-2 Київ
Усі прогнози щодо коронавірусу розбиваються. "Омікрон" перевернув усе
– То що, ти готовий до ефіру?
– До зефіру.
– До речі, про зефір. Мене дуже засмучує, що ти взагалі не дивишся і тобі не доповідають, що про тебе кажуть.
– Мені так доповідають... Ви не уявляєте скільки.
– Тобі доповідають? Тобі, схоже, переповідають. Тому що я нещодавно в ефірі в Наташі Влащенко сказав, що після того, як ми брали участь у змові, надалі я з тобою нічого спільного не матиму. Тому що я, схоже, єдина людина в Україні, якій ти ще не подарував зефір.
– Ви завтра ще в Києві, лікарю?
– Ти позорище, Гордон.
– Я знав це. Мені й Зеленський сказав, що я позорище…
– Ну, просто ми з тобою стільки років знайомі, я ж до тебе, як до рідного, а ти для мене... Ну я розумію, що, звісно ж, пірамідки в цих яйцях – це так, це, звісно, наше...
– Це буде хіт сезону, лікарю.
– Добре. Ну, давай ефір.
– Кефір.
– Давай.
– Лікарю, ви завтра ще в Києві?
– У мене ж завтра зустріч із Васею.
– Я обіцяю: завтра все буде. І зефір, і кефір, і чифір, і цукерки "Гордон у шоколаді", і шоколадки, і халва. Ви будете весь солодкий, аж липкий.
– Тож, дівки, готуйтеся до облизування.
– Євгене Олеговичу, я дуже радий, що ми знову з вами зустрічаємося. Я хотів би розпочати не зі змови і не з догани, а із серйозної розмови про COVID-19. Я зрозумів, що жарти закінчилися, коли мій тато, щепившись двічі, захворів двічі на COVID-19. Після двох щеплень. Що відбувається?
– Ну, це особливість того, як імунна система реагує саме на цього збудника. Ми не можемо ні за допомогою вакцинації, ні за допомогою перенесеного захворювання створити антитіла, які називають нейтралізувальними, тобто такими, які ідеально підходять до нового вірусу. Тобто, умовно кажучи, коли до нас в організм потрапляє вірус, то антитіла, які в нас є внаслідок вакцинації, не можуть повністю його нейтралізувати. Вони послаблюють його дію – не дають йому нас убити. Але захистити від хвороби вони не можуть. Це особливість коронавірусу внаслідок його мутацій тощо. Зараз, в аспекті [розповсюдження штаму коронавірусу] "Омікрон", який... Ми зараз усі на порозі. Хоча насправді мені здається, ми вже давно переступили цей поріг. Просто якщо врахувати, скільки тестів ми робимо за безплатно... Розумієте? У нас величезний дефіцит безплатних тестів.
– Ну, ви, може, й за безплатно, а ми – платно.
– Я ж до того й веду: якби розуміли, що майже щодня американський Конгрес розповідає про те, скільки грошей вони виділяють на те, щоб закупити безплатні тести... Якщо говорять про те, що у США за один день виявлено понад 1 млн випадків коронавірусної інфекції, то ви знаєте, скільки зробили тестів?
– Жах.
– Тому якби ми робили стільки ж тестів, то, звісно, ми мали б зовсім іншу картину.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Але американці хворіють не менше за наших. Може, ще й більше.
– Можливо. Не менше і не більше. Ми ж зараз про інше трішки говоримо: про те, що ми не маємо, на жаль, об'єктивної картини. Ми загалом сьогодні маємо визнати таке: заразність "Омікрону" наближається до заразності кору. Тобто це одна з найзаразніших інфекцій, які є на земній кулі. Порівнятися з кором не може, мабуть, ніщо. І "Омікрон" практично такий самий. Тому, як я сказав місяць тому, "Омікрон" прийде в кожну носоглотку… Жодні маски, жодні протиепідемічні заходи не спрацюють. Ми матимемо цей вірус. Чим це скінчиться? Найімовірніше, усі ті, хто щеплений, хто вже хворів, матимуть легку форму захворювання.
Багато хто каже: він легший, не легший... Ну, от візьмімо грип. Одній зі 100 людей стає зле. А тут той самий грип, і зле стає одному з 1000. Реально зле. Але занедужають десятки мільйонів. Тому загальна кількість тих, кому буде дуже зле і на кого забракне медицини й кисню, буде величезною.
– Вам не здається, що нас хочуть винищити? Ну, не нас із вами вдвох, а взагалі всіх.
– Не за допомогою "Омікрона" нас усіх винищать. Нас швидше винищать соціальні мережі. Нас швидше винищить екологія. "Омікрон" – це природна хвороба. Ще раз кажу: ми еволюційно вміємо боротися з інфекційними захворюваннями. Організм до цього готовий. Але організм не готовий до того, щоб діти сиділи від ранку до ночі, витріщившись у телефон. До цього ми не готові.
– Слухайте, ну двічі хворіти на COVID-19 після двох щеплень – це взагалі... То а що зі щепленням робити?
– Зачекай, стоп. Тебе якось дивує ситуація, коли, наприклад, є мільйони дітей, які не вилазять із соплів?
– Добре. Я особисто зробив два щеплення торік у травні.
– Тобі треба робити бустер. Однозначно.
– Робити?
– Так, ти маєш зробити бустер. Загалом усі дорослі жителі країни, особливо із груп ризику… Тобто 60+, діабет, ожиріння, гіпертонія.
– Групи іриска.
– Я теж хотів би жартувати на ці теми, але люди мають серйозно ставитися до цього.
– Тобто бустерне щеплення робити треба?
– Робити треба, звісно. Я взагалі вважаю, що це мінімально можливе зло в обставинах, які склалися.
– А потім і четверте, п'яте?
– Не робіть. Хворійте.
– Ні, серйозно. Потім четверте, п'яте?
– А потім – ніхто не знає.
– Навіть ви?
– І я не знаю. Ніхто не знає. Тому що всі прогнози щодо коронавірусу розбиваються. "Омікрон" перевернув усе... Здавалося б, "Дельта" вже яка заразна була, але уявити, що можливий коронавірус, заразніший за "Дельту" в кілька разів, – це взагалі...
– Якийсь жах.
– Якби це був іще найбільший жах людства... У людства є інші жахи. Головне – зрозумійте, друзі – ми маємо алгоритми дій. У що треба вкладати гроші, на кого звертати увагу, хто у групах ризику, ким треба займатися, кого насамперед підтримувати. Інше питання в тому, що нам завжди цікавіше підтримувати когось іншого. Логіки часто дуже немає в нашій реакції на все це: я не чув, щоб хтось зараз почав масово обговорювати тему, що треба терміново змінювати вентиляційні системи в офісних будівлях і школах. Що треба контролювати параметри повітря. Я говорю, говорю, але таке враження, що це просто нікому не цікаво. Але ж на цьому теж можна купу грошей відмити. Ну, друзі, це теж заробіток. Але в епоху стрімкого поширення хвороб, що передаються повітряно-крапельним шляхом, є лише два способи профілактики: вакцинація і вентиляція. Ми позаду планети всієї в аспекті вакцинації. Ми свої вакцини зробити не можемо і не зробимо їх іще довго. Нам дають готовий препарат. Ми беремо і робимо. Але, вибачте, будь ласка, ніхто не приїде з-за бугра і не організує у вашому магазині припливно-витяжну вентиляцію. Ніхто у школі або в дитячому садку, куди ходить ваша дитина, не проконтролює температуру, вологість і режим газообміну. Можна ж зібрати мерії, купити обладнання, встановити, ну, украсти трішки навіть собі зрештою, – хоч користь буде, бляха-муха.
– Був нещодавно в Харкові...
– Скажи.
– Люди поїхали на Мальдіви, на Канари, а ми поїхали в Харків. Зібрали велику компанію – 17 людей.
– Дочекалися, щоб я з Харкова поїхав, – і поїхали.
– Ми думали, ви будете з нами, але ви поїхали у Карпати.
– Я поїхав у Карпати.
– Добре. Хотів поговорити з вами про Харків. Ну, потрясіння, звісно. Не тому, що ви там живете, а тому, що місто так привели до тями, я вам скажу.
