ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Леньо: Москалі поводилися, як дикі тварини, – вони їли собак. Ми знаходили багато підвішених трупів собак, із яких здерта шкіра. Вони їли котів

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Леньо: Росіяни дуже деградована каста. Це зомбі, психічно ненормальні люди, космічне сміття
Леньо: Росіяни – дуже деградована каста. Це зомбі, психічно ненормальні люди, космічне сміття
Фото: Ivan Lenyo / Facebook
Олеся БАЦМАН
головна редакторка

Скільки залишилося президенту РФ Володимирові Путіну, чим українська армія відрізняється від російської, чому він пішов у патрульну поліцію, а також – про звірства російських військових на окупованих територіях, дружбу діда з лідером Організації українських націоналістів Степаном Бандерою, важливість культурного фронту і тилу для перемоги та про майбутнє українського шоу-бізнесу розповів фронтмен українського гурту Kozak System Іван Леньо. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Будь-хто, хто прийде на місце Путіна, нічого не змінить у нашому ставленні до Росії

– Пане Іване, я вас вітаю.

– Бажаю здоров’я.

– Навзаєм. Із самого початку – із найголовнішого запитання. Скажіть, скільки ще [президенту РФ Володимирові] Путіну залишилося?

– Небагато. Ну, оскільки запитання риторичне, то і відповідь теж риторична. А якщо вдаватися в деталі, то я думаю, що ми, українці, вже знаходимося у такому психологічному стані, що будь-хто, хто прийде на місце Путіна, нічого не змінить у нашому ставленні до Росії. Ми будемо битися до перемоги. Ми звільнимо усі території і закріпимо їх так, щоб більше жоден чобіт жодного окупанта не проник на нашу землю.

– Ви помітили, яка правильна нарешті була минулого тижня декларація G7, коли вони вперше сказали про те, що Путін – злочинець, Росія – злочинець, і записали чотири пункти, які перед цим озвучив президент [України Володимир] Зеленський – чотири пункти миру. Перше – це повне звільнення українських територій. Друге – це вимоги з точки зору безпеки для України і гарантії безпеки. Третє – це економічна безпека України, тобто репарації російські, якийсь план Маршалла, я так розумію, для України. І четверте – це: винні мають понести відповідальність. Тобто Путін і вся його команда мають нести відповідальність і бути покарані. Що ви думаєте?

– Я думаю, що це абсолютно епохальна заява. І ми за вісім місяців довели, що маємо право саме на таку підтримку всього світу. Це, безперечно, дорожня карта. Вона не швидко реалізується, але вона почне реалізовуватися. І коли мене запитують, коли закінчиться війна, я завжди відповідаю, що мене вже не бентежить, коли вона закінчиться. Вона, можливо, може бути безкінечною у різних її фазах і станах. Головне – щоб моя воля і моє бажання жити у незалежній країні ніколи не розтанули. Щоб у мене завжди були сили, і передати своїм дітям і внукам, що Росія – абсолютний ворог для українців. І ми будемо боротися, допоки це терористичне утворення не розпадеться на маленькі князівства. І тоді, можливо, ми зможемо видихнути.

– А це неминуче. Перемога України і поразка Росії – вона призведе до громадянської війни у Росії. Я впевнена, що вони будуть розпадатися.

– Ну, тут можна, очевидно, пофантазувати. Хоча мені, у принципі, нецікаво усе, що відбувається у Росії. Мені цікаво, що робимо ми: наскільки у нас із кожним днем міцнішає армія, забезпечується армія, наскільки у нас технології просуваються саме в "Укроборонпромі" й у військовій здатності захищатися. Ось це мені цікаво і це мене турбує.

Чи розпадуться вони? Чи достатньо буде у них волі, зброї? Що буде після Путіна? Усе це навіть Ванга вам не передбачить. І, у принципі, не треба. Треба розуміти, що кожен день ти прокидаєшся заряджений на боротьбу і робиш на своєму місці все, що від тебе залежить.


Скриншот: Алеся Бацман / YouTube
Скріншот: Алеся Бацман / YouTube


– Ось саме про українську армію я хотіла вас запитати. Ви у теробороні перебуваєте з перших днів війни. Ви спілкуєтеся дуже близько з українськими воїнами з передової, їздите туди і концерти даєте. Тобто ви можете зараз оцінювати, хто такий український воїн. Ось якщо брати і портрет написати зараз – хто він? Чим він мотивований? Яка у нього освіта? Який у нього вік? І, можливо, ми вже навіть кращі, ніж ті армії, які є в НАТО? Куди нас поки що не беруть, але я впевнена, що ми будемо в НАТО.

– Ну, такий, загальний портрет намалювати важко. Тому що я можу когось образити, якщо я буду, там, – я не знаю – підсумовувати такий, спільний, портрет. Тому що очевидно, базово – багато молоді. Базово це молоді, красиві, освічені люди. Ми маємо розуміти, що на початок війни з фахових військових було, я думаю, десь половина людей. І потім, коли приєдналися добровольці, ті, хто стали основою ТрО, ті, хто стали основою різних бригад, – там уже з'явилася велика кількість людей, скажімо так, різних професій, але так чи інакше розумних, інтелігентних, із якимось розумінням історії, що важливо. І зараз українська армія складається з найкращих. Отак можна сказати. Із найкращих у своїй сфері.

Якщо взяти по родах військ, то думаю, що молоді дуже і дуже багато. Дуже. Особливо спецпідрозділи, ГУР, патрульної поліції, Національної поліції, ССО, розвідка – оці всі хлопці і дівчата – будемо точними – вони неймовірно сучасні люди. От що відрізняє українську армію від російської армії. Це люди вмотивовані. Чому? Тому що вони до війни кожен кимось став. Вони створили свій портрет, вони зробили власний бізнес, власну кар’єру, вони знають ціну зробленому, знають ціну роботи, життя. Їм є що захищати не тільки у плані власних родин, очевидно, а й у плані захисту своєї країни. Тобто як громадянина, у якого є, там, бізнес, у якого є майбутнє. І мотивація – я не знаю, за якою шкалою її можна визначити, але вона зашкальна просто – мотивація.

Мені дуже подобається бути на передовій саме через цю складову: там велика кількість хороших, розумних, сміливих, чесних і водночас простих людей.

Мій дід був сотником УПА. Батько розказував, що дід неодноразово сидів за одним столом із Бандерою

– Ви родом із Тернопільської області, але свого часу консерваторію закінчили в Росії, у Воронежі, тому що не було тоді в Україні вищої освіти із класу акордеона. Я вам хочу сказати, що для мене акордеон є сакральним інструментом, бо я його дуже люблю. Я сама в дитинстві закінчила студію із класу акордеона. От скажіть, будь ласка, пане Іване: що ви тоді про росіян зрозуміли, навчаючись там?

– Я був змушений вчитися у Воронежі. Чому? Тому що на той момент жодна консерваторія України не мала класу акордеона. Радянська пропаганда вважала акордеон інструментом загарбника й усіх примушувала грати на баяні. Оскільки я вчився у музичному училищі на акордеоні, то хотів, очевидно, продовжити навчання і на акордеоні. Бо акордеон і баян – це різні інструменти.

– Дуже різні, так.

– Воронеж... Ну як вам сказати? Я був недостатньо, скажімо так, патріотично налаштований, щоб усвідомлювати, що я їду у країну-агресора, або у країну злочинців. На той момент це був Радянський Союз. І в Радянському Союзі так чи інакше між українцями і росіянами якась усе-таки дружба була, якою би вона не здавалася глибокою. Бо якщо глибше копнути – там були нюанси. А так, поверхнево, коли ти вчишся в одному класі чи у консерваторії з росіянами – ніяких, скажімо, етнічних проблем не було.

Але на другому курсі консерваторії, коли відбулася незалежність України, я, очевидно, вирішив повернутися у Київ. І якраз на той момент у Києві відкрили клас акордеона, що дозволило мені перевестися на третій курс Київської консерваторії. Я не мав бажання там залишатися. Ну чуже воно мені було. Слухайте, я сам, дійсно, із бандерівської родини. Мій дід був сотником УПА. І мене виховували достатньо патріотично. 


Фото: Ivan Lenyo / Facebook
Фото: Ivan Lenyo / Facebook


– Він навіть із [лідером Організації українських націоналістів Степаном] Бандерою товаришував, я так розумію. Так?

– Принаймні так мені розказував батько: що наш дід сидів неодноразово за одним столом зі Степаном Бандерою.

А що стосується Воронежа – я ж кажу: я був молодий настирний музикант, я хотів навчитися грати. І, в принципі, весь свій час я проводив за інструментом. Тобто це було по шість годин занять. І тільки, там, субота чи неділя – футбол. Тому я особливо не заглиблювався в якісь етнічні проблеми. Плюс у Воронежі вчилися одні росіяни: там, типу Рязань якась, Іваново, Воронеж. Ну, отаке от щось було. Згадую це, скажімо так, ні добре, ні погано. Просто ніяк. Був просто період навчання – та й усе.

Росіяни – дуже деградована каста. Це зомбі, психічно ненормальні люди, космічне сміття

– Ось зараз, після широкомасштабного вторгнення, що ви про росіян думаєте?

– Я думаю, що це якась така, дуже деградована, каста людей. Нацією це не назвеш, бо нема такої нації. Це така суміш радянських людей, територія, на якій проживає величезна кількість етносів, усі ці етноси забули власне коріння, зросійщені, задурманені кадебешною пропагандою... Це, в принципі, зомбі, це психічно ненормальні люди. Враховуючи те, що ми бачили, що вони натворили у містах, які вони окуповували, це збоченці, це бідний народ. Духовно він дуже бідний, він і матеріально дуже бідний. Тобто це такі вже, знаєте, сучасні зомбі. Просто сучасні зомбі, з якими немає ніяких шансів знайти спільну мову. Зараз вона вже нікому й не потрібна.

Не думаю, що знайдеться хоча б один психіатр, який зможе пояснити хворобу Росії. Просто думаю, що немає людини, яка би могла пояснити чітко і зрозуміло, чому вони себе так ведуть, чому вони вбивають, ріжуть, ґвалтують, лізуть у чужі країни і таке інше. Це таке вже космічне сміття, я б так назвав. Космічне сміття.

– Із перших днів великої війни ви записалися до київської тероборони. Скажіть, що ви у ті страшні дні робили?

– Ви знаєте, на той момент це називалося "територіальна оборона", і тоді кожен, хто отримував автомат, вважався учасником тероборони. Зараз ми розуміємо, що різних бойових підрозділів дуже багато, і я не в теробороні – я в патрульній поліції. Бо з перших днів війни я залишився у своєму будинку майже один. А в мене достатньо великий будинок: 27 поверхів. І днів п’ять у будинку не було світла, з будинку виїхали всі, але на той момент потрібно було якось оберігати цей будинок, тому що на той момент по Києву їздило або перебувало достатньо багато ДРГ окупанта. І ми з моїм другом... У нього виявилася нарізна зброя. Ми якийсь час вартували то на даху будинку, то біля під’їзду. І за цей час я шукав, де і як я можу бути корисним.

Хлопці Kozak System – вони поїхали повністю відвозити родини у Західну Україну. І я не поїхав тільки через те, що моя дочка уміє їздити, і вона поїхала сама за кермом із мамою. А десь на сьомий день війни я зрозумів, що я мушу бути десь при якомусь воєнізованому підрозділі, бо, по-перше, я так скоріше навчуся, по-друге, я буду мати легальну зброю. Тому що на той момент можна було, очевидно, і нелегально мати. І до сьогодні люди мають нелегально, тому що йде війна і треба захищатися. Але я вирішив набрати свого друга, голову патрульної поліції [Києва] Юру Зозулю, з яким я товаришував ще до війни, бо ми байкери. Ми часто їздили по Україні подорожували. І він сказав: "Приїжджай до мене – розберемося". Я приїхав до нього і написав рапорт. Мені видали зброю, амуніцію. І я перші дні був у відділенні. Більше слухав, вчився. Бо на той момент саме у відділенні патрульної поліції збиралися ті, хто раніше воював у 14-му році. Ви знаєте, що основа реформи патрульної поліції у 14-му році була такою, що головами обласних патрульних відділень стали воїни АТО на чолі зі славнозвісним Маршалом, Євгенієм Жуковим.

– Реальний герой.

– Герой у донецькому аеропорту. І, відповідно, коли почалася війна вже у 22-му році, вони усі приїхали вже з амуніцією, бо у них вона була. Вони приїхали і почали утворювати спецпідрозділи й воювати: саме Гостомель, Ірпінь, Буча. І я це все, як ви розумієте, бачив, учився. Паралельно я зв’язався зі своїми друзями за кордоном. У нас їх достатньо багато, бо ми гастролювали по всьому світу. І мені почали передавати багато амуніції, тобто броніки, каски, наколінники, підлокітники, коліматори – ті речі, які на той момент були дуже важливі. І через мене пройшло дуже багато, достатньо речей. І я цим достатньо задоволений, бо вони якісні. На той момент вони були взагалі найкращими, що тільки можна було. Це натовський зразок.

А потім мене переправили у Білу Церкву в підпорядкування майора Василя Коряка – голови патрульної поліції Білої Церкви, який теж воював у 14-му році разом із Мартіном Брестом. Звідки ми з Мартіном Брестом уже далі почали їздити на передок і возити туди необхідні речі. Мені виділили патрульну машину і я займався супроводами. Оскільки траса Київ – Одеса залишилася єдиною – така, знаєте, "дорога життя" до Києва – ми супроводжували величезну кількість зброї у Київ і, відповідно, евакуації з Києва.

Зараз про це говорити, мабуть, і нецікаво, бо вже пройшло вісім місяців, але на той момент це було дуже важливо. Було дуже страшно. Я вважав, що я роблю абсолютний подвиг для себе, бо, знаєте, музикант... Я два рази був на полігоні і стріляв з автомата, а тут біля мене цей автомат постійно, весь час якісь вибухи... Ми заїжджали потім у ці деокуповані села, які були заміновані. Ми супроводжували туди завіз гуманітарки, бо волонтери боялися туди їздити без супроводу.


Василь Коряк, Іван Леньо та Мартін Брест. Фото: Ivan Lenyo / Facebook
Василь Коряк, Іван Леньо і Мартін Брест. Фото: Ivan Lenyo / Facebook


І так тривало три місяці, допоки війна не перемістилася на південь і на схід. І спецпідрозділи і Коряка, і Слави Полухіна, Вадика Зеленського, Нетребка, тобто тих командирів, які мали свої спецпідрозділи, там, по 15–20 чоловік, – вони усі поїхали на передок. Туди мене, очевидно, не взяли через непідготовленість. Але завдяки тому, що я їх добре знаю, товаришую, я знаю, що їм потрібно. І нам потрібно було із Kozak System вирішувати: ми продовжуємо як культурна одиниця далі, скажімо так, працювати вже на культурному фронті... Тому що я завжди пояснюю на своїх концертах людям, що фронт не тільки мілітарний. Зараз Україна – це такий величезний рух спротиву, який вміщає у собі велику кількість фронтів: гуманітарний фронт, економічний фронт, політичний, геополітичний, культурний, про який я казав. І оцей культурний – він неймовірно важливий. Бо, розумієте, ми-то мілітарно виженемо ворога зі своєї країни, але ж у нас залишиться дуже багато "русского мира" всередині. І я про цей "мір" дуже добре знаю, бо я з ним воюю вже 10 років: Kozak System із ним воює. Починаючи з тих перших пісень типу "Маніфесту", "Подай зброю", "Сила і зброя", "Мольфар" і до боротьби за квоти на українську музику, за закриття простору від окупанта... Усе це ми проходили, а зараз ми це вже просто робимо. Тобто ми вже нікого не запитуємо – ми просто робимо, бо ми розуміємо, що це необхідно.

І з того моменту ми з "козаками" почали робити такі вилазки на благодійні концерти, бо я на той момент не усвідомлював, як можна співати, чесно. Я за три місяці надивився такого, що ще чуть-чуть – і я готовий був...

Чоловік, у якого росіяни вбили дружину і двох дітей, сказав російською: "Я теперь обязательно выучу украинский язык. Хотя бы потому, чтобы не иметь с этими тварями ничего общего"

– Я про це хотіла вас запитати. Чи багато горя ви за ці місяці бачили? Розкажіть якісь історії конкретні.

– Ну, дивіться. Будь-яке окуповане село окупантами – це абсолютна пустка. Плюс це поламані долі. Чому люди все-таки не користувалися цим інстинктом самозбереження і, навіть чуючи перший-другий постріл десь поблизу свого села, не виїжджали у будь-який спосіб? Я цього пояснити не можу. А якщо почну пояснювати, я боюся, що стану на якийсь тонкий лід і комусь можу зробити боляче.

Мені здається, що недостатнє було усвідомлення того, що окупант буде себе так вести. Для мене це було зрозуміло, бо я добре знаю історію. Я її вчив. І я знаю, як поводили себе окупанти всюди, де вони захоплювали території. І це була катастрофа й суцільний жах.

– Слухайте, але навіть фашисти-німці не поводилися так жорстоко з мирним населенням, як зараз фашисти-росіяни поводяться з українським мирним населенням.

– Це абсолютно так. І я бачив поламані долі. Розумієте? Я бачив багато всього, про що, я думаю, вже сказали і засоби масової інформації, і ті розслідування, які велися і ведуться. Ну, знаєте, нам не вистачить часу, якщо я буду про це багато говорити.

– Ну, щось те, що вас вразило. Розкажіть на прикладах.

– Вразило... Стоїть чоловік: у нього росіяни вбили дружину і двох дітей. Хата зруйнована. Він майже не може говорити, бо у нього така, знаєте, вже психіка порушена. Ми привезли йому необхідне, і пробую з ним про щось говорити, якось його втішити, якщо це взагалі можливо. Я пам’ятаю, як він сказав одну фразу, яку я завжди цитую для тих, хто ще не зрозумів важливості української мови. Він, по-перше, був дуже шокований від усього, що відбулося, і каже російською: "Я теперь обязательно выучу украинский язык. Хотя бы потому, чтобы не иметь с этими тварями ничего общего". Хороший аргумент. На жаль, дуже болісний аргумент як для людини, яка це все прожила.

Ми бачили... Ну, слухайте, у нас буде довге інтерв’ю. Якщо ми хочемо ще про щось поговорити... Ну, я про це можу розказувати годинами.

– Це важливо.

– Це мій досвід був. Ну, по-перше, дійсно, москалі не шкодували нікого абсолютно. Тобто вони вели себе, як просто абсолютно дикі тварини. Я не знаю, чи у природі є такі тварини, які так себе ведуть. Але вони їли собак. Ми знаходили багато підвішених трупів собак, із яких здерта шкіра. Вони їли котів. Вони якщо бачили корову – убивали і вирізали тільки якісь куски м’яса, які вважали за потрібне. Усе решту просто залишали. Вони грабували всюди, де були. Це якісь абсолютно орки. От гарне слово "орки", хоча немає слова, яке могло би пояснити цих ублюдків.

Ми бачили і звитяги. В одному із сіл ми бачили, як... Точніше, нам розказували, як одна дівчина... Це була дуже цікава історія. Якийсь 40-й день війни, наприклад. Під Броварами село. І я у Facebook, як виявилося, товаришую з дівчинкою. Я прокидаюся зранку і читаю: вона виставляє фото і відео з її села, як по її селу гуляє російська армія. Ну ясно, що я тут же їй пишу в приват. Я розумію, що у людини зараз стан шоку, і вона це робить, не усвідомлюючи, що будь-якому окупанту варто зайти до неї додому, взяти телефон – і все: і це смерть для неї. Я пишу: "Негайно забери пост, будь ласка. Я тобі обіцяю, що як тільки це село звільниться, я буду перший, хто до тебе приїде і привезе тобі все. Я можу навіть зараз приїхати, якщо хочеш". Я вже починаю навіть трошки так, типу підобманювати для того, щоб якось її зупинити у цьому пориві. Вона просто знімає і показує. Зрозуміло, що це у неї в телефоні. А ми знали, що орки перше, що робили, – заходили і брали телефони, і дивилися, чи не є вона військовим, там, і таке інше, на предмет патріотизму.

– Журналіст...

– Вона видалила пост. Не знаю, чи цей момент урятував її чи не врятував. Забрала вона пост.

І пізніше я приїхав у це село перший. Воно ще було заміноване, але нам, патрулям, дозволялося їхати, бо ми брали із собою професіоналів. Ми заїхали і привезли їй... Село вже було без світла, без води, майже не було людей, а вона залишилася разом зі своєю родиною у цьому селі. І от вона... Уявіть собі сміливість наших українських дівчат. До неї зайшли троє: бурят, якийсь таджик, умовно кажучи, і російської зовнішності. Оскільки будинок був новий і тільки-тільки відштукатурений – у ньому не було що красти. Вони запитали, чи є військові, – "Немає". "Зброя є?" – "Немає". Зайшли у підвал. У підвалі особливо нічого не було. Узяли там пару банок якихось огірків. Вийшли. Сказали: "Будете рыпаться – пристрелим". І зайшли в гараж. А в неї була машина Lincoln білого кольору. Вони попросили ключі. Ну, вона мусила дати ключі. І вони сіли і виїхали на цій машині.

"Пізніше, – вона каже, – я дивлюся у вікно, як вони..." Вони понапивалися. Узагалі треба дати належне, що в будь-якому окупованому селі, в яке заходили окупанти, вони страшно напивалися. Вони весь час бухають жорстко. І вона бачила, як вони бухі їздили по селу на цій машині. І видно, що п’яні, бо їхали достатньо нерівно і могли цю машину розбити. Їм було все одно. Вони просто каталися на цій машині. І потім, десь о 1.00, – уже понабухавшись, кинули цю машину. І полягали спати в одному з будинків, бо вони поселялися у будинки людей. У селі, я ж кажу, майже нікого не залишилося. Вона вночі, маючи другий ключ, прийшла у цей будинок, узяла свою машину, завела – і вернула собі назад у гараж. Я кажу: "Сонечко дороге, ну ти усвідомлюєш? Ну він же встане, побачить, що машини немає – прийде до тебе. Він же пам’ятає, де взяв". А вона каже: "Він не пам’ятає. Він такий бухий, що нічого не пам’ятає". Я кажу: "А ти звідки знаєш?" – "А я знаю". Одним словом, їй нічого не було. Вона таки забрала свою машину.

Пізніше, як вона розказує, була команда: "Втікаємо". Заревли танки – і просто в один момент вони виїхали назад із села у бік Чернігова. А ті, хто позалишалися... Бо там були й такі, хто не встигли на цю їхню "евакуацію", бо п’яні були. І от якраз їх наші спецпідрозділи вже добивали в селах. Знаєте, як висліджували? Села ж без тепла – без нічого. І от у якому будинку на вікнах запотіло – от тоді наші... У принципі, як заходили? Гранатами закидували – та й усе, щоб не ризикувати. Отаких історій дуже-дуже багато.

Війна здебільшого ведеться артилерією. Тому важливі дрони різних калібрів і якостей

– Ви кажете: "Я там навчався". Ви навчилися чомусь із точки зору військової справи? Гарно стріляти чи ще щось робити.

– Ну, дивіться. Зараз війна триває вже восьмий місяць, і вам будь-який військовий скаже, особливо ті, хто у спецпідрозділах, що здебільшого вона ведеться артилерією. Відкривати автоматний вогонь доводиться лише тим, хто або штурмує місто, або попадає, не дай бог, у якесь оточення. Тобто якась форсмажорна ситуація, як правило. А наша армія веде війну по правилах, і веде її достатньо ефективно. Спочатку працює артилерія, а потім уже заходять загони, які зачищають.

Але москалі, щоб ви розуміли, – вони не настільки сміливі, щоб те, що називається "кидатися на амбразуру". Вони не стоять у селі до останнього, коли вже їхні танки виїхали, коли їхні БТРи виїхали, коли їхнє керівництво дало команду "відходимо", а деякі сміливці залишаються типу стояти до останнього. Ні, вони теж утікають. І тому, як ви бачили, саме у Лимані, в Ізюмі щойно звільнених окупанти залишили величезну кількість зброї. Її просто не стали за собою вивозити і просто лишали. Бо у них її, по-перше, дуже багато. 

До чого я веду? З автомата я стріляю достатньо адекватно, але навіть на сьогодні кажу моїм друзям і побратимам: не всім приходилося користуватися автоматом. Тут більше корегування. Корегування саме із дронів. Чому зараз так важливі дрони різних калібрів і різних якостей? І бойові дрони, і ті, які роблять корегування на далекій відстані, на близькій відстані. У тих бригадах, у яких є HIMARS чи інша важка артилерія, – у них є "Лелеки". Тобто у них є ті дрони, які корегують якісно і правильно. Але якщо мова йде про малі підрозділи... А малих підрозділів теж багато. Тому що я ж кажу: із перших днів війни воювати пішли люди з різними професіями. І вони поробили собі свої загони, які теж ефективно працюють. Просто у малих кількостях. І от вони потребують великої кількості цих Mavic славнозвісних, Mavic 3 чи Autel – залежно від того, хто чим володіє. І от саме мої вже понавчалися володіти корегуванням із дронів. І плюс артилерія. Артилерія має дуже велике значення.


Фото: Ivan Lenyo / Facebook
Фото: Ivan Lenyo / Facebook


– Це правда. Про дрони – 100%. Тому що нам зараз теж прийшов запит від військових саме на дрони. І ми зараз із Дмитром Гордоном робимо великий проєкт, щоб ці дрони залучити до військових частин. Це дуже важливо: надважливо.

– Ну, у нас немає власного виробництва такого невеличкого дрона, як "Мавік-3". Це китайське виробництво. І я думаю, що Китай збагатився мільйонами доларів. Тому що цих дронів уже українці купили – я не знаю, яку кількість. Мільйонами. Ну, по-перше, це розхідний матеріал. Розумієте? Цей дрон – на жаль, це такий, фабричний, його треба купляти, щоб російські РЕБи його не заманювали. А це теж потребує часу. І багато дронів усе-таки гублять військові через те, що у росіян достатньо сильно працює оця радіолокаційна безпека.

Потап яким був, таким і лишився. Чого лише вартує іспанський сором, коли він "записався у ТрО заочно" і продовжує бути за кордоном

– Скажіть, будь ласка: війна велика – вона для вас провела якийсь вододіл між колегами-артистами? Ось хто з артистів вас захоплює, ви пишаєтеся ним, а хто, навпаки, зараз викликає огиду і вам соромно за них?

– Гарне запитання. І я на нього вам дуже легко відповім. Із тими, із ким я товаришував, кого я знаю, із ким у нас були спільні концерти, спільні пісні – це і до війни, і під час війни, – вони залишилися тими, ким і були. А з тими, кого я не вважав, скажімо так, гідними, – вони залишилися тими, ким і були.

Давайте візьмемо такий, "собіратєльний" образ: Потап. Який, як ви розумієте, достатньо хитра людина, яка може і вашим, і нашим. От він як був отаким, як усі бачили, – от він таким і залишився. Чого вартує оцей його іспанський сором, що називається, коли він "записався у ТрО заочно" і продовжує перебувати за кордоном. Ну, смішно це і гидко. Доросла людина. Міг би такого хоча б не казати. Сиди тихо й узагалі не висовуйся, якщо ти продовжуєш бути за кордоном.

Що стосується моїх... Дивіться: тут така штука є. У перші дні війни було усім страшно. Давайте будемо називати речі своїми іменами. Ніхто з українців особливо не знав війни. Ті, які не бували у 14–17-му роках у так званому АТО... Тому що це була та сама війна. Просто політикум хотів називати це "АТО". Хто там не був – тим було страшно. Ми з "козаками" їздили в АТО. І завдяки уже, на жаль, загиблому нашому другу, поету... Ой, важко про це говорити... Завдяки Глібу Бабічу ми познайомилися із 10-ю гірсько-штурмовою окремою бригадою. І написали гімн цієї бригади. Їздили часто до них на передову з концертами. Пізніше нас провезли по усіх бригадах, які на той момент базувалися на передку. І з того часу я приблизно хоча б розумію, що таке війна.

І в перші дні війни, коли усім страшно, усі що робили? Показували патріотизм, тобто показували: "Я не боюся". Символом "я не боюся" був автомат. От люди брали автомати. У когось був свій якийсь нарізний ствол, просто у когось брав автомат, але так чи інакше кожен ставав з автоматом і казав: "Я готовий стояти за свою землю". Це було правильно. Це було абсолютно правильно. І на той момент воно працювало. але пізніше почався процес війни. А війна – це наука і професія. Це ціла така велика царина, у якій потрібно вчитися. Тобто якщо ти хочеш стати військовим, ти спочатку маєш вчитися, знайти себе – і потім воювати. І, в принципі, вже тобі не вийде одною ногою – на передку, одною ногою – на концерті. Так у тебе не вийде. Ну не вийде – і все. Тому що ніхто не хоче мати у бригаді музиканта, скажімо так. Якщо ти знаходишся уже на війні більше ніж шість місяців прямо на передовій – усе: ти вже не музикант. Ти вже військовий.

І оця дилема у кожного стояла десь місяць. Перший місяць кожен себе знаходив. Хтось пішов у ТрО і стояв на блокпості. Тобто він, умовно кажучи, народний артист, і на той момент його музичні здібності і його популярність були нікому не потрібні, а потрібно було просто стати до зброї. От він стояв місяць на блокпості. І пізніше, коли вже Збройні сили України оговталися, що називається, коли вже усі якось зрозуміли, як має відбуватися війна, – тоді людина виходила з ТрО і продовжувала грати, наприклад, благодійні концерти. Або, наприклад, відкривати якийсь свій YouTube-канал і накачувати його правильними українськими сенсами й наративами.

Були такі, які все-таки залишилися на війні. От як [Сергій] Василюк із "Тіні сонця", який із перших днів як був у бригаді, так і до сьогоднішнього дня він у бригаді. Хоча вже от учора чи, по-моєму, позавчора він відіграв перший благодійний концерт. Тому що хочеш ти цього чи не хочеш, але якшо ти музикантом був усе життя, ти все-таки краще робиш цю роботу. І як зараз показує практика – цей фронт теж дуже-дуже необхідний. Бо у людей, які не воюють, людей, які залишилися у містах і вони усвідомлюють, що війна продовжується, а вони не можуть себе знайти у цій війні, – якраз для таких людей ці благодійні концерти і потрібні. Вони потрібні для того, щоб, по-перше, пояснити людям ази того, як відбувається війна. На війні не усі снайпери, на війні не усі стріляють з автоматів, на війні не всі генерали. На війні є багато рутинної роботи і є тил. Найголовніше – що є тил. Це 95% успіху у війні. На одного бійця 10 людей, які працюють на забезпечення цього бійця. І цими людьми є якраз прості люди, які залишилися у містах і селах. І потрібно наповнювати й економіку, і потрібно знаходити необхідні речі для нашої армії. Це не тому, що наша армія бідна, а тому, що наша армія за шість місяців тільки по-справжньому формується. Уже те, що називається "без заднього ходу".

Тобто тут уже ніхто не лицемірить. Були дуже симпатичні, правильні кроки, там, Андрія Хливнюка, Тараса Тополі, Сергія Танчинця... Хто там? Я не хочу когось забути... "Фагота" Олега. Тих, які ставали все-таки до зброї, але у якийсь певний час вони зрозуміли, що вони будуть такими, військово-музичними, волонтерами. Або тими, хто накачує енергією решту людей.

– Пане Іване, а давайте я по-іншому запитаю трошки.

– Я перепрошую, будь ласочка. Феномен – Сергій Жадан. От він не брав у руки зброї. Він усе одно робить величезне...

– Він надзвичайно ефективний у тому, що він робить.

– Ось і все. Ось і все. І за цей місяць, думаю, кожен себе знайшов. Я знайшов аж на третій місяць. Тобто я продовжую бути патрульним, тобто при мені є вся зброя, при мені є моя патрульна машина, я на зв’язку з керівництвом.

– Ви небезпечний артист.

– Так. Я на зв’язку з керівництвом, але я весь час усе, що ми із хлопцями награємо, скажімо так, наволонтеримо, – от за це ми й купуємо багато речей. У різні бригади й у патрульні підрозділи зокрема.

– Я вас по-іншому трошки запитаю ще. А хто з артистів... Від кого ви не очікували, думали: "Та, там вата, чи "яка різниця?, чи ще щось, а він узяв і здивував, а він узяв – і показав такі яйця, що просто зараз пишаємося і кажемо: "Молодець". Чи він, чи вона.

– Ну, здебільшого – від російськомовних, від тих, хто працював на Росію, у кого музичний бізнес був заточений на Росію. Я не усіх знаю і не за усіма слідкую, але мені сподобався [Дмитро] Комаров. Є такий. Я так розумію, він веде програму на телебаченні про подорожі. Правда?

– Угу.

– Приємно, що такі, як він, зразу розцінили ситуацію, зразу відчули у собі українця. І вже на сьогоднішній день він чітко проявляє свою позицію. Хто ще? Знаєте, якщо я почну говорити про якісь прізвища, то ми просто зійдемо з вами на деталі. Тут головне – розуміти в загальному: хто був ніким – він, на жаль, і не проявився. Ця війна багатьох проявила, щоб ви знали. От вона, дійсно, багатьом дала гарний копняк у дупу і нарешті примусила визначитися: ти на чорній чи на білій стороні.

– А ось ті артисти, які родом з України і зараз у Росії продовжують прославляти Путіна-фашиста та його фашистське оточення й армію фашистську, – от як ви до них ставитеся?

– Ніяк. Вони для мене не існують просто. От і все. Не існують. Знаєте, зараз такий час, що треба бути ефективним. А ефективність – це вивчення правил війни. А вивчення правил війни потребує часу. І найголовніше – ти маєш відчувати свій народ. Я як музикант – мені здається, я це роблю достатньо ефективно. І мені дійсно абсолютно нецікаво, що робиться за межами України, там, де це болото московське. От правда нецікаво. Тобто бути народженим в Україні – ні про що не говорить. Мати український паспорт – ні про що не говорить. Ці паспорти роздавали у Радянському Союзі, там. Чи принаймні вони не здали жодного екзамену на українськість, отримуючи цей паспорт. Тому яка мені різниця, народжена ця людина у Києві чи десь в іншому місці? Мені важливо, що вона робить. А робить вона паскудні речі. Вона продала свою душу дияволу. От і все.

– Місяць тому ви випустили потрясну пісню "Як відгримить війна", потрясний кліп на неї зробили. Там Ада Роговцева знялася і, якщо я не помиляюся, я там Маршала побачила.

– Так.

– Просто я сьогодні готувалася до інтерв’ю – і цілий день її слухаю. Реально круто.

– Знаєте, чим відрізняється Kozak System від інших музичних команд? Ми так живемо від народження. Нам повезло у тому, що ми знайшли один одного ще у консерваторії. Гітарист у нас із Полтави, басист у нас із Києва, барабанщик у нас із Кіровоградської... Хай бог простить. Кропивницької області, хоча вона, на жаль, ще не перейменована чомусь. І трубач у нас із Тернопільської області. І кожен із них виховувався у таких родинах, у яких шанувалося українське. І кожен із них добре знає історію. І тому цей фундамент... Чому, коли кажуть Kozak System, зразу перша уява – це патріотизм? Ну, тому що ми такі. І ті пісні, які ми пишемо, – вони точно не кон’юнктурні.

ВІДЕО
Відео: kozaksystem / YouTube

– Ні, от ви взагалі ніколи не підлаштовувалися. Ви мали свій почерк. І ви продовжуєте те, що робили.

– Можливо, тому ми йдемо дальньою дорогою. Знаєте, ми не настільки популярні, наприклад, як ті, які свідомо залазили у телевізор, робили ті речі, які їм пропонував телевізор. Ми не часті гості телевізора. Хоча останнім часом, як бачите, часті. Тільки через те, що зараз усі українці нарешті зрозуміли, хто такий ворог. Ми це розуміли 10 років тому назад.

