Максакова: Мами не було на похороні батька. У моїй голові це не вкладається. Ми з нею не розмовляємо відтоді G

– Машо, привіт!

– Добрий вечір!

– Зазвичай починають із доброго, але сьогодні, мабуть, із сумного. Днями виповнився рік із того моменту, коли в центрі Києва застрелили твого чоловіка Дениса Вороненкова, колишнього депутата Державної думи Росії. Була прес-конференція [генерального прокурора] Юрія Луценка...

– ...у вересні...

– ...так, він сказав, що замовника знайдено, що це твій колишній цивільний чоловік Володимир Тюрін. Підприємець, кримінальний авторитет, як його називають.

– (Зітхає).

– Хочу тебе запитати: коли ти про це дізналася, то для себе зрозуміла його мотив?

– Олесю, розумієш, минув рік... Це міф, ніби щось лікує [час]. Так не можна сказати. Просто з'являються інші сфери діяльності, що відволікають від цієї страшної події. Доводиться переживати все практично наново, коли я знову розповідаю про цей день... Я співала 23-го числа прогін у Харківській опері, із ранку, практично в той самий час, коли це сталося рік тому. Стояла на сцені, співала свою улюблену партію Дездемони. Збіг обставин: саме в Україні я відчуваю руку Бога над собою. Напевно, можна було збожеволіти від усвідомлення удару у спину. Річ не в тому, були в Тюріна мотиви чи ні. Я не уявляла, що він може насмілитися таке зробити.

– Ти віриш, що він міг таке зробити?

– Хм... Те ж саме – вірити чи не вірити, що Волга впадає в Каспійське море.

– Тобто це факт?

– Так. Слідством доведено. Є розгорнуте інтерв'ю Павла Кононенка (перший заступник прокурора Києва.  – "ГОРДОН") на цю тему. З усіма деталями.

– Пам'ятаєш, ти мені казала, що Тюрін не бажав вам зла? Що навіть благословив у якомусь сенсі ваш шлюб?

– Це і є лицемірство початкове. Я так розуміла, що він претендує на дітей. Пов'язувала його погрози, образливі висловлювання, дзвінки і крики саме з цим. Розмови завжди стосувалися дітей. Думала, що весь конфлікт у цьому й виражався.

– Це було, коли ти вийшла заміж, правильно? Не тривали ж конфлікти до останнього моменту?

– Навпаки! Усе ускладнювалося. Спочатку так, усе було подано в такому вигляді: "Я не зробив Машу щасливою, їй було важко й погано, вона гідна, нарешті, відчути жіноче щастя. Я впевнений, що ти даси їй те, чого не зміг дати їй я".

– Отже, була у нього із Денисом розмова по-чоловічому?

– Так, і я дуже здивувалася. Якраз незадовго до весілля. Денис – така людина, не міг не втручатися. У нього був вроджений педагогічний дар. Тобі з дітьми жити все своє життя, ти не можеш їхні проблеми відкладати на потім, їх треба роз'язувати сьогодні і траєкторію їхнього розвитку закладати зараз. Якщо ще не спізнився. І він почав наполегливо цим займатися. Іллюшу відправили до Суворовського училища, він зробив грандіозні успіхи. Просто грандіозні. Людина, яка не могла навіть висіти на перекладині, зайва вага була, у підсумку підтягувалася 10 разів. У нього там навіть підшефні хлопці з'явилися, яких він навчав. Вийшов у передовики, у "сильну ланку". Його подавали на олімпіади, він захопився історією.

– А Тюріна в цій схемі що не влаштовувало? Якщо в дітей успіхи?

– Чуже середовище. Військові, прокуратура, у якій працював Денис, – це все неприємно [Тюріну]. Порушує, чи що, кодекс понять. Мабуть, щось принизливе для нього у цьому є, я так розумію. Вони мають породжувати аналогічних собі. Або хоча б щось між. Ілля був дуже твердим у своєму намірі вчитися, доки його розмови [із батьком] не стали розхолоджувати. Він став вимагати від мене листа, що я не заперечую, щоб Ілля покинув Суворовське училище. Ось на чому був побудований останній конфлікт. Він говорив, що у зв'язку з нашим рішенням поїхати в Україну і тим більше у зв'язку зі свідченнями, які дав Денис, для Іллі в колективі виникне небезпечна ситуація. Намагався таке розповідати. І я почала думати: ну, усе-таки він же батько. Така начебто форма турботи про сина. Після тривалого протистояння, дзвінків і криків, залучення всіх родичів він приїхав в училище. До речі, його пускати не хотіли. Іллюша, загалом, не витримав, після його візиту піддався на вмовляння. Які в мене залишалися доводи? Я підписала цю згоду.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Після того, як Луценко повідомив про результати розслідування, ти з Тюріним говорила?

– Звісно, ні. Я припинила з ним розмовляти не після слів Юрія Луценка, а в той момент, коли як постраждала була частково ознайомлена з перебігом розслідування.

– Тобто заздалегідь знала про його роль?

– Почнемо з того, що про це чудово знають і там теж. Я зберегла приятельські стосунки з дуже невеликою кількістю людей, але все-таки зберегла. Звісно, я почала через свої канали з'ясовувати. Логічно, що в такій ситуації людина починає бити тривогу і намагається з'ясувати все, що можливо. Хоч кого я питала, усі мені про це говорили.

– Але поясни мені все ж – який мотив? Тобі нашкодити?

– Поєднати приємне з корисним. Зігнати свою злість. Довести мені, що в моєму житті може щось відбуватися тільки з його подачі. Скільки він мені шкодив за все моє життя! Задумайся: чому, коли його вплив на мене було повністю перекрито і ця фортеця була йому не по зубах, моє життя швидко стало налагоджуватися? Дивний збіг? Коли в нього були труднощі, коли він потрапив у слідчий ізолятор, а Іспанія вимагала його видати, виявивши у нього казахстанське громадянство, я, незважаючи на те, що вже з ним не жила...

– ...ти йому тоді допомогла?..

– ...звісно! Вийшло, що я познайомила його з тими людьми, із якими був конфлікт у Дениса. Які його цькували, фабрикували проти нього справи. Задовго до того, як у нас із Денисом склалися особисті стосунки, ми просто товаришували, Денис мені сказав: "Послухай, він (Тюрін. – "ГОРДОН") туди вхожий, поговори, може, він посприяє вирішенню конфлікту. Я не розумію, чому зі мною воюють люди, із якими я навіть не знайомий". І я пішла з ним розмовляти на цю тему. Попросила. Він сказав: "Добре". Передав мої запитання. Зустрівся зі мною ще раз. Сказав: неможливо не тільки змінити рішення, ухвалені раніше, але й поруч перебувати не радять. Ось такою була відповідь. Це я до того, що Тюрін примудряється ходити у Слідчий комітет і говорити, що з ним (із Вороненковим. – "ГОРДОН") не знайомий. Але на тому етапі він, мабуть, не передбачав розвитку наших із Денисом стосунків.

– Визволяти Тюріна Денис тобі не допомагав?

– Ні, тоді ми ще взагалі не спілкувалися. Це було... Так, це ще до Думи. Приблизно внапуск. Він хотів розв′язати свої юридичні проблеми, а я стала депутатом.

– Зараз твоєму життю щось загрожує?

– Розумієш, це питання складне. Зважаючи на те, як мене охороняють, а охороняють мене чудово...

– Досі в тебе охорона?

– Так. Я дуже вдячна Україні, президенту Петрові Порошенку. На якомусь російському ефірі сказали, що мені побічно симпатизує перша леді. (Посміхається.) Було дуже приємно чути. Безумовно, якби було інакше, то за тієї агонії, істерії щодо мене в російських ЗМІ могло статися що завгодно. Якщо хтось цілеспрямовано поставить... Навіть президента [Джона] Кеннеді... Така справа, я публічна людина. Але загалом, ураховуючи рівень, підготовку і весь протокол [охорони], скажу так: береженого вже й Бог береже.

– Згадую наш минулий ефір із тобою. Ти дуже відверто розповідала, як Володимир Тюрін тебе побив, коли ти хотіла піти від нього. І зламані ребра, і струс мозку, і вивихнута щелепа. Я вважаю, розповісти таке – сміливий вчинок. Зважаючи на все це – ти зараз боїшся?

– Якби боялася, напевно, навіть тоді не пішла б. У всіх різна реакція на стрес і на переляк. Бояться чогось усі, тільки ідіоти нічого не бояться. Питання в тому, що з людиною відбувається. Мене цей страх мобілізував. Із кимось – інакше. Як у Ніцше: усе, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Імовірно, це мій випадок. Поки що. У мене дитина маленька. Мені треба думати, як її на ноги ставити, а не думати про те... Це взагалі марне витрачання життєвої енергії. Увесь час озиратися? Мені треба йти вперед.

– Погрози від Тюріна не надходять?

– Мені вони надходили, поки не заблокувала номер, із якого охоронець мені їх пересилав.

– Не зі свого номера, а з номера охоронця?

– (Саркастично). Ну звісно! Ручки – ось вони.

– Твої старші діти, Ілля і Люся, живуть у Москві з батьком?

– Так.

– Із ними ти часто спілкуєшся?

– Рідко. І що далі й успішніше йде слідство, то рідше.

– Раз на два дні чи рідше?

– Та яке там! Набагато рідше! Раніше було так.

– Ти не можеш їм телефонувати?

– Як сказати... Я твердо вірю, що ті два роки, які Ілля провів, спостерігаючи за нашими з Денисом стосунками і ставленням Дениса до себе, дивлячись на його приклад, не можуть просто в піску зникнути. Упевнена, що всередині у нього є стрижень. Звісно, він мене любить і хотів би повернутися. Зараз цьому не сприяє ситуація. Думаю, свого часу він вирішить.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ти б запросила їх у Київ? Хоча б у гості, не назавжди?

– Мені було б складно дозволяти їм курсувати між замовником і мною. Може бути тільки одне рішення: або – або.

– Теоретично – забрати їх ти можеш?

– Як?

– Не відпустить?

– Звісно.

– Дітям ти не казала: "Може, зі мною будете жити?" Що б вони вирішили?

– Вони чудово знають, що я їх люблю, у будь-який момент чекаю і буду рада бачити.

– Він налаштовує їх проти тебе?

– Це очевидно. Моєю ж зброєю. Каже, що ми обмовляємо його. Що він – жертва наклепу.

– Тобі вдається стежити за їхнім життям? Фотографії надсилають тобі?

– Ну, Олесю, ми вже заглибилися... Я тобі кажу, як є. Спочатку все було. Потім стало рідше. Коли справу було розкрито, до того ж після прес-конференції прокуратури, – ще рідше.

– Цього року ще одна сумна подія – твій батько помер.

– (Зітхає).

– На похорон змогла поїхати?

– Я була на похороні. Його поховали в Мюнхені.

– Зустрілася на похороні з мамою?

– Ні. Мами не було.

– Чому?

– Не знаю. Як я за неї можу коментувати, чому її там не було?

– Як ти думаєш?

– У моїй голові це не вкладається. Мені сказати щось складно. Якщо вже говорити про чоловіків, то в неї був ідеальний чоловік.

– Ти в неї питала, чому вона не поїхала на похорон?

– Мені здається, такі запитання немає сенсу ставити. Ну не поїхала.

– Вона не пояснювала, чому її там не буде? Адже це був привід вам із нею побачитися.

– Я вважаю, що вона підтримує стосунки з Тюріним. Мабуть, він уважав цю зустріч небажаною.

– Вона підпадає під його вплив?

– (Киває).

– Але така подія, похорон, мала б відновити ваші з мамою стосунки.

– У нормальних сім'ях – так буває. Тато дуже хотів відновлення наших стосунків. Намагався це зробити кілька разів протягом останнього року.

– Помирити вас?

– Так. У мене немає відкритого конфлікту з мамою. Не вважаю за доцільне.

– Коли ти востаннє з татом спілкувалася?

– Коли його везли в лікарню. А потім було складно говорити – у нього стався інсульт, і мова вже не повернулася.

– Він хотів, щоб його в Німеччині поховали, не в Росії?

– Так, про це він говорив.

– Ми з тобою випадково зустрілися в Харкові нещодавно...

– ...так, було дуже приємно, я так зраділа!.. (Усміхається).

– ...коли в Діми був творчий вечір у форматі "запитання – відповідь".

– Мої компліменти, просто блискуче! Він настільки тримає увагу, так відчуває зал, настільки цікаво говорить! Я заслухалась.

– Для нас було так дивно, коли раптом із залу, із балкона, де стояв мікрофон для глядачів, з'явилася ти! Що ти там робила?

– Репетирувала Дездемону. Я така щаслива через цю творчу можливість! Слова подяки керівництву Харківського оперного театру, приголомшливому головному диригенту Дмитру Морозову, постановнику і головному режисерові театру Армену Калояну. Величезне спасибі Міністерству культури! Якби не підтримка [міністра] Євгена Нищука, навряд чи так у мене все складалося б. Дуже вдячна. Мій список подяк довгий. Знаєш, я багато разів хотіла в ефірі подякувати Антону Геращенку (депутат Верховної Ради від "Народного фронту", член колегії МВС України.  – "ГОРДОН"). Він прийшов на похорон [Вороненкова]. І потім не відступився, я відчувала його підтримку. Я взагалі вдячна Україні, українцям. Такі чуйні люди! Начебто я одна, але – найцікавіше! – життя потихеньку налагоджується.

– Ти влаштувалася на роботу в Україні?

– По-перше, я – доцент. (Сміється). Викладаю в Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв. У мене чудовий начальник, ректор Василь Чернець. Людина неабиякої мужності. Рішення про моє працевлаштування, а відповідно, і про перебування [в Україні] ухвалював він. Йому висловлюю слова величезної подяки як видатному професіоналу. Робота, атмосфера, колектив, досягнення – усе на найвищому рівні.

– Тебе кличуть повернутися в Росію?

– Із телеекрана ці заклики я регулярно чую. (Усміхається).

– Досі?

– Звісно.

– Раніше я на [російських] ток-шоу регулярно чула.

– Я намагаюся мінімально дивитися ці шоу. За винятком тих, у яких зрідка брала участь. Останнє – шоу Андрія Малахова, присвячене року з дня загибелі Дениса. І знову там говорили на ту тему, так.

– Щоб закрити тему Росії та того, минулого життя... У тебе якесь майно у РФ залишилося?

– Безумовно, залишилося.

– Ти можеш зараз ним розпоряджатися?

– Його виставили на продаж. Що я можу робити? Чекати.

– В Україні ти знімаєш квартиру чи вже придбала?

– Із цим складна історія. Якщо можна, відповім наступного разу. Якщо ти мене покличеш.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Добре.

(Усміхаються).

– А що з майном Дениса? Була скандальна ситуація...

– Там те саме. Поділ, виділення подружньої частки. Усі спадкоємці претендують.

– Суд триває?

– Так, такий майновий спір.

– Там, наскільки я розумію, ще його перша дружина...

– Не "ще", а в цьому й річ. Він їй чомусь дуже довіряв. Вона відмовилася виконувати домовленість.

– Усну?

– Так, адже він уважав, що вона така...

– ...чесна?

– Звісно. Через що він тут був у дещо скрутних обставинах? Розраховував на одне, але не одержав нічого. Узагалі нічого. Питають: хто кого зрадив? Я поїхала за чоловіком. От якби не поїхала – я б зрадила чоловіка. Так і називається – "заміжня". А ось вона порушила всі обіцянки, які давала йому. Вона жодного дня не працювала. Усе заробляв він. Водночас досить благородно все оформляв на неї і на дітей. Вона виявилася абсолютно глухою до його прохань.

– У суді є шанси, що все розставлять за справедливістю?

– Так, тому що є конкретна норма закону. Я розцінюю перспективи як дуже позитивні.

– Нещодавно Росія обрала собі вкотре президента, того самого. Якби ти голосувала, то за кого?

– Не знаю. Оскільки я знала, що голосувати не буду, то цього питання навіть не ставила.

– Як ти думаєш, коли Росія відчепиться від України?

– (Пауза). Це майже Лесь Подерв'янський та його кредо. (Сміється). Поки я добре України не вивчила, поки не проїхала її практично всю, великі міста охопила всі – так гастрольний графік було розплановано, я не бачила, яка це неймовірно красива країна! Улітку – ці божевільні соняшники. Пашить життям країна. До цього я не розуміла: що ж таке, увесь час хтось намагається... Якщо почитати історію, хіба в якісь часи було не так? А талановиті люди? А ґрунт, чорнозем?

– Такого як зараз не було давно. Щодня гинуть люди.

– Ой, Олесю, це взагалі така тема... (Хапається за голову). Не просто жахливо, а серце обливається кров'ю. Нестерпно боляче. Причому гинуть найкращі.

– Стежила за трагедією в Кемерові?

– Весь світ стежить.

– Хто має відповісти за загибель десятків людей?

– Хочу передати слова найглибшого і нескінченного співчуття рідним і близьким, які втратили... Як зараз батькам, просто не знаю, такий біль утрати. Я з багатьма киянами, українцями обговорювала цю тему. І люди плачуть. Київ має величезне співчуття. Я сама плакала, коли читала ці новини. Хай якими були причини, те, що сталося, – дуже боляче. Україна опинилася в ситуації нерівного протистояння, і здається, що має скажений реванш кипіти. От зі мною так було. Усе клекоче. Минає час – і я починаю розуміти, що війна просто вимотує. Україна мріє про мир.

– Кемерово, "сміттєві" мітинги в Росії... Як думаєш, ці протести можуть докотитися до Москви? Стати серйозним політичним протестом?

– Я ж не Нострадамус. Теоретично може бути що завгодно. В усякому разі зрозуміло, що це певна управлінська криза. Але у що виллється, я не знаю.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– В Україні передвиборча кампанія ще офіційно не стартувала, але підготовка йде на повну. До тебе гінці від політсил уже приходили?

– Я поза політикою.

– А пропозицій заманити тебе кудись не було?

– (Сміється). Ні.

– Підтримати концертами? Якось інакше потоваришувати?

– Поки що ні. Як далі буде, не знаю.

– А кого б ти підтримала? Хто тобі симпатичний з українських політиків?

– Мені простягнув руку допомоги чинний президент. Вибори – внутрішнє питання. Когось рекламувати або якось вникати – я не можу собі цього дозволити і вважаю неетичним. Це абсолютно внутрішня процедура. Вирішують українці, вони обирають для себе вектор.

– Але ти тут живеш, можеш спостерігати, оцінювати. Це твоя країна зараз.

– Я справді думаю, що мине три–чотири роки, стільки, скільки треба, і в мене буде виборче право...

– Говориш про набуття громадянства?

– Коли в мене з′явиться така можливість. Тоді, мабуть – та не "мабуть", а точно – я буду відкрито висловлювати свою підтримку тому, хто мені на той момент імпонуватиме.

– Чула, ти знайшла няню для маленького Івана. Задоволена нею?

– Няня зі мною приїхала з Москви. А сама родом із Вінниці. Тож 10 років зі мною живе українка. І мене до 15 років виховувала українка. Мама особливо мною не займалася. Але я думала, що моя няня – полька. Вона була по батькові полька, а по матері – українка. Але чомусь вона зі мною ніколи не розмовляла мовою. А зараз телефонує мені й каже такою співучою мовою: "Машо, є така пісня..."

– Вона в Україні живе?

– Ні, у Мінську. Я їй: "Іро, що відбувається?" А вона надсилає мені фото паспорта. Там написано чорним по білому: українка. Я кажу: "Ну, Іришо, тоді зі мною все зрозуміло". (Усміхається).

– Усе не випадково, так?

– Як у іншу культуру проникнути, якщо немає схильності? Адже це правильний код у голові закладено, який, напевно, дав мені можливість знайти цю спільність. Я тут не почуваюся чужою.

– Є різниця в тому, як на тебе реагували люди, звичайні перехожі, коли ти жила в Росії і в Україні? Автографи беруть? Фотографуються?

– У нинішній фазі мого життя немає лицемірства. Думаю, це відчувають люди. І це важливо для артиста, він розкривається. Олесю, я так добре там не співала. Правду тобі кажу. Там я співала більш щадний репертуар.

– (Усміхаючись). Ми сьогодні перевіримо у прямому ефірі!

– Добре, я готова! Уривок із Дездемони?

– Давай. Обов'язково наприкінці зробимо.

– Щоб я вам мікрофони зараз не зламала, щоб до кінця передачу довели?

– Так, про всяк випадок залишимо на фінал. Буває, що підходять люди, фотографуються, дякують?

– Буває. Але я не акцентую на цьому, у цьому сенсі в мене зіркової хвороби немає і не було ніколи. Мені важливий сам факт прийняття. Я відчуваю у поглядах, що мене розуміють і приймають. В атмосфері нелюбові я прожила досить довго. І в мене виникає ейфорія, коли я відчуваю, що потрапила в простір любові. Кажуть, що "добро має бути з кулаками" та інші такі речі, які начебто спочатку мотивують. Але правильною є саме моя концепція. Для всіх негідників і злочинців атмосфера любові – те саме, що для нас газова камера. Не смирення і не толстовське непротивлення злу насильством, викликають відчуття, що ми самі себе позбавляємо якихось можливостей. А розуміння, що велика сила любові є абсолютно згубною для злої людини.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Коли ви з Денисом переїхали в Україну, ти казала, що багато російських друзів від тебе відвернулося.

– Щоб не сказати – майже всі.

– Минув час. Кажуть, він усе розставляє на свої місця. Повертається хтось із друзів? Намагається спілкуватися з тобою?

– Скажу тобі, Олесю, таке: це була прекрасна перевірка на міцність усіх моїх дружніх стосунків.

– І як вона пройшла?

– Який сенс мені їх відновлювати? Пішли вони з мого життя – і слава богу!

– Але напевно багато хто звідти стежить за тобою. Цікавиться, що з тобою відбувається, які в тебе успіхи. Ми говорили з тобою про російські ток-шоу. Протягом цілого року, реально, як не увімкнеш російський канал – у прайм-тайм головних ток-шоу твоя тема. Вигадували, що тебе накачали наркотиками, щоб ти підтримувала Україну. Які ще небилиці були?

– Ой, боже! Усе було. Починаючи від проституції.

– Цього я не чула!

– І вигадки про психотропні речовини... Я хочу цих людей запитати: людина взагалі здатна вивчити іноземну мову, навіть близьку, під препаратами сильної дії? Я вчу партії, співаю цілі програми українських пісень, вивчила Дездемону, починаю вчити "Тугу", вивчила "Запорожця за Дунаєм". Мій дебют буде 15 квітня в Київській опері. Як це поєднується одне з іншим? Але в них немає критичного погляду, вони собі цих питань не ставлять. Я – в Україні. Незважаючи на всі тяжкості, незважаючи на те, від якого дна, на жаль, довелося відштовхуватися, з якого горя починати... Я Дениса любила і люблю досі. Я не розуміла не просто "як", а "навіщо" далі жити.

– Ти не пошкодувала, що тоді зробила такий вибір і залишилася в Україні?

– Ні за що! Я розцвіла, це очевидно. Саме через те, що я відчуваю до себе таке ставлення. Як з'ясувалося, я рослина, яка без любові чахне. (Усміхається).

– Потрібно, щоб поливали! Поговорили про сумне, давай і про добре. Життя триває. Навколо тебе багато шанувальників. Ти красива жінка. Твоє серце вже готове до нових стосунків?

– (Хитає головою). Я говорила про це у програмі Малахова. Україна – по-справжньому релігійна країна. Не в спотвореному, лицемірному розумінні, коли всі ходять до храму по святах і відразу постять фото звідти. Тут усі прекрасно знають, що таке рік жалоби. Ніхто не дозволяє собі порушувати траур і мій спокій. Звичайно, я розумію, що рік минув. Безумовно, я можу привернути увагу з боку протилежної статі. Може, через мою сьогоднішню навантаженість роботою, я кажу так: у міру надходження. (Усміхається).

– Шанувальників же багато?

– Підтримка велика. Але все-таки це не особистий інтерес. Я часто чую компліменти на свою адресу, але сприймаю їх більше як підбадьорювання. Типу "давай-давай, у тебе все вийде".

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Чим у побутовому сенсі життя в Росії відрізняється від українського?

– Українки – чудові господині. Аксіома. З одного боку, це чудово, а з іншого – саме із цієї причини стільки українок працює не в Україні. Чудово готують. Ідеальна чистота, у який дім не прийди. Навіть не у столиці і в обласному центрі. Затишок, тепло. Хлопці теж домовиті, відчувається. Але жінка в Україні – це щось неймовірне.

– Ти стала в господарському сенсі українкою?

– А я нею і була, мене виховувала українка! Буває, я беру участь у кулінарних шоу, навіть щось вигравала. Люблю готувати, це мені не чуже. І потім – це поезія побуту. Увесь час – фантазія, десь підглянути рецептик, те, се... Рутини немає, життя як свято. Девіз кожної української сім'ї – ми народилися, щоб дякувати Богу й землі за те, що ми на ній перебуваємо. Щиро!

– У тебе стільки успіхів, стільки справ, ідеш вгору...

– ...починаю пускати коріння, приживаюсь...

– ...так. Мама тобі телефонує, вітає?

– Повертаємося до того, з чого почали? Ми з нею не розмовляємо з того самого похорону, на якому її не було. Можна уявляти собі що завгодно. Але я навіть не думаю про це. Бог дає день – Бог дає їжу. Протягом минулого року кожен день був у чомусь іншим. Один приносив випробування, інший – втіху.

– У неї і до онуків таке ставлення?

– Мені цікаво, невже за два роки життя мого улюбленого Іванка у неї не знайшлося жодної хвилини, щоб із ним познайомитися? Це нормально?

– Вона його не бачила?

– Жодного разу.

– І за допомогою Skype не просила показати?

– Ні. Коли він був маленький, ми жили в Москві, і вона теж не спромоглася заїхати. Тато був, а мами не було.

– Може, до старших по-іншому ставиться?

– Що нам коментувати стосунки інших людей? Про себе я можу розповісти. Мені складно говорити, що там людей об'єднує, зв'язує, і чому ці зв'язки здебільшого працюють проти мене.

– Тобі не вистачає цього спілкування?

– З мамою?

– Так.

– Я росла на дачі в Снєгирях перші шість років життя, її бачила рідко. Дачі виділяв Радянський Союз, артисти були у великому фаворі, "у честі".

– Бабусі теж?

– Так, і бабусі. Сусідом був [Іван] Козловський.

– Весь бомонд...

– Селище називалося "Мастера Искусств". Тато влітку приїжджав у Снєгирі щодня, узимку – через день. Мама приїжджала на свята. Я могла б усе розписати у фарбах, можливо, це викликало б жалість до мене. Але немає бажання, не хочеться цього робити. Не хочу її образити, чесно. Публічне з'ясовування стосунків, вважаю, доля неблагородних людей.

– Може, побачить цю програму і зателефонує тобі? Скаже: я прилечу до Києва, хочу побачити внука?

– А що їй вартувало приїхати до Харкова, подивитися мою Дездемону?

– Давай Дездемону!

– А-а, подивиться програму, почує – і не треба буде їхати. (Усміхається).

– Заощадимо на квитку!

– (Співає).

Mio superbo guerrier! Quanti tormenti,
Quanti mesti sospiri e quanta speme
Ci condusse ai soavi abbracciamenti!

Це її перша фраза, коли вона виходить на сцену, дует з Отелло. Коли все ще добре.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Можна запросити всіх на виставу?

– Правда, квитки вже всі продано. (Усміхається). Але запросити, звичайно, можна.

– Дякую за інтерв'ю!

– Спасибі!

Записав Микола ПІДДУБНИЙ