Дай Путіну бог або шарфика, або табакерки
– Любий лікарю, вітаю.
– Вітаю, Гордон. Радий тебе бачити як живого. (Сміється).
– Найбільше досягнення того тривалого часу, доки ми не зустрічалися, – знаєте, яке? Те, що ми живі. (Сміється).
– Ну, так. Проте зауваж: ми ж зустрічалися під час війни. Але віртуально.
– Віртуально. Я дістаю рояль у кущах. Дістаньте свій... Дорогі друзі, я кажу лікарю: "Випиймо ж під час розмови – бесіда буде кращою". Дістав вино, не казатиму, якої марки – лікар каже: "Тобі теж ця людина подарувала?" Я кажу: "Ні. Мені – інша". Я назву, хто мені подарував це вино.
– А я – ні.
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– Добре. Мені Ігор Ніконов подарував. Я йому дякую за це чудове вино. Лікар свого дарувальника не називає.
– Ні. Бо йому потім дістанеться.
– За перемогу випиймо...
– Гордон, а можна, я почну? А чого ти не звалив? Розповідай. Чому ти не поїхав з України? Ти ж купу дітей наробив. Ти міг поїхати.
– Лікарю, відповім вам чесно: не для того я робив стільки дітей, щоб звалювати з України. (Сміється).
– Гарна відповідь. Розумієш, що головне? Що всі ті люди, які б репетували, якби ти поїхав: "А, Гордон поїхав!" – вони ніколи у протилежній ситуації не скажуть нічого доброго. Тобто ті, хто хотіли тобі погано робити чи про тебе погано говорити, – вони й будуть.
– Сказати вам чесно? Мені вони похер узагалі. (Сміється). Я вам раджу так само до них ставитися.
– Тут насправді інший нюанс. Усе, що ми робимо, ми робимо для себе. Це наша потреба. Твоя особиста потреба – бути тут. Розумієш? Це щодо обговорення теми "хороших росіян", на яке всі чекають...
– Ми з вами не росіяни. (Сміється).
– "Хороші росіяни" страшенно ображаються, що тут недостатньо цінують, які вони хороші. Я постійно пояснюю: головний критерій "хорошого росіянина" – йому похер, як до нього ставляться українці. Він робить добрі справи для себе, тому що він відчуває в цьому потребу. Інакше він не може почуватися людиною.
– Ну, якщо ви про росіян заговорили – щоб [президент РФ Володимир] Путін здох, давайте. Я щодня майже за це п'ю. Він уже має, за моїми підрахунками, давно здохнути, сука. Він живучий. Нехай здохне.
– Дай йому бог або шарфика, або табакерки.
Багато хто на запитання, чи буде війна, казав: "Та Путін що, ідіот?" І виявляється, таки так, ідіот
– Лікарю, скільки ми з вами не бачилися? Нумо згадувати.
– Ми бачилися наживо з тобою 10 лютого 2022 року.
– От ви запам'ятали... 10 лютого 2022 року.
– Так. І після цього, здається, двічі ми з тобою записували інтерв'ю.
– За допомогою Skype. Два тижні до війни...
– І мали побачитися з тобою 24 лютого.
– На токшоу.
– Я 24-го вранці збирався їхати в Київ. Я мав вставати о 7.00, а о 5.00 мене розбудили дружина й канонада.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– На токшоу "ГОРДОН", яке до війни вийшло чотири рази. Це перше і єдине політичне токшоу в YouTube, яке ми після війни обов'язково відновимо. Скажіть, будь ласка: 10 лютого 2022 року, коли ми з вами зустрічалися, ви вірили, що буде війна?
– Я абсолютно був переконаний у тому, що буде серйозне загострення на Донбасі, але при здоровому розумі уявити собі, що в Україну заходитимуть танкові колони й по Україні працюватимуть системи залпового вогню, не міг, думаю, ніхто: при здоровому розумі. Знаєш, у багатьох питали, коли в них цікавилися, чи буде війна, і вони казали: "Та він що, ідіот?" І виявляється, відповідь не та, яку ми очікували. Таки так, ідіот.
– Ви були 24 лютого в Харкові.
– Так.
– Як для вас почалася війна?
– Мене розбудила дружина о 5.00 і сказала: "Війна". І просто почав підстрибувати будинок, "гарні" звуки. Якраз була конкретна канонада.
Знищувати міста під гаслами "Ми несемо їм добро і їх звільняємо", – до такої аморальності й цинізму не додумався навіть Гітлер
– Ваші враження в цей момент, відчуття.
– Відчуття – що ти живеш у якомусь фільмі. Кіноепопея "Звільнення". Ти з батьками пішов у кіно. Виявляється, таке буває. Розумієте, це ж відповідь зараз на всі запитання. Ми те покоління людей, які були абсолютно переконанs, що вся ця спалена на 90% Україна, Бабин Яр...
– Кіно.
– Ні. Що це такий досвід, який повторитися не може ніколи, що тільки цілковиті ідіоти, аморальні люди, виховані, там, страшними німцями, фашистами тощо, могли скоїти такі злочини. "Цього не може бути. Люди набагато розумніші, і цивілізація інакше ставиться до цінності людського життя. Усе зовсім не так. Такого не буває". І раптом ти приходиш до розуміння, що не те що не буває... Буває. Ба більше, можливо, Бабин Яр і всі жахи війни Великої Вітчизняної – вони здаються не такими вже й жахами, порівняно з Маріуполем і театром маріупольським. Тобто, виявляється, можна за деякими варіантами перевершити. Тобто, розумієш, убивати людей під гаслами, що "там живуть нелюди", – розумієш? – це одне, але знищувати міста під гаслами, що "ми несемо їм добро і їх звільняємо", – до такої аморальності й цинізму не додумався навіть Гітлер. Тобто це вище.
– Ви знаєте, унікальним є те... Ось візьмімо ваш рідний Харків, у якому ви прожили все життя. Місто населене переважно росіянами за національністю.
– Ні. Російськомовними. Не росіянами за національністю. Це велика різниця.
– Так.
– "Росіяни за національністю" – це трішечки не те. "Російськомовними" – радше так. Це російськомовне місто переважно, звісно, поза сумнівом, але всі російськомовні в Харкові можуть вимовити слово "паляниця".
– Так. Але давайте казати правду: більшість харків'ян до повномасштабної війни ставилася добре до Путіна й до "русского мира". Так чи ні?
– Ні.
– Ні?
– Ні. Ось тепер ти сказав, як мені здається, той жахливий тренд нашої внутрішньої пропаганди: про те, що російськомовність і проросійськість – це синоніми. Це страшенна помилка.
– Ні, ні, ні, я не це хочу сказати. Я хочу сказати, що в таких містах, як Одеса, Харків... Великих містах. Я зараз не говорю про Донецьк і Луганськ. Я говорю про Одесу й Харків: більшість населення співчувала "русскому миру", Путіну й Росії.
– Ну, радше його розуміла. Але в моєму оточенні не було людей, які, обираючи між Україною й Росією, обрали б Росію. Ну, мабуть, усі, хто такі були, – вони вже давно виїхали. Якщо людина живе в цій країні, робить бізнес у цій країні, народжує дітей у цій країні... Я просто логіки не розумію. Якщо тобі так подобається Росія, чого ти тут сидиш?
Фото: Ян Доброносов / Gordonua.com
– Ми із друзями на початку 2022 року – 5 січня – на кілька днів поїхали в Харків. Навіщо люди їдуть у Харків? Тому що чудове місто, дуже гарне, зроблене чудово, вилизане буквально. Є що подивитися, є де відпочити. І ось ми протягом трьох днів їздили, спілкувалися з харків'янами. Ми їдемо... Водій такий, трохи молодший за мене. Я кажу: "Як ви до Росії ставитеся?" Каже: "Нормально". Я кажу: "А чому нормально?" – "Я дивлюся російські канали". – "А наші дивитеся?" – "Наші – так, не дуже. Російські переважно дивлюся. Ну, нормально ставлюся". – "До "русского мира" нормально ставитеся?" – "Так, нормально". – "А до Путіна як?" – "Ну, нормально. Чого? Нормально". Я кажу: "Кажуть, що війна може початися". – "Ну, не знаю". Я кажу: "А якщо росіяни сюди прийдуть..." І ось тут він цікаво сказав: "А чого їм сюди приходити?"
– Він же не ідіот.
– "Ну як?" – кажу. – "Ви ж нормально до них ставитеся. Вони вважають, що до них тут ставляться нормально, вони сюди прийдуть – і тут буде Росія. Хочете цього?" Він каже: "Ні". – "А, тобто ви до них ставитеся добре, але Росії тут не хочете?" – "Ні". Я йому наступне запитання ставлю: "А воюватимете, якщо вони сюди зі зброєю прийдуть?" Каже: "Так".
– Зачекай хвилинку. Ви добре ставитеся до Болгарії? До Румунії?
– Так.
– Ну, далі що? А якщо вони сюди прийдуть, то що? Я добре ставлюся до сусіда, але якщо він залізе на мій город, він дістане трендюлів.
– Є різниця: вони до нас уже 2014 року прийшли. І всі нормальні люди добре зрозуміли, хто вони такі.
– А хто не зрозумів і залишився, тому не змогли пояснити. А це вже державна політика, вибач. Люди не народилися з такими мізками.
– Так, згоден.
– Не треба хотіти від людей дуже багато чого. Я точно знаю, що в половині Харківської області російські канали працювали чудово, а за наші треба було платити гроші.
– Так. І скрізь так було.
– Я не знаю. Я кажу про те, що я точно знаю. А я тепер хочу знати: а ці люди, які це зробили, це втілили – вони вже сидять? Уже кримінальну справу на них відкрито? Уже наші боти в соцмережах на них накинулися? Уже розповіли їм, хто такі патріоти, як узагалі інформаційний простір України треба захищати? Хтось їм про це розповів? Ніфіга, Гордон.
Інформаційна політика була хріновою, якщо людям не змогли пояснити різницю між путінізмом і незалежною Україною
– А ви знаєте історію міста Вовчанськ Харківської області?
– Історію міста Вовчанськ не знаю.
– Новітню історію. Я вам розповім. У мене друг Сергій Арутюнян родом із Вовчанська. І ось він та інші вовчанці розповідають... Це містечко, кілька десятків тисяч населення – воно стоїть на кордоні України з Росією.
– Я там багато разів був, звісно.
– І населення періодично їздило туди-сюди – у Шебекіно, Бєлгород, – торгувало... І дуже співчувало Росії. Я бачив кадри, як у Вовчанську зустрічають російських солдатів хлібом-сіллю. Як люди кажуть: "Слава богу, дочекалися". І коли наші зробили швидкий ривок – і росіяни утекли, разом із російськими солдатами втекла в Росію більшість населення Вовчанська.
– Разом із хлібом і разом із сіллю.
– І з цукром також. Як вам ця історія?
– Ця історія вкотре підкреслює, що інформаційна політика була хріновою, що цим людям не змогли пояснити різницю між путінізмом і незалежною Україною. Так, ось так. Основна маса людей готова продати свою Батьківщину, виявляється, за шматок хліба – не знаю за що. Але за щось готова продати. Але це тому, що вони насправді не розуміють, чим вони торгують і куди вони йдуть. Ну ось так.
– Я бачив страшні кадри, як у Харкові розстрілюють житлові будинки із цих комплексів. Це у фільмі "Звільнення" такого не побачиш. Тобто взагалі ніде. Тобто по житлових будинках – багатоповерхівках – на Салтівці луплять ці зенітні ракети.
– Так. Розумієш, Дмитре, яка ситуація... Ось ти кажеш: "Я бачив". Так? Річ у тім, що приблизно до 2006 року, коли було відкрито клініку лікаря Комаровського, усе моє життя – я заробляв на життя своїм дітям. Це приватна практика. Ось починаючи з 1995 року, коли я у віці 35 років каторжною працею зміг заробити собі $2 тис. на автомобіль – перший у своєму житті... Ну, я ж крутий лікар. То ось я протягом 11 років після роботи... Якщо раніше я їздив трамваєм, потім – машиною. Їздив і після роботи міг подивитися двох-трьох дітей, приїхати машиною. І так я міг годувати свою сім'ю, ні в чому, відносно, не маючи нужди.
– За дітей, лікарю.
– Так, так, так. Зараз ти зрозумієш, про що я. І ось я піймав себе на тому, що коли в тебе в місті є приблизно від 5 тис. до 10 тис. сімей, які лише до тебе звертаються, то ти вже місто Харків знаєш не просто за вулицями, а за номерами будинків. Розумієш? Що таке харківський будинок, умовно кажучи, 12-поверховий, де 12 під'їздів? У тебе в цьому будинку п'ять-шість сімей: у цьому під'їзді, у тому й тому. І просто це ж неможливо передати. Ще таксисти, мабуть, це можуть відчувати.
Ось я дивлюся кіно: як у цей будинок влучило, у цей... У цьому будинку жили Петрови, у цьому будинку жили Іванови... Для мене кожен цей будинок, кожен цей поверх, кожен обгорілий під'їзд – це моя історія. Я там був, я там ходив своїми ногами, там вимикали ліфти, там не було опалення... Я там був, я там лікував дітей. Розумієш? А тепер ось таке. І це не налазить нікуди: ні в які мізки. Тому що уявити собі, що в ХХІ столітті системи залпового вогню, придумані для знищення живої сили противника в полі, на величезних площах, оскільки неточна зброя, хріначать по спальному району міста-мільйонника... Ба більше, на тлі цього хріначення, яке було очевидним уже в перший тиждень війни, весь світ обговорював санкції. Тобто їм було не до кінця зрозуміло, із якими козло... недобрими людьми взагалі Україна зіткнулася. Тобто це мене найбільше на світі вбивало: вам ще потрібні були якісь докази. Ви бачили роботу по площах систем залпового вогню, а площами були спальні райони. До того ж Харкову так "пощастило", що три спальні райони біля окружної: Рогань щодо Чугуєва – ось вона, Салтівка й Олексіївка. Усі напрямки...
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– І Олексіївку довбали?
– Так, усіх довбали. Розумієш? Ось так вийшло. Розумієте, яка ситуація? Я просто думаю про повоєнний Харків. Уяви собі ситуацію: ось дивимося на Росію. Росія торгує з Японією. Яке місто номер один? Владивосток. Він найближче до Японії. А якщо ось поставити паркан між Росією і Японією, то, виходить, Владивосток найдалі від торгівлі.
Ось із Харковом та сама історія. Харків був найближчим. Від харківського Барабашовського ринку до кордону з Росією рукою сягнути: 10 хвилин їзди. Розумієш? Тобто Харків завжди класно влаштовувався, бо контрабанда, торгівля, усе тут, ось вона – торгівля. І ось тепер у нас Харків перебуває в ситуації, коли треба терміново переорієнтуватися. Тепер ти найдалі, ніж усі, від Європи, чорт забирай. Розумієш? Тобто ти був найближчим до об'єкта торгівлі, а тепер ти далі.
– Харкову треба переїхати ближче до Європи.
– Дулі їм. Харкову треба просто стіну вищу збудувати.
– За Харків.
– І за надійну стіну...
– Те, що сталося в Харкові і з Харковом, на харків'ян вплинуло? Вони нарешті зрозуміли, що таке Росія і що таке "русский мир"?
– Не біси мене. Та це не так усе, що ти кажеш.
– Та годі.
– Я категорично із цим не згоден. Харків'яни ніколи не орієнтувалися ні на кого. Харків – це дуже велика ваша, київська, помилка. І твої понти столичні.
Харків'яни всій Україні вже довели, що вони – українці
– Насваріть мене.
– Так, так, так. Тому що ви всі вважаєте, що ви розумієте харків'ян. Ні хріна ви не розумієте. Харків ніколи не погоджувався, що він друге місто в Україні. Ніколи. Харків'яни вважали себе першими. І тому харків'яни ніколи не були зацікавленими в Росії, бо в Росії вони були б 125-ми. А харків'яни самі собі в голові, ні на кого ніколи не розраховували. Зрозуміло? Харків'яни знали, що від Києва можна дістати лише цінні вказівки, неприємності, спробу втрутитися у вибори, спробу розповісти [колишньому меру міста Геннадію] Кернесу, де які квіточки саджати. Розумієш? А це – вибачте.
Тому я вважаю, що то була страшенна помилка. Харків'яни всій Україні, мені здається, уже довели, що харків'яни – це українці. І не треба розповідати, кому ви що пояснили, хто що зрозумів. Це ви не зрозуміли харків'ян. А це вам тепер нагода зрозуміти харків'ян. Тому що можна розмовляти російською мовою, любити своє місто, торгувати з ким завгодно, але бути громадянами України й почуватися українцями.
– Чого ви на мене наїхали?
– Бо ти Харкова не чіпай: це святе.
– Я люблю Харків.
– Я тебе задушу, якщо ти ще чіпатимеш Харків.
– Я люблю Харків. За те, щоб він мене не задушив...
– Ти приїдеш у Харків. Ми тебе там...
– Тільки не це.
– Мало того, що цей Київ висмоктує із Харкова всі ресурси... Чого мені вартувало не поїхати в Київ? Якби ти знав, як із мене ваші гади кров пили...
– Сильно?
– Не поїду я до вас. Я почесний громадянин міста Харкова.
– Невже, серйозно?
– Так. Ось не чіпай мене своїми київськими руками.
– Добре. Ідемо далі. Жахливі руйнування центру Харкова... Жахливі. Від цього Харків втратив якесь своє обличчя? Чи все це відновлять – і буде так само, як було?
– Ось що точно відновлять, то це відновлять, поза всяким сумнівом. Питання в іншому. Я ось був востаннє в Харкові два тижні тому. Насправді жахливо. Мені страшно. Знаєш чому? Аура. Менше усміхнених людей, дуже мало дітей. Тобі треба розповідати, які жінки в Харкові?
– Я знаю.
– Я також знаю. Ти ж не міг нормальної знайти в Києві. Ти ж по наших приїхав.
– Ні, вони самі приїхали сюди.
– Ну, вони приїхали. Вони свою справу добре знають. Розумієш. Ну, ось немає цього зараз. Знаєш чому? Тому що немає горизонту планування. Це найголовніше. Найстрашніше для людини – не знати, що з тобою буде за тиждень, за два, за три. І побудувати горизонт планування дуже складно. Це одна з найголовніших психологічних проблем для кожного жителя України сьогодні. І це те, чим я як лікар намагаюся займатися максимально. Але це одне з найстрашніших. І просто в Харкові це відчутно. Харків намагається розширювати горизонт планування максимально. Знаєш, я всім кажу: "Друзі, якщо ви думали робити ремонт і відклали його через війну – робіть. Робіть ремонт. Розумієте? Коли ви робите ремонт, ви розширюєте горизонт". Це дуже важливо психологічно: робити щось. Саджати дерева. Розумієш? Консервувати. Коли ти точно знаєш, що це тобі знадобиться за пів року. Зараз – ось наприкінці зими чи навесні – купити зимову гуму на наступний сезон. Зараз вона подешевшала. Тобто робити будь-які дії, які знадобляться потім, – це дуже важливо. Отже, ти ніби ставиш жирну галку: "Я доживу, я вцілію". Нам усім зараз треба дочекатися перемоги й уціліти.
– За жирну галку.
– За жирну галку. Ти частиш. Ти алкоголік, Гордон.
– Я знаю, що якщо я частитиму, ви мене вилікуєте. Ви ж лікар.
– Дитячий. Відчепися від мене.
– (Сміється). Усі ми діти певною мірою.
– Так от мені здається, що міська влада харківська дуже круто працює на розширення горизонту планування. Ось усіма цими квіточками, ремонтами... Це дуже круто працює, коли кажуть: "Так, ми висадили квіти, так, ми увімкнули фонтан, так, ми зробили освітлення". Так, це круто, це працює. 200 метрів від будинку, де я живу, – ракета зруйнувала повністю під'їзд. Ось зараз його відновили. І навіть не подумаєш, що тут була руїна. І питання навіть не в тому, що цей під'їзд відновили, а в тому, що це дуже круто працює на всіх. Ніхто не став чекати на закінчення війни, щоб це відновити.
– Чи правда, що коли росіяни підійшли до Харкова, місто покинула СБУ?
– Цього я не знаю. Дмитре, правда, я далекий від цього всього. Я знаю, що мер був на місці, мерія була на місці, усі працювали. Ось це важливо для мене.
– Чи багато людей поїхало з Харкова?
– Дуже багато поїхало. І майже всі на сьогодні повернулися.
– Навіть так?
– Я не впевнений у точності своїх цифр, але, наскільки я знаю, пік найнижчий був торік у квітні: приблизно 350–400 тис. осіб було у Харкові з 1,5 млн. Тобто 1,1 млн. А зараз у Харкові приблизно 1,5 млн людей. Тобто повернулися майже всі.
– Напевно, приїхали з Донецької області.
– Напевно, багато хто приїхав. Принаймні зрозуміло, що Харківська область – хто зміг приїхати. Хоча житловий фонд зазнав значних пошкоджень: спальні райони, як ти розумієш, дуже накрило. Проте зараз у Харкові 100% більше ніж 1 млн людей. Це видно.
– Чи працюють ресторани, кав'ярні?
– Щиро кажучи, усе працює. Натовпи в супермаркетах: буває, машину ніде припаркувати там тощо. Так, Харків навчився із цим жити.
– Росіяни можуть іще теоретично увійти в Харків?
– Якщо Харків перетворити на Маріуполь, тобто якщо Харків знищать, то так. Якщо знищити ППО й бомбардувати Харків багато-багато, на руїни Харкова увійти можна. Але мені чомусь здається, що на сьогодні ця відповідь правильна до будь-якого міста України. І Бахмут це все демонструє. Увійти в українське місто можна, але це вже не буде місто. Це будуть руїни міста. Тобто "звільнити" можна руїни. Місто в Україні зараз "звільнити" не можна.
Коли в Україні будь-який правитель йшов до диктатури, його правління на цьому закінчувалося
– Я впевнений, ви себе неодноразово запитували: чому це все сталося, як це могло статися з нами, з нашою країною чудовою?
– Так. І я вважаю, що ми маємо дуже, дуже, дуже багато висновків із цього зробити на майбутнє. З одного боку, у нас є людина, повністю відірвана від реальності. Ну, я маю на увазі "великого" Пу.
Чому це стало можливим? Тому що формували модель правління, де в одноосібного лідера є обмежена інформація. Тобто йому надходить інформація не безпосередньо, оскільки він не вміє користуватися інтернетом, а від людей, які надають йому цю інформацію. Це перше. Тобто він обмежений, з одного боку, у виборі інформації – перше. А з іншого боку, він оточує себе свідомо людьми, які надають ту інформацію, яку він хоче бачити. Тобто про жодну критику не йдеться. У підсумку суспільство вирощує монстра, упевненого у своїй абсолютній правоті, який почувається геополітиком, істориком, із яким весь світ заграє...
– Суспільство його підтримує.
– Підтримує, поза будь-яким сумнівом. Тому що він суспільству дав крихти зі своїх прибутків. Але прибутки були настільки величезними, що вистачило на всіх. І питання саме в цьому. Насправді наше суспільство інтуїтивно, напевно, відчувало, що це найбільша проблема: що людина, поряд із якою немає того, хто її критикує, і людина, обмежена в інформації, оскільки вона їй надходить від вузького кола: кумів, скажімо, – це загроза для існування країни. Тобто це неможливо було для України. Коли будь-який правитель наш ішов до диктатури, на цьому все його правління закінчувалося. Тобто суспільство чинило спротив.
Але це й нам усім висновок. Тобто наші лідери мають бути серед народу, мають спілкуватися з народом. І один із найважливіших критеріїв адекватності влади – це готовність оточувати себе людьми, які критикують, які не кажуть, що ви найвеличніші. Оце буде круто. Я по собі знаю, що, відколи ми займаємося проєктами моїми інформаційними, абсолютно всі мої співробітники 90% часу мене критикують.
– Та саме лихо в мене.
– Ні, ну тебе сам бог велів критикувати. Я ж усе-таки почесний громадянин Харкова, я найгарніший, у мене стільки взагалі... Немає такої бабусі, яка б мене не любила.
– Випиймо за вашу красу.
– Ти просто, розумієш...
– Не всі наші глядачі знають: лікаря Комаровського офіційно визнали в Україні найгарнішим чоловіком.
– Так.
– Таких було троє на моїй пам'яті: Володимир Зеленський, лікар Комаровський і Савік Шустер.
– Ще Кличко був. Я вже не пам'ятаю, котрий із Кличків був гарнішим...
– Вони обидва гарні.
– Вони настільки гарні, що я їм порівну би давав: половина краси одному, половина – іншому. Ну, бачиш: нам із тобою складніше. Ми і розумні, і гарні.
– Я тільки розумний. Гарний ви і розумний. (Сміється).
– Але це рідко буває.
– Вас визнали офіційно.
– Ну, ось що мене зближує із президентом: що ми в одній команді найгарніших.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Ви знаєте цей анекдот: коли грузин і вірменин їдуть у тролейбусі, і оголошують: "Наступна зупинка – кінотеатр "Батьківщина". Один другому каже: "Біля "Батьківщина" ("у "Родина" у варіанті російською мовою. – "ГОРДОН") виходиш?" – "А ти що, гарний, так?" (Сміється).
– Я на цю тему згадую приголомшливий епізод, який не увійшов у фільм "Міміно". Якщо ти пам'ятаєш, там є сцена, коли вони їдуть у ліфті, і там із ними в ліфт заходить двоє японців. І коли японці виходять, один другому каже: "Ці росіяни всі одне на одного схожі". (Сміється).
– (Сміється).
– Цього у фільм не додали. Але це приголомшливо: коли Кікабідзе і Мкртчян... "Ці росіяни всі одне на одного схожі".
– Так, ці росіяни, звісно, дали нам перцю і змусили замислитися. Дивно. Як ми не розгледіли цей потворний узагалі... Я зараз скажу: цей потворний народ у масі своїй.
– Дмитре, давай я тобі поставлю стосовно "потворного народу в масі своїй". Добре? А ти впевнений...
– Упевнений.
– Зачекай. Я знаю, що ти впевнений. Ось ти впевнений, що 90% наших людей після 20-річної такої пропаганди вціліли б?
– У наших людей не могло бути такої пропаганди, не могло бути такого єдиного центру, і немає опозиції – нічого. Наші люди не терплять цього. Інше суспільство.
– Ось. Дивися. Тому це дуже важливо, що, коли ти почув плітки від сусіда ліворуч, обов'язково послухай, що стосовно цього скаже сусід праворуч. Це одна з наших національних рис найважливіших: ніколи не довіряй одному джерелу, навіть якщо воно знайоме з головою колгоспу. Розумієш? А в них такого немає. Вони були готові довіритися. Але в них дуже важливим усе-таки було те, що на тлі дуже вмілої правильної пропаганди вони активно придушували всі альтернативні джерела інформації. Але хто хотів отримати – отримував. Але вони й не хотіли.
– Які покидьки виявилися взагалі... Покидьки просто.
– Ой, ти знаєш, я тобі чесно скажу: для мене мало не одним із найсумніших було втрачати людей, яких ти любив, яким ти довіряв.
– Кого втратили? Розкажіть.
– Ні. Я про інше. Ось я замолоду дуже любив письменника Юрія Полякова: "НП районного масштабу", "Апофігей"... Це ж приголомшливо. "100 днів до наказу".
– Так. І російським фашистом став.
– І раптом 2014-го, коли я почув... Його, до речі, роман "Замислив я втечу" я вважав найгеніальнішим твором. Який зліпок історії...
– Фашист.
– І раптом він таке почав верзти... Це якийсь триндець. І ось прийшло оце. Один щось ляпнув, інший щось ляпнув... Я не хочу називати їх... "Не дай бог, він щось скаже, не дай бог..." Там є кілька людей, яких я шалено люблю: там, авторів бардівської пісні – таке... Мовчать. Господи, яке щастя, що вони мовчать.
– За них Машков уже все сказав.
– Блін, ну, після цього...
– (Сміється).
– А Добронравов... Господи, та щоб ви довго жили... Словом, нехай. Напевно, треба навчитися це все викреслювати. Це дуже важливо. Ось просто розуміти, що це все. Я для себе, наприклад, вирішив: "Так, я більше не зможу проплисти на байдарці річкою Сіверський Донець". Я просто не встигну дожити до того часу, коли береги Сіверського Дінця розмінують. На це знадобиться років, мабуть, 15. Я вже тоді, мабуть, весла не зможу тримати в руках. Ось просто я це для себе вирішив. Розумієш? Що ось у ті під Змієвом ліси, де я з дітьми збирав гриби, я не поїду. Ні, не поїду просто. Що цей величезний ліс біля села Студенок за Ізюмом – бір величезний ізюмський, – який весь просто в мінах... Ми стільки часу там провели... Ми щоліта туди їхали спеціально. Це 140 км від Харкова. Бо там білі гриби, бо там круто, бо після всієї цієї риболовлі можна під'їхати до берега Печенізького водосховища й викупатися. А зараз цього всього... Так, немає берега. Вони повністю водосховище вбили. Повністю.
Жити зі скаженим собакою по сусідству нам завжди
– У вас був момент, коли почалася війна – у перші дні, а можливо, місяці, – коли ви собі сказали: "Напевно, ми не встоїмо"?
– Ні.
– Жодного разу?
– Ні. Я морально готував себе до партизанщини. Ось морально.
– А ви на вигляд чистісінький партизан.
– Загалом, так. Є абсолютно приголомшлива історія. (Сміється). Я тобі зараз розповім. 27 лютого, вибравшись із Харкова в село, передусім я поцікавився, де тут начальник тероборони місцевої. Ну, гінці побігли. Знайшли. "Там лікар Комаровський цікавиться..." Усі ж вважають, що я родич когось в Офісі президента. Ну, неважливо. Принаймні реагують.
– А ви не родич?
– Ні, ні. І ось я зустрічаюся. А чолов'яга класний. Він "афганець" колишній, начальник місцевої тероборони. Приїздить чолов'яга у крутому автомобілі: чи то "Москвич", чи то "Запорожець". Такий, місцевий начальник, ходить у хакі. "Михалич, це лікар Комаровський". – "Радий познайомитися. Слава Україні". І все таке. Я кажу: "Михаличу, у мене тут бригада зібралася. Нам би автомати". Михалич такий руки в кишені – і дістає із двох кишень дві гранати. Каже: "Олегичу, усе, що можу". Розумієш? У мене й досі ці гранати зі мною. Ні, зараз їх тут немає.
– Дозвольте, я піду? Я нічого не наговорив зайвого?
– Ні. Але я майже був упевнений у тому, що мені вони стануть у пригоді. Я їхав і прикидав: "Я знаю цю місцевість. Тут болота. Якщо ми так місток рвонемо – сюди жоден танк не проїде. А з тими, хто сюди прийде, місцевими кущами тощо, ми тут... Знову ж, усі мужики – мисливці, у всіх рушниці. Ох, вам мало тут не здасться..." Ну і, до речі, хлопці під Охтиркою показали, що таке мисливці, що таке знання місцевості.
Але я вважаю, що наше майбутнє... Як я казав і кажу: жити зі скаженим собакою по сусідству нам завжди. Із непрогнозованим сусідом. Навіть якщо там завтра зміниться влада і буде найдемократичніший уряд, який падатиме в ноги і цілуватиме всіх у ясна й розповідатиме, як вони помилилися і готові за все платити, однаково ми маємо жити за швейцарським або ізраїльським зразком. Кожна людина незалежно від статі та віку мусить мати вдома сейф, у сейфі має бути зброя, ти маєш складати іспити на те, що ти маєш право з нею поводитися, тощо. І раз на три роки – хочеш, не хочеш – іди, будь ласка, на місяць на тренування.
– За мисливців з Охтирки.
– Місто-герой, між іншим.
– Так.
– Як і Харків. За міста-герої... Ти не частиш, Гордон?
– Ні.
– У тебе маленькі ковтки.
– Ковтки в мене якраз нормальні.
– Добре, гаразд.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Лікарю, скажіть: ви багато плакали за цей час?
– Ну, я переважно ховаюся, коли плачу. Але я плачу переважно над листами. Річ у тім, що в мене зараз така робота, що в мене кожен ранок починається з того, що я читаю листи. Я на роботу з листами з першого дня війни витрачаю щонайменше дві-три години на день. Це щонайменше. Дві-три години на день читання. Там і консультації медичні, і просто розповіді про те... Я вже, здається, говорив про це в одному інтерв'ю, але я розумію, що багато дивитиметься людей: усе-таки ми живими...
Буквально торік у березні я зрозумів, що я буквально захлинаюся від інформації, яку я просто не можу зберігати. І я зробив Telegram-канал, який має назву "Здравствуйте, доктор. Письма войны". І туди навалилася просто купа всього. До того ж писали туди і наші, і росіяни, і білоруси, і купа наших звідусіль. Словом, зараз у цьому каналі викладено понад 10 тис. листів. Я глибоко переконаний у тому, що, якщо після війни це видати як окрему працю, там просто видно динаміку процесів.
Ну, там такі бувають зворушливі історії... Боже... Ці хвилювання людей... Уяви собі, припустімо: "У нашому під'їзді троє на фронті: мій син, чоловік Клави з першого поверху й батько. Батька вбили ще у квітні, Клавиного вбили, Клаві прийшла похоронка минулого тижня. Мій син зараз іще живий. Щоранку..." Тощо. Знаєш, у мене був такий лист – я розповідав – про синю галочку. Зараз я розповім. І багато хто, хто стежить за моїми акаунтами, пам'ятає цю страшну історію. Вона дуже близька всім. Коли жінка надсилає листа на фронт чоловікові, і після того, як лист дійшов, утворюється блакитна галочка. А після того, як лист прочитано, має з'явитися друга. І ось цей час – від першої до другої галочки – це страшний час. Прочитає чи не прочитає? І крізь цей страшний час – від першої до другої галочки – проходить кожна жінка, яка надсилає есемеску чоловікові на фронт кожного божого дня. І кожну таку годину, коли він не може відкрити повідомлення, про що вона думає? Можеш собі уявити. І для того, щоб не збожеволіти від усього цього, від усіх цих емоцій і від усього – треба просто каторжно працювати. Потрібно багато працювати. Треба побудувати собі такий спосіб життя, щоб ти не знав, що таке вільний час, щоб у тебе було багато роботи.
– Як каже мій друг азербайджанець, "надо пахат".
– Ось ми і "пахат", ми і "пахат". Я бачу, з одного боку, обнадійливий, а з іншого – сумний приклад того, що ми всі змінюємося. Після початку війни приблизно на шість-сім місяців абсолютно зникли мої звичайні листи: про шмарклі й какавельки. Просто взагалі, порівняно з рашистами, шмарклі й какавельки були такою фігнею... І багато хто взагалі відмахувався: "Ну, кашляє дитина. І хрін із ним. Господи... Подумаєш: кашляє... Тут бомби. Ну, нежить у неї. Подумаєш: вона чухається..." І раптом, ось я тобі скажу, після 24 лютого: ось цього вже – як прорвало, повалило щодня: шмарклі, какавельки.
– Повалій.
– Повалило. І я розумію, що, з одного боку, люди для себе цей рік війни поставили як якусь віху. А тепер зрозуміли, що це надовго.
– Життя триває.
– Життя триває. Годі терпіти ці кашлі. Нумо займатися цими питаннями. І почали писати мені листи. І я бачу, що треба знову записувати відео і про гайморит, і про аденоїди, і про ангіни. Тому що віруси і стрептококи нікуди не поділися. Вони однаково з нами.
Є категорія людей, яких я ненавиджу більше за Путіна. Це російські пропагандисти
– Ви лікар, який багато років працював у дитячій реанімації – і рятували дітей від смерті. І на ваших очах помирали діти. І слово "ненависть", напевно, вам не дуже близьке. Сьогодні ви вмієте ненавидіти? Відчуваєте ненависть?
– Ти знаєш, я радше... Є категорія людей, яких я ненавиджу абсолютно: ненавиджу більше за Путіна.
– Так?
– Так. Це російські пропагандисти.
– Ще більше за Путіна?
– Звісно. Я сприймаю Путіна як людину, яка ухвалює дебільні рішення в умовах обмеженої інформації. Ну, він сам у цьому винен – що в нього обмежена інформація. Розумієш? Але його картину світу побудовано... Усі ми будуємо картину світу на підставі інформації, яку дістаємо. Він сам обрав людей, від яких готовий діставати інформацію. Він сам сказав цим людям, що хоче від них чути. У підсумку він сформував таку картину світу. Але ці тварюки – ці всі твої співрозмовники – вони ж знають усе.
– Авжеж.
– Вони знають усе. І про "нацистів" в Україні, і про все вони знають. Проте вони із запалом доводять, як тут страшний нацизм процвітає.
– Щоб вони здохли також.
– Ось вони мають не просто здохнути.
– У муках.
– У муках, і багато разів...
– [Російського пропагандиста Володимира] Соловйова вже почало вивертати, дивіться.
– Він останнім часом зригує, по-моєму, у прямому ефірі морально.
– Ви бачите, що він схуд сильно?
– Ні. Я тобі чесно скажу...
– У [пропагандистки Ольги] Скабєєвої дупа росте, а Соловйов схуд. Може, його обличчя перейшло в її дупу?
– Гордон, я хочу сказати, що людина, яку хвилює дупа Скабєєвої, – це однозначно пацієнт.
– (Сміється).
– Ти вибач, але хто тобі ще, крім мене, скаже правду?
– Ой, мене хвилює і дупа Скабєєва, і обличчя, і вона сама. Я б її задушив, ви знаєте.
– Я не настільки, щоб я когось...
– Я б її душив за шию, за дупу – за все.
– (Сміється). Ну гаразд.
– Ви щось згадали? Ви когось душили за дупу? (Сміється).
– Нещодавно мені надіслали... Ти цього не бачив. Але, оскільки ми причетні до цього... Нещодавно мені надіслали лист у Telegram: "Лікарю Комаровський, поїду на риболовлю з Путіним. А коли поїду на риболовлю, пошлю його копати черв'яків. І цією лопатою його там захріначу". (Сміється).
– (Сміється). За лопату, якою захріначить... Хто, на вашу думку, головні герої війни?
– Позитивні чи негативні?
– Позитивні. Негативні – не герої.
– Ну, давай так. Для початку, поза всяким сумнівом, герой номер один – це український народ. Це абсолютно безперечно. Ба більше, мені здається, український народ не здивований тим, що він зробив. І це його вкотре характеризує. Для нього це буденність. Захищати свою країну – це буденність. Він здивував усіх. Увесь світ каже: "Як? Ми..." Чого ви, блін, не чекали? Ви думали, що вони до нас прийдуть, і ми тут усі ляжемо й чекатимемо, що вони з нами робитимуть, чи як? Вибачте, це вам не Таганрог. Це Україна. Тут такого немає. Якби вони знали, по-перше, які в нас битви в селі за клаптик землі відбуваються, вони зрозуміли б, що треба бути повним ідіотом...
– Якби вони читали книжку Ольги Кобилянської "Земля"...
– Якби вони взагалі читали. Тобто це, звісно, герой номер один. Друге: двічі герой – президент. Я зараз скажу чому. Перше: за своєю діяльністю на зовнішньому фронті, ось за своєю дипломатичною активністю. І тому що не лізе у військові рішення.
– Ви вже любите нашого президента?
– А я його любив завжди ніби. Почекай. Якщо ти любиш людину, а твою...
– Ви його вже не любили перед війною.
– Ти нічого не зрозумів.
– Так?
– Бо ти лошара.
– Я думав, ми обидва лохи. Ні? (Сміється).
– Я переглянув свою позицію. (Сміється).
– А, тобто "я не лох".
– Річ насправді ось у чому. Я тобі зараз поясню. Я, наприклад, тільки з тими, кого я люблю, говорю на "ти". Зауваж.
– Так, я знаю.
– І все моє оточення знає. Усі мої медсестри й санітарки, які були з нами, знають: якщо Комаровський каже на "ви", краще тікати.
– То ви Зеленського любите?
– Я продовжую. Чому? До людей, яких любиш, цінуєш і до яких небайдужий, маєш величезні вимоги. Те, як від мене дістається моїм близьким, решті по барабану. Тобто всі думають, що я добрий, а ті, хто поряд зі мною, – вони кажуть: "Блін, який він злий, собака". Тому, ясна річ, якщо я людину люблю, у мене до неї однозначно завищені вимоги. Але я про інше. Те, що він... Ти ж говориш про героїв. Це дуже важливо: що він не лізе, не вдає із себе головнокомандувача в сталінському типі цього, що "я вирішую, яке місто ми маємо взяти". Ні, дякувати богу.
У нас є третій герой: [головнокомандувач ЗСУ Валерій] Залужний. Ось верхівка. І слава богу, це одне з найбільших щасть України, що до початку війни встигли ротувати це найслабше... Думаю, було б набагато гірше. Тоді ми пішли б у партизанщину, якби ці люди не очолили армії до війни.
– Давайте за нашу армію.
– Ось це святе... Тож так. Однак...
– Хочете, я вам свою шкалу героїв назву?
– Давай.
– Перше місце – український народ. Ми тут із вами солідарні. Друге місце – українська армія, Збройні сили України. Третє місце – президент [США Джо] Байден. Четверте місце – [колишній] прем'єр-міністр [Великобританії Борис] Джонсон. П'яте місце я Зеленському віддав би. Це мої герої війни.
– Це не герої. Для мене Байден і Джонсон – не герої.
– Так? Хотів би я бачити, де ми опинилися б, якби не вони.
– Питання не в цьому. Вибач, будь ласка, але коли ти зробив хер знає що, а потім героїчно справляєшся з тим, що ти накрутив... Якби не позиція Заходу... Захід виростив Путіна. Без сумніву.
– Я зараз буду з вами сильно сперечатися.
– Ні. Насправді – знаєш що? От якби йшлося про коронавірус, я б із тобою вступив у суперечку. Ні, тут я дилетант. Я не роблю із себе великого політолога. Я висловлюю свою особисту позицію.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Захід, лікарю, чотири місяці попереджав Україну офіційно й неофіційно. З усіх джерел, починаючи від президента Байдена, який сказав: "Запам'ятайте цифру 18. Саме стільки ми попереджали вас про початок війни". Захід попереджав, Захід бив на сполох, але ми ж не реагували.
– Так. Я досі собі...
– Це наша провина: що ми всі 32 роки незалежності допустили тут російську агентуру, не займалися своєю армією, не займалися ідеологією, не займалися пропагандою – нічим не займалися. Це наша проблема, а не західна.
– Поза всякого сумніву.
– Якби Захід не прийшов нам на допомогу, коли ми вже не мали нічого майже, нам би настала тринда. Просто тринда. Тому дякую Байдену і дякую Джонсону, дякую всьому Заходу. Польщі дякую, країнам Балтії й усім дякую.
– Я готовий кивнути головою, але...
– Сперечайтеся.
– А що мені сперечатися?
– У нас демократія.
– Так. У нас є Будапештський меморандум. Чистий розвід України. Під яким – чиї підписи стоять?
– Розвід.
– Ну так почекай, хвилинку. Вони ж спершу нас підставили, а потім героїчно нас попереджали. "Ми вас захистимо", – сказали вони, – "ми класні. Якщо, не дай боже... Ви віддайте свою зброю, а ми вас захистимо. Ми – Америка, Британія – ми вас захистимо". А потім вони попереджали: "Друзі, на вас скоро нападуть. Ви там готуйтеся давайте". Суки!
– А ми ж не готувалися.
– А що ж ви нас у НАТО не взяли? А ми ж не готувалися. А вони ж казали що? Тож нікому не можна вірити.
– Мені можна.
– Тобі можна. Та заради бога. Я можу сказати одне: мене досі це не відпускає.
– За те, щоб відпустило.
– Щоб відпустило, але не відпустить. Я вже знаю. Ми з тобою колись бачилися перед війною за кілька тижнів, тоді ж ми бачилися з купою народу... Узагалі я прізвищ не називаю. Добре?
– Звісно.
– І ці люди: дуже шановані фахівці, які знаються на всіх байденах, разом узятих, – говорили про те, що "ні, війни не буде". І я досі пам'ятаю, що я приїжджаю з Києва, а в мене є друг дуже близький, і він у мене запитує: "Слухай, ти, там, із Києва. Може, треба валити?" Я говорю: "Із чого ти вирішив?" – "У мене в головної лікарки чоловік у СБУ працює. Він каже, валити треба, війна буде скоро". Я кажу: "Саню, розумієш, я розмовляв із серйозними людьми. Серйозні люди сказали, що війни не буде".
– У Гордона. (Сміється).
– І я зараз розумію, що я його обдурив фактично. Розумієш? А ці люди обдурили мене. А ось ці у СБУ харківському – вони, виявляється, до війни валізи пакували.
– А їх росіяни попередили. (Сміється).
– А наших великих політологів не попередили. І я зайвий раз хочу, щоб усі зрозуміли, у якій ситуації перебуває людина, яка... Ось я багато років публічно розповідаю про здоров'я. І щоразу, коли даєш людям поради про здоров'я, ти береш на себе відповідальність за їхнє життя. Розумієш? Тобто вони кажуть: "Я ось так ось зробив, як сказав Комаровський. А після цього в мене пронос стався. Хто винен? Комаровський". Тощо. І щоразу, коли лікар каже, що все буде гаразд і раптом ставить щось не так – хто винен? Лікар.
Я до чого це все розповідаю? До того, яка страшна відповідальність стоїть на людях, які публічно кажуть: "Усе буде добре. Заспокойтеся. Усе буде добре", – а потім з'ясовується, що не все буде добре.
– Кого ви маєте на увазі?
– Я нікого взагалі вже не маю на увазі. Це, до речі, дуже важлива тема, яку я хотів би з тобою обговорити. Вона тобі теж буде близькою. Дивись. І багато хто зараз має знати. Я себе ловлю на тому...
– Я себе вже впіймав.
– Тебе впіймала [Олеся] Бацман насправді. А ти вдаєш, що це ти сам себе спіймав. Не треба розказувати. Я ж знаю цю історію. Ну, ось дивись. Раніше, коли між людьми публічними виникав конфлікт, то одна людина наймала банду тітушок – і вони йшли бити поганій людині морду. Але тут був ризик. Якщо одного тітушку, який ішов бити, спіймати й дати йому в морду, він скаже, хто його послав. І зараз тема зовсім інша. Зараз не треба жодних тітушок. Зараз є готові служити будь-якому господарю армії ботів. І щойно ти щось ляпнеш, що когось не влаштовує.
У мене є канал "Казки українською з доктором Комаровським". Я намагаюся довести всім "фаріцоям", що можна любов до української мови просувати не через ненависть, а через любов
– Ви серйозно до них ставитеся?
– Я тобі можу розповісти...
– Он у мене пасуться мільйони ботів. І я люблю їх усіх.
– Розумієш, Гордон, у чому велика різниця? Зараз я скажу тобі. Ти цього не розумієш. Коли ти запитуєш мене, чи поїду я з Путіним на риболовлю, чи, там, лохи ми з тобою чи ні, ти не враховуєш однієї речі. Є в лікаря Комаровського – він на те й лікар – у нього є канал – 3,3 млн підписників, – на який люди підписалися, бо їм була цікава медична інформація.
– Не плутати з уретральним каналом.
– Так, це дуже важливо. І щойно я починаю щось говорити за межами медицини, різко купа ботів починає скаржитися на мій медичний канал. Зрозуміло? І в підсумку я перебуваю у становищі, коли мої спроби щось сказати суспільству, про щось суспільство попередити призводять до того, що просто записую дуже важливе медичне відео, а його дивляться на тримільйонному каналі 20 тис. людей, які блокують просто все. Для тебе як для політичного журналіста чи просто блогера будь-який скандал і хайп лише піднімає відвідуваність. А на мене підписуються. Не тому, що політичний експерт – зрозуміло? – а тому, що я розуміюся на соплях і какавельках. І тому в мене виникають страшні проблеми, щойно я намагаюся бути корисним своєму суспільству не тільки як лікар, а й попередити суспільство про те, що брехня і злодійство – це те, що нас убиває більше, ніж усі хвороби, насправді, що ця страшна війна, яка вбиває людей, руйнує міста, обнуляє економіку, – це проблеми брехні й злодійства.
– За какавельки. Це до грошей.
– Ой так. Зараз я тобі розповім історію... Є одна приголомшлива історія.
– Яке вино гарне... Так?
– Чи маємо ми право пити вино в такі важкі часи?
– Так.
– Маємо. Так от розповідаю тобі приголомшливу історію. Я з нею познайомився завдяки моєму новому каналу, який має назву "Казки українською з доктором Комаровським". Ти знайомий із ним. Олеся твоя мала з дівчатами дивитися. Я розповім, хто ще не знає. І дуже вас прошу... Отже, це я читаю українською мовою казки, а діти до цих казок малюють ілюстрації.
– То раніше в нас був дідусь Панас.
– А тепер професор Комаровський. І має таку назву: "Казки українською з доктором Комаровським". Ви всі маєте набрати це й обов'язково підписатися. Я за допомогою цього каналу намагаюся довести всім "фаріцоям", що...
– (Сміється). "Фаріцоям"...
– Що можна любов до української мови просувати не через ненависть, а через любов. Оце моя позиція. І завдяки цьому каналу я близько познайомився з творчістю геніального українського письменника Леоніда Глібова, який...
– Байки.
– Так, так. Який 1863 року, тобто 160 років тому, опублікував випуск байок. Там було, по-моєму, 36 байок українською мовою. І саме цього року заборонили повністю українську мову в Україні тоді. І тоді цей весь наклад мало не...
Так от тепер розповідаю... Мене приголомшила зовсім одна байка, яка має назву "Мишача рада". Не верховна, а мишача рада. По-перше, у цій байці 100% доведено... Коли кажуть, що Україну вигадав Ленін тощо... Це все херня така, бо традиції українства – наші ментальні й усе інше – їх Глібов уже описав. Я тобі розповідаю суть байки з назвою "Мишача рада". Збираються миші й кажуть: "Давайте, щоб у нас усе було як у людей, хоч раз на тиждень збиратися на раду, обговорювати що, як тощо". І одна молоденька миша каже: "Згоден. Тільки треба, щоб було все за правилами. Куцих не пускати. Тобто нормальних мишей можна, але якщо в миші обрубаний хвіст – це означає, що вона вже в руках у когось побувала: або в мишоловці, або в людини. Куцих на раду не пускати". За тиждень перша рада. Збираються миші. І один молоденький пацюк бачить – куций. І він до дядька: "Дядьку, що за сором, що за глум? Куций між нами!" А дядько каже: "Цить. Це мій кум".
– (Сміється).
– І, головне, насправді... Зрозуміло, що... Так, круто? І в чому тут суть? Ніхто не розуміє, що корупція – це не лише гроші. Усі сприймають корупцію в нас як те, що якийсь чиновник ухвалює якесь рішення, а йому за це дають гроші. Ні. Так, це корупція. Але один із найяскравіших, наймерзенніших виявів корупції – це коли вбивають соціальні сходи, коли посади у країні дістають за особистою відданістю: жодної критики, віра. Це те, що вбиває країну.
Найцікавіше – що, якщо ви згадаєте серіал "Слуга народу", це теж... Ми ж його сприймали як казку. Ось згадай серіал "Слуга народу". Там же це було показано від самого початку: новообраний президент виявився сам. І кого він залучив до влади? Своїх друзів. Це було його головне... Так ось це була модель, якої не можна... Так у фільмі показано спеціально.
Я до чого все це говорю: що насправді зараз Україна на страшному роздоріжжі. Я багато разів це казав і ще раз тобі повторюю, щоб усі це почули. Тому що того дня, коли припинять вогонь і відкриють кордони, перед усією країною постане головне запитання: "Ми до тата чи тато до нас?" Зрозумів?
Фото: Ян Доброносов / Gordonua.com
– Угу.
– Ось там, за межами...
– Ви зараз сказали важливу річ.
– Це ось мільйони сімей уже зараз про це думають: про те, куди ми подінемося після війни. Я про це говорю й тобі ще повторю: основа України – це українська жінка. Я багато разів про це говорив. Коли козак казав, що "ми йдемо ось туди", то ось цю руку козака тримала козачка, яка показувала, куди йому треба йти. Розумієш? Зараз величезна купа жінок разом із дітьми опинилися за межами України.
– Мільйони.
– Мільйони. Українська жінка протягом року знайде роботу, вивчить мову й адаптується до чого завгодно. Бо це українська жінка. А зараз її починають тішити діти, які нарешті адаптувалися у школі, вивчили мову теж і почали приносити гарні оцінки, і їм уже подобається ходити до цієї школи. Рік уже минув. І ось тепер війна закінчується, і треба зрозуміти, у яку Україну вони повернуться. В Україну із брехнею, корупцією і відсутністю соціального ліфта вони не повернуться. І це треба розуміти. І під загрозою вся наша країна.
– Огидно, що під час війни корупція в нас відбувається в Міністерстві оборони на крові. Огидно. Ось це псує мені настрій і вбиває більше, ніж решта. Ви знаєте, це не вкладається в голові. Але я хочу випити за "Квартал 95". Ви згадали фільм "Слуга народу". У новорічному випуску "Кварталу 95" із 21-го на 22-й вони зробили чудовий номер: пародію на мене у присутності президента. Де брали участь опосередковано ви. Ви знаєте?
– А це де ми з Олесею в ліжку лежимо?
– Так. Євген Кошовий мене грав, а Олена Кравець – Олесю. Володимир Зеленський сидить, Єрмак Андрій Борисович... І раптом у нас у ліжку з'явилися ви. Я вдячний "Кварталу 95" за цей чудовий номер, вдячний президенту Зеленському за те, що він підіграв. Випиймо за "Квартал 95". Дякую. Гарний номер був.
– Я зовсім не погоджуюся з Гордоном стосовно того, що в цьому був якийсь шедевр.
– Але я не зрозумів, що ви робили в нашому ліжку. (Сміється).
– А тобі й не треба було розуміти. Головне – що Бацман зрозуміла. Олесю, привіт.
– (Сміється).
– Ти по життю ні хріна не розумієш. Насправді це одне з найважливіших питань, яке мене дуже хвилює. Людям потрібні соціальні ліфти.
Коли під час війни людина публічно говорить, що жителі Маріуполя самі винні, і це все так і треба, – біда ось у тому, що до такої людини шикуються в чергу не прокуратура, а журналісти
– Ви про важливі речі зараз сказали. "Ми до тата чи тато до нас?" Багато українців ще не розуміє, що найстрашніше розпочнеться після нашої перемоги.
– Майбутнє країни визначатиметься в цьому. Насправді знаєш, я тобі чесно скажу: мені здається, що чи не головна наша проблема – це те, що у владі має бути... Влада має бути уособленням мудрості. Коли я бачу у Верховній Раді людей без освіти, просто абсолютно примітивних, які демонструють такі зразки гидоти й усього іншого... Це неправильно. Невже не можна, справді, зробити так, щоб у Раду могла зайти лише людина, яка має вищу освіту, у якої є щонайменше дві-три мови, яка хоча б, там, кандидат наук... Хоча б. Розумієте?
– Чи не забагато ви хочете, лікарю?
– Я вважаю, що у 40-мільйонній країні можна знайти 200 людей.
– У нас уже немає 40 млн. Дай боже, щоб 27 у нас було.
– Це, до речі, привід зменшити кількість депутатів.
– Так, я давно про це говорив.
– Ось. І таке інше. Однак це важливо.
– Ви хочете в депутати, лікарю?
– Якби я хотів у депутати, я був би депутатом. Я ж дорослий хлопчик.
– А чого не пішли?
– Чому? Бо зі мною було б приблизно... Я б свої сили й можливості витрачав би на те, щоб доводити, що я не верблюд, і пояснювати, що я не за це голосуватиму тощо. Вони б мене цькували.
– Ви вразливий якийсь. Ось мене, наприклад, лають, там, боти, шмоти – мені взагалі по цимбалах.
– А мені – ні.
– Чого? Треба радіти. Це означає, що ви яскравий. Аби кого не лають.
– Розумієш, яка ситуація? По-перше, бридко, коли якась погань влазить, якій 20 років, а вона вчить мене патріотизму. Розумієш? Вони все знають... Питання насправді ось у чому. Я хочу... Я хочу, щоб усі зрозуміли... Я хочу, щоб ми зрозуміли, що без толерантності, без порозуміння, без того... Просто уяви собі ситуацію. Ти кажеш: чого я так реагую? Питання дуже серйозне. Коли під час війни в публічній площині виникає якась людина, яка говорить про те, що жителі Маріуполя самі винні, і це їм усе так і треба, тому що вони говорили...
– Казав хтось, га?
– Так. Ти можеш здогадатися хто. То біда в тому, що...
– Шепніть мені на вухо.
– Я тобі потім шепну. Так біда ось у чому: що до такої людини вишиковуються в чергу не прокуратура, а журналісти. Розумієш?
– Я не чув цього.
– Розумієш, яка ситуація? Коли абсолютно мерзенні тварюки, які кайфують, набирають рейтинги й перегляди на стравлюванні людей, на з'ясуванні стосунків, на обсиранні когось, – на них зовсім ніхто не реагує. Узагалі. Хоча зараз, мені здається, такі можливості є, величезні, у влади. У житті України ще ніколи не було президента з таким авторитетом, як сьогодні Володимир Олександрович. Ніколи. З такими можливостями, з такою довірою до суспільства – ну, не було такого ніколи. Тобто він реально може заткнути рота всім падлам. Прикро. Знову просремо.
Україні потрібні президент і віцепрезидент, потрібна американська модель. Ця зв'язка зараз це однозначно довела
– Облиште. А що просремо? Нічого не просремо. Усе буде добре. Я впевнений: усе буде гаразд.
– Ну, дай тобі боже. Я принаймні за рівнем...
– Лікарю, але ви знову любите Володимира Олександровича...
– Та відчепися від мене. Тобі треба хайпу?
– Ні.
– Нехай скінчиться війна – ми поговоримо, хто кого любить.
– Але ви його вже любите? Зізнайтеся йому в любові публічно.
– Я не хочу обговорювати цю тему. Бракувало мені знову з ботами Офісу президента з'ясовувати стосунки.
– (Сміється).
– Я хочу лікувати дітей спокійно, щоб мені ніхто не заважав. Не чіпайте мене. Я дуже багато працюю, шалено працюю. Людям треба з ранку до ночі розповідати психологічні проблеми, у дітей купа всього... І я з ботами з'ясовуватиму стосунки? І вони блокуватимуть мої ресурси?
– Єрмака бачите?
– Про Зеленського і Єрмака я можу сказати лише одне: нам однозначно треба міняти модель управління. Однозначно, 100%.
– Припиняйте.
– Україні потрібні президент і віцепрезидент. Однозначно. Ось потрібна американська модель. Однозначно. Ця зв'язка зараз це однозначно довела.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Скажіть: "Я люблю Зеленського і Єрмака".
– Кажу. Отже, дивіться. Я хочу, щоб зараз усі розуміли. Постійно, приходячи до Гордона, я бачу, що він намагається мене використати: для рейтингів, для своїх понтів... Він шукає пригод на свою лису голову. А мені воно нахрін не треба. Зрозуміло?
– Я вже всі пригоди на свою лису голову давно знайшов.
– Тим паче, ви ж чудово знаєте, що в Україні суспільство вважає: якщо ти комусь сказав "люблю", то тобі дали гроші ті, кого ти "любиш".
– (Сміється).
– А якщо сказав, що ти не любиш, – тобі дали гроші ті, хто не любить тих, кого ти любиш. Наше суспільство абсолютно переконане, що критикувати можна лише за гроші.
– Але ви мене любите?
– Хай Бацман любить. І він недолюблений. Розумієш? Він від мене вже щось хоче.
– Я вам такого гарного вина налив – і від вас слова не витягнеш доброго.
– Ні, почекай. Розумієш як? Тобі слово заради хайпу, тобі заради переглядів усе.
– За вас.
– Він ще мені це, товариші, вино згадуватиме багато років. У нього все записано.
Переможемо ми, тільки коли в нас будуть 100-відсоткові гарантії, що цього не повториться
– Ой... Лікарю, скажіть: коли ми переможемо? Коли це закінчиться? У вас є якийсь часовий проміжок?
– Знаєш, я тобі чесно скажу, що рік тому ми всі думали, що перемога – це припинення вогню. Зараз ми реально розуміємо, що переможемо ми насправді лише тоді, коли ми матимемо 100-відсоткові гарантії, що цього не повториться. Якщо ми цих гарантій не дістанемо, це не перемога. Це перепочинок, це очікування наступного кидка шаленого пса. Це абсолютно очевидно. Ба більше, якщо ми не матимемо 100-відсоткової гарантії, що цього не повториться, сюди ніхто не повернеться. Це кінець України.
– Так.
– Якщо ми не дістанемо гарантій. Тепер запитання: що потрібно, щоб ми дістали такі гарантії? Має бути впевненість інвестора в тому, що тут не розкрадуть, що можна довіряти. Так? Тобто виявляється, що насправді брехня і злодійство на сьогодні – це те, що ставить під загрозу саме майбутнє України як незалежної країни, яка процвітає, яка насправді може заткнути десятки країн світу через те, що вона може запропонувати. На одному кулінарному туризмі Україна може процвітати. Тому що такого смачного, як у нас, нема ніде просто. І коли подорожуєш десь Альпами, ти розумієш, що такий сервіс у Карпати – і буде не гірше. Але тільки треба ж просто зрозуміти: забрати паркани...
У молодості я багато років займався водним туризмом. І ми були в Красноярську, Єнісеєм сплавлялися на плоту. Було й таке в моїй біографії. І коли були у Красноярську, ми поїхали в заповідник "Стовпи" знаменитий. Там такі камені стоять... Ось в Івано-Франківській області, Верховинському районі, є стовпи, порівняно з якими ось ці красноярські – як воші. Це фігня. Коли ти йдеш густим лісом, густий карпатський ліс. Ідеш, ідеш, ідеш – і раптом ти впираєшся у стіну. Просто йдеш лісом – і раптом упираєшся у стіну. Дивишся вгору – і там десь такий камінь, наче Боженька поставив стовп такий. І ти стоїш... Побачити це треба. Проїхати туди, знайти машину, потім кілометрів 10 лізти на гору... Я чудово розумію, що в будь-яких Альпах туди вже було б шосе, там би вже стояв шлагбаум, із кожної людини брали б по €10 – розумієш? – щоб ці стовпи побачити. У нас це чиясь земля. Там купа стовпів. Тільки мої зв'язки знадобилися, щоб мене туди провели й показали. І все таке воно. Я весь час згадую приголомшливу історію. Вона ніби всім відома. Багато людей знає... Є, наприклад, знаменита гора Піп Іван.
– Так.
– Ти знаєш. Там є чудова дорога на цю гору. І ось цією дорогою йдуть люди. По 1 тис. людей щодня йде, піднімаються. У гарну погоду люди роблять сходження на Піп Іван. Ось усі люди, які йдуть, – їм іноді хочеться пісяти, іноді їм хочеться навіть какати. Уявляєш?
– Та ви що!
– Ну, буває таке. Ось людина йде, пройшла 2 км на гору – і, перепрошую, какати хочеться. І таке інше. І от місцеві люди... Тобто представник колгоспу місцевий – що він зробив? Він поставив шлагбаум і почав брати з кожного туриста 1 грн. Це було років з 10 тому. 1 грн.
– За покакати.
– Ні. За те, що він цю гривню платив дідові місцевому, який із конем і возом щодня їздив уздовж цієї дороги, збирав усе сміття, рив ями, прибирав, стежив за всіма справами. Потім ми почали страшно боротися з корупцією і з'ясували, що, виявляється, він гривню брав, а квитка не давав. І виявилося, що цей дід, який прибирав це лайно, – він головний корупціонер карпатський. Зрозуміло, так? І, звісно, дід сказав "ідіть ви нахрін з усіма справами". Тепер ти йдеш цією дорогою – тут какавельки, тут какавельки... Але ми боремося з корупцією.
– За діда.
– Щоб він повернувся?
– Так.
– (Сміється). "Це ж наша Батьківщина, синку".
– Так. Друзі, як ми добре сидимо...
– Так, але я попереджаю всіх ще раз: якщо ви після цього не підпишитеся на мій канал "Казки українською з доктором Комаровським", я вас усіх задушу і більше до Гордона не прийду.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– (Сміється). Лікар агресивним буває.
– Він завжди такий. Ти не уявляєш, який я. Це для мене таке щастя... Хочеш, я розповім тобі? Це ж історія приголомшлива. Отже, мені на початку війни в мій канал "Здравствуйте, доктор. Письма войны" надіслали лист із посиланням на казку Корнея Чуковського "Подолаєм Бармалея". Люди, хто не знає цієї казки, я просто прошу вас: почитайте. Цю казку написав Корній Чуковський у 42-му році, у розпал Сталінградської битви. Уявляєш? Боже, там знаменитий Ваня Васильчиков, там, звісно, Бармалей, у якому читається Гітлер тощо. І ось коли ти це зараз читаєш, це абсолютний зліпок того, що зараз відбувається. Розумієш? Абсолютний. Ось саме цей мерзотник, який прийшов... Тощо, тощо. Я говорю всім, що, якщо мені проілюструють, я цю казку прочитаю. Мені діти надіслали 200 чудових картинок – і я записав. І після того як я це записав, мені двоє моїх читачів надіслали переклад українською мовою цієї казки Чуковського. Тільки там Ваня Васильчиков став Іванко Васильченко. То був чистий Байден.
– (Сміється).
– (Сміється). Який прилетів із заморської країни з подарунками й з усім. Словом, у підсумку ми однаково цього Бармалея, падлу, перемогли. Ба більше, там просто вирок виконали. І після цього я записав цю казку українською мовою. І тоді я всіх попередив: "Люди, не дай боже, українська версія матиме менше переглядів, ніж російська". І тут – бабах! – спрацювало наше українське братство. Українськомовна версія набрала удвічі більше переглядів. І я сказав: "Усе, друзі, ми починаємо". І цей формат: я називаю казку, діти мені малюють ілюстрації – і я записую. У мене зараз 20 казок записано: українські народні тощо. У мене є навіть мої казки. Є книжка, яка має назву "Маленькие сказки про ежиков". Тепер ми її переклали українською мовою: "Маленькі казки про їжачків". Я її також озвучив, записав. І ось коли мені хріново... А зараз цей проєкт набирає обертів.
– А буває, що хріново?
– Щодня. Але щодня я маю таке: коли ти прийдеш і прочитаєш чергове... Ось мені надіслали фотографії: як зараз, у цей час, людям з інвалідністю, як дітям з аутизмом, як хворим, як, як... І хочеться просто ридати. І на цьому тлі вони якісь генерують ідеї, якісь дебільні закони, якісь... Не знаю. Мені просто бракує слів. Думати про те, як от заробити, як кому що продати, як кого куди призначити... Коли я бачу, як призначили якогось... Я не називатиму прізвища. Самі знайдете, якщо що. Призначили охрінінного державного чиновника. І показують: державний чиновник приїжджає машиною – умовно, своєю, – де написано "0001". Ось я кажу: друзі, якщо в державного чиновника є автомобіль з номером "0001", то це людина, для якої особисті понти завжди важливіші за справу, якою він займається. Не можна людину, яка випинає, що вона – номер один, що вона пахан, ставити на державну посаду. Зроби свою компанію, розвивай її, став свою машину номер один тощо. Але, блін, не можна на державні посади за понти призначати людей.
– Зате мені подобається наша амбасадорка в Болгарії нова – Олеся Ілащук.
– Не знаю.
– Яка курси мінету вела. Мені подобається. Ось таких, я вважаю, просунутих – людей треба призначати на державні посади. Це правильний вибір. Я за це взагалі. За курси давайте вип'ємо.
– До речі, мої друзі, звертаю вашу увагу: після війни...
Щиро сподіваюся на бум повоєнної народжуваності
– Буде велика потреба в курсах.
– Буде велика потреба у професорі Комаровському. Тому що в нас буде... Я сподіваюся, після війни ми зрозуміємо, що нам треба терміново робити нових українців. І я щиро сподіваюся на бум повоєнної народжуваності. Дуже на це сподіваюся. Але, знову ж таки, для того, щоб цей бум відбувся, ми маємо знати, що ось ці хлопці й дівчата наші, котрі зараз життя кладуть, – вони кладуть життя не просто за Україну, а за Україну незалежну, у якій немає місця брехні, злодійству, понтам, зловтішності, жадібності. За країну, де хочеться народжувати дітей. І ось коли ви зрозумієте, що ви в такій країні, і вам захочеться народжувати дітей – ось тут вам на допомогу лікар Комаровський, який має курси майбутніх батьків, де можна навчитися, як стати мамою й татом і зберегти щастя й любов.
І я б найбільше на світі хотів, щоб Гордон як батько-герой поставив мені запитання, наприклад, а як зробити так: а як зустріти дружину з пологового будинку, а як підготувати, а як зробити те, а як зробити це... Розумієш ? Ось я хотів би розмовляти з тобою на ці теми. І сподіваюся, що це станеться. Тому я пропоную з тобою випити за повоєнний бум народжуваності. І цей бум буде реалізований людьми, які знають, що країна перемогла не лише фашизм і рашизм, а вона перемогла зловтіху, брехню і злодійство. А розпалювачі, які бачать своє головне завдання в тому, щоб нацькувати українців одне на одного, – вони знайшли своє місце на звалищі історії й у в'язниці. Щоб прокуратура знала чим займатися.
– Лікарю, скажіть, ви оптиміст?
– Ну, оскільки я у 14-му році всім радив їхати...
– Радили?
– А ти що, не радив?
– У 14-му? Ні.
– А я – так.
– Я радив повертатися. (Сміється).
– А я у 14-му казав, що треба їхати. Наприкінці 14-го. Коли одразу відповіді на запитання... Коли приходить нова влада, то ти, звісно, завмираєш в очікуванні. А остаточне рішення тобі видно за призначеннями. Перші призначення – і відразу всі ілюзії й решта тощо.
Головне – щоб в Україні побудували соціальні сходи. Соціальні сходи. Знаєш, сьогодні мені розповіли страшну історію про те, як... Я не маю сумніву, що вона правильна. Тобто хлопець. дуже талановитий програміст, який працює на канадську компанію на аутсорсі в Україні. І компанія йому повідомляє: "Або ви їдете з України, або ми припиняємо співпрацю". Тобто вони зацікавлені в наших... Я вже не вперше чую про це. Ось ці всі, які нас підтримують тощо. Вони просто підтримують, але знають, що найдорожче в Україні – це українці, це люди, мозок. І коли ми зрозуміємо, що найцінніше – це люди, турбота про людей, що кожен, хто тут навчає, хто ділить людей на патріотів, правильних українців, неправильних українців, – це найстрашніші вороги... Розумієте? І це головне. Це мене найбільше турбує.
Я бачу інше майбутнє в цій країні, у моїй країні. Як ти кажеш, "тому в мене багато дітей, що я звідси їхати не хочу". Так? Я хочу, щоб майбутнє наших дітей, наших онуків було пов'язане з Україною, але не просто з Україною за фактом територіальним, а з Україною незалежною, чесною, у якій є абсолютна нетерпимість до брехні і злодійства, у якій влада дослухається до критики, у якій є соціальні сходи, у яких кожна людина знає, що якщо вона любить країну і готова жити на цій території й дотримуватися цих законів, то в неї є безмежні соціальні сходи, що для того, щоб стати всім у країні, не треба бути кумом... І коли зникне інститут кумівства, коли буде прописано алгоритм обіймання будь-якої посади: для того, щоб стати чиновником, треба те, те... Треба вміти не головою кивати й дупи лизати, а відповідати критеріям, бути професіоналом... Ось коли я побачу у владі професіоналів, коли в комітеті з охорони здоров'я будуть найкрутіші лікарі... Але вони туди не хочуть.
– Вам Зеленський пропонував очолити комітет. Ви ж не пішли.
– Мені просто в Раду пропонували.
– Міністром охорони здоров'я пропонував?
– Та ні, це все казки. Що ви нісенітницю кажете? Мені пропонували йти в Раду. Ну й далі що? Що я там забув, у Раді? Депутатів 450, а Комаровський один.
– Ви дозволите мені підсумувати?
– Слово "підсумувати" у твоїх устах звучить дуже еротично. (Сміється).
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– (Сміється). Любі друзі, я, на відміну від доктора Комаровського, влади не люблю. Жодної. Ніколи не любив жодної влади. Я дуже люблю нашу чудову країну. Я хочу випити за Україну, за Збройні сили України, за кожного українця, за вас – усіх, хто нас зараз дивиться, – за нашу перемогу. Бо без нашої перемоги України немає. За лікаря Комаровського – патріота України, – якого я дуже люблю. Він іноді нервує, переживає, але це не тому, що він кон'юнктурний чи йому хтось платить за це. Ні. Він це відчуває. Я його розумію.
– Така людина.
– Така людина. За Україну, за вас, за вас, лікарю, і за нашу перемогу. Щоб скоріше.
– Наше головне завдання – усіх – дочекатися перемоги й уціліти. Тому, любі мої, тримаймося і єднаймося. Ми обов'язково переможемо. Слава Україні.
– Героям слава! І до дна, лікарю.
– Умовив. Була б проблема...
– Ось на цьому...
– Бацман уб'є, якщо я розіб'ю цей келих.
– Вона вас уб'є хоч так, хоч сяк.
– Коли я їй розкрию на тебе очі, подивимося, кого вона вб'є.
– (Сміється). Ось на цьому можна поставити крапку. До нових зустрічей. Дякую, лікарю.