0 Київ
24 лютого військком мені каже: "Призвати нардепа – це кримінальна відповідальність. Ни за что. Никогда". Я кажу: "Чоловіче добрий, орки під Києвом. Про яку відповідальність ти говориш?"
– Пане Сергію, доброго дня.
– Вітаю.
– Я рада вас бачити, рада вас чути, рада вас вітати на нашому каналі. Одразу хочу вас представити для нашої аудиторії: перед нами Сергій Рудик. Це народний депутат України, який добровольцем у перші дні широкомасштабного вторгнення Росії в Україну пішов на фронт. І зараз ось пан Сергій повернувся з-під Бахмута. Ми не будемо уточнювати, саме звідки. Пане Сергію, багато до вас запитань, але я почну, напевно, ось із чого. У вас вийшло днями інтерв’ю виданню "Цензор". Ви дуже цікаво розказували, як зустріли війну: що було, як ви прокинулися і як ваш день 24 лютого – майже рік тому – із чого він складався. Розкажіть, будь ласка.
– Найцікавіше у цій історії було... Це було моє перше інтерв’ю за час війни. І я не знав, коли спілкувався із журналістами, чи писати про собаку. На що мене запевнили, що треба писати. Тому що це оживляє історію. Тим більше, що це правда. Справа у тому, що я більш уважно слухав інформацію західних розвідок і попередження західних посольств. І мене, звичайно, як батька родини, чоловіка хвилювала безпека своєї родини. І я десь за тиждень-півтора... Пам’ятаєте, перший день вторгнення називався 16-го?
– 16 лютого.
– І я так, неодноразово, давав чіткі сигнали родині, що "давайте їдьте кудись на Західну Україну". У мене мама із Чернівців і живе там. "Їдьте до мами, до моєї вчительки можете поїхати, можете поїхати в село дідове, де є сільська хата, але тим не менше це безпечніше, ніж те, що, як нам говорили, буде у Києві найближчими днями". І мені це нарешті вдалося за день до війни 24-го числа. Ми зійшлися із дружиною на тому, що вони поїдуть у Трускавець. Якщо все нормально, то вони поп’ють водички і повернуться. А якщо не нормально... От про "не нормально" ніхто не думав, окрім мене.
Та і я так собі: відверто кажучи, ніби одним оком чую, але не вірю, що так воно і буде. І ось родина поїхала 23-го числа і залишила мені собаку. Яку треба зранку й увечері як мінімум вигулювати. Це я зустрів звістку про війну, гуляючи із собакою у дворі. Мені подзвонили з Печерського військкомату і кажуть: "Так і так. Майоре – тоді ще – Рудик, прибудьте максимально терміново у 25-й кабінет Печерського військкомату". Що таки війна, отак я дізнався.
Скриншот: Алеся Бацман / YouTube
– Тобто ви навіть не з інтернету, не з вибухів... Бо мене підкинуло у ліжку за 10 хвилин до п’ятої від вибухів.
– Хто має домашніх тварин, знає, що краще будильника працюють вони. Оскільки цю місію у звичайний час виконував не я, а середній син, то, власне, десь так між пів сьомою і 7.00 я вже із цим псом гуляв і дізнався про цю історію. Почав зв’язуватися з колегами, звичайно. Дізнався про те, що сесія на 8.00. І треба закінчувати цю процедуру, а собака все не готова.
Ну, встиг я буквально за дві хвилини прибути у Верховну Раду, проголосувати за введення воєнного стану. Хоча, відверто кажучи, ми це мали зробити як мінімум 23-го числа. І усі на це розраховували. Але чогось обійшлися версією про надзвичайний стан. І понеслося.
Проголосували, зібрали нас уже на аналог погоджувальної ради. Там було включення від ГУР, від Буданова. Він нам пояснив плани росіян: про те, що вони хочуть узяти Київ у кільце. Відповідно, усі, хто, скажімо так, недостатньо серйозно ставився до цих попереджень, почали будувати свої плани. І за хвилин так 10 парламент різко спустів.
Десь недавно мій колега Віктор Боднар, який, як і я, перші тижні був увесь час у Києві, озвучив цифру – не знаю, наскільки вона відповідає дійсності, – що у початковий період вторгнення, у перші три тижні у Києві залишалося максимум 10 депутатів. Усі решта у різних напрямках відбули. Ну, і я серед них. Їду я у Печерський військкомат...
– 24-го.
– 24-го. Зустрічає мене військком. І оця історія, про яку я вже говорив. Каже: "У нас формується рота охорони". По званню я підходжу. Я так розумію, я чи командир, чи заступник командира цієї роти мав би бути. І все йде до того, що я ним стаю. Аж поки не підходить хтось з офіцерів військкомату, які, можливо, мене знали, бачили. Каже: "Так це ж народний депутат". Той міняється в обличчі й каже: "Яка мобілізація? Куди?" А я із собою приношу... У мене така бумажка була – контракт резерву першої черги. "Бумажка" – це дуже нетолерантно буде сказано. Це документ, який я уклав за рік до війни з однією з військових частин, узявши на себе добровільне зобов’язання до 26-го року щороку проходити військові збори, спецпідготовку, й у випадку "Ч", який якраз і настав, бути мобілізованим у першій хвилі.
– Пане Сергію, а чого ви так зробили? Зараз такий відступ трошки зробіть. Чого ви той контракт уклали?
– Я виріс у такому середовищі і сформувався як політик, де війна з Росією виглядала як неминучий і доконаний факт. Питання стояло тільки в часі. Не про наш напад ішлося. Однозначно мова йшла про напад Росії. Власне, війна тривала із 14-го року. І я розумів, що цей час даний нашій країні для того, щоб накопичити сили. Тому що я бачив, у якому стані були Збройні сили після втечі Януковича. Власне, довший час ми дійсно будували армію, максимально, наскільки це було можливо, виходячи зі своїх фінансових можливостей, які були у країні. І я розумів, що рано чи пізно Путін не зупиниться і піде в наступ. Чи це буде настільки масштабно, як, власне, і сталося, чи це буде якась локальна історія, пов’язана з південними областями, ніхто достеменно не знав. Але відчуття, що це обов’язково станеться, у мене було.
Я закінчив Чернівецький університет, це перша моя вища освіта. Там була військова кафедра. Я за фахом артилерист. І я прекрасно розумів, що депутат, колишній керівник двох центральних органів виконавчої влади мав би по ідеї бути якимось, там, командиром, командувати людьми. А я останній раз гаубицю бачив під час, власне, військових зборів, отримуючи перше – лейтенантське – звання. І я розумів, що треба ці навики підвищувати. І перший свій такий крок до підвищення цих навиків я зробив ще у 18-му році. Правдами і неправдами мені це вдалося. Я пройшов повноцінні місячні збори у складі 40-ї артбригади, здобувши базовий... Ну, як? Це вже не був базовий рівень. Це було, по суті, відновлення знань тих, старих. І коли цей контракт закінчився у мене, я теж підписав контракт виклику першої черги. Він був короткостроковий. Виникли у тих, хто мене тоді запросив на збори, проблеми по службі.
Знову ж таки, у зв’язку з тим, що я народний депутат, на жаль, ця історія мала місце тоді і має зараз. Ми, до речі, наприкінці минулої каденції з Танею Чорновіл, яка, як відомо, теж зараз служить... Вона вже не народний депутат, але тим не менше достатньо героїчно себе веде з усіх точок зору: як жінка і як офіцер. Ми зареєстрували законопроєкт, який, на жаль, навіть не дійшов до комітету: про те, що народні депутати і топчиновники можуть служити під час війни. Ми розуміли...
– А зараз це неможливо зробити. Я так розумію, ви реально стикнулися з бюрократичними процедурами, і це складно було втілити в життя. Так?
– Це було дуже складно втілити в життя. Тобто щоб потрапити у 18-му на збори, я звернувся до колеги – народного депутата, яка колись була радником міністра оборони, яка мала якісь особисті стосунки з окремими представниками Генерального штабу. І по великому блату вдалося це зробити. Причому я обіцяв, що я нікому не буду говорити, що я народний депутат. Що, власне, я й робив. Поки десь не вирахували. Не знаю: хтось здав, чи що, вибачте за термінологію. Але це сталося тоді. І я те саме зробив у цьому скликанні: підписав цей контракт резерву першої черги. І влітку 21-го року теж пройшов повноцінні збори.
– І що вам каже військком? Повертаємося у 24 лютого.
– Так, я перепрошую за ліричний відступ. Військком мені каже: "Ви шо? Призвати нардепа – це кримінальна відповідальність. Ни за что. Никогда", – і все в такому ж дусі. Я кажу: "Чоловіче добрий, ну подивися: орки під Києвом. Про яку відповідальність ти говориш?" Об’єктивно тоді небезпека була, ви ж знаєте, по факту дуже серйозною. Ми реально не розуміли до кінця, який у них стратегічний план і з яких напрямків орки будуть заходити в Київ. Один із варіантів був напрямок Кагарлик – Обухів, який, дякуючи Богу, залишився вільним і став можливим для виїзду великої кількості людей.
І Печерський військкомат якраз на той момент став центром штабу 2-го сектору оборони Києва, який включав у себе два райони – Голосіївський і Печерський. Власне, це вже стало відомо за день пізніше. Військком каже: "Ні, зброї я тобі не дам, призвати депутата не можна – давай подумаємо". Але я бачу, іде час – і нічого не відбувається. І в цей момент я дізнаюся про те, що мої колеги – народні депутати отримують зброю у Головному управлінні внутрішніх справ у Києві. Відповідно, я все кидаю – і їду туди. Ледь мені вистачило цього АК. Бо кількість людей була неймовірною. Щоб ви просто розуміли: ті, хто прийшли першими, могли отримати, як мені потім сказали, і на себе, і на своїх помічників. А вже коли приїхав я, то було навіть відчуття: якби не депутатське посвідчення, то вже не дістався б автомат. Бо величезна кількість киян прийшли за зброєю для того, щоб захищати своє місто. Отримав АК, ще раз заїхав додому, зібрав сумку. Я не раз їздив у зону бойових дій у якості волонтера, новий рік (2022-й) зустрічав під Попасною.
І у мене вже була так звана валізка. Не валізка, а повноцінний рюкзак із броніком, із каскою... Ну, з усім, що треба, щоб зустріти ворога. У мене є табельний пістолет. Відповідно, стартові можливості для того, щоб почати працювати проти росіян, у мене вже були. А після того, як отримав АК, ці можливості збільшилися. І я повторно приїхав знов у Печерський військкомат, попросив уже військкома: "Давайте так. Мені запис у трудовій книжці не потрібен. Зброя у мене є. Ви ніяких не порушуєте внутрішніх регламентів. Давайте я буду на громадських засадах виконувати те, що потрібно для захисту міста". Так почалася моя служба.
Спочатку на громадських засадах, назвемо це так. Ну, а потім вона вже переросла у повноцінну військову службу, тому що я знайшов контакти зі своєю військовою частиною. Там теж було все достатньо складно. Тому що підрозділ там, де я служу – я не можу сказати де. Кажу як воно є – був атакований росіянами у перший же день. Тобто перші підірвані військові частини були саме наші. І був достатньо великий хаос, не було зрозуміло, куди їхати, де зараз пункт постійної дислокації.
І коли ці усі питання вже були врегульовані, я зв’язався зі своїм командиром. І на підставі контракту резерву першої черги був мобілізований як майор Рудик. Хоча коли мене попросили у Верховній Раді, до речі, дати документ, який це підтверджує, я не зміг цього зробити. Тому що наказ про свою мобілізацію я побачив тільки після того, як міняв частину, а це вже було у травні. І усі документи йдуть під грифом "цілком таємно", тому така от історія. Так закінчилося 24-те.
– Пане Сергію, що ви побачили у перші дні вторгнення? Що було в Києві? Що ви робили?
– У кожному районі був створений батальйон територіальної оборони, яка мала бути створена давним-давно. Але, на превеликий жаль, ключовий закон парламент схвалив тільки у липні 21-го року. І повноцінно територіальна оборона, рух опору й інші підрозділи мали формуватися з 1 січня 22-го року. По суті, вони були у стадії законсервованій: хтось білив стіни, хтось вибивав із органів місцевої влади якісь кошти, тому що держава нічого ще не виділила. Це початок бюджетного року. І все це приходилося робити з коліс. І 24-го числа якраз і була така історія. 24-го, 25-го, 26-го формуються загони територіальної оборони – якщо це ми говоримо про Київ – у розрізі кожного району.
Ми прогнозуємо, звідки будуть заходити орки. На цей момент уже зрозуміло, що стратегічний напрямок для них – це є житомирський, захід через Святошино, через проспект Перемоги (колишня назва). Це номер один. Потім бачимо, як вони насуваються і намагаються прорвати дамбу, зайти через Оболонь, і перші їхні якісь успіхи, невеликі, були. І одним із цих шляхів, ми бачили, може бути Голосіївський, Печерський райони. Тому першим ділом ми намагалися перекрити усі мости з лівого берега.
Фото: Serhiy Rudyk / Facebook
– А танки на Оболоні були російські?
– Ну, там були епізоди. Ми тоді це бачили. Коли російський танк чи БМП... там БМП, по-моєму, роздавила звичайну легкову машину. Дивом чоловік залишився живий. Були наскоки, були проривчики невеликі, але в цілому нам удалося їх стримати. Були навіть спроби прорватися на Повітрофлотський. Поруч знаходиться ГШ, у тому ж районі поруч знаходиться Міністерство оборони. Тобто були такі якісь спроби.
Плюс Гостомель і Жуляни. Після того, як ми зрозуміли, що орки йдуть на Гостомель, і нам удалося ціною неймовірних зусиль стримати їх там, дуже велика була небезпека отримати прильот їхніх транспортних літаків – і можливо, не тільки транспортних – у Жуляни. Дякуючи, знову-таки, тим, хто опинився у тому місці, – а це вже сьогодні відомо, це генерал Кривонос. Мені, до речі, теж колеги пропонували приєднатися до них. Дякуючи Богові, росіяни не пішли на Жуляни. І ми змогли... Як би вам пояснити?.. Змогли стабілізувати ситуацію навколо оточення Києва. Потім був підірваний міст приблизно за 4 км від КПП по житомирському напрямку. Зупинили ми їх там.
От така була на той момент ситуація. Перші дні не було спільних паролів. Перші дні була маса чуток із приводу різних розпізнавальних знаків, якими користуються росіяни. Перші дні була велика кількість ДРГ. Їдучи по центральній вулиці міста, ти не знав до кінця, хто навпроти тебе стоїть і хто на блокпосту стоїть. Тобто було багато таких нюансів. Але десь приблизно на четвертий, можливо, день питання з блокпостами було врегульовано.
Перевозимо гранатомети з Голосіївського у Печерський військкомат. Мені кажуть: "Ярославовичу, по нас стріляють". Це не вкладається у голові, але по нас дійсно стріляють
– Навіть у вас були випадки, коли ледь не вбили свої ж? Розкажіть.
– Ну, на жаль, у ці дні були "200-ті" у різних спецпідрозділах наших, які якраз і були викликані тим, що у когось нерви здали, хтось неправильно оцінив. На блокпостах стояли у більшості люди без спеціальної військової підготовки. І у мене теж була така історія. Ми перевозили гранатомети з Голосіївського у Печерський військкомат. Хто знає, де знаходиться Голосіївський військкомат, – там дуже складно не побачити, звідки машина виїжджає. Там односторонній рух між вулицею, здається, Васильківською, і нижче йде... Не пам’ятаю назви вулиці. Вони стратегічні у місті Києві. Відстань між цими вулицями приблизно метрів 500. І Голосіївський військкомат знаходиться приблизно посередині. І це ми виїжджаємо звідси, зі мною два бійці. І мені кажуть: "Ярославовичу, я за кермом, по нас стріляють". Це не вкладається у голові, але по нас дійсно стріляють.
Дякуючи Богу, першу чергу пустили над машиною. Підбігає знервований чоловік у військовій формі. Ну, по традиції: руки туди, машину заглушити, відкрити і так далі. Але у мене не вкладається у голові, що він дає такі команди, стоячи на відстані максимум 200 метрів, а може, навіть менше від цього повороту з Голосіївського військкомату. Я собі думаю: "Не може бути наш. Тому що наш би знав. Відповідно, це, швидше за все, російська ДРГ. Якщо ми зараз послухаємося, ляжемо на землю, розкладемо ноги, руки, як вони просили, то пролунають постріли в потилицю – і на цьому вся історія закінчиться".
Мої два бійці, які були зі мною, послухалися команди, а я в цей момент... Була включена машина. І я встиг заповзти за машину. І пістолет, який у мене був, – сам по собі пістолет без запобіжника. І я на всяк випадок тримав магазин із патронами не вставлений у сам пістолет. Тому поки ця маніпуляція по патронах тривала – буквально це були долі секунди – цього вистачило, щоб вибігли люди з Голосіївського військкомату і почали кричати цьому тероборонівцю – я до цього дня не знаю, кого він представляв, – що це наш. Я зрозумів, що наші і з того боку, і з того боку. Тому можна послухатися команди. Власне, ми буквально десь за хвилини дві цю історію розрулили – і поїхали по своїх справах.
А у нас через годину буквально у Печерському військкоматі засідав штаб, де були запрошені представники усіх силових відомств і тероборони, і ДФТГ (добровольче формування територіальної громади. – "ГОРДОН"), і самоорганізованих груп – і такі були на цей момент. До речі, міст із Дружби народів, який іде на лівий берег, контролювала – це буде голосно сказано, але – якась, там, сотня "афганців". Теж вони це все зробили: професійно замінували. Зробили все, щоб росіяни у випадку чого не пройшли на правий берег. Оце ми зібралися, і цей мій випадок був якраз наочним прикладом того, що відбудеться у місті Києві, якщо ми не наведемо лад із паролями, розпізнавальними знаками і спільними сигналами, які мають бути єдиними і діяти по всьому Києву. Це, власне, сталося у нас. Аналогічні заходи відбулися по всіх секторах безпеки. І, в принципі, десь уже після цього за день можна було відносно безпечно – принаймні з нашої точки зору, із точки зору захисту Києва – рухатися по місту.
Перші два тижні повномасштабної війни точно Верховна Рада не була безпечним місцем. Обговорювали у тому числі варіант скликання парламенту за кордоном
– Пане Сергію, от ви сказали про ваших колег, що Верховна Рада спорожніла дуже швидко. А що вони стали робити після 24-го? Ну, в основному. Хто чим займався? І як готувалися ви взагалі як народний депутат і ви як народні депутати, як Верховна Рада України? Бо в одному з інтерв’ю голова Верховної Ради Руслан Стефанчук сказав, що Україна готувалася до війни.
– Я не хочу... Я й так достатньо до війни критикував владу. І зараз є у мене приводи так вважати. Але я 1 березня був на погоджувальній раді з автоматом і пістолетом. Коли я потім показував ці фотографії комусь, хто знає режим пропуску у Верховну Раду, народ, м’яко кажучи, дуже дивувався. Тобто хаос був досить серйозний. Я не знаю, як хто готувався до 24-го числа, але був великий хаос.
У Верховну Раду завели УДО, а можливо, ще якісь спецпідрозділи. Є мені що сказати про їхні дії у стінах Верховної Ради, але це не виглядало як організована історія, яка заздалегідь готувалася. Був період хаосу. Добре, що парламент чи ППО, чи у росіян не було планів зірвати парламент, але, скажімо так, перші два тижні точно парламент не був місцем безпечним.
У народних депутатів було жорстке правило не повідомляти про засідання сесій. Розглядалися варіанти проведення сесій не у Києві, а десь, де більш безпечно. Були зроблені спеціальні сигнали, як збиратися у випадку "Ч". Обговорювали абсолютно різні варіанти: у тому числі скликання парламенту за кордоном. У результаті все склалося нормально. У середині березня орки відійшли – і парламент знову почав працювати.
Фото: Serhiy Rudyk / Facebook
– Скажіть, будь ласка, а скільки ваших колег зараз воює? Якщо кількісно казати.
– Десь троє точно. Я знаю особисто трьох людей. От я знаю Рому Лозинського. Тому що він пішов по моєму шляху. Я взагалі віддаю йому шану і належне, тому що якщо я хоча б збори проходив і мав якусь спецпідготовку, то він узагалі, тільки підписавши контракт, навіть цих зборів не проходив.
– Він молода ж людина взагалі, так.
– Він пішов рядовим, і пішов у перші дні березня. І по сьогоднішній день він військовослужбовець. Знаю про Люду Буймістер, яка теж у березні, як і я, призвалася. Вона зараз теж поміняла підрозділ. Вона зараз у луганській теробороні. І луганська тероборона – це точно не мукачівський котел і не буковинський курінь, повірте мені на слово. І точно я знаю, що вона служить. Знаю, що у розпорядженні головнокомандувача знаходиться генерал [Михайло] Забродський. Не знаю, у якому формальному статусі перебуває Роман Костенко, але точно він перший місяць війни проявив себе найкращим чином у Миколаєві.
– Так.
– Він спецпризначенець. До того, як стати народним депутатом, він був, до речі, одним із наймолодших полковників в історії України. Йому у 33 роки за бойові заслуги дали позачергове звання. Мені керівник апарату Верховної Ради говорив, що десь до 10 народних депутатів, не даючи чіткої оцінки. Це була історія станом на грудень місяць. Можливо, хтось ще не відкрився. Може, хтось не хоче про це говорити. У кожного є своя історія.
Я не хочу бути не знаю ким, але точно не двоє народних депутатів, про яких говорив Руслан Стефанчук, викликавши бурю емоцій у середовищі... Тому що мене апарат Верховної Ради регулярно стимулює через мого помічника писати якісь бумажки про те, де я і що я, наскільки це можливо. І щомісяця у мене є типове формулювання. Оскільки я брав участь тільки у трьох засіданнях Верховної Ради – якраз тоді, коли із кворумами був напряг, вибачте мені. І більшість "героїв" з’явилися з автоматами у Києві після того, як орки від цього Києва відійшли. То прийшлося трохи попрацювати. А так, в основному, коли у мене є можливість доступу до інтернету – особливо коли я на передку... От є Starlink – я можу увійти через Zoom у засідання свого комітету. Це комітет аграрної політики. Ну, немає – то немає. Тому така історія.
Я двічі мав бути у місці, куди прилітали ракети. Двічі Бог відвів
– Пане Сергію, я так розумію, на передовій ви вже провели приблизно 100 днів. Може, більше. Так? От ви розповіли історію, яка була ще на початку широкомасштабної війни: коли реально було небезпечно з точки зору того, що ви вже, там, думали, чи із життям прощатися, чи навпаки – щось робити, щоб інші з життям прощалися. Але от розкажіть, за весь цей час – майже вже рік – які найнебезпечніші ситуації були пов’язані особисто з вами? Де це було, коли це було, що це було? Ну, зрозуміло: те, що можна розповідати.
– Більшість незапланованих історій відбувається тоді, коли ти цього не чекаєш. Мене двічі Бог відвів. Я двічі мав бути у місці, куди прилітали ракети. Тобто я усвідомив небезпеку тільки після того, як дізнавався про даний факт. Навіть коли я отримував посвідчення, чи офіцерський квиток, я мав приїхати у розташування своєї військової частини в ніч. Це перший мій виїзд за межі Києва після того, як орки його оточили. Орки ще не відійшли на той момент остаточно від міста. І не було жорсткої необхідності прибути вночі, але виглядало так, що це так станеться. Я провів годин п’ять за кермом, але потім вирішив заночувати на Черкащині – і ранком уже прибути у розташування своєї військової частини. У чотири ранку в місце, куди я мав приїхати, прилетіло чотири ракети. Одна історія.
І була така сама історія з командним пунктом одним, куди я мав прибути. За дивним збігом обставин, у мене зіпсувався автомобіль. Причому така деталь, яка ніколи – тьху-тьху-тьху – не ламалася. І взагалі нелогічно, що вона зламалася. Я мав виїхати у Донецьку область: за моїми планами, о 7.00, щоб засвітло прибути, – а нам прийшлося виїжджати о 12.00–12.30. І теж виявилося, що це була б для нас фатальна історія. Тому що теж відбувся приліт.
Ну, були у нас "200-ті", і ми могли бути серед них. Тому я б поки що більше про такі історії розповідав. А історій таких вистачає у моїх друзів. Імовірність отримати кулю на передку набагато, звичайно, більша. Хоча, бачите, після того, як росіяни почали "працювати" по інфраструктурі і по містах, від ракетного обстрілу не застрахований практично ніхто.
Ми на Бахмуті стоїмо достатньо міцно. І навіть удається досягати тактичних успіхів, відсуваючи противника
– Якщо брати лінію фронту, де зараз найгарячіше? Де зараз найважче нашим хлопцям та дівчатам?
– Ну, судячи з усіх даних, це вся зона розмежування, починаючи від Кремінної і на південь. У першу чергу це український Донбас: Луганська і Донецька області. Тобто Кремінна (вона проблемна) – і аж до Вугледара. Я думаю, що кінцева точка – Вугледар. Якщо подивитися на карту зверху вниз, то вздовж лінії зіткнення йдуть постійні спроби. Ми не знаємо на сьогоднішній день, яка буде ситуація на півдні. Є питання щодо Запорізької області. Але найважче – це Донецька область.
І причому це системна історія. Я в останній свій приїзд... Якщо можна назвати це приїздом. Це був грудень – січень. Але наймасовіша кількість зіткнень – 54 зіткнення – була на бахмутському напрямку. Причому не бахмутському напрямку, а саме під Бахмутом. Тому що бахмутським напрямком називають зону відповідальності, починаючи від Парасковіївки: це маленьке містечко на півночі – потім сам Соледар, який уже опинився під окупацією орків, потім сам Бахмут – і далі пішли населені пункти: Курдюмівка, Кліщіївка, Озарянівка, Андріївка... Назви сіл, яких ніхто б не знав, тому що їх достатньо багато є, і ніхто б не запам’ятав. Але там ідуть такі щільні бої, що ті, хто цікавиться і бере у цьому участь, знають ці населені пункти. І аж до Вугледара.
Задача їм зрозуміла. Чергова історія... До якого там – 1 березня тепер вони хочуть узяти і вийти на межі адміністративні Донецької і Луганської областей. Вони таким чином намагаються розхитати з різних флангів нашу оборону, тому що, бачте, ми на Бахмуті стоїмо достатньо міцно. І нам навіть удається досягати тактичних успіхів, відсуваючи противника.
Фото: Serhiy Rudyk / Facebook
– Усі говорять про ймовірний наступ орків новий. Коли і де він може бути, за вашою інформацією?
– Ну, я б погодився з тим, що сказав [секретар РНБО Олексій] Данілов буквально кілька днів тому: що він уже почався. Зростання інтенсивності боїв – це і є характеристика цього наступу. Ми чекаємо ще інформацію по кількох бригадах російських: коли їх перекинуть із Криму, можливо, із території Росії, а не тільки з українських окупованих частин. Але інтенсивність зіткнень, кількість зіткнень і вогневих уражень говорить про те, що цей наступ почався. Я думаю, що Вугледар – це вже була така, серйозна, спроба з їхнього боку цей наступ почати. І уявімо собі ситуацію, якби їм це вдалося. У нас зовсім була б інша...
Чомусь невдалий наступ росіян під Вугледаром пояснюють поганою підготовкою мобілізованих солдат Росії, якимись прорахунками. Але це вдала робота наших Збройних сил. Нам дійсно там удалося
– Але їх там вщент розбили. Я бачила сьогодні інформацію, що навіть якийсь типу елітний підрозділ російський ми там розбили.
– Ну, за один день нам удалося знищити 14 танків і 18 БМП. Періодично у Telegram-каналах з’являється інформація по тих танках. Це дійсно одне з найбільших було наших досягнень. Тому що чогось – і наші [експерти] в тому числі, – коментуючи історію невдалого наступу росіян під Вугледаром, більше аргументують це поганою підготовкою мобілізованих солдат Росії, якимись, там, прорахунками і так далі. Це вдала робота наших Збройних сил.
Спрогнозувати буквально у сенсі цього слова, по яких шляхах піде противник, завчасно їх замінувати, зробити вигляд, що там безпечно, і дати можливість їм туди піти – це теж військова наука. І прогнозування дій противника – це велика частина роботи Збройних сил, ГУР і інших спецпідрозділів. Тому нам дійсно там удалося. Невідомо, як це буде в майбутньому. Я дуже тримаю кулачки за те, що такі успіхи у нас будуть тривати і на інших ділянках.
Як написав мій один колега... Я, мабуть, не зможу відтворити... "Російські танки, – щось там, – напали на мирні українські міни, які нікого не чіпали і були закопані на шляхах пересування російської техніки". Але ще не всі їхні резерви, звичайно, підтягнуті. Тому цей наступ буде тривати як мінімум доти, доки Путін щось не скаже: я так розумію, десь у 20-х числах, буквально через два тижні.
Росіяни не цінують життя зеків. "Вийшло 90, перша атака – 70 загинуло", – завдяки цим критичним жертвам їм, очевидно, вдалося захопити Соледар
– 21-го чи 22-го щось хоче казати. Так. Скажіть, будь ласка, а що у росіян є зараз? Чи багато у них техніки? Якої? Чим вони користуються? Чи багато у них сили? І ця жива сила – якого вона ґатунку? Бо ми ж бачимо: навіть ті, хто в полон потрапляють із росіян, – зеки, виродки, просто я не знаю, як людьми навіть назвати. Але деякі військові наші кажуть мені, що все ж за цей рік багато в чому росіяни теж навчилися воювати і що стало важче. От яка ситуація зараз?
– Про кількість я не готовий вам коментувати. Те, що я у відкритих джерелах бачу, – бачать, очевидно, усі: що по вузьких напрямках на донецькому напрямку кількість їхньої техніки й у літаках, і в БМП, і в танках, РСЗВ, тобто сучасних видах озброєння, – перевага на їхній стороні. Це тисячі. Важко, важко, важко з усіх точок зору. Це як мінімум те, що я можу сказати про протидію їм. Коли згадують про зеків... Бачте, те, що вони не цінують життя цих зеків, зрозуміло. І коли ми слухаємо їхні перехоплення, як вони говорять: вийшло 90 людей, перша атака – 70 людей – зеків – загинуло, назад вони йти не можуть, тому що їх розстрілюють свої ж і кидають наперед. Вони отримують задачу зайняти окопи, а далі фіксує ці окопи їхня ж десантура або інші якісь підрозділи: там, морпіхи, які мають на це якісь навички. І завдяки цим критичним жертвам їм, власне, і вдалося, очевидно, взяти Соледар і потроху посуватися по населених пунктах на Донеччині.
Фото: Serhiy Rudyk / Facebook
Але я згоден із вами: вони теж вчаться воювати. Спочатку вони, звичайно, не чекали такої нашої протидії, але уже ті підрозділи, які кидаються зараз, – вони вже готові, я так розумію, до того, що їм протистоять сильні наші підрозділи. Тому їхня підготовка суттєво краща.
Але наш розрахунок на те, що ми армію трансформуємо. Натовські стандарти, про які було прийнято говорити на ефірах і всує, – це не просто формальні якісь вимоги, до яких наша армія наблизилася набагато ближче, ніж армія будь-якої з країн на пострадянському просторі.
Наші командири отримують більше ініціативи, ми даємо можливість молодшому і середньому командному складу приймати тактичні рішення, які можуть убезпечити наших людей, досягти тактичних і стратегічних наслідків. У них ця совкова історія, єдіноначаліє досі триває. І у цьому наша перевага.
Те, що у них постійно відбувається ця конкуренція між [засновником ПВК "Вагнер" Євгеном] Пригожиним, [главою Чечні Рамзаном] Кадировим, їхніми якимись топами, які хочуть зайняти нішу – я не знаю, – мабуть, [померлого лідера російської пардії ЛПДР Володимира] Жириновського... По-іншому – я не розумію, як вони можуть протистояти тому самому Путіну. Це теж грає нам на руку. Тому що вони між собою конкурують, і у цій конкуренції не завжди рішення приймається єдиноначально. Це дуже важливо: щоб центр координував дії зі стратегічним рівнем управління армією, тактичним рівнем управління армією, аж до самого низу: до рівня батальйону, роти і хлопців, які безпосередньо в окопі. Тому така от ситуація.
Скільки їх там зараз?.. Бачите, ми не знаємо, наскільки розтягнеться новий фронт, якщо буде додатковий наступ. Якщо ми говоримо про адмінмежі Донецької і Луганської областей, то перевага наша полягає у тому, що там оці півтора мільйони, про які вони говорять, у які, можливо, розростеться російська армія, – там вони не помістяться. Є критична межа, де може поміститися така кількість особового складу. І там не потрібні... Мільйон – так точно. Так, звичайно, 300 тис. військових російських уздовж Донецької і Луганської областей не дадуть нам оптимізму, і тонусом це не назвеш. Це важко, це складно. Особливо коли вони відновлюються і посилають нові бригади.
Але це як принцип ближнього бою... Я не знаю, наскільки буде коректним це порівняння, але дворові чи хлопці, які виросли у складних містах, зі складною біографією, знають, що професіонали терплять крах. Я згадую навіть бійки у парламенті, які були у скликаннях... Я, на жаль, не застав їх як народний депутат, бо дуже хотілося б узяти в них участь. То олімпійський чемпіон... Може, його хтось пам’ятає. Він виховав багато відомих помічників.
– Ельбрус Тедеєв.
– Так. Йому наш Міша Головко, який зараз голова Тернопільської обласної ради, так хорошо наваляв, не будучи професійним спортсменом... Розумієте? Тобто є ситуації, де вузька ділянка фронту, де кількість не б’є клас. І тактичні дії нашого командування – вони грають велику роль. І, безперечно, стійкість і мотивація наших солдатів і офіцерів. І відсутність такої стійкості, я сподіваюся, і мотивації з російського боку.
– Пане Сергію, а от зараз як росіяни екіпіровані? Як вони вдягнені? У що? Які у них аптечки? Чим вони воюють? Бо я знаю і бачила, що було на початку війни. Ну це, у принципі, Радянський Союз. Зараз – я знаю, що Росії не вистачає свого – вона розмістила замовлення десь, там, у В’єтнамі, щоб форму їм шили, ще щось. Ті аптечки реально просто жахливі. Тому що навіть антибіотика немає. У принципі, коли наші хлопці беруть у полон – скільки таких випадків, що там уже черв’яки у ранах в орків повзають... Тому що вони просто навіть допомоги не можуть собі ніякої надати. Ви ж, напевно, стикалися, ви бачили, спілкувалися, там, із полоненими. От що у них у голові? Про що вони кажуть? Який це рівень? Тому що, у принципі, усе, що ми бачимо, – це просто людське таке сміття, я б сказала. Тому що з нашого боку це найкращі на фронті, а з їхнього боку – ну, просто...
– Я не можу розказати вам про аптечки, чесно вам скажу. Чогось не звертав уваги. Але можу сказати, що ми взяли собі для колекції їхній проднабір. Ну, він воняє. Я не знаю, що там. Ми боїмося його відкривати. Ми взяли собі для проби. Він стоїть, там, у нас у шафі, і нашим хлопцям шкода викинути, бо це якийсь такий... Ну, не трофей, але цікавий приклад.
Але я не знаю, що у них там. Я не знаю, чи це весь такий у них набір. Тому що я знаю, що наша їжа і наш сухпай нормальний. Я це бачив і в мирний час під час зборів, і зараз: на час війни – абсолютно придатний для використання в усіх смислах цього слова. Що стосується одягу, то на бахмутському напрямку зеки, які йшли у перших рядах у грудні і січні, не відрізнялися особливою екіпіровкою.
Ми, до речі, знаєте, як вираховували, що міняється підрозділ? Коли ми бачимо у прилади дальнього бачення про те, що вони починають підбирати своїх "300-х" і "200-х", ми розуміємо, що, швидше за все, відбулася якась ротація, і на підсилення зекам і вагнерівцям прийшли якісь регулярні підрозділи. Тому що ті взагалі не цінували життя: їхня установка була зовсім іншою.
Більше того, у них було – і є – на рівні наказу: якщо ти бачиш, що у тебе товариш поруч упав і його можна врятувати, – поки ти не виконав завдання, ти нікому не допомагаєш. Тому ті брали, що можуть, перевдягалися й у наше. І особливо коли поставили завдання "любой ценой" відновити кордон, узяти Бахмут, Соледар, "а не візьмете – вам кінець", вони почали перевдягатися у нашу форму.
У нас було багато сигналів, коли заходять... І це не просто ДРГ. Бо те, що ДРГ перевдягаються і намагаються під виглядом наших військових потрапити на якусь частину нашої території, – до цього, власне, треба було звикати. Але аж до того, що вони через добу міняли розпізнавальні знаки, свої ці полоски, пов’язки, кольори... І в тому числі, звичайно, одяг. Каска, що у мене є, – мені на день народження подарували каску російську, – я б таке не одягнув.
Полонені, яких я бачив – це категорія людей "обнять и плакать". Але це не означає, що вони усі такі
– Мені розказували наші військові, що просто у них там небіжчик на полі бою свій лежить, і вони замість того, щоб цей труп забрати і поховати потім по-людськи, перше, що робили, – здирали з нього теплий одяг, на себе вдягали – і бігли далі.
– Ті полонені... Знову ж таки, я, можливо, вас розчарую, але ті полонені, яких бачив я, не належали до топів. Це була якраз категорія людей "обнять и плакать". Перший, кого я побачив на лиманському напрямку, був представник Луганщини, який узагалі намагався нам розказати про те, що він вийшов покурити, купити увечері, о 23.00, а його загребли й узяли. Вони легко здалися. Наша група зайшла. Старший пробував там чинити опір і залишився там навіки, а четверо спокійно здалися і зберегли собі життя. Але ніяких особливих військових таємниць не розказали, тому що видно було, що це якраз не самий боєздатний підрозділ був. Тому не робіть із моїх слів якихось глобальних висновків. Те, що я не бачив якихось інших полонених, не означає, що вони усі такі.
І взагалі, коли йде спілкування з військовими... Ми ж бачимо війну кожен на своєму сегменті відповідальності. Чим нижчий рівень, чим менше звання... І знову ж таки, без глобальних висновків. Високі звання, менші звання... Тобто ти гранатометник – ти бачиш свою зону відповідальності і ти не можеш знати, що відбувається на тій стороні. Усе знає ГШ. І коли навіть ідуть сигнали про те, що треба погоджувати свої виступи, інформаційне поле – це не просто так. Людина щиро може інформувати про бачене на власні очі, і він буде абсолютно, на 100%, правий, але він не буде знати, що відбувається на периметрі: на сусідній ділянці, де сусідня рота, взвод... Але реально ми бачимо по всіх ознаках, що він воював і знає, про що говорить. Це теж окрема історія. Тому про це треба питати у топпредставників ГШ. Але вони, зрозуміло, говорять менше. Тому що основне завдання – перемогти, а не проінформувати телеглядачів про те, що відбувається.
Не думаю, що в Росії буде переворот. Я б хотів, щоб наші союзники допомогли, як допомогли з бен Ладеном
– Пане Сергію, на вашу думку, хто перший змете Путіна: українська армія чи все ж таки свої якийсь заколот йому влаштують і раніше ще це зроблять? Може, якийсь військовий переворот? Чи не буде там нічого? От як ви думаєте?
– Скептично ставлюся до їхньої внутрішньої революції і навіть внутрішнього перевороту. Поки що у тій частині, що я цікавився політичним життям у Росії, – я бачу, що вони шукають Путіну типу опонента на наступні вибори. Відповідно, типу партію, яка може теоретично конкурувати з "Единой Россией" і підтягти голоси електорату, а-ля Жириновського. Але я не уявляю, що Пригожин, Кадиров – хто там у них ще з'являється? – можуть реально скласти конкуренцію Путіну. Вони представляють таку риторику, яка, швидше за все, може захопити певний сегмент електоральних симпатій. Але це не буде сегмент, який може мати більшість у російському суспільстві. Тому я не думаю, що це буде переворот. Я б хотів, звичайно, щоб наші союзники допомогли, як допомогли з [Усамою] бен Ладеном.
– А можлива така історія?
– Мені здається, що вони теж не візьмуть на себе таку відповідальність. Ми живемо у демократичних суспільствах, і нам би дуже хотілося, щоб так сталося. Тому що ті, хто пережив і знає, що це за істота, звичайно, ні перед чим би із цієї точки зору не зупинилися. А там можуть бути різні міркування: як до цього поставиться їхній виборець, а чи "не обидится", а якщо "обидится", то чи не натисне на кнопочку...
– Пане Сергію, скажіть... Ви підполковник, ви зараз на фронті. Путін, до речі, теж підполковник. Але я у вас хочу зараз...
– (Сміється) Не треба таких порівнянь. Мені у Печерському військкоматі свого часу сказали, що Петро Олексійович теж підполковник.
Скриншот: Алеся Бацман / YouTube
– Вас уже більше, ви бачите... Але я вас от про що хочу запитати зараз не як військового, не як людину, яка зі зброєю в руках захищає свою Батьківщину, а як політика, який теж захищає свою Батьківщину. От якби ви зустрілися з Путіним, що б ви йому сказали чи, можливо, зробили?
– Я нічого не скажу, що я б йому зробив, але сподіваюся, що "Лебединое озеро" б зіграв. Усі ми скучили, хто народився в СРСР, а я народився в СРСР... Усі пам’ятають цей перший канал радянський: особливо 80-ті роки, коли впродовж кількох років "Лебединое озеро" включали...
– Часто.
– Занадто часто для неокріплих піонерів-комсомольців, які не могли зрозуміти, як це: такі видатні постаті йдуть, і включають таку музику.
– А ви знаєте, що у них зараз у лютому чи в березні "Лебединое озеро"? Вони анонсували у Москві: у Большому театрі. Так що є шанс (сміється).
– Я не про те "Лебедине озеро".
– А я саме про те, про те. Я кажу: ви в Москву не збираєтеся якраз під це?
– Ой, я під російськими санкціями, по-моєму, із 15-го року. Більше всього переживав, що не вдасться біля Мавзолею шашличку посмажити. Але хто знає, чим закінчиться і коли?
– Отож, я хотіла сказати. Може, ще й удасться. А може, і скоро.
– Почнемо зі звільнення України.
– Пане Сергію, я хочу у вас запитати. Розкажіть якісь такі, героїчні, історії наших героїчних хлопців, дівчат, які ви усі ці довгі місяці спостерігаєте. От якщо просто, там, одну, дві, три, щоб наші глядачі почули.
– Ну, насправді чим більше людина зробила на війні, тим менше вона про це говорить. Це загальне правило. Із ким я не говорив із військових, які там провели достатньо багато часу, – чесно кажу: усі небагатослівні. Я б сказав навіть, косноязичні, якщо можна напівросійською сказати. От я у моїй групі воював із другом, колегою, товаришем. Він десь приблизно мого віку. І він воює без ноги. Оце для мене такий приклад героїзму. Ніколи про це не говорить і, більше того, постійно переживає, що про це дізнаються і через це його комісують. Він втратив пів ноги у 18-му році і з протезом живе. Півтора року пролежав у різних госпіталях. У 20-му році назад повернувся і по сьогоднішній день служить, і з нами абсолютно повноцінно пробув ці дві місяці. Більше того, мені приходилося його постійно стримувати від достатньо ризикованих вчинків. Тому не знаю...
Мабуть, він не захотів би, щоб я називав його прізвище. Його звати Ігор. Він десь приблизно мого віку. Але для мене це вияв просто неймовірного героїзму. У нього друга нога терпне і купа там проблем, але одні "косять", вибачте, а другі на одній нозі намагаються приховати свої явні фізичні вади, враховуючи, що у нас є ЛК, через яку мають люди проходити. Для мене великі герої – ті, хто з початку широкомасштабного вторгнення жили у ситій Європі. І по великому рахунку, хто б їм ту повістку туди привіз? Зараз тільки я дізнаюся про те, що комусь приносять повістку у лютом місяці: людині, яка служить уже цілий рік. Тобто хаос перших місяців був достатньо у цій сфері поширений. А для мене герої – які приїхали із ситої Європи. Із Польщі, Німеччини – за покликом душі – і воюють усі ці місяці і не переживають. Тому я б про такі історії говорив.
Я спілкуюся з героями, які мають "Зірку" Героя. Сьогодні я вичитав про те, що – це якийсь черкаський сайт – що 21 тис. грн герої, які мають зірку Героя, отримують щомісяця. Чи це доплата для області, чи це загальнодержавна – я, чесно кажучи, не готовий вам сказати. Поцікавлюся. Але точно вони не про це думають. Абсолютно нормальні люди, комунікабельні, ніколи про це не скажуть. Як і мені ніколи не хотілося говорити на війні, що я народний депутат. Це, звичайно, не те порівняння. Мені до цих героїв ще копати й копати, відверто вам скажу. Тому коли, там, десь у соціальних групах, у Facebook хтось емоційно пише, що десь я до того числа належу, я кажу: "Ні. Повірте мені: є набагато більші герої". І їхній героїзм у тому й полягає, щоб системно, постійно, зціпивши зуби, не розповідаючи про це нікому... Є такий один рід військ, де слоган узагалі такий: "Тихо прийшов – тихо пішов" (ідеться про війська Сил спеціальних операцій ЗСУ. – "ГОРДОН").
Усі російські зрадники, які в нас засвітилися, знайдуть свою могилу. Це буде згідно з нормами воєнного часу, утилізація без емоцій
– (сміється) А ми потім радіємо.
– Повірте мені: при зустрічі з достатньо великим колом російських зрадників, які у нас є... Ми відстежуємо їх, намагаємося стежити за їхнім життям у тому числі. Усі, хто засвітилися, – усі знайдуть свою могилу. І це буде точно не пафосний виступ із попередженнями. Це буде згідно з нормами воєнного часу, утилізація без емоцій. І ми, можливо, потім дізнаємося, що комусь за щось щось дали: якусь нагороду. І це, мабуть, правильно буде.
– Пане Сергію, думаю зараз, під час інтерв’ю, – питати чи не питати, але тема надважлива. Ви знаєте, напевно, що буває, і всюди є погані люди, але найголовніше – це реакція на цю тему і висновки. От дивлячись на те, що ви народний депутат, а не просто зараз людина, яка воює, я все ж таки запитаю у вас. Як ви відреагували на ті корупційні скандали у Міноборони, які прокотилися країною останнім часом? Що ви думаєте?
– Я вже не буду повторяти своїх помилок чи, там, емоційної складності, тому що дуже важко пояснювати ці історії речитативом правильним. В інтерв’ю колегам, про яких ми почали говорити – "Цензору", – я назвав їх таким... Ну, матюкався.
– Таким словом, на яке вони заслуговують. Хто вони є.
– Це жахлива історія. Я порівнюю ситуацію, як системно йдуть обмеження щодо військових, особливо – військових, які були мобілізовані. Може, хтось пам’ятає: у липні, по-моєму, це відбулося, коли було мобілізовано багато людей, чоловіків і жінок. І вони отримали дві зарплати: одну зарплату платили за попереднім місцем роботи – середня зарплата, – і армія їм платила гроші. Потім ішла надбавка в залежності від місця перебування цього військового. Чим ближче до окопів, тим вона була більшою. Спочатку скоротили першу зарплату, потім – нещодавно – обмежили премії.
Іде обмеження з поясненням про те, що у бюджеті бракує коштів. І частина людей це розуміє. Тому що видатки дійсно величезні у межах усієї держави. А війна може тривати ще багато часу. Потім іде жорсткішання санкцій по відношенню до тих, хто, знову ж таки, на передку, за проступки, які в умовах мирного часу трактувалися б зовсім по-іншому. За те, що людина покидає поле бою, мають бути санкції, але не такі, як зараз. За дисциплінарні якісь, там, вчинки... Тобто ідуть по відношенню до тих, хто вже воює. А більшість тих, хто воює на передку, – я хотів би наголосити – це люди, які добровільно приїжджали з-за кордону, які пішли у перших рядах до військкоматів... Так, до них потім почали додавати мобілізованих, які, може б, і не хотіли служити, але отримали ці повістки і гідно себе повели: замість того, щоб "косити" і придумувати собі якісь хвороби, почали служити. І коли цим людям, які по сім-вісім... От мій брат. Я зустрів під Бахмутом свого брата. Двоюрідний брат, але ми як рідні були в житті. Я сам у родині виріс, і у нас вікова різниця, яка робить достатньо близькими людьми. Тобто з 12 місяців війни він дев’ять провів на передку. І от він чує про те, що виграла фірма, яка має статутний капітал 1 тис. грн, контракт на 10 млрд грн. Усі ж дорослі люди, усі розуміють, що мова йде про пустишку, і не обійшлося про чиїсь інтереси. Це просто критична історія, це просто жахлива історія, яка демотивує людей. І хочеться тим, хто там давно, прийти навести лад. А вони не можуть, тому що ворог номер один – це Росія.
І абсолютна більшість людей, які б в інших обставинах були б уже і під Офісом президента, під Міністерством оборони, під Кабміном і Верховною Радою, зараз цього не можуть зробити, тому що ворог номер один – Росія. І треба бути зараз в окопах. Зверніть увагу: практично все коло мого спілкування, з ким я в політиці останні 10 років, – практично усі там у різних структурах, у різних підрозділах, на різних ділянках. Але усі ці ділянки максимально наближені до фронту. Ну, велика кількість людей. І загиблі із цього кола. Це політично активні люди з активною громадською позицією.
І те, що відбувається, і корупція – викликає величезну кількість запитань. З одного боку, нам говорять про єдність... А яка тут може бути єдність? Із другого боку, нам говорять про те, що треба зціпити зуби, коштів немає у країни, а у нас робляться... Знов робилися дороги. Я сам це бачив на власні очі. Треба, можливо, десь робити, але не там, де завтра знову може прилетіти ракета. Ну, далі зупиніть мене. Бо я щось можу наговорити таке, що потім мене будуть сварити.
Бій за Крим буде запеклим. Крим нашпигований зброєю. Я думаю, що там і ядерна зброя є
– На вашу думку... Найголовніше запитання було, є і залишається: коли наша перемога? Коли, як ви думаєте, уже зможемо святкувати нашу перемогу? І до чого усім українцям треба готуватися?
– Мені б як політику хотілося сказати, що перемога скоро. Але мені здається, це буде не скоро ще. Бачте, ця: мабуть, депутатська, і не тільки депутатська – історія з публічною політикою спонукає декого говорити те, що подобається людям. А людям подобається сподіватися, що мир настане завтра, що це завтра здобуде якась каста добре оплачуваних людей-військових, які в умовах професійної армії будуть здобувати перемогу, а люди будуть жити своїм повсякденним життям. Ні. Це бажання подобатися, мені здається, і спонукало владу тоді, коли треба було говорити людям правду і говорити неприємні речі – не про відпочинок... Це вже сьогодні загальновідомі усім фрази: про шашлики, про те, про се.
Треба було говорити про бомбосховища, треба було місцеву владу напрягати ці бомбосховища масово робити, центральним органам влади треба було робити. Людям треба було роздавати інструкції, готуватися до ракетних обстрілів і до усього того, що ми сьогодні бачимо.
Тому зараз я б казав людям: не чекайте завтра ще нашої перемоги. Краще я буду поганим прогнозистом, але поки ми не отримаємо зброї дальньої дії, ми через окопи не зможемо поламати кількісно переважаючу на сьогоднішній день армію Росії. Зрозумійте мене правильно. Ще місяць не пройшов, як західні партнери почали говорити про те, що дадуть нам різні типи зброї: починаючи від танків і закінчуючи ще не обіцяними, але анонсованими літаками.
Росія не щезне. У них будуть родини, які будуть згадувати про цих своїх загиблих, вони будуть культивувати бажання реваншу. І це буде друга частина. Я думаю, що ми можемо максимум розраховувати на відновлення територіальної цілісності нашої держави, але це не буде означати перемогу
– Винищувачами.
– Винищувачами. Тобто ще місяць тому ми тільки могли про це мріяти. Зараз почалися сигнали про те, що це будуть ракети дальньої дії: там, до 400 км. Якщо це станеться, тоді, повірте, наші можливості покращаться. Але бій за Крим буде запеклим. Крим нашпигований зброєю. Я думаю, що на 100% чи 99,9% там і ядерна зброя. І це будуть дуже складні бої. Бачте, ми так звикли: що ми тримаємо Бахмут, тримаємо донецький напрямок стільки часу. Вдумайтеся: це з липня місяця. Це сім-вісім місяців постійної війни, постійної крові, постійних загиблих.
Я розумію, що ми говоримо про їхніх загиблих, але і наші загиблі є, і наших загиблих достатньо багато. Подивіться: немає сьогодні, мабуть, жодного села, де не ховали якогось українського героя. Тому це довга, тривала боротьба. Максимум, на що можна сподіватися, – що нам удасться дійти до якогось, там... Ну, це не перепочинок. Бачте, що б я зараз не сказав – воно не буде на 100% відповідати.
Нам треба досягти відновлення територіальної цілісності нашої держави. Але Росія ж то залишиться. Хай вона, там, розпадеться... Усякі різні є інтерпретації, що буде. Росія залишиться. Їхнє суспільство, яке, ви знаєте, ставиться до нас... Ми все дивувалися... Пам’ятаєте, рік-два-три тому робили соціологічні зрізи ставлення українців до росіян і росіян – до українців? Критично які не відповідали один одному.
Незважаючи на те, що війна точилася із 14-го року, у нас була величезна кількість людей, які продовжували ставитися до них як до "братьев", назвемо це так. Міський голова Сміли на початку вторгнення щиро в якомусь прямому ефірі розповідав, що "мы думали, что вы братья". Ну які "братья"? Із 14-го року йде війна. Уже можна було якось так, більш адекватно, ставитися до цієї ситуації. Але велика кількість таких людей у нас була. І тільки зараз люди починають розуміти – зрозуміло, під впливом яких жорстких обставин, – що це не так.
А в них системно розкручувалася ця історія багато років. Куди вона щезне? Не щезне. Зараз їх, там, 130 тис. лежать у нашій землі. Сподіваюся, до кінця цього року буде лежати втричі більше. Але у них будуть родини, які будуть згадувати про цих своїх загиблих, вони будуть культивувати бажання реваншу. І це буде друга частина. Я думаю, що ми можемо максимум розраховувати на відновлення територіальної цілісності нашої держави, але це не буде означати перемогу.
Бо перемога – це перемогти ворога у його логові. Перемога – це та перемога, яка була 45-го року, коли на Рейхстазі з’явився радянський червоний прапор, з’явилися прапори США, Великобританії, Франції. От перемога. І тільки тоді можна прогнозувати на 10–20, можливо, років зміну ситуації. А ми максимум, на що можемо мріяти – і нас до цього підштовхують наші союзники, – це відновлення територіальної цілісності. І навіть говорять, знову ж таки: "А давайте Крим – по отдельной программе. А давайте вийдемо на межі 24 лютого 2022 року". Ні, треба виходити на межі України 91-го року, але пам’ятати, що доки Москва не впаде, ми завжди будемо жити у стані як мінімум підвищеної небезпеки, а максимум – постійних воєнних конфліктів із нею.
Фото: rudyk.org
– Пане Сергію, те, що ви кажете, – це підтверджує вашу тезу про те, що треба їхати на шашлики: у Кремлі смажити. Так? (сміється).
– Може, для тих, хто вегани, можна і ці... Грибочки.
– Можна. Знаєте, як за анекдотом: хоч шашечки, але їхати треба.
– Під час зборів літніх 21-го року в нас було тренування спуску із трьох-п’ятиповерхівок на стропилах. Ну, готувалися до війни. І коли ми там це зробили, хтось зняв відео, і я зробив маленький ролик: я на другу частину спуску наклав музику відомого українофоба, коли він це, мабуть, ще не усвідомлював, хоча хто його знає? – Михалкова – "Я иду, гуляю по Москве".
– (сміється).
– Я так спускаюся і, знаєте (наспівує): "на-на, на-на, на-на-на-на-на-на..." Я, там, показав людям, але мені здається, ті, хто не народилися в СРСР, той фільм – не факт, що бачили. Не всі зрозуміли, але...
– Асоціації одразу.
– Так. Але є люди, які пам’ятають це і з задоволенням це повторять.
– Пане Сергію, я вам дуже дякую за це інтерв’ю. Дякую за те, що ви робите. Бережіть себе, бережіть Україну. І слава Україні.
– Героям слава. Дякую вам.
