ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Поет Коротко: Господь показує: будеш ти мільйонером, мільярдером, президентом, від коронавірусу не сховаєшся – він усіх поставив у рівні умови

Чому COVID-19 – це не тільки випробування людству, а й унікальний шанс глибше зрозуміти сенс життя? Що страшніше: банкрутство фінансове чи духовне? Чи буде світ знову таким, яким був до пандемії? Про це – і не тільки! – розмірковує поет-філософ, а в минулому бізнесмен і заступник міністра охорони здоров'я України Олександр Коротко. Як того вимагають умови карантину, з інтернет-виданням "ГОРДОН" він спілкувався віддалено.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Коротко: Поезія не спорт. Ні з ким змагатися. Поет іде один
Коротко: Поезія – не спорт. Ні з ким змагатися. Поет іде один
Фото: Александр Коротко / Facebook
Тетяна НІКУЛЕНКО
журналістка
Хай як парадоксально це звучить, може, навіть якоюсь мірою цинічно, але з коронавірусом ми здобули унікальну можливість глибше пізнати сенс життя

– Олександре Шимоновичу, потихеньку починаємо звикати до інтерв'ю не наживо, а за допомогою Skype. Скажіть, ви поїхали на дачу по свою Болдинську осінь чи це втеча від страшного COVID-19?

– Так, я міський житель, і це перше моє таке переселення за місто. Пов'язане воно, безумовно, і з тією, і з іншою обставинами. Основне завдання було зосередитися на тих творах, які мені треба було завершити в тиші. Звісно, набагато легше сконцентруватися тут, де все підпорядковано тільки творчості, де в мене є можливість вийти прогулятися, відпочити, побути наодинці зі своїми думками.

Це дивно, страшно збіглося з навалою коронавірусу, із тим, що сталося з усіма нами. І хай як парадоксально це звучить, може, навіть якоюсь мірою цинічно, але з коронавірусом ми здобули унікальну можливість глибше пізнати сенс життя. Я повною мірою відчув це на собі. Дуже багато в такий час переосмислюєш, і ти зовсім інакше усвідомлюєш себе у світі і світ у собі. Дивовижно! Розвиваючи думку, скажу: досвід – унікальна річ. Його не можна купити, не можна набути читанням, його можна тільки прожити.


Коротко:
Коротко: Світ стиснувся до неймовірних розмірів, у ньому відбуваються неймовірні, непередбачувані процеси. Фото: Александр Коротко / Facebook


– Але ви як поет, тобто людина, причетна безпосередньо до вищих духовних сфер, вважаєте вірус божим покаранням чи шансом людству?

– Я глибоко переконаний, що це божа кара, це попередження. Ми ж бачимо, як людство загрузло у гріхах, як деградували політики... Господь Бог показує, що хай ти будеш навіть мільйонером, мільярдером, президентом, від коронавірусу не сховаєшся – він усіх поставив у однакові умови. Творець нагадав нам, що всі ми тільки люди. Він нам ніби каже: ви знущаєтеся із природи, знищуєте одне одного... Якщо ви не зробите висновків, чекайте на наступний потоп, як це було за Ноя. Це моє бачення...

– Запитаю у вас не тільки як у поета, а й як людину, яка чверть століття присвятила медицині: вам не хочеться взяти участь у дискусії про те, чи треба купувати російську вакцину?

– Мені дуже складно... Навіть не так... У мене немає морального права давати якусь оцінку, тому що це високопрофесійні справи. Тут мають міркувати фахівці.

Якщо ж ви хочете почути мою особисту думку, то я дуже скептично ставлюся до російської вакцини проти коронавірусу. Думаю, що створити щось повноцінне за такий короткий строк, не знаючи віддалених результатів, дуже складно. Хоча можливе якесь диво – не мені судити. Ми знаємо, що, окрім Росії, над вакциною працюють Америка, Англія, Франція, Ізраїль і багато інших країн, де рівень медицини значно вищий, ніж у Росії. Ви згодні?

– Цілковито...

– Тому мені здається, що рішення про придбання вакцини не може бути поспішним. Воно має бути науково обґрунтованим, тобто спиратися на відповідні висновки експертної спільноти провідних країн світу, що займається проблемами вірусології. Це не емоційне, а політичне рішення, тому що йдеться про безпеку і здоров'я не тільки всієї нації, а й кожної людини.

– Тобто нашій владі, нашій бюрократії ви не дуже довіряєте?

– Розумієте – дозволю собі висловити власне судження! – у цьому випадку річ навіть не в довірі чи недовірі, а в ухваленні правильного, виваженого рішення. За зовнішнього успіху багатьох наших політиків часто звертає на себе увагу їхня внутрішня невлаштованість на тлі їхнього неймовірного марнославства, яке особисто я розглядаю як професійну хворобу. Але ми такі, як ми є.

Ми живемо в дуже тривожний час. Людству випало велике випробування, і як ми його пройдемо, ще невідомо. Мені зрозуміло тільки одне: так, як ми жили, уже не житимемо, світ уже не буде таким, яким був до коронавірусу. Так, економічна ситуація веде державу, великі й дрібні компанії, просту людину до великого матеріального банкрутства. Але ще страшніше банкрутство духовне, про яке ніхто не говорить, про яке люди не замислюються. Ми ніяк не можемо зрозуміти, що, крім фізичного тіла, є й душа. Ми, на жаль, нею не займаємося, і це викликає тривогу і занепокоєння.

Світ уже змінився не тільки навколо нас, але й усередині нас. І ми в Україні дуже сильно це відчуваємо

– Про що ви зараз пишете?

– Про те, чим живу і що відчуваю. Наша земна кулька завдяки інтернету перетворилася на невелику, як для мене, комунальну квартиру з одним туалетом, зі спільною кухнею. Один клік – ти в Австралії, інший – ти в Китаї. Світ стиснувся до неймовірних розмірів, у ньому відбуваються неймовірні, непередбачувані процеси. Ми живемо в цій воронці з назвою час, яка обертається з величезною швидкістю. Це відчувають не тільки літні люди, а й молодь. Особисто я вже міряю час не роками, не десятиліттями, а прожитим днем. Може, він для мене останній?

Я озираюся назад, згадую минуле... У мене таке відчуття, що це просто сон. Було чи не було – не знаю. Іноді мені здається, що я зараз прокинуся у своєму маленькому містечку Коростені в бабусі, де горять поліна, де піч розпечена до білого, біля моїх ніг лежить кіт. А іноді здається, що всього цього не було. Можливо, тільки в мене таке?

На мою думку, світ уже змінився не тільки навколо нас, але й усередині нас. І ми в Україні дуже сильно це відчуваємо. І втрата Донбасу та Криму є не що інше, як плата за нашу свободу. Але не треба забувати, що автократичний і тоталітарний режими (ми це бачимо на прикладі Білорусі) надихають народ на протести. Неймовірні катаклізми відбуваються щодня. Усе взаємопов'язано в цьому світі, і вибори в Америці не менше на нас впливають, ніж наші власні вибори.

За углом моих воспоминаний
неприметный домик в три окна.
Расстояние, только расстояние
суждено нам на земле прожить.

– Ви український поет, але пишете російською мовою, а це сьогодні не у тренді. Чи не намагалися перейти на українську? Ну, хоча б пісні, які у вас чудово виходять, українською писати?

– Це запитання мені дуже часто ставлять. І я відповідаю, що було таке унікальне політичне (саме політичне, а не поетичне!) утворення, як Союз Радянських Соціалістичних Республік. Ось я і народився в Україні, у маленькому провінційному містечку Коростені, у єврейській родині, де розмовляли російською мовою. Тобто я єврей, який пише російською і відчуває себе в Україні вдома. А як ще можна відчувати себе на Батьківщині?

Звісно, я так сформувався, я думаю цією мовою, здобував нею освіту і ось – пишу. Це дуже страшна річ – не ладнати зі своїм внутрішнім світом, зі своєю душею. Поет так не живе, хоч трісни. Можна вишиванку вдягнути, але це так не працює. Так, я патріот, я добре знаю українську мову, на досить гарному рівні, я читаю українську літературу, мені подобаються українські пісні, український мелос, але я не можу... Я не можу писати поезію українською мовою.

– Тобто ви просуваєте не мову російську чи українську, а літературу як таку?

– Абсолютно правильно. Ми маємо звернутися до нашої історії. А що, мало російськомовних живе в Україні? Розумієте, є псевдопатріоти. Але сам патріотизм – дуже інтимна, дуже камерна річ. Про це не можна голосно кричати, якщо ти не ура-патріот! Ну, звісно, я не у тренді. Але питання ж не в цьому, а в тому, що ти робиш, що тобі дав можливість робити Господь Бог. І спробуй піти убік: крок управо – крок уліво...

Що таке творчість або, зокрема, поезія? Це індивідуальна трудова діяльність, і якщо ти викручуватимешся, хитруватимеш, Всевишній забере в тебе право на творчість. Звісно, забере, не думай, що це в тебе назавжди. І ми бачили, як його втрачають. Є таке поняття, як вичерпність таланту. Чому Лев Толстой пішов за плугом? Чому багато письменників, поетів спилося? Тому що Господь Бог відібрав дар Божий. Це дар! Просто ми не знаємо, чому він вибирає ту чи іншу людину на нашій землі. Але цей дар як випробування, яке ти ще маєш пройти.

Кожна творча людина, і поет зокрема, прокладає для людства міст із кінцевого в нескінченне. Це місія художника на землі, і треба її цінувати, нею дорожити

– Ви якось сказали: "Поезія з божою допомогою не втратила поета, із читачем – проблематично". Ви й сьогодні так вважаєте?

– Абсолютно!

– Тому практично припинили виходити на широку аудиторію?

– Ну, колись я виходив із Беллою Ахмадуліною – читав вірші в Театрі імені Івана Франка. Відкривав вечір великий мій товариш, чудовий письменник – царство йому небесне! – Павло Архипович Загребельний. Сьогодні я не виходжу, не читаю і розумію, що це мало кому потрібно. Але скажіть, будь ласка, теорія відносності Ейнштейна або гіпотеза Пуанкаре, яку довів геніальний Перельман, багатьом потрібні?

Поезія потребує такої самої праці від читача, як і від поета. Це робота серця й душі. Звісно, легше слухати попсу, ніж складну симфонічну музику, легше розглядати комікси, ніж осягати серйозний живопис або глибокий філософський твір. Поціновувачів поезії і не має бути багато. Колись навіть Пушкін скаржився: "Гусари нас не читають". Це нормально. Не треба ображатися. Тут формула проста: поет не повинен шукати свого читача, а читач знаходить свого поета. Це принципово.


Коротко:
Коротко: Кожна творча людина, і поет зокрема, прокладає для людства міст із кінцевого в нескінченне. Це місія художника на землі. Фото: Александр Коротко / Facebook


– Ваші юні побратими по поетичному цеху, яким набридло слухати стогони про незатребуваність поезії, намагаються боротися за аудиторію. Наприклад, за допомогою поетичних слемів, таких творчих змагань, під час яких учасники читають свої вірші. Ви стежите за цими відчайдушними спробами вийти за межі академічної аудиторії?

– По-перше, я за своєю природою інтроверт, людина непублічна, і не вважаю за потрібне витрачати на це свій час, який і так спресований. По-друге, треба відповідати не тільки своєму часу, але й своєму віку. Якщо молоді люди намагаються зацікавити ровесників поезією і знаходять нові сучасні форми, це їхнє право, і це правильно. Мене такі речі абсолютно не цікавлять. Я знаю, що вірші створюють у тиші й не треба нікого захоплювати.

Поезія – не спорт. Якщо порівнювати її, припустімо, із легкою атлетикою, тут же немає бігових доріжок. Хоча все-таки є – одна. Але вона йде не в горизонтальній площині, а по вертикалі – до Творця. От і все. Ні з ким змагатися. Не треба! Це неможливо. Поет іде один.

– Кажуть, що віршування – це суто особистий кайф, але кожному поетові іноді хочеться ним поділитися. Ви ніколи не шкодували про те, що пізно народилися: не застали Срібний вік із його поетичними салонами, не брали участі у виступах на переповнених стадіонах?

– Я, як вірянин, вважаю, що ми маємо приймати зі смиренням усе, що дає нам Творець. І це життя він нам дав, і цей час... Іншого життя й іншого часу на землі в нас не буде. І ти, якщо починаєш нарікати, сам себе руйнуєш. Ми запитуємо: а що таке взагалі творчий процес? Що робить поет? Я з вами згоден: ловить кайф. Тому що це інше проживання, інша якість життя, передусім духовна, інші фарби, інші світосприйняття і світовідчуття. Кожна творча людина, і поет зокрема, прокладає для людства міст із кінцевого в нескінченне. Це місія художника на землі, і треба її цінувати, нею дорожити.

Я вам хочу сказати, що насправді велика поезія складна, вона не для стадіону. Це дуже камерна річ. Якщо ти збираєш стадіон, щось тут не так. Тому що поет – я кажу про великого поета! – завжди старший від сучасників, він зазирає за горизонт. Свідомо, підсвідомо, несвідомо... Можливо, нам диктують – якщо ми встигаємо записати. І в цьому велика таємниця, дотик до якої дуже захоплює, але він і небезпечний.

Звісно, кожній творчій людині хочеться бути значущою, хочеться бути почутою. Дуже небезпечна річ – писати у стіл

– Сьогодні будь-хто може надрукувати свою збірочку, викласти в інтернет свої вірші, часто дилетантські, і назвати себе поетом. Вам не здається, що блогосферу забивають графоманським сміттям, через яке складно пробитися голосу справжнього поета?..

– ...або він узагалі не пробивається. Сьогодні час дилетантів, хай як це сумно констатувати. Час неуків, популістів... Й інтернет – це практично велике сміттєзвалище, без якого ми сьогодні обійтися не можемо.

Я згадую радянські часи, коли надрукувати книжку було практично неможливо, якщо ти не член Спілки письменників, якщо ти не те-то, те-то, те-то... Причому одному платили рубль за рядок, іншому – два, третьому – три, залежно від того, заслужений автор, народний чи лауреат. А поезії не було, тому що все було заангажовано політично. Секретар Спілки письменників СРСР Фадєєв не випадково наклав на себе руки. Не випадково наклали на себе руки Маяковський, Єсенін... Страшною була доля Василя Стуса, який за свої переконання більшу частину життя провів у таборах ГУЛАГ. Про його трагічну долю я написав поему, яку блискуче переклала українською Ольга Ільчук.

Той час був абсолютно деформованим. Там були якісь плюси: щось у надрах ніби гніздилося, безумовно, був андеграунд, але тоталітарна система не давала творчості розвиватися. Зараз інша крайність, знято всі бар'єри. Але ти роби свою справу і, якщо це справжнє, ти проб'єшся. Я бачив, як у горах, на скелі росте дерево. Ми бачимо часом, як крізь асфальт пробивається трава... Можна пробитися, можна бути почутим. Питання – за життя, після життя?..

– ...чи ніколи...

– Це велика рулетка. Звісно, кожній творчій людині хочеться бути значущою, хочеться бути почутою. Дуже небезпечна річ – писати у стіл. Але нарікати на час, на ситуацію непродуктивно. Із позиції ліні, із позиції смутку нічого не тільки великого, нормального не створюють. Передусім ти творча людина, а це знак інтелектуальної сили. Якщо ти не віриш у те, що робиш, кинь це заняття. Це твоє проживання, твоя доля, твоя історія. І як можна нарікати або заздрити? Ні, так слово не працює.

– Але ви шукаєте свій поетичний "мегафон", який дасть змогу докричатися, достукатися до широкої аудиторії?

– Який я обираю шлях? У мене є Instagram, є дві сторінки у Facebook: одна – Коротко-письменник, інша – моя особиста. Є сайт. Там новини, пісні, відео... І, звісно, вірші. Причому трьома мовами: українською, російською та англійською, оскільки мене багато перекладають на Заході – в Англії, Франції, Німеччині, Америці...

– ...а також у Китаї, Азербайджані, Ізраїлі...

– Так. Там маса підписників, купа відгуків. І там уже наведено фокус на тих, кому це подобається. Вони не ставлять запитання: треба чи ні? Вони чекають. Тому я не вважаю себе обділеним. Мені сьогодні – боюся наврочити! – гріх скаржитися. Я затребуваний, навіть не знаю чому. Сам у це часом не вірю.

З іншого боку, ситуація зараз склалася драматична. Я працював протягом останніх двох років із Майклом Пурсглавом – одним із видатних англійських перекладачів. Він перекладав дуже багато моїх творів, зокрема роман "Місячний хлопчик". І ось Майкл захворів на коронавірус...

– ...який, як ви зауважили, зрівняв усіх...

– Він мені пише: "Якщо я помру, то щоб ви знали, із ким працювали... Я закінчив Кембридж, закінчив Оксфорд... Перекладав класиків"... Уявляєте, яка драматургія! Я ніколи в житті його не бачив, ніколи не розмовляв із ним телефоном... Ось як спресовано час, цю кульку, ці країни... Ми стали ближчими одне до одного, як ніколи раніше.

– Не наважувалася запитати, але якщо вже завели мову про те, що всі ми смертні... У вас величезний творчий багаж – понад два десятки книжок...

– Понад три десятки...

– Тим паче. Напевно, ви замислюєтеся, кому його залишите... Скажіть, ваших дітей можна назвати знавцями поезії? Онук любить ваші вірші?

– Запитання на перший погляд просте, але дуже трепетне, дуже інтимне. Моя дружина все читає, бере участь у всьому. Вона моя перша слухачка. Потім мої доньки. Потім мій онук Давид, який сьогодні навчається на третьому курсі філософського факультету і все читає. Ось зараз мене перекладають німецькою, написав есе про Рільке, Целана, Гельдерліна, про Кафку. І коли Давид прочитав есе про Кафку, він сказав: "Дідусю, ти молодець".

Це розширює їхній кругозір, вони живуть цим... Безумовно, читають. Можливо, не до кінця розуміють. Але в мене саме така атмосфера. Дружина не каже: "Що він там нудиться, морочить голову?" Усі ставляться з розумінням до того, що я роблю. І це теж для мене велика загадка: усе навколо ніби не так, усе погано і нікому ти не потрібен... Але ж ні!

Я завжди казав, що нічого не читаю з гаджетів-маджетів. Намагаюся адаптуватися, щоб мати доступ до книжок, яких купити не можу і які мені потрібні для роботи

– У вас, я чула, чудова бібліотека?

– І не одна. Є вдома, є тут, за містом. Я ще два дні перевозив сюди ті книжки, із якими працюю постійно, – вони потрібні мені як повітря...

– Ви, вибачте за нетактовне запитання, замислювалися про те, кому заповісте свою бібліотеку? Адже сьогодні читати паперові книжки не модно. Народ перейшов на ноутбуки, на електронні читалки...

– Це, звісно, велика трагедія. Я чув уже не від одного десятка людей-інтелектуалів такі страшні речі. Кажуть: "Навіщо мені бібліотека? Я краще її викину на смітник або подарую". А як ми збирали ці книжки? Я пам'ятаю, за макулатуру можна було отримати в "Союздруку" підписку. Давали на вибір туалетний папір або підписку. Що ми тільки не здавали: папір, пляшки, брухт... А сьогодні ці книжки нікому не потрібні. Це свідчить уже про такі глибинні катастрофи, про те, що все духовне – на звалище, залишається тільки матеріальне.

Та й хто читає? Вони ж зараз носяться як божевільні, усі сидять у телефонах. Багато хто вже давно нічого не читає. Так, це жах!

– Думаю, ситуація не безнадійна... Ви коли-небудь заходили на канал Hot Dudes Reading – "Гарячі чуваки, які читають", який з'явився в Instagram приблизно рік тому?

– Ні.


Коротко
Коротко: Треба відчувати цей час. Не можна стояти від нього осторонь, інакше ти випадаєш. Фото: Александр Коротко / Facebook


– Там викладають фото з гарними хлопцями, які читають виключно паперові книжки. Підписники, кількість яких перевищила мільйон, запевняють, що в наш час, наповнений електронними гаджетами, паперовий томик у руках чоловіка може додати йому 50% до карми і стільки само до сексуальності. І дівчата це дружно підтверджують. Шкода тільки, українців там поки що не видно...

– На жаль або на свій сором, я цього не чув. Просто знаю, що все повертається на круг свій. Усе наносне піде, а справжнє залишиться.

Але ось які метаморфози відбуваються зі мною. Я завжди казав, що нічого не читаю з гаджетів-маджетів. Але мене, припустімо, цікавить – її вже немає серед живих – велика філософиня ХХ століття єврейського походження Ханна Арендт. Частину з її творів мені вдалося свого часу купити, зараз це вже неможливо. Тому я придбав собі Amazon Kindle – цю читалку зі спеціальними фільтрами. Намагаюся адаптуватися, щоб мати доступ до книжок, яких купити не можу і які мені потрібні для роботи. Звертаємося – це правда. Час змушує, він диктує свої правила гри. А ти їх приймаєш або не приймаєш. У мене був колись такий вірш: "Как из гнезда, из времени я выпал, отбросами воспоминаний стал питаться…"

Ми говорили про те, скільки в мене книжок вийшло. Але я не видаю в Україні вже протягом двох років. Не тому, що мені немає чого запропонувати. Просто немає жодного сенсу і з'явилися інші ресурси. Той самий Amazon, Google Books. Зараз розміщую там п'ять книжок англійською мовою. Коли автор працює безпосередньо із цими ресурсами, йому платять зовсім інші роялті, інші гонорари. Усе – видавництва відмирають. Ви ж знаєте: журнали закінчилися, газети померли... У цьому світі треба спробувати зберегти себе і зрозуміти, як вписатися в поворот.

– Яке просте розв'язання проблеми, виявляється...

– Треба відчувати цей час. Не можна стояти від нього осторонь, інакше ти випадаєш. А якщо ти загубився, то це біда.

Коли ми говоримо про коронавірус – повернуся до початку нашої розмови, – потрібно розуміти, що, оскільки нас створив Господь Бог, ніхто не вмирає ні рано, ні пізно – ми всі йдемо на той світ вчасно. Чуєте, вчасно! І не треба цього боятися. Ми всі помремо вчасно. Але є така категорія, як старість. І в цьому віці небезпечно, коли ти весь тонеш у спогадах. Ти починаєш розглядати свої фотографії: ой, яким я був молодим, кучерявим, гарним... Забудь! Це тільки руйнує. Живи сьогоденням. Тільки вперед, тільки долаючи себе... Ми боремося із собою, не з кимось. І треба щодня себе перемагати – починаючи зранку.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

 
 

Публікації

 
усі публікації