$40.64 €43.47
menu closed
menu open
weather +20 Київ

Перман: У Донецьку я працював на Брагіна. Якось прийшов до нього й запитав: "А хто такий Алік Грек?" З мене ржали кілька місяців G

Перман: У Донецьку я працював на Брагіна. Якось прийшов до нього й запитав: "А хто такий Алік Грек?" З мене ржали кілька місяців Перман: Уперше за 50 років життя мені соромно розмовляти не державною мовою. Мені соромно говорити москальською
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

Як зароджувався концертний бізнес у Донецьку і скільки заробляли організатори концертів на початку 90-х років; чому Юрій Шатунов їздив у готелі мопедом і як Євген Леонов паралізував роботу донецького ринку; чому Ані Лорак – тупа, а Андрій Данилко – геніальний "творчий задрот"; як і коли може закінчитися війна Росії проти України й чому в росіян немає світла в кінці тунелю. Про це, а також про знайомство з Віктором Цоєм і Романом Віктюком, Ахатем Брагіним і Рінатом Ахметовим, обман Петра Порошенка й порятунок України Володимиром Зеленським в інтерв'ю засновнику видання "ГОРДОН" Дмитрові Гордону розповів український продюсер Сергій Перман. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Мама дуже любила концерти, брала мене із собою. І я завжди мріяв опинитися за лаштунками, мені було цікаво спостерігати за лаштунками, що там відбувається

– Сергію, доброго вечора.

– Доброго вечора, Дімо.

– Незважаючи на те, що ти майже все життя розмовляв російською мовою, ти перейшов на українську.

– Намагаюся.

– Але я, оскільки нас буде дивитися багато людей в усіх частинах світу, які ще досі, на жаль, не розуміють української мови, то я б хотів, щоб ми розмовляли сьогодні російською.

– Так, давай спробуємо.

– Сергію, ми з тобою товаришуємо… Скільки років? 25 точно?

– Чверть сторіччя.

– Так. Стільки було гарного за цей час… Ти один із небагатьох людей, носіїв цікавої інформації. Переконаний, що наші глядачі не зможуть відірватися від інтерв'ю.

– Дімо, хочу сказати, що не всю інформацію я готовий сьогодні розповісти. Як пожартував один мій знайомий, у якого я запитав, чому ви не пишете мемуарів: "Не можу, багато хто ще живий". Але я хотів би почати з іншого. Дімо, я дуже цікаво почуваюся – і дивно, і бентежно, – тому що якихось 15 років тому я був продюсером цієї програми. І завдяки тобі я познайомився з такою кількістю легендарних людей… Для мене сьогодні наша зустріч – це особливе хвилювання.

– Повернення в минуле.

– Дякую тобі щиро, що запросив. Я, готуючись до нашої зустрічі, виявив, що останнє інтерв'ю, яке я давав, було твоїй дружині Олесі. Після цього багато було пропозицій і прохань, але якось мені не хотілося. Але дати інтерв'ю тобі – це велика честь.

– Сергію, дякую. Ти мені цікавий насамперед тим, що ти один із небагатьох яскравих людей, які зробили себе самі. Народився без золотої ложки в роті. У тебе не було "козирних" тата й мами. У тебе не було передумов відбутися. Але ти став значною людиною, ти зробив себе сам. Мені дуже цікаво простежити цей шлях, тому що він для когось може бути доленосним, показовим і цікавим щодо досягнення особистих цілей. Ти народився в Донецьку.

– Так. У простій сім'ї. Ну як, за радянських часів, це не проста сім'я. Мама – інженерка, тато – у ті часи, ти знаєш, їхали на заробітки…

– Угу.

– Тато поїхав до Якутії – мама відмовилася їхати. І їхній шлюб розпався. Мені було два роки, коли тато поїхав. А в іншому все, як і в більшості радянських людей. Мама – інженерка на скромну зарплатню. Тато сплачував аліменти справно. Наша сім'я – мама, бабуся, мій брат і я – жила у звичайній квартирі.

– Це хрущовка чи панельний будинок?

– Це була хрущовка, але хороша, трикімнатна. Дідусь був ветераном війни. Він помер, але встиг отримати квартиру. Він був прикутим до ліжка 20 років – мав страшну форму діабету. Ми жили у звичайному районі, але в гарній трикімнатній квартирі на першому поверсі. І все було б нічого, але мама захворіла й померла, коли мені було 14 років. І на цьому дитинство моє закінчилося. Із цієї миті я був сам по собі. Я не знаю, як би склалася моя доля, якби була жива мама, але я б, мабуть, зараз усе віддав, щоб змінити ситуацію. Але, на жаль, нічого не повернути. Мама померла – і я почав працювати. Я починав ще коли мама була жива, вона дуже любила концерти, брала мене із собою. І я завжди мріяв опинитися за лаштунками, мені було цікаво спостерігати за лаштунками, що там відбувається.

– А які концерти ти пам'ятаєш із дитинства?

– Усіх радянських виконавців, які на той час були популярними… Чомусь дуже добре пам'ятаю Ірину Понаровську. Едіту Станіславівну П'єху. Усі практично радянські зірки тих років були в Донецьку.

– Мами немає. Тато?

– Із татом я бачився двічі в житті. Мама ніколи не тримала на нього зла, ніколи про нього погано не говорила, бо він справді поїхав до Якутії, він чекав на неї кілька років, кликав її. Мама категорично відмовлялася виїжджати туди. У якийсь момент він знайшов собі прекрасну жінку. Я з нею один раз бачився, коли мати померла. Вони на той час жили в Новоросійську, і вони мене забрали на місяць до себе. Потім уже в Києві в мене пролунав дзвінок: "Сергію, привіт, це тато". А для мене слово "тато" – ну немає такого слова в моєму лексиконі, тому що я ним ніколи не користувався. "Це тато". Це було за сім років до його смерті – я випадково дізнався, що він пішов. Ось і все наше спілкування.

– У тебе не було бажання з ним спілкуватися?

– У мене не було слова "тато" в житті, я не знав, що таке батько. Бажання може виникати, коли ти знайомий із чимось. Хочеться цукерку з'їсти смачну, бо ти знаєш її смак. А я не був знайомий із батьком, у мене ніколи не було батька, і тому не те, що не було бажання… Я не знав, що це.

– Зараз, коли ти стільки досяг у житті, тобі хотілося б, щоб мама й тато бачили це?

– Мені не дуже важливо, щоб вони це бачили, але мені дуже хотілося б, щоб мама і бабуся були поруч. Я був не найслухнянішим хлопчиком, але вони мене любили таким, яким я є… Не тому, що я чогось досяг, а тому, що мама – це людина, яка тебе любить завжди безумовно. І мені дуже хотілося б, щоб мама була поруч. Бабуся завжди говорила: "Коли мене не стане, лікті будеш кусати". І вона цілком мала рацію. Тому, звичайно, я б усе віддав, щоб хоча б частину провести з мамою. Вона пішла, коли їй було 40 років...

Перман: У Донецьку я працював на Брагіна. Якось прийшов до нього й запитав: Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– Онкологія?

– Так, онкологія. У неї був рак крові. І зараз, коли мені майже 50, я розумію, якою молодою вона пішла.

– Вродливою жінкою була, так?

– Вродливою жінкою, так. Але на той час гематологія погано лікувалася. Вона рік лежала в лікарні. Окрім неї, було шестеро жінок у палаті, до того ж не простих – були дружини серйозних людей. Вона відійшла останньою. Відійшли всі. Тобто тоді гематологія – це невиліковна хвороба.

– Брат є?

– Брат є, він живе понад 20 років у Португалії. Він кухар.

– Ви спілкуєтеся?

– Я не можу сказати, що ми часто спілкуємося, але спілкуємося. У дитинстві ми не дуже дружили. Він на п'ять років старший за мене… Але це моя єдина й найближча рідна людина. Звісно, ми спілкуємося. Він розлучився, колишня дружина й дочка живуть у Криму. І в мене є підозри, що вони просякнуті російською пропагандою, хоча я дуже люблю свою племінницю. Ну, так склалося.

– Донецьк, коли ти ріс, що це за місто?

– Це було місто дуже гарне, дуже зелене, бо кепська екологія – засаджене тополями. Це ж шахтарська столиця Радянського Союзу була. У Донецьку в той час, коли я розпочинав як концертний адміністратор, було дуже гарне постачання.

– М'ясо було, ковбаса була.

– Якщо ти дружив із завідувачем гастронома, то ти міг собі багато чого дозволити. Але було добре постачання, бази… Хоч це було суворе шахтарське місто, воно вирізнялося на тлі багатьох міст. Донецьк був дуже гарним і дуже комфортним для життя. Можу сказати, що я виріс у комфортному місті. Я часто згадую Донецьк.

– Ти сказав слово "бази", і я згадав: наприкінці 80-х – на початку 90-х артистів топрівня вважалося гарним тоном привезти на базу.

– Так.

– Ти їздив на базу? Я пам'ятаю, їздив від золотих баз до шубних баз.

– Усі свої гонорари за концерти артисти залишали…

– На базі.

– Окрім того, у мене навіть були випадки, коли я потім літав до них і забирав гроші, бо їм бракувало. Від трусів, шкарпеток до діамантів. Це все купували там. Пилососи, домашні капці, взуття Salamander.

– Ким ти хотів стати в дитинстві?

– Я хотів стати кимось, хто з артистами поряд. Мама водила мене на концерти, й мені завжди було цікаво, що відбувається з того боку сцени. Тому жодних інших мрій у мене не було. І коли одного разу – ще мама була жива – я опинився сам на концерті… Мені було, напевно, 12 років, і зі мною поряд опинилася жінка, ми розговорилися… Виявилося, що це Людмила Василівна Астрова, дружина Германа Івановича Астрова, який очолював один із перших концертних кооперативів Радянського Союзу при Донецькій філармонії. І ми потоваришували, вона мене запросила на якийсь концерт, а потім мені дали якесь доручення, і я із задоволенням був хлопчиком на побігеньках. Отак усе й починалося.

– Освіти водночас не було фахової?

– Ні, я насилу закінчив школу. Упродовж останніх років узагалі не хотів навчатися. І потім, коли мами вже не було, друзі-подруги мене силою впхнули в професійне училище – я навчався на кухаря-кондитера. Насилу довчився.

– Серйозна людина.

– Так. Тому все, що я маю, – це середня освіта кухаря-кондитера. Із вищою освітою в мене вже не склалося. Мені треба було працювати, забезпечувати себе.

– Зараз не хочеш надолужити?

– Хочу. І зараз я перебуваю в процесі. Це все дуже неправильно, я не пишаюся цим. Я вважаю, що людина повинна мати освіту. Пам'ятаєш, у Жванецького: "Синку, освічена людина завжди краща за неосвічену".

– Так.

– Тому як склалося, так склалося, але освіту треба мати. Ось ти дуже освічена людина.

– Я?

– Так.

– Це помилка.

– Ну ні.

– Київський інженерно-будівельний інститут. Усе.

– Бачиш, нас навчав час, люди поряд із нами. Але мені дуже багато дали книжки.

– Я зрозумів, що дуже часто неосвічені люди досягають набагато більше, ніж освічені. Діти, не слухайте мене зараз.

– Є такі приклади. Зрозуміло, якщо брати загальну статистику, це дуже невелика кількість людей.

– Ну, я бачив багато яскравих людей, які не мали взагалі освіти.

– Дімо, були інші часи. У нас не було інтернету, у нас не було такої кількості різноманітних речей. У нас було дві програми центрального телебачення й один фільм, який транслювали тиждень. Я читав по п'ять книжок на тиждень. І вся моя освіта, усе, що я розумію, мої принципи – це все з книжок.

– Я думаю, левова частка твоєї освіти – це зустрічі із чудовими людьми.

– Половину того, що я знаю, я взяв із книжок. Іншу половину – від зустрічей із людьми. Мені пощастило зустрічатися з великими, цікавими, освіченими, інтелігентними, розумними, мудрими людьми. Це правда.

Особливості шоу-бізнесу на початку 90-х? Гроші були шалені. Я бачив, коли гроші просто струшували з валіз на великі столи, щоб порахувати

– Сергію, твій шлях у шоу-бізнес розпочався з дрібних доручень…

– Так. У першому концертному кооперативі України. Гастрольно-концертне бюро "Астра" він називався. За прізвищем Астрова Германа Івановича, Людмили Василівни. Це мої вчителі. На жаль, вони обоє вже пішли з життя.

– І потихеньку-потихеньку тебе почали підпускати до великих концертів. Скільки років тобі було?

– Я був адміністратором із занесення хвостів. Це років 12–13… Ну, я високий був хлопчик. Я, до речі, обдурив їх, що мені вже 16 – ніс кілька років свій паспорт, і так його не доніс. Я займався зустріччю артистів… Занесення хвостів. Усі були задоволені.

– Хто був першим артистом, якому ти заніс хвіст?

– Дімо, ми живемо в такі часи зараз, що я не дуже розумію, наскільки правильно це взагалі згадувати.

– Тоді було одне життя – зараз інше. Але нинішнє життя не може стосуватися наших спогадів.

– Я не живу спогадами. Мене цього навчив один наш спільний друг, не називатимемо його імені. Не треба жити спогадами – треба жити сьогоднішнім днем і трішечки завтрашнім ранком.

– Як співала Едіта Станіславівна: "Нам рано жить воспоминаниями".

– З Едітою Станіславівною було пов'язано багато цікавих моментів. Маша Распутіна, Сєров, Леонтьєв... Я не пам'ятаю, хто перший... Гурт "Браво".

– Маша Распутіна зіганула, Сєров зіганув. Ось так зараз.

– Ось зараз усе почнеться.

– Ти починав, я так розумію, 1987–1988-го… 1987 року вийшов відомий указ Горбачова про кооперацію в СРСР. Закон, який уперше за довгі роки дозволив офіційно заробляти великі гроші. І тоді чи 13%, чи 20% платили державі з валу.

– Цього я не пам'ятаю.

– Решту ділили як хотіли. І люди шалено збагачувалися. Перед тобою один із них. Просто я вже розповідав багато разів про сумки – уся квартира в сумках із грошима.

– Я був адміністратором в "Астрі", яка проводила, окрім концертів... Дуже популярними на той момент були всілякі люди якихось спеціальних можливостей. Чумак, Кашпіровський, Марія Стефанія. Я пам'ятаю, палаци спорту ломилися, по два-три сеанси на день.

– Сергію, це я до вас приїжджав.

– Так, ми тоді з тобою знайомі не були, але тепер я вже дізнався, що то був ти. Але цікаво було. У Донецьку, Сєвєродонецьку ломилося все, це був дивовижний час. Я свою бабусю водив. Бабусі так допомагала Марія Стефанія. Вона в це вірила!

– Тоді ж іще була жива й активно працювала плеяда відомих радянських адміністраторів, які відсиділи. 1984 року почалися гучні процеси над адміністраторами Смольним, Гільбо… У Києві працювала Нінелла Аганезова. Вони відсиділи по п'ять – сім років. І перебудова їх випустила. Вони були дуже шанованими, найкращі артисти з ними працювали. Вони не здали нікого – пішли у в'язницю. Ти спілкувався з ними?

– Зі Смольним, так. Він був легендарною людиною. Юрій Шмільович – так. Айзеншпіс – так. Ми багато спілкувалися. Махмуд Алісултанович Есамбаєв.

– Угу, гарна людина.

– Так, дуже цікавий дядько був. Юрій Шмільович…

– Він завжди ходив у шапці.

– Так, тому що в нього була дуже потворна лисина, і він шапки, навіть коли в басейн ходив, не знімав.

– У нього був червоний піджак і зірка Героя соціалістичної праці.

– Так, і 100-відсотковий зір, і свої зуби. Він стежив за здоров'ям. І тому він прожив велике життя. До останніх днів він пишався.

– Він був великим чеченцем. Коли розпочалася Перша чеченська війна, у нього розбомбили будинок. І всі коштовності, картини, подарунки всіх великих правителів світу... Мені розповідав Віктор Черномирдін, як був бенкет, і він каже: "Махмуде, ну скажи кілька слів". Встав Есамбаєв із чаркою горілки й сказав: "Я хочу, щоб здох Грачов". Пауза... "А хто не вип'є – нехай сам здохне" (сміються). Ось це був Махмуд Есамбаєв.

– Так, він був сміливим, по слово до кишені не ліз.

– Сергію, які особливості шоу-бізнесу кінця 80-х – початку 90-х?

– Головна особливість – це не називали шоу-бізнесом. Зараз такі часи, що шоу є – бізнесу немає. А тоді це все тільки зароджувалося.

– А тоді не було шоу – був бізнес.

– Так. Але особливості пов'язані насамперед із тим, що зараз ера технологій – тоді нічого не було. Тоді було більше можливостей… Я не можу тобі відповісти на запитання про особливості, окрім технічних, але я дуже добре пам'ятаю: люди, маючи зарплату 150–200 руб., усі ходили на концерти. Пугачова, Леонтьєв заїжджали, по 10 палаців спорту.

– Антонов.

– Навколо філармонії, коли відкривали продаж квитків, кінна поліція охороняла, бо черги колами обмотували – неможливо було потрапити. Гроші були шалені. Коли "Ласковый май" з'явився, ми робили кілька стадіонів у Донецьку. А популярність Юри Шатунова була така, що ми його поселили в готелі "Шахтар" на третьому поверсі – і в перший день повибивали скло… Ми його переселили на останній поверх. І він не міг вийти з готелю, бо тисяч п'ять дівчат божевільних ночували й днювали під готелем. У нього був маленький мопедик, і він виходив із номера і на мопедику катався коридором, бо навіть на вулицю вийти не міг.

– На мопедику.

– Так, дитина. На мопеді. І це були, звісно, часи неможливі. Я не був організатором цих концертів – я був адміністратором, але я бачив, коли гроші просто струшували з валіз на великі столи, рахували…

– Я запам'ятав інше: як гроші струшували на підлогу. І вони на метр у величезних гримерках лежали на підлозі. Оце час був!

– Так усе й було.

– Деякі люди можуть подумати: "Що він вигадує?"

– Ні-ні, я це бачив на власні очі. Я до тих грошей не мав жодного стосунку в ті часи, але я заробляв непогано.

Перман: У Донецьку я працював на Брагіна. Якось прийшов до нього й запитав: Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– Скільки ти тоді заробляв?

– Я не пам'ятаю скільки, але мені на все вистачало. Тоді особливо не було на що витрачати. За кордон ми не їздили. Квартира в мене була мамина. На моє дитяче, юнацьке, підліткове життя вистачало. Я навіть смітив грошима: з друзями їли смачно.

– Ти згадав "Ласковый май". Феноменальна історія, звісно. Андрій Разін мені в інтерв'ю розповідав неодноразово про цей феномен: коли вони взяли з дитбудинків – і цей проєкт вистрілив. А потім вони вигадали фанеру, а потім стали тиражувати "Ласковый май".

– Почався чос схожих хлопчиків, але співали під одну й ту саму фонограму.

– Ось що таке, коли не було інтернету.

– Так.

– Зараз би це вже миттєво…

– Потягами розносилися касети по Радянському Союзу.

– Так. Так.

– І в них була феноменальна популярність.

– З Андрієм Разіним і з Юрою Шатуновим ти спілкувався?

– Так.

– Що це за люди?

– Андрій Разін – великий авантюрист. Десь – аферист, десь – авантюрист. Мої перші самостійні роботи адміністратором – курс по Луганській області: Сєвєродонецьк, Луганськ. Іноді – Комунарськ, Алчевськ. І я всю роботу як представник компанії організовував, і в мене були саме Алан Чумак, "Ласковый май"... Це те, що я добре запам'ятав, бо багато цих концертів було. Ми тоді спілкувалися з Разіним. Навіть можу сказати, що ми були в добрих стосунках до моменту, коли стався один випадок… Концерт у Луганську чудово пройшов, а наступного дня – Сєвєродонецьк. Мобільних телефонів тоді не було. Я з колективом виїхав у Сєвєродонецьк автобусом, а Разіна мали підвезти до концерту. Ми приїхали, я дивлюся – люди здають квитки. Зателефонували з Луганська – Разін сів на літак і полетів. Потім я дізнався через що. І на цьому наше спілкування з Разіним припинилося. Окрім одного випадку: мені треба було в Мінськ. А Разін у якийсь момент зачарував чи то доньку Шушкевича, голови Верховної Ради… Словом, він став головою комітету у справах молоді. І я йому зателефонував: "Ти мене пам'ятаєш?" – "Пам'ятаю". – "Я хочу приїхати в Мінськ". – "Ну приїжджай, тебе зустрінуть". Я приїхав, мене урядовий ЗІЛ зустрів, поселив у найкращому готелі, я там провів чудові три дні, і більше ми ніколи не спілкувалися, хоч він борг віддав, скажімо так.

– Що цікаво: Андрій Разін поїхав із Росії, живе в Маямі.

– Так? Я не знав.

– Так, виїхав із Росії ще перед війною. Живе в Маямі. Розумний виявився.

– Антивоєнна позиція?

– Ну, він не виступає. Але в Маямі живе, а не в Росії.

– Ну, це теж багато про що свідчить.

– Юра Шатунов, навіть дорослий, був великою дитиною?

– Я не спілкувався з ним, коли він був дорослим. Я спілкувався з ним, коли він був ще підлітком. Ось хто з ним спілкувався, то це Андрій Данилко. Вони дуже дружили. Данилко був великим фанатом Юрія Шатунова.

– Так, я знаю.

– Із дитинства виріс на його творчості.

– А чому помер Юрій Шатунов так рано?

– Ну, наскільки я знаю, із серцем були проблеми. Я можу зараз помилятися – я не дуже стежив. Але він жив тим життям, яке хотів. Він спробував неймовірної слави, популярності й втомився від неї уже років до 20.

– Так. Дитиною.

– У нього була дружина, по-моєму, дитина. Він жив у Німеччині, наскільки я пам'ятаю. Потім він чогось вирішив знову поспівати… Але тоскно там, у Німеччині, йому, звісно, було.

– Без слави й популярності.

– Так. Але не було в нього жаги слави, не був він пихатим. Тому йому всього вистачало. Але в якийсь момент, напевно, захотілося. Я думаю, що це проблеми зі здоров'ям – там більше жодних таємниць немає.

– Перед тобою сидить людина, яка 1990 року за кілька місяців до загибелі Віктора Цоя взяла в нього інтерв'ю. Ти працював із Цоєм?

– Так. Перед тобою сидить людина, котра за кілька місяців до загибелі Цоя з ним була як його адміністратор. Це 1990 рік, Донецьк. Гоша Кузнєцов, Толік Сиротюк вигадали великий фестиваль "Муз-Еко 90". Це був телемарафон, який тривав 12 годин, по-моєму, на "Первом канале". Це був концерт усіх зірок.

– Нічого собі!

– І я був адміністратором. І один з артистів, яким я опікувався, – Віктор Цой. Я з ним провів добу практично.

– Відлюдькуватий, мовчун?

– У мене не залишилося приємних спогадів від спілкування з ним.

– От дивно.

– Не залишилося, ні. Він був дуже талановитим артистом, який написав і виконував геніальні пісні, які досі живі й актуальні.

– Так. "Перемен требуют наши сердца".

– Я думаю, у Росії ці пісні завжди будуть на злобу дня. Але приємних спогадів від спілкування з ним не залишилося.

– Дивно, правда?

– Так. Хоча доторкнувся до історії. Він – легендарний артист.

– У ті роки була мода привезти найкрутіших західних зірок…

– Це пізніше.

– Напевно, 1993-й чи 1994-й…

– 1994–1995-й...

– У Москву привезли навіть Майкла Джексона. Ти з Майклом Джексоном не перетинався?

– Ні. Тоді багато концертів було, багато західних зірок приїжджало в Донецьк. Із закордонними артистами я мало перетинався. Єдине, що я зараз можу згадати, – Тото Кутуньйо. Але в Києві вже я потоваришував із Мірей Матьє, велика легенда. Я три дні провів із нею – вона до мене пройнялася повагою.

– Із кінця 80-х і до середини 90-х лютував рекет, а навколо концертного бізнесу крутилися величезні гроші.

– Дімо, вибач, що не дав тобі закінчити. Я на той час не був організатором, я був адміністратором у компанії, яка займалася організацією концертів. Тому мене милувала доля, і я ніколи із цим не стикався. У мене були якісь дрібні: коли міняєш $100, у тебе заламали купюру... Але по-великому я не мав стосунку до грошей.

Я покурив у туалеті в літаку. На мене склали протокол, зустріла міліція в аеропорту. А в мене $100 тис. у трусах… Мене доправили до відділення. Ти не розумієш, що зі мною було – передінфарктний стан. Вони б мене вбили за ці гроші... Про мене б ніхто не згадав, мене б ніхто не знайшов

– Чи були такі ситуації, коли тебе кидали на гроші?

– Радше концертні організатори кидали на гроші артистів. Такого знаю багато.

– І артисти кидали організаторів.

– І артисти кидали… Ми працювали із серйозними артистами з репутацією – таких ситуацій я не пам'ятаю. У мене були дрібні такі моменти. Звісно, були історії. Але це не заслуговує на нашу увагу…

– Ти, напевно, пам'ятаєш: спочатку артисти приїжджали, їм не платили передоплати. Вони приїжджали на касу, на відсотки.

– По-різному.

– А потім почалася передоплата.

– Усе було по-різному.

– Ну розкажи.

– Були й передоплати, які я возив зокрема. Це залежно від того, які були взаємини між організатором й артистом. Могли бути довгі історії взаємин, і тоді порядність була на іншому рівні все-таки. Бувало, я возив передоплати. Але я не маю жодних історій кидалова. Або я зараз згадати не можу.

– Найбільший гонорар, який ти колись привозив артисту? Можеш не називати кому.

– Гонорару не пам'ятаю. Я пам'ятаю лише один випадок. Маша Распутіна скупила магазин "Рубін" на площі Леніна в Донецьку... Вона дуже любила діаманти. Вона скупила якусь неймовірну кількість каміння, і я їздив до неї забирав гроші, бо вона залишилася винна ще.

– У Москву?

– Так. А ще в мене випадок був – я віз $100 тис. Це як зараз, мабуть, $10 млн.

– Кому віз?

– На багато людей це розкидалося. Що таке $100 тис.? Це 10 пачок. Ну, страшно було трохи. Це був час, коли заборонили курити в літаках. Коли почали забороняти – стюардеси пускали до себе чи десь ми курили зі стюардесами… А тут я вирішив у туалеті покурити. А в мене 100 тис. розіпхані в трусах. Я покурив, і стюардеса на мене дуже розлютилася, що я не слухав її оголошення, сидів у навушниках... Вона витягла навушник із вуха: "Я для тебе оголошення роблю..." І потім я покурив у туалеті. На мене склали протокол, зустріла міліція в аеропорту. А в мене $100 тис. у трусах… І мене доправили до відділення. Ти не розумієш, що зі мною було. У мене передінфарктний стан. Вони б мене вбили за ці гроші – про мене ніхто б не згадав, мене б ніхто не знайшов. Сиджу в мавпятнику. Міліціонер мене кличе: "Що ти зробив?" – "Покурив". – "І все? Ну і що з тобою робити?" А в мене було чи то $5, чи то $10 у кишені. А я уявив: якщо мене зараз обшукають – усе. І я йому $10, і він: "Ну давай, іди". Хвилина щастя в моєму житті була.

– Кінець 80-х – початок 90-х. У Донецьку була дуже авторитетна людина на весь Радянський Союз. Його називали Алік Грек, Ахать Брагін. Ти знайомий із ним був?

– Ти не просто так поставив це запитання. Ти знав, що я був із ним знайомий. Це довга історія, цікава частина мого життя.

– Починай.

– Познайомився я з ним так… Це 90-ті роки. У мене були друзі-танцюристи, я колись сам трішки займався танцями. Це було три пари, ми сколотили гурт "Балет Рандеву". І працювали по ресторанах. Був ресторан "Таллін", ресторан "Баварія"... Почали приїжджати на наші виступи люди. Брали найкращий столик, накривали. Потім нас запрошували, ми їли, спілкувалися. Згодом з'ясувалося, що це Олександр Сергійович Брагін зі своїми друзями. Потім у якийсь момент ми потоваришували. І я дізнався, що це Брагін. У нього був готельний комплекс у Донецьку. А я вже з артистами паралельно працював, і йому подобалося, коли ми селили, привозили… То був дуже маленький готель. Ми селили до нього безплатно, він приймав найбільших зірок – йому подобалося це. А коли він купив футбольний клуб "Шахтар", ми вже привозили цих артистів на стадіон... Йому подобалося, коли на футболі вони не обов'язково співали, але були. "Шахтар" був тоді в дикому занепаді. Він його піднімав. Йому було престижно, цікаво, щоб були зірки. Я їх привозив. Я вже працював у нього. Але я завжди чув "Алік Грек"... Але я настільки не був... що колись прийшов до нього й запитав: "Олександре Сергійовичу, а хто такий Алік Грек?"

(Сміється).

– Із мене ржало все оточення протягом кількох місяців. А потім я дізнався, що його звали Ахать Хафізович. Він до мене чудово ставився. Купа артистів була, і ми чудово проводили час. Ще один дуже важливий момент: вони не пили. Він і його оточення алкоголю не вживали. Вони любили смачно поїсти, але не пили. І тому ніколи не було жодних ситуацій ніколи...

– Двозначних.

– Так. Тверезий спосіб життя вели й нічого не каламутило їхнього розуму.

– У якому році ти познайомився з Рінатом Ахметовим?

– Саме відтоді ми знайомі з Рінатом Леонідовичем. Тоді – просто Рінат. То були ці 90-ті роки. Він був правою рукою Брагіна.

– Яким він був тоді?

– Це простий хлопець із селища шахти "Жовтнева". У спортивному костюмі ходив. Але він завжди був дуже приємним у спілкуванні. Знаєш слово "бикувати"?

– Угу.

– Він ніколи не бикував. Можливо, десь із кимось, але зі мною – ніколи. Я не можу сказати, що ми дружили, але ми бачилися майже щодня… Ти знаєш, для мене Рінат – це дивовижний приклад, як людина завдяки своєму розуму може зробити себе. Він був абсолютно простим хлопцем у шахтарському місті. І, словом, ким він був і ким він став – це фантастика. Але в нього є одна риса, яку я спостерігаю багато років: у нього фантастична пам'ять. Він пам'ятає такі дрібниці й такі деталі, котрі я не можу згадати. Ми періодично спілкуємося, і він згадує якісь речі, які я згадати не можу. І я думаю, що завдяки пам'яті він дуже багато досяг. Він пам'ятає все. Але найголовніше – те, що він зробив. Аліку подобався бізнес, який блищить: магазини, ресторани, готелі, футбольний клуб. А Рінат весь цей бізнес блискучий перетворив на серйозний бізнес. Наскільки я знаю, він перша людина в Україні, котра запросила компанію "Маккензі", яка допомогла структурувати бізнес.

– Я йшов із тобою коридором зараз... Тут усе було в руїнах практично, були вибиті всі вікна. Після варварського бомбардування 31 грудня 2022 року. Правильно?

– Це було 31 грудня, так. О 14.00.

Перман: У Донецьку я працював на Брагіна. Якось прийшов до нього й запитав: Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ми перебуваємо в Палаці "Україна". Для мене святе місце.

– Ти багато часу тут провів. Для багатьох це знакове місце. Ми перескочили через великий шмат нашого життя і прийшли до сьогоднішнього дня. Так, ми перебуваємо в Палаці "Україна". Головний концертний майданчик країни, найбільша сцена, найбільша концертна зала.

– 3600.

– 3600 місць. Є, звичайно, більші майданчики на зразок Палацу спорту, але це іншого плану споруди. Вони не такі комфортні. Так, зал легендарний. Я багато років у цьому залі проводив концерти, зокрема ми з тобою проводили твої концерти чудові…

– Дякую тобі.

– Ти тоді любив співати. І в нас було багато зірок, багато концертів робили цікавих. У будь-якої людини, яка організовує концерти, була мрія прийти на цю сцену і зробити щось у цій залі. Так склалися обставини в моєму житті, що 2019 року я став членом команди, яка керує цією залою. Я радник генерального директора. Тут є чудовий директор, є прекрасна команда, яка керує цією залою. Але так склалося, що ми почали займатися цим залом у жовтні 2019 року, а в січні 2020-го розпочався COVID-19. Потім почалася війна. Потім цей приліт 31 грудня. Ми прийшли до цієї зали, думаючи, що робитимемо класні концерти, але потім виявилося, що головне – не зробити концерт, а зберегти будівлю. Коли ми з колективом прийшли, на мене почало сипатися... А я кажу: "А що потрібно? Які взагалі побажання?" Люди тут по 50 років працюють. Є легендарні співробітники.

– Віктор Іванов.

– Віктор Іванов – 57 років у палаці. Коли на мене почало це все… Ми пам'ятаємо бірюзові крісла Палацу "Україна". Розкішні. Вони так подобалися всім!

– Так.

– А потім з'ясувалося, що кожен концерт – п'ятеро – восьмеро людей просто впали. Тому що цим кріслам було вже під 30 років. Коли їх знімали, вони розсипалися. Це перше, із чим я зіткнувся. Потім дивлюся: відра стоять... "Що це?" – "Це ливнівки". Чому не зробимо? Бо їх бояться чіпати. А чому бояться чіпати? Немає проєктної документації. Чому немає проєктної документації? Я зустрічався і не на таких об'єктах із відсутністю проєктної документації… Із 1968 року. Бояться туди лізти. Жоден директор не наважувався зачепити ливнівки. Проблема навіть не в тому, де взяти гроші на ремонт, – люди боялися їх зачепити. Гнив палац ізсередини в 11 місцях. Нічого не було зроблено, щоб людина з обмеженими можливостями…

– Жодного пандуса не було.

– У мене найбільший головний біль останніх років – це опалення. Я думав, що ми робитимемо концерти, а ми живемо тим, щоб… Палац "Україна" не має бюджетного фінансування. Жодної копійки. Колись було, але мені здається, що із часів Миколи Петровича Мозгового… Але тоді була яка кількість концертів!

– Звичайно.

– І палац був на самоокупності. І тоді все це було нормально. А в нас COVID-19, війна, приліт. Зараз такі часи, коли й попросити незручно в держави. Тому ми залишилися сам на сам із проблемами. Не тому, що нам не хочуть допомогти, а тому, що настав час, коли в черзі перед нами набагато більше людей...

– Війна.

– Повертаючись до моєї юності: мені пощастило зустрітися з Олександром Брагіним і познайомитися з Рінатом Леонідовичем. Я в якийсь момент опинився в такій ситуації, коли я зрозумів… Я ніколи не просив у цієї людини… Рідко він мене бачив, він завжди приділяв мені увагу, і я йому за це дуже вдячний…

– Він дуже уважна людина.

– Він уважний. І він пам'ятає людей, із якими він спілкувався в ті часи. І ми почали спілкуватися, коли він побудував чудовий стадіон у Донецьку, коли він робив великі свята для Донецька. І я привозив артистів. І ми вже тоді спілкувалися, перетиналися. Я його познайомив із багатьма зірками. Він дуже щиро завжди до них ставився, усі дивувалися. І настав момент, коли мені довелося до нього звернутися. Ще до війни. Замінити крісла – це майже $1 млн. Це неймовірні гроші. Замінити зливові каналізації – Рінат Леонідович. Замінити енергетику – Рінат Леонідович. Пандуси, медіафасади... Бо палац ганчірками був обвішаний... Рінат, який втратив усі свої флагманські підприємства... Я дивовижну річ дізнався, скільки грошей він витрачав, не афішуючи цього, на сам тільки фонд, який займався безпритульними дітьми, я був шокований. Мільйони доларів. Потім я вже зіткнувся з його безвідмовністю, із його людяністю.

Повертаючись до нинішніх обставин: коли прийшла війна й у палац прилетіла… Не в палац, а в готель поряд… Але, на жаль, палац дуже постраждав. У нас 50% фасадних вікон вибито. Коли це побачив, у мене клубок у горлі став: я зрозумів, що ми не відновимо цього. У мене був момент розпачу божевільного. Рахунок за опалення в перший місяць війни – 1,2 млн. Палац не працює – за опалення ми маємо платити. Зараз навіть, коли концерти є, їх бракує. Практично палац працює на опалення. І коли прилетіло – ми шоковані. І на другий день пролунав дзвінок. Рінат. Людина, яка втратила 70% усього, що в неї було…

– Якщо не більше.

– Якщо не більше. Яка допомагає такій кількості людей… "Сєрий, не переживай, усе відновимо. Буде краще, ніж було". І в мене відлягло, бо Рінат – людина слова. Я стикався з усіма нашими олігархами, багатими людьми. Єдина людина слова серед них – це Рінат. Він повністю оплатив відновлення палацу. Повністю. У мене навіть думки не було, що це можливо. І завдяки цьому ми зараз із тобою тут перебуваємо, проводимо якісь заходи. За що йому щиро дякую. Я коли починаю думати про це – у мене просто клубок у горлі… Зараз я думаю: у нас борг за опалення 15 млн грн. До того ж 5 млн – це пеня і штрафи за те, що ми не платили в той момент, коли була війна й COVID-19, коли не працював палац. Немає механізму звільнити нас навіть від штрафу й пені. Ми домовляємося з містом. У міста 3 млрд боргів перед "Нафтогазом", і серед цих 3 млрд – ще наші 15 млн.

– Вам треба проводити більше концертів.

– Дімо, на жаль, немає такої кількості артистів.

– Я тут.

– Ну, ми стараємося, вигадуємо. Твій концерт обов'язково зробимо. Давай хай перемога… переможний концерт.

– Так.

– Закінчуючи цю тему… У мене є список того, що потрібно зробити для палацу, – приблизно 200 млн грн. Те, що нам потрібно робити вже завтра, – це 100 млн приблизно. Ну, чекаю, коли закінчиться війна. Але ми щось робимо, стараємося, але все, що палац зараз заробляє, іде на погашення боргу за опалення, зарплати працівникам… Дрібниці. У нас немає грошей, щоб у щось вкласти, щось полагодити, щось зробити.

Коли почалася війна, Кіркоров мені писав багато. Він писав те, що мала написати близька людина близькій людині. Потім він пів року мовчав, а потім раптом підтримав агресію... Я йому написав: так, як до тебе Україна ставилася, як тебе підтримувала, годувала, напувала, приймала... "Але України ти не підтримав". На що мені надійшла відповідь: "Я не міг інакше". Він зробив свій вибір – ми по різні боки…

– Сергію, повертаючись у юність… Ти переїхав до Києва з Донецька.

– Так.

– Чому?

– Я привіз артистів до Києва на якийсь захід. Я опинився в одному ресторані, у якому був бенкет після вистави театру Віктюка. А з Романом Григоровичем ми були вже знайомі. Там мене познайомили з Таквором Бароняном. На жаль, він пішов із життя. І він мені каже: "Я хочу, щоб ти в мене працював". А мене вже нічого не пов'язувало… Бабуся померла – я був покинутий на самого себе. Рита Січкар нас познайомила.

– Нічний клуб "Голлівуд".

– Нічний клуб "Голлівуд". Але це не нічний клуб.

– Осередок культури.

– Так, осередок культури вечірньої. І він мене запросив артдиректором. І я за один день переїхав до Києва й залишився в ньому на 25 років.

– Сергію, через твоє життя пройшли великі люди, постаті з великої літери, і я хотів би поговорити про декого з них. І я почав би з Романа Григоровича Віктюка. Видатна людина. Епоха.

– Нам пощастило багато з ним спілкуватися.

– Я його дуже любив, і ти його дуже любив. І ми навіть на похороні були у Львові. Як добре, що його поховали у Львові.

– Не просто добре…

– Яке щастя!

– Тоді це було зрежисовано ним.

– Так.

– Ми за 12 років до його смерті їздили до Львова, пам'ятник йому замовляли. Він хотів перенести батьків...

– Батьків, так.

– Він зрежисував свій похорон.

– Навіть знав, яка музика буде?

– Пам'ятник. Він замовив пам'ятник за 12 років. Для мене це дико було. На Личаківському цвинтарі, у дуже гарному місці, якщо може бути на цвинтарі гарне місце. Він хотів бути похованим лише там. Бо він без Львова не міг. Він дуже страждав протягом останніх років "ковідних", і після анексії Криму Росією… Він дуже страждав через це, але він не міг без Львова, без Києва. Слава богу, що він упокоївся зі своїми батьками там, де хотів…

Рома – це велика частина мого життя. Пів життя ми дуже дружили, я дуже багато дізнався від цієї людини, із багатьма людьми познайомився. Я втратив друзів, із якими йшов по життю, усіх моїх близьких, але всі мої близькі пішли, коли я був хлопчиком. Але, як виявилося, набагато легше переносити втрати, коли ти маленький. А переносити втрати, коли ти вже у зрілому віці, – це нестерпно. І коли я зрозумів, що втратив людину, місця якої в моїй душі вже ніхто ніколи не займе… Уже немає таких людей. Для мене це була трагедія. Я був до цього готовий морально, тому що він пішов у поважному віці. Але я тобі скажу іншу річ. Господи, яке щастя, що він не дожив до сьогодні...

– Угу.

– Мабуть, він би помер ще раз. Він би цього не пережив однозначно. Я знав його позицію, і він її висловлював і виявляв, хоча йому багато хто говорив ще в ті часи: "Ромо, може, не треба? У тебе свій театр"... Це завдяки його друзям, а не якійсь державній політиці... Те, що він робив за радянських часів… На 50 років утворення СРСР поставити у МХАТ "Украдене щастя" Івана Франка… Те, що він творив, – це дозволяли тільки йому. Але він був великим театральним революціонером, він дозволяв собі говорити… Дуже цікава деталь: він завжди розповідав історії, які мені здавалися небилицями й байками. Уже після смерті я діставав підтвердження, що всі ці історії були правдою. Він не брехав, нічого не вигадував. Хоча в той момент здавалося, що в ньому є щось від барона Мюнхгаузена.

– Людмила Марківна Гурченко.

– Моя дружба з нею вийшла завдяки тобі. А твоя дружба з нею вийшла завдяки мені.

– Так, це правда.

– Так уже вийшло, що коли ми робили в ті часи свята "Бульвару", ти любив гарно відсвяткувати день народження улюбленої газети…

– Скромними семигодинними концертами.

– Та й газета була зі скромними мільйонними накладами. Були великі свята, і я тебе вмовляв привезти Людмилу Марківну Гурченко – ти навіть чути про це не хотів.

– Так.

– До того моменту, поки я тебе нарешті не вмовив. І, зустрівшись із нею, ти вже не зміг розстатися з нею до кінця її днів.

– Так.

– Я не так багато спілкувався з Людмилою Марківною, але мені доля подарувала один день, коли я провів із нею три з половиною години… Сергій не зміг тоді приїхати до Києва – він попросив мене її зустріти. Я її забрав із поїзда. Вона каже: "Хочу їсти". – "Куди поїдемо?" – "У "Сейф" поїдемо". Ми приїхали в "Сейф" – порожня зала. І ми як сіли з нею – три години ми з нею їли, ніби вона дала інтерв'ю. Але тільки прикро, що не було камери, щоб записати це все.

– І перша твоя думка, напевно, була: як можна стільки з'їсти і залишитися з такою талією?

– Ця думка виникала в усіх жінок і чоловіків у Радянському Союзі, тому що вона була прикладом для наслідування.

– Вона вночі могла смажену картоплю їсти.

– Так. Але це фізіологія. Вона мені розповідала про своє життя, кого вона любила, кого ненавиділа... Це була якась сповідь. Ми з нею багато зустрічалися, спілкувалися, десь бачилися, але ця зустріч запам'ятається мені на все життя. Я вважаю, що це великий успіх, що я опинився в цій ситуації з нею удвох. А потім ви з нею познайомилися. Ти, звісно, закохався в неї, тому що в неї не закохатися було неможливо. Я пам'ятаю, коли вона приїхала зі зламаною шийкою стегна, і вона шкутильгала. Ми її заводили на сцену... За лаштунками вона на мене просто впала. І раптом – пурхнула на сцену на підборах. Я дивився і думав: як це можливо? Найвидатніша артистка.

– Людина.

– Фантастична жінка, дивовижна.

– Ти ж і з Євгеном Павловичем Леоновим був знайомий?

– Це був самий початок… У нього були творчі вечори. Мені здається, акомпанував йому тоді Ігор Крутий. Ще нікому не відомий Ігор Крутий. Я був якраз адміністратором: зустріти на вокзалі або в аеропорту, поселити в готель, супроводити – це були мої функції. І ми з ним поїхали на ринок. І коли ми прийшли на ринок, він не зміг витратити жодної копійки...

Перман: У Донецьку я працював на Брагіна. Якось прийшов до нього й запитав: Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– Народна любов.

– Мені здається, люди готові були йому віддавати гроші. Ой, він енергетики був приголомшливої. Сало, сир – усе безплатно. Робота ринку завмерла в цей момент, це була подія. Я не так багато з ним спілкувався, але мені пощастило хоча б доторкнутися, подихати одним повітрям із цією людиною.

– Едіта П'єха.

– Господи, боже мій, закінчімо вже про цей період.

– Трохи пройдемо – і закінчимо. Це ж знакові люди.

– Едіта П'єха – велика легенда. Це був предмет найбільшого захоплення. Який вона вигляд має, як вона себе несе, як вона одягнена по-модному. Потім з'ясували, що вона шила собі сама речі. Одного разу я її проводжав...

– Вона хуліганка була.

– У моєму житті була одна хуліганка – Олена Василівна Образцова. А Едіта Станіславівна – не те, щоб хуліганка… Я не можу так сказати. Я запам'ятав, що, коли вона співала, я завжди за лаштунками тримав келих із шампанським. І коли всі артисти п'ють воду, щоб змочити горло, вона змочувала горло шампанським. Вона любила квіти. Кожну квітку, яку їй дарували, вона забирала із собою.

– Валерій Леонтьєв.

– Ух!.. Із Валерієм Яковичем я товаришую досі. Ну, як "товаришую". Ми мало спілкуємося, не бачимося. За два місяці до війни я був у Маямі й бачився з ним. Пугачова, Леонтьєв, Ротару – це три найбільші зірки країни, якої вже немає. Це неймовірна людина.

– Рідна людина?

– Рідна людина, яка має фантастичне почуття гумору й фантастичну закритість…

– Працездатність.

– Працездатність – це зрозуміло. Закритість. Він закритий для всіх, і відкривається лише для близьких людей. Нам із тобою пощастило бачити його в домашніх умовах, коли він стає зовсім іншою людиною. Ну, а його почуття гумору приголомшливе. Я його дуже люблю. Я щасливий, що він виїхав із Росії. Мене це гріє. У мене не так багато людей залишилося, із якими я спілкуюся, із тієї країни. На одній руці вистачить пальців… Здебільшого всі вони виїхали.

– Я дуже добре ставився до Іри Аллегрової доти, доки вона не зіганула. Ти ж теж із нею працював багато.

– Перший ковток алкоголю я зробив із рук Ірини Олександрівни. Я не можу зараз сказати нічого доброго про неї, а казати погано не хочу. Тож наступне запитання.

– Ігор Крутий.

– У моєму житті залишаться люди, до яких у моїй душі буде особливе ставлення, навіть попри те, яку позицію вони зараз займають. Люди, які відіграли в моєму житті певну роль, яких я поважаю, із якими я можу бути не згоден, не приймати те, що вони зараз роблять, але я не буду говорити про них погано. Нічого поганого я сказати не можу, а нічого доброго не хочу...

– Наступне запитання. Філіп Кіркоров. Ми багато з ним працювали. Я пам'ятаю картинку: я на вас чекаю, і ви під'їжджаєте... Ти за кермом, Філіп поруч.

– Ну, життя прожите. І я багато років ішов по життю поруч із цією людиною.

– Загалом, чи не пішов би він на х…й?

– Коли почалася війна, він мені писав багато. Він писав те, що мала написати близька людина близькій людині. Я не говоритиму, що… Ми тут сиділи в підвалі – якось не до спілкування було. А потім він пів року мовчав, потім він раптом підтримав... Словом, від багатьох людей я знав, як його пресували ці пів року. Потім раптом у нього з'явився пост про Медведчука. І я йому написав: "Навіщо? Чому?" – "Ти ж знаєш, ми товаришували, мене годували, приймали, вони так до мене ставилися... Я не міг вчинити інакше". Я йому написав у відповідь: "Так, як до тебе Україна ставилася, як тебе підтримувала, годувала, напувала, приймала, звання, любов, повні зали... Але України ти не підтримав". На що мені надійшла відповідь: "Я не міг інакше". Так, я знаю, як їх там утискають. І що більший артист, то більше його утискають. Він зробив свій вибір – ми по різні боки…

– Бог йому суддя.

– Цю сторінку мого життя давно перегорнуто. Бо я – тут, а вони – там.

– Як тобі здається, він розуміє, що відбувається?

– Усі вони розуміють, що відбувається.

– Усі розуміють?

– Усі розуміють. Є інший ешелон: прості люди, які дивляться з ранку до вечора...

– Соловйова.

– "Первый канал". Соловйов – він маргінал узагалі. Коли після анексії Криму я якийсь час дивився новини "Первого канала", у них кожне токшоу, кожна новина, кожен ефір починався з пі… на Україні, бандерівці… Ми розуміємо, до чого вони готували країну 10 років.

– Авжеж.

– Він відібрав, скупив, відтиснув усе незалежне, що могло бути в тій країні. І все під себе. Усі люди нашого рівня все розуміють. І деякі розмови, які спливли з огляду на того самого Пригожина, який потім, щоправда, сказав, що це не він... Вони все розуміють. А люди внизу просякнуті отрутою пропаганди. Це просто зразок пропаганди, тільки у фашистській Німеччині була пропаганда, яку можна порівняти із пропагандою, яку ведуть у РФ зараз.

– Ця потужніша. Бо там було лише радіо. А тут – телебачення, інтернет… Ми перебуваємо в Палаці "Україна", директором якого кілька років був Микола Петрович Мозговий, чудовий український композитор, виконавець, приголомшлива людина. Тобі пощастило з ним спілкуватися.

– Так, я його обожнював.

– Згадаймо Миколу Петровича.

– Мені пощастило спілкуватися із п'ятьма чи шістьма директорами Палацу "Україна". Але найкраще до мене ставився Микола Петрович. Можливо, тому, що ми тоді вже з тобою працювали, а він тебе дуже любив. Навіть певний етап його життя розпочався зі знаменитого скандального матеріалу в газеті "Бульвар" (як я знаю, повністю підлаштованого, а не правдивого).

– Зробили постановку, звісно.

– Усі повірили.

– Але вона для нього дуже важко минула. Він постраждав дуже сильно.

– І втім. Із Миколою Петровичем я спілкувався, він мене обожнював, я його обожнював. Я приходив у палац як на свято. Він розповідав про свої плани, що б він хотів зробити, як він їздив до Франції, бачив в одному концертному залі, він хоче зробити це… Тобто він був мужиком-господарем. Він, по-моєму, до свого будинку так не ставився, як до Палацу "Україна".

– І рано так пішов.

– На жаль. Досі я спілкуюся з Оленою, у мене є можливість бачитися з Віолеттою Борисівною. Вона перехворіла, але вона молодець, тримається. Микола Петрович – це легендарна людина, фантастичний композитор. І зараз ми робимо проєкти, де лунає його музика. Він зі мною щодня...

Андрій Данилко – геній. Але мені з ним дуже важко було в роботі. Умовити, переконати, домовитися... Господи, він мені пробачить, якщо я його назву творчим задротом?

– Ніна Матвієнко.

– Вона велике життя прожила, великий шлях пройшла. Але вона була завжди легка… Я з нею потоваришував останніми роками. Завдяки тому, що я мав стосунок до великих державних заходів. Вона ніколи ні в чому не відмовляла. Вона могла бути милою й інтелігентною, а потім могла гостре слово сказати, просто різонути. Я коли на неї дивився – сльози якоїсь ніжності… Мені здавалося, я дивився на неї – мама, бабуся – я згадував усе миле, рідне… Я Ніну Митрофанівну дуже любив. У нас були приятельські, дуже гарні, добрі стосунки. Коли вона пішла, це для мене… Я дізнався про її важку хворобу, мабуть, за пів року до смерті. Вона нікому не говорила, і дуже тихо це все відбувалося. І ми всі долучалися, допомагали. Але, на жаль, коли я дізнався, вона вже була невиліковною, і всі це розуміли. Мабуть, вона також.

– Гордість України – ансамбль імені Вірського. Мирослав Вантух, художній керівник, Герой України.

– Це моя особлива любов. Мирослав Михайлович – дай боже йому здоров'я. Для мене ансамбль Вірського – це Україна. Сцена Палацу "Україна" – це єдина сцена у країні, де колектив може поміститися повністю. Я дуже потоваришував із Мирославом Михайловичем. Я його дуже поважаю. Але коли я побачив, як цей 85-річний чоловік працює з колективом, щелепа в мене відвисла просто. Вони в такій фантастичній формі перебувають… Я зовсім позбавлений почуття матеріальної заздрості, але я страшенно заздрісний до людського таланту і до надможливостей, яких немає в мене. Оскільки в мене немає практично жодних надможливостей, на відміну від спортсменів, танцюристів, циркових артистів... Для мене ці люди – це просто фантастика. Це іншопланетні істоти. Те, що робить ансамбль Вірського, – це потрібна така сила волі, це така пекельна праця… Я схиляюся перед тим, що вони роблять. І тому сцена Палацу "Україна", доки ми маємо можливість тут щось робити, завжди прийматиме цих талановитих людей.

– Ми й далі говоримо про людей, які пройшли через твоє серце. Ада Роговцева.

– Я був добре знайомий з Адою Миколаївною, ніколи ми не були друзями, але котлетки я їв у її виконанні, і з Катюшею, донькою її, ми не те щоб дружимо, але йдемо по життю. Завдяки Романові Григоровичу Віктюку. Вони дуже дружили, дуже ніжно любили одне одного. Ада Миколаївна – це легенда. Легендарна жінка з дуже непростою долею, але з дуже серйозними принципами. Я знаю дуже багато речей, про які ми говорили і з нею, і про неї, але я не можу все розповісти. Але та позиція, яку вона займає щодо своєї країни, своєї Батьківщини, – це приклад для наслідування.

– Юрій Рибчинський.

– Юрій Євгенович Рибчинський – це моя особлива любов. Ми дуже дружимо, дуже близькі. Юрій Євгенович часто приходить на концерти. Таких людей, як він… Вантух, можливо, Поклад. Тексти, які писав Юрій Євгенович, – він геніальний автор. Як він римує, як він вибудовує слова пісень… Хочеться сказати тільки одне слово: це п…здець. Для мене це щось незбагненне.

– Михайло Поплавський.

– Йому доля дала певні можливості. Дуже багатьом було надано такі можливості, але дуже мало людей зробили так багато... Пам'ятаючи "кульок", страшний, моторошний, який був тоді, і коли бачиш його зараз... Михайло Михайлович заслуговує на велику повагу. Можна по-різному ставитися до його пристрастей поспівати, як і до твоїх також...

– Але я краще співаю?

– Співаєте ви приблизно однаково, але…

– Так само добре?

– Так само добре, так. Але це безневинно... Не хочете – не слухайте.

– Але ж люди ходять.

– Але коли люди купують квитки, ходять – їх же не примусили. Тому Михайло Михайлович зробив велику справу у своєму житті. Він жахливе училище культури перетворив мало не на головний виш у сфері культури.

– Поговоримо про геніїв трошки. Андрій Данилко.

– Андрій Данилко – геній. Ти правильно сказав.

– Ти його любиш більше, ніж я? Чи ні? Як тобі здається?

– Посперечаймося. Тут річ не в любові, а в тому, яке місце людина займає у твоєму серці. Я його люблю безмежно як артиста, професіонала, дуже складну людину, тому що люди такого таланту простими бути не можуть.

– Генії легкими не бувають.

– Не бувають. Але мені з Андрієм поталанило познайомитися на самому початку його кар'єри, коли він один із двома сумочками, цицьками, які надували, приїжджав у Донецьк. Раніше ми частіше зідзвонювалися, зараз – рідше. Але ми знаємо, що ми є один в одного. Андрій – фантастичного таланту людина. Мені з ним дуже важко було в роботі. Умовити, переконати, домовитися... Він скрупульозно підходив завжди... Господи, він мені пробачить, якщо я його назву творчим задротом? Але мало таких професіоналів, як він. І як показало життя, це один із найулюбленіших артистів цієї країни. І не лише цієї.

– І добра, гарна людина. Зворушлива, ніжна.

– Із тими, кого він любить і кого він запускає у своє серце, – так. Але він може бути байдужим до решти. Ця закритість необхідна з такою професією, тому що якщо ти будеш відкритим до всього, то просто тебе розірве. Неможливо впустити всіх.

– Тривалий час ти працював з Ані Лорак.

– Приїхали.

– Ти був її директором.

– Менеджером, який виконував функції продюсера.

– Скільки років?

– Шість чи сім. Шість.

– Розкажи нам про Кароліну. Ти ж її добре знаєш.

– І що ти хочеш, щоб я сказав тобі? Що я зараз маю про неї сказати?

– Чого ти побився з її чоловіком?

– Я не бився з її чоловіком. Він на мене кинувся. Я не можу видавати особисті речі, але він на мене кинувся на людях.

– Із кулаками?

– Треба сказати, що я його довів.

– Треба сказати, що ти можеш.

– А чим я довів, не можу сказати, бо це особиста справа Кароліни та її колишнього чоловіка. Але він кинувся на мене. І попри те, що ми з Кароліною вже готувалися до розставання, на той момент каталізатором того, що я пішов, був випад її турецького чоловіка в мій бік. І я зрозумів, що більше жодної хвилини не можу залишатися із цими людьми. І пішов.

– Може, ви її просто не поділили? Може, у тебе роман із ним… із нею був?

– Із ним. Так, із ним. І з ним, і з нею (сміються).

– Оце так поворот!

– Так, у мене з нею був роман. У той момент я був закоханий, це був нерозділений роман. Вона талановита красива жінка. Із повною відсутністю розуму, на жаль.

– Тупа.

– Я більше не хочу про це говорити.

Перман: У Донецьку я працював на Брагіна. Якось прийшов до нього й запитав: Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Чого вона так повелася під час війни? Тому що розуму немає?

– Так. Вона мені певний час була абсолютно байдужа, а зараз мені її шкода.

– Шкода?

– Мені її шкода. Її немає в моєму житті в жодному вигляді. Я не знаю, що з нею відбувається, із ким вона зустрічається, де вона живе. Мені нецікаво все, що відбувається з того боку.

– А творчість там є?

– Творчість є там, де є геніальні люди. Геніальна, талановита людина може бути, наприклад, сукою неймовірною. Вона не може стати великою зіркою, якщо не буде сукою...

– Але ж вона не геніальна…

– У неї мають бути якісь душевні якості, у неї має бути якась сила, щоб люди вірили. А всі нормальні творчі люди звідти звалили. А ті, які не звалили, – мені їх шкода так само, як шкода Лорак. Перейдімо до наступної теми. Я не хочу про неї говорити. Дімо, дозволь мені, будь ласка…

– Наталія Могилевська.

– Як ти так перескакуєш? Усе змішалося: люди, коні. Ти зараз переходиш до найголовніших артистів цієї країни. Як її називають? Легендою Олексіївною її називають за лаштунками... Я з Наташею товаришую багато років. Вона фантастична артистка, найулюбленіша співачка цієї країни. Такої кількості хітових пісень немає в жодного (крім тебе, зрозуміло) артиста цієї країни. Далі – Вакарчук, Білик… Обожнюю Наташу, обожнюю її пісні.

– А яка улюблена пісня?

– "Він не сказав ні слова".

– "Тільки тримав руками. Все, що було між нами…"

– Я обожнюю всі її пісні. Нещодавно був її концерт, і такий кайф узагалі…

– Переходжу до Ірини Білик.

– Іра Білик – це взагалі… Я коли ще в Донецьку жив, ми робили перші концерти Іри Білик. Юра Нікітін був тут. І Нова.

– Так. Нова була.

– Наташа й Іра – дві чарівні жінки, приголомшливі, легендарні. Але вони дуже різні. Іра – це космос. Це якась далека галактика. Вона настільки різна, настільки дивовижна, настільки неймовірна. За кількістю фанатів, які обіймають такі посади… Я не можу називати імена, але є такі люди і за кордоном, і тут. Я таких фанів не бачив ні в кого ніколи, як в Ірини Білик. У мене є приклади – за кадром я тобі скажу, у кадрі не можу.

– Лілія Подкопаєва. Я знаю, що вас пов'язує багаторічна дружба.

– Ти загуглив усі згадування людей, із якими я…

– Я просто знаю тебе і твоє життя краще, ніж ти сам.

– Лілечка – це мій добрий друг. Із 1996 року, із року перемоги на Олімпіаді. Людина, яка здобула велику гордість цій країні…

– Не ти був її тренером?

– Ні… Уся країна ридала, коли вона стояла на п'єдесталі, маленька, тендітна, зі сльозами на очах.

– І Білл Клінтон стоячи аплодував.

– Так. У мене дуже кумедна історія знайомства з Лілією.

– Клінтон познайомив?

– Той самий ресторан "Баварія", де я познайомився з Олександром Брагіним. Святкували день народження Лілії. Збіглося з ушануванням її перемоги на першій Олімпіаді.

– 1996 рік, Атланта.

– Так, це була перша самостійна Олімпіада України під українським прапором. Вона стала абсолютною тріумфаторкою Олімпіади. Маленька дівчинка, тендітна... Ми програму робили під її вшанування. Наш балет "Рандеву". А в мене був мобільний телефон. Я був одним із перших власників мобільного телефона. Лунає дзвінок, я беру слухавку: "Здрастуйте. Вас турбує черговий СБ України". Ну, цікаво. "З'єднаємо вас із приймальнею президента України". Я в ахері повному. "Здрастуйте, вас турбує помічник президента України. Не могли б ви дозволити президенту України скористатися вашим телефоном і привітати Лілію? Леонід Данилович хотів би привітати Лілію із днем народження". Я біжу до Лілії... Це був момент нашого знайомства: "Ліліє, довго пояснювати. Зараз президент телефонуватиме. Кучма хоче вас привітати". Маленька дівчинка, Кучма… "Сказали, що за п'ять хвилин буде дзвінок". І ми сидимо поруч п'ять хвилин. Нічого не відбувається. Шість – нічого не відбувається. Вона пішла в туалет. І в цей момент: "Здрастуйте, передавайте слухавку. З'єдную із президентом". – "Алло, Лілечко..." Це я не тим голосом сказав, але неважливо. Леонід Данилович... Я біжу... Вона в кабінці туалетній, я влітаю в туалет, відчиняю кабінку – вона сидить на унітазі... Це страшенно смішно. Я їй – телефон. І вона: "Алло!" Ось так ми познайомилися з Лілією, потоваришували.

– Романтичне знайомство.

– Так. Я обожнюю Лілію, обожнюю її маму Люсю, розкішну, фантастичну маму. Обожнюю її дітей. Складна доля в Лілії... Що таке стати суперзіркою і закінчити кар'єру у 18 років? Що далі? І в усіх спортсменів так. Але Лілія знайшла себе в житті. Скільки вона зі своїм чоловіком робить для підтримки України, для допомоги, які вони збирають контейнери, фури, гроші… Ну, вона одна з яскравих українців, закоханих у свою країну… Вона телефонує щодня, після кожної тривоги повідомлення: "Як ви там?" У перший час ми з нею на зв'язку. Лілія – мій друг. Дякую, що згадав про неї.

– Гурт "ВІА Гра".

– Який стосунок маю до гурту "ВІА Гра"?

– На твоїх очах усе відбувалося.

– На моїх очах багато чого відбувалося, але ж це не означає, що я якось причетний до цього. Колись Костюк, Меладзе створили геніальний гурт. Там пройшла фантастична кількість солісток. Багато відомих, багато популярних, багато хто вже спочив у бозі або канув…

– У Лету.

– Але грошей вони заробили нормально. Костя ж геніальний автор.

– Абсолютно.

– Звісно, я з багатьма дівчатками товаришував, із багатьма поїздки були, цікаві випадки. Можеш запитання трошки звузити?

– У кабінку ні до кого з них не заходив?

– Із телефоном у руках?

– Або без телефона.

– Ну, зараз я взяв і все розповів.

– (Сміється). Світлана Лобода.

– На відміну від попередньої дівчини, про яку ми говорили, вона дуже розумна людина й один із найбільших трудоголіків на сцені. До мене часто приходили: "Візьми продюсувати, допоможи, хоче дівчинка/хлопчик співати..." Я запитую: "Ким ти будеш..."

Пономарьов якось приревнував мене до своєї дружини Олени. Це було все в першому ряду "Таврійських ігор". Він мені зарядив… Ну, професійний боксерський удар. Я побачив небо в алмазах

– Амплуа.

– Ні. "Ким би ти був, якби не співав?" І мені кажуть: "Я став би тим". – "Дякую, до побачення". А ті, що кажуть…

– "Тільки співати".

– "Я б помер…" Ось це – так.

– Вона б померла?

– Щоб стати зіркою, таланту потрібно 10%. Усе решта – це абсолютно інші чинники й обставини. Вона померла б без сцени. Вона фантастично талановита людина. Це все на сьогоднішній момент, що я хотів би сказати.

– Олександр Пономарьов.

– Мені так цікаво, як у тебе цей ланцюжок…

– А я знаю, що у вас із ним була на "Таврійських" дуже цікава історія. Я ж не випадково запитую.

– Господи, це було так давно! Як ти можеш це знати? Я не пам'ятаю, щоб я колись говорив. Був дуже дивний момент, коли він приревнував мене до Олени. Це було все в першому ряду "Таврійських ігор".

– До Олени Мозгової.

– Так, до своєї дружини. Ми сиділи поряд. Він трошки випив. Було пряме мовлення на всю країну. А "Таврійські ігри" тоді – це центр узагалі... І він кинувся на мене. А він же професійний боксер. І він мені зарядив…

– У ніс?

– От сюди… Ну, професійний боксерський удар. Я побачив небо в алмазах. У мене потім синці були.

– То у вас з Оленою щось було?

– Ну, смішно. Ні, звісно…

– На очах усієї країни зарядив?

– На очах у всіх. Ну, це була мить.

– Але відбувалася телетрансляція.

– Це не було в ефірі. Але люди, які сиділи поряд, охеріли. Ми з ним не спілкувалися багато років. А потім Саня підійшов.

– "Я вже не ревную".

– Ні. Каже: "Сергію, пробач мені за той момент". Але це моя особиста історія. Сашко – професійний боксер.

– Так, я знаю. Руслана.

– Лижичко.

– Так.

– Руся здобула першу перемогу на "Євробаченні" цій країні, і цього пункту вже досить для того, щоб її вписали в історію шоу-бізнесу... Тема "Євробачення"...

– Ти ж брав участь безпосередню в цій історії.

– Так. Зараз це називали б "виконавчий продюсер". А тоді ще такого не було. Я допомагав. Ми з Русею й Сашком поїхали на розвідку втрьох у Стамбул. Ще за кілька місяців до "Євробачення". Ми пройшли "Євробачення", я допомагав із державною підтримкою. Руся потужна. У неї така енергія фантастична! Вона вистрілила так потужно! Але я знаю більше артистів, яким "Євробачення" не допомогло, а з точністю до навпаки.

– Наприклад?

– Ну, набагато легше навести приклади артистів, які стали зірками… Є артисти, які прийшли зірками на Євробачення, і їм це нічого не дало. Філіп Кіркоров, Алла Пугачова, Патрисія Каас. Легендарна співачка французька, але на "Євробаченні" вона лише зганьбилася. Хоча пісня була фантастичною. Великими зірками "Євробачення" стали ABBA, Селін Діон. Це був серйозний етап у її житті. Та й усе, власне. Першого року тебе скрізь возять, до тебе увага. Ти розслаблюєш булки, у тебе корона на голові. А потім тебе на раз-два викидають, бо є новий переможець – і ти нахер нікому не потрібен. Яка психотравма! За рік – х…як! – і тебе немає. Таких історій багато. Сашко Рибак – яка зірка була! Єлена Папарізу. Таких артистів мільйони. Де вони зараз? Ніхто не знає. Ніхто зірками не став. Я пройшов кілька "Євробачень", із Лорак ми пройшли "Євробачення". І з Русланою. Я їздив як гість, я був консультантом. Напевно, сім або вісім разів їздив на "Євробачення". Я вважаю, що "Євробачення" є найважливішим трампліном, яким практично ніхто не зміг скористатися. Треба мати дуже серйозну підготовку, серйозних фахівців мати поряд, щоб скористатися перемогою або вдалою участю. Із Русланою ми пройшли цікавий шлях.

– Ми зараз у банкетній залі Палацу "Україна", який бачив усіх українських президентів багато разів. Тут відбувалися банкети після концертів, після урочистих заходів. Ти часто спілкувався з українськими президентами. І я хотів би трохи поговорити про них. Почну з Петра Порошенка.

– "Жадина-говядина".

– "Кусок шоколадины"?

– Є люди, які багато роблять і мало говорять, а є люди, які багато говорять і мало роблять.

– Який ти злий!

– Я дуже по-доброму до Петра Олексійовича ставлюся.

– Ти досі не можеш забути, як він Романові Григоровичу гроші дав?

– Він чудовий бізнесмен, я вважаю. Є люди, які спостерігали Петра Олексійовича майже щодня під час його президентства, і вони кажуть, що він 80% часу займався питаннями свого бізнесу й лише 20% приділяв країні. Я нікого не хочу образити – я передаю те, що я чув. Я не знаю, правда це чи ні.

– Та це заздрісники так кажуть.

– Можливо. Я стикався з ним кілька разів, і не тільки в ситуації з Віктюком. Я Олесі розповідав…

– Розкажи, як ми, користуючись зв'язками з Олесею Бацман, привели Романа Григоровича на програму до Савіка Шустера.

– Ну, що означає "користуючись Олесиними зв'язками"? Роман Григорович усе-таки був людиною, яка заслуговує на запрошення до Савіка.

– Та я жартую.

– На цій програмі Роман Григорович почав розповідати… А там був Петро Олексійович Порошенко. Він ще не був президентом України.

– Але вже був багатою людиною.

– Але вже був добре забезпеченою людиною. І він перебував на цій програмі. А в Романа Григоровича було кілька ідей, бажань, мрій…

– Він українську виставу якусь хотів зробити.

– Так. Він хотів про Лесю Українку зробити. Ми для "Інтера" їздили до Грузії і знімали велику програму про останні роки життя Лесі Українки. І він хотів поставити виставу. П'єса в нього була готова. І були потрібні гроші.

Перман: У Донецьку я працював на Брагіна. Якось прийшов до нього й запитав: Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– І тут Петро Олексійович…

– І він розповідає про це в ефірі в Савіка Шустера. І раптом Петро Олексійович каже: "Я дам грошей, хочу допомогти". Ніхто його не просив.

– $60 тис., по-моєму?

– Та я не пам'ятаю. Рома охрінів, ми всі охрініли. Не такі великі гроші, але яка добра людина... Ми потім заходимо: "Ось тобі телефон мій". Рома щасливий, ми починаємо кошториси готувати, обраховуємо костюми, декорації… Я починаю дзвонити. "Так-так-так-так, поговоримо, так-так-так, наберемо". А Рома ж вірить людям. Йому пощастило з людьми в житті, тож він вірить людям. Він усі геніальні постановки зробив усупереч радянській владі. І якби не траплялися люди, котрі його прикривали, допомагали, то нічого не було б. Я все ходжу-ходжу, дзвоню-дзвоню… Потім мені роблять перепустку до Верховної Ради. Ловлю його там. І він такий: "Тобі не перетелефонували?" Словом, ні хріна, нічого. І був ще один випадок, коли він пообіцяв одній людині, з якою я працював.

– Ані Лорак?

– Так. І знову була зустріч – він мене згадав. Я йому не став нагадувати, що й минулого разу нічого не дав. І цього разу я сказав людині, що ні хріна не буде. Так і вийшло.

– А знаєш, чому Петро Олексійович такий багатий?

– Чому?

– Бо він вам, артистам, ні хріна не дає.

– Ти мене завжди вчив, коли я був ще малим: "Талантам треба допомагати – нездари проб'ються самі". Я пам'ятаю, як ти ставився до артистів, котрі безоплатно до тебе готові були приїжджати. І ти вмовляв їх узяти гроші… У мене були зіткнення з усіма нашими багатими людьми. Не називатиму їхніх імен, їх не так багато, вони добре відомі. І всі вони, на жаль, жадібні люди, які рідко виконують свої порожні обіцянки. Окрім однієї людини, про яку ми з тобою вже говорили.

– Ти сказав про багатих людей, які допомагають і не допомагають, а я згадав, як одного разу допомогли нам покійні Кірпа і Кравченко.

– Ти з теми президентів, до речі, з'їхав. Повернімося до них.

– Розкажи, це цікаво.

– Я б навіть сказав, допомогли мені, а не нам.

– У підсумку й мені допомогли.

– У підсумку – і тобі. Ми ж із тобою шоу-бізнесмени великі, робили концерти й перевозили всіх популярних артистів тих часів.

– Але тобі спала ідея…

– Ні, мені не спала ідея. Воно ніби…

– Це була твоя ідея, у яку я не повірив.

– Так. Була не просто ідея. І мав рацію, до речі. Я дуже люблю гарних талановитих людей. Артист має поїсти лайна, на жаль. Мене доля в особі Романа Григоровича Віктюка звела з фантастичною жінкою Оленою Василівною Образцовою. Примою світової оперної сцени. Ми з нею дуже потоваришували. Вони тоді працювали над виставою "Антоніо фон Ельба", "Примадонна"...

– Як я з нею познайомився? Роман Григорович привіз її в цій виставі, я прийшов за лаштунки, і він каже: "Зараз я тебе познайомлю з Образцовою. Лєнка, бл...дь, іди сюди!"

– Так-так (сміються)… Я багато таких історій знаю. Ти можеш собі дозволити, я – напевно, не зможу. Вона була бешкетна, шухерна… Фантастична жінка. Брила просто неймовірна. Коли вона пішла, я плакав. Коли Людмила Марківна і Роман Григорович пішли, я плакав. Для мене це були втрати особисті. Ми зустрічаємося з нею в Москві в її квартирі. Точніше, ми познайомилися в Києві, а потім ми з Ромою приходимо до неї в гості. Вона: "Ой, я тебе пам'ятаю. У Києві ми чудово проводили час". Я кажу: "Олено Василівно, я дуже хочу потрапити до вас на спектакль". – "У мене цього місяця дві вистави. Що ти хочеш: стару в "Піковій" чи войовничу молодуху в "Аїді"?" І я в той момент знайшовся: "Олено Василівно, войовничу молодуху я й так бачу, а стару мені було б цікаво подивитися". Вона ржала, їй дуже сподобалося. І з цього моменту просто якось вона перейнялася до мене. Ми подружилися. І потім народилася ідея. У неї було 40-річчя творчої діяльності, я хотів зробити їй великий бенефіс у Палаці "Україна". А тоді ми з тобою працювали разом, програму знімали й концерти робили. Я запропонував тобі – ти сказав: "Ні, на хер іди. Не буде. Це ми не зберемо. Це класика – ніхто не прийде".

– Палац "Україна" тим паче.

– Так, нам це не потрібно. І ти мене відправив до бісової матері. Потім я довго тебе вмовляв. І в якийсь момент я потрапив на твій гарний настрій.

– І я завагався.

– І ти завагався. Але сказав мені: "Я тобі нічим допомагати не буду. Сам херач".

– Я тобі сказав: "Ти ніколи не збереш грошей на цей концерт".

– Так. Але концерт був такий… Олена Василівна Образцова.

– Зураб Соткілава, Маквала Касрашвілі.

– І Віктюк – режисер концерту. Ого-го! А мені випало тоді дружити з надзвичайним і повноважним послом [Росії] в Україні Віктором Черномирдіним. І, до речі, завдяки мені ти з ним затоваришував дуже близько.

– Чудова людина була, дякую тобі.

– І квитки ні хріна не продаються. Ну просто катастрофа!

– Мав я рацію.

– Хай яка реклама була і хай що ми тільки робили – не продаються. Два тижні до концерту, ти психуєш, репетуєш на мене.

– Не може бути. Я на тебе ніколи не репетував.

– Було. І закінчується все це тим, що я йду до Віктора Степановича. "Вікторе Степановичу, провал, усе погано, усе пропало". Він бере слухавку. Як його? Жора?

– Так, Георгій.

– Жора. "Жоро, я до тебе хлопчика відправлю. Допоможи йому". Я швиденько до Кірпи. Міністр транспорту всемогутній, великий просто!

– Усемогутній!

– Друг Кучми. Брила. Чоловік приголомшливий. Стільки, скільки він зробив… Його ж пророкували у прем'єр-міністри.

– У президенти.

– Я думаю, він і президентом був би, якби не...

– Стільки, скільки він зробив, ніхто розікрасти не зміг би.

– До того ж я потрапив на нараду. Мене одразу заводять до нього в кабінет – я ж від Черномирдіна. Я сиджу в кабінеті на нараді керівників автодорів. Він щось розповідає. "5%, гаразд, п...здіть, суки. Але коли ви починаєте п...здити 95%"... Вибачте, з пісні слів не викинеш. І потім: "Що там у тебе?" – "Та ось, треба кілька квитків..."

– Не кілька, а тисячі дві.

– З половиною. Він каже: "Олексію Мефодійовичу, до тебе хлопчик зараз приїде".

– Так, Кривопішин.

– "Купи кілька квитків у нього". Я приїжджаю на Південно-Західну залізницю. Багата профспілка. У нас залізничний концерт був. Провідники, машиністи, директори станцій. 2,5 тис. людей "Укрзалізниці". Але був інший примітний випадок. В уряді в Кучми, у його найближчому оточенні, було двоє близьких сподвижників, які закінчили життя однаково: Юрій Федорович Кравченко і Григорій Миколайович Кірпа. І вони були непримиренними ворогами.

Зеленський – герой нашого часу. Дякую йому дуже, що я зараз у Києві й можу собі дозволити говорити російською мовою. Хоча вперше за 50 років життя мені соромно розмовляти не державною мовою. Мені соромно говорити москальською мовою

– Обидва бачили себе президентами.

– Я не знав тоді про їхні політичні амбіції. Але Юрій Федорович дуже любив оперу й теніс. Із Буряком, по-моєму, вони і жили, і грали в теніс.

– Так, грали в теніс.

– І я з ним познайомився на концерті Олени Василівни Образцової в оперному театрі. А Кірпа спокійно ставився до мистецтва, але, оскільки він був причетним до цього концерту й там був Віктор Степанович, він прийшов. Я сам не розумів, що сталося. І мені потім Черномирдін сказав: "Ти не розумієш, що ти зараз зробив". Антракт концерту, і я запрошую до директорської ложі Георгія Миколайовича і без потайної думки Юрія Федоровича.

– І Віктора Степановича.

– І Віктора Степановича.

– І ми з тобою були.

– І ми з тобою. І Олена Василівна забігла до нас, по-моєму, на секунду в антракті чи після. Неважливо.

– Після, мабуть.

– Ні, після в нас був легендарний вечір у готелі "Дніпро".

– Після було весело, так.

– А я не знав. Де уряд, а де я взагалі? І раптом така напруга. Вони зустрілися за столом, чого взагалі не бувало. Вони разом в одному просторі... У Кабміні їх розсаджували. Вони не перетиналися навіть на Кабмінах. І ось вони стояли на такій відстані.

– Випили.

– Мені потім Віктор Степанович сказав: "Ти не розумієш, що ти зробив". То була легендарна історія. Повертаючись до Олени Василівни. Це та людина, дружба і спілкування з якою – моя неймовірна гордість.

– А ми продовжуємо тему президентів. Як ти потоваришував із Володимиром Зеленським?

– Потоваришував із Володимиром Зеленським – це неправильне визначення, бо я ніколи не був близьким другом Володимира Олександровича. Ми багато років ішли по життю поруч, але сказати, що ми прямо дружили, я не можу. Ми чудово один одного знали. Один із перших виїздів… Тоді, по-моєму, ще не було студії "Квартал 95", була команда КВК. Вони ще не жили в Києві. Я робив їм чи то корпоративний виступ, чи то... Я пам'ятаю один епізод. Був ресторан "Нобель" знаменитий у Києві – і я їх привів після заходу, на який їх привозив. Вони тоді жили у Кривому Розі. Мені запам'яталося, що, як виявилося, це перший дорогий ресторан, у який вони потрапили. Для них це було "вау". І потім я дуже багато робив: корпоративні виступи, ювілеї, свята великі. І я був організатором заходів, тому, звичайно, ми стикалися з командою "Кварталу 95". Тоді вже "Вечірній квартал" з'явився. Володимир Олександрович був безперечним лідером цієї команди. І ми не те щоб дружили, але просто перебували в одному бізнесі. Звичайно, спілкувалися завжди привітно, але ніколи не були в якихось дружніх стосунках. За рік до того, як Володимир Олександрович ухвалив рішення балотуватися у президенти, мене запросили допомагати в розвитку одного з його проєктів. Це "Жіночий квартал". Є купа моїх інтерв'ю, і я страшенно вірив, що Володимир Олександрович переможе. У мене з тобою була суперечка. Ти пам'ятаєш? Ти мені казав, що ніколи не підеш у політику. До речі, ти мені не віддав пляшки чогось. Ти став народним депутатом.

– Я тобі віддам.

– І ти став депутатом. Не народним. Ти пробував до Верховної Ради.

– Київради.

– Корупційні схеми тебе перемогли. А потім ти до Київради, так?

– Ні, перед цим Київрада.

– Я вірив у його силу. Олесі в інтерв'ю я полум'яно топив, бо вірив. І я щасливий, що не помилився. Я так хотів, щоб у цій країні з'явилося не системне, не прогниле, не із цієї клоаки нове повітря, свіже повітря…

– Як ти опинився в Офісі президента?

– Ішов і зайшов. Так, був період, коли я працював в Офісі президента. Я допомагав у початкових організаційних питаннях, пов'язаних із протоколами, адміністративними питаннями. А потім із подивом ми виявили, що перша леді є, робити вона має багато, увага до неї велика, а, як у багатьох цивілізованих країнах, немає статусу першої леді… В Америці є статус, у Франції, закріплений, фінансований. У нас нічого немає… Їде президент на відпочинок із сім'єю до Одеси. Щоб узяти літак, не могло бути мови. "Аеросвіт" чи МАУ, не пам'ятаю. Перший ряд брали просто. Він заходив останній у літак зі своїм охоронцем, сідав у перший ряд. Брали ранній рейс, щоб ніхто не бачив, що це президент.

У мене був дикий скандал, коли ми вирішили піти в кіно в Одесі на цьому відпочинку. Я телефоную: "Ми хочемо купити квитки". Вони кажуть: "Які квитки? Бог із вами! Ми запрошуємо". Тим паче будній день, порожня зала. Я беру запрошення. Ти не розумієш, яку прочуханку мені влаштували за те, що ми не купили квитків. "Ось так усе починається", – казали мені Володимир Олександрович і Олена Володимирівна. Якщо прийти до сьогоднішнього дня, я дякую богові, долі, що саме ця людина опинилася президентом країни, на яку так по-варварськи напав сусід. Бо, якби це була інша людина, цієї країни в тому вигляді, у якому ми зараз перебуваємо, уже не було б. Він урятував Україну. Усі кажуть: "Слава ЗСУ! Слава Залужному!" Люди, які кров'ю своєю, своїм героїзмом захищають на передовій, гинуть щохвилини. Ми з тобою втратили безліч друзів, знайомих, близьких, як і кожен у цій країні. Але нічим було б їм воювати й нічого було б їм захищати, якби президент нашої країни в той момент ухвалив рішення, до якого його схиляла чи не половина лідерів цієї планети. "Можемо тобі допомогти евакуюватися". Ніхто не вірив, що Україна малесенька може цих тварюк не те що перемогти – стримати, коли вони вже під Києвом були. Не було б Володимира Олександровича – не було б цієї країни. Я хочу, щоб мої слова правильно були сприйняті. Наші доблесні воїни, люди, які так героїчно несуть... Роблять усе для перемоги. Таких людей дуже багато. Але нічого було б захищати, якби не Зеленський. Нічого було б. Тут була б Росія. Ми б під триколором зараз сиділи.

– Ні, ми б не сиділи.

– Ми б не сиділи, так. Я вже думав, як бути далі і як жити, і чи зможу я жити з міністром культури Ігорем Ліхутою.

– Я хочу тебе попросити схарактеризувати президента Зеленського як людину. Буквально п'ять-шість слів.

– Про таких людей неможливо говорити п'ятьма-шістьма словами.

– Ну, 10.

– Я не знаю, чи можна так сказати про президента. Був такий мультик чи фільм "Рудий, чесний, закоханий". Ідеаліст. Він абсолютно щирий. Я не можу так сказати за багатьох людей, але за нього я можу дати собі руку відтяти. Я таких порядних людей, як він, мало знаю. І те, що його щире бажання добробуту цієї країни... Головне, що він зробив для країни, – зберіг її державність, існування, підняв увесь світ, який йому товкмачив: "Ми тебе можемо евакуювати". Початок війни, вони під Києвом. Я чув від серйозних керівників, які диверсійні групи були на знищення президента. Ти розумієш, що таке сидіти у підвалі, твоя сім'я не з тобою, бо її треба кудись ховати? Чим можна натиснути на президента? Лише його сім'єю.

– Звичайно.

– Словом, герой нашого часу. Дякую йому дуже, що я зараз у Києві. Можу собі дозволити говорити російською. Хоча вперше в житті мені соромно розмовляти не державною мовою. Мені соромно. Це найбільше досягнення Путіна, я вважаю. Більше задля розвитку української державності ніхто не зробив. Тому що через цю ненависть до нього ми прийшли до такої любові! І дякую Володимирові Олександровичу за те, що я захотів розмовляти українською мовою. За те, що вперше в житті в мої 50 років мені соромно говорити москальською мовою.

Перман: У Донецьку я працював на Брагіна. Якось прийшов до нього й запитав: Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– Олена Зеленська. Схарактеризуй її, будь ласка.

– Космос. Вона настільки неймовірна, незвичайна жінка... Вони дуже талановиті з Володимиром Олександровичем.

– Вона ж і тексти писала для "Кварталу 95"?

– Вона була авторкою "Кварталу" завжди, авторкою "Жіночого кварталу". Вона остання дізналася, що Володимир Олександрович іде у президенти.

– Так, я знаю.

– Вона дізналася про це по телевізору, у "Новорічному кварталі". Вона була шокована. Я знаю, наскільки Олена Володимирівна була непублічною... Вона була взагалі до цього не готова. А тепер хочеш, не хочеш – мусиш. Тому що ти дружина президента. Країна у стані війни. І ти маєш щось робити. Коли Володимир Олександрович не міг виїжджати з країни зі зрозумілих причин, вона виконувала всі функції... Не просто розповісти й гарно помахати рукою, а досягти результату. Це просто одне ціле. І є третя людина...

– Ти що, думки мої читаєш?

– Та я бачу! На мій великий сором, я дуже недооцінював можливості цієї людини. Він не член сім'ї – він член команди президента. Будь-яке рішення президента, міжурядові угоди мають готувати. Це все велика підготовча робота. Зазвичай цим займаються дипломати, довірені люди. Я не знаю, як би складалося ставлення світу до нас, як би складалися обставини, якби не Єрмак. Усі найважливіші рішення для країни, які ухвалює, звісно, президент, готує група, котру очолює Єрмак. А що таке підготовча робота? Президент озвучує готові рішення, багато в чому ухвалені навіть на особистих стосунках, і здебільшого на особистих стосунках із президентами тих країн, від яких залежить доля України. То ось, Єрмак готує всі залаштункові... Там же інтрига на інтризі...

– Усі інтригують проти всіх.

– Ця війна – для нас це кров, біль, руйнування. А загалом це велика політична світова інтрига. І те, що Андрій Борисович опинився в цей час у цьому місці... Фактично він виконує функції віцепрезидента країни. У нас немає такої посади, але її могли б ввести... Половина рішень глобальних. А президент не може весь час виїжджати. Потрібно комусь провести цю всю підготовку. Фахівців не так багато. Словом, мій респект Андрієві Борисовичу.

– Працюючи в Офісі президента, ти проводив грандіозні державного рівня заходи.

– Не я проводив.

– Але під твоїм керівництвом їх проводили.

– Ні, це взагалі неправильно поставлене запитання.

– Давай правильно.

– Що таке Офіс президента? Це обслуговчий персонал президента України.

– Забезпечує функціонування.

– Тому всі ті речі, великі заходи, важливі заходи для країни, знакові – це все під керівництвом усе-таки президента, глави офісу й заступника глави офісу. Так, я брав участь у роботі великої команди, яка займалася організацією державних свят.

– Я пам'ятаю фантастичний концерт. Це не концерт – це вистава. Грандіозна дія на площі з нагоди 30-річчя незалежності.

– На стадіоні. Перший День Незалежності був на Софійській площі – 29-річчя незалежності України. Президент поставив завдання: ми не можемо не нагородити гідних, не показати країні єдності, але робити якісь шоу не має... І ми зробили на 17 чи 19 хвилин класний перформанс із Катею Царик, із Дімою Монатиком. Ми обрали знакові пісні не держави України, скажімо так, а країни України за 29 років незалежності.

– Це круто було.

– Це були різні пісні, але це були хіти. До того ж кожен артист співав не свою пісню. "Зайчик" Андрія Данилка – це було найстрашніше шоу. Але 99% людей оцінили. Це був дуже гарний захід. Але 30 років, за ідеєю президента... Ми мали продемонструвати міць. Ми зібрали найкращих українських артистів... Цей захід тяжко давався. Думали, що його треба робити на Майдані. Але вирішили, що на Майдані відбудеться парад. Вигадали геніальну історію. Якщо пам'ятаєш, дівчинка, котра біжить через історію України. Це було геніально. Попри те, що нам заважали. І останньої миті нам таку підставу зробила одна людина! Утім, усе це відбулося. Уся країна зі сльозами на очах дивилася цю історію. Ми вирішили це робити на стадіоні. Президент ухвалив таке рішення, щоб без пісень-танців на Майдані, де стільки людей пролило свою кров. Це було правильне рішення.

Команда була: Катя Царик, режисерка концерту, Сергій Могилевський, музичний продюсер, Кирило Тимошенко, заступник глави Офісу президента в той момент, прямо дуже багато зробив, щоб такі були класні заходи. Наша пропозиція: перелік пісень, артистів. Президент знаходив час затвердити, подивитися, ухвалити якісь рішення. І так вийшло, що в нас у концерті було кілька пісень російською мовою. У нас на концерті не було деяких популярних артистів... Я з ними зустрічався. Я переконував їх. Вони сказали: "Якщо пролунає хоча б одна пісня російською, нас на цьому концерті не буде". Або ж казали: "Якщо той артист буде..." Славі Вакарчуку я розписку давав, що на концерті буде той лайнап, який ми... Інакше він не вийде. Я Славу розумію. Жодних питань. І він, до речі, розкішно завершив концерт із Тарасом Петриненком. Це був грандіозний фінал. Усе-таки Слава – це Слава. Сидять люди й мене переконують, що вони такі патріоти… Їх не було на концерті в підсумку – вони відмовилися. Попри те, що я дійшов концепції без російських пісень.

– А хто відмовився?

– Зараз. Я дуже довго крутив у голові, потім озвучив це президенту. Він сказав: "Так, ти маєш рацію. Так має бути". 30 років незалежності України, нахера нам російські пісні? У мене був скандал із гуртом Green Grey. Ми їх прибрали з концерту, бо нам, по-перше, пісня не лягала, а по-друге, коли Мурік із Green Grey почав паралельно якусь х…йню верзти в інтернеті...

– Так, пам'ятаю.

– Це був такий зашквар, що ми зрозуміли: ми не можемо цю безкультурність випускати. Це негарно просто. Вони кіпішували, пресконференції збирали, хайп влаштували. Словом, один колектив, дуже патріотично налаштований, дуже модні хлопці й дівчата, відмовилися від участі в концерті. Сказали, що не має бути цих. Почали диктувати умови. Не має бути цього. У підсумку, за іронією долі, ми дійшли до їхніх умов... Не тому, що вони такі умови... Ми їх уже не повернули. Але все було так, як вони хотіли. Знаєш, що цікаво? Вони такі патріоти, а чоловіча частина гурту виїхала з країни, за майже три роки війни їх у країні не було.

– А хто це?

– Я не буду про це говорити. Де ж ви, патріоти? По Європах. Дівчинка віддувається тут періодично. А гурту немає.

– Це Юля Саніна?

– Дімо! Там було багато моментів.

– Я багатьом ставлю це запитання, Сергію. Твій перший день яким був?

– П...здець. Жах. Я не міг у це повірити. Ми жили останні місяці в цьому нагнітанні, що "завтра війна".

Мені днями трапилося інтерв'ю Повалій. Дуже страшне відео. Вона таку х...йню верзе! Жага грошей не туди заводить людей

– І ти працював в Офісі президента.

– Ні, на той момент я вже перестав працювати в офісі. Я свою функцію виконав. Коли треба було сформувати команду, я допомагав Олені Володимирівні. І я дуже задоволений людьми, яких ми дібрали. Уже за межами офісу ми робили великі державні заходи.

Так ось, перший день війни – це страшний жах. Я мав летіти до друга на день народження в Барселону. За два дні до війни кажу моїй помічниці: "Здавай квитки, не полечу нікуди. Не відчуваю". Я здав квитки. Прокинувся від дзвінка, мені сказали: "Почалося". Я говорю: "Та не може бути", – поклав слухавку й заснув. Я був після щеплення проти COVID-19, із температурою жахливою. Було так хріново, що я в маренні... Це о четвертій…

– О 4.50 приблизно.

– Загалом, я заснув і прокинувся від вибухів. Я поїхав сюди одразу. І тут лишився на два місяці.

– Ми чудово знаємо, як виявило себе багато українських діячів культури, українських артистів. Як вони їздили фронтами, які вони писали й виконували пісні… Величезне місце у твоєму житті займала Софія Михайлівна Ротару.

– Чому займала?

– І займає напевно.

– Легендарна артистка. Це кумир мільйонів, фантастична жінка.

– Я дуже люблю Софію Михайлівну. Я в перший день війни чекав, що зараз вона, котра як би "наше все", Герой України, легенда України, сполучна нитка між Україною та рештою пострадянських країн, вийде і скаже: "Що ви робите, сволота? Як ви можете напасти на Україну?" Але Софія Михайлівна мовчала – і мовчить досі. Я не знаходжу відповіді на це запитання.

– Можна я тобі розповім одну історію?

– Можна навіть дві.

– Ми полетіли в одну країну, неприємну дуже. Потім ми не могли звідти вилетіти. Нас не випускали.

– Із Софією Михайлівною?

– Так. За особистою вказівкою однієї поганої людини. Нам пощастило, що спецура в цій країні була не із цієї країни, а з іншої.

– О боже!

– Вона підійшла до начальника. Дозвіл на виліт. Літак стоїть наш.

– Чартер?

– Вона, Руслана, Ані Лорак і колективи.

– І ти?

– Ну, я організатор. Я їх привіз туди. Як сказав один мій знайомий, це ж треба так гроші любити, це ще до 2013-го. Це 2009–2010 рік, ще й гадки не було.

– Це у Грозному?

– Так. Немає дозволу на виліт. Мені паралельно телефонують: "Негайно вилітайте, бо за вами..."

– Це через Ані Лорак?

– Ні, до речі. Там сукупність. І підходить Софія Михайлівна до прикордонника й каже: "Синку, ти мене знаєш? Відпусти нас". Ми сідаємо в літак без дозволу на виліт. Борт був, по-моєму, англійський чи якийсь... Ні, якоїсь європейської країни. І командир екіпажу був іноземцем. Злітаємо. Як злітаємо? "У нас немає дозволу на зліт". Я так закричав на нього, що він зрозумів, що треба злітати. У мене було два такі екстремальні злети в житті. Ми злітаємо без дозволу. П...здець! Гробова тиша в літаку. Ось так вплинула Софія Михайлівна. Окрім орденів, медалей і звань, які вже давно нічого не давали артисту, все, що вона здобула й заробила, – це її заслуга. Коли кажуть: "Ти мусиш!" – не мусиш ні хріна. Вона віддала свої борги. Уже стільки, скільки вона пропрацювала... Вона багато робила, на відміну від Алли Борисівни. Так от, до чого я веду? Я не розумію, що означає "мусила". Тут хочеш або не хочеш, можеш або не можеш.

– Символ України, Сергію.

– Я знаю не із чуток, у якому тяжкому стані вона була в той момент. У фізичному. Тому, Дімо, я не маю питань до Софії Михайлівни. Якщо хтось має питання, подайте на неї до суду. Але я не маю права й не буду її засуджувати. Я маю багато питань до інших людей.

– Наприклад?

– Це в наступному інтерв'ю. Давайте далі, Дмитре Іллічу.

– Дивовижно. Ти зараз, до речі, сказав, що міністром культури мав би стати Ігор Ліхута.

– Мені казали, що він ходив Москвою і розповідав це.

– Що буде міністром культури? Серйозно?

– Я не знаю, правда це чи ні, але мені розповіли.

– Може, брешуть, обмовляють. Поведінка Таїсії Повалій та Ігоря Ліхути – що ти про це думаєш?

– За іронією долі, перша українська співачка, яку я почув у своєму житті, – це була Таїсія Повалій… Жага грошей не туди заводить людей. Вони хотіли у владу, але не для влади, а для грошей. Вона була першою багато років. Але вона була багато в чому завдяки наближеності до Януковича. Вона була, по-моєму, у п'ятірці [партійного списку на виборах у Верховну Раду].

– Друга була.

– "Не хочу быть столбовой дворянкой – хочу быть владычицей морской". І так доля завела в ту ситуацію, у якій вони опинилися. Мені вчора трапилося її інтерв'ю. Якомусь, по-моєму, хворому ведучому російському, який погано говорить.

– Так, Корчевнікову.

– Дуже страшне відео.

– Страшне відео, так.

– Вона таку х...йню верзе! Господи, ти ж така талановита!

– Ліпить горбатого до стіни.

– Але ж ми з тобою розуміємо: а що їй залишається? Тут її вже не приймуть, а їй же десь жити треба. Ось вона й ліпить. А жити вони звикли непогано.

– Колишні киянки Лоліта, Успенська, Наташа Корольова...

– Дімо, ні. Давайте навіть...

– Усе те саме?

– Узагалі не те саме. Вони народилися в Києві, але який вони стосунок до цієї країни мали? Жодного. Усе їхнє життя минуло там. Вони росіяни. Які вони українці, нахрін? Від них щось вимагати – це взагалі смішно. Чому ми маємо від них на щось чекати?

– З кимось із російських артистів під час війни ти спілкувався?

– Якщо можна назвати Максима Галкіна російським артистом.

– Він приголомшливим виявився.

– У мене був один контакт із Філіпом [Кіркоровим]. У мене така образа на багатьох... У перші дні війни мені багато хто телефонував. Ридали. Але коли розмова закінчувалася фразою "не все так однозначно", я сказав: "Друзі, дякую, що перетелефонували. Ми прорвемося", – і клав слухавку.

Росією керує пульт від телевізора. Ну як можна бути такими тупими?

– Не все так однозначно.

– "Вісім років бомбили..."

– Домбили Бомбас.

– Увесь п...здець російської пропаганди. Сука, мене бісить! У мене є одна подруга. Вона не публічна людина, але має стосунок до шоу-бізнесу. Ми з нею протоваришували багато років. Вона мені телефонує на початку року. Це була наша остання розмова. Я не знаю, про що мені з нею далі говорити. Каже: "Сергійку, я так тебе люблю, так сумую... Ти мій рідний, мій хороший. А ти чув, що в нас у Бєлгороді?" – "У нас таке вже третій рік. І те, що у вас у Бєлгороді, – це ні про що. Те, що з нашою країною зробили… Скільки людей мирних загинуло…" І вона мені каже: "Що, прямо мирних?"

– Зрозуміло.

– І я зрозумів, що мені більше немає про що говорити. Ні, може, мені і є про що говорити, але я не хочу, бо вони просякнуті цією х...йнею, пропагандою, цією отрутою. Країною керує пульт від телевізора. Ну як можна бути такими тупими? У тебе поки що є інтернет! Послухай альтернативну думку, поговори! Трясця, як можна бути такими тупими, стадом баранів? То ось щодо спілкування. Єдина людина, з якою я підтримую стосунки, – Максим Галкін.

– Якою приголомшливою людиною виявився!

– Чому виявився? Він і був приголомшливим. Вундеркінд, розумник, геній, талановитий, освічений, із принципами, честю. Я вже мовчу, що люди з таким почуттям гумору – це люди особливі. І ось він виявив себе. А як Алла Борисівна?

– Так, це все.

– У цьому імені уособлення стількох років! Усе моє життя минуло з Аллою Пугачовою. Платівки, пісні, телевізор тощо. Вона за своє життя не лягла під жодну владу. Не співала жодної патріотичної, сука, кремлівської пісні. Який був пресинг за те, що вона послала на х...й якогось адміністратора… Не дуже гарний вчинок, але вибачте мені. Її поставили в бан. Тебе просто немає ніде. Співачка номер один великої країни, улюблениця в кожному домі. Такої артистки, як вона, більше не було, немає й не буде. Такий драматизм у голосі, така подача. І їй кажуть: "Ти можеш спокутувати свою провину, поїхати в Чорнобиль". Ти знаєш, що майже всі померли, хто був із нею тоді на сцені?

– Я пам'ятаю. Вона з Кузьміним приїхала тоді.

– Потім її повернули. Я не знаю, правдива це історія чи ні, але вона своїм здоров'ям просто мала віддати. Але тоді й вибору не було. А зараз вибір у багатьох був. Люди мали все – усе в піч заради принципів. Коли мені Максим сказав: "Сергію, як би я в очі дітям дивився, якби вчинив інакше? Як це можливо?" А вона, як декабристка...

– Декабристка, так.

– Дякую їм за це дуже.

– Як, на твою думку, закінчиться війна і коли?

– Знаєш, про що я подумав? Що в нас є світло наприкінці тунелю. А в них немає.

– У них і тунелю немає. Я згадав Жванецького: "Что наша жизнь? Свет в конце туннеля. Только туннель, сука, никак не кончается".

– Коли війна може скінчитися? За хвилину. Може, тромб відірветься якийсь.

– Давай, відірвися вже, відірвися!

– А можливо, нескоро. Тому нам треба жити сьогоденням. Роби, що маєш, – і що буде, те й буде. Кожен має давати користь своїй країні. Якщо ти некорисна для країни людина – нахер тоді з країни. Призвуть – треба йти, коли дійде черга. Ну а як? Ми тут живемо, це наша країна. У мене був мільйон можливостей виїхати. Я не уявляю свого існування ніде, окрім як у Києві. Усе закінчиться. Закінчиться миттєво. Закінчиться не на полі бою. Ми розуміємо це. А ось що далі буде – цікаво.

– Ти колись думав над тим, чи повернешся ти до рідного Донецька? І чи цікаво це тобі?

– Думаю про це часто. У мене з'явилася можливість 2013 року зробити нормальний пам'ятник. У мене мама, бабуся й дідусь поховані разом. Я передав гроші, зробили гарний пам'ятник, огорожу. Але я не встиг з'їздити в Донецьк. Почалося це все. У мене відібрали мою батьківщину.

– Могили відібрали.

– Дружина мого брата, з якою він у розлученні, – надіслала Ігорю, а він мені надіслав фотографію. Вона була там на могилі. Я не хочу в Донецьк, але хочу на могилу до мами. Це мені потрібно. У мене нікого в Донецьку не залишилося вже практично. У мене є двоюрідна сестра. Слухай, такий біль... Господи боже мій, що він із нами накоїв... Як можна було таку країну узурпувати? У мене в голові не вкладається. Вони називають нас…

– Київський режим. Хунта. Нацистський режим.

– Київський режим. Сука, люди, які узурпували владу у величезній країні. Називати законно обраного президента України "київським режимом"... Ну, а що їм ще говорити? Їм своїм бабкам треба щось брехати. Що бачили в житті ці бабки, окрім цієї тварюки? Навіть прізвище не хочеться вимовляти. Тромб, я сподіваюся, врятує. Це швидкий спосіб.

– Швидше, швидше.

– Я хочу розповісти іншу історію. Президент коли вступив на посаду, одна з перших розмов у галузі культури була щодо звання Героя України. Його думка була: за останні роки стільки людей дістало звання… Курник збудував, збагатився, став одним із найбагатших людей.

Перман: У Донецьку я працював на Брагіна. Якось прийшов до нього й запитав: Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– Купив звання.

– Якого хріна? Подвиг, військова заслуга – оце Герой України. Він як відчував. І Володимир Олександрович придумував таку премію, яку надаватимуть артистам, діячам культури, лікарям, учителям. Має назву вона "Національна легенда". Це найвища державна нагорода. Це не якась акція. Він сказав: "Ми маємо вшановувати живих, а не потім лити сльози на їхніх могилах, коли вони пішли вже". Саме вручення "Національної легенди" – п'ять хвилин. Президент вручав. Потім зал, високошанована публіка, гарна трансляція. Ти, по-моєму, був на першій "Національній легенді" в Маріїнському парку.

– Так. Гарно було дуже.

– Мене запитують, чому так мало концертів у Палаці "Україна". По-перше, у Палаці "Україна" мало концертів, бо мало кому виступати й мало хто може зібрати цей майданчик. Дуже багато патріотів повиїжджало з країни. До речі, вони вже ніколи не повернуться. На них не чекають у цій країні.

– Кого ти маєш на увазі? Назвімо?

– Ну добре. Про кого ти думаєш у цей момент?

– Я думаю про Винника.

– Забули. Немає такого вже.

– Про Потапа я думаю.

– Практично, так.

– Про кого я ще думаю?

– Є кілька людей.

– Повалій, Лорак – зрозуміло.

– Це навіть не обговорюється. Ми вирішили, що в Палаці "Україна" мають бути не просто концерти, а події. Вірський – це наше все. Мені хочеться вшановувати таких людей. Ми робили концерт Вадимові Крищенку. Зараз ми робимо Вантуха. 45 років Мирослав Михайлович керує гордістю України.

– Так, візитівка.

– Я вважаю, що ми маємо виявити повагу, зробити гарну телеверсію. Найвідоміші артисти вшановуватимуть Мирослава Михайловича на цій сцені. Він – "Національна легенда". Ми хочемо для цієї країни, для цієї культури, для спадщини. Виявити повагу до живих людей, а не потім плакати на їхніх могилах. Важко це дається, бо все, що палац заробляє, віддає на комунальні платежі. Тому я хочу сказати людям, які купують квитки, дякую. Бо за ваші гроші ми маємо змогу на класному рівні вшановувати наших прекрасних, чудових, нині живих легендарних людей.

– Сергію, приголомшливе дійство "Моя Україна". Розкажи про нього.

– По-перше, дякую, що ти з усією сім'єю прийшов на цей концерт. Для мене пісні українською мовою – вони були завжди як... Вони ллються. У нас такий пласт розкішних пісень, хітів, який, на жаль, у наш час уже забуває молодь… І ми вирішили надати нового звучання цим пісням. Ми вигадали з Дімою Саратським, геніальним саундпродюсером, композитором, Катею Царик, режисеркою всіх великих державних свят останніх років, проєкт "Моя Україна". Ми зробили кілька вечорів. Зробили вечір єврейський... Узяли за приклад сестер Беррі й із чудовим дуетом "Алібі" зробили єврейський вечір. Ти, по-моєму, теж був.

– Ні.

– Це був чудовий концерт. Ми зробили з Олею Поляковою розкішний концерт українських народних пісень. Її ніхто такою не бачив! Люди, коли її бачили, вони ридали. І ми зробили вечір пісень про Київ.

– Приголомшливий.

– Але ще ми набрали пісні, які написали в Києві або які були популярними в 60–80-ті роки. Вийшов просто бойовик, де розкішні артисти, "Жіночий квартал", солістки, Діма Каднай, Філіп Коляденко. Люди зал сльозами вмивали.

– Так, це дуже талановито.

– Коли Паша Зібров почув "Хрещатик" у виконанні Діми Кадная... Для мене це найголовніша реакція була. Він був такий задоволений! Юрій Євгенович, Олександр Йосипович Злотник, коли чули свої пісні... Олена Мозгова... Татові дві пісні в концерті. Зараз настав момент, коли, з одного боку, треба щось робити, а з іншого – нічого не хочеться. Грошей немає, можливостей... Але ми все-таки вирішили концерт на велику сцену перенести. Подарувати Києву на День міста. Тому я хотів би тебе запросити із сім'єю.

– Я прийду обов'язково.

– Я думаю, що ти не дарма витратиш кілька годин часу. Дістанете задоволення з Олесею. Я запрошую всіх наших глядачів. Для мене це дуже важливо. Це дуже важливий проєкт.

– Сергію, наостанок я поставлю тобі два запитання. Що таке щастя?

– Кожна людина має своє щастя. Моє щастя – займатися улюбленою справою. Жити в мирі. І щоб усі близькі були здоровими.

– Чи ти щасливий? Запитання безглузде, тому що ти сказав, що щастя для тебе – це жити в мирі. Поки немає миру, немає й щастя. Я хочу побажати тобі, собі, усім нашим глядачам, щоб закінчилася війна, щоб Україна перемогла, щоб ми всі були щасливими.

– Дімо, дякую тобі дуже за твою патріотичну позицію і за те, як ти під загрозами поводишся й виявляєш себе в цей важкий час. Для мене велика честь бути запрошеним на це інтерв'ю. Тому що найбільш легендарні люди, кумири мільйонів були твоїми друзями, відкривалися тобі у програмах. Я б ні з ким не говорив, окрім тебе. Дякую тобі дуже. Для мене це велика честь.

– Дякую, Сергію. Дякую.

– Ну, а для нас, для всіх, для України – більшого щастя. І ми будемо щасливими. Ми тепер розуміємо, наскільки це важливо. Усе буде добре, я в цьому не сумніваюся. У нас є світло наприкінці тунелю. І тунель незабаром закінчиться.

Відео: В гостях у Гордона / YouTube