ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Киянка Хорошунова у щоденнику 1944 року: Нюся працювала прибиральницею в солдатській казармі. А мене обіцяли взяти посудомийкою у казино

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Хорошунова: Минуло чотири болісні місяці. І сьогодні я повертаюся до своїх записок, користуючись обривками записів на клаптиках і з пам'яті
Хорошунова: Минуло чотири болісні місяці. І сьогодні я повертаюся до своїх записок, користуючись обривками записів на клаптиках і з пам'яті
Фото з сімейного архіву Наталії Гозулової

"ГОРДОН" продовжує серію публікацій із щоденника Ірини Хорошунової – художника-оформлювача, корінної киянки, яка пережила окупацію української столиці в роки Другої світової війни. Цей документ – унікальне історичне свідчення, не спогади, а опис подій у реальному часі. Редакція публікує щоденник у ті дати, коли його писала Хорошунова, якій на момент початку війни було 28 років. Сьогодні ми пропонуємо запис від 25 лютого 1944 року.

25 лютого 1944 р., п'ятниця

Ми в Кам'янці. У рідному місті Нюсі та її сім'ї. Воно ще в німецьких руках. Ми ще не дожили до визволення. Але ми серед своїх доброзичливих людей. Позавчора Галя, Нюся і я дісталися сюди з Проскурова. Нам удалося втекти.

Ми прибули сюди у День Червоної армії. Рівно рік тому цього дня ми святкували його разом із моєю родиною. Усі були живі. А тепер їх немає. І немає надії на те, що їх не вбили. Час іде. Звільнення наближається, у цьому вже немає сумніву. Але все нестерпніше усвідомлення того, що я не в Києві і нічого не можу про них дізнатися. І нічим не можу допомогти.

Я виїхала з Києва 14 жовтня. Поїхала проти своєї волі, всупереч своєму категоричному рішенню нізащо з Києва не їхати.

Минуло чотири довгі болісні місяці. Й от тільки сьогодні я знову повертаюся до своїх записок, користуючись лише уривками записів на клаптиках і з пам'яті. Мені доводиться відновлювати те, що було за цей час, точніше тільки головне, тому що записну книжку, де я писала регулярно, мені довелося знищити.

Того дня, у четвер 14 жовтня, усе так само з протигазною сумкою на боці йшла на Кузнечну. У вівторок 12-го числа повернулася Елеонора Павлівна. Це було як свято, як диво. Настрій у неї був піднесений. Зі свого тимчасового ув'язнення, обгородженого колючим дротом на дачі Кульженка, вона чула голоси червоноармійців із лівого боку Дніпра, які співали наші світські пісні. Їм у цьому таборі забороняли голосно говорити, щоб їхніх голосів не було чутно нашим на тім боці.

Елеонори Павлівни не відпустили. Вона втекла з табору, пролізла під дротом. Вдома у них був ще невеликий запас пшона. Тож поки не голодували. Із поверненням Елеонори Павлівни величезний тягар звалився з мене. Але легше мені не стало. Час минав. Він мчав і тупцював на місці. І я нічого не могла дізнатися про Льолю, Таню, Шурочку. Тоді я повільно поверталася додому, обходячи місця можливих облав. Погода була тиха, тепла. Час золотої осені скінчився. Але ми всі раділи тому, що сухо. Нічого я тоді не підозрювала.

За мною приходили гестапівець і поліцейський. Повідомлення, як обухом по голові. Я не вірю. Це безглуздя

Настрій у місті дивний, складний. Піднесений і пригнічений одночасно. Народ наче притих якось. Чутки про те, що наші на лівому боці Дніпра. І чутки про те, що всіх вивезуть із Києва, а Київ спалять. Ці очікування і невідомість були написані на всіх обличчях. А на розі Скобелевської, як у березні, Любов Василівна та Надія Василівна зустрічають мене і кажуть, що додому мені йти не можна. За мною приходили гестапівець і поліцейський. Повідомлення, як обухом по голові. Я не вірю. Це безглуздя. У такій плутанині, коли ніхто не знає жодного прізвища, жодної адреси. Вважаю, що це помилка, що шукали зовсім не мене. Але вони кажуть, що називали тільки моє прізвище. І нікого іншого не взяли. Сказали їм, що я тут не живу.

– Тобі доведеться виїхати з Києва, – сказали мої друзі.

Спочатку нічого не розумію. Надто вже все несподівано. Потім прощаюся з ними. Вирішую йти шукати Бенцінга. Відомо, що він у якомусь відділенні культвідділу штадткомісаріату на Брест-Литовському шосе.


1944
Київ узимку 1944 року. Фото: warmuseum.kiev.ua


Знайти його виявилося неважко. Перед кімнатою, на якій висів папірець із його прізвищем, у голій, обдертій приймальні сиділи прохачі з наших людей. Їх було багато. Серед них і побачила знайомі обличчя. Поки збиралася запитати, чого тут просять, з кімнати вийшов Бенцінг і побачив мене. Він здивувався і запитав, що сталося, чому я прийшла, та запросив увійти. Він зупинився біля дверей, показуючи, що не має часу займатися мною.

– Вам відомо, що буде з нами і з Києвом? – запитала я. Бенцінг знизав плечима.

– Я сказав вам про це ще три тижні тому. Населення вивезуть до Німеччини, а Київ спалять. Уже є наказ. Евакуація розпочинається завтра.

– Допоможіть мені дістатися до Кам'янця-Подільського, – попросила я. Він здивувався, нахмурився, потім нагадав мені, що я ніяк не хотіла їхати з Києва. 

– Що сталося? – запитав він.

Я мовчала.

Тоді він запитав, чи можу я зібратися зараз, негайно, тому що сьогодні останній товарний вагон іде до Кам'янця.

– Я допоможу вам потрапити до нього. Але не можу гарантувати безпеки. Якщо в дорозі комусь заманеться його розпечатати...

– Постараюся бути вчасно, – сказала я.

На розі Скобелевської Любов Василівна та Надія Василівна як і раніше чекали мене вже з моїми речами. На дорогу мені дали казанок пшоняної каші, кілька варених картоплин і флягу з водою. Уже темніло. Вони провели мене до Степановської, а далі я пішла сама. Попрощатися з Дунечкою та Елеонорою Павлівною вони мали за мене. У темряві я насилу знайшла склад, який назвав Бенцінг.

Два рази мені довелося показувати папірець, який він устиг мені дати перед відходом. Нарешті я дісталася до місця і за неяскравого світла приглушеного ліхтаря побачила фігуру Бенцінга. Він стояв із кимось у цивільному одязі й опирався на палицю. Коли підійшла, він простягнув мені невеликий згорток, потиснув руку і сказав людині, яка з ним стояла, допомогти мені піднятися у вагон.

– Будьте щасливі, – сказав він.

Я подякувала. І двері вагона-теплушки засунулися. Почула, що його замикають. Потім клацнув пломбіратор. І вони пішли. Я залишилася в повній темряві і тиші.

Розібрати, де прибуває потяг, не було жодної можливості. Стояв він завжди далеко від станцій, із чого зробила висновок, що це останній вагон в ешелоні

У сінях вагона були щілини, і потроху, звикнувши до темряви, я почала розрізняти слабкі смужки світла. Вони були настільки мізерні, що розглянути вміст вагона не було жодної можливості. Тоді я навпомацки почала пересуватися і виявила, що одна половина вагона зовсім порожня, у другій же стояли дерев'яні ящики, в деяких місцях до стелі, але не скрізь. Поки я шукала можливості якось влаштуватися, щоб лягти або хоча би сісти, поїзд рушив.

Не знаю, скільки часу рухався потяг. Мені здалося, що недовго. Потім він зупинився. Зовні не долинало жодних звуків. Усе та сама глибока темрява і тиша. І ще холод, який щохвилини ставав усе боліснішим. Коли вагон рухався, ящики починали переміщатися, бо їх було небагато. І першу частину шляху, впевнена, під брязкіт гальм і шум коліс мене не буде чутно, я постаралася зробити собі заглиблення між ящиками. Поки тягала їх, холоду не відчувала. Потім я забилася в свою щілину. І тоді він накинувся на мене з усією люттю.

Нескінченна ніч без сну. Без руху, тому що потяг стояв і стояв. Потім, як здавалося, перед ранком він рушив, повільно. Потім знову став. Світало. А потяг усе стояв. Коли змусила себе встати, було зовсім світло. Через невеликі віконця, забиті ґратами, до вагона проникало світло. І якби не загальний трагізм ситуації, можна було б розреготатися. У вагоні були ті дев'ять ящиків, які ми пакували у бібліотеці з клавірами дублетів російських опер і ящики з німецькими виданнями, які привезли в бібліотеку для "просвіти" солдатів Рейху і які потім зникли з бібліотеки. Оригінальна виявилася у мене роль – провідник літератури нацистської пропаганди, яку німці поспішно вивозили слідом за своєю армією, що відступає.

