+2 Київ
Москва, Кремль і Росія не мають монополії на російську мову, як Париж не має монополії на французьку
– Андрію, добрий вечір.
– Добрий вечір.
– Ваша заява про те, що російська мова в Україні є українською культурною власністю і що її треба взяти під український філологічний контроль, у Росії і російських ЗМІ спричинила дуже багато галасу, я б навіть сказала, істерики...
– (Сміється).
– Поясніть, будь ласка, докладніше, що ви мали на увазі.
– Насамперед те, що Москва, Кремль і Росія не мають монополії на російську мову, як Париж не має монополії на французьку. Із російською мовою відбувається те саме, що сталося з французькою 150 років тому, коли з'явилася франкофонія і французька культура перестала бути єдиною культурою французькою мовою: виникли Бельгія, Квебек (переважно франкомовна провінція в Канаді. – "ГОРДОН"), африканські країни, які вийшли з-під французької колоніальної лапи. Вони залишили собі французьку мову як інструмент культури. І це окрема цікава тема, тому що набагато більше арабських і північноафриканських письменників пишуть французькою, ніж арабською. Знаєте чому?
– Чому?
– Тому що арабською мовою можна писати лише Коран, а він уже написаний (усміхається). Використовувати божественний інструмент – арабську мову – для всього іншого, тобто щоб писати якісь банальні або не банальні людські історії, – це принижувати мову... Але тепер повернемося до наших баранів... По суті, російська мова, російськомовна культура розсипалася. Мова стала інструментом, який не обслуговує, грубо кажучи, ту країну, де її вважають державною. У кожній країні, де її використовують, російська мова обслуговує власну культуру, її використовують не для опису життя в Росії, а, наприклад, в Україні пишуть російською мовою про українське життя. Зокрема, до речі, пишуть і угорською мовою про українське життя. Де-факто ми маємо фрагментовану в мовному сенсі культуру, але тематика одна й та сама: українські письменники всіма своїми мовами пишуть про себе, про своїх близьких, про свою країну, про свої ситуації. Тому вдавати, що мова – це порожня пляшка, яку можна піти здати, отримати, як раніше, натомість 12 чи 15 копійок і забути про неї – не вдасться. Це навіть небезпечно з політичної точки зору: вдавати, що не існує російськомовних [громадян України] – давати їм карт-бланш на політичне рішення під час будь-яких виборів. Тобто що більше когось ігнорують, то більше він робитиме навпаки.
– Хто сьогодні в Україні лобіює ініціативи щодо обмеження або заборони...
– Це не обмеження, усе нормально: державна мова розширює свій вплив, розширює свою територію. Так само, як і європейська індивідуалістична ментальність відтісняє радянську (чи російську) колективну ментальність усе далі і далі на схід. Урешті-решт українська мова займе своє чільне становище, але мови національних меншин нікуди не подінуться. Російська мова, на жаль, не є мовою національної меншини. Я думаю, нею менше говорять етнічні росіяни, більше – представники інших національностей. Тому говорити про статус [української мови] абсолютно немає сенсу – це відразу перехід у бійку. Але російській мові не потрібен жоден особливий статус, потрібно просто визнати її частиною української мовної культури.
– Чим російська українська відрізняється від російської російської мови, по-вашому?
– По-перше, у ній дуже багато українізмів, відрізняється синтаксис. Можна говорити про одеську російську, про харківську (слобожанську) російську... І з точки зору філологів, там є над чим працювати.
– Розгляньмо це на практиці.
– Вибачте, що перебиваю... найпростіший приклад: [прийменники] "в" і "на". В українській російській мові "в Україні" звучить цілком нормально. У власне російській мові...
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Це політичне питання, радше, тому що Росія спеціально залишає прийменник "на".
– Правильно! Насправді є таке поняття, як "політична лінгвістика", і багато речей, які з політики приходять у мову, потім залишаються і стають нормою. Вислів "в Україні" став нормою для нашої російської мови, але не став (і, напевно, не може стати) нормою для власне російської мови.
В ідеалі в Україні мають бути україномовні канали й один або два канали російською мовою, на Буковині, наприклад, має бути один канал румунською...
– Якби вони визнавали Україну незалежною державою, як є насправді, вони б говорили "в Україні", тому що "в країні", але "на території". Україна – незалежна суверенна країна, і вже давно...
– Я знаю, що говорю з освіченою людиною (сміється).
– Спасибі (усміхається). Якщо перейти до практики: відповідно до вашої ініціативи, наприклад, на телебаченні потрібні мовні квоти?
– Знаєте, квоти – це досить принизливе слово. Думаю, в ідеалі мають бути українськомовні канали й один або два канали російською мовою, на Буковині, наприклад, має бути один канал румунською... Хоча, напевно, у таких районах, як Буковина, Закарпаття і частково Бессарабія, можуть бути багатомовні канали з передачами різними мовами, бо тягнути одномовний канал, напевно, буде важко, хай хто б цим займався... Але якщо говорити про національне телебачення, то логічно мати одномовні канали.
– Українськомовні?
– Так, українськомовні. І окремий канал (а може, й кілька) для російськомовної аудиторії.
– Якою ви бачите мовну політику в освіті?
– У школах?
– У школах і університетах.
– В університетах – державною мовою, це 100%. І англійською можна. Наприклад, в Угорщині, у Будапешті є... точно вже не скажу, скільки, але є два університети, де викладають англійською мовою. В університетах Нідерландів для окремих іноземців відсотків 30 викладають англійською та 70 – нідерландською. Що стосується шкіл, справжні етнічні нацменшини повинні мати право навчати своїх дітей рідною мовою й обов'язково – по-справжньому – складати державну мову. Тобто всі повинні знати українську мову.
– Державна мова має бути одна, українська?
– Так.
– В інтерв'ю мені лікар Комаровський висловив пропозицію, щоб в Україні було три державні мови: українська, англійська та російська. Як ви до цього ставитеся?
– Я думаю, що зараз немає сенсу це обговорювати, тому що англійську мову додано туди явно для напівжарту. Чому не німецька? Німеччина географічно до нас ближча, ніж Англія (сміється). Якщо ми говоримо про державну мову, яка має об'єднувати людей, то вона має бути одна. Дві державні мови будуть роз'єднувати людей. Бельгія через це страждає і мучиться (у Бельгії три офіційні мови: нідерландська, французька та німецька. – "ГОРДОН")...
– Страждає?
– Звісно. Напруження там є постійно. Серед інтелектуалів, не серед звичайних людей (як, у принципі, і в нас): між валлонцями і фламандцями. У підсумку у них два міністерства культури – бельгійської та фламандської культури. Нам це не потрібно, а прийти до такої ситуації можна, якщо завести дві державні мови.
– Сьогодні Росія – агресор, ворог, який напав на Україну, який анексував частину території, який убиває українських людей. Як ви ставитеся до позиції, що російська мова в такій ситуації – це мова ворога?
– Я бачу вислів "російська мова – мова ворога" тільки у Facebook. Більшість населення України не користується Facebook; суперечки (або, як неввічливо кажуть, срачі) у Facebook не становлять собою якісь відкриті громадські дискусії національного масштабу. Я ніколи не був у "ВКонтакте", але здогадуюсь, що це наступна, така собі перехідна модель від "ВКонтакте", де головне – влаштувати конфлікт, суперечку і розвішувати ярлики. Якщо ми порахуємо кількість виборців, які називають російську мову рідною, і подумаємо, який їхній вплив на результат будь-яких виборів (особливо місцевих), то ми побачимо, що країна дуже легко може хитнутися назад, і це буде своєрідною помстою...
Більшості жителів Донбасу було байдуже, як називається країна, у якій вони живуть. Вони жили "в Донбасі", вони не жили в Україні
– Протест?
– Протест, так. Але він не агресивний. Це буде мовчазний протест... не те щоб тихий... Напевно, пасивний протест може бути набагато небезпечнішим, ніж гучний, агресивний, із демонстраціями... тобто люди не цікавляться своєю країною, якщо їх уважають представниками ворога, їм плювати на неї... Вони живуть у цій країні, але для них це неважливо. Як, наприклад, більшості мешканців Донбасу було байдуже, як називається країна, у якій вони живуть. Вони жили "в Донбасі", вони не жили в Україні. І такі ситуації я бачив і в інших регіонах, не буду зараз їх перераховувати. По суті, завдання держави Україна – інтегрувати всі регіони в єдине політичне ціле, щоб люди скрізь відчували, що вони живуть в Україні і що вони беруть участь у побудові цієї країни, а не просто живуть на її території, чекають на пенсію тощо, і коли їх щось дратує, вони висловлюють свою реакцію голосуванням.
– Яким чином, на вашу думку, зробити так, щоб дедалі більше українських громадян переходило на українську мову: методом батога чи методом пряника?
– Батіг не пройде. Україна – чудова козацька держава, де будь-який батіг викликатиме зворотну реакцію руйнівної сили. Просто пряник – це дрібний царський подарунок, і його теж не сприйматимуть або сприйматимуть як загравання. Має бути певна стимуляція замість пряника, але стимуляція не матеріальна... Хоча, думаю, у якихось регіонах можна й доплачувати, якщо людина (я маю на увазі посадовця) хоче довести, що знає на високому рівні українську мову, вона може замовити собі за 500 гривень іспит в університеті й отримати сертифікат, що в неї, наприклад, вищий рівень української мови, й отримати прибавку до зарплати. Це можна робити. Але країну потрібно об'єднати насамперед не мовою.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Економікою?
– Навіть не економікою. Українізувати спочатку потрібно не мови людей, а їхню свідомість: щоб вони відчували себе українцями, щоб вони знали, що у країні відбувається, що вони хочуть, щоб у країні відбувалося, що від них залежить тощо... тобто це залучення кожної вдумливої людини до співучасті в державному будівництві та життя держави.
– Запитання, що звідси випливає: якою сьогодні має бути українська національна ідея?
– Українська національна ідея зараз – щоб Україна вижила, реалізувалася і щоб українцями – щасливими українцями! – себе вважали люди будь-якого походження, маючи на руках паспорт громадянина України та інші належні їм блага, зокрема роботу, доступ до культури, освіти тощо.
– Як ви ставитеся до заборони радянських фільмів, у яких зіграли актори, що підтримують сьогодні політику Путіна?
– Спокійно. Я телевізор не дивлюся. Якщо я хочу подивитися фільм, я купую відео. Я впевнений, що ви можете [купити] DVD усіх цих фільмів із забороненими акторами в будь-якому магазині...
– Та навіщо в магазин іти?! Усе в YouTube! (Усміхається).
– Так, тим більше все є в YouTube. Те ж саме із забороною книг: можна заборонити якусь книгу, але ніхто не може заборонити людині купити її в онлайні, закачати собі і читати. А можна просто поїхати на Петрівку й купити заборонену книгу.
– Як ви ставитеся до ініціатив Інституту національної пам'яті щодо заміни або скасування певних свят?
– У мене останнім часом виникає враження, що Інститут національної пам'яті був побудований за принципом польського інституту. І пам'ять у цьому разі має тенденцію витягувати [з минулого] тільки трагедії... Мені здається, що нічого доброго з державної пам'яті інститут поки що не витягнув, тому треба щось із ним робити, але не моя це справа... Скажімо, останній конфлікт між Україною і Польщею – це конфлікт двох інститутів пам'яті. І в цьому разі, можливо, склероз допоміг би двом країнам налагодити відносини. Тим більше, що Польща разом із Литвою були нашими головними адвокатами в Європі.
– У тому-то й річ. Останнім часом Польща нам допомагала, була на наших позиціях, буквально протягувала, вела за руку в Європу, і тут раптом щодня з'являються новини, які погіршують і погіршують відносини між країнами. Чому це відбувається, хто у цьому винен?
– Винні, насамперед, ініціатори дискусії на цю тему, тому що можна будь-яку історичну подію (а історія – це колекція драм і трагедій)...
Зростання тиражів і назв українською мовою – колосальне, але національного ринку, як і раніше, немає
– А пишуть її переможці...
– Так, але зрештою через 100 років сторони забувають, хто переміг, і кожен уважає себе переможцем, а для того, щоб утвердитися, дістає з пам'яті (або з інституту пам'яті) нові докази, тому що іноді переможець – це той, хто більше постраждав, і, отже, йому мають щось повернути за ці страждання, які переживали співвітчизники 200 років тому...
– Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович нещодавно заявив, що необхідно визнати весь період радянської України окупацією і що Україна має бути правонаступницею УНР. У Росії на це відповіли, що в такому разі і територія сучасної України має бути тією, яку займала УНР. Як ви це прокоментуєте?
– Я не історик, але якщо логічно подумати, радянська окупація за пактом Молотова–Ріббентропа накрила території, які відійшли до радянської України в 1939 році. Так само, як відбулася окупація Литви, Естонії і Латвії. А все, що було тут, – це була частина Радянського Союзу, де перемогли більшовики. Якщо говорити про громадянську війну 1917–1922 років, то тут я не фахівець. Це вам потрібно Василя Шкляра сюди запросити, і він вам докладно розповість.
– Якою мовою сьогодні видають ваші книги?
– 37 мовами, зокрема малаялам в Індії, японською, івритом, іспанською, баскською, каталонською тощо...
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Який відсоток у цьому масиві займають наклади українською?
– Важко сказати. Невеликий, дуже невеликий. Якщо брати сумарні нпклади, то, можливо, 5–7%.
– Якщо говорити про українське книговидання, скільки зараз приблизно видають книжок українською та іншими мовами в Україні?
– Дитячі книжки, здебільшого, купують українською мовою, і видають їх, переважно, тільки українською. Дорослі книжки (саме художня література) – відсотків 80 виходить українською мовою, нон-фікшн практично 100-відсотково виходить українською. У принципі, зростання тиражів і назв українською мовою колосальне, але ринку національного все-таки немає.
– Немає?
– Досі немає. І насправді, коли ви бачите, що в інтернеті написано, що це бестселери такі-то, ніхто вам не скаже статистично, скільки і якої книги в Україні продали, тому що єдиної системи обліку немає, Асоціація українських видавців, здається, не займається цим питанням. Напевно, ще не скоро можна буде вивісити, як у Німеччині чи Польщі, у книжковому магазині афішку з переліком книг і написати, що за минулий тиждень у країні – такі-то бестселери. Наприклад, п'ять тисяч примірників "Іловайська" Євгена Положія продали, три тисячі – Іздрика і дві тисячі – роману "Харків" Олександра Ірванця. Такого в нас, на жаль, немає і поки що не планують. Це означає, що книговидання, у принципі, досі не стало бізнесом.
– Щодо бізнесу. Лада Лузіна розповідала мені, що сьогодні заробити письменницькою працею в Україні практично нереально. Як ви заробляєте?
– Я не заробляю в Україні письменницькою працею (сміється). Хоча якісь гроші я заробляю і тут. На мою думку, письменники, у яких кількість проданих примірників однієї назви – від 50–100 тисяч, мають заробляти собі на життя навіть в Україні. Чому вони не заробляють? Може, соромляться зізнатися, що заробляють...
– Що приносить основний дохід?
– Книги. Книги, видані за кордоном, німецькою, англійською, французькою, японською.
– Ваш найбільший гонорар був за яку книгу?
– Запитання трошки непрофесійне (усміхається), тому що книжка, поки живе, продається, і роялті з продажу йдуть і можуть іти два роки. Є агент, є субагенти... збирають в одному регіоні, передають від субагента агенту, агент рік рахує, збирає, передає автору...
Пам'ятаю мій перший гонорар у радянський час: "Робітнича газета" мені заплатила 17 карбованців 62 копійки за гумореску 1978 року
– Приблизно...
– Хіт у мене один – це "Пікнік на льоду", який продається вже понад 20 років у багатьох країнах, і зараз знову [вийде] перевидання іспанське наприкінці місяця в Барселоні. Був нещодавно новий переклад італійською. Це вже другий переклад, перший продавався протягом 20 років...
– Не сподобався перший? (Сміється).
– Ні, просто нове видавництво вирішило зробити новий переклад і запустити. Ось я проїхався з цим перекладом Італією, заїхав перший раз у житті до Палермо, побачив, що там читають...
– За 20 років скільки вам приніс "Пікнік на льоду"?
– Навіть не знаю... Багато...
– Багато для графа де ля Фера? (Сміється).
– (Задумався).
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– 100 тисяч доларів? Більше чи менше?
– Може бути стільки, так.
– А найменший гонорар за що був? Так що навіть смішно було...
– Знаєте, навіть найменші гонорари в мене не викликали сміху (сміється).
– Чи сльози...
– Пам'ятаю мій перший гонорар у радянський час: "Робітнича газета" мені заплатила 17 карбованців 62 копійки за гумореску 1978 року. Я радів не грошам, а публікації. За книги, мені здається, менше ніж 100–200 євро авансу в перерахунку на гривні чи карбованці письменники не отримували. Чи отримували вони потім щось іще, це велике питання. Дуже часто видавці дають аванс, а потім кажуть, що книжка досі не продалася. Що таке аванс? Це майбутнє роялті. Ось вам дали 200 євро, а потім продають вашу книжку. Поки, так би мовити, 10% від мінімальної вартості не накапає ці 200 євро, не заповнять склянки, то наступні краплі до вас не дійдуть.
– У світі купа письменників-мільйонерів. Вам не прикро?
– А чому мені має бути прикро?
– Тому що в Україні немає ринку. Ви успішний популярний письменник, у світі зокрема, але Батьківщина ж тут, тут же повинен бути ваш основний ринок, який приносить дохід...
– Повинен, але його немає. Я реаліст, тому я радію кожному кроку в бік світлого видавничого майбутнього України, але я не плачу, якщо чогось не відбулося. Отже, треба працювати. Скаржитися – це інша професія.
– Скільки в середньому ви працюєте на день?
– Зазвичай 8–9 годин, а коли закінчую роман – до 14 годин на день.
– Вихідні у вас є чи ви щодня пишете?
– Сьогодні, наприклад, я нічого не написав, тільки поредагував трохи. Я хотів написати... Хотів устати о 6.00, але пізно зрозумів, що тільки о 2.00 ліг (сміється). Тому я прокинувся о 9.00, і почалися інші справи. От завтра зранку встану, і буду і редагувати, і писати.
Я щаслива людина, сита людина, людина, яка може собі дозволити кудись повезти всю сім'ю, яка відкладає щось, щоб у дітей була гарантія нормального розвитку... Багатим я себе не вважаю, тому що в мене немає потреб багатої людини
– Ви можете назвати себе багатою людиною?
– Я щаслива людина, сита людина, людина, яка може собі дозволити кудись повезти всю сім'ю, наприклад, у Відень на свята, людина, яка відкладає щось, щоб у дітей була гарантія нормального розвитку... Багатим я себе не вважаю, тому що в мене немає потреб багатої людини: мені не потрібна яхта, машина мені потрібна така, яку треба рідко лагодити, і така, щоб її не вкрали (усміхається).
– На якій ви їздите зараз?
– Mitsubishi Grandis (усміхається).
– Багато років тому Леонід Кучма написав книгу "Україна – не Росія". Це було ще задовго до війни...
– Я пам'ятаю, так.
– Запитую вас як людину, яка народилася під Пітером: наскільки Кучма виявився правим і наскільки взагалі українці відрізняються від росіян?
– Ментальність зовсім інша. Тобто натуральні, природні українці – індивідуалісти, егоїсти, тобто нормальні європейці, вони не збираються у групи, партії, а якщо збираються, то тут же починають одне одному висувати претензії, хоча начебто щойно були однодумцями. Організувати з українців якусь державу, у якій усе працюватиме як годинник, неможливо, тому що в кожного годинник показує його власний час і в кожного українця в голові своя Україна, яку він будує або побудував у себе вдома, у квартирі чи в уяві. Росіяни, по-перше, люблять царя, у них є почуття колективної відповідальності, почуття гордості за свою країну. Якщо вони розчарувалися в цареві, вони можуть убити його і любити наступного, але вони завжди колективні... Не пам'ятаю, хто сказав на початку наших сумних подій (хтось із російських чи то політиків, чи то журналістів): якщо для батьківщини треба брехати, ми будемо брехати всім народом. Такого колективізму тут [в Україні] бути не може, тому що це у принципі інша культура, інша історія... Це, насамперед, козацька держава: унікальна форма демократії, за якої не потрібно друкувати гроші, не потрібні міністерства, є тільки військові суди, кордони не фіксовані, але водночас є якийсь дивний порядок і чудове сільське господарство (усміхається).
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Що в Україні не змінилося після Майдану з того, що мало змінитися, на вашу думку?
– Я хочу сказати, що змінилося. Суспільство консолідувалося, і вперше в людей виникло відчуття країни, тому що вони зрозуміли, що її можна втратити... Країна була даністю, здавалося, що ніколи не буде порушено кордони, що ця склянка ніколи не розіб'ється. Але все виявилося набагато крихкішим... Що не змінилося? Укотре Майдан не висунув нагору нової політичної сили, нової партії, яка за своїми моральними якостями відрізнялася б від уже наявних, не висунув нових лідерів. Я думаю, що після того, як Майдан 2004 року висунув Каськіва та інших, багато хто не особливо й вірив... З іншого боку, був цікавий феномен, який не став політичним чинником, – феномен "Правого сектору", який збирався стати політичною партією, був популярним і серед російськомовних, і серед україномовних, і міг спокійно замінити скомпрометовану "Свободу", бути якимось каталізатором, провокатором змін уже в парламентських реаліях... Але цього не сталося. Чому не сталося? Може, це знає Дмитро Ярош, може, знають якісь інші люди... Але головне, чого не сталося, – не з'явилося нової політичної еліти.
– Ви із Сергієм Жаданом їздили в зону АТО.
– Так.
– Що ви там побачили?
– Побачив і почув те, що люди, узагалі, бачать і чують на війні... Але насамперед я побачив і не почув місцевого населення: коли я спеціально намагався почати розмову з людьми на вулиці, від незнайомої людини сахалися всі, окрім дітей...
– Де саме ви були?
– Насамперед, Сєвєродонецьк мене вразив... Слов'янськ я добре знав і до, і після, сам їздив туди... Бахмут... Зараз уже не згадаю всіх населених пунктів...
Україні катастрофічно не вистачає національного діалогу, національної дискусії на будь-яку тему. Коли половина населення (якщо не більше) мовчить, то нічого доброго не буде
– Скільки разів ви там були?
– Поки що два рази. Але запам'ятав найбільше Сєвєродонецьк. Стоять люди, кучкуються, кажуть, десь за сім кілометрах від міста ще стріляють, чутні розриви, я підходжу: "Можна з вами поговорити?" – і люди просто перелякано йдуть подалі... Я тоді подумав, що цим людям усе одно потрібно донести якусь інформацію, але, напевно, легше було б її донести відповідно до їхнього ставлення до життя, до їхньої позиці. Тобто потрібно повернути стінгазети, ось ці стенди, якщо пам'ятаєте, куди вішали газети щоранку... "Правду", "Известия"... Ось так можна доносити інформацію, бо прямий діалог тоді не виходив... до речі, Україні катастрофічно не вистачає національного діалогу, національної дискусії на будь-яку тему. Коли половина населення (якщо не більше) мовчить, то нічого доброго не буде... І це мовчання в різних регіонах триває...
– Кого зараз не чути?
– Частково не чути болгар Бессарабії в Одеській області, молдаван не чути, про азовських греків... От що ви про них знаєте? Скільки їх? Яка була їхня роль під Маріуполем, коли починалися воєнні дії? Чому вони зупиняли колону українських військ і тому українська армія не встигла дійти до Новоазовська?
– Чому?
– Я не знаю, але запитання залишаються – їх просто не ставлять. Це все свідчить, що в людей не було ані довіри до власної держави, ані відчуття, що вони живуть у цій країні.
– Із Жаданом ви туди їздили і провели там кілька днів, наскільки я розумію.
– Так.
– Що ви там робили?
– Ми зустрічалися з людьми, були великі виступи, були [заповнені] актові зали в університеті у Слов'янську...
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Які запитання вам ставили люди?
– Знаєте, банальні: коли війна закінчиться... Людей хвилює лише одне запитання: коли все це закінчиться. Хвилювало тоді і хвилює зараз. Єдине, думаю, що багато хто б уже й не ставив цього запитання, бо розуміє, що ніхто на нього не відповість.
– Ви знайомі із Захаром Прилєпіним?
– Так, знайомий.
– Як ви оцінюєте це... навіть не знаю, як правильно це назвати цензурними словами... його участь у бойових діях із російської сторони, коли він приїхав на українську територію вбивати українських людей?
– Я був у шоці, звісно. І я досі намагаюся зрозуміти, що це таке. Можна сказати, що чимось він близький до [Едуарда] Лимонова за своїм світоглядом, але звідки цей світогляд узявся і чи пов'язано це з тим, що він був професійним контрактним солдатом під час війни в Чечні? Напевно, пов'язано. Тобто людина хоче воювати, і російська держава пригріває тих, хто хоче воювати за неї.
– Це не кон'юнктура, не спосіб підвищення накладів і повернення в топ?
– Ні, я думаю, що в цій ситуації це не кон'юнктура, це щось інше... Це якесь психологічне явище...
– Як би ви назвали це психологічне явище?
– Термін я зараз не придумаю, а ті, які існують, мені в голову не лізуть... Адже він підвів літературну базу під свою поведінку, під свою позицію і написав есе про те, що всі поважні російські письменники були вояками, усі воювали і вбивали, і лише тому вони стали великими письменниками, починаючи з Лева Миколайовича Толстого. Наскільки я знаю, у Росії це есе засміяли. Але я припускаю, що він абсолютно щиро його писав, оскільки хоче бачити себе в цьому ряду. І дійсно, із російських письменників, починаючи з 20-х років, відкрито ніхто не говорив, що, мовляв, справжній письменник має бути вбивцею.
Немає відчуття, що економіка України буксує через війну: немає черг по хліб, бюджетні гроші надходять у райони вчасно і в повному обсязі... тобто Україна навчилася жити з війною, оплачуючи і війну, і все інше
– Ви нічого не хочете йому сказати публічно?
– Ні... Чесно кажучи, ні... Можу лише розвести руками.
– Україна втомилася від війни?
– Від війни, насамперед, утомився Донбас, але про це ніхто не думає, тому що за цю втому платить кожен регіон. Утома від війни – це доволі абстрактне поняття, бо немає відчуття, що економіка України буксує через війну: немає черг по хліб, бюджетні гроші надходять у райони вчасно і в повному обсязі... тобто Україна навчилася жити з війною, оплачуючи і війну, і все інше. Є драма, трагедія людей, які втратили там своїх рідних, але це не втома, це – драма і трагедія.
– А Росія втомилася від війни?
– А Росії війна потрібна, адже там головнокомандувач при владі... Перемоги у нього не виходить, але війну треба вести. У Сирії він майже переміг – Асад залишився при владі, американці вивели війська... Я думаю, що Росія настільки звикла до воєн, що втомилася б без воєн...
– Ви знаєте, як закінчити війну?
– Закінчити війну без того, щоб звідти пішла Росія, неможливо. Поки вона там, поки на територію так званих "ДНР" і "ЛНР" заїжджають усі ці танки, автотанкери з бензином, завозять зброю, – будуть стріляти. Чи буде це вічною позиційною війною? Я думаю, що ні. Ситуація, як в Ізраїлі, теж не виникне, тому що Ізраїль захищає свою територію від слабшого ворога, а ми захищаємо від сильнішого. І тому, скажімо так, я не бачу можливості воєнного рішення. Тільки за допомогою Європи, тільки за допомогою наявних санкцій можна змусити Росію піти.
– У вашому останньому романі "Остання любов президента" ви написали, що Путін захоче анексувати Крим. Це було до того, як він, власне кажучи, це зробив.
– 2004 рік, весна.
– Які у вас ще пророцтва були?
– У цьому самому романі за рік до газового конфлікту описано газовий конфлікт, і в цьому самому романі головний герой – український президент Сергій Павлович Бунін – під час перевиборів виявляється отруєним своїми друзями й однодумцями і захворює на дивне захворювання шкіри. Тоді всі подумали, що це про Ющенка, хоча Ющенка отруїли за півроку після виходу роману. Але мені потім довелося дуже багато відповідати на запитання...
– Слідчих? (Сміються).
– Не слідчих. Але два генерали СБУ мене запросили в ресторан і запитували, чи не думаю я...
– І вас теж чимось нагодували? (Усміхається).
– Ні, вони мені одразу замовили коньяк, який п'є мій герой-президент у романі, – Hennessey. І запитали, чи не думаю я, що мій роман використовували як сценарій для отруєння Ющенка? На що я відповів: не могли, тому що люди, які знають, як когось отруїти, читають спеціальну літературу, а не художню. Окрім того, було зрозуміло, що всім набридли вбивства за допомогою [автоматів] Калашникова або снайперських гвинтівок, і якраз із 1998–1999 років почалася фаза отруєнь. Спочатку отруїли одного банкіра грецького походження в Москві, потім отруїли Анну Політковську, якщо не помиляюся, коли вона летіла в Беслан (насправді журналістку Анну Політковську застрелили 7 жовтня 2006 року в ліфті власного будинку в Москві. – "ГОРДОН")...
– Литвиненка...
– Так, але він уже трохи пізніше.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
Навіщо мені іноземне громадянство? Я їжджу з українським паспортом по всьому світу, але завжди повертаюся додому з величезним задоволенням, саме сюди, в Україну, у Київ
– Ваша дружина Елізабет – громадянка Великобританії. У вас троє дітей, і вони теж громадяни Великобританії?
– Так.
– Яке громадянство у вас?
– Лише українське.
– Ви ж можете набути іншого громадянства?
– Я відмовився від усіх інших (сміється). Тобто мені пропонували, але я відповів, що мені не потрібно.
– Чому?
– А навіщо, скажіть, будь ласка? Навіщо мені іноземне громадянство? Я їжджу з українським паспортом по всьому світу, але завжди повертаюся додому з величезним задоволенням, саме сюди, в Україну, у Київ.
– Де ви найбільше часу проводите, у якій країні?
– Сім'я сидить тут усі ці роки. Зараз, правда, двоє старших дітей навчаються в Будапешті.
– Чому саме Будапешт?
– Донька знайшла університет у країні, де в мене найменше знайомих.
– На кого вона вчиться?
– Media communications, зв'язки з громадськістю, реклама, ведення інтернет-сторінок тощо. Мені хотілося, щоб вона вчилася у Львові або у Вільнюсі, але вона пішла своїм шляхом. Мій старший син пробував вступити у Вільнюсі в академію мистецтва – не вступив... Йому сказали, що є проблеми з творчим іспитом... Він подав документи в Будапешт, і його взяли. Він навчається на аніматора – мультфільми робить.
– У вас не було думок виїхати з України? До Великобританії чи іншої країни? До того ж у сім'ї британське громадянство.
– У сім'ї, можливо, не було. А в мене були ситуації, коли я подумував... Навіть не думав, а допускав цю думку. Допускав, але дуже швидко від неї відмахувався, бо найстрашніше, що з людиною може статися, – це коли вона стає іноземцем. Я, у принципі, майже весь світ уже знаю, є маса друзів, як то кажуть, "колишніх наших" – колишніх українців, колишніх радянських людей...
– Що вас тут тримає, скажіть чесно? Гроші ви заробляєте, мову ви знаєте, писати ви можете в будь-якому місці...
– Можу.
– Що вас тут тримає?
– Насамперед любов до Києва, моє дитинство, моя історія, історія моїх сімей (у нас багато цікавого і по батьківській лінії, і по материнській), та й у принципі соромно покидати Батьківщину... Покидати Батьківщину можна через фізичну загрозу життю або через бідність (ставати економічним біженцем). У моєму житті ні того, ні іншого немає.
– Елізабет вас підтримує у вашому бажанні жити в Україні?
– Так. Вона знала, власне кажучи, ще перед весіллям, що я не збираюся переїжджати.
– Знала, на що йшла. Ким вона працює зараз?
– Вона викладач англійської мови у Британській раді, екзаменатор від Кембриджської екзаменаційної комісії, ще вчить українських викладачів та екзаменаторів англійської, їздить по всій країні, проводить семінари, курси...
– Під час війни мистецтво або розквітає, або взагалі помирає. Який варіант в Україні?
– Якщо говорити про літературу, у нас вона змінилася майже на 100%. У принципі, пострадянські українські письменники були аполітичними, до того ж принципово аполітичними, тому що, як і багато не-письменників, уважали, що політика – це бруд, соціальні проблеми – це нісенітниця, радянська, так би мовити, спадщина. Писатимемо про тусівки, секс, наркотики, рок-н-рол, до того ж європейської літератури 68-го року в нас не було. А починаючи з 2013 року раптом активна частина...
– Патріотична...
– Так... Частина аполітичних письменників стала дуже політизованою, виникла тема держави, виникли політичні теми в текстах, виникли соціальні проблеми... Тобто в літературу повернулися нормальні теми... Насправді література постійно була неповною, її писали 20-річні для 20-річних, а старі люди читали радянську літературу, поки їм хотілося читати.
– Яку книгу ви принесли сьогодні?
– Насамперед товсту (сміється). Книжка, над якою я працював протягом чотирьох років, книга, яка є моїм "великим спасибі" від імені всієї України литовському народові за те, що підтримав нас і під час першого, і під час другого Майдану, і зараз підтримує... Це роман про Європу, про міграцію всередині Європи... Про три литовські молоді пари, які вирішили виїхати з Литви, коли країна вже була членом ЄС і вступила в Шенгенську зону у 2007 році. Одна пара поїхала в Лондон, друга – у Париж, а третя пара, яка хотіла поїхати в Рим, вимушено залишилася в Литві, на хуторі біля Анікчая...
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– В Україні можна придбати цю книжку?
– Так-так. Скрізь, окрім магазинів "Є".
– Добре. Видавництво "Фоліо", я дивлюся. Російською...
– І українською. І за місяць виходить литовською мовою.
– Андрію, спасибі вам велике. Я б хотіла закінчити на мажорній ноті: я знаю, що раніше ви самі складали анекдоти. Розкажіть ваш найулюбленіший.
– Я вже давно переплутав, які я написав, а які ні... Але, окрім анекдотів, я писав ще глумізми (я вигадав такий парадоксальний жанр). Ось із глумізмів я прочитаю вам щось по пам'яті... Водночас це пародія на Даніїла Хармса. "Пе сиділо"... Ні, давайте інший прочитаю, тому що цей короткий, але складний...
– Давайте короткий, тому що нам потрібно скоро закінчувати (усміхається).
– Ух ти! Ну тоді не пародія, а чистий глумізм. Випадок: одного разу головний інженер Протопопов потрапив у каменедробильний верстат. Коли його витягли звідти, він уже не був головним інженером (посміхається).
– Спасибі вам велике.
– Спасибі вам.
Записав Дмитро НЕЙМИРОК
