0 Київ
Це нелюди. У полоні били із самого початку й до самого кінця. Знущалися як хотіли. У мене жодного цілого ребра немає
– Олександре, доброго вечора!
– Доброго вечора, пане Дмитре!
– Я думаю, що у вас після того, що ви пережили, кожен вечір, ранок і день добрий?
– Так. Уже вдома, на рідній неньці Україні, то трішки легше.
– Давайте почнемо з початку. Де ви народилися, жили?
– Народився у Хмельницькому. Останнє місце проживання – Лисичанськ. Поїхав служити в зону АТО, там і залишився: у 3-му прикордонному загоні.
– У Хмельницькому народилися. Яка у вас освіта?
– Вища. Хмельницький університет економіки й підприємництва.
– Для вас війна почалася у 2014 році, я так розумію?
– У 2015-му.
– Ви добре розуміли, що насправді відбувається?
– Як вам сказати? Тоді так сильно не усвідомлювалося, що може бути така ситуація, як зараз. Але все одно усвідомлювалося, що потрібно боронити свою землю, щоб москалі сюди не дісталися. Трішки в них вийшло, але ми, мабуть, будемо намагатися все повернути.
– Як для вас почалася велика війна?
– Тоді мене відправили у відрядження. Я був під Валуйками в Луганській області. З 23-го на 24 лютого ми почули, як заводиться техніка. Там усе почало світитися. Полетіли вертольоти. Почався напад.
– Ви розуміли, що 24 лютого почнеться?
– Так, розуміли.
– І командири казали вам бути в готовності?
– Звичайно. Ми були вже підготовлені, щоб зустріти ворога з повною відсіччю.
– Як ви потрапили в полон?
– Це ми вже переїхали в Харківську область. Там є населений пункт Борова. У нас було бойове зіткнення з їхньою колоною. Ми її знешкодили повністю. Це було 11 квітня 2022 року. А 13 квітня ми мали трішечки в бік Лимана відійти. Я дозорним автомобілем їхав. І наш автомобіль розстріляли. Я був поранений у ногу. Поки надавав собі першу медичну допомогу, то мене й потягнули до себе ці погані люди, іншими словами не назвеш.
– Вони не люди зовсім, я думаю. Якими були перші слова, ви пам'ятаєте?
– Я бачив тільки їхні ноги. Бо я лежав на землі, а мене копали. А надалі вже зв'язали, позабирали все. Познімали ланцюжки, годинники, телефони. "Посмотрі, какіє у нєго пєдалі! Посмотрі, какіє у нєго куранти! Он єщьо і вєрующій!" Я тільки у трусах... Ще й мультикам. У мене мультикам – форма американська – була повністю у зборі. Позабирали все. Вони ж у залізних касках часів Великої Вітчизняної війни ходять. Це нонсенс!
– Били вас?
– Це нелюди. Із самого початку й до самого кінця. Знущалися як хотіли. У мене жодного цілого ребра немає. У мене ще на правій руці герб України кольоровий, Котигорошко і на руці – вірш Шевченка про москаля. То я там у них був "гвоздь программы". Ну нічого, витерпів усе.
– Куди далі вас повезли?
– Я не знаю, бо в мене були замотані очі. Десь за тиждень нас катали по окупованій території. Чи Луганська, чи Донецька область. Коли вже перевезли на територію Росії, там наметове містечко було для військовополонених – не знаю, де воно знаходиться. Ми там трішки побули. А потім нас уже перевезли на СІЗО. Ми там побули десь пів року. Бєлгородська область, по-моєму. А потім уже нас перекинули. По-моєму, Івановська область. З 1 жовтня й допоки мене не обміняли 3 січня ми там перебували.
– Перші допити. Що у вас питали й хто питав?
– Ми лежали лицем у землю. Вони не давали, щоб ми на них дивилися. І пересувалися ми також зігнутими. Руки за спиною, із закритими очима. Розпитували, де знаходиться військова техніка, де знаходяться місця з боєприпасами. Я відповідав, що не знаю. Бо чим більше наговориш, тим більше собі нашкодиш.
– Були люди серед тих, хто допитував, які щось розуміли?
– Є такі. Один казав: "Єслі би ми не напали на вас, то Зеленський хотів отнять у нас Кубанську область і Астрахань". Я кажу: "Нам тільки Астрахані й Кубанської області не хватає, а так у нас всьо хорошо". Разів два-три мене допитували – і потім зрозуміли, що зі мною спілкуватися жодного сенсу немає. Так і чекав, поки не обміняють.
– У СІЗО важко?
– Важко, так. Заставляли прізвища вчити. Роздрукували текст – там 160 прізвищ дітей. Це в Донецькій області зробили "аллею ангелов". І оці всі прізвища – нібито це від наших рук загинули діти. То ми їх мали вивчити напам'ять. І вони перепитували. Якщо на одну букву помилився чи ще щось, – прилітало. А інформації щодо того, що відбувається в Україні, ми сильно й не знали. Допоки вони нам не дали списків своїх – я їх називаю – псевдогероїв, які загинули на території України. Ми вже по цих списках зрозуміли ситуацію, що вони, вибачте за слово, козли, сидять на одному й тому самому місці й обісралися. Бо вони нам спочатку казали, що "у Хмельницькому уже всьо, у вас уже от гєнєраторов заряджають телефони – Зеленський только не хоче Київ здать". Що вони вже майже повністю Україну захопили. А потім почав Червоний Хрест… Ми писали листи до батьків. І почали нам приходити відповіді. Не всім давали читати. Деяким поприходили з Київської, з Миколаївської області. І ми вже усвідомили, що більш-менш стабільна ситуація, що вони нам "лапшу" вішали. Путінські підстилки – більше про них нічого не скажеш. Просто зомбовані люди, які на одному стоять: це ми винні.
– "І якщо не ми б на вас напали, то ви б на нас напали"?
– Звичайно. Нам Кубані бракувало тільки.
– Чим вас годували в таборі, у СІЗО?
– Картопляні очистки, супчики. До того як потрапити в полон, я важив 115 кг. А з полону прийшов – 75. Це зараз трішечки на реабілітації набираю форму. Ну, що там давали? Половину тарілки каші зранку на двох. Виходило по три ложки. В обід – тарілка першого, тарілка другого, так само по три ложки, і пів буханки хліба. Із самого початку давали якийсь чай, компот, а потім перестали. Із крана текла технічна вода. І зуби в хлопців посипалися, почали хронічні захворювання розвиватися: і гастрити, і панкреатити. Жахливо. Я дивився, як до їхніх полонених відносяться… З вами також я дивився інтерв’ю. То таке враження, що в санаторій потрапили.
– Я служив в армії радянській гірше, ніж вони сиділи в таборі для полонених.
– Я у 2009-му служив. То їх набагато ліпше годують, ніж нас годували.
– Олександре, які у вас були думки під час цього перебування за ґратами?
– Думки були різні. Але хотілося швидше потрапити додому, щоб не бачити цього жаху, знущання й усього, що вони витворяють.
– Що вони витворяли? Окрім того, що били вас, вимагали гімн співати вранці…
– Якось боляче згадувати. Знущалися. Шокерами й усім іншим.
– Давайте згадаємо. Ваші свідчення дуже важливі.
– Жодного цілого ребра в мене немає. Хлопцям і ноги розбивали. Шокерами били, великими, такими, як на скотобійні. Важко це все пригадувати, тому що відчув це на собі. Не дуже приємно згадувати. Знущалися сильно. Поки не почав приїжджати... Він представлявся прокурором. Тоді вже легше стало, припинилися тортури. Ми зрозуміли, що хоч хтось про нас знає. Що вони трішечки взялися за розум, що перестали знущатися з нас. То більш-менш стабільна обстановка стала. Але все одно, то шокером штуркнуть, то…
Каже: "Ти готов умєрєть за свою страну?" Я кажу: "Звичайно". Написав розсписку: "Прошу розстріляти мене такого й такого числа"
– Вас лякали розстрілом?
– Двічі мене на розстріл водили, але не розстріляли. Ще тут, на окупованій території.
– А як це було?
– Каже: "Ти готов умєрєть за свою страну?" Я кажу: "Звичайно". Написав розсписку: "Прошу розстріляти мене такого й такого числа". Потім вивели, кажу: "Только не ставьте меня лицом к стене, я хочу вам в глаза смотреть". Розрядили ріжок, відвели. Потом через день знову кажуть: "Ми тебе сьогодні точно прістрєлім". Знову розписка – і знову не розстріляли. Як у фільмі "ДМБ": "Взятку прєдлагал, но нє дал".
– Які думки у вас були, коли вас повели на розстріл? Ви ж розуміли, що вони не жартують.
– Я тоді сильно не звертав уваги. У мене поранення було: сильно боліла нога, бо мені медичої допомоги ще тоді не надали. У мене там осколок був… Я не знаю… Я стояв за свою державу. Розстріляли б – ну то й розстріляли. За державу.
– Були моменти, коли вам хотілося померти?
– Ні. В інших хлопців було. Я казав: "Хлопці, не робіть. Ви горя тільки своїм батькам, своїм рідним наробите. Чекайте. Рано чи пізно все одно прийде час, коли нас обміняють".
– А у хлопців були такі думки?
– Були. Просто в когось нервова система сильніша, у когось слабша. І треба якось знаходити, як кажуть, золоту середину, щоб із хлопцями спілкуватися. Нас шестеро в камері було. Треба було спілкуватися між собою і якось приходити до спільного рішення, що потрібно чекати. Терпіти.
– Були пропозиції від росіян, щоб ви співпрацювали з ними?
– Звичайно були. Навіть прийняти їхнє громадянство, щоб іти... Давали нам анкети заповнювати, щоб іти служити в їхню псевдоармію. Разів п'ять ці анкети приносили. Хотіли, щоб ми там залишилися, бо в них "очєнь харашо". Я кажу: "У мене вдома краще".
– Хтось із хлопців пішов із ними співпрацювати?
– На це питання я не готовий вам відповісти, тому що нас водили по одному в кабінет… Може, хтось і погодився, але я – у жодному разі.
– Може, треба було сказати: "Я подумаю". Може, щоб краще жити й витримати ці тортури?
– Я просто патріот своєї держави. Я давав присягу на вірність українському народові – і свого слова я дотримую. Я військовий. Я не покинув служби, далі піду служити. Зараз трішки буде реабілітація, а потім піду захищати Батьківщину.
– Скільки часу ви провели в полоні?
– 21 місяць.
– Була надія, що вас обміняють? Чи були думки, що можете згинути там?
– Надія завжди була... Спочатку були маленькі обміни… То одного з камери забрали… У нас списків жодних не було. Вони просто відкривали камери: "Такой-то і такой-то – на вихід з вєщами". Ми так розуміли. І потім ці прізвища на вечірніх перевірках називали, а вони відсутні були. Деколи вони підіп'ють – і між собою: "Ось поміняли наших столько, ваших столько". А ми тихенько біля дверей, вухо пригрів – о, є інформація! Було легше й нам. Уже хлопці не думали, що із собою робити. Очікування – це найстрашніше було. І термін великий вийшов. 21 місяць – це дуже багато.
– І ви всі ці 21 місяць не знали достеменно, що відбувається на фронті, в Україні взагалі?
– Вони постійно розпитували, де знаходиться Бахмут. Я кажу: "Я не знаю". Хоча в Донецькій області служив, у Харківській, у Луганській. Я постійно казав, що я не знаю. Не потрібно їм цієї інформації було. Бо там вони розказували про своїх вагнерівців. А як дали ці списки, то там майже кожний третій – вагнерівець. Попасна, Бахмут, Харківська область. Ми із цього почали розуміти, що нікуди вони не просуваються.
– Вас гріла мрія, що вас виміняють усе ж таки?
– Звичайно, тільки на це була надія.
– Про що ви мріяли ще, окрім обміну?
– Щоб настав мир у країні. І щоб ті люди, які розпочали цю війну, понесли відповідальність за те, що вони накоїли. Скільки загинуло людей і скільки вони біди наробили в нашій країні. Оце найстрашніше.
– Як ваші батьки жили весь цей час?
– В очікуванні. Мати чекала, ночей не досипала. Але дочекалася. Коли нас обміняли, я подзвонив: "Не плач, тобі не можна. Усе буде добре"…
– Батько?
– У мене батьки розлучені. Я спілкувався з батьком, але він не дочекався, у позаминулому році помер. Я ще був у Донецькій області, до нього телефонував. Він захворів, каже: "Напевно, я тебе не дочекаюся". – "Дочекаєшся. Усе буде добре". Не дочекався.
– Як ви відчули, що вас будуть обмінювати?
– Це було неочікувано. Ми повечеряли вже, мав бути відбій. Відкривається камера: "Зарва! Зарва, ініціали". Я назвав. "С вещами на выход". Бачу, що з нашого, можна сказати, прольоту почали хлопців із камер виводити… Було два корпуси, і нас перевели в інший корпус. Потихеньку хлопців почали стягувати, нам почали давати речі, щоб одягатися. Уже приблизно зрозуміли, що має бути обмін. А коли вже їхали в автозаку, один із їхніх псевдовійськових сказав: "Ви знаєте, що ви їдете на обмєн?" Я сказав: "Знаю". І тоді вже почалася наша дорога додому. На рідну неньку Україну.
– На прощання побили?
– Ні, на прощання пальцем не зачепили.
– Мені просто хлопці розповідали, що їх били по-звірячому перед обміном…
– Ні, нас не чіпали. Ми здивовані були. Просто мішки на голови натягували, коли нас везли і автозаком, і літаком, і автобусом.
– Скільки везли, звідки й куди?
– Я вам цього не можу сказати. Бо нас везли автозаком, потім завантажили в літак. У нас же годинників не було – приблизно години дві ми летіли. А потім ми приземлилися, нас посадили в автобуси, наділи мішки. Я чітко не пам'ятаю, скільки ми їхали до місця обміну. Десь півтори години. Потім уже, коли ми під'їжджали до місця обміну, з нас познімали мішки. Зайшли наші хлопці у формі нашій, з нашими прапорами. "Слава Україні!" – і ми вже зрозуміли, що ми на місці. Я дивився, які хлопці худі, кволі виходили, а їхні – з такими обличчями виходили… Вони біля нас проходили. Махали ручкою. Я їм показав, вибачте, перевернутий танк. Тоді вже нас обміняли. Одразу спитали, що я хочу. Я кажу: "Тільки зателефонувати до матері й дізнатися, що з нею". Найцікавіше, що я материн номер пам'ятав, а на емоціях забув. Згадав тільки друга номер. Подзвонив до друга, кажу: "Біжи до матері". Коли почув голос матері, я зрозумів, що знаходжуся вдома, що все буде добре.
– Що мама сказала?
– Що сказала? Я у шпиталі був у Києві. Приїхала до мене, поспілкувалися. Я кажу: "Усе буде добре, мамо. Головне – не переживай. Перемога буде за нами все одно".
– 21 місяць у полоні. Ви кажете, що думки накласти на себе руки не було. А плакали інколи?
– Дехто плакав, у кого слабша психіка. Бувало, іноді находило. Але можна було переключитися на щось позитивне: про сім'ю, про рідних подумати – і воно відходило. Головне – не падати духом, триматися.
У полоні мені казали: "Вы кушаете наши пельмени". Я кажу: "Які це ваші? Це японська страва. Ви вигадали самовар, балалайку й валянки. Більше нічого у вас немає"
– У вас же ні телебачення, ні інтернету… Чим ви займалися цілий день?
– Книжки давали читати. Але я їх не читав.
– Про Павку Корчагіна?
– Про Леніна, церковна книжка була про Сергія Радонезького. Я про нього прочитав, бо віруючий. Те, що вони розповідали, мені взагалі нецікаво було. Їхні книжки мені нецікаво було читати. І їхні пісні, які вони вмикали по громкоговорітєлю: Газманов, "Любе". Приблизно 130 пісень бамкало цілий день. І в СІЗО вмикали по радіо "Соловьев Лайв". Можна було з ума зійти. Соловйов розказував, що вони не можуть форсувати Дніпро, бо глибина сягає 5 тис. метрів. Маріанська западина у Дніпрі, чи що? Люди взагалі не розуміють, що говорять.
– То ви сиділи із Газмановим?
– Так, із Газмановим і "Любе". Різні пісні. І воєнні… "Катюша" – чого там тільки не грало!
– Коли почуєте на волі ці пісні, які емоції будуть?
– Думаю, у нас їх ніхто вмикати не буде. І не потрібно. Хай вони там у себе слухають.
– Ваша емоція, коли ви побачили маму?
– Як би вам сказати? Побачив просто рідну людину. У мене безмежна радість була, що жива-здорова... За кого я найбільше переживав – тільки за матір.
– Здоров'я сильно підірвали в полоні?
– Колись я займався спортом. Воно тримає трішки. Зі здоров'ям нормально все.
– Яким спортом ви займалися?
– Колись ще давно рукопашним боєм, трохи, для себе.
– Які у вас плани?
– Далі йти служити. Трішки реабілітуюся – і на службу. Якщо не я, якщо ще хтось відмовиться, то хто буде неньку боронити? Не буде кому. Я просто надивився на звірства, як вони в Луганській, у Донецькій, у Харківській області займаються вандалізмом. Я просто не хочу, щоб така ситуація трапилася, припустимо, у мене у Хмельницькому чи в іншому регіоні. Щоб вони прийшли й так само житло в мене забрали. Не хочу, щоб таке відбувалося.
– Що ви думаєте про сьогоднішній етап війни? Що зараз, на вашу думку, відбувається і що буде далі?
– Я ще так сильно не вдавався, бо ще на реабілітації. Що буде далі? Тільки перемога. По-іншому ніяк. У нас сильна нація, сильний народ. У нас тільки перемога. Не можемо ми москалям віддати нашу неньку Україну.
– Яка у вас прекрасна мама! Виховала такого сина! Справжній герой, справжній українець!
– Дякую вам, пане Дмитре.
– Мамі уклін великий.
– Дякую.
– Скажіть, будь ласка, мить перемоги... До речі, що для вас перемога України?
– Перемога? Вигнати кацапів із нашої території. І щоб хтось поніс відповідальність за все, що вони накоїли. Хтось говорить, що трішки нам залишилося дотиснути їх. І ми їх дотиснемо. Я впевнений на 200%.
– Мить перемоги – якою вона буде? Що ви зробите, коли дізнаєтеся?
– Я навіть не знаю, що вам відповісти. Радіти буду, напевно. За себе, за своїх побратимів, що ми досягли чогось.
– Я не сумніваюся, що у вас багато думок було і під час полону, і зараз про ваше особисте майбутнє. Війна рано чи пізно закінчиться. Що далі?
– Якось воно буде. Я думаю, що потрібно ще трішечки часу буквально.
– Чим ви будете займатися після перемоги?
– Після перемоги? Я службу кидати не буду. Мені військова служба подобається. Це моя кар'єра, моє майбутнє. Мені подобається захищати Батьківщину.
– То ви станете генералом, гадаю.
– Генералом? Можливо, полковником. До генерала мені ще далеко.
– Що нового під час війни ви дізналися про Україну і про українців?
– Що ми сильний і незламний народ. Вони хочуть нам навішати, що ми бендери, не бендери. Вони самі не розуміють, хто це взагалі. Вони не вивчають історії. Вони дерев'яні по пояс, можна сказати. Я з ними сварився не один раз… Каже: "Вот вы кушаете наши пельмени". Я кажу: "Які це ваші? Це японська страва. Ви вигадали самовар, балалайку й валянки. Більше нічого у вас немає". І потягнули мене в карцер. З ними можна було спілкуватися, хто не боявся. Я, наприклад, їх не боявся. Ну поб'ють мене. Заживе – нічого страшного. Треба було їм доказати, хоч трошки їм пояснювати. Бо вони не розуміють узагалі нічого.
– Ви відчували повагу до себе з боку навіть цих нелюдів?
– Вони нікого не поважають. Вони навіть своїх батьків не поважають. Вони бєстолочі. Зарплата в того вертухая – 27 тис. руб., 13 із яких він платить за комунальні послуги. Чого вони там сидять? Бо вони бояться, щоб їх на фронт не забрали. Сидять у тих колоніях, нас охороняють.
– Що ви думаєте про росіян і Росію?
– Це взагалі не нація й не суспільство. Це нелюди просто, які живуть одним днем і не розуміють, що відбувається. Що їм рано чи пізно доведеться за все відповісти. Може, певний відсоток населення є, який проти цієї війни. Але Путін потягне за собою всіх. Усі будуть нести відповідальність.
– Що ви думаєте про Путіна?
– Як ультрас співали, так само й думаю. Ви цю пісню самі знаєте прекрасно.
– Що з ним буде далі, як ви думаєте?
– Не знаю. Але потрібно, щоб він поніс відповідальність за все. І він понесе. Так буде справедливо.
– У багатьох хлопців, які були в російських таборах, я питав: "Як ви ставитеся до росіян?" І деякі казали: "У мене ненависті немає. Мені їх навіть шкода". У мене особисто – ненависть шалена до них. А у вас як?
– Напевно, так, як і у вас. Вони порушили наше спокійне життя. Ми собі гарно жили, прекрасно – влізли! Ненависть до них шалена.
– Ви здатні коли-небудь вибачити їм?
– У жодному разі. Я не вважаю їх нацією, народом. Як вони казали, "ми братскіє славянскіє народи". Не брати вони нам і не сестри, немає в них нічого святого.
– Ви мужня людина. Ви самі собою пишаєтеся? У вас є відчуття, що ви героїчний хлопець?
– Ні, звичайний військовослужбовець, який захищає свою Батьківщину. Можливо, пишається мною мати. Я просто виконую свою роботу. Я приймав присягу. І впевнений, що хлопці, які зі мною приймали присягу, так само захищають український народ.
– Мені дуже приємно з вами спілкуватися. І я вважаю, що Україна – це ви, це інші хлопці, які мужньо боронять її від клятого агресора. Я вам бажаю одужати до кінця.
– Дякую.
– Я вам бажаю прислужитися ще Україні. Бажаю вижити, тому що ви Україні потрібні живим після нашої перемоги. І такі хлопці, як ви. Нехай у вас буде все гаразд, нехай щастить. І матусі вітання!
– Дякую, пане Дмитре!
