Могилевська: Персонаж моєї вистави каже: "Спочатку Зеленський переміг Могилевську на "Танцях з зірками", потім він переміг Порошенка на виборах. Коли він Рашку переможе, усі скажуть: "А починалося все з Могилевської!" G

Тато колись з Алієвим у преферанс грав, і щось він там не так себе повів. Тато зранку йому на гаражі крейдою написав: "Нет маленьких ролей – есть маленькие актеры"

– Наталко, доброго дня.

– Доброго дня.

– Ну що, сніг в обличчя, але Київ прекрасний за будь-якої погоди. Ми приїхали на Березняки. І це школа №195, у якій вчилася сама... Ну, не сама – там ще діти були...

– Були діти.

– Ну що, підемо подивимося, де вчилася зірка?

– Ходімо.

– Скільки зірка вчилася в цій школі?

– Планувала вчитися до кінця, до 11-го класу. Але раптово вступила в естрадну академію.

– Це називалося тоді "естрадна..." Як?

– Естрадно-циркове училище.

– Точно. Спогади які були про школу?

– Спогади про школу... Напевно що, досить цікаві. Різні... (Сміється).

– Досить цікаві чи різні?

– Ну, дивися. Я була дитиною, яка кожен свій твір на літературі починала зі слів "я думаю", "я вважаю".

– Так, це вчителям дуже "подобалося"... (Сміється).

– Це дуже не подобалося. Тому що в радянські часи це взагалі не було модно.

– Що Березняки взагалі за район такий?

– Ти знаєш, він же був такий новий і новомодний, як зараз, там, – не знаю – Оболонь чи, там, Нові Липки.

– Да, да.

– Тут же Русанівка поруч...

– Русанівка, Березняки, да.

– Озеро Тельбин прекрасне.

– Фонтани були.

– І тому сюди переселили всю кіностудію Довженка. Тобто поруч зі мною Биков жив, Проня Прокопівна, Брондуков... У мене на сьомому поверсі жив Алієв. Я тобі скажу, тато з ним колись у преферанс грав. Це була цікава історія. І щось він там не так себе повів. Тато зранку йому на гаражі білим мєлом написав: "Нет маленьких ролей – есть маленькие актеры".

– (Сміється).

– Станіславський.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– "Середня загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів №195 імені Наталії Могилевської міста Києва"... (Сміється).

– (Сміється). Вона якась така маленька здається...

– То буде ця школа носити ім'я Наталії Могилевської?

– Мені це не потрібно.

– А школі?

– А школі?.. Я не знаю взагалі, як учителі вчать сьогодні людей за 5 тис. грн зарплати. Це для мене дивне питання взагалі.

– Отже, Березняки були цікавим районом. Тут жили актори...

– Жили актори.

– І актриси.

– Жила на той момент інтелігенція. Хоча це ж радянські часи, тому дуже різна...

– Ну да. Із центру Києва коли людей розселяли, із величезних комунальних квартир людей же сюди переселили.

– Сюди переселили. І тут поруч кіностудія є, ти знаєш, ще одна. "Научпоп", здається, називається. Тому їм було зручно тут працювати. Вони пішки через Русанівку переходили – і вже на роботі.

– Розкажи про батьків. Чим займалися батьки? Тато, крім преферансу, що робив?

– Тато був дуже цікавою людиною. Він мав дуже сильний характер, серйозний, але при цьому був дуже чуйною, чуттєвою людиною. Навіть так, знаєш: тендітно чуттєвою. Не можу навіть сказати. Я пам'ятаю, я прокидаюся... Він любив прокинутися о 4.00. Сидить один, щось читає, думає... Дуже любив у цей час, коли ми всі спимо, сидіти на балконі, думати про щось. Я таким його запам'ятала.

Дав мені один урок. Знаєш, такий, штрих до портрета. Колись я до нього прийшла і кажу: "Тату, можна, я вийду на вулицю гуляти?" Він мені каже: "Ні, не можна". – "Чому, тату?" Пішла зробила, там, домашні завдання – усе зробила. І кажу: "Тату, я все зробила. Пусти мене гуляти". Каже: "Ні, ти не підеш". Я вже начинаю психувати. Питаю: "Чому? Скажи. Я нервую. Прошу, молю: пусти". І він дає мені фразу. На те, щоб її зрозуміти, у мене пішло, там, 10 чи 15 років. Він каже: "Ти не підеш, тому що ти занадто цього хочеш. Будеш хотіти менше – підеш".

– Що він хотів сказати?

– Що він хотів сказати? Тому що я дуже вогняна людина, і для мене... Наші бажання – головні причини наших розчарувань у житті. Найщасливіша людина – та, яка щаслива тим, що вона має. І бути щасливим тим, що в тебе є, – це...

– А хіба здійснення бажань – не щастя?

– Здійснення бажань – це щастя...

– Ну, хочеться дитині піти на вулицю. Ну, хай іде.

– Коли ти спокійно до цього ставишся. Але коли ти хочеш занадто – від того всі проблеми.

– Ага, різниця є.

– Різниця є, так. Я дуже вдячна тату за це.

Рибчинський для мене став другим татом. Мій тато буквально за місяць до смерті підійшов до Рибчинського і каже: "Якщо зі мною щось буде, будь ласка, не залиш її"

– Чим він займався?

– Тато закінчив геологічний університет, наш Київський університет Шевченка. Як геолог по професії майже не працював. Він працював на "Київдреві". Це київська меблева фабрика. Він мав посаду керівника. Не був партійний. Через це його всі ненавиділи. Писав прекрасні вірші дисидентські.

– Да?

– Да. Проти радянської влади. І навіть було таке, я пам'ятаю: із Москви нам повернули перекреслені червоною смугою...

– Не підійшли.

– Не підійшли. Були через це якісь проблеми. Якось важко було це влаштувати. Я пам'ятаю, що мама дуже переживала через це.

– Тато рано загинув. Скільки йому років тоді було? І як це сталося, власне?

– Тато загинув, коли йому було тільки за 50. Я була дуже молоденькою. І, напевне, через це мій світ просто зупинився. Тому що без підтримки такої людини... У мене з ним така розмова – важлива, доросла розмова – так і не сталася. Я дуже шкодую про це. Тому що моя сестра отримала набагато більше. І вона набагато більше змогла зрозуміти й узяти від нього. Тому що він був неймовірно мудрою людиною. За життя він не зустрів достойного співрозмовника. І справа не в тому, що інтелект, а справа в тому, що благородство і гідність були для нього звичайними словами. Просто це була звичайність. І знайти людину навіть дуже серйозно інтелектуально розвинену, але з такою гідністю внутрішньою – таку людину знайти дуже важко. Тобто мені повезло, тому що для мене тато – справжній учитель і в духовному сенсі теж. Але, на жаль, я була недостатньо дорослою, щоб зрозуміти усе, що він міг би мені дати.

– Як він загинув?

– Він потрапив раптово в аварію автомобільну. І так ще було дивно... Він прийшов до мене о 23.00. Такого не бувало: у нашій сім’ї не прийнято було приходити без дзвінка попереднього. І він за день до смерті прийшов. Для нього це дуже пізно, тому що, як я вже сказала, він дуже рано вставав. Він прийшов якось навчити мене грати у преферанс. Це, знаєш, як признання, що ти вже доросла. "Ладно".

– А скільки тобі років було?

– 19.

– Ну, доросла.

– Ми поговорили з ним. Він поїхав. І о 4.00 мені зателефонувала сестра. І я не знаю чому, але я її спитала: "Що, тато помер?" Я не знаю, звідки я це знала. Бувають інколи такі моменти в житті, коли якась відбувається містика. Я просто знала, що це сталося. І все. Я скажу, що тільки зараз я зрозуміла, що я не простила йому, що він так раптово пішов.

– От ти думала про те, що б сказав тато, коли б побачив тебе популярною співачкою, яку всі знають і люблять? Що б він сказав?

– Йому сподобалося, коли я перемогла на "Слов’янському базарі".

– І він це побачив?

– Він це ще побачив. Він познайомився з Юрою Рибчинським. І, ти знаєш, була навіть така ситуація... Чому я кажу, що Рибчинський для мене став другим татом? Тому що мій тато буквально за місяць до того, як це сталося, підійшов до Рибчинського і каже: "Якщо зі мною щось буде, будь ласка, не залиш її".

– Він щось відчував, да?

– І Рибчинський 20 років... До сьогодні він намагається давати мені поради і бути для мене як батько – як творчий батько.

– Тата не вистачає сьогодні, от у твоєму віці, зараз?

– Ну, я взагалі усе життя мріяла про велику родину. І мої мрії... Рано пішла мама, рано пішов тато, я сама не народила дітей... Ну, у мене не було родини в цей час. Тому для мене це мрії, які руйнуються на очах.

– У тебе була дуже красива мама – Ніна Петрівна. Красива жінка. Дуже красива. Ти з нею могла про все говорити?

– Ну, скажімо так: я зайняла позицію дорослої. І я намагалася не хвилювати її. Тому справжніх моїх переживань і справжніх моїх проблем я мамі не розповідала.

– А переживань і проблем було багато.

– Було багато. Вона дуже сильно хвилювалася, і я не... Знаєш, після смерті тата вона зосередилася на мені. Я молодша. І я хотіла просто, щоб їй жилося спокійно, бо вона дуже сильно хвилювалася. Але вона все одно хвилювалася... (Сміється).

– Вона ж у готелі "Дніпро" працювала.

– Вона працювала звичайним кухарем, але дуже талановитим. Я пам'ятаю, як за радянських часів вона возила українську кухню і свою майстерність у Лондон, там, – не знаю – у Париж...

– "Дніпро" – це був найкращий, мабуть, ресторан тоді. Да?

– Да. Тато дуже сильно ревнував. Вони взагалі...

– Це вона в радянські часи до Лондона і Парижа їздила?

– До Лондона, Парижа, Італія: Мілан...

– Тато ревнував?

– Сильно. Ти знаєш, у них було таке кохання, як у 16-річних. Я не знаю навіть, як передати. Вони сварилися, щось з'ясовували, ревнували... Вони були настільки небайдужі одне до одного... Ти знаєш, воно було завжди живе. От не було такого поняття: "звичка". І дійсно, дуже сильно любили одне одного. Мама яка була, боже...

– Красива жінка, да.

– Ти пам'ятаєш. Знаєш, що в ній було? Вона така маленька...

– Ну, вона шляхетна була.

– Дуже жіночна. Вона ж підбори носила до останнього подиху просто. І я завжди думала, у чому секрет такої її привабливості. Тому що чоловіки просто з розуму сходили від неї. Я зараз розумію: вона була дуже безпосередньою. Тобто навіть в останні роки вона була як дитина, як дівчинка. Знаєш, є ще така привабливість східна, як у Мерилін Монро: знаєш, коли жінка нібито не розуміє, що вона приваблива. Знаєш? Тобто в цьому така скромність є і таке... Ну, дуже це привабливо виглядає. Розумієш?

– Да, да.

– Тобто жінка не користується тим, що вона приваблива. От у ній це було. Вона була неймовірна. І теж танцювала, співала завжди, дуже талановита була. Їй усе легко давалося. Вона якось легко це робила: там, кухарство своє... Я пам'ятаю, вона величезні столи накривала. До нас рідня, тато приїхав із Кривого Рогу... У них великі родини. У неї четверо, у нього семеро.

– Ого.

– І всі вони жили в нас. Усіх тато перевіз до Києва. Усі вони ночували. Я іноді ранком встаю – і отак штабелями люди лежать. Я переступлю через них усіх і піду у школу.

– "Що це за люди?.." (Сміється).

– "Що це за люди?.." І мама готувала для них постійно, була настільки гостинною... Усе легко. І причому красивою. От я не розумію, як це їй вдавалося. Просто...

– Що тобі мама особливого готувала? Що ти любила мамине?

– Ну, дивися, вона мене навчила готувати головне – борщ. Вона була болгаркою, тому болгарське лечо класне...

– Вона болгаркою була?

– Вона була болгаркою. Болгарське лечо вона готувала прекрасне. У неї українська кухня взагалі... Такої я ніде в житті більше не... Я так сумую... Є деякі речі – я не взяла рецептів і я не знаю сьогодні, як повторити. Просто вона неймовірно робила. Шніцелі з капусти, капустяний шніцель – ну просто неймовірно. Воно ж дієтичне і при цьому дуже смачне. Були такі хіти. Отакусінькі маленькі пельмешки або, там, знаєш, прозорі еклери із заварним кремом. Боже... Просто прозорі, тонюсінькі. Тісто ніколи не розвалювалося. Я не знаю, як вона це робила.

– Тобто їла ти в дитинстві дуже смачно і багато.

– Я була худенькою, я танцювала... (Сміється). Займалася музикою, була настільки загруженою, що... У мене були курси хімії, я готувалася гарною жінкою стати і закінчила курси крою і шиття чотирирічні в Домі офіцерів. Сама їздила на трамваї.

– Нічого собі!

– Да. Я закінчила вишивку ще заодно. І колись була модна співачка Сабріна.

– Да.

– Я одягала шорти, значить, джинсові...

– У неї були великі цицьки, здається.

– У мене не було великих цицьок... (Сміється).

– А в неї були... (Сміється).

– Але в мене були такі шорти, як у неї. Я їх обрізала і своїми руками вишила Love, I Love You і все таке... (Сміється). Не було тоді красивих речей, і тому я шила собі сама. Навіть шкільну форму. Це цікава історія: про шкільну форму. Уся школа просто на лінійці... Як це називається, коли всі збираються?

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Да, лінійка.

– На лінійці кажуть: "Коли ця Могилевська вже одягне нормальну юбку?" Дуже коротенька була, і хлопчики заглядували під юбку. Ну, добре. Ми купили таку саму... У школі була форма, якщо ти пам'ятаєш, коричневого кольору, у всіх однакова.

– Да. У мене синя була.

– О, це було модно. Це московська.

– Да, да.

– І ми купили коричневу шерсть точно таку саму. І по "Бурда Моден" пошили плаття. Отаке довге. Усе як повинно бути. На ґудзиках спереду, але ж останні ґудзики закінчувалися ось тут. І коли я сідала на уроці, то було ще гірше. "Було б краще, Наталочко, попередню форму залишити"... (Сміється).

– Мама вже побачила твою популярність. Мама вже усвідомлювала, що її донька – крута артистка, яку всі люблять, співають її пісні... Що вона тобі казала із цього приводу? Вона пишалася тобою?

– На маму ніякого враження вся та популярність...

– Та ладно.

– Їй було важливо, щоб я була щаслива. Вона дуже хотіла, щоб у мене була родина. Вона дуже хотіла, щоб я була щаслива. Для неї, знаєш, якось королева, принцеса чи то кухар... Аби була щаслива. От у неї було таке ставлення – якесь спокійне – до цього. Але моє життя її хвилювало.

– Ну, але вона казала тобі, що "оця пісня мені дуже подобається, а ця пісня ще краще"? Чи ні? Пісні, творчість ви з нею якось проговорювали?

– Я зараз згадую... Вона все життя сиділа на моїх концертах і завжди дивилася на мій стан. Її взагалі не хвилювало. "То всьо фігня. Головне – щоб вона була в порядку, у гарному настрої, щоб вона була сильною". І я навіть не могла виступати. Якщо мама в залі, я завжди нервувала. Я розуміла, що всі дивляться на зірку Могилевську, а вона дивиться, що там у мене всередині. А я, можливо, не планувала цього їй розповідати... (Сміється).

– Вона знала, що таке справжня естрада тих часів. Вона знала і бачила, як ти співала "Три счастливых дня было у меня", і Алла Пугачова стояла за кулісами й уважно слухала, і їй дуже сподобалося. Ну, із цього приводу вона пишалася чи теж ні?

– Ні, вона пишалася завжди мною. Ти що! Вона пишалася, вона раділа цим "Танцям з зірками". Ну, я не знаю... Якось у нашій сім’ї про всі ці королівські справи... Не було пафосу. Я тобі кажу: якщо б ти знав тата... Ну, якщо він узяв написав Алієву на заборі "Немає маленьких ролей – є маленькі актори"... Тому що він теж знімався у "В бой идут одни старики", але ж його ніхто не помітив. На другорядну роль узяли Кузнєчика цього.

– Да. Сергія Іванова.

– І він теж тут неподалік жив.

– Да. На Тичини, здається.

– І він зіграв настільки круто, що він став просто одним із головних героїв.

– Мегазіркою, да.

– Мегазіркою. Просто через свій талант, любов до глядача, любов до професії...

– Потім і Ларіосика зіграв у "Дні Турбіних".

– Різниця... Полюби...

– "Меня такой..." (Сміється).

– Нє. Полюби не себе в мистецтві, а мистецтво в собі. Оце головне. І цим відрізняються актори прекрасні, яких ми любимо, від тих, хто пройшов непоміченим. Тому, знаєш, ну не було. Просто якщо подобається, там, Філатов, Янковський, ми кажемо: "Класний". Ну от якось, ти знаєш, мені було 11 років. Щоб ти розумів, тато просто змусив мене прочитати всю батьківську бібліотеку. Я прочитала все.

– Велика була бібліотека?

– Велика була бібліотека. Вони замовляли всі книжки, що можна було дістати. Щось нам привозили...

– Передплатні видання, напевне, так?

– Да. Щось нам привозили особливе. Величезна бібліотека. Я всю її прочитала. І коли мені було 11 років, знаєш, із чого тато почав? Дав мені "Таїс Афінську" Єфремова і каже: "На, навчися бути жінкою". Тобто, можна сказати, я жила в родині філософа. А для філософа чи ти конюх, чи ти королева – немає значення. Єдине, із чим ти можеш порівнювати себе, – це ти вчорашній. Якщо ти вчора із просто конюха став начальником конюшні, то ти вже молодець.

– Клас.

– Якщо ти із просто дівчинки... Я тобі скажу, він здивувався, коли я перемогла на "Слов'янському базарі". Тому що всіх дратувало трохи, що я співаю. У ванній співаю, на вулиці співаю, у під'їзді співаю – будь-де співаю. І мене віддали, просто щоб я вже замовкла. І серйозно до цього ніхто не ставився. Ніхто не думав, що із цього може бути професія. Але і не забороняли. Я дуже вдячна, що не забороняли. Але не очікували якихось... І тато, я пам'ятаю, був дуже здивований. Міжнародний конкурс, усі країни світу там – "Слов'янський базар", перша премія... І він із цією газетою... Я взагалі вперше побачила тата схвильованим. Він дуже така, спокійна людина був і дуже така, іронічна, із прекрасним почуттям гумору, я тобі скажу. Він ще писав гуморески дуже смішні. І він був трохи сором'язливим хлопчиком у дитинстві. І знаєш, що він зробив? Він пішов грати в театр, щоб побороти це. І він читав свої гуморески перед гостями. Коли я вже була маленькою, я вже пам’ятала, як у нього це виходило. Усі його просили. Він одягав окуляри... Значить, він грав лікаря. У нього був такий анатомічний плакат з анатомією людини, він щось розповідав, усі ржали... Тобто для нього здивуватися чомусь – це було рідкість. І тут він дійсно був дуже здивований, як уперше мене побачив. Просто він не очікував, що ці мої всі співи, які всіх так дратували, – що вони принесуть якийсь результат.

– Знаєш, що я тобі хочу сказати? Мені тут подобається. Дуже атмосферно на Березняках.

– Дуже приємно.

– Да, да, да.

– Я щаслива. Бачиш: два садочки?

– Да.

– Ось мій будинок.

– Садок вишневий коло хати...

– Ось мій будинок. Тут два садочки.

– А чому два садочки поруч?

– Я не знаю. Було достатньо грошей у людей – будували радянські люди.

– Да, атмосферно дуже. Я, напевне, сюди переїду. Мені тут подобається... (Сміється). Скажи, що сталося з мамою?

– Мама захворіла. Але я досі впевнена, що, якщо б вона хотіла жити, вона могла б жити довго. У неї було прекрасне здоров'я. До 66 із чимось років вона навіть не бувала в лікарів і нічого, крім аспірину, не знала, ніяких ліків. Тобто мені здається, що вона дуже сумувала за татом. Я тобі кажу: вона була привабливою. Дуже багато чоловіків хотіли мати з нею стосунки після смерті тата, але вона так і залишилася самотньою. І я тобі кажу: у них було кохання, просто як у лебедя й у лебедя. Ну просто одне одного... Я якось сказала їй, ще встигла перед смертю: "Мам, ну коли у мене є такий приклад, як тато, ти розумієш, чому я так і не вийшла заміж? Просто це найвищого ґатунку людина. І таких людей зустріти..." Це була така, серйозна розмова. І вона каже: "Так, я розумію тебе, донечко. Коли ти маєш такий приклад у житті, то дійсно важко задовольнитися чимось меншим".

– Я пам'ятаю, як мама захворіла. І я пам'ятаю, як ти возила її за кордон постійно, як ти турбувалася. А важко було усвідомлювати, що вона відходить?

– Ну, я так не думала. Я, чесно кажучи, була впевнена, що... Вона була настільки веселою і легкою... Я була впевнена, що вона проживе набагато більше. Тим більше, що не просто так я обрала...

– Ти все зробила.

– Я обрала просто найкращу... Зайшла в інтернет і спитала: "Хто найкращий лікар у гематології у світі?" Знайшла гроші й поїхала до нього.

– До Німеччини поїхала?

– До Німеччини. Це був лікар, який лікував Раїсу Горбачову.

– Мюнстер?

– Мюнстер.

– Туди поїхала?

– Туди, у Мюнстер. І він скасував діагноз і сказав, що мама може гарно жити й усе буде прекрасно. Але це така хвороба, що вона раптово може знову дати рецидив. І тут важливо швидко із цим упоратися. Ну, вона точно не хотіла бути обузою. Просто не хотіла. Хоча я купила квартиру поруч зі мною. Прямо піді мною, в одному під’їзді, у центрі – щоб перевезти її і разом гуляти, разом жити.

– Вона тут жила прямо?

– Вона жила тут. Я хотіла її перевезти до себе ближче, щоб я кожного дня могла бачити, як вона себе почуває. І в мене там усе є: водій є, є помічники, якщо щось, якщо я на гастролях. Вона не розповідала. Розумієш? Вона себе могла почувати погано три-чотири дні й, щоб не хвилювати і не турбувати, просто промовчати. Я вже змушена була якось контролювати, присилати до неї людей, якщо я на гастролях. Але от я тільки купила цю квартиру й почала робити ремонт – і вона пішла.

– Без мами сумно?

– Узагалі дивна ситуація. У цей період, як пішла мама, ці 10 років...

– 10 років уже?

– 10 років. З одного боку, я залишилася самотньою. Майже 40 років мені було. Там, скільки? 35. У цьому віці люди зазвичай мають уже родину, мають дітей або ще батьки є, а в моїй ситуації я просто залишилася тотально самотньою. Тотально. Дітей ще немає, чоловіка ще немає, мами і тата вже немає. І це ситуація, коли ти або від самотності можеш загинути, що зі мною сталося... У мене була страшенна депресія. Я думаю, що всі у країні це бачили. Тому що я настільки була сумною і мені настільки здавалося, що це крах життя... А з іншого боку, що мені й допомогло вийти із цього: я зрозуміла, що це тотальна свобода. У цьому віці в мене вже є голова на плечах. Я вже знаю, я вже реалізована у своїй професії. Але я тотально свободна. Якщо хочу – можу у кругосвітку. А хочу – взагалі забула про Наталію Могилевську – про існування такої зірки – поїхала в Індію жити, там, не знаю, у горах. Я можу робити що захочу. От такої можливості людині в цьому віці дають дуже рідко.

– Я згадав твою пісню: "Наче кара Божа, на чаклунку схожа чорноока самота..."

– І ти знаєш, що мене витягнуло? Я зробила собі на початку дуже серйозну подорож. Я об’їхала весь світ, я пожила навіть у монастирі в Індії. Тобто я дала собі такий, знаєш, період перезавантаження. Повернулася. І єдине, що мене тримало цей час, – ти будеш здивований – глядачі.

– Ні, я не здивований.

– Я стільки отримувала тепла... Я інколи думала, що я просто божевільна: мені здавалося, що вони моя сім'я. Стільки любові, стільки підтримки... Я ж іще зробила тур "Спасибі, мамо". І я стільки отримувала справжньої підтримки від людяності... Я спілкувалася з людьми після кожного концерту. Я підходжу – хтось щось розповість, якась історія, якась підтримка... Я почала говорити. Знаєш, інколи були такі концерти, коли я говорила більше, ніж співала. Але я говорила, говорила... І люди підходили й казали: "Дякуємо за підтримку. У нас така сама ситуація". От. І ось ця підтримка: листи, пости... Я тоді почала вести LiveJournal. І якісь свої думки висловлювала. І ти знаєш, у мене настільки було інтелігентне, прекрасне спілкування з людьми, що вони стали моєю єдиною сім'єю. Просто настільки.

– Ти поїхала жити в Індію. Скільки ти там прожила? Ти ж кинула все. Да?

– Я майже не поверталася три роки.

Я відвезла маму в реанімацію. Після цього сіла в машину і сама потрапила у страшенну аварію й опинилася на операційному столі

– Навіщо зірці в повному розквіті сил із вантажем хітів, із такою шаленою любов'ю публіки – навіщо так узяти і на три роки поїхати кудись до Індії? Що це було?

– По-перше, це серйозне перезавантаження. Тому що сьогодні, щоб дарувати людям щось нове і бути наповненою, мені потрібна була ця пауза. Це по-перше. А по-друге, це певне вигорання, напевно, сталося. Знаєш, після чого? Я везу маму в реанімацію, привезла, ми дочекалися годин шість. Мені сказали, що з нею буде все в порядку, вона виживе. Я дочекалася цього. Сіла в машину, проїхала – не знаю – кілометр – і сама потрапила у страшенну аварію.

– Я пам'ятаю.

– І сама опинилася на операційному столі. Це був такий час, коли я настільки швидко жила, я була настільки напруженою, що навіть некрасивою була. Я завжди була в такому стані, я просто йшла до успіху, робила кар'єру... Я просто перетворилася на робота. Розумієш? І я так жила дуже довго, надто довго. Я перестала бути людиною, я перестала відчувати власне серце. І навіть мої пісні перестали бути наповненими. І ось ця аварія мене зупинила. Як то кажуть, вищі сили.

– Це попередження було якесь?

– Попередження. Просто якщо ти не розумієш, що треба зупинитися, зупинися от так. І я після того... Мама одужала, я одужала, пережила ту операцію...

– Операція на руці була. Так?

– Так. Нічого складного, здається. Просто із залізом походила рік.

– Залізна леді.

– І ти знаєш, у неї була якась мрія: південний берег Франції... Це, знаєш, як домик Волошина і Серебряный век, так само і там. Це був цілий період поетів... Зараз воно вже не так там, але це було дуже таке місце-мрія. І я думаю: "Ну, якщо я стільки років уже популярна, у мене є гроші, а моя мама досі не була на тому південному березі Франції, і ні в мене, і ні в мами немає жодної шуби, немає жодної прикраси якоїсь – нічого..." Я все-все вкладала в ті кліпи, у ті компанії. Я продюсувала вісім артистів: Monatik, Макс Барських, Dantes, група "Ріал О" – я не знаю, скільки дівчат було серед них, Тарабарова...

– Та які артисти...

– Класні артисти.

– Да.

– І я просто зрозуміла, що я божевільна. І я взяла маму... Це так почалася моя подорож до Індії: через Монако... (Сміється). Я взяла маму – і ми поїхали. І два місяці нічого не робили. Я купила мамі шубу, купила собі шубу Fendi: просто найдорожчу. І ми просто на тому березі... Ти питаєш, якою була мама. Дивися. Там єдиний був готель зі своїм пляжем власним. І отак кабінки стоять, кабінки, кабінки. Це ще в ті часи. І мама в халаті йде... І в кожній кабінці хтось сидить, якісь чоловіки. Хлопчики – побільше, уже постарше. Ранок, і мама йде просто у халаті зав'язана, умита – нічого немає. Вона просто йде, про щось думає, іде до мене. І я дивлюся, як у повільній зйомці, як неусвідомлено всі чоловіки пляжу... Вона ж маленька: 1,5 метра. І вони ось так, як коні, ось так... Вони всі просто на неї повернули обличчя. Думаю: "Боже, 62 роки жінці..." Ти розумієш? Вона просто йде в халаті по пляжу, і така у неї магія ось цієї природності. Вона як дитина.

Знаєш, чому ми можемо за дітьми і за тваринами спостерігати довго, будь-який час? Чому? Тому що вони дуже природні. А знаєш, що треба, щоб убити театральну актрису? Просто пустити кішку: усі будуть спостерігати за кішкою, а не за актрисою... (Сміється). Вона забере на себе всю увагу. Тому що вона буде справжньою актрисою, вона 100%, тотально природна. Розумієш? От такою була моя мама. І ми відпочили тоді. І я там, на тому березі, помолилася і поклялася, що із цього моменту в житті в мене на першому місці буде я і мій стан. Якщо я нещаслива або мені не подобається, я цього не роблю.

– І це філософія в тата. Правда?

– Так. І я поїхала в Індію за мудрощами. Мені було дуже цікаво. Я за мудрощами поїхала, щоб навчитися цим усім глибинним практикам: медитації і решті. У мене дуже серйозна була й цікава подорож. Але ж найвідоміший учитель у світі, напевно... Він, до речі, учитель прем'єр-міністра Моді. Він привів його.

– Так?

– Так. У нього дуже класна репутація. От. Його святим називають уже при житті.

– Бабаджі Пайлот.

– Так. І він сказав мені: "Донечко, ти прекрасна, але їдь додому – станеш іще більш успішною. У тебе буде родина, буде будинок. Ти повинна співати. Це твоя місія". Я була дуже здивована. Виявляється, для того, щоб стати монахом, теж потрібен талант і місія. Мій талант зовсім інший. І не треба намагатися робити те, що... Просто це збіг від своєї професії. І я повернулася.

– Ти зараз повернулася до свого будинку. Який під’їзд?.. Серце – тьох-тьох? Коли ти бачиш свій будинок, у якому дитинство пройшло.

– Ти знаєш, я так шкодую, що була складна ситуація – і я продала цю квартиру...

– А ти продала цю квартиру?

– Так. І мені так хочеться повернутися сюди інколи... Дуже.

– Хочеться?

– Дуже хочеться. Мені хочеться просто згадати своє дитинство, хочеться посидіти, як тато, на цьому балконі. У нас же балкон 25 метрів. Там можна на велосипеді... Це ж торець.

– То ви були заможні люди.

– Це просто торець, і вона як розпашонка. Просто...

– Скільки кімнат було?

– Там дві кімнати. Сюди виходить балкон й у двір.

– 20 метрів балкон. Нічого собі…

– Да. Ну, це звичайний чеський проєкт.

– А, це "чешка". Да?

– "Чешка", да. І я дуже за нею сумую.

– Болгарка у "чешці".

– Як шматочок серця відірвали, коли я віддала цю квартиру. Дуже шкодую.

– Який поверх?

– Третій поверх. Щоб ти розумів, ось садочок, отут я граюся в садочку... Це ж моя історія. Я у виставі розповідаю про це. Найсерйознішим чоловіком у моєму житті був Міша. Нам було по п'ять. Він напісяв мені на сандалики, і ми чекали дитину... (Сміється).

– (Сміється).

– Поруч тут був Міша, а я, на відміну від інших дітей у садочку, знаєш, що робила? "Мама!" Вона: "Шо?" – "Солоденького принеси чогось, будь ласка!" Тут просто поруч. Очень класно.

– "Прийшла у садочок..." Да?.. (Сміється).

– Да... (Сміється). Ось мій під'їзд.

– Ну, він такий: зроблений. Бачиш, уже у плиточці. Ну, щось у серці відбувається, коли ти тут зараз?

– Неймовірно. Я тобі дуже вдячна. Тому що, ти знаєш, навіть школа на мене такого враження не справила. Я все ж таки жила більше на музиці, на танцях. Школа якось... А тут зараз ностальгія. Мені аж плакати хочеться. Дуже сильно сумую за цією квартирою.

Отут сиділи хлопці, кидали камінці. Дивися. Тут сиділи хлопці помолодше, які з нашої паралелі, а з того боку сиділи хлопці на два роки старші. Вони один одного ненавиділи. Значить, я їхала на санках, а там гірка була: на Русанівці. Вони мене везли і дралися за те, хто буде везти на санках. Розумієш? А один мені розповів... Я цього вже не пам'ятаю. Каже: "Ти знаєш, що ти робила? Ти такою стервою була..." – "Як? Ну я ж маленька, 11 років". – "Ні. Ти кидала шапку в сніг і казала: "Хто перший принесе, того поцілую"... (Сміється).

– Маленька стерва.

– Стерва. "Я такого не пам’ятаю. Це точно?" – "Наталочко, ми всі як собаки за ту шапку..."

– Ну що, третій поверх?

– Третій поверх. Бачиш, там?.. А тут, до речі, був виноград. Ти ж бачиш, як я щось забуваю, запізнююся. І я забувала часто ключі. Ти знаєш, що я робила? Я по винограду забиралася на третій поверх.

– Та ладно.

– Та ладно. По винограду. Це була нормальна ситуація. Пару раз і тато забирався... (Сміється). Тут був дуже густий виноград.

– Весела у вас родина була.

– І бачиш оці чорні решіточки?

– Да.

– Вони досить нормально... За них можна триматися. І я залазила. Але коли я вже одна там жила, батьки мені... Я вже у 16 років жила сама.

– Тут?

– Ні. Я спочатку знімала квартиру.

– У 16 років?

– У 16 років. Знаєш, тато не дав самостійності старшій сестрі, і вона – дякую їй – вмовила їх дати мені самостійність. Я в 14 поступила в училище, у 16 жила сама, а у 18 батьки віддали мені вже: "Ладно..." Папа приїжджав і дивився, чи нормально я живу. Так усе проходив. Так, раз на тиждень неочікувано приїжджав, дивився, чи немає там якогось алкоголю чи чогось. І коли він зрозумів, що в мене вся голова про ті танці, про ту музику: "Ну добре". І от вони мені дали можливість тут жити у 18 років. І коли я вже жила сама, то я згадувала, як я піднімалася тут, і думаю: "Блін, якийсь бандит захоче піднятися..." Це ж 90-ті, серйозний час.

Премії у $6 тис. за перемогу на "Слов'янському базарі" мені не давали п'ять чи 10 років. Але коли дали, то пройшла інформація в газетах і на мене напали

– По винограду.

– У мене ж була ситуація, коли я на "Слов'янському базарі" перемогла. Мені ту премію не дали. Там $6 тис. була премія.

– Не дали?

– Мені її не давали п'ять років чи 10 років. Вона мені вже не потрібна була, коли мені її віддали.

– Ти вже сама могла дати кому завгодно. Так?

– Але, чуєш, пройшла ця інформація в газетах. І що ти думаєш? На мене напали.

– Як?

– Це було дуже серйозно. Побили мене. Мене врятувало те, що я розмовляла з мамою по телефону в цей момент...

– Ти була у квартирі?

– Да, я була у квартирі, я відкрила двері, отримала удар в обличчя. І просто він мене протягнув – і я за секунду опинилася на балконі. Але я розмовляла з мамою по телефону, і решта, із ким він був, подумали, що я не одна вдома. І вони його одного залишили. Вони побігли. Якісь непрофесійні, певно що. Я не знаю. І коли він зрозумів, що він один залишився і нічого забрати не зможе, він такий, знаєш, не дуже задоволений, але пішов і залишив мене. Боже, це страшна ситуація.

– Стрес був. Да?

– Ти що! У мене навіть був пістолет. Я купила.

– Газовий?

– Я о 23.00 поверталася після роботи в цирку. Я в цирку працювала, до речі, ведучою і в оркестрі співала.

– У Марка Різницького?

– У Марка Осиповича Різницького, да. І, ти знаєш, було дуже страшно. Ти пам'ятаєш, які були 90-ті?

– Да, да.

– Бідні. Темно тут по вулицях.

– Це початок 90-х. Да?

– Да. Ну, я ж серйозна дівчинка. Я сказала: "Знайдіть мені пістолет". І я його купила, там, за якимись гаражами. Мені страшно так було його купляти...

– Газовий?

– Ні. Якийсь не газовий. Ну, не настоящий, але серйозними пульками такими стріляє.

– Пневматика?

– А я не знаю.

– Так...

– І от я його купила. Але ж дівчата: 16 років, голови немає. І в якомусь таксі ми їхали на дискотеку з дівчатами, і я його забула.

– (Сміється).

– І далі пішла наступного дня: "Треба написати в міліцію. Бо завтра уб'ють із нього когось, а на мене повісять: знайдуть, як я його купила". Понімаєш? І я оце поїхала в міліцію писати заяву, що в мене був такий пістолет. "Вибачте, будь ласка, я його забула в таксі"... (Сміється). Ну, слухай, це був зовсім інший час. Я взагалі не знаю... Ми з тобою пережили такі часи... Розвал цей радянської теми, далі просто бідність така була шалена... Учителі вийшли на вулицю продавати щось. Просто... У мене не було грошей навіть каву купити.

– То ти після естрадно-циркового училища працювала в цирку?

– Я працювала в цирку. Я п'ять років працювала в єврейському театрі. І років три-чотири працювала в українському фольклорному театрі "Родина". І ти знаєш, ми збирали пісні XV–XVII століття українські.

– Помотало!

– Я пам'ятаю, як ми дітьми приїжджаємо, спочатку співаємо в церкві літургію. Да, на шість голосів: дуже красиво! Дитячими голосами. А далі після того виходили на центральну площу, кидали шапку і танцювали українські обрядові пісні, і збирали гроші на те, щоб поїсти.

– Ти змерзла?

– Я змерзла. Дімо, скажи мені: а ти востаннє коли був у метро?

– Коли я був у метро? Років 15 тому, напевно. Ні, у 2018 році!

– У 2018 році? Це все одно дуже давно. Я хочу запросити тебе в метро. Тому що, якщо ти знаєш, у метро я – як удома. Там тепліше. І ми можемо поїхати у твій прекрасний центр Києва.

– Поїхали на метро. Да?

– Да.

На початку війни ми всі були дуже перелякані, бо сховища немає, а на сусідній будинок упав вертоліт

– Класна ідея. Поїхали. Ми зараз підемо до метро. Ти знаєш, це хороша ідея. Тому що, коли почалася війна, уже на третій день ти співала в метро. У той час, коли переважна більшість твоїх колег поїхала за кордон. Я не буду зараз казати хто. Це, зрештою, не цікаво: усі й так знають. Ти залишилася тут, удома. "Я вдома" – це біографічна пісня. Залишилися тут і на третій день пішла на метро "Хрещатик" і співала.

– На метро "Славутич".

– На метро "Славутич"?

– Да, я живу біля "Славутича". На "Хрещатик"...

– Як це було?

– Було неможливо переїхати той міст.

– Як це було і чому ти пішла до метро?

– Я просто почула, що в людей навіть немає води. А в мене є своя свердловина. Я взяла пляшок 20 води. Поїхали... Ми настільки були в такому страшенному жаху всі! У мене вдома було дев'ять людей: моя родина, вагітна сестричка. Ми всі були дуже перелякані, бо сховища немає, вертоліт упав на сусідній будинок. Тобто це був...

– На сусідній?

– На сусідній будинок. Перший вертоліт, один-єдиний. Після того вони вже не залітали, якщо ти пам'ятаєш. І настільки було страшно! Ми сиділи в гаражі. Сиділи в гаражі в сусіда. Людей 30, напевне що. І я просто почула, що там люди, розумієш? Розумієш, це як клятва, коли ти виходиш заміж за чоловіка й обіцяєш йому й у горі, і в радощах бути разом. І коли, виходить, горе, треба їхати. Я тобі сказала, що коли не стало моєї мами й не стало тата, для мене глядач став моєю сім'єю. Я стільки отримала підтримки, я стільки отримала тепла! Я переписувалася з людьми. Я особисто знала багатьох. І для мене поїхати – це була б така страшенна зрада! Це уявляється так: 25 років вони ходили на мої концерти, дарували квіти, оплески, стільки любові – ти не уявляєш! Просто неймовірно! І в такі важкі часи я не можу цього зробити. Просто не можу!

І я почала робити якісь дії. Знаєш, є такий секрет: коли ти сам дуже сильно переляканий і перебуваєш у стресі, коли ти займаєшся допомогою іншим, ти забуваєш про своє, про власні страхи. Я просто в якомусь такому, знаєш, шокованому стані почала щось робити. От просто почала щось робити. І я була заклопотана дуже. У мене одразу купа з'явилася важливих речей. Кудись поїхати, щось зробити. Почала з того, що взяла пляшок 20 води, поїхала на станцію метро "Славутич", привезла води. У людей не було навіть води. Діти, тварини – усі були там усередині. Приїхала – кажу: "Друзі, я знаю ліки!" Почала з ними співати. Я тобі скажу, що спів має терапевтичний ефект. Це ж дихальна вправа. Вони співали, це надає якийсь настрій, знаєш, якусь наснагу.

Далі поїхала... Ми вивезли мою сестричку вагітну на той берег: це дуже було важко зробити. І я звідти поїхала... Її відвозила – і поїхала по військових частинах. Спочатку ми займалися переселенцями. Тобто тими людьми, кому потрібна була допомога, хто з окупованих або із цих обстріляних місць переїжджали сюди, у центр України, або на захід. Далі після цього я вже познайомилася зі своїм чоловіком і мені вже було не так страшно. І ми поїхали в гарячі точки. Поїхали по таких серйозних містах, що просто... І мені жодної секунди не було страшно.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Де ви були? Розкажи.

– А ти знаєш, ми навіть не знаємо локації. Наприклад, Запорізька область. Дивись: нас зустрічають на заправці.

– Військові?

– Нам не дають військові локації заради нашої ж безпеки. Я навіть не можу сказати населений пункт, тому що нас забирають звідти й везуть по якихось місцях. Тобто Лиман, Ізюм – ось ці всі. Запорізька.

– Усе проїхали?

– Да, Харків постійно. Я в Харкові була: декілька вистав навіть. Під такими бомбьожками! Останню в мене скасували, тому що там був дуже серйозний обстріл.

– Перший день війни – давай згадаємо його. Узагалі ти думала, що розпочнеться така велика масштабна війна, чи ні?

– Я готувалася... Ти пам'ятаєш, я тобі дзвонила? Я готувалася до концерту. У мене 8 березня і 9-го було два величезні концерти в Києві. І я настільки була зайнята репетиціями, що я навіть не помітила, що щось таке відбувається у країні. Але 23-го я подзвонила. Але й ти не думав, що буде таке.

– Не думав.

– І я залишилася вдома спокійно, я спокійно спала – і о 5.00... До речі, я кожного разу перед бомбьожками хвилин за 10 просинаюся. Нібито відчуваю. Я прокинулася – і почула. Я всіх розбудила навколо себе.

– Гучно було?

– Гучно було дуже. Мені здалося, що просто людина впала на дах – я не знаю.

– Ну да, лівий берег.

– Щось було страшенне.

– Що з настроєм було? Серце тремтіло?

– Я була в шоці. Так страшно, як на початку, уже не було ніколи. Перші місяці – це просто був шок. І тому всі пісні, які народжувалися, вірші – це висловлення такої ненависті, такого шоку від того, що відбувається. Просто це настільки було приголомшливо. Як так: напасти на мирних людей? Не можна було повірити, що сьогодні, у сьогоднішній час, таке може бути взагалі.

– Страх був у перший день?

– Було дуже страшно. Але в порівнянні з тим, наскільки було страшно моїй вагітній сестричці, яка була на восьмому місяці вагітності... Це просто не можна передати. Я насправді перетворила це в такий, знаєш, жартівливий монолог про те, як ми виживали. Про те, як – я не знаю – знімали ці меми, робили самопальні лампочки.

– Що за мем був тут, у метро?

– Тут, у метро? Замість "Обережно, двері зачиняються" скоро будуть казати: "Обережно, співає Могилевська". Є ще один – ти знаєш? "Зробила цю виставу: "Я вдома, я вдома, бомбьожек не боюся". А сама з метро не вилазить!" Дуже багато мемів було на початку.

– Ти знаєш, ти з початку, із самого початку, широкомасштабної війни почала писати і співати пісні – одна за іншу краща. Ти знаєш, перша у тебе знаменита пісня "Місяць". Усі, кого б не спитав, кажуть: "Місяць" – то українська народна пісня". Це найвище визнання, як на мою думку. Тому що коли люди кажуть, що це народна пісня, то це справді народна пісня. А написала її Наталія Могилевська: і текст, і музику. Я вважаю взагалі це твоєю найкращою піснею. Я не знаю, як ти. Ти не вважаєш?

– Я дуже її люблю. І теж вважаю, що це величезне благословіння Боже. Мене не стане, а її будуть співати.

– А "Місяць" залишиться.

– Її будуть співати – і будуть думати, що вона народна. Немає більшого компліменту для композитора.

– Да, для співака, для композитора. І от Юрій Євгенович Рибчинський пише нові вірші – і ти в перший же день війни співаєш "Місяць", але інший текст. "Я кажу "ні" жахливій цій війні".

– Ти знаєш, на цій пісні зростали покоління українських дітей. Вона була настільки ніжна, настільки лагідна. І мені як композитору було дуже боляче дивитися, як на очах вона перетворюється на потужну протестну пісню: "Я кажу "ні" жахливій цій війні".

– Тобі ж не вперше співати в метро? Давай ми трохи спробуємо?

– Зараз? Ти що?

– Да, ось так!

– Ну давай.

– Давай.

– "Місяць"?

– "Місяць". Куплет і приспів.

– Та ні, вона скушна для метро.

– Та давай!.. А, ось так навіть? Добре, я теж підведуся.

– Люди, всім привіт! Хто хоче зі мною поспівати, як на початку війни? Хто мене бачив, пам'ятає? Давайте! Що заспіваємо? Дімо, що ти замовляєш?

– "Місяць".

– Українська народна пісня "Місяць по небу ходить". Поїхали! "Місяць по небу ходить, пісню свою заводить. Зорі за ним співають голосні. Я кажу: "Ні! Не знаю я, не знаю". Доля моя". Ну? Хто це робить? Тоді поїхали!

– Усі знімають.

– "Маруся, раз, два, три, калина! Чорнявая дівчина в саду ягоду рвала. Маруся, раз, два, три, калина! Чорнявая дівчина в саду ягоду рвала". І всі разом! "Розпрягайте, хлопці, коней та лягайте спочивать. А я піду в сад зелений, в сад криниченьку копать! Маруся, раз, два, три, калина! Чорнявая дівчина в саду ягоду рвала. Маруся, раз, два, три, калина! Чорнявая дівчина в саду ягоду рвала". Слава Україні!

– Героям слава!

– Будьмо! Будьмо! Будьмо, будьмо, будьмо!

– Гей, гей, гей!

– Дякую! Це була Діми Гордона ідея. Вибачте, будь ласка.

– А як звучала ця пісня?.. Доброго дня! Як звучала ця пісня: "Я кажу "ні" жахливій цій війні"?

– А, ти хочеш, щоб я тут її заспівала? Давай. Під час війни ми переробили цю пісню, якщо ви пам’ятаєте, із Рибчинським. І сьогодні вона – і, напевно що, від сьогодні й до кінця війни – повинна звучати саме так. "Я кажу "ні" жахливій цій війні і бачу уві сні мирне небо. Я кажу: "Ні!" Країна у вогні, та переможні дні йдуть до тебе! Ненька Україна переможе!" Дякую вам дуже! Дуже дякую!

– Це ж прекрасно! Тримайтеся. Це прекрасно!

– Це прекрасно було. Знаєш, ніколи в житті я не знала, що моя професія може мати такий сенс. Ніколи в житті!

– "Арсенальна" – пішли.

– Якщо б не ця ситуація, я б не дізналася, що моя професія може бути настільки потрібною, настільки важливою людям.

– Підемо, підемо! Виходити зараз. Узагалі!

– Клас! Я, до речі, тут танцями займалася – у дитячому Будинку піонерів.

– Я там займався в літературному гуртку. Центральний будинок піонерів і школярів він називався. Імені Миколи Островського.

– Островського, так. Я там танцювала. Приїжджала сюди на станцію кожного дня ввечері. Так що це моя рідна станція.

– Наталко, я вважаю, що найкраща пісня війни – найкраща, я наголошую на цьому, – це твоя пісня "Я вдома". Тому що така пронизлива пісня, така щемна, така справжня! Після неї всі плачуть. Під час неї всі плачуть. Можна трошки її заспівати? Хоч трошки.

– Знаєш, що я думаю? Що, можливо, вона стала такою, тому що я висловила думку дуже багатьох людей. Люди справді вагалися, чи їхати, чи залишатися вдома. І мільйони українців, хто залишився, особливо з дітьми – для них важлива дуже була ця підтримка. Що ще якась відома людина залишилася теж тут. І я просто в цій пісні, можливо, висловила всі їхні сподівання, переживання і справжній той біль. І в ту саму мить гордість за сміливість, що я залишилася. Бо це мій дім – я нікому його не віддам. Я не хочу їхати. Я не зможу жити за кордоном. Я ніколи не зможу покинути Україну. Для мене це дуже важливо. Ти бачиш, я навіть дуже шкодую про свою квартиру, якої немає сьогодні, дитячу. Це коріння – воно дуже важливе.

Тому, можливо, ця пісня відгукнулася багатьом, хто залишився. Хто залишився тут і переживає цей страх щоденно. Щоденно! Щоденні ці бомбьожки, щоденну цю агресію, з одного боку. А з іншого боку, усе ж таки ми вдома. Це дає величезну силу пережити будь-що. Заспівати? "Чуєш ці постріли? Прямо у серце летять! Скільки днів поспіль там наші герої стоять? Стіною, стіною за наше майбутнє з тобою. Боже, як боляче! Думки по колу постійно. Лишила чоловіка, щоб урятувати сина. Діва Марія – звичайна жінка. Сьогодні це просто звичайна жінка України". І приспів. "Вільна та непокірна душа, рвана та сильна. Я вдома, попри біль та втому. Вільна, буду боліти. Дай нам Бог це прожити. Я вдома! Сонце вийде. А я співаю зараз: "Перемога скоро! Ми вдома!" Ми вдома!"

– Ти знаєш, я вважаю, що ця пісня – це шедевр. Це символ війни, це символ стійкості української, це символ мільйонів людей. І я просто щасливий за тебе, що ти її заспівала. Я вважаю, це вершина.

– Ти знаєш, війна зняла маски з усіх людей. І виживуть тільки ті, хто будуть щирими. Я маю на увазі мистецтво. Сьогодні вижити можна, тільки якщо ти маєш справжню щирість. Такого ґатунку повинні після війни бути всі проєкти на телебаченні й решта! Тому що сьогодні глядач уже ніякої фальші не пробачить! Ніякої! Тому що сьогодні те, що сталося... Знаєш, кажуть, найжахливіші моменти нашого життя перетворюються інколи на найкрасивіші моменти нашого життя. Такими красивими українців я ніколи в житті не бачила. Сімейні цінності, любов, дружба, ціна якої інколи – життя. Усе, що сьогодні... Допомога одне одному, милосердя, підтримка, єдність – усе це реальні речі, які відбулися сьогодні з українцями. Чого немає ніде у світі сьогодні. Усі дуже... Знаєш, стільки було в останні роки цього всього: автомобілі, дівчата. І настільки був суєтним світ, настільки на тому зосереджений, що ось ця війна – вона зняла всі маски й вона – не знаю, – як ураган, пронеслася по людях. Тому мені здається, що сьогодні й через цей мій театр, який з'явився в моєму житті, я по-іншому стала переживати кожну пісню. Ніколи в житті я не буду вже співати пісень просто так. Ніколи в житті. Тільки коли вони зсередини пережиті, коли вони переосмислені глибоко й серйозно.

– Ти спілкуєшся з кимось із колег-артистів, які покинули Україну?

– Знаєш, я ніколи нікого не засуджувала. Ані колег, ані всіх тих людей, хто виїхав за кордон. Навпаки, я на підтримку цим людям – це половина мого глядача, які зараз за кордоном, – написала їм пісню "Я повертаюсь". Чому? Тому що під час війни немає кращого рішення. На жаль, люди змушені обирати серед гірших рішень. Залишитися тут страшно й небезпечно. Поїхати жити на чужині. Це вибирати із двох найгірших рішень – розумієш? Це вимушені дії.

Знаєш, якщо б у мене були діти маленькі – я не знаю, можливо, я теж би поїхала. Я не знаю. Кожен повинен чітко знаходити в серці ось цю інтуїцію. Я із самого початку чомусь знала, що зі мною все буде в порядку. Не знаю: я в це дуже серйозно вірила, священно вірила. Я не боялася їхати нікуди. Я не боялася ходити п'ять годин шпиталями. Нічого! Я бачила відкриті рани. Я нічого не боялася – розумієш? Тому що відчувала якусь свою потребу бути тут. Тому я не знаю, як відчувають люди. У кожного можуть бути свої серйозні причини, які рішення приймати. Під час війни засуджувати взагалі когось за їхні рішення – дуже неправильна тема.

– Ти знаєш, ти заспівала цю пісню "Я повертаюся" – теж прекрасна пісня, прекрасна. Теж символічна для мільйонів людей, жінок, які покинули Україну через те, що просто дітей вивозили, – і повернулися. І ця пісня – як гімн: "Я повертаюсь!" Цікаво, що багато хто вирішив, що це ти повертаєшся. А ти ж нікуди не виїздила! Писали тобі, що "нарешті ви повернулися"?

– Писали, да. Я запрошую просто всіх на виставу "Я вдома". Кажу: "Ви не були, я бачу. Приходьте!" Але я не ображаюся. Тому що сьогодні такий світ: у кожного в телефоні свій світ, знаєш, свої зірки. Тому по-різному буває.

– Давай тихенько. "Я повертаюсь".

– "Я повертаюсь"? Те, що дає ця пісня людям наснагу... Бачив? Дівчинка сьогодні до нас у метро каже: "Я з твоєю піснею поверталася. Я збирала валізи і під цю пісню поверталася". Для багатьох людей... Я просто дуже хочу, щоб українці повернулися. Це мій глядач улюблений. Я хочу, щоб закінчилася війна. Я вірю священно, що всі вони повернуться. Тому що жити там, навіть якщо там є якісь блага, а їх не так уже й забагато, дуже важко. Я просто розумію, що там чужина. Вони всі повернуться. Я хочу дати їм наснагу: ось цю наснагу... Як моя подруга, знаєш, наклеїла на машину: "Я повертаюсь додому: до України! Україна форева!" І з цим грязним мотлохом приїхала до України і землю цілувала. Це величезне щастя. Тому я хочу, щоб ця пісня їм допомогла знайти наснагу повернутися. Але не тільки їм. Повернутися нашим хлопцям із фронту додому, повернутися будь-коли – після хвороби до нормального життя.

– Повернутися Україні до довоєнної пори, до довоєнного життя.

– До нормального життя. Для мене вона дуже символічна, тому що я особисто з нею повертаюся до свого життя.

– Яка акустика!

– Вау!

– Отут треба співати.

– Треба співати. Що заспівати тобі?

– "Я повертаюся".

– (Співає). "Їду додому, їду від втоми, зневірених людей та від пустих очей. Зникаю". Один, два, три! "Я повертаюсь, я повертаюсь, я повертаюсь! Від болю і втоми їду додому. Я повертаюсь, я повертаюсь, я повертаюсь! Небо знайоме, їду додому. Ти чекай завжди!"

Я встала на вулиці із плакатом "Обійму кожного, хто повернувся". Боже, це було настільки прикольно! І люди на вулиці підходять, читають і обіймають. Обійми мене, якщо ти повернувся. І мене всі обіймали. Дуже класно!

– Ти багато їздила і по шпиталях, і на фронті багато разів бувала. Що тебе вразило найбільше там?

– Мене вразило найбільше те, що чим ближче до фронту, тим кращий настрій. Є наснага, є сила, є віра. Хочеться жити, працювати, іти вперед. А чим далі від фронту, тим більше депресій і сумних пісень. І от коли ти приходиш на фронт...

– Цікаво.

– Ти знаєш, ми були в таких місцях: приїдеш просто на "зеленці"... Якщо є розетка, то щастя. Немає розетки – під гітару співаємо. Немає гітари... Були такі місця, де казали: "Наташо, тут за "зеленкою" вже фронт. Можна тільки тихенько поспілкуватися". І я почала читати вірші, просто розповідати свої історії, бажано підтримуючі й гумористичні. Тобто я перетворила свою виставу на історію війни моїми очима, але з гумором. Про те, як, знаєш, у Харкові дівчинка... На сайті мамашки збираються – одна каже: "Дівчата, ви не знаєте, після ядерного удару через скільки днів дитину в школу можна вести?" І вони там кайфують. Це, знаєш, я бачу: чим далі від фронту, тим більше сумних пісень. А якщо за кордоном, то взагалі така депресія, така війна. Знаєш, мене це просто вражає. А хлопці кажуть: "Дайте нам нормальних пісень. Дайте нам наснагу".

– А що ти співаєш хлопцям?

– "Маруся, раз, два, три", "Я повертаюсь". У мене була пісня, я у шпиталі її написала, коли мені хлопець віддав акуратно замотаний осколок, який йому потрапив у тіло. Він мені віддав як свою реліквію. Сказав: "Наталочко, я так тобі дякую…" Я сіла в машину, плачу просто неймовірно – і я написала "Ми будемо стояти – і нас не зламати".

– Це теж прекрасна пісня.

– Ця пісня – вона була для хлопців, для пацанів. Далі що? Сама вистава – вона народилася на фронті. Вона вся з тих переживань, які там були. І вона така, знаєш, дуже надихаюча. Люди інколи пишуть: "Наталочко, це ліки для душі". Тому що ти виходиш із вистави з думкою, що ти пишаєшся тим, що ти залишився, ти гордий, ти віриш у перемогу. Що?

– Знаєш, знову така акустика. "Ми будемо стояти".

– "Я голос твій, моя Україно. Твоя сльоза після дощу. Ніколи я тебе не покину, любов'ю я тебе захищу. Ми будем стояти і нас не зламати! І нас віра спасе! Ведуть ці дороги нас до перемоги: вона понад усе! Україно моя!" Дякую!

Коли я приїжджаю, на фронті десь просто в лісі або просто на траві сидять наші хлопці – і я співаю "Я тебе покохаю" пісню. Підійду до кожного, обіймаю. А сама дивлюся – і не знаю, чи я їх ще побачу колись, чи ні. Розумієш? Я просто розумію... Отут концерт, а в мене за спиною стоїть величезна машина – і вони з рюкзаками туди вже сідають. І я бачу, що вони їдуть на фронт. Я нічого не розумію в тих політичних питаннях. Але те, що гинуть люди, те, що я бачу ці очі молодих пацанів: найкращих!.. Слухай, у мене подруга...

– Там ще й дівчата.

– Дівчата! Дівчата там, які... Що можна говорити? Про яке "я вдома"? Є дівчата, які не те що вдома залишилися – вони поранених дістають із-під бомбьожек, вони їх там зашивають. Вони воюють, власне, там – розумієш? Коли я побачила цих дівчат, мова йти не може ні про кого. Тому що ось, що є сьогодні дійсно справжній подвиг. Це просто неможливо уявити. Вони принесли своє життя – життя ціною перемоги і захисту людей. Ти розумієш? І люди про це забувають. Я інколи приїжджаю в деякі міста... Дивися, що я вважаю своєю головною справою сьогодні? Чим, як ти думаєш, ми змогли зупинити цього ворога? У нас нічого не було. Не були ніякого ні лендлізу – нічого не було!

– Духом, духом!

– Голими руками! Духом, банкою з огірками, блін! Банкою з огірками бабка зупиняла дрони! Розумієш, це сила духу. І от коли вона почала падати і коли зневіра якась з'явилася, я розумію, що моя...

– Це втома.

– Моє завдання – підтримувати. "Попри біль і втому, я вдома". Попри все, підтримувати цей дух, цей настрій.

– Я думаю, знаєш, про що? Боже, які нелюди! Як вони могли? Як вони могли на нас напасти і стільки горя наробити?!

– Я не знаю, Дімочко. Жахливі події відбуваються в житті історично з людьми. І все залежить від того, як ми їх переживаємо. Навіть у ці жахливі часи можна знайти місце для віри, для тепла, для любові, для того, щоб вистояти. І мені здається, що треба триматися ось цієї лінії. Тому що ненависть, яка виникає цілком природно в цей момент, – вона веде...

– У мене страшна ненависть, ти знаєш. Страшна просто. Я їх ненавиджу.

– Рибчинський – геній. Геній української літератури, мій творчий батько. П'ятий день війни – він телефонує мені й читає. І я просто була в шоці, тому що людина, яку вивчають у школі діти, завжди такий...

– Класик.

– Останній романтик, автор пісні "Сіла птаха". Настільки прекрасні вірші! І тут він телефонує мені і пише ось цю...

– Зачекаємо.

– І пише ось цю страшенну "П'ята ранку": цей вірш страшний. І "Три могили".

– Ти пам'ятаєш його?

– Пам'ятаєш? Це початок моєї вистави. "П'ята ранку. Було страшно. П'ята ранку. Було тихо, було темно, як в раю. Ти прийшов на нашу землю, щоб знайти тут смерть свою? А, ти думав, сучий сину, чадо чорної пітьми, що тебе із хлібом-сіллю зустрічати будем ми? А тебе зустріла куля: моя куля у бою, – щоб роки тобі зозуля не кувала у гаю. Ти прийшов, як злодій підлий і підступний, і тому я уб'ю тебе, як світло завжди убиває тьму". Мені подобається: у кінці він каже...

– Браво!

– "Як світло завжди убиває тьму. Ти прийшов на землю нашу, щоб у неї полягти? Ти злочинець, а не воїн. Злий пройдисвіт і палій. Ти могили не достоїн у святій землі моїй". Ніколи в житті я не могла собі уявити, що я почую таке від Рибчинського – розумієш? Так само як я не могла собі уявити, на що перетвориться моя "Колискова", яка стала "Я кажу "ні" жахливій цій війні". Тому ця ненависть, яка сьогодні з'являється у людей, – вона священна. Але все ж таки я виставу збудувала таким чином, щоб виходити в кінці до віри, любові, наснаги, до Бога. Я розповідаю історію Другої світової війни. Яка прекрасна думка: одна жінка відправила на війну всіх трьох своїх синів – і всі троє повернулися назад живими. Майже в кожній родині хтось загинув. "Як так може бути?" – питали люди. Хтось єдиного сина поховав. "Можливо, ви молилися за них?" – питали люди. А вона каже: "Так, молилася. Але не тільки за своїх – за всіх". Розумієш? Тому є такі глибокі речі, які дуже важливо усвідомити. Тому що якщо ми втратимо ось цю здатність бути щасливими... Я кажу: у мене є ще одна вистава. Ти про неї ще не питав.

– У тебе вистава "Я вдома" прекрасна, яка зібрала... Я думаю, що кілька стадіонів "Олімпійський" вона зібрала точно – правда?

– Ми десь дали 200 вистав по 1 тис. місць.

– Уже кілька стадіонів "Олімпійський". Власне, із вистави "Я вдома" почався в Україні театральний бум, я вважаю. Так чи ні?

– Да, сьогодні театр просто номер один. Усі зірки зараз роблять вистави. Ти знаєш, я дуже щаслива, що так. Тому що в такі скрутні часи часто підіймаються змісти, бажання прийти до поезії. Сьогодні просто є така прямо хвиля – хвиля поезії, хвиля театру. Це прекрасно для галузі.

– Бачиш? Коли можна було б таке побачити? "Укриття. Станція метро "Арсенальна" – 100 метрів". Про це у книжках читали ми в дитинстві, що таке було. Укриття. Наталочко, далі.

– Я інколи повірити не можу. Просто про нашу реальність.

– Я теж, я теж. Я дивлюся, да.

– І сьогодні цей театральний бум набув просто прекрасних... Це дуже корисно для галузі, дуже корисно для культури України. Тому що люди потягнулися за змістом, за поезією, за силою слова, за глибокими почуттями. І цінності: сімейні цінності, дружби любові – вони зараз усі написані з великої літери. Із великої літери. Звичайний народ. У житті б ніколи я не читала вірші до війни так, щоб усі слухали. Сьогодні – ти б бачив! Просто вся вистава – вона сповнена історіями. І тиша в залі. І я тільки чую...

– І сльози.

— Да. І всі... Настільки зворушливо це, ти просто не уявляєш!

– Мені Юрій Рибчинський та Павло Зібров казали, що плакали в залі. Сиділи і плакали.

– Плакали в залі. У Марини очкі аж вспотєлі. Я стільки відгуків отримала й настільки вдячна! Ти знаєш, за цей період – я навіть не знаю, хто кого підтримував: чи я народ, чи народ мене. Ти не уявляєш! Чесно тобі кажу: вони настільки мене підтримували! Я настільки їм вдячна! У мене стільки вдячності за кожне слово… Просто якщо ти почитаєш мій Instagram, там неймовірно! Неймовірно! Тому я ще раз кажу: найжахливіші моменти іноді перетворюються на найкрасивіші моменти. І такими красивими українців я ніколи не бачила.

Я сумую, що не народила дитини. Я ще сподіваюся

– Ти не сумуєш від того, що сама не народила дитини?

– Я сумую, звичайно.

– Чому ти на це не наважилася?

– Я ще сподіваюся. Чесно: я не наважилася, у мене не було чоловіка. Спочатку я думала тільки про кар'єру. Далі...

– Потім кар'єра думала про тебе?

– Кар'єра думала про мене. Далі, ти знаєш, я на якомусь моменті зрозуміла, що, якщо я не змінюся, якщо я сама не стану гарною дружиною, яка не зациклена на своїй роботі, нормальною подругою, нормальною жінкою, до мене не прийде нормальний чоловік. Розумієш? І в мене перспектива в цьому сенсі була так собі. Тому я, коли зупинилася... Ти питаєш, чого я поїхала в Індію. У тому числі я працювала над тим, чи є взагалі в мене жіночі якості. Терпіння, милосердя, гнучкість, ніжність, уміння бути за плечем у чоловіка. Я з'ясувала, що все по нулях. Розумієш? Тобто виховують сьогодні з дівчат – хлопчиків. Дівчат теж учать цьому: цілеспрямованості, результативності, боротьбі, конкурентності. Це все чоловічі якості. А я була відмінницею. Тому я із цим працювала. Я думала так: зараз пів року попрацюю, а далі вийду заміж і будуть діти. Ти знаєш, скільки років я була самотньою, Дімо? 10! 10 років! Успішна, відома людина. Мені здається, симпатична жінка. Я 10 років була самотньою.

– "Красива жінка, незаміжня".

– "Красива жінка, незаміжня". Розумієш? Я не думала, що це забере стільки часу.

– А чому ти була самотньою?

– Дивися: спочатку депресія. Потім я зробила цей аналіз, поїхала в Індію, почала вчитися. А далі після цього я вже зрозуміла, що я не хочу будь-кого. У моєму житті буде ще тільки один чоловік, єдиний, мій власний чоловік. І я чекала, коли серце відгукнеться і скаже: "Це він".

– Серце відгукнулося, сказало?

– Відгукнулося. Але під час цієї роботи зовсім інші чоловіки були навколо мене. Розумієш? Як тільки я стала ніжнішою, спокійнішою – зовсім інший рівень людини: і духовного, і характеру. Усі були такими міцними, серйозними. І я ще обирала. Ні, я не те що обирала… Хоча це нормально для жінки, яка думає. Це ж така гра.

– "Я обирала: так обирала!"

– Я просто чекала відгуку в серці.

Із чоловіком ми познайомилися на початку війни. Він допомагав виїхати моїй вагітній сестричці на інший берег Дніпра. А до цього два роки ходив під моїми вікнами

– А розкажи трохи про чоловіка: хто він, чим займається, як ви познайомилися.

– Ми познайомилися на початку війни. Він сам, власне, і допомагав виїхати моїй вагітній сестричці. І в нього був зв’язок серйозний серед військових. І він допоміг вивезти її на інший берег Дніпра, щоб вона могла поїхати. А до цього – це цікава історія – він два роки ходив під моїми вікнами. От ти не дивився виставу "Доньки", а я там усе розповідаю.

– Я подивлюся обов'язково.

– Я тебе запрошую.

– Дякую.

– Він два роки ходив під моїми вікнами. А це була "корона" – і я не виходила на вулицю.

– А ходив чому?

– Тому що він жив на сусідній вулиці. І він ходив під моїми вікнами. А ти знаєш, у мене інтуїція. Думаю: так, зараз "корона" – як я зустріну свого чоловіка? Я і так нікуди не ходжу, а тут ще й "корона" – нікого немає на вулиці. Який шанс? А згадувала слова моєї мами. Моя мама казала: "Наташо, якщо буде доля, то ти навіть у халаті сміття вийдеш винести – і він тебе там зустріне і зробить тобі пропозицію прямо на смітнику". І от я відчуваю: "Винеси сміття, Наташо! Винеси сміття!"

– Пішла виносити?

– Ні, не винесла! Лінива! "Корона" – знайшла помічників. А він ходив. Я кажу: "Ти б підійшов?" Він каже: "Конєчно підійшов би". Він був у моєму ж стані. Він дійсно був готовий і хотів створити сім'ю. Була теж така, дуже серйозна думка внутрішня. Тобто ми б точно зустрілися – і я б, якщо б послухала інтуїцію, уже два роки була щаслива. А так треба було дочекатися початку війни, щоб ми допомагали одній і тій самій родині – і познайомилися. Розумієш?

– Він киянин?

– Він киянин сьогодні. Хоча він жив у багатьох столицях світу. У нього була своя газета в Америці. У нього була...

– Да?

– До речі, да. Він жив на Еквадорі, в Іспанії. Тобто декілька...

– Людина світу.

– Людина світу. Прекрасне почуття гумору. Перша річниця нашого знайомства – він мені пише: "Вітаю тебе з роком життя з коханою людиною, а мене – із триріччям життя з коханою жінкою, тому що рік за три".

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Ви сваритеся чи ні?

– Ти знаєш, ми на початку сварилися дуже сильно. Тому що він дійсно дуже вольовий.

– Через що?

– Дуже серйозний. Він звик, що його всі слухають тихо й навіть не шуршать. А зі мною така тема...

– А ти шуршала?

– Я ж людина із характером. І йому було дуже важко. Прямо дуже важко. Узагалі я думаю, що якщо б ми зустрілися... А він намагався зустрітися зі мною 20 років тому. Зустрічатися. Ми були знайомі.

– Да? Були знайомі навіть?

– Трохи. У нас би нічого не вийшло. Тому що і я, і він – ми ще занадто хотіли щось таке про себе заявити світові – розумієш? І саме сьогодні, у цьому віці, коли ми обидва стали більш спокійними, наш союз став можливим. Просто через те, що я для нього, знаєш... Не знаю. Не можу пояснити. Але він уже такий спокійний. І він мені дозволяє всі ці пісні... Навіть пише. До речі, це була його ідея: "Я кажу "ні" жахливій цій війні". Це була його ідея. І в нього взагалі багато прекрасних ідей. І, ти знаєш, він прихильник мого таланту. Він відвідав майже всі вистави в Києві. Тобто 50 вистав "Вдома" він побачив. Інколи, буває, місця немає, то він стоячи дивиться.

– Це кохання.

– Це кохання.

Персонаж моєї вистави каже: "Спочатку Зеленський переміг Могилевську на "Танцях з зірками", потім він переміг Порошенка на виборах. Коли він Рашку переможе, усі скажуть: "А починалося все з Могилевської!"

– Я хочу, щоб наші хлопці показали колишній Палац піонерів та школярів імені Миколи Островського, який зараз носить ім'я Наталії Могилевської. Ось він. Покажіть, будь ласка, Палац піонерів та школярів колишній. Зараз я не знаю, як він називається, але я теж тут займався. Ти розповіла про чоловіка. Я хотів би тебе розпитати ще про одного чоловіка, якого ти добре знаєш ще до того, як він став президентом України. Про Володимира Зеленського. Ви з ним були добре знайомими, навіть змагалися у "Танцях з зірками". Більше того, він тебе навіть переміг: його пара перемогла твою пару. Розкажи про Володимира Зеленського. Який він?

– Я тобі скажу словами персонажа моєї вистави "Доньки". Дивись, що я зробила. Це моновистава. Вистава, у якій я граю саму себе. З усіма подробицями. І ось там, попри все моє життя, було дуже багато людей: хейтерів, пліткарів – які щось завжди... Усе моє життя я щось чую про себе. І я що зробила? Я зробила такого персонажа. Ти повинен це побачити! Такого персонажа: такий збірний образ усіх пліткарів та хейтерів, яких я знаю. Вона грає... Це я сама перевтілююся. Як геніальний Райкін, знаєш, на своїх виставах.

– Да, да, да.

– Перевтілююся на очах у сусідку Могилевської. І ця сусідка робить конкретну прожарку цій стерві Могилевській. І про все: і про характер, і про те, як схудла, не схудла, про решту, решту, решту. Так ось вона про Зеленського каже так: "Дивіться, я проаналізувала ту всю ситуацію. Спочатку Зеленський переміг Могилевську на "Танцях з зірками", потім він переміг Порошенка на виборах. Коли він Рашку переможе, усі скажуть: "А починалося все з Могилевської!"

– Це смішно!

– Ти знаєш, хто ці жарти писав? Найкращі гумористи України: Ласточкін, Ткач, Чивурін. Я їх попросила: "Хлопці, будь ласка, зробіть ось такий персонаж – поржати з Могилевської". Вони: "Що? Із Могилевської? Із задоволенням!" І вони мені написали цю сусідку. Слухай, я вийшла на виставі, зробила один вихід її – ну, так, просто як штрих до портрета. Що ти думаєш? Така в неї популярність! Після кожної вистави жінки плачуть, а чоловіки: "Ну ця сусідка! Ні, ну ця сусідка!" Я вже написала їй другий вихід. Уже сама написала із жартами. Там більше про характер. А сьогодні вона тричі виходить за виставу, ця сусідка. Останній раз я стою така, знаєш: щемлива тема – усі плачуть. Про щось дуже щемливе – усі плачуть. І я сказала якісь останні слова, стою – і знаєш, такий контраст: коли сміх крізь сльози. І я така – раз! – із-під мишечки шапочку тієї сусідки починаю діставати. І зал крізь сльози такий: "Ги-ги! Ги-ги!" І починає сміятися. Я надягаю цю шапочку – і сама така: "Ось Могилевська, стерво! Може розтрогати. Може, вона не така погана людина". Дуже смішно. Що я тобі можу сказати? Тепер це повноцінна вистава із двох персонажів: сусідки Могилевської і самої артистки.

– Скажи, коли пара Зеленський – Шоптенко перемогла фаворитів, пару Могилевська – Яма, плакала?

– Я не плакала, але...

– Але і не сміялася?

– Ми дуже багато вклали в цю перемогу.

– Да, красиво ви танцювали.

– Це було дуже красиво. Звісно, я хотіла перемогти. Але, ти знаєш, я вперше в житті... То був такий рейтинг того фіналу, що просто пусті автобуси їздили.

– Да, да.

– І, коли мене перемогли, та половина України, яка була за мене... А там щось якась така була ціна того питання: один голос чи якось – не знаю – 10 голосів із сотень тисяч, знаєш… І ось та половина, яка була за мене, – я таку відчула підтримку! Люди приходили "майдан" робити! "Так, ми зараз будемо збирати юристів! Ми не віримо! Ми будемо писати листа!" Це настільки було приємно! Я розуміла, що це все несерйозно. Але я вперше в житті побачила, якою вона може бути – підтримка людей. Ти не уявляєш! Ми дали з Ямою 300 концертів за півтора року. Просто дуже багато. І на кожному до мене підходив мер або заступник мера і казав: "Від нашої..." Як це називається? Спільноти! "Ми хочемо сказати вам, що офіційно ми голосували за Могилевську і Яму".

– Ти могла тоді уявити собі, що Володимир Зеленський, який переміг з Оленою Шоптенко вашу з Ямою пару, стане президентом України?

– Дивися: Рейган став. Тобто все цілком можливо. Будь-яка людина може стати президентом України. Будь-яка, якщо в неї є для цього хист та можливість. Тому мене нічого не здивувало. Тим більше, що був цей прекрасний фільм "Слуга народу" попереду. Тому я нічому не здивувалася.

– Як Володимир Зеленський, на твою думку, себе під час війни виявив? Чи могли люди теж таке передбачити – що він такий буде стояковий?

– Дивися: я, чесно, за своє життя вперше бачу, щоб країні, Україні і її президенту стоячи аплодував парламент. Стоячи!

– Конгрес.

– І Європейський парламент теж. Стоячи аплодував Конгрес. Звісно, це була величезна гордість. Звісно, він міг поїхати – міг що завгодно. Те, що він залишився, – це дуже і дуже важливо. А чого ти мене про політику питаєш?

Під час війни в Україні українська мова – це зброя, тому що ворог її не розуміє. Тому я з перших днів перейшла на українську мову і не шкодую

– Я тебе про все питаю. Що я тобі хочу сказати? На вулиці темнішає. "На моей бритой голове", як співали у класичній пісні...

– Класичні артисти.

– "…тает снег, как на батарее". І я думаю, що... До речі, ти дуже гарно розмовляєш українською мовою. Ти ж у житті завжди говорила російською. Ти свідомо перейшла на українську мову?

– Дімо, ми всі говорили російською – кияни. Тому що із 300 майже шкіл у Києві було всього три українські. Що ти хочеш? Київ російськомовне місто було.

– Звичайно.

– Але ще перед війною, коли я побачила, що виросли дівчата мої... У мене ж школа дитяча. Вісім філіалів. Діти – мої власні діти – ще за два роки до війни написали... Вони самі зробили на Новий рік переклад пісні "Снігопад". І я зрозуміла, що пісню "В Киеве осень" треба перекласти на українську мову. Я тобі скажу, що я це зробила просто за 15 хвилин.

–  Як вона українською звучить?

– Ой, ти що! "Осінь з'явилась така несподівана, місто каштанове знову розірване і цілий день холодний дощ пливе по вікнах". Холодний дощ пливе по вікнах – я просто... Це була реінкарнація Шевченка на 15 хвилин у моєму житті. Не знаю, я якось дуже швидко зробила цей переклад.

– Ти сама зробила?

– Да. Злива.... Пливе по вікнах. Злива гуляє по.... "Злива гуляє по вітряних вулицях. Злива, якої, здається, нема кінця". Блін, дуже смачні, дуже мелодичні слова вийшли.

– Да, да.

– Ось так з'явилася ця пісня. Але під час війни в Україні українська мова – це зброя. Тому що ворог її не розуміє. Тому що вона відрізняє нас. Тому я з перших днів перейшла на українську мову. І не шкодую. Вона вже в мене... Я навіть сьогодні можу не помітити, як я перейшла на українську. Просто автоматично це відбувається. І всі намагаються, усі. І в Одесі. Я в Одесі в житті не чула стільки української мови! Це так дивно!

– А зараз розмовляють.

– Розмовляють. Одесити розмовляють українською.

– Українською єврейською.

– Українською єврейською, да.

– Отже, оскільки темнішає...

– Азохен вей і слава Україні!

– Оскільки темнішає на вулиці й оскільки ти перейшла на українську мову – і оскільки я хочу ще поговорити трохи за творчість, – я тебе зараз запрошую в український ресторан.

– Да? Давай.

– Давай. Пішли. Нарешті ми в гарному українському ресторані, усе красиво. І горілка теж українська. Я хочу випити за нашу перемогу. Тому що ніщо не турбує мене більше – і тебе, і мільйони українців, – ніж наша перемога. Я за неї завжди п'ю – і всіх запрошую. За перемогу! Я – до дна. Я нап'юся... Знаєш, я сказав: коли буде наша перемога, я стаканюру засажу горілки.

– Я буду просто плакати. Я просто буду плакати. Просто буду плакати від щастя.

– Я так стакан візьму гранчаний – бах!

– Треба буде підраховувати і підсумовувати втрати. Що ми підсумуємо за цим усім? Моя подруга – у неї без ока зараз повернувся чоловік. Інтелігентна людина. Самостійно пішов на війну в перші дні війни. Інша подруга – заможна родина. Вони могли просто власний літак замовити, щоб поїхати. Троє дітей. Вона залишилася в Києві, а він – на фронті. Півтора року зараз під Бахмутом. Розумієш? Тобто хлопець мав будь-яку можливість поїхати. Але він пішов, таке власне рішення прийняв. Це неймовірна історія. Неймовірна історія пісні "Коханий мій, як закінчиш бій, я зацілую рани твої болючі".

– Прекрасна пісня!

– Вона знялася для нього сюрпризом. Уяви: він на фронті, а вона в мене знімається. Вона не актриса зовсім. Я кажу: "Боже, сонечко, ти така гарна, така красива, така щира! Просто заспівай: нічого немає в тому".

– "Кохання – мій позивний".

– І вона стоїть у цьому поїзді і співає: "Кохання – мій позивний". У них же є позивні. Вони ж за ім'ям не звертаються. 

– Співай.

– Зараз заспіваю. Вони звертаються один до одного: позивний. Позивний такий, позивний інший Калина – це ж теж позивний. Вони всі за позивними звертаються. Вона йому заспівала – і це був сюрприз для нього на фронті. Уявляєш, яка підтримка? Що "ми вас тут, хлопці, чекаємо". Ми вже на вокзалі. Ми вже на вокзалі. Вокзал, до речі, – режимний об'єкт. І в цей день була тривога. Летіли просто ці всі бомби, ракети, летіли Shahed, а ми на вокзалі знімаємо. Нам заборонили половину знімати. Сказала: "Ну, добре – тоді йду просто в електричку". Як ми з тобою сьогодні в метро. Я пішла в електричку. Але ж я не знала, що то п'ятниця! І переповнена електричка! Немає де сісти. Ми зачекали пів години, доки звільниться просто такий шматочок – і в тому шматочку я знімала кліп. Мені всі кажуть: "Як тобі дали люди? Як вони не підходили?" Знаєш, просто з поваги до серйозності теми, можливо, кліпу вони в мене, як зайчики, дочекалися Фастова. На Фастові я їм сказала: "Я вам усім дам. Але у Фастові – будь ласка, не зіпсуйте мені кліп". І ми приїхали до Фастова – і я там ще хвилин 40 роздавала автографи.

– Фастів – місто контрастів.

– Фастів – місто контрастів.

– "Кохання – мій..."

– "Кохання – мій позивний. І рідний голос твій у телефонній трубці. Коханий мій, як закінчиш бій, я зацілую рани твої болючі". А ти знаєш, кому присвячена пісня, до речі? Я ніде цього не розповідала.

– Ні.

– Коли був той момент у Маріуполі, так ми познайомилися ближче з Калиною (заступник командира бригади "Азов" Святослав Паламар. – "ГОРДОН") . Уяви: він цього не пам'ятає.

– Він прекрасна людина.

– Його останній дзвінок перед виходом, коли їм дали наказ. Він мені зателефонував – і каже: "Наталочко, у мене є Антоніна – жінка – і син Лук'янчик. Якщо що – будь ласка, не залиш". Справа в тому, що я була впевнена, що це остання наша розмова. І все, що пов'язано було з війною, ми записували на відео, тому що це все є доказ. І ця розмова була записана – як я розмовляю – на відео. І що ти думаєш? Він повертається через рік. Перше, що він зробив, – він приїхав до мене із квітами. Я весь цей час підтримувала стосунки з Антоніною, з Лук'янчиком. Він приїжджає до мене і каже: "У нас була одна зустріч у Туреччині з Антоніною". Він каже: "Вона мені доньку народила". Ти знаєш цю історію?

– Да, знаю.

– Це просто неймовірно! Вона його так чекала, вона його так любила! Вона так мріяла! Ми всі. Ніхто навіть не сподівався, що вони повернуть. Ну, чесно. Це велике щастя, що хоч хтось зміг повернутися. Хоча я сподіваюся, що повернемо всіх. І ти б бачив! Я кажу: "Ти пам'ятаєш, що ти мені дзвонив?" Він говорить: "Ні, не пам'ятаю". Він мені таке розповідав! Не було ліків. Ці рани щоб загоїлися, вони мурав'їв клали на рани, щоб ті з'їли. Розумієш? Вони мурав'ями лікували рани. Або просто ножем зрізали те, що все зайве. Просто страшенні історії!

Так от: ця пісня була присвячена Калині, його сім’ї, Антоніні, яку я особисто знаю, і цій зворушливій історії. Навіть у полоні. Думаю: "Ну як це так? З однієї зустрічі – і донька!" Донька в нього з'явилася. Дуже красива і зворушлива історія. Боже, як він плакав! Ти б бачив. Він не пам'ятав, як він мене набрав. Говорить: "Як? Народну артистку набрав і таке попросив?" Я кажу: "Так". Говорить: "Я не пам'ятаю". Каже: "Я просто не пам'ятаю останні дні". Ти б бачив, як він плакав, коли я йому цей запис поставила.

– Наталко, давай вип'ємо. Давай вип'ємо за Калину, за Редіса (командир "Азову" Денис Прокопенко. – "ГОРДОН"), за їхніх дружин, за їхні сім'ї. За всіх українських захисників, за їхні сім'ї, за їхніх дружин, за їхніх мам, батьків. За всіх, хто захищає Україну. Давай.

– За кожного.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Я хотів про творчість у тебе запитати. Ти знаєш, у тебе ж багато російськомовних хітів. Дуже багато. Я думаю, що за хітами ти співачка українська номер один. Ні в кого більше, ніж у тебе, хітів немає. Я зараз пригадав усіх співачок українських. Я стверджую, що ні в кого стільки хітів, як у тебе, немає. Звичайно, є просто класика. Ми вже про це казали. "Місяць" – це класика, це народна класика. Але є прекрасні російськомовні пісні. "Любила", "Полюби меня такой", "Снегопад", "Девчонка с волосами цвета лилий".

– "Я завелась".

– "Я завелась – останови меня".

– "Я танцевала: так танцевала…"

– "Я танцевала: так танцевала…" Допомагай мені. "Подснежник", "Ла-ла-ла" – хіти. Що ще?

– Що ще? Сама не пам'ятаю. Ти достатньо...

– Багато чого. Як бути із цими піснями?

– Я якось думала: 20 років – 20 хітів.

– Та більше хітів, набагато більше. Як бути із цими хітами? Вони звучали російською мовою, до них звикли глядачі. Що з ними робити тепер?

– Вони вже є, їх люблять. Але дивися...

– Моя любимая песня – "На осенний пляж падают страницы. Песня о любви, но не для тебя".

– Дивися: я нічого не боюся втрачати і дивитися не хочу в минуле. Ці пісні є, існують, я їх дуже люблю – і дуже багато людей їх люблять. Але я хочу писати нові. І я продовжую писати нові. Напевно, прийшов час для якихось емоцій людям, які їм потрібні. Тобто вони виснажені, вони в депресії, вони втомилися від війни. Їм потрібна підтримка, тепло, сімейні цінності. Щось таке прекрасне. Тому що без цього лучика надії і віри буде дуже важко жити. І ось я записала такий альбом. Вони всі про те, що любов важливіша за війну. Що мені подобається. Навіть ця пісня "Кохання – мій позивний, і рідний голос твій у телефонній трубці. Коханий мій, як закінчиш бій..." Вона про те, що коли війна закінчиться...

– "Я зацілую рани твої болючі".

– Жіночий час почнеться. Ми зацілуємо рани твої, Україно. Будемо будувати, будемо відновлювати. Тобто дуже хочеться дати ось цю надію. І такий пішов період неймовірний! Кожна пісня просто.... "Я повертаюсь": "Я повертаюсь від втоми додому" – розумієш?

Я хочу сказати: мені не подобається цей дивний переклад. Навіщо це робити? Пиши нові пісні. Дай людям можливість любити російські пісні, якщо вони їх любили. Дай людям любити українські пісні, якщо вони їх люблять. У мене завжди була двомовна ситуація. Я завжди записувала російський альбом, український альбом, російський альбом, український альбом. Тому сьогодні така ситуація. Прийшли українські пісні – я їх запишу. Я зробила переклад усього декількох пісень ще до війни. Я тобі сказала, що "У Києві осінь" я зробила для моїх власних випускників школи. Я побачила, що вони реально в Києві почали розмовляти українською мовою. Думаю: прекрасно! Це ж Україна, столиця. Нарешті! 20 років ніхто не розмовляв. Я з повагою до мого глядача, до моїх власних учнів зробила цю роботу. Далі почалася війна – я перейшла на українську мову. І зараз записую українські пісні. Дивися: я переклала "Любила", тому що вона мені була потрібна у виставі "Я вдома".

– І як вона зараз? Як вона зараз звучить?

– Вона звучить... Там два куплети є. "Любила. Все, що змогла..." А у другому я навмисно переходжу – мені так подобається! "Кохаю" – дуже класно! "Все, що змогла, що маю..." "Любила". Я зробила один приспів: "Я танцювала. Сукню шаленим вітром зривало".

– Ого!

– Переклала шматочок. І, напевно що, все. Я не робила перекладів, тому що не хочу дивитися в минуле – я хочу дивитися вперед.

– Що я в тебе дуже люблю – це пісню "Відірватись від землі". "Віра в сон..."

– "Відірватись від землі"? "Віра в сон, що ходить поміж нами. Про любов, шалену до нестями". Як вона звучить у цій виставі?

– "Яку показують в кіно..."

– У цій виставі звучить дуже цікаво вона під фортепіано. Це ж ми їздили. І просто я ж не могла привезти на фронт балет, музикантів.

– "Коли звучить сумна мелодія".

– І воно так академічно!

– І далі.

– "Коли звучить сумна мелодія. Марафон, літають дні за днями. Знов і знов, усе життя і прямо. Та тільки хочеться не рвати струни, як болить душа моя, і мати сили". Дай Боже мати нам сили! "Відірватись від землі під крилом авіаліній. І летіти в небеса, і щоб ніхто не бачив". Класна пісня дійсно, дуже класна.

– Знаєш, за що я хочу випити? За твій талант. Дуже талановита. Ти дуже талановита. І в тебе це йде від душі. Ти не хочеш сподобатися глядачам, ти не хочеш сподобатися критикам чи не критикам: ти не думаєш про це. Що в тебе є в душі, що в тебе є в голові – воно все в піснях. Ти справжня, ти чесна в мистецтві – це дуже рідкісна річ. Дуже рідкісна: бути чесною у мистецтві. І я вважаю, що саме такий підхід – він і зробив тебе суперзіркою. Я хочу за тебе випити, за твою творчість, за твій талант.

– Дякую!

– Як прекрасно в українському ресторані!

– Дякую тобі за комплімент.

– Це не комплімент – це правда. Наталко, я дякую тобі за розмову. Знаєш, за що я хочу наостанок випити? Я хочу випити за наших глядачів, які дивляться це інтерв'ю, які люблять тебе: по-справжньому люблять багато-багато років уже.

– Яких я дуже люблю.

– Це вірні і прекрасні люди, які люблять не лише тебе, але передусім Україну. Які хочуть нашої перемоги і прагнуть до неї. Які роблять усе для того, щоб ця нечисть була переможена. За наших глядачів, щоб вони були здорові й щасливі. А ми будемо для них робити все, що зможемо. Правда? За вас!

– Я настільки вдячна людям! Ти не уявляєш. За цей час. За вас, мої глядачі.

– Ну що? От і прийшов час прощатися. Скажи, будь ласка, Наталко: мрії збуваються?

– Збуваються, Дімо. Збуваються.

– А головна моя і мільйонів українців – і твоя – мрія збудеться?

– Якщо всі ми будемо вірити і будемо молитися, вона обов'язково збудеться.

– Що ж, скоро Різдво. А як його правильно зустріти? Ти ж знаєш краще за багатьох.

– Я написала пісню із приводу цього, присвячену всім. Напевно, вона висловлює мрію всіх українців і молитву всіх українців, щоб закінчилася війна, щоб повернулися наші хлопці з фронту, щоб дівчата повернулися з-за кордону – і ми всі зібралися за величезним столом у своїх сім'ях. Тому що навіть я в цьому році зустрічала – я тобі казала – неповною сім'єю. Тому дуже хочеться, щоб ця пісня була... Щоб вона здійснилася. "Давай зустрінемо Різдво вдома".

– І заспіваємо.

– Заспіваємо? Тут?

– Да!

– Дімо! Прямо тут?

– Прямо тут!

– Біля ялиночки?

– Біля ялиночки!

– Ти святий Миколай? Ну добре. Тоді шапочку дайте новорічну.

– Шапочки немає.

– "Давай зустрінемо Різдво вдома! Давай зберемось за столом в коло. Годинники 12 б'ють знову, давай зустрінемо Різдво вдома!" Із наступаючим Новим роком! Бажаю всім щастя, любові, здоров'я і перемоги!

– Перемоги всім нам!