Після перемоги нам треба збудувати купол із різних стилів української музики й із різних сенсів

– Ось я хочу у вас запитати про шоу-бізнес український, про музичний ринок. Скажіть: після перемоги який він буде? Які артисти будуть затребувані? Яка музика буде затребувана? І дуже важливе запитання. Реально ця війна показала, що українці найкращі, усьому світу. І вперше, що ми пам’ятаємо, що на нашій пам’яті в новітній історії: Україна – це модно, це кльово, це круто, це сила. І це те, на що в усьому світі орієнтуються зараз. Як це все конвертувати Україні у те, щоб музика наша була не лише затребувана у країні, а щоб і у світі ми були такими, на концерти яких ходять так само, як і на інших світових зірок – європейців, американців тощо? Як не втратити цей шанс?

– Складне запитання. Воно потребує трошки часу. Я спробую коротко. Я ваше запитання все-таки розділю на дві частини. Перша частина – хто буде, що називається, в авангарді української культури після перемоги. А друге питання – як зробити так, щоб ця музика була, так би мовити, інтернаціональною або такою, що продається на Заході. Це два різні кейси.

Давайте візьмемо Польщу. Ви не знаєте жодного польського виконавця, який відомий, там, в Америці, чи у Канаді, чи десь в інших місцях. Чому? Тому що Польща – достатньо закрита з національної точки зору країна – саме з культурної точки зору, – яка неймовірно цінує власну музику. У них величезна кількість стилів, і все це співається польською мовою. До них на радіостанцію потрапити майже неможливо, навіть якщо ти бездоганно знаєш польську.

– У вас же є польське коріння.

– Я достатньо добре говорю польською. І у нас є навіть декілька пісень. Ну, наприклад, із Марилею Родович у нас є пісня, щоб ви розуміли. Вам зрозуміло, хто це. Можливо, молодші не дуже розуміють, але це абсолютна попдіва Польщі.

– Мадонна їхня така.

– У нас є знамениті "Кольорові ярмарки". Я з нею співаю цю пісню польською мовою. У нас є як мінімум 10 пісень у колаборації з хорошими: Enej, Red Lips, Farben Lehre... Ці назви вам нічого не говорять, але...

– Ні, Enej я знаю.

– Ми багато концертуємо у Польщі. І ми там достатньо відомі. Але навіть при тому, що ми там найвідоміший український гурт, я все одно ні разу не зміг просунути нашу пісню у польський радіоформат.

Ідемо далі. І через це Польща, що називається, не лізе зі своєю інтеграцією музичною кудись покоряти Америку чи Англію. Бо вона усвідомлює, що дуже важливою для пісні є мова. Ти співаєш, не вимовляючи букви, – ти співаєш серцем. Ти не горлом співаєш – ти співаєш душею. Навряд чи ти настільки геніальний, що ти можеш душею співати іншою мовою. Можливо, ти – я не знаю – народжений у сім’ї, де – я не знаю – тато англомовний, а мама україномовна, і твоя англійська є абсолютно рідною і ти можеш уві сні нею розмовляти. Якщо такі є унікуми – можливо, їм удасться робити пісні, які будуть цікаві за кордоном.

Але тут питання – які сенси ти несеш туди, за кордон. Якщо ти говориш про взяття олімпу – я не знаю – американського шоу-бізнесу чи британського шоу-бізнесу – ну, навряд чи тобі вдасться взяти олімп. Просто гастролювати ти можеш. Тому що ти тоді будеш попадати просто в нішу World Music. І це прекрасно. Як це робить "ДахаБраха", наприклад. Це World Music. Їм не потрібно, що називається, доводити своє мистецтво англійською мовою. Вони просто роблять дуже якісно своє, і воно цікаве. Правда, ще раз кажу, у нішевому форматі World Music.

Але нам потрібно після перемоги закріпити саме українську музику такою, щоб, умовно кажучи, навіть шансон... Не у розумінні "кримінальний", а просто, скажімо так, міський романс був... Від міського романсу до важкого металу, від реггі, умовно кажучи, до – я не знаю – симфороку. І щоб ті, хто пишуть тексти, – вони писали тексти із тими сенсами, які цікаві українцям.

– Я українського шансону взагалі не знаю. Я не чула українського шансону.

– От і все. Тому спочатку, я думаю, перші роки – 5–10 років – ми будуємо купол. Купол із різних стилів української музики. І, найголовніше, із різних сенсів. Щоб українці, вокалісти, ті, хто пишуть пісні, текстярі – вони співали про те, що нам болить, те, що нас оточує, про сенси співали. Не мавпували, а співали про сенси. Після того, коли воно буде і якісне, і змістовне, не виключено, ми можемо почати те, що називається "експансією в інші країни". Але до цього ще далеко.

– Але плани мені подобаються.

– Ну...

– Я останнє запитання поставлю вам. Я часто запитую це у своїх героїв. Скажіть, пане Іване: у вас які плани на одразу після перемоги? Яка ваша мрія? Що ви хочете зробити одразу після того, як ми переможемо?

– Зіграти концерт на стадіоні у Києві. Переможний концерт.

– На "Олімпійському" чи на Майдані Незалежності?

– Не думав. Чомусь про стадіон подумав у першу чергу. Не знаю. Просто більше місця.

– Бажаю вам, щоб ця ваша мрія якомога швидше здійснилася.

– Дякую. Дякую сердечно. Для цього треба ще багато попрацювати.

– Дуже дякую вам за інтерв’ю. Слава Україні.

– Героям слава.

– Дякую.

ВІДЕО
Відео: Алеся Бацман / YouTube
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації