Удова Литвиненка – Росії: Хочете бути вигнанцями – ваше право! Але не треба лізти до нас ні з полонієм, ні з нервово-паралітичними газами G

– Марино, добрий вечір!

– Добрий вечір!

– Юрій Швець, екс-співробітник КДБ, однокурсник Володимира Путіна, відомий американський фінансовий аналітик, дуже добре знав вашого чоловіка Олександра Литвиненка. Сьогодні Швець написав мені про вас, цитую: "Це героїчна жінка. Вона за своєї волі пройшла через усю судову систему Великобританії, змусила уряд погодитися на суд щодо вбивства її чоловіка і виграла його. На таких людях будь-яка цивілізована держава тримається. Це важливо розуміти для України. Не горланити треба, не гаслами дзвонити, не мордобій у парламенті влаштовувати, а працювати так, як Марина". По суті, справа Литвиненка поклала початок холодній війні між Великобританією і Росією, яка стає дедалі гарячішою. Тереза Мей (прем'єр-міністр Сполученого Королівства.  – "ГОРДОН"), перебуваючи тоді на посаді міністра внутрішніх справ, дуже не хотіла сваритися з Росією. Наскільки важко вам було докопатися до правди й дістати такий вердикт суду?

– Це складно викласти двома словами. Я спробую. Якщо виникнуть додаткові запитання, то ставте, інакше вийде монолог.

Усе тривало практично 10 років. І кожен рік мав своє значення. Коли Сашу вбили у 2006 році, відносини між двома країнами, Великобританією і Росією, були досить добрими. Їх не можна було назвати станом "холодної війни". Але те, що відбулося в Лондоні, і те, що знаряддям убивства виявився радіоактивний полоній, змінило ці відносини багато в чому.

Після розслідування англійським Скотланд-Ярдом було доведено, що вбивцями мого чоловіка були два російські агенти – Андрій Луговой і Дмитро Ковтун. Спочатку мусили доводити необхідність проведення інквесту. Це судовий захід, який відбувається за відсутності обвинувачених. Стало зрозуміло, що ні Луговой, ні Ковтун ніколи не опиняться на лаві підсудних в Англії, тому що Росія відмовилася екстрадувати їх. Єдиною можливістю показати, чому поліцейські назвали цих двох людей убивцями мого чоловіка, був інквест.

Зверну вашу увагу, що до цього моменту російська держава ще не з'являлася як спонсор убивства. Чому я загострюю на цьому увагу? Розслідування не було політично вмотивованим. У 2006–2007 роках тривало кримінальне розслідування. У підсумку це перетворилося у "вбивство, спонсороване державою", але спочатку політичного ухилу не існувало. Ми часто чуємо: усе, що відбувається в Англії, політично вмотивоване. Не просто скоєно злочин, що вимагає покарання, а завжди намагаються знайти політику. У  цьому випадку сталося навпаки: кримінальне розслідування привело до політичних висновків. Інквест – це дізнання, коли всі докази, зібрані під час розслідування, демонструють громадськості.

Ми почали цей процес у 2011 році, через п'ять років після вбивства мого чоловіка. Стало зрозуміло, що нормального суду, як ми його уявляємо: коли в залі сидять обвинувачені, обвинувач, захисник, – ми не матимемо. Коли справу було взято до інквесту, у нас виникали вимушені технічні паузи. Спочатку запросила паузу прокуратура, для того, щоб оголосити в розшук Ковтуна через Інтерпол. Тоді Луговой фігурував як основний підозрюваний. Ковтун був фігурантом справи, але його екстрадиції до того часу не вимагали і не подавали його в міжнародний розшук. З'явилися достатні докази його провини теж. Проти Лугового вагомі докази існували ще із 2007 року. Президент Володимир Путін сказав, що Росія не має конституційних прав екстрадувати громадян для правосуддя. Але, виходить, вона може посилати людей убивати громадян іншої країни радіоактивними матеріалами.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ви задоволені вироком?

– Те, що відбувалося в Лондоні, не можна на 100% назвати судом. Заочних судів, коли на лаві підсудних немає обвинувачених, в Англії не буває. Їх проводять у Росії, ще десь, але не в Англії. Те, що відбулося, називали публічними слуханнями. Добитися їх проведення було не дуже просто. Нам довелося перейти від інквесту до цієї форми. Коронер, який проводив інквест, у 2012 році офіційно оголосив, що наявні у нього документи доводять: за злочином стоїть російська держава. І ці документи відразу ж засекретили! У 2013 році ми дістали заборону на їх використання. Я проскакую 2013–2014 роки, але ви зрозумійте, скільки це тривало часу...

– Звісно.

– 21 січня 2015 року ми нарешті зрозуміли, що публічні слухання відбудуться. Для мене це вже стало, так би мовити...

– Перемогою?

– Мікроперемогою. Ми перебуваємо у країні, де якщо не вдається захистити свої права відразу, є шанс все одно довести свою правду. Правова держава. Жодна політика не може впливати на систему правосуддя. Суд дійсно незалежний у цій країні. Це був важливий момент для мене, для моїх друзів і близьких. Але виявилося, що він важливий для багатьох людей. І навіть для самих англійців. Уже після публічних слухань до мене підходили і казали: "Дякуємо, ви вчите нас бути справжніми англійцями". Для мене це було дивно, я навіть про таке не думала. У 2015 році мене запитали: "Марино, чого ви очікуєте від публічних слухань?" А мені здавалося, що я вже все зробила. Що справа буде перед очима всіх, хто хоче зрозуміти, що насправді відбулося у 2006 році із моїм чоловіком і чому.

У 2016 році був вердикт, рішення голови. Той, кого ми називаємо "суддя", у цьому випадку був головою слухань. Не було вироку. Вердикт – це документ, який видається уряду Її Величності. Він назвав не тільки Лугового і Ковтуна як людей, які реально скоїли злочин. Сказано, що його проспонсорувала російська держава. Але чого ми не очікували: голова написав, що з великою часткою ймовірності, він не міг відбутися без відома президента Володимира Путіна і тодішнього директора ФСБ Миколи Патрушева. Мені відомо, що до цього поставилися з іронією. Як знущалися над англійським словом "probably". Мене це не ображало. Було трохи сумно від того, що у людей не виявилося інших доказів. Це слово у звичайному житті має один контекст: "probably" – "ми в чомусь не впевнені". Але в юриспруденції у нього зовсім інше значення і значущість. Те, що ми дістали внаслідок публічних слухань, не було моєю метою спочатку. Головною моєю метою було розслідувати цю справу. Те, до чого дійшло розслідування, – не моя вина, а тих, хто скоїв цей злочин.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Марино, вам не було страшно цим займатися? Одна, без чоловіка, у чужій країні, дитина на руках. Як ми бачимо, цей режим не жаліє ні дружин, ні дітей. Вам погрози надходили?

– Я ніколи не замислювалася про страх. Коли Сашко був у госпіталі, до мене вперше звернулися по інтерв'ю. Я ніколи не прагнула публічності. Я підтримувала Сашу в тому, що він робив, хоча це призвело до дуже серйозних змін у нашому житті. Але я полюбила таку людину, для якої було неможливо терпіти беззаконня, несправедливість. Лежачи в лікарні, він попросив: "Марино, ти повинна будеш говорити". Я не думала тоді, що це його заповіт. Я навіть думати собі не дозволяла, що Саші не буде. Я була впевнена у його силі, його життєздатності, ми були оточені лікарями. Я ж не знала, що це радіоактивний полоній. Ніхто про це не знав. Після того як Сашка не стало, найбільше, що я можу зробити, – зберегти пам'ять про нього. Для наших близьких, наших друзів, а передусім – для нашого сина. Страшно і самотньо мені не було, бо навколо були друзі. Я відчувала колосальну підтримку не тільки від близьких, але навіть від незнайомих людей, які були дуже делікатними. Звичайні англійці впізнавали мене, підходили, говорили: "Ми знаємо, хто ви. Ми вас підтримуємо". Це було дуже важливо для мене. Було непросто. Але я розуміла, що не можу здатися. Підтримка, яку я мала, не дозволяла мені відчувати безпорадність і самотність.

– Ви не раз розповідали про отруєння. Але все-таки запитаю. Яким ви запам'ятали той день, коли Олександра отруїли?

– Цей день став фатальним, звісно, його неможливо забути. Дата була важливою для нас. 1 листопада 2000 року, абсолютно не плануючи того, ми опинилися в Англії. І Англія прийняла нас, дала нам притулок. Ми щороку згадували, що саме 1 листопада розпочалося наше нове життя. Іноді Саша мені казав, що розуміє, як важко у середньому віці змінити життя, відмовитися від своєї професії, від друзів. Але, напевно, у цьому був сенс. Тому що син – йому тоді було шість років – ріс вільною людиною. У майбутньому міг обрати будь-яку професію, яку хоче. І не мав боятися. Наші втрати мали сенс, ми робили це заради сина. 1 листопада 2006 року ми вже були в іншому статусі – якраз набули британського громадянства. Те, що сталося в ніч з 1-го на 2 листопада 2006 року... У мене ніяк не вкладалося в голові, що це отруєння, замах на вбивство. Важко було собі уявити: ти живеш у нормальній країні, а тебе хтось намагається вбити?

– Коли ви зрозуміли, що це не просто нездужання або харчове отруєння?

– Усе виглядало дуже страшно, дивно і незрозуміло. Сашу постійно нудило, безупинно. Ми намагалися зрозуміти, що сталося. Ми разом вечеряли, але у мене немає жодних симптомів. Саша мені одразу сказав, що це не схоже на звичайне харчове отруєння. Я запитала: "А що ж це?" Він говорить: "Я взагалі-то закінчив військове училище. Нам розповідали, що буває після отруєнь хімічними речовинами". Я йому сказала: "Сашо, цього не може бути!" Не могла прийняти цього в тому, іншому світі. Йому стало гірше, він сказав, що треба викликати швидку допомогу.

– Отже, дійсно було погано.

– Дуже погано. Ми вперше протягом шести років в Англії викликаємо швидку допомогу. Третя година ночі. Приїжджають лікарі. Дві молоді дівчини. Кажуть: "Напевно, це такий кишковий грип. Восени – дуже поширене захворювання. Не будемо забирати його в лікарню – там йому буде гірше. Ще інфекцію підчепить. Залишайте його вдома". Але наступного дня йому стало ще гірше. Ми попросили прийти приватного лікаря, російськомовного. Коли він побачив Сашу, то подумав, що у нього серйозне інфекційне захворювання. Навіть побоявся до нього підходити ближче ніж на три метри. На відстані ставив йому запитання. Потім сказав: "Ні, це не для дому. Треба терміново госпіталізувати". Ми вдруге викликали швидку допомогу, і вони погодилися Сашу забрати. За три дні зі здорового, сильного молодого хлопця він перетворився на зовсім хворого. Насилу спустився до машини. Ще був у змозі ходити, але це викликало біль. Він не їв і не пив ці три дні. Коли його забрали до шпиталю, я подумала: "Ну от тепер усе буде під контролем. Його обстежать, і все стане зрозуміло. Але у шпиталі ніяк не могли визначити, що сталося. Була п'ятниця. У суботу–неділю вони провели певні дослідження.

– Він сказав лікарям, що симптоми схожі на хімічне отруєння?

– Вони два дні застосовували антибіотик і трохи дивувалися – була дивна реакція. Щоразу, коли до нас підходив лікар, ми просили зробити додаткові тести. Саша був не звичайним хворим. По-перше, у нас був політичний притулок. По-друге, він колишній працівник спецслужб. Здавалося цілком імовірним, що хтось намагався його отруїти. Ми два тижні намагалися звернути увагу лікарів на ці фактори, але нас не розуміли. На нас дивилися, як на дивних людей. Шукали у Саші відхилення у здоров'ї. Просили дозволу взяти аналіз на СНІД, припускали ВІЛ-інфекцію, раз антибіотик дав таку реакцію. Сашкова імунна система була на нулі, вони ніяк не могли зрозуміти чому. Звісно, я сказала їм робити цей тест. Саша мені скаржився: "Вони що, дурні? Ставили мені дивні запитання. Чи була у мене інша жінка, можливо, у неї були якісь захворювання?" Ми навіть намагалися жартувати... Начебто лікарі контролювали ситуацію, але водночас нічого не розуміли.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ставало дедалі гірше?

– У якийсь момент вони його стабілізували. Йому не стало добре, але і зовсім погано не було. Хоча як він не намагався, не міг почати їсти. Увесь час з'являлося відчуття нудоти. Раптом одного дня я приходжу до шпиталю – і не можу зрозуміти, що відбувається. Настільки різка зміна... Терпець мені урвався. Я зайшла до приміщення, де перебували лікарі і медсестри, і просто стала кричати: "Що відбувається з моїм чоловіком, чому ніхто не може допомогти?" У Саші запалилася слизова. Як під час ангіни, коли з'являється білий наліт. У нього це скрізь, не лише в роті. Увесь стравохід, увесь кишковий тракт став болючим. Усе, що, мабуть, було у контакті з полонієм. Це ще не все. Коли я спробувала його підбадьорити, то погладила по голові. На руках були рукавиці, нам сказали їх одягати для захисту. Імунітет був настільки знижений, що якби ми занесли будь-яку інфекцію, це могло погіршити його стан. Я погладила, подивилася на рукавички і зрозуміла, що у Сашка випадає волосся. Придивилася – уся подушка і сорочка у волоссі. Це різко сталося, протягом одного дня. Я вже не могла чекати, чи прийде лікар і коли.

Збирається консиліум. Вони констатували дивне явище: Саша почав нагадувати пацієнта, який отримує хіміотерапію. Пояснення цьому не було. Я запитала: "А може, його опромінили? Перевірте". Напередодні того дня я говорила з Володимиром Буковським (радянський дисидент, із 1977 року живе у Великобританії.  – "ГОРДОН"), другом нашої сім'ї, ученим. Розповіла, що відбувається із Сашком. І він сказав мені, що дійсно симптоматика дуже дивна і, схоже, його могли опромінити. Але хто? Де? Буковський сказав, що досить було поставити десь поруч валізку із джерелом випромінювання. Або намазати щось на кнопку його комп'ютера. Я сказала, що цього бути не може: я теж користуюся цим комп'ютером.

Була купа припущень. Виявилося, у госпіталі був детектор гамма-випромінювання. Сашу перевірили. Нічого не було. Нерозуміння залишилося. Але різке погіршення стану, поява ознак променевої хвороби зумовили необхідність зробити нові тести крові. Сашкові друзі порадили звернутися до фахівця, який консультував Ющенка (президент України у 2005–2010 роках Віктор Ющенко, у 2004 році переніс отруєння, імовірно, діоксинами.  – "ГОРДОН") і поставив йому діагноз. Я почала шукати контакти, щоб дістати альтернативне пояснення. Мені потрібні були результати Сашкових аналізів. Коли вони були готові, з'ясувалося, що в його крові виявлено талій. Підтвердження, що його отруїли. Побачили талій, у них був антидот, вони вирішили, що якщо давати антидот, це поліпшить Сашковий стан.

У цей момент долучилися поліцейські. На першому етапі – місцева поліція, із району, де розташований госпіталь. До того моменту Сашко був хворий практично два тижні, а поліція почала діяти так, ніби його отруїли. Наша дитина була у друзів, її ледве не силоміць відвезли до поліцейського відділку, пояснюючи, що її треба охороняти. Я питаю: "Від кого? Чому ви його не охороняли усі ці дні?" У нас забрали телефони. Потім Сашка перевезли в інший госпіталь, вирішили, що там кращий догляд. Мене везли у ту лікарню, University College Hospital, у поліцейській машині із сиренами. Потім мені повернули телефон, дали зателефонувати синові, сказати, що все гаразд, щоб він не хвилювався, зателефонувати друзям, які не знали, де ми перебуваємо. І до мене поступово повернулася рівновага. Але історія була досить драматична. Розслідування почав відділ, який спеціалізувався на важкопояснюваних замахах.

– Який момент у цьому періоді був найстрашнішим?

– Не те щоб страшно... Але з цього моменту стан Сашка став змінюватися щодня. Настільки різко. Коли його перевели, він у перший день сам ходив, рухався по палаті. Говорив: "Треба ж, навіть душова у палаті. Душ не працював, але я його полагодив". Попросив комп'ютер, сказав, що буде працювати. Антидот, який йому призначили, було дуже важко вживати, бо він не міг ковтати. Це був порошок, маленькі гострі кристали. Кожен ковток викликав біль. Я його просила: "Сашко, кожен ковток – це твоє одужання". Переконувала його. Ми вірили, що видужуємо.

Наступного дня мені зателефонували з лікарні і сказали: "Ми його перевели в іншу палату". – "Чому?" – "Ви не переживайте, просто там більше апаратури". Він опинився в тій палаті, де зробили знамениту фотографію. Підключили апаратуру забезпечення життєдіяльності. Відчуття з'явилося, що починається шлях в одну сторону. Секундна думка. Я заплакала. Припустити, що раптом Сашка не буде? Лаяла себе: як я можу взагалі думати про це? Сашко боровся за життя кожної секунди. Поліцейські із Скотланд-Ярду приходили, брали у нього свідчення. Це головний момент. Після того, як Саша помер, розслідували вже справу про вбивство. А виходило, що свідчення давала людина, яку вбили. Унікально. Саша був здатний розповісти, що з ним відбувалося, із ким він зустрічався. Він сам працював оперативником і знав, які свідчення максимально важливі. Водночас щогодини йому ставало гірше. Поліцейські самі пропонували: "Зробимо відпочинок". А Сашко казав: "Ні, продовжимо, я не знаю, як довго зможу говорити".

Марина Литвиненко написала книгу про чоловіка у співавторстві з Олександром Гольдфарбом. Фото: ЕРА

Це було дуже важко. Я все одно думала: навколо лікарі, вони ж розуміють, що робити. А виявляється – нічого не розуміли. В один з останніх днів я прийшла, питаю: "Сашо, а де антидот?" Його треба було приймати тричі на день. Він каже: "Мені його відмінили. Не знаю чому". Питаю лікарів: що сталося? Я чіплялася за це лікування, антидот мав стабілізувати його стан. Виявилося, органи починали здавати, а лікар не розумів причини. Тільки через сильне, здорове серце Саша продовжував жити. Мені пояснили, що зможуть підтримувати життя, доки серце працюватиме.

Найстрашніше – це невідомість. Був промінь надії, ми знали, куди рухаємося, але знову стало не зрозуміло, що буде з ним. У Саші зупинилося серце за день до того, як його не стало. Стався дивний збіг. Я йшла, медсестра, яка залишалася на ніч, каже: "Дайте мені ваш телефон на всяк випадок". Саша був дуже слабким, того дня вже не міг давати свідчення, мало говорив. Я практично цілий день проводила в госпіталі. Зранку Толю відводила до школи, увесь час до вечора була із Сашею, так, щоб, прийшовши додому, встигнути сказати Толі "добраніч". Толя у ті дні до шпиталю вже не ходив, йому заборонили. Дітей у палату екстреної допомоги не пускали, там, крім Сашка, були й інші хворі. Коли я в той день сказала Саші, що йду, у нього був такий сумний-сумний вираз обличчя. Кажу: "Ти не переймайся, я завтра вранці прийду". Він мені каже: "Мариночко, я тебе так кохаю!" Я йому: "Ти мені так давно чомусь цього не говорив!" Намагалася на жарт повернути. Вийшло, що це були його останні слова. Я приїхала додому, уже думала лягати спати. Мені телефонують: "Приїжджайте терміново до шпиталю!" – "Він живий?" – "Так, але ви приїжджайте". Була реанімація. Йому запустили серце. Але він уже перебував під супорт-машинами. Увесь наступний день провів у штучній комі. Мені сказали: "Розмовляйте з ним, він вас чує". Цілий день я сиділа з ним і щось розповідала йому. Він більше не говорив.

Потім я дізналася, що в той час медики почали збирати додаткові аналізи, які надіслали для виявлення інших радіоактивних речовин. Це був випадковий здогад. Наш друг Алекс Гольдфарб запросив одного фізика, який теж займався справою Ющенка. І він сказав фразу: "А чому ми думаємо тільки про гамма-випромінювання? Чому б не перевірити на альфа-випромінювання?" У когось у поліції останнього дня теж виникла ця думка. В останні моменти Сашкового життя було виявлено полоній.

– 23 дні, поки Олександр болісно помирав, ви були в тісному контакті з ним. Як це вплинуло на ваше здоров'я? Ми знаємо, що його ховали в цинковій труні.

– Знаєте, коли я приїхала наступного дня [після приступу], то взяла із собою Толю. Він захотів поїхати. У госпіталі все було по-іншому. Напередодні мене відразу провели в палату. А тоді нас одразу завели в іншу кімнату. Я зрозуміла, що Саші більше немає. Молодий лікар, який нам про це говорив... Мені навіть стало шкода його, лікаря. Я подумала: як це важко – говорити близьким, що їхньої рідної людини більше немає. Але він ще не знав про полоній. Нас пустили попрощатися. Була, звісно, моторошна картина. Толя зміг протриматися, мабуть, секунд 30 і пішов із кімнати. Йому тоді було 12 років. Важко було співставити те, що ми бачили, із тим Сашею, якого я знала і любила... Але нам дозволили нормально попрощатися, без рукавичок і захисних фартухів. Я могла його обійняти, поцілувати, відчути його запах. Потім сказали про полоній... Я про себе подумала: "Слава богу, що тоді я про це ще не знала". Адже я не змогла б із ним попрощатися, не було б такого шансу.

Я не думала, що зі мною може щось статися через радіоактивність. У ніч після Сашкової смерті до мене приїхали поліцейські і розповіли про полоній. Усе закрутилося з такою швидкістю... Нас змусили протягом півгодини покинути будинок, пояснивши, що це місце небезпечне для проживання. Ми були у друзів. До нас прийшли із Health Protection Agency, організації з охорони здоров'я, сказали, що мають узяти тести і перевірити, наскільки ми заражені, тому що ми були у близькому контакті. Ми три дні чекали на результати. Не те щоб я переживала... Думала: "Якщо зі мною щось станеться, то, напевно, це якось нечесно. Толя щойно втратив батька. А раптом – і мене? Несправедливо!" Коли прийшли люди з результатами аналізів, вони сказали, що у Толі нічого не виявлено. І слава богу, він навіть у школу не міг ходити без цієї довідки. Мені сказали, що мої показники завищені, але доза не смертельна. Що в майбутньому це може відбитися на розвитку онкології, але ступінь ризику в усіх людей різний. Якщо він у мене високий, то ще 1% додається. А може, і не вплине. Коли лікар, жінка, це мені зачитала, ми з нею заплакали обидві, обнялися. Для мене це не був вирок, я зрозуміла, що ось зараз я не помру. Головне – щоб син виріс, щоб я це побачила, щоб я багато чого для нього змогла зробити. І весь процес щодо справи теж був для нього, для нашого сина.

7 грудня 2006 року. Похорон Олександра Литвиненка. Фото: ЕРА

– Сьогодні ви розумієте, чому вбили вашого чоловіка?

– У цих питаннях я намагаюся бути якомога менш емоційною. Те, як пройшли публічні слухання, було дуже важливо. Розглядали кілька версій, хто і чому міг Сашу вбити. У моєму розумінні, річ у тім, про що говорив він сам. Саша давав інтерв'ю, від 2002 року чи раніше. Одне з них потрапило у фільм, який вийшов уже після його смерті. Він говорив: "Якщо мене вб'ють, то не за те, що я зрадив систему, а за те, що я наступаю на спосіб заробляння грошей цими людьми". Саша займався розслідуваннями дуже великих афер. Одна з останніх справ була пов'язана з Іспанією. Думаю, це могло вплинути.

– [Історик] Юрій Фельштинський і Юрій Швець говорили мені, що скрізь треба шукати гроші, а в цьому конкретному випадку – що Олександр Литвиненко виявив зв'язок Кремля з наркотрафіком і відмиванням коштів.

– Думаю, у Саші було багато того, що когось могло дратувати. Могли вбити за сукупністю. Але, може, щось стало останньою краплею. Список причин, через які його могли вбити, складався з кількох пунктів. Його розслідування, його робота зокрема.

– Як сформулював Лондонський суд у своєму вердикті, існує велика ймовірність, що вбивство вашого чоловіка схвалив особисто Володимир Путін. Як ви вважаєте, якою була роль президента?

– Я завжди казала: те, що було виявлено полоній, – дуже важливий момент. Хтось стверджує, що це демонстративне вбивство. Щоб показати: мовляв, ми можемо навіть радіоактивним матеріалом скористатися, до Лондона його ввезти, щоб вам усім мало не здалося. Я не погоджуся з цим. Імена тих, хто вбивав Сашу, ми знаємо. Андрій Луговой і Дмитро Ковтун. Кажуть, що в Лондоні нічого не доведено... Це неправда! Якраз цю частину доведено. З усіма наслідками, які звідси випливають... Збилася з думки. Як завжди, коли відхиляєшся від теми...

– Так Путін який стосунок мав?

– Коли ми говоримо про виявлення полонію, то слід врахувати: полоній може контролювати лише держава. Його неможливо купити. Дехто говорив: розвалився Радянський Союз – і радіоактивні матеріали розтягнули в різні краї, по різних країнах... Полоній – не із цієї серії. Це свіжоприготований продукт, він не зберігається довго. Щоб використати його для вбивства Саші, потрібно було його взяти з ядерного реактора. Для цього треба було дістати дозвіл. У мене завжди виникали запитання: або це могло статися за згодою дуже великих високопосадовців, тих, хто контролює ядерні реактори, або в Росії їх зовсім не контролюють. Але друге ж іще страшніше! Отже, будь-хто може привезти полоній до Європи?

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Олександр був знайомий із Путіним?

– Не те щоб знайомий... У 1998 році Володимир Путін став директором ФСБ. Перетворився на досить публічну фігуру після того, як працював заступником мера Санкт-Петербурга [Анатолія] Собчака. Але все одно не був досить відомим. Його знали у Санкт-Петербурзі, не до кінця. Він став директором ФСБ тому, що у відділі, у якому Саша служив, заявили, що їм надійшов наказ про вбивство Бориса Березовського. Відбулося внутрішнє розслідування. Попереднього директора Миколу Ковальова зняли з посади. І на його місце приходить Володимир Путін. Не знати, чому він потрапив на цю посаду, Путін не міг. Він розумів, що відбувається у системі. Мені Саша сказав, що ось призначили нового директора. Я запитала: "Хто це?" – "Узагалі невідомо хто, – каже, – якийсь із Пітера".

– Фактично Путін прийшов на цю посаду завдяки Олександрові Литвиненку?

– "Завдяки" – звучить трошки саркастично. Але саме через це розслідування та відставку Ковальова. Проходила справа проти офіцерів, які заявляли, що їхні начальники займаються неправомірними діями, що виникла серйозна корупція, що їх буквально примушували здійснювати кримінальні злочини. Викрадати, бити людей, і це називалося "виробничою необхідністю". Коли прийшов Путін, Саші надійшла пропозиція зустрітися з ним. Сашко мав викласти всю ситуацію. Він приніс намальовану ним самим схему корупції та криміналізації ФСБ на той період. Зв'язки з організованою злочинністю, трафік наркотиків, торгівля зброєю. Він прийшов до Путіна розповісти, що відбувається. Звичайно, Путін не відреагував. Саша сказав, що нічого після цієї зустрічі не буде. Одразу стало зрозуміло, що наш телефон на контролі, було увімкнено прослуховування. Сашко розумів, як це роблять. Під час його оперативної діяльності, коли він вистежував злочинців, йому теж доводилося ставити телефони на контроль.

– Нещодавно в ефірі "Первого канала" РФ батько Олександра Литвиненка Вальтер заявив, що справжнім убивцею його сина є Олександр Гольдфарб. Окрім того, він обіймався з Андрієм Луговим, якого Великобританія оголосила вбивцею. Сказав, що Луговой не має стосунку до справи, що він не винен. Як це пояснити?

– Мені дуже неприємно говорити на цю тему. Тим паче – пояснювати. Можливо, тут потрібні психіатри або інші фахівці. З іншого боку, є відома схема з давніх часів, як використовують родичів. Дружину – проти чоловіка, дітей проти батьків. У цьому випадку дуже схоже на це. Говорячи серйозно, якщо у Росії не виявилося іншого експерта, окрім Вальтера Олександровича Литвиненка, проти всіх англійських експертів, які надали докази під час public inquiry, то це свідчить багато про що. Мене вразило, що це раптом стало новиною. Тухла риба, третьої свіжості. Вальтер про те ж саме говорив тричі, починаючи із 2012 року. Він давав інтерв'ю, потім повторив це відразу після оголошення вироку. Усе те саме, він не сказав нічого нового.

– Гроші? Чи його залякали? Який мотив працює?

– Я думаю, гроші. Він деякий час перебував у Італії, де із 2000 року живе його молодший син із сім’єю. Там жила його донька із сім'єю. Він завжди говорив, що живе у злиднях, у будинку без опалення й електрики. Я його запрошувала до Англії. Казала: "Якийсь час поживіть із нами". А незабаром після нашої розмови Вальтер Олександрович дав інтерв'ю, у якому проклинав усіх, Сашу мало не зрадником називав. Для мене це стало певним шоком. Я не могла повірити. Людина, яка бачила сина, котрий умирав, яка знала, що з ним відбувалося. Навіть тих 30 срібняків, які йому були потрібні в той момент, це не коштувало. Мені здається, те, що сталося на "Первом канале", – це продовження відпрацювання 30 срібняків.

– Незадовго до смерті Бориса Березовського ми з чоловіком були в його офісі в Лондоні. Він показував, де стояв диван, на якому було розлито полоній. Стверджував, що його теж хотіли вбити, як Литвиненка. Він потім диван замінив. Було таке?

– Не зовсім так. Просто у нього в офісі був Луговой. Диван, на якому він сидів, перевіряли фахівці. Говорити "розлито полоній" – значить, висловлюватися ненауково. Людина, у цьому разі Луговой, який мав контакт із полонієм, потім починає залишати вторинні сліди. У суді розглядали три спроби отруєння Саші. У всіх місцях, де побував Луговой, залишалися сліди полонію. В офісі Березовського він теж залишив слід.

– Борис Березовський допомагав вам після смерті Олександра? Адже раніше Олександр у нього працював у Лондоні.

– Борис Абрамович нас підтримав, безумовно. На самому початку, коли ми несподівано приїхали в цю країну, не розмовляючи англійською мовою, через Фонд громадянських свобод ми отримали грант. Саша писав книги. Перша – "ФСБ підриває Росію", потім – друга. Займався консультативною роботою. Із плином часу ця підтримка, зрозуміло, помалу скорочувалась. Саша шукав самостійну роботу. Якраз з'явилася можливість консультувати британські спецслужби щодо боротьби з організованою злочинністю. Сашко не був носієм секретів, якщо не вважати знань про контакти організованої злочинності з [російських] урядом. Якщо це національний секрет, то так, звісно... За те, що сталося після Сашкової смерті, я дуже вдячна Борисові Абрамовичу. Якби не його підтримка, мені було б дуже важко. Особливо – у перші три–п'ять років, коли було нерозуміння, що робити і як. Напевно, наш син Анатолій не зміг би закінчити школу, якби Борис Абрамович нас не підтримав.

Марина Литвиненко і Борис Березовський у день першої річниці із дня смерті Олександра Литвиненка. Фото: ЕРА

– Для вас смерть Березовського – убивство, самогубство чи випадковий збіг обставин? А може, це взагалі частина програми щодо захисту свідків?

– Моя суб'єктивна думка – його вбили.

– Замовник той самий, що і у справі Олександра Литвиненка?

– Пригадаймо, із чого почалася вся Сашина епопея. Він прийшов до Березовського і сказав: "Борисе Абрамовичу, мені наказано вас убити". Наказ на вбивство Березовського надійшов у 1997 році. Ми знаємо, що у цієї системи немає зупинки. Якщо запущено, то не зрозуміло, коли, де і за яких обставин вони виконають замовлення. Березовського вбила система, яка спочатку намагалася це зробити руками мого чоловіка. Це треба розуміти, коли ми чуємо: "Кому це вигідно, чому саме тоді, коли він уже нікому не був потрібен?" Система не зупиняється.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Зараз ми спостерігаємо, як хмари у відносинах між двома країнами згущуються. Було вислання російських дипломатів. Великобританія заявила, що почнуть розслідування стосовно того, легально чи нелегально росіяни купували майно, зокрема замки. Можливо, перекриють навчання дітей і перебування сімей російських олігархів у Англії. Усе, до чого вони звикли. У вашому випадку Тереза Мей всіляко стримувала розслідування, намагалася пом'якшити відносини між країнами. Сьогодні вона діє рішуче. Називає прізвища, аж до Путіна. Чи стане їй політичної волі й рішучості дійти в цьому конфлікті до точки? Ваш прогноз: чим це все може закінчитися і для Росії й особисто для Путіна?

– В Англії, все-таки, намагаються дотримуватися правових позицій. Тереза Мей сказала, що цей продукт, "Новачок", зроблено в Росії. Вона не називає конкретно Путіна.

– Джонсон (міністр закордонних справ Великобританії Борис Джонсон.  – "ГОРДОН") назвав його прізвище.

– Це на совісті Джонсона. Що стосується Терези Мей, вона досить стримана. Але те, що її підтримали Макрон (президент Франції Еммануель Макрон.  – "ГОРДОН"), Меркель (канцлер Німеччини Ангела Меркель. – "ГОРДОН") та інші глави держав, свідчить про те, що доказова база серйозна. Росія у цьому спорі повелася, я вважаю, грубо, нахабно. Замість того, щоб пояснити, сказати, що ми повинні розслідувати, як це могло статися, пішло "відмовляємося від усього". "Це не ми, нас там не було, ми такого не робили". Ми це вже проходили. У Криму не було російських військових, просто "ввічливі зелені чоловічки". Не ми збивали малайзійський Boeing, але потім виявили докази, що була російська зброя. Дуже неприємно, що люди, які керують Росією, моєю країною (а я залишаюся російською громадянкою), дозволяють собі так поводитися. Історія з міжнародним союзом, мені здається, досить серйозна. Думаю, після події у Солсбері країни просто хочуть себе захистити. Ніхто не лізе у внутрішню політику Росії. Хочете бути вигнанцями, хочете жити так, щоб вас ніхто не запрошував, – ваше право! Але, будь ласка, не треба лізти до нас! Ні з полонієм, ні з нервово-паралітичними газами. Ой, у мене сіла батарея!

– Техніка не витримує! Марино, дякую вам за інтерв'ю!

Записав Микола ПІДДУБНИЙ