ГОРДОН
 
 
Ігор Поклад

Український композитор, народний артист України.

"Негайно випусти мене! Ти що? Здурів?" Поета Ткача я зачиняв у своєму кабінеті на ключ. Покричить, покричить, заспокоїться і почне працювати

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою

Історія 10-та. Михайло Ткач. (Просто друг... найкращий).

Я сидів біля телевізора, дивився якийсь фільм, а до мене долинали крики і стукіт із мого ж кабінету.

– Негайно випусти мене! Ти що?! Здурів? Випусти, кажу, бо зараз двері виб'ю!

– Ось як напишеш, так и випущу. Сиди, працюй. І не кричи, зараз сусіди збіжаться!

За кілька днів до цього Міша приніс мені стос віршів. Нам замовили (до речі, вперше в моєму житті, на замовлення я пісень ніколи не писав) цілий альбом – 12 пісень – для якогось хору. Міша примчав задоволений і щасливий – роки були важкі, 90-ті, хто пам'ятає, той зрозуміє. А тут на тобі – замовлення! Та не на одну! На 12 пісень!

Я сів читати... Один текст, другий, третій... І зрозумів, що я читаю: "В'ється, наче змійка, неспокійна річка. Тулиться близенько до підніжжя гір"... Я читав третій варіант легендарної "Марічки". Але довелося опанувати себе і дочитати всі 12. І всі вони були тією самою "Марічкою"! Ні! Не за змістом! Зміст, як завжди, був вищим від усяких похвал – Міша був неймовірним поетом. За ритмом! Ось просто тата-тата-тата, тата-тата-тата... Сидів я і думав, як мені сказати про це Міші. Я був переконаний: він навіть цього не помітив! Але якщо у віршах це дійсно не дуже помітно, то в музиці дітися нікуди – один і той самий ритм виповзе моментально! І я вирішив:

– Мішо. Давай до мене, працюватимемо. Є Ідеї.

– Лечу!

І він прилетів. Ми зайшли в кабінет, я награв йому на роялі "Марічку", попросивши декламувати будь-який із його текстів під мелодію. Він став читати і... поступово прозрівати. Один, другий, третій...

– Ти все зрозумів?! Отож. Сідай і роби щось. Це чудові вірші, але це точно не 12 різних пісень. Я пішов.

І я пішов, зачинивши Мішу на ключ! У кабінеті. І ось тоді й почалося – крик, стукіт, лайка! Але я не здавався. Покричить, покричить і заспокоїться. І почне працювати. Так і сталося. За півгодинки він вгамувався і сів писати. Інакше з ним було не можна.

Можна в житті зустрітися з тисячами гарних людей, можна подружитися із сотнями, можна навіть справжніх друзів на пальцях перерахувати, а от незагойна рану в душі своїм відходом залишать одиниці... Таку рану залишив у моїй Міша Ткач – один із найталановитіших поетів, яких народила земля українська, неймовірний друг і співавтор.

Він уже був автором пісень "Марічка", "Ясени" і багатьох інших, які облетіли всю країну, коли я тільки починав свій творчий шлях. Ми познайомилися в більярдній у Спілці письменників України на Банковій. Я знав, що він серйозно і щільно співпрацює з Олександром Білашем, тому й не намагався зруйнувати їхній творчий союз. Усе сталося випадково.

Окрім того, що Міша складав вірші, він писав сценарії до безлічі документальних фільмів. Одного разу у мене задзвонив телефон:

– Ігорю. А Поїхали зі мною в Карпати! Я пишу сценарій про народні промисли, це буде цікаво, повір.

– Мішо. Що я там забув? Я, певно, кожну стежину там, у Карпатах, уже знаю.

– Ти?! Та ти й сотої долі не бачив! Принаймні те, що побачиш, точно не забудеш ніколи! Збирайся. Вирушаємо!

І ми поїхали. Як же він мав рацію... Природно, багато хто, зокрема і я, бачили наші рідні Карпати: прозорі річки, водоспади, величні гори. Але те, що я побачив на власні очі, вразило...

Тими днями гуцули – основне населення тих місць, куди ми з Мішею приїхали, – відзначали якесь свято. Схилами полонин ішли цілими селами люди! У національних костюмах, із трембітами, із троїстими музиками, із цілими кошиками страв! Ні! Це не був якийсь фестиваль чи зйомки на камеру! Це був їхній звичний спосіб життя! Свято якесь релігійне, найімовірніше. Це був справжній феєрверк емоцій!

А потім ми зайнялися справою і пішли пішки на саму верхотуру! Чи треба говорити, що ні про світло, ні про воду, ні про каналізацію – узагалі про дива цивілізації на вершинах полонин навіть не чули! Так, жили, як жили їхні діди-прадіди. І ось тут моєму погляду відкрилися ті самі шедеври народних промислів, заради яких ми і приїхали в Карпати...

Неймовірної краси картини, глиняні вироби, одяг і прикраси! Як їм вдавалося все це створювати там, під хмарами, – загадка... А вже природа – ми ходили по хмарах! Ми дихали свіжим повітрям! Ми пили справжнє молоко і їли справжню ковбасу та сир! Фантастика...

Їхав я звідти з однією думкою – повернуся і куплю хату десь там, у тому світі, де все справжнє, де воду можна пити просто з річки, де повітря чистіше, ніж у кисневому балоні, де немає брехні і зради. І буду там жити! У первозданній красі! Мене зупинив Міша:

– Ні. Тобі цього не треба... Ти – міська людина. Тільки подумай, як ти зможеш вижити без світла, води та телевізора, і зупинись. Аби так жити, треба народитися й вирости в цих місцях. Просто приїзди на відпочинок. Цього вже достатньо.

Він мав рацію. Поєднувати божевільний графік моєї тодішньої роботи і сидіти, милуватися світанком і заходом на порозі своєї хати в горах було нереально. Але те, що я закохався в Карпати на все життя, – це факт!

Що мене здивувало несказанно. У тих місцях, де ми ходили – саме ходили, – проїхати там можна було або на коні, або на велосипеді, і то не скрізь, нас зустрічали, як найдорожчих гостей – Міша в тих краях узагалі був національним героєм, а мої пісні теж народ наспівував. В останній день перед від'їздом нас посадили за стіл, гостей зібралося людей 100.

Знаєте вислів "гуцульське весілля"?! О! Точнісінько! Ми їли, пили, співали! І раптом із гір стали стікатися людські струмочки, спочатку – з одного боку, потім – з іншого. Як інформація про наше перебування в тому селі поширилася сусідніми селами – уявлення не маю, але вони йшли на зустріч із нами! Боже! Зібралося осіб 500! Усі в національних костюмах, веселі, життєрадісні, рум'яні! Із дітьми і батьками. Цілими сім'ями, цілими хуторами! Вони йшли і співали українські народні пісні під акомпанемент троїстих музик! Я вам передати не можу, що це була за картинка! Захват! Пишність! Вони влаштували нам справжнє свято! Це неможливо забути!

Ми повернулися, і життя повернулося у своє колишнє русло. А за ту роботу, за сценарій до документального фільму, Міша здобув Шевченківську премію, до речі! Заслужено.

Міша був моїм найближчим другом. Ми багато часу проводили разом. Знаєте, у світі мало людей, які кинуться тобі на допомогу в будь-який час дня і ночі. Міша кидався... Мені здається, якби я набрав його звідкись із пекла і сказав: "Мені потрібна твоя допомога, терміново..." – він відповів би:

– Тримайся! Я спускаюся!

Еех, скільки разів я говорив йому спасибі за це... Скільки разів він виручав мене в найскладніших життєвих ситуаціях...

Того вечора ми вирішили подивитися матч Ліги чемпіонів. Наше "Динамо" впевнено йшло по сітці, виграючи один матч за іншим, це не могло не тішити. А тому ми чекали середи, накривали стіл і сідали вболівати.

– Мішо. Давай до мене. Я телевізор новий купив, екран великий, подивимося футбол.

– А де я машину лишу?

– У дворі. Тут у нас тихо, мирно, як на кладовищі! Не хвилюйся! Нічого з твоїм авто не станеться.

– Добре, їду.

Ми дивилися футбол, раділи, кричали "гооол", наші громили якихось європейців! Настрій прекрасний! А потім я пішов проводжати Мішу до машини...

– Тихо, кажеш?! Мирно, кажеш? Як на кладовищі?!

Вікно його "Жигульонка" було розбите, "двірники" з лобового скла спливли в невідомому напрямку разом із магнітолою із салону...

Я сказав собі тихо: "Біжи, Ігорю, біжи!" У гніві Міша був страшним!

Відверто кажучи, я не пам'ятаю жодної (за все життя) нашої розмови, яка б не почалася зі слів: "Привіт! Як справи?" – а закінчилася б словами: "Ну давай! До зустрічі! Бувай!" Ні! Починали ми саме так, але вибуховий характер Міши ніколи не давав розлучитися нам на мажорній ноті! Зазвичай останніми словами в нашій телефонній розмові були: "Та пішов ти! Усе! Бачити тебе більше не хочу! Баста!" А наступного дня знову дзвінок і знову: "Привіт! Як справи?" Так ми й жили – "вода и камень, лёд и пламень".

Напевно, тому ми так мало працювали разом – його вірші літали кабінетом, як пір'я з розпоротої подушки! Він злився, психував, лаявся, а тільки потім сідав і починав працювати. Мої співавтори звикли – вони йдуть за мелодією, а не я – за текстом. Звикли і... здалися. Усі. Окрім Міши! Він стояв на своєму до останнього! Буде так або... ніяк! І в чому ж справа – вірші, безсумнівно, приголомшливі! Можна сказати, геніальні! Але просто вірші і пісенний текст – це абсолютно різні речі! Візьміть будь-яку, бажано складну пісню і спробуйте прочитати текст не як текст, а як вірш! Ви здивуєтеся.

Може вийти така тарабарщина, що ви нічого не зрозумієте, а ось у тандемі з мелодією виходить чудовий твір. Мені доводилося втовкмачувати в Мішу своє бачення пісні, але, як правило, це закінчувалося скандалом, грюканням дверима й обіцянкою більше не з'явитися в мене на порозі. Слава богу, він швидко відходив від гніву, і ми продовжували. Саме так і було того дня, коли я замкнув його на ключ у своєму кабінеті. Він вийшов звідти, переробивши щонайменше половину текстів. Чого йому це коштувало, можу тільки собі уявити...

Усього один раз здався я... Чесно, єдиний раз у житті я не наполіг на виправленні в тексті жодної букви! Жодної фрази! Я "побачив" цю пісню, я настільки перейнявся ідеєю, змістом, що досі вважаю її найкращою своєю піснею, найулюбленішою....

"Посміхнися, доле" – таку вона має назву. Писали ми її для фільму "Дударики", а виконав співак із приголомшливим голосом – Вітя Шпортько. Світла йому пам'ять.

"Доленько моя, чом це ти в журбі? Жду на тебе я... гееей, при крутім горбі. Я подам тобі... гееей, коні вороні, тільки посміхнись мені... Де ж це ти була, коли танув сніг, чом не принесла весну на поріг? І з яких доріг, гееей, в рідній стороні посміхнешся, доле, ти?.."

У цих словах я побачив усю долю України – трагічну, сповнену болю і страждань. Просто побачив і переніс її на нотний стан... Приголомшливі вірші, сповнені драматизму і надій...

Єдине, що я додав від себе в пісню, – вигук "гееей!", щоб Віті було де виявити весь свій шикарний діапазон. А кілька років тому я почув її у виконанні хлопчака... І заплакав. Напевно, цей твір – наш із Мішею найбільший успіх. Мене ця пісня розбурхує досі.

Нам вдалося написати всього кілька спільних пісень, але це неважливо. Важливо інше. Ми були дружні настільки, що Міша реально став ревнувати мене до інших поетів, навіть до дружин! Такої єдності душ, як у дружбі з ним, у мене не було. Це факт.

Ішов він довго, а я не міг із ним спілкуватися, там складно все було. Родичі говорили: "Не час, він однаково не впізнає тебе..." За рік, у день його народження, я зателефонував сестрі, а вона із сумом відповіла:

– Ігорю... Дякую вам. Знаєте, що гірко... Ви єдиний, хто згадав про Мішу в його день. Якщо зможу, передам йому ваші побажання.

Що я міг побажати? Щоб він повернувся! Щоб ми знову зустрілися! Нехай би буцалися, як зазвичай, але головне – щоб він повернувся! А він не повернувся. Пішов... Залишивши пробоїну в душі, яка так і залишилася пробоїною.

Я пишу про нього як про друга, як про близьку людину! А що і хто написав про нього як про великого українського поета? Де передачі про Мішу? Радіопрограми?! Ось так: пішов – і до побачення? Не вміємо ми цінувати те і тих, хто прийшов на Землю прикрасити її своїм талантом. Забуваємо, не цінуємо. Одне щастя – пісні живі! І вони не помруть ніколи, якщо ми не дамо їм померти, замінивши наборами звуків та літер. Такі, як він, народжуються рідко. Якщо десь на Землі зараз ходить людина, якій Господь подарував душу і талант Міші, я заздрю цій людині... Дасть бог, він теж створить щось, що вмів Михайло Ткач – поет, людина, громадянин, який носив вишиванку не тому, що це модно чи належить. Справжній українець, справжній патріот. Друг справжній!

Мішо! Коли-небудь ми зустрінемося. Обов'язково! Ти там пиши поки, стане у пригоді! Бережи тебе Господь, друже.

Джерело: Незабутні - Незабываемые / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора

Блог відображає виключно точку зору автора. Редакція не несе жодної відповідальності за зміст та достовірність матеріалів у цьому розділі.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 
 
 
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

Свіжі блоги