ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Крокодил в акваріумі, стрілянина по трупах, дуель патолога і терапевта. Чим запам'яталася киянам медична професура початку ХХ століття

Видання "ГОРДОН" спільно з хірургом Дмитром Дубенком публікує серію матеріалів, присвячених становленню української медицини. Дубенко – асистент кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії Національного медичного університету імені Олександра Богомольця, дослідник історії української медицини першої половини ХХ століття. У цьому випуску він розповість про професорів, які жили в Києві на початку минулого століття і потрапили в історію не завдяки своїй науковій і викладацькій діяльності, а оскільки стали учасниками курйозних або кримінальних ситуацій.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Університет імені святого Володимира. 1911 рік
Університет імені святого Володимира. 1911 рік
Фото: wikipedia.org
Дмитро ДУБЕНКО

Окрім доволі типової на сьогодні ностальгії за якісним і дешевим морозивом, порядком та космічними перегонами, серед певного прошарку населення і сьогодні популярна ідеалізація професорів старої школи. Здебільшого це стосується медицини, де, в уявленні декотрих людей, у поліклінічному кабінеті замість вчорашнього студента, а сьогодні малодосвідченого сімейного лікаря консультації веде професор із поважною бородою, який завдяки своєму досвіду встановить діагноз пацієнтові, ще поки той чекає в черзі, а в перерві між прийомом хворих дискутуватиме про "розруху в головах". Такий, дещо художній, умовний професор Філіп Преображенський завдяки Михайлу Булгакову уявляється першим, коли мова йде про медичну інтелігенцію, професіоналів, котрих "вже немає і скоро зовсім не буде".

Насправді ж першопричиною втрати цілого прошарку професорів старої генерації є політика саме того режиму, який відправив першу людину у космос, але не зміг забезпечити пересічного громадянина належними йому свободами та засобами індивідуальної гігієни. Після становлення радянської влади стара медична професура, яка здебільшого складалась із небідних, освічених та справді інтелігентних людей, являла собою "контру" в більшовицькому уявленні та підлягала винищенню як клас.

Оскільки Булгаков вчився на медичному факультеті Київського університету святого Володимира, то, можливо, образ професора Преображенського почав формуватися в його уяві саме зі студентського періоду, а його університетські викладачі зробили свій особистий внесок у класичний професорський портрет, що так точно зображений письменником.


Диплом Михайла Булгакова. фото:
Диплом лікаря і письменника Михайла Булгакова зберігають у Державному архіві міста Києва. Фото: culturelandshaft.wordpress.com


Якщо зібрати докупи мемуари, архівні документи і старі фотографії, можна скласти портрет середньостатистичного професора медичного факультету Київського університету в дореволюційний період.

Відомі київські лікарі мали, як і належить усім нормальним людям, неформальне життя. І, звичайно, саме такі, побутові, з інтриганським фльором історії частіше описували їхні сучасники. Крім того, медицина сама собою була наповнена інтригами, заздрісними мотивами та дивовижними обставинами, які лише сприяли прогресу і розвитку цієї наукової сфери.


118472631_738172300298387_1033785572644457283_n
Професор Павло Морозов. Фото з архіву Дмитра Дубенка


Серед простого люду особливу пошану мали терапевти, тому що лікували безкоштовно. Хірурги, навпаки, були популярними серед забезпечених верств населення. Звичайно, можливо, і некоректно узагальнювати представників окремих спеціальностей настільки грубо, але все ж мова йде про "образ середньостатистичного професора". І якщо відомі київські терапевти загалом мали альтруїстичний образ, то хірурги, яких на доволі велике за тогочасними уявленнями місто було не так багато, створювали собі ідентичність "обраності та винятковості".

Найкраще підкреслюють це відомі хірургічні афоризми "я оперував, а Бог керував моєю рукою" або "перший після Бога". Адже тоді Бог був єдиним авторитетом, який твердо визнавався і міг бути поставленим перед собою. Натомість авторитет і професіоналізм колег із хірургічного цеху визнавався вкрай рідко. Так зберігся вислів професора Олександра Павловського, що описує свого візаві: "Людина він непогана, але на професії взагалі не розуміється".

Здебільшого київська професура мала німецьку або австрійську освіту, а нерідко і відповідне етнічне походження. Це пояснювало характерну педантичність і періодичну тугу за історичною батьківщиною.