– Так, чудово.
– Кернеса вже немає.
– Але його справа живе.
– Але його справа живе. Я вважаю за свій обов'язок сказати, що він був молодець, чудовий мер. У Києві, на жаль, такого немає. Дороги, освітлення, підсвічування – усе, за що не візьмися, – на найвищому рівні. Мені здається, Харків сьогодні – одне з найкращих міст Європи, реально.
– Отже, тобі доведеться брати в Терехова інтерв'ю. Тому що треба розуміти, як усе це роблять.
– Я вам скажу більше. Я просто переїду жити до Харкова, мабуть.
– Брешеш ти все. Не переїдеш. Ти тут вріс. Навіть більше: ти найкращі харківські кадри перетягнув до себе. Навіть просто в дім затягнув.
– Так, лишилася дрібниця – ви. Скоро вас перетягнемо.
– Я тримаюся подалі від вас і від Києва. Так, я тобі скажу, спокійніше. Але насправді кейс Харкова багато в чому є показовим. Дивися: із Харкова три-чотири рейси на день до Стамбула. І якщо ти подивишся – ці рейси заповнені.
– А назад? Один?
– Ні, ні, Дмитрику. Вони до нас летять. І для бізнесу, і просто погуляти, відпочити, і походити містом, і торговельними центрами... Усе це дуже гарно.
Усе, що українцям треба, – щоб держава мінімізувала наїзди на нас
– Гарно.
– Просто погуляти містом, якщо тобі треба розвіятися і відпочити. Я взагалі в ситуації, коли дуже складно кудись виїхати, кажу людям: "Кияни, вінничани, житомиряни, ви з Івано-Франківська, зі Львова хочете кудись злітати на вікенд? Приїжджайте до Харкова, погуляйте тут. Тут є що подивитися. Ви побачите, як це. Просто які ви наробите фотографії..."
– Так, лікарю, ви робите класні.
– "Ви наробите фоточок у Харкові – усі вам заздритимуть. І нашому місту реклама. Ми будемо щасливими".
– Я розмовляв із багатьма людьми. Від Юрія Сапронова, якого я вважаю одним з облич Харкова...
– Я мрію побачити твоє інтерв'ю з ним.
– Так, я зроблю обов'язково.
– Бо він, знаєте, дуже світла людина.
– Абсолютно.
– І мені здається взагалі, що нам бракує світлих людей.
– Я зроблю з ним обов'язково інтерв'ю. Ми домовилися. Він дуже цікава людина, звісно. Від Юрія Сапронова до простого водія, із ким ми спілкувалися за ці дні. Я з багатьма харків'янами поговорив. Знаєте, що вони кажуть? По-перше, вони дивуються: "Те, що українські канали можна дивитися за гроші, а російські – безплатно, – це диверсія взагалі?" І я кажу: "Звісно, диверсія". Тому що лише російські агенти могли зробити так, щоб українські канали українці дивилися за гроші, а російські – безплатно. Потім вони кажуть: "Ми любимо Україну, ми не хочемо в Росію..." Кажуть усі харків'яни, з ким я розмовляв. "Ми не хочемо в Росію. Але ми, до речі, дуже любимо українську мову, хоча ми розмовляємо російською тут, у Харкові. І нам дуже не подобається, що нас ламають через пень-колоду".
– І наших дітей, до речі.
– "І наших дітей. І ви з Києва з нами трішки м'якше якось, компроміс якийсь спробуйте знайти". Я запитую: "Скажіть, будь ласка: а якщо кав'ярня звичайна, де розмовляють російською, платитиме податки 20%, а кав'ярня, де розмовляють українською, платитиме 15%, – це ок?" Вони кажуть: "Клас".
– Та я теж про це говорю все життя.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– А якщо школи, де навчають українською, платитимуть 10%…
– Школи взагалі нічого не мають платити.
– Добре.
– Це ми їм маємо платити.
– Приклад невдалий...
– Ну, усе зрозуміло.
– Тобто за допомогою податків м'яко українізувати. Не нагинати людей...
– Зачекай. Нумо про інше. У неділю [16 січня] почала діяти норма про те, що всі державні газети мають бути лише...
– Про газети забудьте, лікарю. Їх немає, вони й так померли.
– Добре. Але уяви собі просто... Ми ж чудово розуміємо, що паперові газети, у принципі, помирали, а зараз їх – що? – просто вб'ють остаточно.
– Так.
– Є, умовно кажучи, газета, яка має якийсь тираж, і цей тираж купують. Так? Є газета, яку друкує колектив людей російською мовою, і її хтось купує. Тобто люди є самодостатніми. І тут держава раптом каже: "Ні, вам цю газету видавати не можна". А чого держава взагалі лізе в це? Я навіть інший приклад тобі наведу. Щодо того, як лізе держава.
– Книжки.
– Ні, не книжки. Навіть іще ближче. Ось ти знаєш хоч одного таксиста-мільйонера? Ну, розумієш, яка важка праця працювати таксистом?
– Звісно.
– Червоні очі, постійна машина, цілий день за кермом, і які тобі трапляться ще клієнти... Це ризик для життя реальний.
– Так. І геморой до того ж.
– Нереальний. А скільки в таксистів професійних хвороб: і геморой, і варикоз, ішемія, інсульти... Це дуже просто. Ось працює людина таксистом. Чого ви, блін, до неї лізете з вашим касовим апаратом? Ось скажи мені, будь ласка.
– Виродки взагалі. Виродки.
– Розумієш, яка ситуація...
– Тобто таксист сьогодні, обслуживши клієнта, мусить йому чек дати.
– Ну, звісно. А як же інакше? Таксисти ж – головні люди, які обдирають нашу країну. Ми ж мусимо за ними стежити, щоб, не дай боже, вони дві гривні повз державну кишеню... Яка, на хрін, деолігархізація? Ось вони, олігархи, за якими треба пильнувати. Насправді те, що зараз відбувається, – для мене це є привід для глобального відчаю. Завжди мені здавалося, що наше головне завдання, щоб наша улюблена країна процвітала, – зробити дві речі: щоб українці любили одне одного (принаймні сприймали кожного жителя країни як брата), припинити з'ясування стосунків. Перше. І друге: ми маємо поважати, цінувати нашу державу. Не Батьківщину, а державу.
– Батьківщину ми й так любимо.
– Так, ми й так любимо. Тобто все, що нам треба, – щоб держава мінімізувала наїзди на нас, щоб держава займалася чим?
– Обслуговуванням.
– Обслуговуванням наших інтересів.
– Населення.
– І мені здавалося, що зміна поколінь влади… Усі, хто був раніше, – це люди, які піднялися під совком, які були комсомольцями, комуністами тощо. Вони звикли до домінантної ролі держави. І ось їх нарешті ми посунули. І прийшли молоді люди, які розуміють, як погано, коли тебе тиснуть... І що ми бачимо? Штрафи треба збільшити. Касові апарати. Того не можна друкувати, цією мовою не можна розмовляти, ми ще одного фюрера введемо, який контролюватиме і рахуватиме відсотки, якою мовою скільки можна говорити. Про податки взагалі не хочу говорити – це окрема тема… Техогляд – повернути. Повернути обов'язково. Без нього ніяк. Там же корупції немає. Тепер уже нова пропозиція: бали треба рахувати за порушення правил дорожнього руху. І ця памолодь тільки й думає: "Що б нам таке, хрін, придумати, щоб ми ще одну копієчку в них забрали?" І це все прикривають якимись дебільними розмовами про деолігархізацію.
У нас є колективний олігарх – український народ, який знахабнів, на думку нашої влади, і якого треба постійно розкуркулювати. Ти розумієш? Це чистісінький мем. Ура, товариші. І це для мене, наприклад, мало не головна особиста трагедія. Тому що коли молоді люди, не виховані за совка, приходять у владу, раптом з'ясовується, що все найненависніше, що було в цій радянській владі, – комсомольські збори, божевільний вождизм... І ми бачимо суто комсомольські збори. Ну, що з ними робити? А де ми візьмемо інших тоді, Дмитрику? А вони, схоже, скінчилися. Тому що ніхто не хоче вождизму. Вони де? Вони кажуть: "До побачення, до побачення". А ти мені кажеш із Харкова переїжджати до Києва. Чого вже до Києва переїжджати? Уже у Вільнюс треба їхати.
Мене дуже бентежить інтелектуальний рівень народу. Виявляється, щоб організувати змову, 20 публічних людей мають виїхати до іншої країни, зібратися, сфотографуватися і викласти цю фотографію в інтернет…
– У Вільнюсі ви вже були. І я з вами...
– Що, ти хочеш про це поговорити?
– Так. Ви змову зібралися влаштувати? Скажіть чесно.
– Ух, падло.
– Це харківська мафія зібралася: ви, Аваков, Олеся Бацман. Хто ще з Харкова?
– Коли ти говориш про харківську мафію, я почав би з Бацман.
– Добре. Бацман...
– Бацман, чоловік Бацман...
– Так, він не з Харкова.
– Не харківська людина, коли починає жити з харківською, теж стає харківською. Тож ти теж харківський, Гордон.
– Ага. Тобто я вже теж мафія?
– Ти головна мафія. Але насправді це дуже сумно, чесно тобі скажу.
– Ну, чесно скажіть. Ви поїхали святкувати день народження Савіка Шустера. Це ж прикриття було.
– Ну, звісно.
– Насправді змову поїхали робити? Нині можна вже зізнатися. Ми записуємо інтерв'ю пізно ввечері... Яке сьогодні число, лікарю?
– 16-те.
– 16 січня. Вийде це інтерв'ю у вівторок, 18-го. Ну, зізнайтеся чесно: поїхали змову робити?
– Ти знаєш, я чого зараз...
– В очі дивіться.
– Зрозумів. Зараз я розповім тобі одну історію. 91-го року газета "Комсомольська правда" надрукувала таку статтю... Почалася свобода слова, демократія. На мою думку, почалося це навіть із 89-го року.
– Із 85-го, скажімо.
– Ні, 89-го з'явилися статті щодо того, що зі щепленнями не все добре і купа народу перестала вакцинуватися. І 91-го почалася епідемія дифтерії. І це якось на мене дуже впало, дуже подряпало моє життя. Я про це згадую постійно. Пам'ятаю, до нас надійшло семеро дітей із однієї сім'ї – тато був священник. Цілком чудові діти. Це був 93-й рік, як я зараз пам'ятаю. І один шестирічний хлопчик мав дифтерійний круп. Це коли запалена гортань і в ній утворюються плівки, що перекривають горло. Звичайний круп, який буває під час вірусних інфекцій у тяжкій формі, лікують інтубацією. А дифтерійний круп не можна лікувати інтубацією: трубку перекривають ці плівки, і дитина просто вмирає. Тому під час дифтерійного крупу роблять трахеотомію, тобто розрізають. Була унікальна ситуація. Хлопчик шестирічний робив усе... Його якось так виховали батьки. Можливо, це правильне православне виховання. Його звали Коля. "Колю, відкрий рота". Коля відкриває рота. І я пам'ятаю, ми із цим хлопчиком сиділи один навпроти одного протягом трьох діб. Трьох діб. Ну, я іноді відключався, спав, і він іноді відключався. А решту часу він задихався. Він відкривав рота – і я в нього з рота, з гортані витягав...
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Руками?
– Ні, корнцангом... Витягав ці плівки. І ось ми сиділи там три доби, щоб не робити трахеотомії. Паралельно в мене був, як зараз пам'ятаю, теж Коля, йому було чотири роки. Циганська сім'я. Уявляєш, що таке чотирирічне циганча? Його ж укласти неможливо. А в цього був після дифтерії міокардит. Ось він лежить горизонтально – у нього пульс 80. Варто йому встати, сісти – у нього пульс 40. Отже, якщо він встане – помре, просто серце зупиниться. І навколо нього всі водили хороводи, співали. І я щодня приходив додому і чекав, що мені зараз зателефонують медсестри і скажуть, що Коля помер. І це було два місяці. А коли закінчувався Коля, був якийсь Вася. Потім був якийсь Петя. І все це тривало п'ять років. І ось п'ять років мого життя я щодня чекав на дзвінок. І іноді ці дзвінки були: "Лікарю, цей помер". Або "приїжджайте терміново". І ти схоплювався, біг, їхав тощо. І я зараз думаю про те, що так я провів усі свої найкращі роки життя. Розумієш?
– В очікуванні.
– В очікуванні дзвінка, в очікуванні смерті, в очікуванні того, що, можливо, колись стане краще. А поки я цим усім займався, хтось займався бізнесом, хтось займався рекетом, хтось грав у карти. Розумієш? А потім усі ці люди стали очманіти якими начальниками і стали мені розповідати, що таке мораль. Про те, що я, виявляється, можу продатися.
Я тобі чесно скажу: я щодня щонайменше на 30–40 листів відповідаю із запитаннями. Безплатно. Водночас я тобі хочу сказати, що якщо ти на день відповів на 40 листів, то якщо ти отримаєш наступного дня одне "дякую", тобі це пощастило. Зазвичай "дякую" навіть не кажуть. Але із 40 листів про 10 напишуть таке: "Я у вас тут запитувала, чим робити бустер. Ви мені відповіли – Pfizer. А надішліть мені, будь ласка, нормативні документи, чому ви так написали". Розумієш? Ось, у принципі, я ніби знаю, як у нас зараз кажуть "дякую" тощо. Але однаково якісь падли від ранку до ночі мене вчать моралі. Чому я про це згадую? За мотивами банального дня народження створюють розслідування, блін. Розумієш? Скажи, будь ласка, я заслужив, щоб за мною стежила СБУ?
– А стежить?
– А хер їх знає. Але, судячи з того, що я бачив себе у фільмі, знятому СБУ, то, напевно, стежить. Тобто ми, виходить, у цій країні платимо податки для того, щоб вони за нами стежили? Їм більше стежити ні за ким? Ба більше, мене дуже бентежить інтелектуальний рівень народу. Виявляється, щоб створити змову, 20 публічних людей мають виїхати до іншої країни, зібратися, сфотографуватися, викласти цю фотографію в інтернет – і це називають "змовою". Водночас коли деякі люди намагаються це видати як інформаційний привід, то у цього відео понад мільйон переглядів і сотні тисяч коментарів: "Які, бл…дь, змовники!" Розумієш? По-перше, я вже сказав Паші [Єлізарову], що ніколи більше без заздалегідь підготовленої програми не поїду на день народження. Пишіть: "Банкет, змова, переворот". Щоб я знав, що у програмі, зрештою.
– "Оргія", нарешті.
– "Оргія", зрештою, так.
– Ви поїхали за оргією взагалі.
– Мені обіцяли оргію. Але втягнули у переворот...
– А ви не знали, що оргія і переворот – це одне й те саме?
– Я знаю, що у процесі оргії бувають перевороти, але що так круто, я не знав, чесно скажу. Так це сумно. А сумно чому? Я не бачу просвіту.
– Зачекайте про просвіт. Ми ще поговоримо про це. Я про переворот. То ви брали участь у перевороті чи ні?
– Ну, дивися.
– Перевертали когось?
– Якщо те, що було, має назву переворот – так, перевертав, поза будь-яким сумнівом.
– День народження хоч добре минув?
– День народження минув добре. Було дуже смачно, було дуже гарно, були дуже цікаві люди, із якими цікаво було поспілкуватися.
– Так.
– Що "так"? Ні! Не втягуй мене. Іди, Гордон.
Ми не можемо дозволити собі Конституцію, яка допускає монобільшість. Навіть якщо до влади прийде ідеальна людина
– Добре.
– Я тобі чесно скажу: ти вже разів 10...
– А то й 15.
– А то й 15 публічно відповідав на запитання, чому ти не хочеш бути президентом. Я пам'ятаю.
– Так.
– І щоразу суть така: "Треба бути повним ідіотом, щоб погодитися бути президентом".
– Так. Ви перший про це сказали.
– Зачекай. І Гордон каже: "Я такий експерт, друзі. Ну навіщо? Я так добре живу... На хріна мені бути президентом? Я не хочу бути президентом. Я запропонував бути президентом Комаровському". Тобто ти мені добра?..
– Але ж це правда.
– Так. Тобто тобі воно не потрібне, а мені воно наче треба?
– Я вам 2018 року кілька разів офіційно пропонував іти у президенти. Це правда?
– Це правда. І я тебе не менш офіційно послав.
– Так.
– Куди? Запікайте.
– Так. І я вже зібрався туди йти, але тут, дякувати богу, Володимир Олександрович трапився. Ну, добре, що трапився, а то Порошенка б мали.
– Поїхали далі. Поїхали. Ти мене намагаєшся спровокувати. Ні фіга в тебе не вийде.
– Що, недобре?
– Я хочу тобі сказати, що мої конкретні, прості слова "ну, лоханулися", які я сприймаю як синонім "зробили помилку", через твої ці "ми лохи" перетворили... Я розумію, що для тебе зробити...
– Ні. Я запитав: "Лікарю, то що, ми лохи?" Я ж у вас чесно запитав.
– Так. Але я тобі насправді хочу сказати, що тут є інше. Ми дійсно маємо визнати, що жодного іншого вибору в нас реально не було.
– Звісно, не було.
– Питання в іншому. Питання в тому, що якби ми пішли й тихо проголосували, то, можливо, монобільшості не було б. Розумієш?
– Так, монобільшості не було б.
– На підсумки президентських виборів ми не могли вплинути. Але той факт, що президента підтримує така кількість людей, певну роль відіграв у тому, що ми маємо унікальний прецедент, який є винятково небезпечним в аспекті державності України. Винятково небезпечним. І я вважаю, що така ситуація не має повторитися, навіть якщо ідеальна людина приходить. Ми не можемо дозволити собі Конституцію, яка допускає монобільшість.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Зараз, лікарю. Повернімося трохи назад.
– Це дуже важливо.
– Скажіть: ми лохи чи не лохи? Я мушу з'ясувати це для себе.
– Ти лох.
– А ви?
– І я лох. Але кожен сам собою, із різних причин.
– Але ми лохи, які покаялися?
– Та ні, ну, каються у злочинах. А ми не мали вибору.
– Ну, ми нормальні лохи. Так?
– Мабуть.
– Не кінчені, скажімо так?
– Ні. Слово "кінчений" – погано, тут не використовують. Зі словом "лох" вживають слово "конкретний". Зрозуміло?
– Тобто ми не конкретні?
– Я звичайний, а ти конкретний.
– А я таки конкретний?
– Ти конкретний, однозначно.
– Добре.
– Порівняно з тим, що я зробив... Я просто постояв поруч. А ти на три години зробив інтерв'ю. Тому вибач.
– І як мені із цим тепер жити?
– Тобі жити не з цим – тобі жити з Бацман.
– Дякувати богу.
– Із цим жити не треба. Через це треба перейти.
– Тепер дивіться. Ви кажете, за вами стежили у Вільнюсі. І за вами, і за мною стежили у Вільнюсі. Але ж за мною стежать і в Києві. Ви знаєте, що Служба безпеки України здійснює негласні слідчо-розшукові дії стосовно мене?
– Так, звісно. Ти про це багато разів розповідав.
– Андрій Богдан сказав мені в інтерв'ю, що Зеленський дав вказівку щодо мене. Вони стежать за мною, слухають мене тощо.
– Ну, це правильно. Я б теж стежив за тобою.
– Так я б і сам за собою стежив. Вам не соромно тепер спілкуватися зі мною? За вами теж стежитимуть тепер.
– Чого "стежитимуть"? Я думаю, що...
– Із подвоєною силою.
– Ні, насправді навіть коли ми з тобою домовилися зустрітися, я подумав: "Яке свято в ботів буде..." Тобто мої боти і твої боти одне одного як зможуть...
Я не розумію, як можна кожен божий день із усіх прасок розповідати, що в нас завтра війна, а парламент – на канікулах
– Урочисто.
– Можна одним постом подвійний заробіток. Тобто сьогодні просто подвійний куш. А якщо врахувати, що сьогодні ще вечір неділі, то є їм узагалі сьогодні... Блін, скільки вони на нас сьогодні піднімуть грошей?
– Багато хто сьогодні воскресне.
– Та взагалі, слухай.
– Євгене Олеговичу, настрій поганий?
– Жахливий. Тобто раніше я чогось чекав, чогось чекав, а зараз така мерзенна безнадія...
– А якого хера було змови влаштовувати?
– Ну, я був певен, що має відбутися якась зміна поколінь, що для людини, яка має попереду все життя і його треба прожити в цій країні... Розумієш? Якщо ти хочеш прожити в цій країні, то ти не можеш діяти так, як ти дієш. Ну те, що робить той самий депутатський корпус... Я взагалі не розумію, як можна кожен божий день з усіх прасок розповідати, що в нас завтра війна, а парламенту немає, депутати на канікулах.
– А під шумок бабки цуплять.
– У такій ситуації треба людям сказати, що президент на місці, весь офіс працює, депутати на місці, скасували канікули, бо щодня можуть знадобитися важливі рішення.
– Я вам хочу поставити дуже класне запитання. Ви ж були на дні народження Савіка Шустера. Туди прилітав Рінат Ахметов. Ви мені скажіть: Ахметов купив вас?
– Я намагаюся зрозуміти, а скільки я коштую.
– Народ хвилюється: купив вас Ахметов чи ще ні? Чи, може, Коломойський вас купив?
– Ні. Якби Коломойський мене купив, я тоді приходив би не до тебе в гості, а до Наташі Мосійчук.
– Логічно.
– Я туди не ходжу.
– А чого ви туди не ходите?
– Ну, з одного боку, не кличуть. Потім є низка міркувань, із яких не хочу. Ну, є в мене свої таргани. Я своїми тарганами з тобою не збираюся ділитися.
– У вас ще й клопи є?
– Клопів немає, а таргани є. Тому є деякі міркування... До речі, не ходжу через тебе.
– Чому?
– А я тобі можу сказати. У тебе був день народження до коронавірусу.
– Так...
– І там Катя Осадча записувала "Світське життя".
– Так, пам'ятаю.
– Ну, ось можеш знайти це "Світське життя". І вона брала в мене інтерв'ю на твоєму дні народження, а потім "1+1" показав це відео. Вони мене дублювали. Навіть не субтитри. Їм треба було, щоб навіть голосу мого не було чути. Вони мене дублювали.
– Українською мовою.
– Так.
– Тому що ви незрозуміло розмовляєте російською.
– Ну, так. Дожився, йоклмн. У моїй власній країні мене дублюють.
– Навчіться думки правильно висловлювати.
– Тому я думаю, що мені там нічого робити. Я вважаю, що так плюнути – це жахливо. Я вважаю, що це пряма образа.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Добре. Купили вас чи ні, ви скажіть мені.
– Ні. Ніхто ще не купив мене. І знову-таки, є купа міркувань. Мене ніхто не купив – водночас ми живемо в абсолютному безправ'ї. Ну, під час кожної моєї появи в публічній площині я розповідаю, що від мого імені якісь бандити продають ліки, які потенційно можуть убити людей.
– Досі?
– Що означає "досі"? Та щодня! Та дедалі більше. Я про це заявляю публічно. Я ці документи переслав особисто заступнику міністра внутрішніх справ, який сказав: "Розберемося". Нуль. Розумієш? От просто нуль. Тобто це моя держава, яка за мною стежить, яка вчить мене патріотизму, яка звинувачує мене в тому, що я продався, якій начхати на все, через що я в цьому житті пройшов. Розумієш? Які мене ображають що божого дня. Але вони свої функції виконати не можуть.
– Ви уразливий який...
– Сука... Я б тобі показав уразливість...
– Покажіть мені.
– Так, можеш розповідати.
– Від мого імені теж пишуть: "Ліки проти потенції такі-то". Ну я ж...
– Ти ж розумієш... Це моє життя. Я лікар.
– Я спокійний. Бачите?
– Ні, милий. Я лікар. Коли від мого імені рекомендують ліки – це приниження моєї репутації. А що ти про це скажеш? На, глянь. Ось такі листи мені надходять. Читай.
– "Ні, сепаратюга. За сепаратизм та пропаганду смертельних вакцин доведеться платити головою".
– І далі всі мої особисті дані. Подивися.
– Ну так.
– Зрозумів, так? Скажи, будь ласка, що це таке? Звідки вони взяли всі мої особисті дані? Із тих баз даних, які держава в нас бере й гарантує нам їхню безпеку. Скажи, будь ласка, то за ким треба стежити? То я ж не остання людина. Розумієш? І вони можуть робити з тобою що хочуть. Тобто мені погрожують смертю, за мною стежить СБУ, мене дискредитують що божий день. Державі на це насрати. Їм головне, щоб я, не дай боже, не пішов у владу. Та нахер мені ваша влада потрібна?
Я часто переймався питаннями: "Ну чому я не бачу в політиці нормальних людей? Чому будь-який нормальний хлопчина, який з осяйними очима йде в депутати, – 90% із них починають голосувати за командою?" Та ось тому, що будь-які спроби бути нормальним розбиваються об людей, яким треба терміново натирити купу бабок. Усе. Головне, що треба робити, – це брехати і красти.
Чи піде Зеленський на другий строк? Обов'язково. Влада – це чиста наркота
– А ви не хочете натирити купу бабок?
– Якби я хотів натирати, я б уже давно натирив. У мене можливостей тирити було багато в цій країні.
– Ну, то буде більше. Може, підете у політику?
– Дімо, розумієте, яка ситуація? Для мене ж це не смішки... Нам треба виробити механізм, як усе змінити. Наша країна не має майбутнього. У політику нормальна людина потрапити не може.
– Ви хочете мене зараз втягнути у змову?
– Я хочу, щоб ми з тобою залучили до обговорення розумних людей, які могли б сказати, як нам не повторити помилок, які країна наробила й далі робить. Країна, депутати, влада й надалі уперто формують у кожній людині ненависть до держави. Держава жодної своєї функції не виконує, постійно принижуючи й переслідуючи своїх громадян. Держава, яка активно закручує гайки, яка залазить у кожну кишеню. Водночас держава не може ні зберегти мої особисті дані, ні відреагувати на моє звернення про те, що мене постійно дискредитують. Але вона постійно чогось від мене вимагає. Не лише від мене – вона вимагає від будь-якого громадянина України. "Заплати податки, зроби те, зареєструй те, піди туди, того не можна, це можна"... Водночас держава громадянинові нічого натомість не дає. Тож мені страшно. Перед зовнішньою загрозою люди мають розуміти, що державу треба захищати. А люди не хочуть захищати цю державу, люди її ненавидять. Розумієш? Держава, яка лізе в ліжко, лізе в мову, лізе в релігію, лізе в кожну копійку. І тому хочу все поміняти. Але щойно я кажу, що треба міняти, виявляється, що я кажу тільки тому, що мені дав грошей особисто Ахметов. Зрозуміло?
– Так, атож.
– От і все. Є певна претензія. Я кажу, що є реальний витік персональних даних, – раз. Я кажу, що в нас у країні лікарський фальсифікат, – два. Я кажу, що не може людина просто так прийти до Ради – і ось уночі їй наснилося, що нам треба терміново закон про гральний бізнес. Терміново. І вона просто захотіла – узяла це й написала.
– Ви себе зараз видали. Так говорити може тільки людина, яку купив Ахметов.
– Ну все.
– Усе.
– І тому сперечатися не можна. Тому треба, як великий Жванецький багато разів говорив, від предмета суперечки перейти до особи, яка сперечається. Зрозуміло? Але ті люди, які мені телефонували ночами, які консультувалися, які за моїми книжками лікували своїх дітей – за моїми програмами, які я безоплатно виклав у спільний доступ, лікували своїх дітей, – ці люди масово потирають руки й розповідають про те, як я комусь продався. Розумієш?
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Це ви Володимира Олександровича маєте на увазі?
– Ні. Володимир Олександрович же взагалі до мене жодного стосунку не має.
– Слухайте, я кілька місяців тому сказав фразу, за яку Бацман на мене сильно образилася. Я сказав, що Зеленський для мене помер.
– Я б на місці Бацман теж на тебе образився.
– Я не жалкую про цю фразу. Я так відчуваю. До речі, "95-й квартал" зробив у новорічну ніч гарний пародійний номер: Гордон і Бацман у ліжку обговорюють свіжі новини. І Бацман у виконанні Олени Кравець каже Жені Кошовому, який мене грає: "Навіщо ти сказав, що Зеленський для тебе помер?" І це все у присутності президента. "Сказав би, що він трохи захворів, трохи втомився..." Скажіть, будь ласка, ви ображаєтеся на президента? На того президента, якого ви знали й любили.
– Ні. Я вже не в тому віці, щоб ображатися. Ба більше, за що ображатися? У нього своє життя, у нас своє. Виявилося, що це трохи не перетинається. Мені, наприклад, стільки говорили: "Квартал" про тебе [номер зробив]... Я не дивився.
– А ви не бачили, як ви в нашій спальні, у нашому ліжку лежали?
– Дімо, щиро скажу, не бачив. Присягаюся тобі. І я тобі скажу чому.
– Слухайте, чудовий номер був.
– Добре. Для тебе це чудовий номер, а для мене це... Я не хочу. Я їх так люблю всіх...
– Вам западло полежати з нами в ліжку?
– Не у присутності Володимира Олександровича.
– Ага, ось що вас бентежить.
– Так, і лише це. Лише це. Просто розумієш, яка ситуація? Адже і Женя, й Олена, і ще купа хлопців та дівчат були в мене у програмі, ми багато разів розмовляли, спілкувалися. Вони трохи старші – буквально на кілька років – за мого старшого сина. Я ставлюся до них, як до дітей...
– Гарні хлопці та дівчата.
– Вони такі класні, добрі... Але навіщо це мені дивитися? Нехай вони будуть для мене, як і раніше, добрими.
– Який ви вразливий... Я три-чотири рази дивився.
– Знаєш, Дімчику, я справді вразливий. Просто останні пів року привели до цілковитого краху моїх надій. Цілковитого, абсолютного. Я зараз не сподіваюся ні на кого. Це все. Просто коли я побачив, як в українській політиці відбувається повне витіснення всього світлого й доброго... Я щиро засмучений тим, що зараз не бачу жодних шансів. Я не бачу, як люди, які хотіли б не брехати, не красти й думати про слабких, про нещасних, про те, як комусь допомогти, можуть узяти владу у свої руки... Я не розумію, правда.
– Інтерв'ю Андрія Богдана ви дивилися?
– Так.
– Що ви думаєте про те, що він сказав?
– Я хочу сказати, що якщо Андрюха має рацію хоча б на 10% (а він, найімовірніше, має рацію на 20%, а то й на 30%), то це ще один камінь у той город, про який я кажу. Тобто це ще один із чинників, який свідчить про те, що я не бачу світлих перспектив.
– Вам не хочеться виїхати?
– А куди? А сенс? Зараз це вже буде триндець. Якби мої діти поїхали, я б зараз пішов на війну, у політику. Я б боровся за те, щоб вони повернулися.
– Пішли б у політику?
– Так. Якби в мене була мета, щоб вони повернулися. А вони не поїхали, вони тут. І тому я чудово знаю, що ці гади здатні на все. Завтра будь-якого мого друга, будь-якого мого сина зупинять і знайдуть у нього наркотики в автомобілі. Вони здатні на все. Нічого святого в цих людей немає... Ну, коротко кажучи, я справді перебуваю в такому стані... Мені так шкода... Ми така класна країна були... У нас були такі шанси шикарні... Але вони не зупиняться. Ба більше, я боюся, що вони почнуть закручувати серйозніші гайки. І коли вони почнуть їх закручувати, різьблення зірветься – і будуть мордобої, буде дуже погано і буде ще один Майдан, який уб'є країну остаточно.
– Будемо з вами перестукуватися в сусідніх камерах, не дай боже.
– Суки.
– Ви знаєте, як перестукуватися?
– Ну, будемо вчитися.
– Учіть уже. Щоб бути готовим.
– Час.
– Скажіть, будь ласка, чи піде Володимир Олександрович на другий строк?
– Обов'язково.
– Так?
– Це чиста наркота. Влада – це наркота.
Я не вірю, що можлива війна, за якої танкові колони заходитимуть із Росії на територію України. Якщо війна буде, то, найімовірніше, звідти щось полетить
– Піде?
– Звісно. Уже без цього не можна. Коли всі на тебе так дивляться, коли кожне твоє слово вирішує купу доль, робить людей мільйонерами, а інших можна посадити до в'язниці... Хоча ж у в'язницю нікого не садять особливо. Розумієш? Ні, ні, це такий кайф... Із цим треба прийти, мабуть, у світ. Я тобі ще раз кажу: коли мені санітарці доводилося робити зауваження – я почувався ніяково. Розумієш?
– Якщо піде, пройде він знову чи ні?
– Не знаю. Найімовірніше, так.
– Так?
– Мені вже здається, що так.
– Серйозно?
– Так, так. Зараз вони зроблять електронне голосування, під кінець грошей роздадуть... Люди продаються. Ось що мене бентежить. Люди продаються. Тобто коли мене купа народу, купа людей, яких купили, звинувачує у продажності... Це просто кайф чистий. І я бачу, що всі потихеньку мажуть лижі і, як пастор Шлаг...
– Шланг.
– Пастор Шланг. І потихеньку, потихеньку перебиратимуться через кордон. Коли ти озвучуєш якісь конкретні меседжі у країні, ти або згоден, або не згоден. Найцінніше у країні – це люди. А люди з країни їдуть.
– Масово.
– Масово. Тобто ми втрачаємо найдорожче. І в цьому є безліч зацікавлених.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Ще й найкращі люди їдуть.
– Так, авжеж. Просто їдуть активні. Ті, хто лишається, на майдани не вийдуть. Вони не суперники, вони не борці. Борці розуміють, що краще виїхати. У мене дача – у чотирьох навколишніх селах закрито чотири школи. Розумієш? Закривають школи, амбулаторії... Тепер уся ця земля належить агрохолдингу, і на неї немає претендентів, бо там ніхто не живе. І, правду кажучи, є купа зацікавлених, щоб ми максимально звідси звалили і не заважали. Тому що справді шикарна країна, яка може 20% світу нагодувати. Я розповідав у липні: коли їду з Харкова до Києва, то дорога Харків – Київ... Ти летів у Харків?
– Так, звісно.
– А ти наступного разу їдь.
– Гарна дорога?
– Ось поїдеш у липні, і вся дорога Харків – Київ – це прапор України розміром 400 км. Знизу яскраво-жовті соняшники – зверху блакитне небо. І ось ці 400 км яскраво-жовтих соняшників, але соняшникова олія удвічі дорожча, ніж у Польщі. Здрастуйте! Так ось продовжуємо про найголовніший наш капітал – людей. Люди звідси їдуть. І коли ти в них запитуєш: "Чому ви їдете?" – люди відповідають: "У нас є дві причини: безпека і медицина". Зрозуміло, що потім вони можуть сказати і про суди, і про свавілля. Але головні причини – безпека і медицина. Потім ми можемо говорити про дітей, про майбутнє, про освіту, наркоту, яку в школах продають.
З огляду на це, якщо наша головна мета – зберегти людський капітал, що треба зробити? Потрібно припинити тиск на людей. Так? Хоча б якщо люди важкою працею заробляють... Хоча б цей хлопець-таксист, який пахає з ранку до ночі й заробляє на свою сім'ю, не стоїть із протягнутою рукою – то дайте ж ви, гади, йому спокій. Друге: зрозуміймо ж, що коли ми беремо градацію, що скільки коштує, на що витрачати гроші, то на першому місці що має бути? Безпека, а на другому – медицина. Ну, візьмімо зарплати цих людей. В Інституті національної пам'яті, скільки він одержує за свою працю? Скільки одержує цей мовний омбудсмен? Скільки одержує грошей за важку, напружену працю? Чого ми взагалі ці інститути утримуємо державним коштом? Навіщо ми витрачаємо? Я розумію, що це копійки, але з миру по нитці. Ми можемо вигадати купу проєктів, олімпіади, президентські університети й усе інше. Нам треба зараз зупинити еміграцію, людям допомогти.
– Але президент же сказав, що під час його каденції люди масово повертатимуться.
– Так, мені телефонували масово люди і збиралися повертатися. Один навіть лист написав: "Я повернувся. Дякую вам". Я тепер ще й винен, що він повернувся. А нічого не змінюється. Щодня якась новина, нова ініціатива депутатів: податки, збільшити штрафи... Поїдьте на Дніпро, подивіться на Кременчуцьке водосховище, Київське море. Подивіться, скільки води там. Мільярди мальків риби позамерзали... Річки, де глибина була метр, зараз пересохли. У цих калюжах залишилися мільярди риб, які промерзнуть і загинуть. Розумієте? Але ми, блін, підвищуємо штрафи, щоб, не дай боже, мужик, який упіймав зайвого окуня... Та з браконьєрством боротися елементарно: закрийте пункти, куди люди рибу здають. Немає сенсу браконьєрити, якщо тобі рибу подіти нема куди. Але цього ж ніхто не робить.
– Ви неподалік живете від кордону з Росією. Нападу російського, Путіна, боїтеся?
– Про це ніхто не говорить. Про це ніхто не думає. Я не вірю, що можлива війна, за якої танкові колони та загони заходитимуть із Росії на територію України.
– І Путін у першому танку.
– Може, навіть у другому. Ну не в цьому річ. Питання в тому, що "дурних нема". Тому якщо війна буде, то, найімовірніше, звідти щось полетить. А коли звідти щось полетить, то немає значення, Київ це чи Харків. Інше питання в тому, що коли ми дізналися, наприклад, що на початку січня будуть переговори – типу, про Україну без України, чи як його називають, – то ми достеменно знали, що до початку переговорів у нас нічого не полетить. Правда?
– Ну звісно.
– Тому припини говорити про те, що Зеленському не треба розмовляти з Путіним. Потрібно розмовляти з Путіним. Бо якщо вони домовилися, що вони будуть говорити – неважливо, про що і коли, – то до того моменту... Якщо вони домовилися зустрітися у травні, це означає, що до травня нічого не прилетить. Хоч би для цього.
– От ви, лікарю, розумний який… У Харкові всі такі?
– Харків дав тобі дружину. І не змушуй Харків пошкодувати про це!
– Теж розумна. Я ж і кажу: у Харкові всі такі?
– Ми тобі дали найкраще.
– Оптимізм хоч якийсь у вас є?
– У мене немає.
– Узагалі немає?
– У мене немає. Я розумію чудово, що сподіватися немає на кого. Сподіватися треба лише на себе. Добрі люди мають об'єднуватися, не давати одне одного кривдити.
– Знову змова?
– Ну, типу того. Навіть спроби не дати скривдити хороших людей називатимуть як? "Змова". Пам'ятаю, як ми з тобою говорили десь рік тому, і я тобі там наводив приклад: якщо є Харківська область із п'ятьма мільйонами жителів, і в цю область скерували губернатора, а потім його зняли, то жителі цієї області взагалі варті того, щоб їм сказали, чого його поставили, а чого прибрали? Із ким він не поділився? Чому він сволота? Так ось відтоді ще двоє губернаторів змінилися. Розумієш?
Не треба було викаблучуватися, мій любий. Не треба було кричати, що "Зеленський тепер для мене помер". Треба було втиратися в довіру
– Це демократія.
– Це демократія. Водночас 5 млн людей не тямлять… Як таке може бути? Тебе поставили, а за тиждень зняли. За що? Бо ми бидло. Ми лохи...
– А, то ми ще й бидло?
– До нас ставляться саме так. І ми це терпимо. Тому що ми чемпіони з терплячості. А потім ми виходимо, типу, на Майдан. А що ми вимагаємо на Майдані? Ви вважаєте, що Майдан мав на меті перемогти російську мову? Майдан же був за гідність. І що, зараз – роззирнімося – гідності більше стало? Коли мені скажуть, що з Антоном Поляковим трапилося, я зрозумію, де гідність. Коли дізнаюся, хто вбив Бузину (за даними слідства, до вбивства Бузини причетні учасники АТО, націоналісти Андрій Медведько та Денис Поліщук; судовий процес у цій справі триває, підозрювані участь у цьому злочині заперечують. – "ГОРДОН"). Дімо, ти колись рибу ловив? Ти знаєш, що таке окунь?
– Угу.
– Ти знаєш, що такий окунь, якого неправильно і невчасно спіймали, коштує 1,5 тис. грн? По-моєму, навіть більше. Це ж хтось конкретний вигадав. Він має прізвище, ім'я, по батькові. І за це проголосували. Це гідність, ви гадаєте? Це гідність? Коли головному лікареві кажуть: "У тебе скільки було грошей, стільки й лишилося. Але кожен лікар має одержувати 20 тис. грн. Ми тобі більше грошей не дамо. Але лікарю зарплату підвищуй". Що тобі треба зробити? Половину персоналу звільнити...
– А Зеленський усе це знає, на вашу думку?
– Ні. Тому не треба було викаблучуватися, мій любий. Не треба було кричати, що "він тепер для мене помер". Треба було втиратися в довіру й інтерв'ю зробити, і запитати в нього, а не в мене.
– Ви хотіли, щоб я жив паралельним життям?
– Ну, якщо перед тобою стоїть завдання...
– "Втиратися в довіру"...
– Втиратися в довіру. Ну ти ж до Бацмана втерся. Вибач, там навпаки: Бацман до тебе втерлася.
– От.
– Але вона нормально терлася – три дівки.
– Втерлася добре.
– Нормально, надовго. Тепер ти нікуди не подінешся.
– Із Харковом тільки зв'яжися.
– Так, ми такі. Коротше...
– То знає він чи не знає?
– Не знаю. Не впевнений, що йому цікаво це слухати. Я не розумію, як можна не знати, що людям реально дуже хріново. Про те, що жодної реальної медичної статистики у країні немає.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Пише мені людина лист... Це реальний лист. "Мій сімейний лікар звільнився, я прийшла до поліклініки, мені сказали: "Усі лікарі зайняті. Вільних немає. Шукайте в іншій поліклініці". Я зателефонувала в усі поліклініки навколо – і це Київ! – сказали, що ні в кого з лікарів місць немає. Що мені робити? Це законно?" Це реформа охорони здоров'я? Мабуть, так.
– Якщо сьогодні ви опинитеся десь в одній кімнаті удвох із Володимиром Олександровичем, що ви йому скажете?
– Я досвідчена людина і зроблю все, щоб не опинитися в одній кімнаті з Володимиром Олександровичем.
– Чому? Мені пропонували втиратися в довіру, а самі...
– Ти мені пропонував президентом бути. Після цього я можу тобі пропонувати все, що завгодно.
– Ага.
– Тепер я можу тобі навіть пропонувати зрадити Бацман. Це менше зло...
– Тобто це помста.
– Так. Іди. Тим паче, ти журналіст. Іди. Я свою справу знаю.
– Я вже прийшов.
– А, ну ось ти й дістав відповідь. Ти поводишся як журналюга.
– Якщо ви опинитеся випадково в одній кімнаті з президентом, що ви йому скажете?
– Нічого...
– Промовчите?
– Ні. Немає сенсу щось говорити. Ти ж маєш щось запитати, мабуть. А щоб запитати, треба розуміти, що ти маєш вірити відповіді. Зрозуміло? Я не вірю нічому.
– Ви йому не вірите?
– Уже ні. Про це я тобі все розповів уже. Не нервуймо Володимира Олександровича. Тому що коли він нервується, це країні не на користь.
– Чому він бреше постійно? Ви замислювалися про це?
– Іди до нього і запитай про це.
– То треба ж втертися.
– А я не впевнений, що він бреше. Він не бреше. Він...
– Обманює.
– Це роль. Можливо.
– Ви як Богдан говорите.
– Ну, можливо. Небезпечно говорити як Богдан. Він усе-таки адвокат, знає способи профілактики. А я – ні. Я способи профілактики хвороб знаю, а способу профілактики свавілля юридичного не знаю. Мене це дуже непокоїть. Мене взагалі хвилює те, що насуваються дуже погані перспективи з дітьми. Немає сенсу будувати дорогу до школи, якщо у школі немає дітей.
– А "Велике будівництво"?
– Я тобі ще раз кажу: немає сенсу будувати дорогу до школи, якщо у школі немає дітей. Люди мають народжувати дітей. Узагалі дуже зараз складно із цим, люди реально бояться за майбутнє дітей, діти живуть абсолютно новим життям, яке нам і не снилося. Я це кажу як людина, яка тиждень активно працювала дідусем із трьома онуками. Мої діти живуть не разом зі мною, у мене немає онуків постійно на голові. І коли я з дітьми тісно спілкуюся, я розумію, що нам треба взагалі повністю змінювати систему педагогіки, систему виховання. Нам треба розуміти, що XXI століття по-іншому влаштоване: одна людина, яка працює на сучасному виробництві, може створювати продукт, який може годувати 50 людей. Людям не треба у ХХІ столітті пахати від ранку до ночі. Світ XXI століття – це світ, де люди живуть, щоб радіти життю, щоб займатися дітьми, подорожувати, любити одне одного, ходити в театри, говорити про щось хороше. І всього цього наша країна позбавлена. Повністю.
Нормальний українець – це той, хто арабському шейху, який має 300 дружин, зможе продати гумову жінку
Ми займаємося виживанням, ми цькуємо одне одного, ми агресивні, ми з'ясовуємо стосунки весь час, ми намагаємося визначити правильні мови, правильні релігії… Забудьте, закрийте цю тему. Або принаймні обговорюйте це, але без участі держави. Нехай вона не лізе в це. Держава має нам створити умови: передусім, щоб ми могли жити нормальною сім'єю, щоб батьки займалися дітьми, щоб діти відірвалися від смартфонів і зазирнули в очі батькам, щоб була сучасна школа, щоб в академії педагогічних наук теж знали, що таке TikTok. Бо інакше не можна достукатися до людей. Тому всіх старперів розігнати. Навчати дітей можуть ті, хто може розмовляти з ними однією мовою. Найголовніше, що треба дітям, – це час дорослих. Щоб татусі займалися дітьми. Але коли я витрачаю час і створюю спеціальний курс для тат, то в Україні він потрібний 2,5 тис. осіб. А всім іншим – ні, він не потрібен.
– Ви знаєте, за що я вас люблю. Але ніхто не знає, за що я вас не люблю. Не люблю я вас, лікарю, за те, що після інтерв'ю з вами у мене псується настрій. І не одразу відновлюється. Чому ви не можете сказати щось добре, обнадійливе? Ну невже все так погано?
– Я ж усе приїжджаю до тебе й думаю: "Може, Діма, який спілкується з купою людей добрих, успішних, знає рецепти? Може, він підкаже країні, як змінити, як повернути мораль, як повернути інтерес до дітей, як змусити людей займатися власним здоров'ям, як відправити бабусь до дідусів, як загнати мужиків до дітей, як навчити жінок не перетворювати материнство на подвиг..." Рецепти ж є. Люди їх не готові сприймати. Який сенс? Люди живуть сьогоденням. Який сенс жити завтрашнім днем, якщо тобі що божий день розповідають, що завтра нас почнуть бомбити? Завдання президента, влади яке? Навіщо ми вас обрали? Щоб ви за нас вирішували, проводити нам Олімпіаду чи ні? Ми вас обрали, щоб ви про нас дбали від ранку до ночі. Яка війна може бути, якщо ви всі звалили на три тижні з країни? Яка, блін, війна? Якщо війна в нас на носі, то кожного депутата, котрий... Ось у нас є любий Петро Олексійович, який про агресію розповідає що божого дня. Чого ж ти покинув країну в такий відповідальний момент? Кожен депутат, який покинув Україну в такий напружений момент... Ви поїхали відпочивати? Ви не подумали про територіальну оборону?.. Чому? Дайте мені пістолет терміново.
– Ви хочете застрелитися?
– Я хочу чинити спротив.
– Дайте мені парабелум.
– Тому це лицемірство постійне, брехня...
– Брехуни всі, так?
– Я ще раз запитую: чому брехати і красти можна владі, але водночас влада, яка бреше і краде, забороняє нам, регулює, рахує відсотки, хто якою мовою що сказав? Вони з'ясували раптом, що новорічної ночі надто багато було російської мови. І треба терміново розібратися. Це головна проблема зараз у країні?! Шо ти хихочеш, Гордоне?
– Це смішно.
– Це смішно. Так плакати ж хочеться від сміху цього. Сміхуйочки вже дістали всіх. Розумієш?
– Це сміх крізь сльози.
– Ментальна особливість українця яка? Українець, як його малює епос – казки, балади, оповідання, – собі на умі, він завжди думає. Про що? Про свою сім’ю.
– Так.
– Він обдурить будь-кого. Він між крапель... Класичний приклад: нормальний українець – це той, хто арабському шейху, який має 300 дружин, зможе продати гумову жінку. І ми замість класного життєвого оптимізму, вміння жити, радіти... На що ми перетворилися? Ми почали рахувати відсотки: якою мовою говорять у сусідньому селі. Ба більше, ми маємо розпорядитися, щоб вони правильно говорили.
– Суки.
– То це гідність? І коли вам створюють ці кіно, типу розслідування, ви ж мільйонами це дивитеся, лайкаєте і коментуєте: "Ох, змова!" Змова – ось вона, перед очима вашими! Змова – це ціна, це комуналка. Оце змова. Ці ціни, ці штрафи, треба терміново зараз техогляд повернути, Олімпіаду провести, президентський університет побудувати, відкласти гроші, щоб за 20 років їх дітям дати. Незрозуміло, яким і де. А ви мовчите, лошари. То це ми з тобою лохи чи це національна ідеологія – лошизм?
– Лохи не всі такі погані.
– Дай боже. Зробіть правильні висновки.
– Можна нескінченно, Євгене Олеговичу, дивитися на дві речі: на вогонь у каміні і на те, як ви говорите.
– Не треба дивитися – треба слухати. Підемо в радіо. Дійдемо до радіо, Гордоне.
– Говоритимете українською мовою – слухатимуть.
– Та не питання. Якби від цього щось змінилося. Це ж буде головна перемога. Ми можемо лише через приниження людей.
– Добре. Але валити рано.
– Ти вже стільки разів сказав, що настав час, що я вже не можу сказати "рано". Я ж не можу з тобою сперечатися. Ще раз кажу: людина, яка любить цю країну, – це людина, яка майбутнє пов'язує із цією країною, яка розуміє, що хоче, щоб її діти тут жили, тут навчалися. Я так хочу. У мене зараз такий час, коли мої пацієнти дуже активно розмножуються. Ті, кого я лікував малюками, – їм зараз років по 30. Величезна кількість моїх пацієнтів не живе в Україні. Їх десятки тисяч. Мені регулярно надходять фотографії, мені телефонують батьки, із якими ми вже майже друзі, і кажуть: "Я став дідусем – привітай мене".
Але я бачу, що ці діти, які закінчили там інститути, – вони всі залишаються працювати там. Вони не повертаються сюди. Але я знаю, що якщо держава перестане лізти в кожну дірку, якщо ми переможемо брехню і крадіжку, а не російську мову, якщо ми зрозуміємо, що держава готова битися за кожного громадянина країни, що кожен, хто виїхав із цієї країни, – це заноза в совісті держави, яка не змогла створити умови... Ці люди хочуть повернутися. Але люди, які дивляться наші новини, думають: "Які ми розумні, які ми молодці..." Знаєш, як розмовляє розумний єврей із дурним? Телефоном із Тель-Авіва.
Так ось, щоб вони повернулися, нам потрібні гарантії безпеки й охорони здоров'я, ну й економіка нормальна. У цій країні з її колосальними ресурсами все, що треба, – максимально прибрати державу з кожної дірки. Держава має регулювати, але чесно і чітко – великий бізнес, монополії, надра. Але дрібниці приватні, усі ці таксі, кіоски, усі ці кравецькі майстерні...
– Не чіпайте.
– Та дайте людям спокій! Дайте їм виживати. Ба більше, ми можемо на медичному туризмі піднятися.
Мені один олігарх у Києві розповідав: "Я розумію, вкрасти 10%, ну 25% зрештою. Але 70% – це багато"
– Туреччина – дивіться, як піднімається.
– Та питання навіть в іншому. Я справді бачу, який зараз величезний запит на телемедицину. Тобто 99% випадків, коли дитина захворіла і тобі треба звернутися до лікаря, вирішують через Zoom, Skype. Якщо в мами є телефон, і до цього телефона є датчики, які під’єднують, які вона може притулити, – я послухаю. Вона може зазирнути в рота, вона може зазирнути у вухо... Вона може все. Я не можу понюхати тільки.
– А це важливо?
– Іноді, в разі деяких хвороб. Наприклад, я ангіну від дифтерії за запахом відрізню. Але цього, знову ж таки, теж не навчишся так просто. Але 99% хвороб я можу лікувати так. Водночас у розвинених країнах, якщо в дитини висип – лікар за два тижні. Так ось ці люди платитимуть $200 за консультацію. Для них це копійки. І ми можемо на телемедицині зробити бізнес добрий.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Лікарю, запрошую вас у партнери по телевізійному бізнесу.
– Давай, давай. Але що нам для цього треба?
– Нічого.
– Для цього потрібні люди, кадри. Мені потрібен потужний інтернет, мені потрібна хороша техніка, мені потрібно кожній людині, яка підпишеться, буде партнером нашої клініки, вручити пристрій із датчиками. Але ж я хочу знати, що мою клініку завтра не прийде перевіряти СБУ. Навіть не податкова, а СБУ в нас може прийти перевіряти. Ми ж із тобою телефоном розмовлятимемо, можливо, із країною-агресором, там же теж діти є. Чи ми скажемо з тобою: "Ні, ні, ні, лікуватимемо тільки капіталістичних дітей, а російських не будемо"? Ти що, готовий лікувати дітей у країні-агресорі? А з іншого боку: фільми їм можна показувати, а дітей лікувати не можна? Я вважаю, що ми можемо, навіть дуже... Той самий Харків – до війни наші стоматологи та наша швачка існували завдяки Росії. І ми заробляли величезні гроші.
– А "Барабашово"?
– Так. То це ж усе... На "Барабашово" з Бєлгорода приїжджали фури щодня, заробляли. Це був наш бізнес, це піднімало наше місто. Так, і багато заробляла міська влада, яка все це кришувала. Але мудрість харківської влади полягала в тому, що вона все накришоване не виводила туди, а хотіла зі свого міста зробити родзинку. Як мені тут один олігарх у Києві розповідав: "Я розумію, вкрасти 10%, ну 25% зрештою. Але 70% – це багато". Розумієш? Так от у Харкові знали, що є міра. Якщо ми змогли зробити парк Шевченка, то доручіть харків'янам – ми вам міст збудуємо. Зменште ставки, не скупіться – і міст буде у вас у Києві. Ще й 10 мостів буде в Києві. На це треба звертати увагу. У країну прийдуть гроші лише тоді, коли держава перестане чіплятися до людей. І люди почнуть цінувати те, що їм треба від держави: безпеку, охорону здоров'я, освіту. Це зрозумілі, надійні правила гри, і все це держава їм дасть. А держава не дає нічого.
– Євгене Олеговичу, наша розмова має лише один плюс: ми з вами придумали новий бізнес. Решта погано і ще гірше.
– Із чого ти взяв, що ми з тобою його вигадали? Він є насправді.
– Ні, ну так, як ми його зробимо, ніхто не зробить.
– А, ну зрозуміло. Добре, давай.
– Ну що? Після всього сказаного вами вище залишається тільки сісти за стіл...
– І напитися.
– І напитися. І ми зараз із вами це зробимо.
– Ну-ну. Бацман тут, поряд, я сподіваюся?
– Дух її є.
– Витає.
– Витає, так.
– Олесю, наливай... Харківські – вони всі пустунки. Чуєш, як хихоче?
– На цьому закінчімо.
– Давай. Оптимізму вам, друзі мої. Оптимізму.