Потягнувся болісний день. Удень стало трохи тепліше. У рідкісні хвилини, коли потяг рухався, я ходила вагоном, тупала ногами. Окрім того, я перемотала онучі в чоботях, попередньо розтерши ноги. Їжі було вдосталь. У пакунку, який мені дав Бенцінг, був шматок хліба. Не уявляла собі, що дорога триватиме більше ніж добу. Але розібрати, де зараз потяг, не було жодної можливості. Стояв він завжди далеко від станцій, з чого зробила висновок, що це останній вагон в ешелоні.

Удень крізь щілини я бачила зруйновані станції і полустанки, повз які йшов поїзд. Потім день закінчився, знову настала темрява. І знову потяг зупинився, як здавалося, на цілу вічність. Друга ніч без сну в безуспішній боротьбі з нестерпним холодом. Настав другий ранок моєї евакуації. Із гортанної німецької мови солдатів, які проходили повз вагон, зрозуміла, що поїзд стоїть в Козятині. Від цієї звістки мені стало не по собі. Виходить, що за півтори доби потяг не пройшов і половини шляху. А якщо він буде йти тиждень? До кінця другого дня довелося перелякатися. Біля вагона зупинився німецький патруль, і комусь із них захотілося подивитися, що у вагоні. Я згадала попередження Бенцінга. Але закінчилося тим, що вони помочилися біля вагона і пішли.

Часом  я приходила до тями і знала, де я і що зі мною. Але потім знову починалося марення

Потім знову прийшла ніч. Тільки до холоду додалася ще спрага. У середині другого дня закінчилася вода. Третя ніч. Ешелон рухався, потім знову стояв у темряві. Я забилася в свою щілину між ящиками. І мені здавалося, що засинаю. Але це не був сон, бо я чула все, що було за межами вагона. А вагон раптом засвітився неяскравим фосфорентним світлом. У ньому з'явилися люди. Я не знаю, коли вони прийшли. Вони мовчали. Спочатку мені здалося, що вони стоять. Потім я почала придивлятися. Ні, вони сиділи. Хто вони? Я знала, що мені необхідно піднятися, але невідома сила прикувала мене до місця. А потім, як шелест вітру, прозвучало моє ім'я. І тепер я ясно побачила. Це мої загиблі. Вони сидять нерухомо. Обличчя і руки у них прозорі, як у тієї єврейської дівчини, яку несли в Бабин Яр. І в них мертві очі.


Погибшая племянница Хорошуновой Шурочка. Фото из семейного архива Натальи Гозуловой
Загибла племінниця Хорошунової Шурочка. Фото з сімейного архіву Наталії Гозулової


– Ти забула нас, – тихо сказали вони.

– Ні, ні. – Мені здавалося, що я кричу, але не могла вимовити ні звуку. І тоді я побачила ясно, що їх засипає пісок, просочений кров'ю. Не знаю точно, скільки тривало це катування. Потім, очевидно, настав день, тому що до вагона проникало денне світло. Часом я приходила до тями і знала, де я і що зі мною. Але потім знову починалося марення, правда, воно не мало тепер обрисів людей чи предметів. А тільки сипався і сипався закривавлений пісок.

Потім раптом різкий стукіт змусив мене прокинутися. Вагон стояв. Хтось відчиняв двері. Було світло. І я почула знайомі голоси. Тоді, хитаючись від червоного туману в очах і шуму у вухах, я піднялася, вибралася з-за ящиків і підійшла до дверей. Не знаю, несподіванка моєї появи чи вигляд у мене був жахливий, тільки всі троє – Луїза Карлівна, Микола Володимирович і Дар'ян, – це їхні голоси я почула, скрикнули замість привітання: "Що з вами? Ви хворі?".

– Пити, – тільки й змогла вимовити.

Нюся і Галя не доїхали до Кам'янця. Виявилося, що вони застрягли в Проскурові. Але було відомо, що вони обидві здорові і тільки чекають можливості втекти до своїх

Це було 18 жовтня. Потім разом із ящиками мене привезли в приміщення кам'янець-подільського архіву. Як мені пояснили, це було в старому місті. Запропонували поїсти, але змогла проковтнути лише трохи кави. І, незважаючи на наполегливі вмовляння Луїзи Карлівни і Миколи Володимировича, пішла, щоб дістатися якомога швидше до Нюсі. Не знаю, скільки часу я йшла. Перехожі, мабуть, вважали мене п'яною. Так мене гойдало і заносило з боку в бік. І все ж я дійшла до Мукші, де мала бути Нюся. Але знайшла тільки її стареньких. Нюся і Галя не доїхали до Кам'янця. Виявилося, що вони застрягли в Проскурові.

