Киянка Хорошунова у щоденнику 1944 року: Київ вільний, але ми далеко від нього. І все ще фронт відділяє нас від радянської землі G

8 березня 1944 року, середа

Якось не подумали про те, що сьогодні 8 Березня. А я не нагадала, бо всі мої думки – у березні минулого року. Багато що змінилося від тих страшних березневих днів. Київ вільний, але ми далеко від нього. І все ще фронт відділяє нас від радянської землі. І найнестерпніше для мене — повна відсутність відомостей про моїх. І так важко зберігати надію на те, що вони живі! Де вони, що з ними? Страшні картини їхньої загибелі не йдуть. Раніше, щойно заплющую очі, щоб заснути, видіння того, як їх закопують у Бабиному Яру, змушують мене кричати. І Нюся змушена будити мене.

Ми живемо в нестерпному очікуванні. Усе свідчить про те, що наближається наше визволення. Кам'янець живе так, як ніколи не жив. Так кажуть споконвічні кам'янчани. У ньому зараз зібралася маса народу. Кияни, харків'яни, полтавчани. Жителі інших міст України. Кияни-фольксдойче раніше виїхали звідси. Ми не застали вже ні Геппенера, ні Луїзи Карлівни, ні Дар′ян, які зустріли мене в жовтні. Але тут є лікарі, артисти та багато інших, які знайшли тут притулок. Зі знайомих прізвищ — гінеколог Попова, співак Борис Гмиря (він сюди потрапив із Полтави), композитор Герман Жуковський.

Узагалі Кам'янець зараз – справжнє вузлове місто, хоча залізниці від нього далі немає. На вулицях зараз дуже багато народу. Ніхто з приїжджих не працює, наскільки я знаю. Живуть усі переважно тим, що можна придбати на базарі. Багатьох, як нас, годують кам'янчани, у кого є ще трохи продуктів. Головне — пшоно і картопля. Хліб рідко вдається дістати. Магазинів немає. Кілька приватних крамничок, яких — не знаю.

Ми не часто буваємо в місті. Боїмося за Андрія Семеновича, якого багато хто в Кам'янці знає як директора Зіньковецької школи, людину дуже радянських поглядів. За Нюсю і Галю боїмося, не знаючи, чи немає вже в Кам'янці тих, хто знав їх із Проскурова. Усюди ходжу містом переважно я. Нікому невідома біженка.

Загальний настрій — очікування і невідомість. Кияни, які виїхали з Києва після 15 жовтня, розповідають усякі страшні речі. Вони кажуть, що бачили німців, які обливали пальним будинки і підпалювали їх. І всі бояться такої самої долі для Кам'янця.

Живемо чутками. Газети та радіо порожні. У народі кажуть про те, що радянські війська рухаються вперед, звільняючи Україну. Коли вони дійдуть до нас? Уперто говорять, що вже звільнено Житомир, Новоград-Волинський, Бердичів. Учора розповідали про запеклі бої за станцію Шепетівку. Учора ми все-таки пішли з Нюсею на Зіньківці. Дуже хотілося знати й Андрію Семеновичу, і нам, що ж зі школою і будинком, де літні люди жили багато років.

Дорога туди йде з парку крутими сходами вниз до Смотрича. Потім кладкою потрібно перейти через річку і піднятися крутою горою стежкою в самі Зіньківці. Ліворуч залишається Старе місто, що лежить у руїнах, і жалюгідним залізним калікою лежить підірваний новий міст.

Кам'янець-Подільський. Руїни Старого міста. 1944 рік. Фото: reibert.info

Ми довго, із труднощами переходили кладку. Вона обмерзла. Смотрич лежав білою стрічкою в сірих безсніжних берегах. Потім, теж насилу, піднімалися стежкою вгору по горі. Безлюдно. Похмуро. Понуро.

На території школи повне запустіння, хоча будівлю школи використовують, мабуть, як казарму. Огорожа садиби зламана в багатьох місцях. Сад стоїть оголений. Щоправда, ще не зовсім весна, а зима відступила і залишила після себе бездоріжжя. Земля в саду всипана соломою, кінським гноєм, обривками брудного одягу і паперів. І школа, і квартира директора зайняті німцями. Будівлі стоять обдерті, брудні. Багато вікон забито картоном і фанерою. І тільки тоненька тополька, як ласкаво українською в жіночому роді називають тополю, посаджена Галею ще в дитинстві, стоїть струнка і неушкоджена перед входом у колишню квартиру Нюсіних батьків.

Ми побродили садибою. І пішли мовчки, тепер уже в бік Підзамча. Дорогою мені Нюся показала тоненький струмок, який витікає з гори. Його називають "дзюркалом". І я часто чула від Нюсі розповіді про те, як довго треба терпляче чекати, щоб ця тоненька цівка кришталево чистої води, точніше, крапельниця, наповнила відро. Адже на Зіньковицях немає води, окрім цієї та ще колодязя на тій крутій стежці, якою ми йшли з міста.

Я вперше побачила Турецьку фортецю з кам'яними ядрами, що вросли в її замшілі стіни. Це — пам'ятка Кам'янця. Нюся показала мені вежу Кармелюка. Потім ми пішли Турецьким мостом у Старе місто. Воно лежить у руїнах ще з найперших днів війни. Навіщо німці бомбили таку старовину? Адже вони варварськи зруйнували витвори мистецтва, серед яких не було жодних об'єктів військового або промислового значення. Серед цього запустіння гордо височить мечеть Кафедрального собору з мадонною у півмісяці.

Ми успішно повернулися додому. Ніхто нас не впізнав. І розповіли про все Андрію Семеновичу та Агафії Хрисанфівні.

Попередній запис у щоденнику – від 3 березня. Наступний запис – від 18 березня 1944 року.

Про особистість автора мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте в розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікуємо у спецпроекті "Щоденник киянки".

Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.

За ідею редакція дякує історику і журналісту Олександрові Зінченку.