ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Руденко: Після вторгнення дистриб'ютори з Європи та світу просять: дайте готовий телепродукт на тему війни. У нас нічого немає

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Руденко: Ця війна стосується кожного. І мені хотілося б, щоб кожна людина пам’ятала, якою ціною оплачений наш кожний мирний ранок
Руденко: Ця війна стосується кожного. І мені хотілося б, щоб кожна людина пам’ятала, якою ціною оплачений наш кожний мирний ранок
Фото надала "Основа Фільм Продакшн"
Олена ПОСКАННА
журналістка, редакторка

В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" українська громадська і політична діячка, кінорежисерка й медіаекспертка Валентина Руденко розповіла про те, у якому стані наразі виробництво кіно та телесеріалів в Україні, чому продюсери недооцінювали тему війни на телебаченні й віддавали перевагу розважальним серіалам, чому став популярним серіал "Мама" про жінку, яка розшукує сина, котрий потрапив у полон, а також про те, чому "велика російська культура" не достукалася до росіян і яким має бути покарання для них за скоєні в Україні злочини.

За кордоном на наших людей дивляться як на звичайних біженців й ідентифікують їх як усіх біженців. Але це не так, бо соціальний статус українців був іншим

– Як змінилося ваше життя за останні п'ять місяців?

– Я, як і всі, на вторгнення зреагувала великим стресом, бо коли ти спиш, а о 4.00 починають дзвонити всі твої гаджети й гупає щось за вікном, а ти не можеш зрозуміти, чи це петарди звечора, чи щось інше, – це страшно. Я важко все пережила, дуже важко.

– Що найбільше вас вразило?

– Для мене найстрашніше, що в нас у всіх зламалося життя. Я вже не говорю про тих, хто не вижив. А ті, що вижили після обстрілів, певний час провели в підвалах і метро та мали переїхати в інші помешкання, міста або навіть країни.

Ця ситуація відкрила багато всього про наше життя. Ми часто підниваємо, що в нас щось не так або не того рівня. А тут ми всі одночасно зрозуміли, наскільки у вільній і розвинутій країні ми жили і яким гарним життям. Ми можемо зайти в "Дію", і там всі наші документи – за кордоном від такого непритомніли. Ми їздили на хороших автомобілях, мали різноманітні гаджети, жили в гарних квартирах, отримували найвищого класу послуги незалежно від рівня гаманця. І все це люди були змушені кинути, бо треба було бігти, вивозити дітей і рятувати своє життя.

За кордоном на наших людей дивляться як на звичайних біженців й ідентифікують їх як усіх біженців. Але це не так, бо соціальний статус українців був іншим. Він був набагато вищий, ніж у решти біженців. Люди з Африки або Азії, що шукають притулку в Європі, не бачили доброго життя і часом раді шматку хліба, а нам важко пояснити, що ми жили іншим життям і рівень наших потреб уже давно перевищив рівень забезпечення лише продуктами харчування. Допомоги, що отримали українці за кордоном, достатньо, аби не голодувати, але недостатньо, щоб утримувати звичний для українців рівень життя. Цей злам дуже важкий.

Найжахливіше, що наші діти потрапили в ситуацію, коли вони сиділи по підвалах під обстрілами, а потім – на вокзалах, у той час як їх вивозили перелякані і стомлені мами в переповнених вагонах поїздів, стояли в кілометрових чергах на кордоні.


Руденко на зйомках фільму "Хазяїн". Фото надано "Основи фільм"
Руденко на зйомках фільму "Хазяїн". Фото надала "Основа Фільм Продакшн"


Картина, про яку окремо я б окремо хотіла знімати кіно, – це те, що я побачила на кордоні, коли проводжала свою невістку з дітьми: чоловіки проводжають свої родини – жінки й діти йдуть у бік ЄС, а хлопці повертаються назад. Хто відразу йде на фронт, хто – у ТрО, хто – у пусту квартиру… І вони не знають, чи побачать ще свою дружину й дітей. Ці плачущі чоловіки... Моє серце розривалося.

На тому ж переході я бачила ще одну картину: приїхала "швидка", звідти винесли немовлят, сказали – із Харкова, із будинку дитини, і всіх передали на той бік. Чи повернуться коли-небудь ці діти в Україну, чи будуть вони українцями?.. Як це можна забути? Я не знаю. Який треба мати художній талант, щоб усе це передати в кіно?

Уявити просто неможливо, щоб у ХХІ сторіччі таке сталося. А світ, треба сказати, спочатку розводив руками й дивився, на чию сторону підуть терези. Через місяць вони зрозуміли, що Україна стоїть і, напевно, може встояти, і почали допомагати. Але що ми віддали за цей місяць, яку сплатили ціну Бучею, Ірпенем, Гостомелем, Маріуполем, Миколаєвом, Харковом, Сумами й усіма іншими містами?..

Мама української війни – це молода жінка, років 40–50, яка тільки почала жити своїм повноцінним життям

– Ви передбачили повномасштабну війну в Україні ще у 2019 році, коли почали робити серіал "Мама"?

– Тема війни, яка повним ходом ішла на Донбасі, мене завжди хвилювала. Наше мирне життя з його мирними проблеми видавалося мені якимось авансом, але невідворотність повномасштабної війни для мене була очевидна. Країна жила у двох реальностях. Там, на сході, нас захищали найкращі хлопці, наші герої, і по них гатили гарматами, а по нас – викривленою інформацією. Самі ми не могли впоратися з такою агресією з боку РФ, Україна не мала ресурсів протистояти тоді Росії ні у військовій сфері, ні в інформаційній. А світ не реагував і нам не допомагав.

Було очевидно, що потрібно шукати інструменти, якими зшивати країну, а також шукати мову, якою говорити зі світом. Я щодня перелопачувала гору літератури, аналітики, знаходилася в пошуку форми. І знайшла. Одне з професійних аналітичних агентств дало аналітику: 80% українців довіряють мамам. У цей же час "Дзеркало тижня" зробило прекрасний проєкт, де були зібрані фото матерів героїв, які захищали нашу країну на Донбасі. І я зрозуміла, що це ключ. Та тема, що викликає в кожного українця та й у кожної людини у світі щемливість, емпатію та довіру. Через цю тему можна було починати розмову з глядачем, і ми почали.


На зйомках серіалу "Мама". Фото
На зйомках серіалу "Мама". Фото надала "Основа Фільм Продакшн"


Разом з авторською групою перевернули сотні історій матерів-героїв, ми прагнули достовірності нашої історії. Зрештою ми дійшли шокуючого висновку, що мама української війни – це молода жінка, років 40–50, яка тільки почала жити своїм повноцінним життям, і це зовсім не характерна для військових драм старенька жіночка в хустині. І в цієї молодої мами життя вже розділилося на "до" та "після". Ці всі фактори та історії матерів героїв дали нам змогу створити нову героїню – маму героя, захисника України. Крім того, нам вдалося запропонувати глядачам зовсім неформатний для українського телебачення серіал, по суті, це формат кіно.

Тисячі мам втратили своїх дітей, тисячі чекають чи розшукують. Коли ти живеш на мирній території своїм життям, то може здаватися, що все це тебе не стосується. Ні, ця війна стосується кожного. І мені хотілося б, щоб кожна людина пам’ятала, якою ціною оплачений наш кожний мирний ранок.

Телефільм "Мама" – ще одне нагадування про це. Історія звичайної жінки, син котрої потрапив у полон, і вона відправляється на пошуки своєї дитини. У її спокійне та розмірене життя, яким живуть мільйони людей, уривається це страшне поняття – війна. Зараз це поняття набрало нових обертів. І кількість матерів героїв росте щодня, і дуже важливо віддати їм шану, бо саме завдяки їм у нас такі захисники, така армія і такі ЗСУ. Саме наші мами стали ще одним відкриттям для всього світу у своїй жертовності, на відміну від тих, російських матерів, у яких втрачені елементарна людяність та гуманізм.


Олеся Жураківська, головна героїня серіалу "Мама" і Валентина Руденко. Фото надано "Основи фільм"
Акторка Олеся Жураківська, яка грає головну героїню серіалу "Мама", і Валентина Руденко. Фото надала "Основа Фільм Продакшн"


– Розкажіть, будь ласка, як вам вдалося знайти гроші, щоб зняти серіал?

– Поки не було цієї біди, держава дуже добре фінансувала кіно: і Держкіно, і Міністерство культури. "Маму" профінансували USAID (вони проводять пітчинги, і ми три з них виграли), Мінкультури України і канал СТБ. У нас чудові продюсери компанії "Основа Фільм Продакшн" Тетяна Куц та Вікторія Горенштейн, які багато зробили для серіалу. Ця колаборація дала нам можливість створити два сезони – вісім серій.

Зараз німецько-французька група суспільних телекомпаній Arte (у якій німецький ZDF та французький Canal+) придбала наш серіал для показу. Його продублюють на англійську, німецьку, французьку, італійську, іспанську, польську мови.

А ще прийшла звістка від СТБ, що "Маму" купили на арабський світ – 16 арабських країн будуть його дивитися на телебаченні та стримінговій платформі.

Так що зараз великий попит на українське, тільки дайте. Але дати поки нема чого. Так не повинно бути, коли ми боремося за нашу незалежність. Ми маємо так дати росіянам по зубах, щоб вони на довгі роки і сторіччя більше до нас не лізли. А дати можемо тільки з допомогою всього світу. І зброєю, яка вбиває, і зброєю, яка виховує, тобто кіно.

Після початку вторгнення до моїх продюсерів постійно звертаються дистриб'ютори з Європи і світу: "Дайте якийсь готовий телепродукт на тему війни". Нема чого дати, у нас нічого немає

– Що зараз в Україні відбувається з кіно і культурою взагалі?

– Картина не надто оптимістична. Багато проєктів зупинилися на півдорозі. Крім того, сценаристи, режисери, письменники (у тому числі й мої знайомі: письменник і сценарист Тарас Антипович, актор Олег Іваниця, співак Іван Леньо, оператор Сергій Михальчук) вступили до лав ЗСУ. І для всіх, хто опинився в цій ситуації, – це дуже драматичний час. Проте вже сьогодні видно, що українським продюсерам вдається створювати вдалі колаборації, знаходити кошти та користуватися грантами. Хтось намагається знімати в Україні, хтось – у близькому закордонні, хтось знімає на мобілку, хто – на камеру, але процес роботи над новими творами вже запущений.

Грошей у держави немає, бо ясна справа, що весь бюджет витрачається на ЗСУ і на перемогу. Але, як відомо, мистецтво – це теж зброя. Зараз ми починаємо приходити до тями. І буде добре, якщо світ згуртується і допоможе. Давати гроші на твори письменникам, кінематографістам – це великий здвиг. Україна – остання барикада перед цими російськими чортами, перед тим, аби вони не ввалилися в Європу. Ми охороняємо весь світ, щоб ці нелюди не стрибнули далі. Якщо українці не встоять, а світ нам не допоможе в боротьбі, то завтра буряти їстимуть круасани в Парижі.


Руденко в ролі головного лікаря. Фото
Руденко в ролі головної лікарки. Фото надала "Основа Фільм Продакшн"


– Від початку вторгнення що відбувається в кінематографі України?

– Я знаю, що зараз у виробництві декілька документальних картин. І це добре, бо саме ми є свідками цієї жахливої історії. І саме ми мусимо розповідати всьому світу про цю трагедію XXI сторіччя. Тому ті українські продюсери, котрі працюють із документальним контентом, роблять велику справу.

Потроху щось починає оживати: хтось серіал знімає, хтось – документальний проєкт. Це дуже добре. Але це поки не процес, а одноразові акції.

Хочу зазначити, що виробники контенту дуже легковажили з темою війни всі перші вісім років протистояння з Росією. Не звертали уваги, боялися, що люди це не будуть сприймати. Але виявилося, це не так. Ось приклад мого серіалу "Мама". Патріотичний контент викликав сумніви завжди. Але перший сезон пережив чотири покази, другий – два покази. Він пройшов із великим глядацьким інтересом. І це ще до 24 лютого. Це було велике здивування для телеменеджерів: канал СТБ тоді виграв у рейтингах вечір, слот, день і тиждень. Це результат. Це означає, що запит у суспільстві був. У мене не було в цьому сумніву, але нас переконували, що глядачу потрібні лише розваги. Серіал "Кіборги" теж показували вночі. Менеджмент боявся, що раптом люди не будуть дивитися. А не треба боятися.

Після вторгнення до моїх продюсерів постійно звертаються дистриб'ютори з Європи і світу: "Дайте якийсь готовий телепродукт на тему війни". Нема чого дати, у нас нічого немає. Художні фільми прекрасні є, але телевізійного продукту немає. Тож хочу побажати нашим телеменеджерам великих каналів більшого патріотизму і сміливості. Якщо у країні вісім років війна, то не можна робити вигляд, що нічого не відбувається. Навіть якщо здається, що великих цифр перегляду не буде, то можна вже попуститися на цю тему і віддати належне героям.

– А чим саме зараз ви займаєтеся?

– Ми зняли серіал "Хазяїн" – це адаптація твору Івана Карпенка-Карого. Це відома п'єса, яка не була завершена, тому ми написали свою версію. У ньому ми говоримо про землю. А земля для українця – це завжди синонім свободи. Є земля – ти не кріпак і сам вирішуєш, де і з ким бути.

Земля – матеріалізація наших патріотичних устремлінь. Саме про це ми багато говоримо: і про реформу землі, і про родину, і про конфлікт батьків і дітей. Я люблю Карпенка-Карого, люблю цей серіал. Його режисер Тарас Ткаченко, актори Богдан Бенюк, Віктор Жданов і Ольга Сумська представляли його на фестивалі в Чернівцях.

– Як довго ви із цим проєктом працювали?

– Ми почали роботу у вересні 2021 року і, не повірите, усе завершили 23 лютого. Уявіть, о 0.00 ми закінчили роботу, пішли додому спати, і майже за три-чотири години все почалося. Канал "1+1" сказав, що покажуть фільм, мабуть, лише після перемоги. У них немає можливості, бо нема де – єдиний марафон триває. Серіал готовий, лежить на полиці, чекає. Хоча його вже взяла стримінгова платформа "Київстар" і вже там його можна подивитися. Ми не можемо його передавати іншим платформам, бо він ще не пережив телевізійну прем'єру.


Фото:
На зйомках фільму "Хазяїн". Фото надала "Основа Фільм Продакшн"


Зараз ми працюємо над наступним проєктом – "Ботоферма". Про ті зловісні підпільні компанії, де створюють фейки, викривляють інформацію і шерять її на весь світ. Де з героя за хвилини роблять негідника, а негідника підносять до небес. Це серіал про гібридну війну. Коли ми побачили, як світ реагує на нашу інформаційну війну, на поведінку всіх міжнародних інституцій, наскільки вони корумповані росіянами й живуть у фейковій атмосфері, то вирішили говорити про це мовою кіно.

– А як під час війни цей процес організований?

– Ми завершуємо написання сценарію, щоб він був у вигляді, готовому до виробництва. У жовтні буде період підготовки, потім зйомки в Києві. Так ми це плануємо. Але ж ніхто не знає планів цих негідників. Щось може змінитися, ми не знаємо, що буде, які ракетні обстріли, тривоги тощо.

Зараз так працюємо не тільки ми. У всіх телевізійників так. Знаю, вони знімають, у тому числі, документальні проєкти, оскільки є грантове фінансування. Воно не якесь колосальне, але дозволяє продовжувати щось робити. А далі вже будемо бачити. Хтось думає знімати у Варшаві або Празі. Знаю людей, що поїхали знімати в Чернівці. Усе непросто, але треба й далі працювати. Бо воюють не тільки гарматами. Воюють мистецтвом.

Дехто говорить, що трибунал над росіянами має бути в Маріуполі, але не треба оскверняти Маріуполь присутністю цієї мерзоти

– Отже, навіть у такі скрутні часи є місце для культури й мистецтва?

– Мистецтво завжди на часі, тому що воно дає відповідь на багато запитань. Ми зараз часто питаємо: як так може бути у ХХІ сторіччі, що люди, які виглядають так само, як ми, можуть бути такими жорстокими, як росіяни? І я не говорю про того, перепрошую, нелюда, який сидить у Кремлі, а лише про тих, хто виконує його команди, хто йому вірить, хто готовий воювати, – а це півтори сотні мільйонів негідників!

Мистецтво, яке робилося останні 20–30 років у Росії (а там були високі зразки), не достукалося до них, воно було недоступним цим мільйонам і жило лише "внутри Садового кольца". Вони всі не люди. Фізіологічно так, але гуманітарна оболонка і її товщина, що визначає нашу людяність, у них взагалі відсутня.

– Багато років світ захоплювався "тайной русской души", шукав великі сенси у книжках Льва Толстого, Федора Достоєвського тощо. Майже кожна дитина у школі читала про жахливе вбивство Му-му… Після вторгнення у світі заговорили про скасування російської літератури. На ваш погляд, це тимчасово чи назавжди?

– Не думаю, що світ на цьому буде стояти довго. Росіяни придумали цей наратив про себе, а світ підхопив і цим захоплювався. Російська культура – лише одна з багатьох світових культур. І зовсім не найкраща. Розповідати, що це культура великої духовності й великої сили, – це таке самонавіювання, самовихваляння, це "воздвижение вечного памятника нерукотворного". Це такі ж скріпи, як і всі решта скріп, які і привели Росію до сьогоднішнього її стану. Зверніть увагу – Нобелівську премію з літератури дають із 1901 року. І скільки росіян її отримало за 120 років? Усього чотири. А от маленька Швеція має вісім лауреатів Нобелівської премії, Великобританія – 12, Франція – 16.

Сьогодні серед російських діячів культури кожний другий, як вони себе самі називають, імперець – це і директор Ермітажу [Михайло] Піотровський, Микита Михалков, Володимир Бортко, Карен Шахназаров… І цих прізвищ десятки.

Російські телевізійні пропагандисти – усі талановиті негідники. Вони замотивували російський темний народ на війну, звели Росію з розуму. Вони всі мають сидіти на лаві підсудних поряд із тими, хто приймав рішення про вторгнення в Україну. Поряд із Путіним, членами Ради безпеки РФ мають сидіти діячі російської культури і медійники, які розповідали росіянам, що вбивати – це добре, грабувати – це прекрасно, ґвалтувати – узагалі неймовірно.

– А як би ви їх покарали?

– Тут важлива не глибина покарання, а його незворотність. Покарання має знайти кожного "героя", і він має понести покарання. Мені все одно, де саме це відбудеться, хай і в Гаазі. Дехто говорить, що трибунал над росіянами має бути в Маріуполі, але не треба оскверняти Маріуполь присутністю цієї мерзоти. Маріуполь – це наш український епос і пам'ятник мужності, сили, боротьби за незалежність і свободу України. Маріуполь – приклад стійкості для всього світу.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації