити з Аделіною Акимченковою, яка змушена була, рятуючись від російської агресії, виїхати з Маріуполя в найстрашніші дні. Як це було? Яка історія була перед цим? Що у вас у житті відбувалося? Ви знаєте, коли наші журналісти розмовляли з вами перед цим інтерв'ю, – ну, волосся ворушиться від деяких подробиць, про які ви розповідали. От скільки вам зараз років?

– 18 повних.

– Зараз вам 18 років. Тобто коли прийшли російські окупанти в Маріуполь, вам не було ще 18.

– Мені було 17.

– Але вам не просто було 17 років. Ви ще були тоді на останніх місяцях вагітності. Правильно?

– Так.

– Це дуже цікава історія, друзі. Я просто хочу, щоб ми всі її з вами послухали. Але я хочу почати з іншого. Ви виросли й народилися в Маріуполі. Так?

– Так. Я все життя жила в Маріуполі й народилася там.

– Яка у вас сім'я?

– У мене сім'я з двох батьків, які в розлученні. Тато жив зі мною до 2016 року, а до 17 років я жила з мамою. Потім я з'їхалася із чоловіком. Сім'я в нас середньостатистична. У мене є молодша сестра ще, якій шість років зараз от виповнилося.

– Де в Маріуполі ви жили?

– Це 17-й мікрорайон. Там обласна лікарня ще була, якщо так орієнтуватися, яка досі працює – єдина – там, у Маріуполі.

– Гарне Маріуполь місто було до того, як росіяни туди прийшли?

– Дуже. Відверто кажучи, із жодними іншими містами не зрівняється. Особливо зараз, коли втрачаємо, тоді починаємо цінувати. Це, мабуть, той випадок. Маріуполь дуже змінився, особливо протягом останніх років. За роки два-три його дуже добре відбудували. Він був просунутим містом, для молоді. Тобто для мене це найкраще місто.

– На землі.

– Так.

– Ви любите Маріуполь?

– Звісно. (Сміється). Стільки часу там прожила – усе своє життя. Дуже важко зараз. Скільки вже часу минуло – мені здається, однаково це ніколи не мине.

– А що ви зараз згадуєте найчастіше? Сниться вам дім?

– Так. Мені майже кожен сон мій сниться Маріуполь: море сниться, драмтеатр, прогулянки, бо часто ходили туди гуляти... Дуже багато всяких спогадів, тому що я жила все життя не в одному районі, а в кількох різних районах. Тому в мене дуже багато спогадів.

Скріншот: Алеся Бацман / YouTube

– Я бувала в Маріуполі. І якраз перед російським вторгненням нас запросив полк "Азов" на річницю звільнення від росіян. Чудове місто. Місто, яке реально дуже швидко розвивається, місто для життя, для людей, зелене, із чудовими ресторанами, із чистотою божевільною на вулицях, з усміхненими людьми... Я дуже добре пам'ятаю Маріуполь. Коли почалося російське вторгнення 24 лютого, що ви робили? Як ви про це дізналися?

– 24 лютого... Ми винаймали із чоловіком квартиру, ми були в ній. Це було теж неподалік 17-го мікрорайону. Нам зателефонувала мама чоловіка і сказала, що почалася війна, що воєнний стан. Ми одразу якось із чоловіком не повірили, тому що думали, що це паніка просто звичайна. Це було о 6.00, напевно, о 6.30. Ось так. У чоловіка тато працював на "Азовсталі", і коли мама сказала, що його туди вже не пустили... Він прийшов на роботу, а йому сказали йти назад. Ми зрозуміли, що щось не так. Насамперед усі знімали гроші. Я не знаю, чому, але всі вирішили, що треба знімати гроші. І там були дуже великі черги в банкоматах. Чоловік пішов зняв гроші, купив памперсів в аптеці, сумішей про всяк випадок. Ну тому що всі вже почали розуміти, що відбувається, години до 8.00–9.00. Скрізь були дуже великі черги: у магазинах, аптеках, банкоматах – скрізь. І все, що можна було вхопити, батьки десь їздили, десь чоловік... Я весь цей час сиділа вдома. Мені було навіть страшно просто виходити надвір. Тому що вже було десь удалині чутно звуки, як щось десь бахкає. Мені було страшно навіть просто біля вікна сидіти.

– Страх був?

– Так, дуже сильний. І в мене були побоювання: просто навіть тижні залишалися до того, щоб народити. Так, я дуже сильно через це нервувала.

– У вас молода сім'я така, виходить. Дуже молода. Як ви із чоловіком познайомилися? Коли?

– Ми із чоловіком познайомилися 2019 року. От. Ну, він мене якось в Instagram знайшов, написав, запросив у кав'ярню... (Сміється). Отак і познайомилися.

– А ви вже знали, хто у вас буде: хлопчик чи дівчинка?

– Так, ми знали, що буде хлопчик.

– Коли вам приблизно треба було народжувати?

– Термін у мене стояв 3 березня. Але за УЗД – 22 лютого. Я сподівалася, що я народжу 22-го. Я думала саме за це число. Але я 22-го не народила. І я вже планувала на 3 березня. Виходить, 24-те число – це був четвер. У понеділок я мала вже лягати на збереження. Я хотіла лягти заздалегідь у лікарню на лівому березі. Але вже нікуди я не лягла.

– Опишіть, що ви бачили, що ви робили, що родичі робили...

– Була дуже сильна паніка. Тому 24-го числа я відразу почала вмовляти і чоловіка, і батьків, щоб ми поїхали кудись у якийсь притулок. На той момент драмтеатр був, був "Терраспорт" – це спортзал неподалік. І я не знаю, чому. Мені здавалося, що там надійніше. Чоловік відмовився одразу. Він сказав, що він не поїде, бо на той момент уже почали ходити чутки про мародерство, про те, що зламують квартири. Чоловік сказав, що він залишиться вдома, у квартирі. Я поїхала з батьками.

У перший день ми поїхали до моєї бабусі, яка жила... Між портом і Черемушками – там є приватний сектор. І вона там жила у приватному будинку. Ми туди поїхали, хоча там теж було досить голосно: це теж близько до околиці міста, якраз там, де аеропорт був. У місті вже була дуже сильна метушня. Ми поки їхали, дуже було багато черг скрізь. Насправді людей було досить багато на вулицях: і чоловіків, і жінок, і дітей. І навіть незважаючи на те, що вже були якісь звуки і на той момент здавалося, що це вже дуже страшно, нікого це особливо не лякало, скажімо так. Усі розуміли, що треба рятувати свою сім'ю. Щодо перекриття дороги на лівий берег... По-моєму, там одразу поставили блокпост. Там біля "Азовсталі" міст, який сполучає два береги. Якщо я не помиляюся, то там одразу поставили патруль: чи то поліцію, чи то військових уже. І, в принципі, у місті побільшало патрулів. ТрО утворилася, які теж ходили патрулювали під час комендантської години.

– Ну а що говорили люди? Що говорили маріупольці? Здаватися ж ніхто не збирався?

– Ні, звісно.

– Усі збиралися боротися. Який настрій? Одразу ж злість на росіян? Як тоді – пам'ятаєте? – першого ж дня вторгнення український військовий сказав: "Російський військовий корабель, іди..." І це стало, власне, лейтмотивом усієї війни. Українці не збираються здаватися. Ми нікого не збираємося зустрічати хлібом-сіллю. Як маріупольці реагували? Що вони між собою говорили про росіян?

– Ну, вже з першого дня, звісно, були негативні емоції. Вони були не настільки негативні, як надалі. Тому що ми ще не бачили, що може бути. Ми усвідомлювали, що на нашу землю прийшли. Навіщо – ми не розуміємо, не знаємо. Але ми думали, що не дійде до того, що трапилося. Думали, що все буде, як у 2014 році, що все обійдеться. І дуже багато маріупольців саме так і вважали. І особливої паніки ні в кого не було. Звісно, всі підтримували Україну. Ну, як "усі"?.. Те, що я знаю.

– Ваше оточення, ваші знайомі.

– Так. Більшість підтримували Україну. І я особисто на той момент не чула ні від кого, що "ось ми чекаємо на "русский мир".

– Аделіно, скажіть: коли ви поїхали до пологового будинку? Як це вже було?

– У мене просто в одну ніч почалися... Я думаю, це перейми, але це, найімовірніше, були несправжні перейми. Я всю ніч із мамою проходила, ще тієї ночі дуже сильні були обстріли. Ми то в підвал, то з підвалу... У нас дуже багато родичів було.

– І холодно ж. Я нагадую: це лютий.

– Так. Тобто вже опалення не було.

– І 17-річна дівчинка на останніх днях. Страшно.

– Ні опалення, ні світла. Я як зараз пам'ятаю: 1-го числа востаннє, по-моєму, ввімкнули світло. Його спочатку вимкнули, потім увімкнули – і наступного дня його вже вимкнули безповоротно. Уже все, більше не було там світла. Опалення теж не було, води не було. І я, пам'ятаю, стояла купалася... Я просто до цього ще їздила до лікаря. Він сказав, що ще народжувати рано – і тому "краще вдома посидь". І я пам'ятаю, коли я стояла купалася під водою, яку нагріли, там, на багатті десь... Загалом, я стояла просто і плакала. Тому що це жахливий стрес. Для мене це дуже дикі умови.

І, загалом, 2-го числа я вже вранці поїхала до лікарні й лягла. Тому що я вирішила для себе, що краще зараз, бо незрозуміло, що буде далі. Від самого початку я думала навпаки: що "краще зараз я протягну, ніж у таких умовах народжувати. Зараз я протягну – може, закінчиться все дуже швидко". Але я тоді вже зрозуміла, що швидко це не закінчиться.

– Два-три тижні, сподівалися, зрозуміло.

– Так. Тому я вирішила, що треба зараз...

– Тобто ви поїхали до пологового будинку 2 березня. Це той самий маріупольський пологовий будинок, який росіяни розбомбили 9 березня.

– Так. Ми приїхали. Було дуже багато дівчат. Там я теж дуже багато історій наслухалася. Тому що дуже багато дівчат було з лівого берега. Були з-за міста, тобто з усяких сіл, селищ біля міста. Було дві палати, повні вагітних, це десь 16 дівчат. Тобто відділення поділили на два крила: в одному були вагітні, а в іншому – дівчата, які народили й були з діточками. Було холодно, темно. Мене привезли і залишили, а батьки поїхали далі сидіти вдома. Мене одразу лікар оглянув, сказав, що ще теж рано. "Але гаразд. Хочеш лягати – будь ласка". Особливо робити не було чого. Переважно дівчата всі спали цілими днями.

– А як? Просто в одязі? Якщо холодно. Як там було?

– У халатах, там, спортивних костюмах якихось... Тобто не просто в куртках, звісно, але так, намагалися якісь лосини, футболка, зверху спортивний костюм, халат – щось таке. Увечері вже цілковита темрява – усі ходять із ліхтариками до туалету, назад.

У лікарні не дозволяли... Казали не обговорювати тему війни. Просто щоб не нервувати зайвий раз, щоб паніку не наганяти. Тому особливо дівчата про це не спілкувалися. Там була одна дівчина – вона вп'яте їхала народжувати. Вона з лівого берега. Їх зупинили на блокпосту біля "Азовсталі", де цей міст пролягає, – і почався обстріл. А вона з усіма дітьми, вагітна, із чоловіком. Їх зупинили, і почався обстріл. У підсумку вона доїхала до пологового будинку, її, по-моєму, хтось підвіз. Діти із чоловіком назад поїхали. Вона приїхала без речей – без нічого абсолютно. Ну ось така теж... Я ж кажу: там було багато таких, страшних теж історій.

Загалом, ми переночували, на той момент обстріли були, їх було чутно, було страшно, але через те, що не було оцієї паніки, воно було простіше, я так вважаю. Це дуже добре, що лікарі не розганяли цієї паніки, не дозволяли про це говорити. І 3-го числа вранці я прокинулася, прийшов лікар на огляд усіх дівчат і запропонував мені, що, якщо я хочу народжувати, я можу випити таблетку, яка викликає перейми, – і піти народжувати. Я погодилася, тому що я лежати там теж не планувала дуже довго. Я була вже готова навіть на це. Я пішла, випила таблетку – мене одразу перевели у пологову кімнату. І весь цей час я була там. Уранці прийшли мама із чоловіком. Вони поговорили з лікарями, що я ще не народила, усе нормально. І далі пішли по своїх справах. Чоловік мій на той час – це я потім дізналася – допомагав Червоному Хресту, допомагав лікарям. Тому що головлікаря відділення зять, по-моєму, солярку постачав у лікарню, щоб генератори працювали. Загалом, мій чоловік теж чим міг, тим допомагав: щось принести, забрати...

І я весь цей час була сама в палаті, ходила біля віконця, слухала, як там звуки ці всі... Я потім розповідала і сміялася ще: коли лежала народжувала, були дуже гучні звуки, і пішов невеликий сніг, і прийшов лікар подивитися, чи не народила я ще, і стояв біля вікна дивився, теж дослухався... Я думаю: "Ні. Якщо щось летітиме, він же мені скаже, що мені робити, куди мені подітися". Такі думки.

– А ви не спускалися в бомбосховище там?

– Ні. Дівчат намагалися не ганяти. Наскільки я знаю, за бажанням: якщо ти хочеш, ти можеш спуститися. Але просто так не ганяли.

– Ви народили 3 березня?

– Так.

– Усе нормально, успішно?

– Так, я народила добре. Я от о 8.00 пішла народжувати – й о 13.25 я вже народила. У нас одночасно п'ять дівчат народжували.

– Кілька днів залишалося до того, як пологовий будинок зруйнувала російська ракета. Коли ви поїхали звідти?

– Я поїхала наступного дня: 4-го числа.

– Так швидко?

– Так. Наступного ранку до мене прийшов лікар, запитав, буду я сьогодні їхати чи я хочу ще три дні. Тобто за бажанням: "Якщо ви хочете, ви можете поїхати сьогодні. Якщо ні – можете лежати три дні або скільки вам потрібно". У мене не було жодних протипоказань. Я могла поїхати. Я не знала, що йому відповісти, тому що зв'язку жодного немає. І я не знала, приїдуть по мене сьогодні чи не приїдуть по мене сьогодні, як це буде... Я не знала.

– Мобільний зв'язок уже не працював. Так?

– Ні. Ні. Із 2-го числа все взагалі вимкнулося: уся інфраструктура. І я йому сказала, що, якщо по мене приїдуть, я поїду сьогодні. Загалом, ранок почався із 6.00, коли почали дуже сильно бомбити. Це вже десь біля центру прилітало. І я лежала з дівчиною вдвох у палаті. Вона була ближче до вікна, а я – ближче до дверей. І був такий момент, коли всіх почали в коридор виганяти, бо дівчат не в підвал, а в коридор просто виганяли, між двох стінок щоб бути. І я встала сама й узяти дитину нахилилася. І я дивлюся у вікно, яке переді мною просто, – і летить... Я гадаю, що це був якийсь снаряд. Тобто щось отакого розміру, вогняне... Я спочатку думала, що мені здалося, але я в цьому сумніваюся. Воно летіло десь біля двору пологового будинку в бік центру на низькій висоті. Я не знаю, що це було. Але я тоді дуже сильно злякалася – у мене був ступор. Я швидко схопила дитину, вибігла в коридор. Там купа дівчат стоїть, стіни трусяться, бо дуже голосно було. Стіни, вікна – усе труситься. І так ми стояли, мабуть, до 8.00. Тобто ми кілька годин там простояли з дівчатами.

– Як малюки сприймали все це?

– Усі по-різному. Припустімо, у мене дитина не плакала, досить спокійно. І весь час навіть потім, що ми там перебували, – відносно спокійно. Інші малюки плакали. Десь комусь суміші бракувало, у когось дитина грудей не брала... Тобто було теж дуже багато проблем у дівчат. Допомагали всім, чим могли. І лікарі зокрема. Лікарі, я знаю, приносили їжу, якщо десь неподалік жили, щось удома готували: на багатті, я маю на увазі. Десь намагалися допомагати дівчатам, їжу самі приносили. Хто хоче, той бере.

– Як ви назвали дитину?

– Артур. Ми із самого початку планували.

– Аделіно, ви поїхали 4 березня із цього пологового будинку. Там залишилися теж ті породіллі, яких ви вже впізнали за цей час, зі своїми дітками. І 9 березня туди прилетіла російська ракета. Ми всі пам'ятаємо ці кадри, цей жах. Що ви відчули?

– Мені про це сказав мій чоловік. Ми на той момент ще були в Маріуполі. Теж жодного зв'язку – нічого. Ми про це й не дізналися б. У мене просто чоловік часто ходив кудись у місто, бо там родичі десь, друзі. І він часто туди виходив. І от він одного дня пішов ось так. І прийшов, і сказав, що в пологовий будинок влучили. Я не уявляла на той момент масштабів. Це було для мене дуже страшно. Ну, в мене це в голові просто не вкладалося. Я не знала, як так могло статися. Я кілька разів перепитувала: "Це просто біля пологового будинку? Може, це десь подалі?" "Ні, – він сказав, – Усе, пологового будинку немає там".

– А коли маріупольський драмтеатр розбомбили – те місце, куди ви хотіли теж їхати як у притулок, де було написано навіть "Діти"... Досі ми не знаємо, скільки жертв там. Сотні мирних жителів, діточок українських, які загинули. Той театр, куди ви ходили, де любили бувати... Що ви подумали, коли про це дізналися? Я так розумію, ви про це дізналися, уже коли вам удалося вибратися.

– Це був той день, коли ми виїхали. Це був той самий день. Напевно, у цей момент уже почалася злість, яка навіть не злість – ненависть. Коли ти вже не розумієш, наскільки треба бути нелюдськими. У тебе це в голові не вкладається: чим люди керуються, як це відбувається... Перший час, коли це все відбувається, ти цього, можна сказати, не усвідомлюєш. Тобі здається, що, може, не настільки все глобально. І потім, коли ти вже сідаєш, дивишся фотографії, дивишся кількість загиблих – приблизну навіть, скільки там людей перебувало, – і ти думаєш: "А як? Якби ми туди поїхали, незрозуміло, що було б далі". Ніхто не має права забирати життя просто так у тисячі людей. Я не знаю. Чесно, я не знаю, як описати цей стан.

Фото: EPA

– Ненависть до російських окупантів.

– Так. Я навіть не знаю... Для мене з тим, що вони роблять щодня, це вже навіть більше, ніж ненависть. Я вже не знаходжу слів. Я вже, напевно, приблизно пів року просто не знаю слів, як пояснити, наскільки я їх ненавиджу.

– Скажіть: от за весь цей час ви часто плакали?

– Я, мабуть, за перші місяці три чи навіть більше плакала майже щодня. Тому що десь якісь відео, десь якісь фотографії, спогади, розмови зі знайомими, друзями... Досі... Ну, зараз уже не так часто, але я, там, можу їхати слухати музику десь у метро, яка в мене асоціюється з Маріуполем або якимось місцем у Маріуполі, – і я можу почати плакати. Тому що це неконтрольовані емоції.

– От зараз ви у безпеці: ви у Швеції. Наразі все відносно нормально. Але те, як ви вибиралися з Маріуполя... Його вже, до речі, тоді окупували чи ні? Коли це було? Це теж окрема історія, яка забрала дуже великий період. Ба більше, вам довелося виїжджати, я так розумію, через Росію. Розкажіть про це.

– Ми виїхали 16 березня. Виїжджали ми, коли місто було частково окуповане. Тобто деякі райони вже окупували, але не цілком. Виїжджали ми через Урзуф, у той бік. Ми їхали в бік Бердянська, Запоріжжя – у той бік.

– Тобто ви хотіли у Запоріжжя потрапити все-таки?

– Від самого початку ми їхали із цією, так, думкою. Нам уже там і житло пропонували – усе таке. Ми їхали із цією думкою. Але, по-перше, я коли народила – я не пам'ятаю, казала я чи ні, що в дитини не було жодних документів. Йому нічого не дали абсолютно, жодного папірця. І ми їхали ніби без нічого. Але на той момент це було не найголовніше, як ми вважали. Бо треба було життя врятувати. Ми виїжджали: вітчим, я, моя мама й моя молодша сестра, і дитина. Чоловік, бабуся, дядько в мене там був...

– Сестрі молодшій шість років. Так? Тобто теж маленька дитина.

– Так. На той момент їй п'ять було навіть.

– П'ять років. Боялася? Як вона переносила? Плакала?

– Вона плакала. Звісно, їй було дуже страшно. Вона не могла собі в будинку знайти місця, бо і холодно, і їсти... Ніби було в нас що поїсти, але це дитина: їй це хочеться, а цього не хочеться... Звісно, доводилося їсти те, що є. Теж важко переживала. У неї зараз досі стрес на тлі цих нервів, які були.

– Тобто дитина досі не відійшла, не прийшла до тями?

– Так. У неї досі нерви, скажімо так, хиткі. Вона не може адаптуватися. Але це так, якщо зовні бачити. Від початку ми не планували далеко їхати, надовго їхати. Тому що навіть на той момент залишалася якась віра, що це незабаром закінчиться. Я не знаю, чому. І в багатьох це так було: думали, що "гаразд, іще тиждень, іще тиждень". І так от щотижня було. І ми виїжджали – і навіть особливо жодних речей не брали. Тобто просто взагалі майже нічого.

І коли ми вже виїхали в Урзуф, там був уже якийсь розподільний центр. Там нам дали житло. Тому що ми поки виїхали, поки... Там було дуже багато машин. Фільтрації на той момент жодної не було. Просто стояли блокпости російські. Це було трохи далі за містом, уже біля селищ, які були близько. Просто перевірили паспорти – й усе. Навіть нічого такого. В Урзуфі нам дали будинок із двома кімнатами. Там була наша сім'я та ще одна сім'я, яка теж виїжджала з Маріуполя. От їм теж дали цей самий будинок. Тобто дві кімнати на дві великі сім'ї. Ми там були два дні. І ці люди вже зібралися їхати, вони теж машиною. І ми. Ми вирішили всі разом їхати, колона в нас із трьох машин вийшла. І просто того дня, коли ми зібралися виїжджати, ми доїхали до Бердянська, і був обстріл колони, яка їхала на Запоріжжя. Це був один із таких моментів, який нас зупинив. Ми їхали і ще самі до кінця не вирішили, куди ми поїдемо, у який бік. Ну, в Запоріжжі, я ж кажу, нам уже і житло пропонували, і таке інше. Але був обстріл колони, яка їхала в бік Запоріжжя, і було, звісно, дуже страшно. Ми побоялися туди їхати.

У Росію... У мене тато – громадянин Російської Федерації із 2016 року. І він, звісно, хотів, щоб мене туди привезли з його онуком. Він теж переживав і хотів, щоб ми туди приїхали. І оскільки це сталося, ми все-таки вирішили їхати в той бік, якось виїжджати. На той момент те, що немає в дитини документів і це все, – ми сподівалися, що вони якось закриють на це очі, що хоч якась людяність... Ми пояснимо ситуацію – й усе буде гаразд. Та ба. На кордоні прикордонники почали перевіряти документи. Нас пропустили без черги, бо мій вітчим вийшов покурити, і їхала машина військова в бік прикордонників, і він попросив, щоб нас провели, тому що "дитині кілька тижнів, і ми не можемо тут стояти, найімовірніше, всю ніч". Вони нас провели туди. Ми думали: "Зараз ми швидко їм пояснимо – і проїдемо – усе нормально буде". Вони нас зупинили, почали перевіряти документи. А в дитини документів немає. Вони кажуть: "Ми не можемо вас пропустити". Я кажу: "Ну як не можете, якщо це той пологовий будинок, який ви ж і підірвали?" Ми на той момент думали, що в дитини реально ні документів – нічого не лишилося. Ми кажемо: "Там нічого немає. У нас нічого немає". – "Ні, ми не можемо". Ось так ми стояли години чотири...

– Перепрошую, Аделіно. А коли ви сказали російським військовим, що "ви підірвали український пологовий будинок", що вони вам сказали?

– На що мені відповіли: "Це той пологовий будинок, у якому нацисти сиділи?" Ну, я вже почала плакати. У мене просто істерика була – я вже почала, захлинаючись, ридати. Я кажу: "Які нацисти? Ось моя дитина. Він – нацист, на вашу думку, чи що?" Ось ця фраза... Я кажу: "Там породіллі були. Які нацисти? Там були дівчата, які народжували. Ось моя дитина. Він що, нацист? Я – нацист?" Вони нічого не відповіли, розвернулися й пішли радитися.

У підсумку я на той момент теж уже думала розвертати машину і їхати в інший бік, тому що це дуже було морально важко. І я була до цього, скажімо так, не готова. У підсумку все-таки якось вони там домовилися, що нас скерували у Джанкой. Це прикордонне місто у Криму. Автобусом. Нас висадили з нашого автомобіля. Автобусом. Це була школа, у якій були такі люди, що в них якісь проблеми з документами були – якісь такі проблеми. Цей автобус стояв просто біля кордону. Там збирали людей – і потім в один і той самий час відвозили. Оскільки мені на той момент не було 18, відповідно, мама сказала: "Я поїду з нею". Відповідно, це ще й моя молодша сестра. Тобто я, мама, сестра і моя дитина їхали автобусом, у якому просто люди одне на одному сиділи, у Джанкой: у цю школу.

Поки ми туди приїхали, то вже було, мабуть, 1.00. 24.00 чи 1.00. Нам сказали, що "вранці прийде співробітник із паспортного столу – і тоді вже будете вирішувати". Мене на кордоні ще зустрічав тато. Він їхав зі Ставропольського краю. Він просто на кордоні нас зустрічав. Ось. І він сказав, що "ми вранці розберемося". Для мене це теж було морально складно, бо в цій школі маленький спортзал, у якому купа дітей різного віку, які також плачуть, мою будять дитину, я її не можу вкласти... Я просто весь цей час плакала... Ти відчуваєш, ніби ти овоч, узагалі без жодних емоцій. Ти вже плачеш, навіть не захлинаючись, а просто в тебе течуть сльози... Інших емоцій немає. Ось.

– І ви поїхали зрештою до вашого батька. Так? Де він живе?

– Так. Уранці вже прийшла людина з паспортного столу. Тато з нею поговорив, бо він також бачив мій стан – що я там не хочу залишатися. І попросив, що ми зараз поїдемо – і вже на місці, де він живе, розберемося – зробимо те, що потрібно. Нам сказали: "Добре. Їдьте". Ось ми всі й поїхали. Ми їхали протягом кількох діб, напевно, тому що із зупинками, бо складна дорога.

– Машиною?

– Так. Ну, наша машина й татова машина. Двома машинами.

– А де саме він живе? Який регіон?

– Це Ставропольський край. Це селище міського типу, місто Новопавловськ.

– Аделіно, ну от цікаво... Ви приїхали в Росію до свого батька, я так розумію, у його сім'ю нову. Правильно?

– Ну, у нього не нова сім'я. Він живе з моєю тіткою, бабусею. Тобто в них там квартира велика.

– Повний набір. Родичі ваші.

– Так. Тобто це повністю мої родичі по татовій лінії.

Тато мені сказав: "Зараз же все нормально". Кажу: "Я ж могла там померти. Якби мене там убили, ти б нікого в цьому не звинувачував? Чи Україну звинувачував би за те, що росіяни прийшли в мій дім?"

– У принципі, у багатьох людей в Україні є родичі в Росії. І ось тут найцікавіше – ці стосунки між родичами. Ось ви приїхали, "нацистка", яку мало не розбомбила російська бомба в пологовому будинку разом із їхнім онуком маленьким, іще крихітним. І що вам ваша там рідня – росіяни, які вас нібито "врятували" зараз, – ось що вони вам казали? Вони розуміють зараз і тоді вони розуміли взагалі, що [президент РФ Володимир] Путін і всі, хто його підтримують, накоїли й коять? Чи вони повністю обдовбані пропагандою? Це ж між вами розмови були. Це ж не привселюдно. Ось що там відбувалося?

– Я та людина, яка дуже близька з татом. У мене гарні стосунки з ним і з усією його сім'єю були. Із татом ми досі спілкуємося. Для мене було дуже велике здивування: нерозуміння того, що сталося. Тобто люди – так, вони за мене хвилювалися, вони переживали, усі новини дивилися, що відбувається. Але вони ж дивилися з того боку, скажімо, із тієї дзвіниці, із якої їм подавали. І коли мені тато сказав одного разу, що "зараз же все нормально"... Я кажу: "Ну так я ж могла там померти". – "Але ж зараз ти тут, і все нормально". Я була шокована,  не розуміла до кінця, як людина може не усвідомлювати. Я кажу: "Тобто якби мене там убили, ти б нікого в цьому не звинувачував? Чи Україну звинувачував би за те, що росіяни прийшли в мій дім? Я цього не розумію". Я намагалася це не обговорювати. Тобто спочатку – так, ми через це дуже багато сварилися. Але потім я перестала, бо зрозуміла, що це просто безглуздо. Чесно, це просто безглуздо: щось пояснювати. Знайдеться тисяча і одна якась відмовка, чому і як, аби не Росія винна.

– Ви вважаєте, що він щиро цього не розуміє? Він щиро підтримує Путіна? Чи він просто боїться, може, що, там, – не знаю – його посадять... Ну, от що це? Добре, коли він не знав. Припустімо, він вірив [російським пропагандистам Володимирові] Соловйову, там, [Ользі] Скабєєвій. Але приїхали ви: жива картинка, його донька з його немовлям-онуком. Ну, ви ж йому розповіли.

– Я вам більше скажу. У мене тато до 2016 року жив у Маріуполі із шести років, здається. Тобто він також дуже тривалий час прожив у Маріуполі. Він застав 2014 рік, 13-й ...

– Я розумію його погляди, якщо він 2016 року взяв і поїхав до Росії. Тобто все зрозуміло з ним. Але коли ви...

– На той момент він був, скажімо, поза політикою у принципі. Він особливо цим ніколи не цікавився. Тобто він поїхав не тому, що хотів саме в Росії жити. У нього там була сім'я: моя бабуся – його мама – і його сестри були там. І він через це переважно поїхав. Як сказати? Він не прямо підтримує Путіна. Ну, у тому розумінні, що він не каже, що Путін молодець, що він це зробив, Путін класний. Вони переважно кажуть просто, що в нас поганий президент, "це ж комік – як його взагалі могли поставити? Це маріонетка Америки"... То в них Америка винна, то НАТО, то ще хтось. Постійно хтось винний, а Росія не винна.

Мені прямо не казали, що "ми прийшли вас рятувати". Якісь натяки: тонкі. На що я відповідала: "Ну, добре. Від мого дому ви врятували мене? Чи як виходить?" Тобто було дуже багато розмов. Вони, звісно, хвилювалися за мене, що "ось люди ж не винні". За драмтеатр, за наших військових зокрема: що вони нібито бідні...

– Аделіно, а ось те, що чомусь раптом російська армія опинилася на території суверенної держави України і там убиває мирне населення, і бомбардує пологові будинки, драмтеатри, – це нормально? Як вони це виправдовують? Це взагалі в концепції, там, Америки... До чого тут Америка? Це все якось стикується?

– Я скажу, який це вигляд має в їхніх очах, як вони це бачать. Це я потім у голові склала картинку. Тобто росіяни прийшли нас "звільняти" і просувати території, бо "скільки обстрілювали Донецьк... Цілих вісім років обстрілювали Донецьк, ці села... А там стільки діток помирало... Ти зараз про Маріуполь кажеш, а скільки там вони дітей убивали?" Це було так. "Ми прийшли, тому що Путін сидів терпів вісім років, але ось ви захотіли в НАТО вступати... Зеленський сам на цей крок підштовхнув, тому до вас прийшли".

Фото: EPA

– Ой, усе зрозуміло. Словом, марна історія. І замість мізків... Навіть не хочу зараз лаятися. Добре. Ви зрештою вирішили... Ну, зрозуміло, у такій атмосфері, у такій ситуації. І ви опинилися у Швеції. А чому саме у Швеції?

– У мене сюди спочатку поїхала мама. Тобто ми виїздили всі разом. Ми приїхали туди 20 березня. І вже за тиждень приїхав мій чоловік, бо він же залишався в Маріуполі. Приїхав мій чоловік сам, а батьки, тобто мій вітчим і мати, і сестра поїхали до Швеції. Тому що мама обирала країну: у розумінні, якщо почнеться третя світова, де буде безпечніше. Тобто думки вже були такі, глобальні.

– Ваша мама ґрунтовно підходить до питання.

– Так. І вона вирішила, що Швеція – найбільш непоганий варіант. І вони сюди теж через Латвію, по-моєму, якось машиною, поромом приїхали. Вони тут уже рік.

– А як ваше зараз життя у Швеції організовано? Що ви робите? Чим ваші дні наповнені?

– Я переважно сиджу з дитиною вдома. Чоловік працює. Зараз я ходжу ще на курси з англійської, тому що шведську я не дуже хочу вивчати поки що. Тому що я ще не знаю, як мені планувати своє життя надалі. Нібито вже час, звісно, але я однаково не розумію. У мене ще немає спокою якогось душевного. Тому я не знаю, чи я тут залишатимуся, чи я кудись переїжджатиму, їхатиму в Україну. Я ще сама до кінця не знаю. Тому я вирішила, що краще поки що вивчати англійську, підтягувати її. Тому що вона скрізь однаково стане у пригоді. Я нікуди тут не вступала. Можливість така була, але поки що я не планувала.

– Аделіно, ви сказали, що ви поки не розумієте. Але за вашими відчуттями й бажаннями, після перемоги ви б хотіли повернутися у Маріуполь, додому?

– Я б, з одного боку, хотіла, але ще морально до цього не готова. Оскільки я була вагітною і, як мій чоловік, скажімо, той самий, я не виходила особливо кудись і я не бачила міста. Я бачила його переважно на фото, відео в інтернеті. Це – ніби так. Сама я щось бачила, але це було не настільки, наскільки він зараз у такому стані. Тому я морально ще не готова навіть просто поїхати туди. А повертатися жити – теж, мабуть, ні. Тому що йти й думати, що "десь тут хтось загинув, когось тут закопали..." Там усе місто було у трупах, могилах...

– Ви бачили це?

– Я особисто цього – ні, не бачила. Я ж кажу: через те, що я була вагітною й потім народила, я цей проміжок переважно сиділа вдома, виходила на вулицю, а там, де бабуся живе, п'ять будинків – і все.

Фото: EPA

– Ви знаєте, за різними оцінками, кажуть про те, що десь 100 тис. мирних жителів-маріупольців може бути за цей період знищено росіянами. Ми не знаємо. Ця цифра може бути й більшою. Тобто це як із Бучею, де після звільнення українськими військами моторошні відкрилися злочини російських окупантів: те, як вони знущалися, як вони ґвалтували, як вони катували людей... Щодо Маріуполя навіть сказати страшно. Тому що те, що ми бачили тоді ще з кадрів із напівокупованого Маріуполя, коли просто на вулицях лежали тіла людей, не було де ховати, – братські могили... І зараз те, що розповідають мені ті, хто має якийсь зв'язок із тими, хто в місті залишається, – відбуваються глобальні забудови на кістках маріупольців.

– Так.

– Тобто от, вони кажуть, екскаватор працює і піднімає землю, а вона не чорна, а вона такого, рудо-тілесного якогось кольору через те, що це рештки людей. Усе у трупах, у кістках. І на цьому вони будують будинки. І люди там живуть далі. Скажіть: а ось що ви знаєте? У вас же хтось там залишився в Маріуполі, якесь спілкування є. Ось що люди кажуть? Що зараз росіяни там роблять?

– У мене дуже багато… Ну, як… Відносно багато. Тобто найближчі подруги залишилися там або поїхали до Росії.

– Та невже! Тобто вони такий вибір зробили?

– Так. Так само я не розумію. Тому що нехай – не розуміти тих, хто сидить і дивиться з телевізора, а коли люди з тобою в одному місті були, коли бачили те саме, що й ти, – і потім ось так роблять... І ще особливо ті, хто найбільше кричить, що "це наші військові стріляли по наших". І особливо ті люди, у яких є друзі, знайомі, які служать, і вони це кажуть – я цього, мабуть, ніяк і ніколи не зрозумію. У мене – так, там подруга лишилася. Теж дуже багато історій. Вони намагаються це, скажімо так, ідеалізувати в тому аспекті, що "ось зараз тут будують, тут такий магазин є... Складно, звісно. Не так, як було. Але нібито хоч щось, хоч якось, потихеньку, відновлюється місто". Ну як воно може відновлюватися, якщо там усе місто зруйноване?

– А причинно-наслідковий зв'язок не працює: що це ж росіяни зруйнували все, відібрали, а тепер нібито вони відновлюють?

– "Ну, тут мій дім... Ось так уже сталося". Якось отак.

– Зрозуміло. Добре. А коли Путін приїздив нещодавно – пам'ятаєте? Так, полохливо, боязко, під покровом ночі – до Маріуполя... І така картина була нібито з місцевими жителями. Напевно, це місцеві жителі, бо...

– Це місцеві жителі, так. Там потім у чатах писали, що це, там, "моя сусідка". Щось таке.

– Це, звісно, було огидно: як вони перед ним... Це із серії, знаєте, як синдром жертви: коли терорист бере заручників, а потім ще жертви закохуються у свого терориста. Дуже важко, складно дивитися на це все. Але на тлі цього відео, де він із ними біля під'їзду спілкується, одна жінка якась героїчна вигукнула: "Це все неправда. Це постанова. Не вірте!" – щось таке. Вона це зробила, розуміючи, що її можуть знайти, пов'язати, на підвал кинути – що завгодно зробити. Проте є поряд із такими, які були перед ним і плазували, – є й люди абсолютно сміливі, які там лишилися. Ось коли ви дивилися ці кадри, які у вас були почуття? Що ви думали? Що ви відчували?

– Ти думаєш, це твоє місто чи... Ти вже не бачиш того міста, яке було. Тільки коли переглядаєш свої фотографії в галереї: біля того самого драмтеатру, набережну... Я дуже любила знімати місто, фотографувати. І ти просто дивишся ці кадри – і я дуже часто не впізнаю місць, вулиць, будинків, де це розташовано. Я також із подругою коли розмовляла у WhatsApp нещодавно, яка там, – вона показала мені місце, де я прожила до 13 років. Це біля бабусі, це порт був. Там, де якісь будинки зруйновані, які вже знесли, там є... Дуже багато різних будинків. І я дивлюся на цю картину – і я просто не впізнаю того місця. Я просто не розумію, де воно розташоване. І так дуже з багатьма. Ті самі Черемушки – там просто вже рівно. І в мене дуже змішані почуття. Бо я не вірю. Це вже не моє місто. Таке вже одразу відчуття, що це вже не моє місто. Моє місто було таким гарним, гідним... Ти просто не думаєш, що це твоє місто.

– А чи правда, що росіяни зробили горілку одним із найдешевших товарів у магазинах, щоб, власне кажучи, населення займалося тим, що бухало, а не щось думало собі й намагалося якось бунтувати?

– Я, відверто, не знаю щодо саме горілки. Не чула такого. Можливо, це й так, бо людей там, які почали випивати, побільшало набагато. Дуже багато. Майже всі. Тому що – як там інакше жити? Дуже багато, так. Це я ще чула буквально одразу, щойно російський прапор уже повністю був і як почали люди вже якісь виходити на вулицю. І донині постійно зростає кількість таких.

– Що б ви хотіли побажати Путіну?

– Якнайшвидшої смерті. І я навіть не знаю, як ця людина має померти, щоб відчути на собі все те, що переживали інші люди, які помирали від її слів, дій, наказів. І я, чесно, не знаю: хай яку жахливу смерть уявляю – мені здається, цього замало.

– Аделіно, а що б ви хотіли побажати тим росіянам, які підтримують Путіна?

– Передусім, напевно, мізків, яких у них немає. Права висловлювати свою думку. Цього просто, мабуть, у 90% людей там немає. Бажати смерті, ще чогось – чесно, я не бачу жодного сенсу. Тому що це всі люди, які передивилися телевізора, їм це дуже добре навіяли. І єдине, що можна побажати, – здорового глузду й мізків.

– На вашу думку, якою Україна буде після перемоги? І як ви вважаєте, коли ми переможемо?

– Звісно, хочеться вірити, що якнайшвидше. Наші хлопці дуже стараються там, кладуть свої життя. Зрозуміло, дуже хочеться, щоб це все якнайшвидше закінчилося, щоб перемога швидше була. Але з огляду на всю ситуацію... Як ми із самого початку думали: тиждень, два тижні... А це вже понад рік. Точних прогнозів я не можу дати, але мені здається, що це буде найближчим часом. Я сподіваюся, що цьогоріч, якнайшвидше.

Скріншот: Алеся Бацман / YouTube

– А ви б хотіли повернутися в Україну? Щодо Маріуполя мені зрозуміло. А – не знаю – жити в Києві, жити у Львові, жити в Одесі...

– Це досі мені спадає на думку, бо в мене багато там теж друзів залишилося: у Києві тому самому, у Харкові. І тому мені спадає на думку. Я ще не знаю. Я точно не визначилася. Це як варіант моїх подальших дій. Після закінчення війни все можливо.

– Ви будете своєму синові докладно розповідати, що сталося з вами, із ним, із Маріуполем квітучим, красивезним, коли прийшли росіяни, як узагалі все відбувалося, як ви вибиралися і як Україна бореться за свою свободу і свою незалежність у сьогоднішній війні?

– Так. Звісно, я йому це все розповідатиму, передаватиму, показуватиму. Те, що можливо: якісь фотографії, відео. Я хочу, щоб мій син знав історію того місця, де він народився. Бо я вважаю, що мій син народився в українському Маріуполі. Так, він там не виріс, не живе й не буде, найімовірніше, жити, але я хочу, щоб він знав місце, де він народився.

– Аделіно, дуже вам дякую. Дякую, що довірили, розповіли вашу історію. Я бажаю вам успіху, я бажаю вам щастя, я бажаю нам, щоб ми якнайшвидше перемогли, щоб Україна перемогла наскільки це можливо швидко, щоб і наші хлопці й дівчата на фронті, і мирне населення не гинули. Тому що в нас, із нашого боку, гинуть найкращі, а росіяни скеровують на війну переважно непотріб, очищуючи в'язниці. Тому сумнівів у тому, що ми переможемо, немає. Тільки хотілося б, щоб це було якнайшвидше. Дякуюі вам. Слава Україні!

– Дякую. Героям слава!