Хостікоєв: Ще за Януковича мені телефонували якісь люди: "Якщо ти, суко, не закриєш свого поганого рота, будеш мати справу з азаровськими яничарами" G

Я осетин у жилах якого тече українська кров. І киянин. Це національність, і вона в мені звучить дуже потужно

– Анатолію, добрий вечір.

– Добрий!

– Знаю, що багато разів ваше прізвище плутали, – як називали?

– Хостіков, Хвостіков, Холостякоєв... А видатний український режисер Неллі-Влад після вистави "Казка про Моніку" сказав: "Мне очень понравились артисты Игнатуша, Кубюк и Хокусай". Тож із прізвищем у мене не все гаразд: як хотіли, так і вимовляли. Одного разу навіть на український манір змінили: Хостикіїв. Зараз, правда, не плутають уже.

– Ваш батько – осетин, мати – українка, а хто ви за самовідчуттям?

– Осетин у жилах якого тече українська кров. І киянин.

– Є така національність...

– ...думаю, так, і вона в мені говорить дуже потужно.

– Ви не тільки великий артист, але і зросту великого, а бабуся ваша, я знаю, була два метри п'ять сантиметрів...

– ...так, її називали мадам Большая Мєдвєдіца. Я, дякуючи їй, три школи закінчив: загальноосвітню, музичну (на баяні грав) і спортивну, із баскетболу. Бабуся одним пальцем брала мій баян, іншою рукою – мене під пахви, і несла.

– Це у Києві було?

– Так, ми жили на Володимирській. Там, до речі, ще ця музична школа є. Мій учитель по баяну Олександр Тимофійович Дєдов був сліпим, і коли я грав, клав свої руки на мої, слідкував, що я там натискаю пальцями. Якщо щось було не так, диктував: "Напиши: "Плохо выучил урок" – и поставь себе двойку". У мене було таке бажання поставити хоча б трійку, тому що я знав: за двійку бабуся чортів дасть...

– ...і давала?..

– ...ну звичайно, але, клянусь, я жодного разу такого вчинку ганебного не зробив, не підвів свого сліпого вчителя.

– Чув, ви служили в Радянській армії і дуже важко вам довелося, – чому?

– Я вам скажу, що не так важко, як про це у пресі писали. Коли розповідаєш якісь емоційні речі, здається, що все було важко. Ну мені і справді важко було, тому що іншим хлопцям було по 18, а мені 24...

– ...і вже артист...

– ...тим більше. Але я сам собі сказав: буду робити все, що мені скажуть. І туалети чистив, і нічого не боявся. Були в нас і бійки, і розбори всякі, але я радий, що після служби в мене залишилися армійські друзі, із якими ми досі товаришуємо. В одному інтерв'ю написали, що в армії я дав по морді капітанові, – нічого цього не було, тому що якби я дав по морді капітану, мене засадили б дуже надовго. А складність була пов'язана з тим, що та армія мені точно була не потрібна. Я міг би в якомусь ансамблі служити, але служив у справжніх військах. Тепер не жалкую, що так воно було, але в той час армія зовсім іншою була.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Гаряча кавказька кров коли-небудь про себе нагадувала?

– Звичайно. Були і потасовки, що завгодно. Я, наприклад, дуже ревнивий. Колишніх дружин ревнував, нинішню ревную. І думаю, що ця якість дуже гарна...

– ...і билися на ґрунті ревнощів?

– Ну жінок не бив ніколи...

– ...а чоловіків?

– А чоловіків бив, і мене били. В інституті бився за одну студентку, яку дуже полюбив... Але ревнощі – класна штука, чоловік має ревнувати дружину в межах допустимого. А якщо не ревнує, то пора замислитися, чи любить він її.

Ступка-актор і Ступка – художній керівник – дві різні особистості. По-перше, влада змінює людину, по-друге, коли театром керує актор, до того ж прекрасний, великий, це небезпечно для інших акторів

– У вас були непрості стосунки з Богданом Сильвестровичем Ступкою. Років 15, напевно, тому ми з вами робили велике інтерв'ю, ви там показали жест, до нього звернений, сказали, що він вас довго до ролей у Театрі імені Франка не підпускав. Ступка це побачив раз, другий; програму ж повторювали неодноразово. Й одного разу до мене підійшов, узяв під руку і сказав: "Я тебе прошу, не треба більше ту програму крутити, де Хостікоєв це робить..." Що ви там зробили, пам'ятаєте?

– Ну ситуація ж непроста. Богдан Ступка – це рідна для мене людина, ми починали з Театру імені Марії Заньковецької у Львові, я поважав його як старшого товариша (він на 13 років від мене старший), звертався тоді до нього на "ви"... Але треба ж розуміти, що Ступка-актор і Ступка – художній керівник – дві різні особистості. По-перше, влада змінює людину, по-друге, коли театром керує актор, до того ж прекрасний, великий, це небезпечно для інших акторів. Я не можу пояснити, чому з 2001-го до 2011 року в мене не було нових ролей у театрі...

– ...10 років!

– Так! Мені було 48, коли Богдан став художнім керівником, у мене була вистава "Отелло", за яку мене найкращим актором року визнали: у 2001-му її поставив Малахов. І наступна прем'єра – аж у 2011-му. Чому?

Я ставив Ступці запитання. Сам на сам ми з ним на "ти" розмовляли, і я запитував: "Богдане, чому для мене немає ролі?" Він відповідав (копіює голос Ступки): "Нє". Ось так, буквально! Проходить ще якийсь час – я кажу: "Богдане, два роки минуло, хочеться щось грати..." – "Нє!" Була в нього така манера спілкування – він міг дуже артистично вивести із себе. "Богдане, – кажу, – чому на гастролі мої вистави не беруть?" – "Нє!".

Ну після п'ятого "нє" можна було вже зірватися та що завгодно зробити, але я його все-таки поважав і тому просто взяв і у 2003 році організував театральну компанію "Бенюк і Хостікоєв". Але це "нє", "конечно, оно меня теребило: почему "нет", на каком основании?"

– 10 найкращих років для артиста...