Ось як хірург Сергій Тимофєєв у мемуарах згадує своє навчання в Київському університеті: "На іспиті з гігієни професор Володимир Орлов запитував студентів: "Чому виникає собачий сказ?" Усі спроби студентів указати на інфекційного збудника хвороби успіху не мали, оскільки правильною відповіддю було: "Від жиру. Бо у нас собаки нічого не роблять, жиріють і тому казяться. А в Німеччині вони возять тачки, працюють і тому не скаженіють..." Звичайно, це була тонка іронія від професора, а не показник його предметної нефаховості".


фото:
Мемуари Сергія Тимофєєва. Скан обкладинки книжки з архіву Дмитра Дубенка


Спілкування зі студентом під час іспитів було окремим мистецтвом, особливо коли справа стосувалася двієчників.

У патовій ситуації, коли студент не міг відповісти на жодне питання з програми, той же професор-гігієніст Орлов запитував невдаху: "Париж – це місто розпусти?" На що студент із надією отримати омріяну трійку схвально відповідав. Професор у цей момент змінювався в обличчі й парирував: "Нічого подібного! Був я нещодавно в Парижі і жодна жінка до мене навіть не залицялася".

Так студент отримував свою двійку з поясненнями, що природу поширення статевих захворювань він не розуміє, а тому про позитивну оцінку може і не мріяти.

А професор-патолог Володимир Високович, якого щиро любили студенти за його педагогічний талант, мав своє улюблене запитання для студентів, які не володіли його предметом (цей трюк Високович успадкував від свого харківського вчителя професора Крилова).

Він брав листок паперу і починав малювати химерний малюнок із паралельних ліній і рисок між ними. Студент намагався в цей момент перелічити всі можливі патологічні процеси, про які він читав, оскільки вважав, що це малюнок патологічного препарату, а професор його зупиняв і тихо говорив: "Ці лінії – це річка, а рисочка – це по ній фекалії пливуть, а я їх палицею підганяю, пливіть, пливіть... Ось і ви, шановний студенте, пливіть, я вам на честь свята трійку поставлю".

Звичайно, більшість студентів запам'ятовувала саме таких викладачів, бо в ці моменти вони отримували свою порцію сорому і більше не дозволяли собі приходити на іспит без належної підготовки.

Особливо популярним серед тодішніх професорів було полювання. Майже кожен лікар мав своє мисливське угіддя, куди регулярно запрошував колег. Особливо любили полювання хірурги. Більшість із них мали досвід участі у воєнних конфліктах, і, як наслідок, мали вдома колекційні збройові арсенали і деякі нагороди. Так, один із професорів читав лекції виключно "при параді", тобто в мундирі з орденами на грудях, що викликало у студентів швидше усмішку, ніж повагу.

Лекції професора Павла Морозова з хірургічної анатомії були одними з найпопулярніших в університеті, тому що він демонстрував всі можливі види зброї студентам, а іноді й навіть дію цієї зброї на трупах і тваринному м'ясі, що зазвичай не могло не захоплювати майбутніх медиків.

Професор Морозов при ранній радянській владі написав клопотання до ректора, яке збереглося в архіві, про виділення різної стрілецької зброї, зокрема іноземного виробництва.


Архівний документ. фото:
Прохання професора Павла Морозова зберігають у Державному архіві міста Києва. Скан документа: Дмитро Дубенко


У заяві від 10 листопада 1922 року професор зазначив, що його особисту колекцію зброї було викрадено з його квартири:

Займаючи кафедру оперативної хірургії з топографічною анатомією, я читав лекції з цього предмету з курсом військово-польової хірургії. Під час читання лекцій із цього предмету я завжди демонстрував зразки ручної вогнепальної зброї та набої до неї, виробляючи нерідко і досліди завдання вогнепальних ушкоджень на трупах. Наразі однак, коли колекцію цих зразків вогнепальної зброї, яка особисто мені належить, було викрадено під час моєї відсутності з моєї квартири, я не маю можливості демонструвати на лекціях подібні зразки і проводити досліди на трупах. Зважаючи на це, я просив би надати в моє розпорядження для зазначених цілей нижченаведені зразки вогнепальної та холодної зброї:

  1. Російську піхотну трилінійну гвинтівку останнього зразка із шомполом і до неї 10 патронів.
  2. Таку саму гвинтівку колишнього зразка і 10 патронів до неї.
  3. Німецьку піхотну гвинтівку Маузера останнього зразка з багнетом і 10 патронами.
  4. Австрійську піхотну гвинтівку Маліхера, також останнього зразка, з багнетом і 10 патронами.
  5. Японську малокаліберну гвинтівку Арізака з багнетом і 10 патронами.
  6. Револьвер Нагана і до нього 10 патронів.
  7. Револьвер Браунінга великого калібру і до нього 10 патронів.
  8. Звичайну кавалерійську шаблю.
  9. Звичайну кавалерійську піку.

Усі перераховані зразки зброї бажано надати з  механізмами, які справно діють.

10 листопада 1922 року

Професор П. Морозов

Але більшовики не оцінили такого педагогічного кроку і влаштували перевірку цьому "вчорашньому білому елементу", який, на їхню думку, захотів улаштувати таким чином збройне повстання.

Професор – анатом Франц Стефаніс, етнічний грек, мав постійну кульгавість, через що серед студентів ширилися чутки, що це є наслідком важкого поранення від ворожої кулі, яку дістав у бою. Справжня причина була куди більш прозаїчною. Як повідомив у своїх мемуарах Сергій Тимофєєв, будучи молодим фахівцем, Стефані працював із тваринами в лабораторії. Одна мавпа вкусила медика за ногу і пошкодила малогомілковий нерв. Через це він і мав специфічну патологічну ходу.

Важливим професорським атрибутом у ті часи були професійні відрядження за кордон. Перевезені екзотичні речі, які прикрашали кабінети, виразно підкреслювали статус науковця і свідчили про його міжнародне визнання. Часто з таких відряджень привозили книжки з особистими автографами їхніх авторів і дарчими написами. Але були й оригінальні "сувеніри", які часом шокували відвідувачів професорського кабінету.

Так, професор кафедри судової медицини і декан медичного факультету Микола Оболонський привіз до Києва з далекого відрядження крокодила. Звичайно, більшість колег і пацієнтів не бачили у своєму житті нічого подібного. Професор розпорядився збудувати в лабораторії для крокодила акваріум, який оснастили прогресивною на той час системою підігріву води.

Під акваріумом була величезна лампа розжарювання з регулятором потужності. Періодичне вмикання цієї лампи було доручено одному з молодих асистентів кафедри. Але одного разу асистент забув вимкнути тумблер, коли йшов із лабораторії. У підсумку екзотична тварина в акваріумі перетворилася на кілька літрів крокодилового супу, який професор побачив уранці. На цьому перервалася не тільки історія крокодила на кафедрі судової медицини, а й наукова кар'єра молодого асистента.

Траплялися події, у яких частка трагізму не могла переважити частку комічності. Одного разу вже зовсім немолодому, але дуже шановному професору-терапевту Василеві Образцову сподобалася молода жінка.


Ліндеман Фото:
Професор Володимир Ліндеман. Фото з архіву Дмитра Дубенка


Головною проблемою цієї пікантної історії був не вік, а факт, що ця молода пані була законною дружиною відомого професора-патолога Володимира Ліндемана, завідувача відповідної кафедри в Київському університеті.

Останній сприйняв цей адюльтер як смертельну образу і привселюдно викликав професора-терапевта на дуель, які були суворо заборонені в той час і вважалися варварським атавізмом минулої епохи.

У ситуацію довелося втрутитися навіть київським генерал-губернатору, оскільки історія набула значного розголосу серед киян. Але, попри втручання влади, дуель усе ж відбулася.


Професор Образцов. фото:
Професор Василь Образцов. Фото з архіву Дмитра Дубенка


Патолог вважав, що краще сидіти у в’язниці, ніж змиритися з таким соромом. Однак завдяки кмітливості секундантів (Сергія Реформатського, Едуарда Мірама і Сергія Томашевського, які, до речі, теж були професорами університету та відомими в Києві лікарями) дуель перетворилася на фарс.

Вони попередньо домовилися виміряти завелику відстань між дуелянтами, аби ті не змогли поранити один одного. Цьому сприяли антропометричні дані одного із секундантів, який мав більше ніж два метри зросту, і його 20 кроків між стрілками перетворилися на істотну дистанцію.

На щастя, дуель відбувалася не між хірургами, які шанували полювання і стрілецьку зброю, тому закінчилася вона без смертей і навіть поранень. Тимчасом справу розглядали в суді, про що і написали в газеті "Рада" 5 квітня 1908 року.


Вирізка з газети. Скан документа:
Замітка про суд над професорами Ліндеманом і Образцовим у газеті "Рада". Скан надав Архів української періодики libraria.ua


Репортер повідомив, що Ліндеман і Образцов визнали свою провину, але жодних пояснень голові суду давати не стали. Обидва відмовилися і від останнього слова. Незважаючи на це, історія успішно вирішилася для дуелянтів: їх засудили до домашнього арешту строком на один день. Треба зауважити, що на рішення суду, звичайно ж, вплинув той факт, що університетські професори, та ще й лікарі, були дуже шанованими в Києві людьми.

Для більшості професорів кар'єра закінчилася в період революційних подій 1917–1921 років. Опинившись непотрібними новій владі, вони доживали свої роки в суцільній бідності й небутті

Усі попередні біографічні нариси вказують на те, що і тогочасні професори, попри суспільне визнання, мали звичайні побутові проблеми з усіма можливими наслідками, хоча завдяки їхнім старанням отримало кваліфікацію кілька поколінь лікарів і вдалося врятувати тисячі життів киян.

Деякі професори були вкрай віддані своєму лікарському обов’язку і передчасно загинули від інфекційних захворювань, коли очолювали боротьбу з ними. Так, молодий талановитий професор Микола Таранухін помер від сипного тифу просто на залізничній станції біля Миколаєва, куди він поїхав зі студентами для боротьби з епідемією. І єдина згадка про нього – лист від студентів, надісланий до Києва.


Лист. фото:
Лист студента-медика Туровича декану медичного факультету. Скан документа з особистого архіву Дмитра Дубенка


Понад пів року минуло після загибелі лікаря, поки студент-медик Турович 11 серпня 1920 року надіслав декану повідомлення про смерть викладача. У своїй заяві студент написав, що Таранухін помер від хвороби "20–21 грудня 1919 року на станції Вознесенськ, де його і поховали у присутності студентів М. Бала, З. Михальченка, Н. Стельмашенка і Б. Янечека".

Для значної частини київської медичної професури кар'єра, а часом і життя закінчилися в період революційних подій 1917–1921 років.

У Державному архіві міста Києва зберігся документ, датований 11 листопада 1922 року, – це наказ про звільнення під приводом скорочення професорів, які працювали ще в дореволюційні часи. Серед них був і професор Морозов, який напередодні подавав прохання про надання зброї для проведення лекцій.


Наказ про уволнение професорів. Документ з...
Наказ про звільнення професорів. Скан документа з Державного архіву міста Києва


У тексті йдеться: "За пропозицією Головпрофосвіти від 4 листопада цього року і відповідно до постанови бюро Медінституту, усунено зі своїх посад за скороченням штату викладачів: проф. Морозова, Соколовського, Воскобейнікова, Качаловського, Руткевича, Волковича, Добровольського і Дуб’янського".


книга
Книжка, присвячена сторіччю Університету святого Володимира. Фото: irbis-nbuv.gov.ua


Життя деяких видатних медиків перервалося під час боїв за Київ. Так, відомий професор-гінеколог Георгій Брюно загинув від розриву снаряда, коли виходив після роботи з університетської клініки на бульварі Шевченка.

Для інших професорів наукова та медична кар'єра продовжилася у вимушеній еміграції. В окремих містах, наприклад Загребі, Белграді, Любляні та Варшаві, у 1920-х роках були утворені товариства професорів університету святого Володимира, які об'єднали всіх, хто вимушено виїхав із Києва.

Ті ж, хто залишився, були вимушені існувати в новій для себе реальності. Не для всіх цей виклик видався можливим. Опинившись непотрібними новій владі, вони доживали свої роки в бідності й небутті.

Засилля "шарикових і швондерів" у ранніх 1920-х призвело спочатку до цькування професорів старої генерації, а потім і до їх методичного винищення в наступному десятилітті.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації