Перман: Зеленський створив величезну компанію, яка дарує сміх і радість людям, а не цукерки, від яких жирнієш і дохнеш у підсумку G

– Сергію, привіт.

– Привіт, Олесечко.

– Скажи, будь ласка, скільки років ти в шоу-бізнесі?

– 30 років буде наступного року. Якщо брати офіційно, із 90-го року, а до цього я вже кілька років був на побігеньках.

– Тобто можна сказати, що з пелюшок: усе свідоме і несвідомо життя (усміхається).

– Так, рано почав, було діло. Так склалося.

– Хто був першим великим артистом, якого ти опікав?

– Найприємніші мої враження про молодість, напевно, пов'язані з Машею Распутіною, Ірою Аллегровою, яка мене вчила пити горілку, із групою "Ласковый май"... Свої перші гроші я заробив на групі "Ласковый май".

– Тоді багато хто на них піднявся.

– Так. Ось такі в мене були перші артисти. Йосип Давидович Кобзон, безумовно. Я працював практично з усіма артистами. Я жив у Донецьку, і ми робили гастролі... Ти знаєш, як тоді колесили: не пропускали жодного маленького міста...

– Скажи мені, Аллегрова могла перехилити багато чарок?

– Ірина Олександрівна – жінка бойова, так.

– Скільки ви могли випити?

– Я не пам'ятаю.

– Багато?

– Ні, небагато абсолютно, бо дуже важко, виснажливо. Бувало по два концерти, потім важкі переїзди на страшних дорогах.

– А умов жодних.

– Це зараз мерседеси, майбахи. А тоді ми їздили в жахливих вагонах, [жили] у моторошних готелях.

– Без гарячої води...

– І звісно ж, коли в тебе щодня концерт, ти ночами сідаєш у машину і переїжджаєш. І, звичайно, кілька ковтків... Так, було діло.

– Один із твоїх найбільших друзів – це Роман Віктюк, якого я теж дуже люблю і поважаю. Скажи, як він зараз почувається?

– Роман Григорович – це щастя в моєму житті, було великою удачею зустрітися з ним 20 років тому. Ти знаєш, Роман Григорович – дуже бойова людина: він працює, ставить, щодня в театрі, кожного дня на інтерв'ю, тобто він у нескінченному русі. Звісно ж, йому це вже не так легко дається, як раніше, але він старається, він боєць. Один із небагатьох залишився, на жаль. Він тримається – молодець! – вистави видає щороку.

– У нього бездоганне почуття гумору й у нього є легендарні спеціальні жартики. Розкажи найсмішніші історії, афористичні вислови.

– Я не можу, бо це нецензурні вислови (усміхається).

– Давай!

– Уперше бездоганну українську мову я почув від Романа Григоровича Віктюка...

– Він львів'янин, звісно.

– Він розмовляє бездоганно!

– Вишукана українська, так.

– І він так красиво матюкається! Як ніхто інший! Я не можу, на жаль, у прямому ефірі це повторити. Але історій було дуже багато. Він великий модник, великий шопоголік, обожнює поїздки – ми об'їздили з ним багато країн. Є дві людини в моєму житті – це Філіп і Роман Григорович, – які обожнюють шмотки.

– Ти маєш на увазі Кіркорова?

– Так. Безумовно, якісь курйозні ситуації завжди траплялися, але я тобі скажу іншу річ: він дуже багато розповідає історій. Ти неодноразово з ним спілкувалася і, зісно ж, чула. Я думав, що частина цих історій вигадана. Про перстень від Версаче, який він носить не знімаючи, тощо...

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Його зустріч із Фаїною Раневською в дитинстві...

– Так. Його історії з Людмилою Марківною Гурченко, з Ульяновим тощо. І мені здавалося, що він трохи прибріхує. На мій превеликий подив, у якийсь момент я почав одержувати підтвердження всіх цих історій, які насправді неймовірні! Я не можу, на жаль, його лексикон відтворити – це може зробити тільки Роман Григорович.

– Давай, хоч трохи!

– Ти хочеш, щоб...

– Запікали (сміється).

– Ні, це неможливо (усміхається).

– Давай одну історію – і підемо далі.

– Я просто згадав його визначення... у хлопчиків і дівчаток. Ти пам'ятаєш, напевно? Чичирка, манюрка, а якщо разом – буде гедзалка (сміються).

– Із Віктюком пов'язана і наша з тобою історія. Завдяки йому ми познайомилися: я тоді була редактором програми Савіка Шустера і хотіла запросити на ефір Романа Григоровича. Я зателефонувала тобі, ти його успішно привіз. Це рік 2009–2010 був...

– Він обожнював і обожнює тебе, дуже поважає Савіка, постійно запитує про нього...

– Не пам'ятаю вже, яка була тема програми, пам'ятаю тільки, що він розповідав про якийсь абсолютно чудовий проект. Говорив, що все чудово, але грошей немає. На цій самій програмі тоді був Петро Олексійович Порошенко, і він у прямому ефірі запропонував Романові Григоровичу допомогу, сказав: "Вам потрібні гроші? Приїжджайте, завтра я вам їх дам".

– Олесечко, на жаль, ця історія сумна, і вона не найкраще ілюструє нашого президента. Як завжди, у Савіка були політичні теми, а до кінця ефіру він переходив на культуру. Був Роман Григорович, Петро Олексійович залишився після політичного ефіру (був він тоді міністром чи депутатом, я не пам'ятаю – він же в нас побував на великій кількості посад)...

– Так, обіймав різні посади.

– І Роман Григорович мріяв поставити п'єсу про Лесю Українку, про її життя у Грузії. І Петро Олексійович (вони не були знайомі) раптом встає...

– Так, він сам запропонував допомогу.

– "Романе Григоровичу, я вас поважаю, ви мій улюблений режисер"...

– Я пам'ятаю.

– "Хочу дати грошей на виставу". По-моєму, ми говорили про 50–70 тисяч на всю постановку. Це смішні гроші для театральної постановки.

– Доларів?

– Звісно, доларів. І все – Рома пустив сльозу на ефірі.

– Я ще тоді так зраділа, думаю, як удало знайомство почалося, допомогли реально геніальному режисерові...

– Ромі пощастило в житті насправді. Йому завжди хтось допомагав і допомагає. Він на сьогодні має театр свого імені...

– Він дуже хотів цього.

– ...мало хто може цим похвалитися. І йому завжди на його доволі нелегкому шляху траплялися люди...

– До чого ти ведеш? Грошей не дав, чи що?

– Я ходив за Петром Олексійовичем рік. Він мене відсилав до якихось помічників, керівників фондів.

– Він же сказав "завтра".

– Мені замовляли перепустку до Верховної Ради, я його виловлював...

– Що він тобі сказав?

– Щоразу він казав: "Як не дали? Бути не може! Завтра", "Післязавтра"... Ми надсилали кошториси, але все залишилося на тому самому рівні, на превеликий жаль. Це була сумна історія. Рома був дуже засмучений...

– Ти мене зараз теж засмутив.

– Але це не одна історія з Петром Олексійовичем.

– Тобто?

– У нас була ще історія з Петром Олексійовичем: після цього випадку минуло багато часу, я працював зі співачкою Ані Лорак.

– Ти кілька років був її продюсером...

– Шість років. Вона з дитинства до слова "продюсер" погано ставилася, просто алергія.

– Прізвисько Сірий кардинал вона придумала?

– Ні, це мене Forbes назвав.

– Коли ти ввійшов до п'ятірки найвпливовіших...

– Я не ввійшов, я очолив цю п'ятірку! (усміхається).

– Вибачте!

– Так от, історія з Кароліною. Це було до Революції, звичайно. Тоді Кароліна була великою співачкою тут, це було після "Євробачення", вона не сходила з вуст. Ми затіяли дуже велике шоу з нею, грандіозний концерт. Але всі чудово розуміють, що шоу з такою кількістю апаратури, декорацій та іншого не окуповуються завдяки продажу квитків – і ми почали шукати гроші. Ми визначили для себе чотири прізвища – у кого б ми хотіли попросити допомоги. Перша людина, до якої ми звернулися, – наша покійна подруга Іра Бережна (екс-нардеп від Партії регіонів Ірина Бережна загинула в серпні 2017 року у ДТП у Хорватії. – "ГОРДОН"). Вона мала добрі стосунки з Петром Олексійовичем та організувала нам зустріч. Ми прийшли – і Петро Олексійович мене впізнав... наче нічого не було (посміхається)...

– До речі, це ж було відразу після...

– Ну десяток років минув...

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Він тебе впізнав?

– Так. Ми сиділи, отже, у ресторані один навпроти одного, говорили: "Петре Олексійовичу, ми не просимо просто так. Вона – велика співачка, готова виступити амбасадором бренда Roshen, відпрацюємо рекламою. Усе, що завгодно зробимо! Допоможіть!" Він сказав: "Кароліно, я так тебе люблю, обожнюю, ти така гарна... Усе, що завгодно. Але не можу... Я не керую грошима Roshen" (сміється).

– Бачиш, він уже чесно вчинив (посміхається).

– "Я не маю жодного стосунку [до Roshen], тільки заробляю на ньому" (сміється). "Але я вирішив, що дам тобі $20 тис. (цю суму було названо, 100%) від свого фонду. Я тобі допоможу. Серього, зателефонуй завтра..."

– Я вже десь чула цю історію (посміхається)...

– Так, точно та сама історія. Отже, я телефоную завтра, чую "так-так, звісно". Телефоную післязавтра... Потім я знову виловлюю Петра Олексійовича. "Як?! От сволота, не дали?!" (Сміється). Уся ця історія тривала півтора місяця... Роман Григорович довше вірив у цю казку. А Кароліні я сказав: давай я тобі віддам ці $20 тис. (я непогано заробляю), тільки не буду більше за ним ходити. Ось так закінчилися дві історії з обіцянками Петра Олексійовича.

– Тоді переходимо до Ані Лорак, якщо ти порушив тему...

– А хто дав гроші, не хочеш запитати?

– Ти ж сказав, що сам дав 20 тисяч.

– Та ні, на шоу...

– Розкажи.

– Ми звернулися до чотирьох людей: Петра Олексійовича, ще одного олігарха (він відмовив, не буду називати його імені)... І я звернувся до Ріната Леонідовича... Моя молодість пов'язана з Рінатом Леонідовичем: я працював в Олександра Сергійовича Брагіна (Ахать Брагін, бізнес-партнер Ахметова, вбитий 1995 року в Донецьку. – "ГОРДОН"). Ти знаєш, ким була ця людина... Тоді Рінат був його найближчим соратником. Так от, я звернувся до Ріната. Вони були знайомі з Кароліною тільки поверхово – я їх сам познайомив. Я знаю, що Рінат допомагає багатьом людям – і не афішує цього... Він сказав: "Кароліно, я нещодавно дивився передачу про ваше дитинство; як шпроти були для вас улюбленим делікатесом. Але ж це і моє дитинство". У підсумку я до нього звернувся – і наступного дня нам передали гроші.

– Багато?

– Велика сума. І друга людина, яка нам допомогла, – це Дмитро Васильович...

– Фірташ.

– Так.

– Слухай, ну в тебе і знайомства!

– Він нічого не вимагав натомість, це було меценатство.

– У мене зародилася ідея: якщо тобі так легко дають гроші олігархи, тобі потрібно взяти якого-небудь кандидата...

– Можу тебе взяти (усміхається).

– Ні-ні, я не йду в політику (сміється). Візьми того, хто йде. У нас багато охочих...

– Олесю, за такі гроші йдуть усі! (сміється).

– Ти моментально збереш фонд на президентські вибори! Знаєш, як кажуть? Політика – це той самий шоу-бізнес.

– Абсолютно! Але, на жаль, із сумнішим кінцем.

– Ти сам, до речі, не хочеш висунутися?

– Ніколи не хотів.

– Повернімося до Ані Лорак. Чому ви розійшлися? Адже у вас усе добре виходило у творчому плані.

– Просто все колись починається і колись закінчується. Бути разом шість років, у важкий момент, коли вона завойовувала ринок, коли виходила на нові території... Зрозуміло, ми практично жили однією сім'єю. Є така приказка: коли все добре – добрий артист, коли все погано – поганий менеджер.

– Як футбольна команда і тренер, звісно.

– У нас усе було добре, у нас усе розвивалося за висхідною, але, можливо, мої зайві амбіції (як казав Філіп Кіркоров, "надів корону на голову") призвели до того, що ми зрозуміли: треба буде розходитися. [Ми розійшлися після того, як] у мене була сварка з Муратом, чоловіком Кароліни...

– Із язика зняв! Якраз хотіла запитати, чи не доклав він рук до цього.

– Це й була причина. Зараз, за п'ять років, я розумію, що не мусив так робити... Але тоді для мене був дуже важкий момент, і Кароліна не підібрала правильних слів, які мені були так потрібні. Я психанув – і ми розійшлися за одну хвилину. Ось так, на жаль, сталося.

– Уже колишній чоловік Ані Лорак Мурат – гарна людина?

– Я не хочу обговорювати Мурата, Олесю. Пробач, але це та тема, на яку я говорити не хочу (посміхається).

– Це був нерівний шлюб?

– Що ти маєш на увазі?

– Інтелектуальні здібності...

– У Мурата дуже високі інтелектуальні здібності.

– ... здатність заробляти гроші...

– Я тобі так скажу: він – Остап Бендер.

– Вичерпна характеристика.

– Він розумний хлопець, безумовно. Але турки – це дуже специфічна нація, і коли він потрапив сюди...

– Зараз телеглядачі подумають, що ти расист.

– Боже збав! Я хотів сказати, що моногамних турецьких чоловіків не існує.

– Чому її терпець урвався зараз, після 10 років шлюбу?

– Думаю, це потрібно запитати в Кароліни.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Добре. Не особисте запитання. Ані Лорак дуже сильно любили в Україні, у неї була купа фанатів...

– Так. Я думаю, що її люблять і зараз.

– Але коли вона вибрала Росію, уже після того, як Росія стала агресором, напала на Україну, Ані Лорак втратила повагу більшості фанатів в Україні і, відповідно, український ринок. Вона розуміє, до чого призвів її вибір чи навіть не замислюється про це?

– Це дуже складна тема, але якщо вже ми торкнулися її, скажу так: я не обговорював із Кароліною, як вона почувається... Ми з нею не так багато спілкуємося... Зустрічалися кілька разів, нещодавно бачилися, коли я літав у Сочі на "Новую волну", бачилися, коли вона була в Києві... Після нашого розставання ми три роки взагалі не спілкувалися, і тепер дуже акуратно йдемо на контакт.

Знаєш, до мене дуже часто приходять люди і просять: я хочу бути артистом, давай, продюсуй мене, ось тобі гроші... У мене є одне важливе запитання, яке я ставлю своїм співрозмовникам: що ти будеш робити, якщо не будеш співати? Одні починають говорити: ну я, можливо, буду... І тільки та людина, яка скаже "Я помру", може йти на сцену. Так от, Кароліна помре, бо сцена – це її життя, вона створена для сцени, а сцена створена для неї. Чому жінка, співачка, артистка, яка має нескінченну кількість шанувальників, у якої концерти відбуваються тільки на аншлагах, у якої нескінченна кількість корпоративної роботи, має почуватися зле? Так, безумовно, Кароліна – українська дівчинка, народилася в Кіцмані, ти знаєш, за яких обставин, тато в неї був дуже націоналістично налаштованим... Безумовно, для неї це великий біль.

– Хочу тобі заперечити: якби вона залишилася тут, так, це були б менші гроші, але це рідна Україна, ті самі повні стадіони...

– Повні стадіони, Олесю, у нас збирає тільки Святослав Вакарчук раз на рік.

– Оля Полякова...

– Олесю, я тобі скажу таку річ: ринок України насправді дуже маленький, люди дуже збідніли, а ціна квитка 150–200 грн достатня лише для того, щоб підтримувати, прогодувати свій колектив. Запитай в Олі Полякової, Іри Білик – у кого завгодно: якщо раніше артист їхав у тур по 10–11 великих містах, то зараз – по 27.

– Проте Оля Полякова зробила свій вибір і не поїхала в Росію, хоча були пропозиції...

– Корпоративи.

– Твій друг Андрій Данилко, для якого Росія – найшикарніший ринок, сказав: поки триває війна, я туди не поїду. Я поважаю цю позицію.

– Хто без гріха, нехай перший кине в мене камінь. Я не вважаю, що ми маємо право засуджувати [Ані Лорак] за її вибір. Життя одне, війни не оголошено... От кажуть: уявіть собі Клавдію Шульженко, яка їде у фашистську Німеччину, щоб заробляти гроші... Але, по-перше, не порівнюймо цих ситуацій – війни не оголошено...

– Від цього війна не перестає бути війною! Більше ніж 10 тис. українців загинуло.

– Почекай! На той момент, коли почалася... почалися ці події, Кароліна вже була популярною співачкою в Росії, на відміну від Клавдії Іванівни Шульженко. По-друге, Клавдія Іванівна, як і всі великі артисти того часу, була в пошані у держави. Ці артисти мали квартири, машини, повне забезпечення. Ти ж це розумієш?! Щоб засуджувати людину, треба їй щось дати, треба їй щось зробити...

– Але ті, хто залишився, не чекали дач...

– Це їхній вибір.

– Вони сказали, що їхня совість чиста.

– Совість – це справа кожного.

– Давай обговоримо інший аспект. Я подивилася стрічку топ-співачок у російській попсі, і виходить (ти, напевно, можеш мене поправити), що це українки. Лорак, Лобода, Брежнєва...

– Я живу в Україні, тому не в курсі.

– Може, із професійного погляду.

– Українські артисти мають найбільший успіх на території Росії, безумовно.

– Чому? У тебе є пояснення?

– Чому взагалі так розвивається українська музика? Я обговорював це з одним російським артистом, і він говорив: ми приносимо пісню на радіо, а нам кажуть – не формат, не формат... А в Україні цього немає, музика має більше можливостей розвиватися. Тобто українську музику не так "тиснуть", немає меж, форматів. Це по-перше. Чому такі успішні наші артисти [в Росії]? Для мене це загадка.

– На твою думку, тут є політична складова?

– Абсолютно жодної! А яка може бути політична складова?

– Вони просто талановитіші?

– У Росії є багато талановитих артистів.

– Який гонорар українського артиста в Росії? У Лободи, Лорак.

– Думаю, від 50 до 100. Тисяч євро.

– Українські артисти, визнаючи, що війна – це величезне горе, із професійного погляду (із ким би я не говорила!) кажуть, що коли для Росії закрився український ринок, одразу ж почали "злітати" наші співаки. За твоїми спостереженнями, це так?

– Не зовсім. Діма Монатік злетів би незалежно від того, був би ринок відкритий для російських артистів чи ні.

– Діма Монатік чудовий! До речі, він теж відмовився від виступів у Росії, незважаючи на те, що його там слухають.

– Так, ми говорили про це з Дімою. Він дуже затребуваний у Росії! Ти не розумієш, яка кількість людей телефонувала мені і просила: допоможи, привези його за будь-які гроші...

– Так, він розповідав.

– У Діми це принципова позиція. Він так хоче, так живе – і молодець, честь йому і хвала.

– Хоча втрачає [гроші].

– Втрачає дуже багато. А щодо розвитку... Я слухаю радіо... Зараз же через квоти стало більше української музики... Господи, яке лайнище крутять!

– Та годі тобі!

– Це ж просто неможливо! Мені зле стає.

– Kazka тобі не подобається? Hardkiss?

– Почекай секундочку... До речі, Kazka – це єдина група, яка виникла... Винник був, Ірина Федишин була, Hardkiss уже були, і вони дуже добре розвивалися. Як я вже говорив, талановитим артистам не заважали розвиватися жодні інші артисти на нашій території.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ми з тобою вже говорили про зв'язок шоу-бізнесу з політикою. На твою думку як продюсера, хто з українських топ-політиків був би успішним у шоу-бізнесі, хто займається політикою саме як шоу-бізнесом?

– Чистий шоу-бізнес – це, звісно ж, Ляшко. Найчистіший шоу-бізнес.

– Ти б зміг зробити з нього артиста, який збирає стадіони?

– Думаю, так. Він може геніально грати трагедію, комедію. Я до нього інакше як до артиста не можу ставитися. Юлія Володимирівна теж артистка, безумовно. У мене була одна зустріч із Юлією Володимирівною, здається, під час якоїсь виборчої кампанії. Вона підійшла до мене, узяла під ліктик... Ти, напевно, знаєш про її магнетичну силу?

– Тануть усі!

– І коли вона взяла тебе під ліктик, сказала: "Я така вдячна"... Якби в цей момент вона сказала: "Віддай ключі від квартири, машину", – я б віддав! (сміються). Вона, звісно, геніальна жінка! Минає 15–20 хвилин, чари трохи розтанули – і ти починаєш розуміти...

– Ось кого треба було посилати до Петра Олексійовича!

– Вона артистка, але, на жаль, зіпсувала собі репутацію завдяки порадам не тих людей. Це відома історія: її вихід із тюрми, візки, лабутени... Неможливо завжди йти прямо – іноді звернеш кудись не туди, а потім повертаєшся (усміхається)... Але вона сильна жінка.

– Хто ще?

– На жаль, українська політика бідна на яскраві особистості.

– У нас не так багато часу. Скажи: за кого ти будеш голосувати?

– Я буду голосувати за Володю Зеленського.

– Ти його добре знаєш, він твій друг?

– Він не мій друг, він мій дуже добрий знайомий. Ми не телефонуємо один одному, не вітаємо один одного зі святами, але коли бачимося, можемо чудово поспілкуватися. Я більше дружу з хлопцями з "Кварталу 95". Але голосувати я буду не тому. Я хочу спробувати дати шанс не системному політику. Набридли вони всі! Ну неможливо! Усі вони пройшли корупційне порочне коло, із якого вийти неможливо! Нехай я буду шкодувати про це, але я хочу спробувати один раз – і проголосую за Володю! Усі говорять про нього "комік". Та що ж за хрінь така?! Він талановитий бізнесмен! Я пам'ятаю, як ці хлопці тільки переїжджали до Києва... Він створив структуру, величезну компанію, яка дарує сміх і радість людям... Не цукерки, від яких жирнієш і дохнеш у підсумку...

– Солодке теж піднімає настрій (усміхається).

– Він дарує задоволення! Скільки завдяки йому людей працює і скільки заробляє...

– Сергію, ти, напевно, дивився інтерв'ю, яке Володя Зеленський давав Дмитрові Гордону.

– Безумовно, дивився.

– У цьому інтерв'ю він розповів про те, як "Квартал 95" запросили працювати на корпоративний заміський захід. Там були президент України Віктор Янукович, президент Росії Дмитро Медведєв – от і всі глядачі. І що найцікавіше – вони були в халатах. Які найяскравіші історії, пов'язані з олігархами, президентами, ти пам'ятаєш?

– Ох, стільки всього було за довгі роки.

– Розкажи кілька.

– Леонід Данилович [Кучма] міг забрати гітару в Тото Кутуньо і давати йому концерт... Із Колею Басковим була геніальна історія – я її обожнюю! Можна я її швидко розповім? Це було за часів, коли Леонід Данилович був президентом... Я дуже поважаю Леоніда Даниловича, вважаю, що роки його правління були найкращими... Так от, була запаморочлива історія з Колею Басковим: на дні народження Кучми він співав "Шарманку" 20–30 разів, ну й Леонід Данилович заснув, а Колі треба було терміново в Москву...

– Напевно, було дуже цікаво (сміється).

– Він утомився. Було велике святкування... Коля на чартерному літаку вилітає в Москву, засинає. Потім прокидається, коли літак сідає, дивиться в ілюмінатор – і не розуміє, де він. А в цей час Леонід Данилович прокинувся і сказав: "Де Коля?" Літак розвернули – і Колю знову повернули у Фарос (сміється). Насправді смішних історій багато, але не можу все розповісти – багато хто живий іще! Опишу в мемуарах.

– Так, ти обіцяв. Мемуарів чекає багато хто!

– Та мемуари будуть знатні, але поки не можу все розповідати (дивиться в мобільний телефон).

– Хто тобі пише? Не Ахметов із Фірташем?

– Пишуть люди, які дивляться наш ефір зараз.

– Їм подобається, сподіваюся. Можеш передати привіт.

– Великий привіт моїм друзям у Відні й у Москві.

– Отже, Фірташ усе-таки нас дивиться. Я правильно розумію?

– Ні-ні.

– Пройдімося по музичних смаках і вподобаннях наших олігархів, для яких ти організовував багато заходів. Назви улюблених виконавців Ахметова.

– У Ріната такий дивовижний смак. Він Бейонсе дуже любить.

– Ще Гайтану, Аллегрову.

– З Аллегровою у нього особливі стосунки, бо колись вона привезла Ігоря Крутого в Донецьк. Завдяки цьому познайомилися Ігор Якович із Рінатом Леонідовичем, і от уже довгі роки – вони найближчі друзі. Рінат узагалі добродушний, хлібосольний, любить артистів. Хоча, напевно, ти пам'ятаєш часи, коли ми літали в Донецьк на матчі "Шахтаря" чи на відкриття стадіону, – співали абсолютно всі артисти. У нього немає якоїсь особливої прихильності.

– У Фірташа?

– Дмитро Васильович любить гарних артистів. Женя Кемеровський – постійно! (сміється).

– Це найулюбленіший. Хто ще?

– Немає такого.

– Коломойський?

– У Ігоря Валерійовича не знаю. Я думаю, "Квартал 95". Ігор Валерійович у житті доволі скромний... Пам'ятаю, спостерігав у Юрмалі: стоїть за огорожею, махає ручкою – заберіть мене, я тут стою. Він мені імпонує. Смішний.

– Пройдемося по президентах. Леонід Макарович Кравчук кого любить?

– Я не знаю, кого любив Леонід Макарович, бо це було дуже давно. Це за Кучми почалися пишні гуляння. Леонід Данилович, точно знаю, любив Малініна, Баскова, Таїсію Миколаївну [Повалій], безумовно, Тото Кутуньйо.

– Віктор Ющенко?

– Віктор Ющенко був демократичною людиною. Він не любив пишних гулянок, але з Романом Григоровичем Віктюком дуже дружив.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Так, це я знаю.

– Ми були у Віктора Андрійовича в гостях із Романом Григоровичем. Він приймав нас, годував. У мене варення з бузини, здається, досі стоїть як сувенір. Я не відкриваю, бо це особисто від президента України.

– Онукам передаси. Колишній (Віктор Федорович).

– Тая, звісно ж. [Янукович] любив артистів, концерти. Знаєш, я з Віктором Федровичем був знайомий дуже багато років.

– Напевно, у Донецьку?

– Так, я навіть працював у нього в обласній адміністрації, робив заходи. Колись він і Людмила Олександрівна дуже любили Данилка. І Андрій свій перший великий гонорар отримав із моїх рук. Він тоді їздив сам, із валізкою з костюмом Вєрки, цицьки ще надував із презервативів (усміхається)... Перший великий гонорар він отримав із моїх рук – у Донецьку. Якраз ми святкували якусь перемогу "Шахтаря". Я привіз Андрія за шалені гроші! У нас з Андрієм дані різняться: він каже – за 500, я кажу – за 300 доларів (сміється)!

– Петро Олексійович Порошенко.

– Я боюся, що він настільки економна людина, що він собі артистів на заходи не замовляв (сміється).

– А суботники?

– Я ніколи не чув про його гуляння. Він, звісно, такий скряжечка...

– Що ти таке кажеш?! Намовляєш явно!

– Ну так, прошу вибачення.

– Правда, що того дня, коли в ложі на стадіоні підірвали Брагіна, ти мав бути поруч із ним?

– 15 жовтня 1995 року... Пам'ятаю цей день дуже добре. Я був помічником... Знаєш, була смішна історія: я працював помічником генерального директора фірми "Люкс" Олександра Сергійовича Брагіна...

– Яке в тебе багате...

– Я привозив артистів на футбольні матчі: вони не співали, йому подобалося, що вони сиділи в ложі... щоб оголошували, що сьогодні на матчі присутня така-то артистка...

Працюючи в Олександра Сергійовича Брагіна, я знав, що існує всемогутня людина, її ім'я вимовляли впівголоса – (шепоче) Алік Грек (кримінальне прізвисько Брагіна. – "ГОРДОН"). Якось, пропрацювавши три-чотири місяці, я прийшов до Олександра Сергійовича і спитав у нього, хто такий Алік Грек (сміється). Він довго сміявся, а потім сказав: менше знаєш – довше живеш. Потім я дізнався, що це одна й та сама людина (усміхається).

Так, було правило: усі завжди були на матчах... Я дружив із Вадиком Писарєвим – це прославлений український балерун, на той момент прем'єр донецької опери, велика величина світового балету. У нього був бенефіс у Вахтанговському театрі в Москві, і Вадик мене попросив допомогти йому в адміністративних справах. Я прийшов до Олександра Сергійовича і відпросився. Він мене відпустив, бо чудово ставився до Вадика... В антракті я спустився в буфет Вахтанговського театру – пам'ятаю кожну хвилину – і побачив у новинах по "Первому каналу", що стався вибух на стадіоні і загинув Олександр Сергійович Брагін.

– Писарєв тебе врятував, по суті.

– Так вийшло. Це трагічна історія. Я безмірно поважаю Олександра Сергійовича, це була дивовижна людина з дивовижною долею. Так само я поважаю Ріната, бо бачив, яким він був тоді і яким став тепер. Простий хлопець із селища шахти "Жовтнева"...

– Тобто ти бачив Ахметова до того, як він став Ахметовим?

– Він був Ахметовим завжди, але він був простою людиною, ходив у спортивному костюмі (усміхається)...

– Як ти вважаєш, чи міг він, якщо б узяв на себе відповідальність, як Коломойський у Дніпрі, зупинити агресію?

– Олесечко, я не знаю... Міг би, не міг би... Для Ріната це великий біль, однозначно. Але я хотів би про інше сказати: моя тітка, яка нещодавно померла, від початку бойових дій щомісяця, як і всі пенсіонери Донбасу, отримувала великий продуктовий набір (це не той жах, який Ляшко бабкам роздає), а великий набір, щоб людина могла вижити...

– Вона жила в Донецьку?

– Так, і померла там буквально нещодавно.

– Ти не хотів її перевезти?

– Я хотів, і вона жила якийсь час тут... Але їй було 80 років, а ти знаєш, що таке стара людина... "Я хочу померти і бути похованою поруч із чоловіком", "Що мені тут робити?" тощо... І вони молилися на Ріната, бо це єдина допомога, яку пенсіонери отримували й отримують до сьогодні. А міг чи не міг... якби міг, він би не допустив, не сумніваюся.

– Чи правда, що в тебе немає вищої або середньо-технічної освіти? Якщо так, то чому ти не купив диплома?

– Я вважаю, що це дуже неправильно. (Дивиться в камеру) Прошу, не повторюйте цього, у мене просто так склалися життєві обставини: я рано залишився сам, став сиротою... Я закінчив вісім класів, потім мене друзі покійної мами запхали в кулінарне училище, якого я не закінчив, – утік із дипломної практики. Я не міг сидіти і півроку чистити картоплю, бо вже на той момент заробляв гроші. Освіти в мене дійсно немає, і це неправильно, я від цього страждаю.

– Купив би собі посвідку.

– Розумієш, у мене ніколи не було проблем із роботою, щоб купувати посвідку... Колись дуже шанована мною людина, наш із тобою великий друг Михайло Поплавський покликав мене викладати. А я кажу: "Я не можу – у мене немає освіти". "Як?! Давай ти будеш у мене вчитися!" (Сміється). Ні, кажу, спасибі, у мене зараз немає на це часу. Але мені цього не вистачає...

– Сергійку, чому мама померла?

– Рак. Вона була в Чорнобилі і, на жаль, це позначилося [на її здоров'ї]... Рак крові.

– Скільки тобі було?

– 11.

– Ти з тіткою жив?

– Ні, із бабусею. Потім бабуся померла... Я доволі давно залишився сам... Але не будемо говорити на цю сумну тему.

– Назви, хто для тебе найкрутіший український артист і найкрутіша українська артистка.

– Я не можу назвати одну людину.

– Назви кількох.

– Звісно, у нас є хедлайнери, яскраві артисти. Для мене артист – це, насамперед, пісня.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Хіт.

– Так. Артист, у якого немає пісень, – я цього не розумію. Наприклад, Тіна Кароль – геніальна співачка, артистично розкішна жінка, велика зірка в цій країні, але жодної пісні за останні роки. Жодного хіта. Я вважаю, що зіркою може бути тільки той артист, у якого є хіти. Діма Монатік – це зірка, у нього є хіти. Світлана Лобода – це зірка, безумовно, вона видає хіт за хітом.

– Вона вже російська зірка.

– Оля Полякова, Олег Винник... Винник та Ірина Федишин – це найбільш ротовані українські артисти, і в них є хіти, вони затребувані й цікаві. Оля Полякова – це взагалі явище (сміється)!

– Трудяжка!

– Я знаю Олю стільки років, ми навіть колись намагалися з нею разом щось робити. Вона дивовижна артистка, революціонерка! Слава богу, українські артисти є, вони працюють. Kazka! Нещодавно проводили нашу єдину велику музичну премію...

– М1.

– Так. І приз за внесок в українську культуру здобула Тіна Кароль. А я вважаю, що цю нагороду мали отримати група Kazka і Юра Нікітін. Тому що стільки, скільки вони зробили для розвитку української пісні у світі, більше ніхто не зробив!

– Зараз почнеться національний відбір на "Євробачення". Треба туди прагнути українським артистам?

– Треба! Звісно, треба!

– Дякую за розмову.

– Усе?! Так швидко?!

– Час пролетів!

– Спасибі (усміхається).

Записав Дмитро НЕЙМИРОК