– ...тому на своєму ювілеї я згадував своїх учителів і сказав, що Богдан Ступка моїм художнім керівником не був, художній керівник так зі своїми акторами не поступає. Богдан був для мене, як це не дивно, другом, товаришем, партнером (ми багато разом працювали, він неодноразово мого батька грав), був великим актором, проте як художній керівник зробив багато помилок, про які, я в цьому переконаний, потім і сам жалкував.

– Що ж це за жест, який так його образив?

– Ну ні, я зараз уже показувати не буду, але якщо хтось захоче дізнатися, може в інтернеті знайти минулу програму. Річ у тім, що тоді мене з вистави "Енеїда" попросили, де я багато років грав: Богдан Сильвестрович так вирішив. Сказав: "Усе, ти тут уже грати не будеш, а буде Петя, Вася, Коля..." Так, ніби це просто – Енея зіграти! Вижив мене з вистави – і вистава закрилася сама собою, тому що не можна головного героя, до якого глядач звик, вишвирнути.

А ви, так вийшло, мене на програму запросили, не знаючи, що в мене в житті сталося, і запитали, як мій батько-осетин реагував на образи. Я відповів, що він брав рушницю і йшов стріляти у свого начальника, який його образив. "А що б ви зробили?" – поставили ви запитання. Звичайно, я стріляти не буду, я міг тільки жестом таким відповісти, показати, що не буду робити так, як мені говорить начальство.

Щоб перейти на контракт, я повинен був написати, що я, баран такий-то, прошу звільнити мене з театру за власним бажанням. І другий папірець: я, баран той самий, прошу прийняти мене на роботу

– Вистава "Моя професія – сеньйор із вищого світу", яку ставив Володимир Оглоблін, – без сумніву, хіт Театру імені Франка, де ви створили яскравий образ. Я дивився цей спектакль на початку 80-х 11 разів! Які актори грандіозні: Валерій Івченко, який потім у Ленінградський БДТ поїхав, Степан Олексенко, Валентина Плотнікова, ви, Богдан Бенюк... Як майстерно це було зроблено, який шикарний спектакль – ще той, франківський! Скажіть, що відбувається з вашим театром сьогодні, він уже не той, яким був?

– Його хочуть зробити не тим, яким він є насправді, розумієте? Невігласи прийшли, мерзотники, які всю театральну культуру України й акторство українське знищити намагаються. Тому що та контрактна система, яку нам запропонували, це не контрактна система, а справжнє рейдерство. Цих людей усі знають...

– ...ну хто вони?

– Я прізвищ називати не буду – ви самі зрозумієте. Ті люди, які тільки біля театру були, коли ним керували Данченко, Ступка. У когось маленький був театрик, хтось рекламою займався, ще чимось. Це не молодь, це дорослі дядьки, їм років по 50–55. У той час вони не встигли нікуди пролізти, а тепер хочуть покерувати, от і придумали цю контрактну систему, яка нікуди не годиться насамперед тому, що "колхозом не подписывают контракт", розумієте? А нам запропонували саме "колхозом".

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

Ви не подумайте, я контракту не боюся: я діючий актор, для мене це навіть вигідно було б, оскільки за справжнього контракту я, у котрого п'ять головних ролей в аншлагових виставах, три режисерські роботи, на які ходить глядач, зацікавлений у тому, щоб мені платили більше. Є ж актори, які практично нічого в театрі не роблять і отримують стільки само. Я ніколи чужих грошей не рахував, до того ж актори не винні, якщо вони без ролей сидять, винен художній керівник, який не забезпечує їх роботою. Але ця контрактна система недосконала: я підписав ті самі букви, що й актор, який тільки прийшов у театр після інституту! Це ідіотизм, я й міністру культури Нищуку про це говорив.

Положення про контрактну систему так складено, що його можна читати з ранку до вечора, і нічого не зрозумієш. Зрозуміла лише одна річ – що об'єднують дві посади: генерального директора і художнього керівника. Що це означає? Це означає, що одна людина тепер наділена абсолютною, необмеженою владою. А абсолютна влада вимагає абсолютної покори. Що для цього потрібно? Зробити з колективу слухняне стадо баранів, яким скомандував: "Праворуч!" – і воно направо пішло, сказав: "Ліворуч!" – значить, наліво...

У всякому разі, те, що нам запропонували, розраховане саме на стадо. Вдумайтеся тільки: щоб перейти на контракт, я мав написати, що я, баран такий-то, прошу звільнити мене з театру за власним бажанням. І другий папірець: я, баран той самий, прошу прийняти мене на роботу. Ну я встав і сказав: "А чого я буду писати, скажіть мені? Чому я, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, премії Бучми, кількох "Пекторалей", повний кавалер ордена "За заслуги перед Вітчизною", повинен звільнятися з театру? Немає у мене такого "власного бажання", як це?!"

У міністерстві зрозуміли, що я підніму бучу, і зробили по-іншому. Тепер ми підписали, як "идиоты последние", те саме, тільки збоку: мовляв, просимо прийняти нас на контрактну форму. Я казав нашим акторам: "Не треба! Якщо всі відмовимося, нічого з нами не зможуть зробити, навпаки, будуть змушені розібратися, що не так!". Не послухали.

Чинив опір до останнього, а потім зрозумів: якщо всі підписали, а я відмовлюся – ну добре, мене просто приберуть із театру, так і справі край. З оперного ж пішло 20 осіб? Пішло. Із театру на лівому березі звільнили Колю Боклана? Звільнили – не підписав. Це найкращий спосіб позбутися від незгодних, а потім розвести руками: мовляв, не спрацювався, не зміг ужитися...

Ще раз повторю: якби весь театр, згуртованим колективом, боровся – нічого б цього не було. А так – ну нагнули голови, пішли у вказаному напрямку. Я не хочу нікого з колег образити, повірте, але де ж наша гордість, де горезвісна гідність, де ось це: "Ми, франківці, перший театр..."?

Суть так званої театральної реформи, яку нам накинули зверху і яка нібито приєднує нас до європейського досвіду (це окреме питання, хто той досвід вивчав із реформаторів і де саме), у тому, що контрактну систему, яка раніше поширювалася тільки на "командний склад", тобто директорів та художніх керівників, накинули на плечі акторів, режисерів, артистів балету... Причому в добровільно-примусовому порядку. Не подобається – не тримаємо, і плювати, які там у тебе звання, заслуги і спектаклі, незамінних людей немає. Чи це європейський досвід?

До речі, про які "європейські театральні традиції" йдеться, спитати б у реформаторів, тому що в Британії своя історія театру, свої традиції, у Німеччині – своя специфіка, Франція теж окремий шлях пройшла, зі своїми особливостями. Чий саме досвід ми беремо за основу? І чому в Україні потрібно будувати саме європейський театр, а не український?

Так, на Заході працює контрактна система, але там контракт індивідуальний, там немає такого, що людина, яка прослужила в театрі десятиліття, підписує ті самі букви, що й молодь після інституту! У контракті зазначають, у скількох виставах актор буде задіяний, і спробуй його не задій, не забезпеч роботою – згідно із цим самим контрактом! Де це все у нас? Що, чергова фікція, видимість реформи? Кого ми обманюємо?

У мене є запис, як ухвалювали цю реформу у Верховній Раді. Із шостого разу вдалося проштовхнути! Із шостого, можете собі уявити?! Їжаку зрозуміло: якщо не пройшло вперше – забирайте, доопрацьовуйте, вивчайте середовище, де ви збираєтеся свою реформу проводити, шукайте, що ви не врахували. Вдруге не пройшло – знову ідіть працюйте! Ні, у нас нахрапом, шість разів несемо одне й те саме – і тиснемо, поки не продавимо. Та із шостого разу можна що завгодно ухвалити: і легалізувати проституцію, і наркотики. І це ще питання, від чого більше шкоди буде – від цього чи від контрактної системи...

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

Я дивився запис: не ухвалюють – встає депутат Княжицький, недурна, у принципі, людина, і виступає з промовою: "Що ви робите? Театри стоять! Театри працювати не можуть без контрактної системи!". "Як давно ви були в театрі, шановні члени комісії з питань культури?" – хочеться поцікавитися...

– ...і в якому саме...

– ...так, тому що в театрі імені Франка аншлаги, квитки розкуповують миттєво! Якби депутат Княжицький і його колеги раптово вирішили відвідати якусь виставу, то директор-розпорядник їх хіба що на приставні стільці зміг би посадити: місць немає...

Державну установу за заповітом не передають. Це не квартира і не гараж, не маєток з кріпосними

– Може, тому й не ходять?

– І заочно реформи вигадують, так. А почався весь цей безлад, спрямований на знищення індивідуальностей у театрі, на перетворення акторів на стадо, п'ять років тому, коли нам привели художнього керівника "за заповітом великого Богдана Сильвестровича Ступки". Чули про це?

– Цікаво...

– Та не було жодного заповіту і бути не могло! Якби нам привели Станіслава Мойсеєва і просто сказали: "Це ваш новий художній керівник", ми запитали, чому саме він, нам відповіли: "Тому що". І то менший був би цирк! А тут мало того, що привели, так ще історію склали: мовляв, на смертному одрі Ступка ні про що інше думати не міг, окрім як про працевлаштування Мойсеєва. Я попросив: "Покажіть, будь ласка, заповіт – це ж реліквія, святиня! Ми його в рамочку – і на стінку, і щодня, проходячи повз, будемо молитися..."

– Показали?

– Ні! Я збори ініціював: мовляв, якщо в нас не запитали, то запитаймо хоч ми самі у себе, чи хочемо ми художнього керівника за заповітом чи ні. 110 осіб були проти! 110 осіб, як виявилося, розуміли, що державної установи за заповітом не передають, що це не квартира і не гараж, не маєтності з кріпаками... А ввечері, не встиг я додому дістатися, телефонують із театру: "Анатолію Георгійовичу, збори завтра". Я, як вовк у відомому мультику: "Шо, опять?" – "Так, міністр культури Кулиняк прийде".

Кулиняк був дуже прямолінійним: "Шановні франківці, ви шо, подуріли? Шо за буча? Буде так, як вам сказали, тому що цим питанням займається сам Віктор Федорович".

– Спадковий театрал...

– Мабуть, так. Я сказав: "Почекайте хвилиночку, ми вчора збиралися, голосували..." А міністр: "А з вами я взагалі розмовляти не хочу, я знаю, що ви на цьому вашому зібранні говорили!" "Звідки?" – здивувався я. "Я бачив запис!" Я кажу: "Добре, але не помітив я, де камера стояла. Ви покажіть, я хоч подивлюся, як там виглядаю..." Природно, ніхто нічого не показував. Після того як Кулиняк пішов, збори були дуже короткими, нам чітко дали зрозуміти, що ми бидло і думка наша нікого не цікавить.

– Вам не погрожували – за Януковича?

– Телефонували якісь люди. Я так розумію, не з театру, від влади.

– Що говорили?

– Поради давали: "Якщо ти, суко, не закриєш свого поганого рота, будеш мати справу з азаровськими яничарами". Цікаво, чи знав той, хто телефонував, хто такі яничари взагалі. Або як тодішні і нинішні реформатори про артистів – щось колись чув... А в театрі після того випадку з Кулиняком боялися вимовляти моє прізвище, як би чого не вийшло. Пам'ятаю, телефонують моїй дружині з бухгалтерії: "Наталіє В'ячеславівно, завтра зарплата, приходьте не одна". Вона не зрозуміла: "А з ким?" – "Ну, не одна..." Вона: "А-а-а, з Анатолієм Георгійовичем!". Гудки у відповідь – поклали слухавку...

– Страшна ви людина, виявляється!

– Напевно (усміхається). Це все було б смішно, якби не було сумно, а сумно від того, що і влада начебто змінилася, і свідомість людей, а псевдореформатори, популісти, політикани досі є і досі намагаються щось за когось вирішувати. І висловлювати свою думку: мовляв, контрактної системи бояться літні, незайняті... Та на себе дивіться, друзі мої! Ви злочинці, вас судити треба за законами воєнного часу, тому що не можна чіпати Конституцію, коли йде війна, а реформа ваша, так звана, порушує права людини за трьома статтями Конституції! Дуже хотілося б, щоб це дійшло до перших осіб у державі, щоб вони розібралися і зрозуміли: не можна таких людей до культури підпускати, це згубно для культури.

До речі, як зараз цих всемогутніх людей будуть призначати, які будуть поєднувати посади гендиректора і художнього керівника? Раніше це була прерогатива Мінкульту, зараз придумали комісію з дев'яти осіб: троє від міністерства, троє – представники театру, які не є членами колективу (хто такі, незрозуміло), і ще троє – представники громадських організацій, чиї прізвища витягують із лототрону, як у "Спортлото". Витягнув кульку – і бачиш, що долю театру імені Франка буде вирішувати, припустімо, Іван Іванович Микитенко з організації "Хлібороби Херсонщини". Щоб не було корупції, нехай голосують ті, хто, може, жодного разу і не був у цьому театрі...

Коли Віктюк сказав: "Бери кальсони, там холодно", я не зрозумів, які кальсони і куди це ми їдемо. Виявляється, він мав на увазі Лондон, куди ми прилетіли репетирувати з Наташею Макаровою

– Ви багато разів й успішно знімалися в кіно: я пам'ятаю, наприкінці 80-х – на початку 90-х у вас були чудові ролі...

– ...так...

– ...шикарний такий красень! Скажіть, українське кіно померло чи ні?

– Та нічого воно не померло, воно, навпаки, зароджується, я зараз знімаюся в черговому серіалі. Хоча вважаю себе театральним актором, іноді знімаюся в кіно – і бачу, яка чудова молодь прийшла...

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– ...дійсно гарна?

– "Потрясающая"! Скільки в них гумору, гідності, професії! І в режисерів, і в акторів, і в актрис. І це навдивовиж, адже раніше все робили для того, аби не знімати українських акторів. Запрошували московських зірок, яким ставили трейлер, акторську, а наші сиділи десь на сходинках або навколо цього трейлера ходили...

– ...приниження яке!..

– ...так, а зараз усе змінилося: і молодь працює, і актори, які є гордістю нації, мають гідні ролі і нагороди.

– Але, на мою думку, ви все-таки нереалізований актор. Може, ви зі мною не згодні, однак такий яскравий був старт, а потім щось зламалося. Я пам'ятаю, Роман Віктюк говорив мені: "Ти не уявляєш, який у мене з Толею Хостікоєвим міг бути проект!" Що ж трапилося, чому не вдалося реалізувати? Адже, за словами Романа Григоровича, весь світ лежав би біля ваших ніг...

– Ну і добре, що сталося так, як сталося, я все одно радий, що пощастило з Віктюком попрацювати. У мене був контракт підписаний: Нью-Йорк, Лондон, Париж, Москва, Ленінград...

– ...Віктюк виставу ставив?

– Так. У Лондоні спочатку. Із Наташею Макаровою...

– ...видатною балериною...

– ...всесвітньо відомою. Коли Роман Григорович сказав: "Бери кальсони, там холодно", я не зрозумів, які кальсони і куди це ми їдемо. Виявляється, він мав на увазі Лондон, куди ми прилетіли репетирувати з Наташею Макаровою.

Ви знаєте, для мене жінка, яка носить вуаль, – це загадка. Узагалі, на мою думку, найсексуальніша сцена в кіно – це, якщо пам'ятаєте, момент у фільмі "Стара рушниця", коли Ромі Шнайдер підіймає вуаль і п'є шампанське. Якщо не бачили, обов'язково подивіться цей фільм. Ось такою Наташа Макарова була.

Я, коли до неї вперше в машину сів, перше, що зробив, – наступив їй на ногу. Вона закричала, у вуальці тій... А потім усі 14 днів у Лондоні не звертала на мене ніякої уваги. Я плакав ночами – ну ви ж знаєте Віктюка, він може зробити і сказати що завгодно. Як він мене принижував, як лаяв, як насміхався! Я все на світі проклинав і думав: ну його до біса, я поїду з цього Лондона! Доти, доки в мені не надірвалося щось – і я послав подумки і цей Лондон, і цю Наташу, і трішечки Віктюка, на репетиції психанув, "поднял Макарову одной рукой и весь монолог ей рассказал, на руке держа". І раптом побачив здивовані її очі, тому що вона не сподівалася такого! І тут же з "говна я превратился в гения", тому що у Романа Григоровича, як ви знаєте...

– ...або гівно, або геній – третього не дано.

– І ми зробили виставу! Віктюк полетів до Москви займатися костюмами і декораціями, сказав: "Три дні у вас є, учіть текст!" Наташа, з якою ми до того не спілкувалися особливо, зателефонула: "Приглашаю вас поужинать". Ну, я прийшов – стіл накритий, вона запитує: "Чего бы нам выпить?" У нас, взагалі-то, сухий закон, тому я несміливо так сказав: "Может, красного вина?" А вона: "Давайте водочки!" І ми з нею почали пити, перейшли на "ти", я сказав: "Ти класна чувіха, чего же ты мне не давала жить все это время?" Вона стала пояснювати, що на роботі була зациклена, що успіх їй потрібен, а я сказав: мовляв, де Віктюк і я, там успіх гарантований...

Потім Макарова показувала мені свої балети на екрані, розповідала про життя своє, про моє стала питати: "У тебя есть сын?" Я говорю: "Да, есть". – "А вот мой сын". І вона показала фотографію, на якій був вилитий мій Георгій! Так схожий, що не відрізнити, ще й одноліток! Побіг я до себе, приніс фотографію Георгія – вона теж ахнула. "Слухай, – щиро зізнався я, – ну так я хочу додому, так скучив!" Наташа зробила мені квитки на літак "туда и обратно", купила моєму синові смокінг... Я кажу: "Навіщо дитині в Києві смокінг у сім років?" А вона: "Ты не понимаешь, у ребенка должен быть смокинг!".

Прилетів я додому – із таким павиним хвостом, зрозуміло: усі ж знали, що я в Лондоні, що в мене такий контракт, Наталя Макарова, п'яте-десяте... Увечері граю у виставі "Біла ворона", а вранці у мене літак до Лондона. І на останній сцені ми з Наталею Сумською кружимось, кружимось – і раптом затріщали підмостки... І я вибиваю ногу, ламаю колінний суглоб. Ну і все, прилетіли!

Звичайно, я дуже переживав, лікар, який робив мені операцію, сказав: "Через півтора місяця зможеш ходити", а я йому: "Какие полтора месяца?! Позвони Виктюку, скажи, что я буду, я приеду, пускай через неделю, але я буду в нього грати!"

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

Дав йому номер, він набирає Романа Григоровича: "Здравствуйте, я лечащий врач Анатолия Хостикоева, он сейчас в Киеве, я сделал ему операцию..." І аж відхиляється від трубки. "Да-да, так получилось, что он к нам попал…" И я понимаю, что там за поток речевой идет! "Через півтора місяці він зможе ходити", – сказав лікар і через хвилину поклав слухавку. "Толя, – говорит, – он послал не только тебя, но и меня, мою больницу, Киев и всех, кто имеет к тебе хоть какое-то отношение" (сміється).

– І все?

– Так. Головне – кальсони залишилися в Лондоні. А в мене лишилася книга, яку мені подарувала Наталя Макарова. Вона там написала: "Анатолий, не просто смотри картинки, а читай – учи язык".

Сів за стіл і почав Черновецькому розповідати: "Мене звуть Анатолій Хостікоєв, я працюю в Театрі імені Івана Франка". Раптом він різко повернув голову: "Марка Вовчка?"

– Ви багато років працюєте і дружите з Богданом Бенюком. Як на мене, видатний український актор. Скажіть, як ви до його політичних уподобань ставитеся – до того, що він є членом "Свободи"?

– Ну це сутність його, він так мислить себе в цьому житті. Ви знаєте, коли ми в радянський час виступали на концертах, пісні співали, щось розповідали, то всім подобалися, нам говорили: "У вас очень хороший дуэт! Национализм Бенюка вы растворяете своим интернационализмом". 

А зараз я вже теж націоналіст. У чому це виражається? Я живу в цій країні, в Україні, яку хочуть загарбати, хочуть знищити, хочуть понівечити, я націоналіст. Я знаю, що мова має бути в нашій країні – українська мова. Ніхто не забороняє розмовляти. Я народився і виріс у російськомовному середовищі, але я все одно принципово розмовляю українською мовою.

Зараз дуже багато з'явилося антреприз – вони не дуже високої якості, я не хочу говорити про акторів, але сам факт – і вони російськомовні, але річ не в цьому. Актори, у них зайняті, зараз мені говорять: "Ми перекладаємо п'єси українською, "и ты представляешь", українською мовою воно навіть краще звучить!" Тому я вважаю, так чи інакше, ми мусимо любити свою мову, свою державу, і Бенюк це робить так, як він уміє.

– Свого часу ви були депутатом Київради і пішли звідти. Чому?

– Тому що мені запропонували Юлію Володимирівну зрадити.

– Це у 2008-му було?

– Так.

– І ви йшли від "Батьківщини"?

– Дмитре, у мене перший номер! У мене посвідчення досі зберігається. Мер Черновецький, до речі, теж мого прізвища вимовити не міг: "Депутат Хостиков... Хвостиков... Хостикоев..." Із Леонідом Михайловичем курйозна історія пов'язана – як я до нього на прийом ходив. Туди, до речі, не так просто було потрапити, навіть якщо ти депутат, ну а в моє депутатство навіть водії й охоронці в Київраді не вірили...

– Чому?

– Тому що у нормальних депутатів які машини? Lexus, Toyota, Maybach який-небудь. А в мене "Нива". І ось коли я у двір на цій "Ниві" заїжджав, мені кричали: "Куда прешь?" (Сміється). Іван Салій одного разу почув: "Ви що, це ж депутат!" – "Да какой депутат? Где депутат, где "Нива"?" Не був схожим зовсім.

– І що Черновецький?

– Теж не упізнав! (Сміється). Я до нього пішов, прориваючись якими завгодно шляхами, заради тренера: є у нас в Києві чудовий спортсмен, тренер із дзюдо, виховав не одне покоління, його учні ставали олімпійськими призерами, чемпіонами Європи, світу... Дуже порядна людина, талановитий педагог, мій син до нього ходив. Прізвища називати не буду: раптом він проти. Словом, я дізнався, що у тренера цього немає ні нагород, ні звань від держави. Документи, каже, подавали, але постійно втрачали. Подумав: знайду ці документи і піду з ними просто до мера.

Відшукав папку, пішов. Пропустила охорона – здорові такі хлопці там стояли... Заходжу в кабінет, а Леонід Михайлович стоїть біля вікна, із перев'язаною рукою чомусь, піджак на плечі накинув і замислено дивиться вдалину. Ну Чапаєв! Узагалі, мушу вам сказати, що він дуже артистична від природи людина, хтось усе життя намагається так грати, а тут...

– дано... просто...

– ...так! Органічний він у цьому. Зайшов я, значить, він мені: "Здравствуйте! Проходите, присаживайтесь. Я вас слушаю". Позитивна якась була енергетика, я сів за стіл, почав розповідати: "Мене звуть Анатолій Хостікоєв, я працюю в Театрі імені Івана Франка". І раптом він різко повернув голову: "Марка Вовчка?" Мені здалося, що я недочув, я повторив: "Івана Франка".

Черновецький каже: "Директор театра?" "Нет, – я перейшов на російську, – я артист, артистом работаю". Він: "Хорошо. Так в чем дело?" – "Дело в том, что в Киеве есть известный тренер, его ученики завоевывают награды для Украины, хотелось бы помочь..." Він слухав, слухав – і раптом: "Секундочку. Кто вы такой?" – "Я артист Театра имени Ивана Франко..." І він знову: "Марка Вовчка?". Другий раз повторює, але з такою інтонацією, ніби це я помилився!

Я починаю пояснювати: мовляв, тут навпаки є Театр імені Лесі Українки, а там, вище, Театр імені Франка, де я працюю. І він удруге запитує: "Директор театра?" Я знову відповідаю: "Нет, артист" Він: "Ничего не понимаю!" Сів навпроти мене: "Чего вы хотите?" Я знову про своє, про те, що є такий-то тренер, адже вам не важко, багато разів подавали документи, допоможіть...

Черновецький вислухав і каже: "Как вы ко мне попали?" І тут я розумію, що зробив помилку: він не знає всіх депутатів, я не з того почав. Кажу йому: "Я депутат". Він: "Депутат?" – "Да" – "Как фамилия?" – "Хостикоев". Мер аж злякався: "Как?!" Думає: звідки у мене депутат, та ще Хостікоєв...

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

Знову запитує: "Так чего вы хотите?" І я накатаною: "Есть такой тренер, он тренирует ребят, они становятся чемпионами мира по дзюдо..." Черновецький: "Секундочку! А он мог бы моих ребят потренировать по боксу?" Я кажу: "Может, и мог бы, но он дзюдоист..." – "Так что вы хотите?" І я десятий раз починаю пояснювати...

"Подождите, – перебиває він, – вы депутат?" – "Да". – "А какая фракция?" – "БЮТ". У нього аж очі округлилися: "БЮТ?!" І тут він мені все розповів: що він думає про БЮТ, хто така, на його думку, Юлія Володимирівна, хто такий я особисто... Але, знаєте, яке питання його цікавило найбільше? "Да бог с ним, с вашим боксером, как вы набрались наглости сюда явиться?" У підсумку тренер таки здобув звання, але не знаю, чи допоміг йому Леонід Михайлович...

– ...або Марко Вовчок...

– ...або просто черга підійшла. А цей таємничий зв'язок між Марком Вовчком та Іваном Франком досі мене хвилює, як згадаю.

Коли я пішов із політики, мене запитували: "Як це ти так легко пішов?" Я відповідав: "Це тому, що я був без нічого"

– По правді кажучи, я рідко до Київради ходив – якраз у серіалі почав зніматися, 150-серійному. І мене за це ненавиділи. Ще й тому, що Юлія Володимирівна якось сказала однопартійцям: "Ви, такі-сякі, самі до мене прийшли, приносили гроші, щоб у цій партії бути, що ж ви мене зраджуєте? Єдина людина, яку я сама запросила, – артист Анатолій Хостікоєв".

– А давали гроші за те, щоб ви її зрадили?

– Звичайно!

– Великі?

– Не тільки гроші! Ось зараз деякі кажуть: "Хостікоєв так виступає, тому що хоче стати художнім керівником театру". Та я ще тоді міг ним стати...

– ...пропонували?

– І пост міністра культури теж!

– Овва!

– Ага. І плюс ще гроші.

– Я не питаю, хто, але можна ще раз поцікавитися, скільки?

– Ну чемоданчик.

– Доларів США?

– Так. Я не знаю, скільки їх там було, але варто було мені хоч один крок убік зробити, я знівечив би себе, знівечив би свою долю і душу. Не зрадив я Юлію Володимирівну, хоча гроші мені були дуже потрібні. І коли я пішов із політики, хоч я ніколи нею не займався, у мене запитували: "Как это ты так легко ушел?" Я відповідав: "Это потому, что я был налегке".

– Сьогодні, я думаю, гроші вам потрібні, правда?

– ...звичайно...

– ...скажіть, ви ніколи не шкодуєте, що тоді не зрадили і не взяли того чемоданчика?

– Ні-ні-ні-ні-ні, ні в якому разі! Ні в якому разі. Це неправильно, цього не можна робити. Знаєте, це коли про армію ми говорили там, є в мене товариш, який служив на підводному човні, і він казав... я розповідав про свою армію: що там то те, то те, було таке, п′яте-десяте, а він каже: "А у нас было все класс!" – я говорю: "А почему?" – "А потому что командир не крал, – капитан, – и никто не крал. Сказали, что если не дай бог!.. Будете иметь... И у нас все было!"

– Тобто треба, щоб командир не крав?

– Ну звичайно. І щоб кожен займався своєю справою: не може актор бути депутатом (тільки Бенюку вдається, тому що він геніальна людина), і не може актор керувати театром. Тому я хочу працювати в театрі тільки актором, грати ролі. Це все, чого я хочу.

– Я чув, на зйомках російського серіалу в Києві ви крикнули: "Слава Україні!" – і вас зняли з ролі, на цьому зйомки для вас закінчилися...

– Ну не зовсім так було...

– ...у якому це році – 2014-му?

– Так, на самому початку війни. І коли ти щоранку чуєш зведення, скільки загинуло наших... Наташа моя взагалі усякий раз плаче, а тоді мені зателефонувала: "Уявляєш, семеро осіб загинуло!" А я читаю сцену – у фільмі я отаман, стоять козаки із шашками, величезний стіл, баби-козачки... І я повинен усім їм говорити: "Вот, матери, гордитесь своими сыновьями! Настанет лихая година – сумеют они родину отстоять, потому что они герои". Ну не дослівно, але приблизно це треба було сказати, а в мене в горлі комяра! Уся масовка – наші, українські, хлопці із села, де ми знімалися... загалом, почалася репетиція, промовляю я цей спіч, звернений до матерів, а в кінці як крикну: "Слава Україні!" І вся масовка гримнула: "Героям слава!" Аж собаки загавкали в сусідньому селі. І раптом російський продюсер і режисер киває мені пальчиком: мовляв, не роби так...

– Це була його помилка...

– ...причому велика. Я через стіл кажу: "А что это вы мне машете?" – "Не надо!" Я підійшов до нього: "Я – на своей земле. І я сам тут буду вирішувати, що мені треба, а що не треба. І пальчиком мені не махайте". Не сказав він мені, що мене знято з ролі, це перебільшення. Просто отаман, якого я грав, у наступній серії "поїхав в іншу станицю" і більше його не показували (сміється).

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Забороняти російські фільми і серіали в Україні потрібно, як гадаєте?

– Я думаю, це неправильно. Не треба забороняти, це не метод. Ніхто не заборонить мені дивитися фільми Микити Михалкова – я їх сам не дивлюся. Я "Обломова" обожнюю...

– ...геніальна картина...

– ...мій улюблений фільм, я знаю напам'ять весь сценарій, але прізвищ акторів і режисера навіть вимовляти не хочу. Вони самі так зробили...

– ...зробили свій вибір...

– ...ну а мій усвідомлений вибір – не дивитися на них. Я думаю, заборонами нічого не зробиш, це повинно виходити з голови кожного українця, жителя країни, де йде війна.

– Те, що зараз у країні відбувається, через три з половиною роки після Майдану, вас непокоїть?

– Ну звичайно. Це страшна трагедія!

– Від чого боляче?

– Війна – найбільша біда. Але людина, мабуть, так улаштована, що до всього звикає, та й увесь час плакати неможливо. Однак кожну секунду потрібно пам'ятати: ось зараз ми з вами розмовляємо, а десь в окопах – хлопці, які захищають нас. І знаєте, що дратує в цій ситуації? Коли у Facebook висить пост про те, як нашого розвідника загиблого ховали, а поруч хтось пише: "А ми на морі!" Або: "А ми на курорті Буковель!" Я думаю, не той час у нас зараз, щоб хвалитися такими світськими, так би мовити, речами. Я не кажу, що кожен день потрібно сумувати, але ця скорбота всередині у багатьох, потрібно поважати почуття інших. І цей жах, адже він не закінчується, він буде тривати доти, доки ми не зрозуміємо: кожен із нас має робити все, щоб перемога була за нами.

Що робити артистам, із якими з якихось причин не укладуть контракту: у перукарі піти, у кухарі чи столярства навчатися?

– Скільки людей загинуло, і молодих, і у віці, за Україну, і найкращою пам'яттю їм могла б стати квітуча Україна, яку ми мали побудувати за ці три з половиною роки, провівши всі потрібні реформи. Але ж майже нічого не зроблено! Від цього ви страждаєте?

– Як вам сказати? Коли починають говорити наші депутати, страшно стає. Дуже шкода літніх людей: я знаю, що в цьому середовищі відбувається і як цими мізерними пенсіями знущаються над людьми, як вони, бідаки, не знають що робити.

І про культуру переживаю, яку знищують, а без культури немає нації – я в цьому переконаний. Є у нас один персонаж у комісії з культури – Подоляк її прізвище, народний депутат, вона просунула цю контрактну систему. Так от, її я називаю мадам Огурцова – так говорить, як відомий усім товариш Огурцов із "Карнавальної ночі"! Договорилася вже до абсурду. З оперного театру, звідки 20 людей звільнили, їй зателефонували, із профкому: мовляв, із вашої милості люди пішли, що робити артистам, із якими з якихось причин не укладуть контракту? Ну може ж таке бути, що не сподобаються мої бакенбарди або парфуми гендиректору і худруку в одній особі, наділеному абсолютною владою, і не захоче він зі мною далі працювати.

То Подоляк відповіла, що контрактна система дуже гуманна, оскільки і драматичні актори, і артисти балету або хору, залишившись без роботи, усього за рік і чотири місяці зможуть опанувати іншу професію! Правда ж, молодець? Я ніколи не ображаю жінок, не сперечаюся з ними і не воюю, але запитання все-таки хочеться поставити: а яку іншу порадите? У перукарі піти, у кухарі чи столярства навчатися? Депутат – це не професія, а актор – професія, на нього шість років учитися треба. І музикант – це професія: з дитинства музична школа, потім інститут або консерваторія. А хтось закінчив хореографічне училище і все життя збивав ноги собі, на пуантах ходив. Невже гуманно просто взяти, наплювати на половину життя людського і сказати: не уклали з тобою контракту – пішов геть із акторства, міняй професію, ставай швачкою-мотористкою або майстром глибокого буріння? Як можна з такою зневагою ставитися до творчих людей? Був такий фільм, "Бережись автомобіля", там герой Євстигнєєва говорив: "Насколько лучше бы играла Ермолова, если бы днем она стояла у шлифовального станка!"

Ось така людина займається культурою. І такі, очевидно, є в кожній галузі. Це дуже турбує. Я не ходжу по телеканалах, але хотів би влаштувати відкрите обговорення цих питань: нехай реформатори прийдуть і пояснять свою позицію. Але не приходять: а навіщо їм? Я розумію, чому артисти бояться – їм страшно втратити місце в театрі. І мені страшно. Ну то що, нехай нас принижують? Відправлять із трупи у слюсарі і спасибі скажемо? Не на відсів творчих людей повинна працювати контрактна система, а на забезпечення їх роботою, невже незрозуміло?

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– У 86-му році у вас серце зупинилося – чому?

– Ну спектакль "Енеїда" був якраз 31 грудня, а перед цим я в Чорнобиль їздив – ми з друзями там тривалий час виступали, давали концерти. Після цього незрозуміла якась хвороба у мене виникла: думали й одне, і друге, і п'яте-десяте... Забрали мене в лікарню – зупинилося серце. Без серця був, як мовиться, але, слава богу, якось видерся. До речі, чому мені так боляче було, коли Богдан Сильвестрович мене з ролі Енея зняв? Тому що, лежачи на лікарняному ліжку, я пам'ятав, що 11 вистав не зіграв. На тому світі побував, але рахував вистави...

Якщо актор іде з театру, два роки – і його вже немає!

– Богдан Сильвестрович був великим актором. Я от думаю: скількох великих ви на своєму віку побачили! У Львові були і Романицький, і Доценко...

– ...а зараз – найпотужніші актори Федір Стригун, Богдан Козак, Юрій Брилинський... Їх можна і потрібно згадувати.

– Кого в Києві з великих можете назвати? Ви ж і в Театрі російської драми, і в Театрі імені Франка працювали...

– Звичайно, я більше франківців знаю, і так сумно було, коли йшли великі з театру, причому не зі своєї волі! Ось кажуть: "Нехай люди похилого віку йдуть, театр – це ж не богадільня!" А я вважаю, нічого поганого тут немає, у "богадільні" цій, чому не зробити, як Тумінас у Москві, який поставив спектакль для літніх акторів, дав їм можливість виходити на сцену, і глядач аплодував? Я вже не пам'ятаю, хто з актрис, у цій виставі зайнятих, сказала: "Виявляється, і в 95 можна бути зіркою!"

А звільнили Гашинського – народного артиста СРСР – і він ходив навколо цього фонтанчика, повільно помирав... Якщо актор іде з театру, два роки – і його вже немає! Не можна людей до такого доводити, цю контрактну систему треба на шматочки розібрати, довести її нежиттєздатність і сказати панові президенту, що це ганебний закон, несправедливий, закріпачення акторів – злочин! Я думаю, президент повинен дослухатися до цього і зробити певні кроки.

– Але в Києві на початку 80-х теж був спектакль для літніх акторів – "Ретро". Ужвій там грала, Копержинська, Пономаренко, Дальський... Які люди були!

– І в нас є вистава "Соло для годинника з боєм". Це можна і треба робити! Кажуть, в Україні театральної школи немає. Нічого подібного! Приголомшливий актор Віктор Петрович Цимбаліст, якщо пам'ятаєте...

– ...звичайно...

– ...зовні був типовим архаїчним козарлюгою, ого-го, е-ге-гей (свистить), брав п'ятака і пальцями ламав, піднімав зубами стілець...

– зубами...?! Ось це актор!

– (Сміється). І здавалося, тільки це й може зіграти. Жолдак, відомий, прийшов у театр – і взяв Цимбаліста в "Момент" за новелою Винниченка. А Жолдак, він же божевільний, він пропонував акторам існувати 10 секунд – і змінюватися як зовні, так і внутрішньо. Ну Бенюк, який у тій постановці теж зайнятим був, справлявся: він, ясна річ, молодший, він володіє цим. Але я не знаю, хто кому давав фору, так працював Цимбаліст! У мене є цей запис, подивіться – і ви ніколи не скажете, що у нас школи немає. В актора треба вірити, його не можна лаяти, його не можна ховати. Ось цей Віктор Петрович для мене – справжній взірець франківської школи, справжній франківець.

Щоб зняти напругу, я-а-ак лупану в кулісу! І раптом розумію, що там хтось стоїть... Вірніше, стояв, тому що ось так, плазом, пані Доценко на сцену і впала. "Усе, – думаю, – убив"

– Дивлюся на ваші руки – знаю, що ви в юності займалися карате, і досить успішно. І не знаю, правда це чи ні, але у Львові, у Театрі імені Заньковецької, побили якось народну артистку Радянського Союзу Надію Доценко...

– (Сміється). Ні, не зовсім побив – зараз розповім. Чесно кажучи, ніяким карате я не займався, просто набивав собі руки – надивився...

– ...Джекі Чана?

– Тоді Джекі Чана не було – "Геній дзюдо" йшов. І я руки набивав і качав м'язи. У моєї бабусі було два утюга: один важкий, другий – трохи легший, і так вийшло, що я важким тільки одну руку, праву, накачав (сміється). А в школі я займався бойовим самбо.

І ось коли в Театрі імені Заньковецької була прем'єра моя – я вперше вийшов на сцену – я мав у виставі "Невольник" вибігти і закричати: "Пане отамане, пане отамане! Орда, орда наступає!" А всі козаки сплять, один отаман ходить, тиша, місячне світло, цвіркуни... Я йду, руки тремтять, хвилююся. Думаю: "Та що ж таке?" І, щоб якось зняти напругу, я-а-ак лупану в кулісу! І раптом розумію, що там хтось стоїть... Вірніше, стояв, тому що ось так, плазом, пані Доценко на сцену і впала. А я ж знав свій удар! "Усе, – думаю, – убив". На сцену з переляку вискочив: "Пане отамане, пане отамане!" А жертву мою тим часом взяли за ноги і за куліси відтягнули.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

В антракті я першим ділом побіг до Доценко, вона лежала на диванчику, я впав у ноги: "Надіє Петрівно, вибачте, заради бога!" А вона та-а-ак слабенько каже: "Ну що я можу сказати, молодий чоловіче? Удар у вас гарний, але над мовою треба працювати..."

Я можу й іншу таку історію розповісти – адже ви дружите з Віталієм Коротичем?

– Так.

– Я теж його люблю. Робив виставу "Задунаєць за порогом" – і зрозумів, що мені потрібен матеріал, із яким він міг би допомогти. Не знаю, де взяв його номер, але відразу вам скажу, що ці два імені – Віктор і Віталій – завжди плутаю. Дзвоню я Коротичу в Америку і думаю, що сказати. Так, мовляв, і так, скажу, що на четвертому курсі я був, коли нас Ірина Молостова познайомила, нагадаю, що він бачив мій спектакль "Вестсайдська історія"... Зайнято. Ага! Знову набираю: що ж іще сказати? Що ставлю таку-то виставу і мені потрібна його допомога, що дуже його поважаю... Знову зайнято. Ага! Скажу ще обов'язково, що всі колонки його у Гордона читаю, що мені вони подобаються, що він прекрасна людина... Бере слухавку! Я: "Алло?" З того боку: "Алло!" – "Доброго здоров'я!" – "І вам!" – "Віктор?" – "Віталій". – "До побачення". Що ще тут скажеш? "Дзвоню вам в Америку, але не знаю, як вас звати?"

– Ви тричі одружувалися і щоразу – на актрисі. Надія Кондратовська, Любов Кубюк, Наталія Сумська... Із дружиною-актрисою складно жити?

– Мені легко було, бо всі мої дружини талановиті, а з талановитою людиною жити цікаво.

– Обидва сини – актори. Батько кращий актор, ніж вони?

– Ви знаєте, думаю, ні. Переконаний у тому, що вони мене переграють, і Георгій уже це робив. Я був би радим, якби і Славко переграв.

– І останнє запитання: якою має бути українська національна ідея?

– Культура, культура і ще раз культура.

Записала Анна Шестак