Це було новим ударом для мене. Але було відомо, що вони обидві здорові і тільки чекають можливості втекти до своїх. Того самого дня не могла вирушити до них. І я проспала кам'яним сном до наступного ранку. Я долізла до Проскурова, коли вже зовсім стемніло.

Товарняк, яким я добиралася, зупинився далеко від станції, і я довго йшла, спотикаючись об нескінченні рейки. Потім якась літня жінка пояснила, як дістатися до казарм, де мав бути і Gerdtelager. Вони були за залізничними коліями, по інший бік від міста. На їхню територію я увійшла після шпершунде. Темно, пусто. Ні охорони, ні будь-яких інших людей. Праворуч стояв будинок, у якому світилося кілька вікон. Біля дверей під тьмяною лампою стояв німецький вартовий. Я запитала його, де знайти російських робітників. Він показав на чотириповерхову будівлю в глибині пустиря. І ось нарешті я стукаю в забруднені двері кімнати на третьому поверсі.

Нюся сказала, що чекала на мене, хоча ми домовилися, що з Києва я нізащо не поїду. Але їм вже було відомо про загальне вивезення населення, і тривожні чутки про долю міста хвилювали всіх.

– Ну й вигляд, – сказала вона, дивлячись на мене. – Залишилися тільки ніс і очі.

Але вона була рада. Про себе не кажу. Ми знову були разом. І це було головне. Дві наступні ночі і весь день я спала, майже не прокидаючись. А 21-го числа вранці Нюся повела мене найматися на роботу. Галя продовжувала працювати, як і раніше, в картотеці ігор та музичних інструментів. Нюся працювала прибиральницею в солдатській казармі. А мене обіцяли взяти посудомийкою у казино, тут, в одному з казармених будинків, які стоять на пустирі.

Бухчик раптом зайняв мене такою роботою, що, напевно, поки жити буду, не забуду. Він наказав мені сісти за стіл і поставив переді мною величезну страву варених курей

Біля входу в будинок, до якого я підходила в надвечір'я приїзду, стояв військовий, німець, у формі єфрейтора. Нюся привіталася й сказала: "Ось, Ірина".

Німець подивився на мене скептично й сказав російською:

– Що ти мені привела? Хіба вона може працювати? Вона ж зараз зламається.

– Я буду допомагати, – промовила Нюся.

– Gut, – сказав німець.

Він простягнув мені руку і відрекомендувався: "Єфрейтор Бухчик".

Так я влаштувалася на роботу.

Ми довго йшли коридорами до приміщення казино, яке виявилось звичайною казарменою їдальнею, що складалася з великої, абсолютно голої кімнати з пробитими внизу стінами і великої кухні з величезною чистотою плитою, що виблискувала, і величезним спорудженням для миття посуду. Кухня відокремлена від казино широким порожнім коридором, у кінці якого були вбиральні.


Фото с Нюсей
Хорошунова (на задньому плані в центрі) і Нюся (крайня зліва). Фото з сімейного архіву Наталії Гозулової


У мої обов'язки входило мити всі ці приміщення, приносити із солдатської кухні каністри з їжею і тричі на день мити весь посуд, приблизно 400 предметів після кожної їжі. Бухчик відразу познайомив мене зі своєю казино-командою. Це були наші дівчата Людмила й Ліда, офіціантки, також примусово вивезені з Києва. Я мала змінювати місцеву дівчину Тею, як з'ясувалося Феклу, яка, як і я, була посудомийкою.

Того дня вона чергувала, а Бухчик раптом зайняв мене такою роботою, що, напевно, поки жити буду, не забуду. Відправивши Тею за чимось у солдатську кухню, він наказав мені сісти за стіл і поставив переді мною величезну страву варених курей, які були ще теплі. Він показав мені, що потрібно знімати м'ясо з кісток, і раптом сказав:

– Ти будеш чистити курок – ось так, ось так, і будеш essen скільки хочеш.

Я не розуміла його і вважала, що просто наплутала щось у його змішаному німецько-російському мовленні. Але він розсердився. І повторив наказ ще раз.

– Ти будеш їсти скільки хочеш. І візьмеш найкращі шматки, щоб тим собакам менше залишилося.

Він показав рукою в бік казино. І так, повторюючи слово schnell, schnell, він, поки повернулася Тея, змусив мене поїсти.

Це було настільки несподівано, звучало таким неймовірним контрастом із голодом, із цими роками життя надголодь і взагалі з усім, що було, що я ніяк не могла змусити себе їсти. І все ж поїла. Цього дня мало що довелося робити. Коли ж приблизно о сьомій годині мені дозволили йти додому, Бухчик наздогнав мене на сходах і всунув у руки шматок справжнього хліба. Наступного ранку я до шостої години вже стояла біля посудниці. У неї було звалено гору брудного посуду. Почалася моя робота на новому місці. Чергувати треба було через день із шостої ранку до опівночі. Розпорядок дня не залишав часу навіть для найменшого перепочинку. І якби мені не допомагали, я, звичайно, не змогла б витримати.

Алоїз Бухчик, сілезький німець, не приховував своєї ненависті до фашизму й постійно говорив, що хоч би швидше рухалися радянські війська

Посудомийкам не можна було входити в казино, коли там були офіцери. Обслуговували Людмила, Ліда й Бухчик.

Тричі на день із солдатської кухні доставляли 30-літрові каністри, у яких завжди одне – так званий Eintopf – поєднання разом першого й другого. Кашоподібна маса, що складалася з м'яса, зазвичай свинини, крупи або локшини й картоплі. Усе це дуже густе, розварене й жирне. Його їли як основну страву всі в казино.

Нести каністри, а потім мити їх входило в обов'язки посудомийок. Одна я попри все бажання підняти каністру не могла. Тому, коли Бухчик був вільний, він ніс їх зі мною. Іноді ж викликав когось із робітників, наших людей, щоб допомогти.


ua.livejournal.com
Кам'янець-Подільський у роки німецької окупації. Фото: Expandborders / ua.livejournal.com


Уже на третє моє чергування я дізналася багато про Бухчика. Зазвичай після того, як основний обідній посуд було вимито, прибрано їдальню, Бухчик сідав на високий стілець, ноги ставив на перекладину і, підперши голову руками, починав російську розмову. Людмила й Ліда допомагали мені витирати ножі, виделки, ложки. Це був у нас своєрідний "тихий час".

Бухчик завжди питав, чи ми знаємо, що на фронті і де тепер радянські війська. Він, Алоїз Бухчик, сілезький німець, не приховував своєї ненависті до фашизму й постійно говорив, що хоч би швидше рухалися радянські війська. Він дуже пристойно, майже без акценту говорив російською. І відразу сказав мені те, що Людмила й Ліда знали раніше. У цивільному житті він був власником невеликого двоповерхового готелю в горах Сілезії.

– Коли ваші виграють війну, я повернуся додому й напишу на своєму готелі: "Вхід фашистським офіцерам і собакам категорично verboten". Він говорив, що Нюся йому розповіла про долю моєї родини, і він сказав, щоб я не хвилювалася й спокійно працювала.

Дні йшли. Не зменшувалося внутрішнє напруження, незважаючи на те, що ми знову були разом із Нюсею. З усіх боків приносили найстрашніші чутки про Київ. Говорили про цілковите вигнання жителів і насильницьке вивезення тисяч наших людей у Німеччину. Наполегливо говорили про руйнування всього міста і про те, що воно підпалене з усіх боків і горить. Відчай від невідомості про долю моїх, від усвідомлення, що я кинула їх, температура, що, як і раніше, спалювала, яка до вечора все ще підвищувалася більш ніж 37,5°, непосильна робота – усе це змушувало безперервно тремтіти все всередині й гарячково чекати вирішення подій. Але і зараз, як і завжди, страшне і добре йшли поруч.

Нюся допомагала мені весь час. Вона приблизно до першої години дня закінчувала свою роботу й приходила мити підлогу замість мене. Бухчик, зовні суворий, намагався полегшити моє становище. Вбиральні він мив сам. І не забував нагадувати Людмилі й Ліді про допомогу мені. А вони були хорошими радянськими товаришами. Де вони тепер? Як складеться далі їхня доля, коли ми вже не разом?

Попередній запис у щоденнику від 12 жовтня 1943 року. Наступний запис – від 26 лютого 1944 року.

Про особистість автора мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте в розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів опубліковано у спецпроекті "Щоденник киянки".

Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.

За ідею редакція дякує історику й журналісту Олександрові Зінченку.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації