ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Режисер "Білоруського вокзалу" Смирнов: Поки німецький шпигун лежить на головній площі Росії, вона не розпочне нового, справжнього життя

У чому головна ідея фільму "Білоруський вокзал", чому він майже протягом 30 років не знімав кіно, чим відрізняється робота над фільмами за радянських часів і зараз, чи шкодував його батько про участь у цькуванні російського поета Бориса Пастернака, що він думає про Йосипа Сталіна, а також чи спілкується він із чоловіком доньки Явдохи Смирнової Анатолієм Чубайсом, розповів в ефірі авторської програми засновника інтернет-видання "ГОРДОН" Дмитра Гордона російський режисер і актор Андрій Смирнов. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Смирнов: Упродовж року за радянської влади створювали 150 художніх фільмів, але гарних із них було менше ніж 10%
Смирнов: Упродовж року за радянської влади створювали 150 художніх фільмів, але гарних із них було менше ніж 10%
Фото: radiosvoboda.org
Дмитро ГОРДОН
засновник проєкту
Моя бабуся закінчила Катерининський інститут шляхетних дівчат. І їй у 60 із чимось років уперше довелося працювати, тому що інакше дід би залишився без посилок у Мордовії

– Андрію Сергійовичу, добрий день. Дякую, що погодилися на це інтерв'ю. Я, зізнаюся, дуже давно хотів зробити його. Ви народилися в Москві в березні 1941 року. Скажіть: на початку війни і далі що з вами відбувалося?

– Коли мені було три чи чотири місяці, нас із матір'ю сімейство відправило у Воронеж. У Воронежі жила сестра моєї бабусі Ганни Степанівни. І її чоловік Василь Іванович Флоринський був одним із провідних артистів воронезького театру. І ось ми поїхали туди, сподіваючись, що місце більш-менш безпечне. Але треба сказати, що Воронеж перетворили на абсолютні руїни. Але ми поїхали потім разом із театром на Урал в евакуацію. Ми були у Стерлітамаку, в Уфі, потім – у Копєйську. Це частина Челябінська. І там пробули два роки – ми повернулися з матір'ю до Москви. Не знаю точно. Чи то наприкінці 1943-го, чи то на початку 1944-го. Батько був на фронті. Дід, батько батька, сидів у в'язниці. І в бабусі, матері батька, – у них була окрема квартира, що на ті часи рідкістю було в Москві. Коли діда перевели в Москву з Харківського заводу, йому дали квартиру. І ось я там народився. Але щойно діда посадили 1942 року, коли обидва сини були на фронті, бабусю одразу ущільнили – їй залишили одну кімнату. А бабуся, Марія Федорівна Смирнова, із дівочим прізвищем Соколова, спочатку протягом року навчалася у Смольному інституті до революції...

– Гарно.

– У Пітері. Але закінчувала в Москві Катерининський інститут шляхетних дівчат. І ось їй у 60 із гаком років довелося вперше в житті йти працювати, допомагати по господарству, гуляти з дітьми. Тому що інакше й дід би залишився без посилок у таборі, у Мордовії. Але все-таки потім сім'я возз'єдналася, двоє синів прийшли із фронту, 1947 року діда випустили з в'язниці, але в Москві йому жити було не можна. Мінус 100 міст. І вони з бабусею поїхали спочатку... У Макіївці на заводі він працював, він був інженером. А потім переїхали на північ, у Череповець.

– Андрію Сергійовичу, ваш батько Сергій Сергійович Смирнов – відомий радянський письменник, лауреат Ленінської премії, автор відомої книжки "Брестська фортеця". Я добре пам'ятаю, як у років 10 її вже прочитав. Скажіть: із батьком відверто про трагедію війни ви коли-небудь говорили?

– Ну що означає "відверто"? Уся література, створена батьком, – кілька книжок, зокрема "Брестська фортеця", – вона вся присвячена війні. Тому війна в нас удома була нібито невичерпною темою. І потім, коли батько зайнявся історією оборони Брестської фортеці, вважали, що ніхто не вцілів, усі загинули. Батько знайшов понад 500 уцілілих учасників оборони Брестської фортеці. Усі ці люди пройшли через німецький полон, бо окремі осередки опору в Брестській фортеці було придушено на початку серпня тільки. Тобто фронт був уже далеко, і вже взяли Мінськ, уже Смоленськ узяли. Німці вже підходили до Москви. А там іще групи бійців переховувалися в руїнах, попри голод, моторошні умови, вилазили, несподівано з'являлися перед німцями і ще вбивали когось. І ось залишитися серед живих можна було, або записавшись у поліцаї, або ти потрапляв у полон.

Більшість із них, звісно, потрапляла в полон без тями, пораненими, в абсолютно безвихідному становищі. І тому на них на всіх стояло клеймо. Сталін сказав, що "в мене немає полонених – у мене є зрадники Батьківщини". На них усіх було клеймо німецького полону, тому жили, ну... Ну, хтось із них більш-менш пристойно влаштувався, але переважно – у бідності, у злиднях. Проблеми з роботою... І ось ці люди стали з'являтися у нас удома. Батьки жили тоді в Москві, у Мар'їній Рощі. І ось приходили люди, погано вдягнені, які почувалися вигнанцями, нещасними, хтось переживав через те, що його виключили з партії, комусь треба було добути пенсію... Вони всі потребували допомоги. Когось... Скажімо, Петро Клипа, якому було 14 років у Брестській фортеці, який дуже допомагав бійцям, він був таким сином полку ніби, його старший брат був у гарнізоні Брестської фортеці... Так от: його батько знайшов у Магадані із 25-річним строком за вбивство.

– Ой! Ой!

– Водночас батько розкопав справу і з'ясував, що це несумлінний слідчий [обвинуватив його в] убивстві, у якому він не брав участі... І справу його переглянули, і Петро повернувся, приїхав до Москви, був у нас він. Ну, оскільки він молодший за всіх бійців Брестської фортеці, то ми із братом із ним якось потоваришували дуже.

Одне слово, війна нашої квартири не покидала. Поки я жив у батька, основні інтереси батька, я б сказав, літературні були пов'язаними з Вітчизняною війною.

– Скажіть: а чому країна помітила фронтовиків, які врятували її від фашизму, тільки за 20 років, тільки десь із 1965 року стали проводити паради тощо?..

– Річ у тім, що День перемоги був звичайним робочим днем. І коли стало наближатися 20-річчя перемоги, книжка батька вже виходила, і дуже відомими були його телевізійні передачі: "Розповіді про невідомих героїв"... Там у нього кілька серій було. Але я пам'ятаю, що їх показували у прямому ефірі, і приблизно до 1965 року батько приходив, жодного попереднього сценарію не пропонуючи телебаченню, але довіряли й так. Та все скінчилося скандалом.

Коли стало наближатися 20-річчя перемоги, батько був дуже занепокоєний цим питанням – він двічі чи тричі писав щодо цього записки у ЦК партії, де пояснював, що необхідно святкувати цей день, це велике свято, відіграло величезну роль у житті нашого народу. Пропонував пільги для фронтовиків. І зокрема писав про те, що люди, які були в полоні, на 99% ні в чому не винуваті перед Батьківщиною. Вони потрапляли у страшенному стані зазвичай: поранені, непритомні. І це дало результат. Саме 1965 року до 9 травня вийшла докладна постанова Ради Міністрів (звичайно, виходило все із Центрального комітету партії), у якій, по-перше, оголошували вихідним днем 9 травня, День Перемоги, по-друге, заодно оголосили вихідним днем 8 березня. Воно теж було робочим днем, а тут було написано, що це нібито на згадку про заслуги радянських жінок у тилу й на фронті. І велика постанова уряду, де з'явилися пільги для фронтовиків. Ну, пільги – у сенсі, черга на квартиру... Людям, які пройшли фронт, мали давати квартири. Пільги на ліки, на медичне обслуговування. І від цього моменту – із 1965 року – люди, що пройшли полон, припинили почуватися вигнанцями.


Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube


– А почувалися вигнанцями не тільки ті, хто пройшов полон, але й люди-фронтовики. Слухайте, вони ж узагалі не мали пільг. Багато калік на вулицях міст було, чи не так?

– Так, так і було. Ось перелом у свідомості, чи що, нації й держави – головне – відбувся тоді, 1965 року. Так, скандал, після якого батькові передачі стали суворо контролювати. Батько в одній зі своїх передач – не пам'ятаю, у березні, чи що, 1965 року чи у квітні – присвятив фантазії на тему, як треба святкувати 9 Травня. Що, звісно, мають бути військовий парад, демонстрації тощо. І зокрема, він став фантазувати, і він сказав, що "і звісно, на чолі цього параду мали йти наші уславлені маршали, і першим іти має, звісно, Георгій Костянтинович Жуков". Скандал був жахливий, тому що Жуков був у немилості. Його давно звільнили з усіх посад. І мені розповідав покійний драматург Михайло Шатров, Міша, ми товаришували, що він був у кабінеті тодішнього голови Держтелерадіо... Мєсяцев було його прізвище. Під час їхньої розмови пролунав дзвінок на вертушку, і звідти полилися страшенні матюки. Мєсяцев зблід, якось виправдовувався і попросив Шатрова покинути кабінет. І його вичитували. І відтоді передачі батька залишилися в ефірі, але він мав надавати сценарії, про що він говоритиме, конкретні факти... І їх суворо контролювали. Ось протягом якогось часу взагалі не було передач.

Цькування Пастернака – найболючіша точка в історії нашої сім'ї

– Той час був дуже складним, і періодично цькували то одного видатного письменника, то іншого. І багато талановитих, гарних людей, на жаль, у цьому брало участь. Батько, наскільки я знаю, брав участь у цькуванні Пастернака. Він потім вам говорив щось про це? Він каявся внутрішньо?

– Це найболючіша точка в історії нашої сім'ї й у свідомості мого молодшого брата Костянтина, телевізійного продюсера. І в моїй теж, звісно. Річ у тім, що, коли вийшов "Доктор Живаго" і Борис Леонідович здобув Нобелівську премію, мій батько був першим секретарем московського відділення Спілки письменників. Зрозуміло: він у цьому брав участь, він робив доповідь на тому засіданні, де Пастернака виключали зі Спілки письменників.

– А Пастернак був на ньому тоді?

– Ні, він не прийшов. Він не прийшов. Він почав хворіти, на нього так вплинула ця кампанія ненависті і цькування! Жахливо. Він же за два роки помер. І я думаю, що це, звісно, відіграло велику роль у стані його здоров'я. Він не міг залишитися байдужим до того, що відбувалося навколо. Ну, і є вірші, які про це свідчать.

Батько на цю тему... Мені було 17 років у той час. Це 1958 рік. І я вже закінчив школу і навчався на першому курсі ВДІК. Але я мушу сказати, що я був темним. І для мене прізвище Пастернака... Я знав, що є такий поет, письменник. І я не знав, що в мене на все життя це буде улюблений поет і я знатиму напам'ять дуже багато його віршів. Хоча серед моїх товаришів на першому курсі ВДІК були й ті, хто поїхав на похорон Пастернака. Це я запам'ятав. Сценарист Володя Голованов – він точно був там і розповідав про це. На похороні в Передєлкіно. Але це оминуло мене.

Я тільки якраз років у 18 почав розумітися на віршах Пастернака, які мене абсолютно вразили. І це було болюче місце. Ми про це не говорили вдома. Але потім, уже багато років по тому, я вже закінчив ВДІК, уже працював як режисер... Траплялися конфлікти з батьком, тому що я прийшов у ВДІК комсомольцем. Я був таким собі "піонерським посадовцем". Я був у школі головою ради загону, потім – головою ради дружини. Це три червоні смужки на рукаві. Коли після смерті Сталіна 1954 року у Кремлі... Кремль відкрився спочатку "ялинкою", а потім, десь навесні, у лютому чи в березні, був перший всесоюзний зліт піонерської організації. То от єдиний квиток у Кремль дали на школу, і його вручили мені, і я пішов туди. Але, щоправда, так сталося, що коли... Я не побачив цього зльоту, тому що ми увійшли, по-моєму, у Георгіївський зал: нас там було, ну, тисячі три, напевно.

– О!

– Так, величезний натовп. Дівчатка: темна спідниця, світла, біла сорочка. Хлопці у штанях, і всі з червоними краватками. І видовище мені здалося абсолютно приголомшливим. Це мені 13 років. Але коли весь цей хор гримнув: "Взвейтесь кострами, синие ночи", – я, мабуть, від щастя знепритомнів.

– (Сміється.)

– Й отямився я в медпункті, уже поруч зі мною сиділа мати, яку викликали з дому. І швидкою допомогою ми з матір'ю повернулися додому. Тож самого зльоту я не бачив. Ось таким я прийшов у ВДІК: з упевненістю, що "Три богатирі" Васнецова – це великий живопис.

– (Сміється.)

– Темний. Але ВДІК дуже допоміг мені стати іншим. Річ у тім, що у ВДІК у той час навчалися хлопці... Ну як? Андрій Тарковський, Василь Шукшин, Олександр Мітта. На моєму курсі навчався Андрій Кончаловський, покійний Віктор Трегубович. І рівень творчого...

– Але й викладав же хто? Михайло Ромм викладав також.

– Так. Нашу майстерню очолював Ромм. І з цілої низки предметів у нас були... Звісно, головною була військова підготовка. Військової підготовки було удвічі більше, ніж режисури. І ми іспити складали – усе як годиться. Але рівень творчої конкуренції був дуже високим. Така штовханина у молоді, хто поважніший. І це дуже важливий компонент студентського життя. Він задавав досить високу планку, тому що вже такі хлопці, як, скажімо, Отар Іоселіані або Андрій Тарковський, – до них було буквально не підійти. Дуже горді хлопці, дуже поважні. Тож доводилося ліквідовувати свою культурну темноту й у сенсі літератури, і в сенсі живопису, узагалі мистецтва. Тому із ВДІК я вийшов іншою людиною. Моєю настільною книжкою на той час була книжка Бердяєва...

– Ого!

– "Витоки і зміст російського комунізму". І я вже примудрився, хоча це було небезпечно, купити й "Віхи" 1909 року, і том Бердяєва. У спекулянтів книжкових. Хоча це було небезпечно, та однак. Погляди були дещо інакшими. Не тільки на мистецтво, але й на російську історію. У батька це, звісно, викликало протест. Він був членом партії, йому здавалося, куди мене понесло... Але ми любили один одного. І він – мене, і я його дуже любив.

Та був конфлікт через Окуджаву. Булата почали переслідувати за партійною лінією. Це вже після "Білоруського вокзалу". Тож із Булатом у мене був певний зв'язок, повага, я дуже любив його як поета. І я з'ясував, що до нього висунули якісь претензії у зв'язку з його виступами в Парижі. І на парткомі у Спілці письменників його якось там тероризували, вимагали, щоб він писав... І в підсумку він таки написав покаянного листа, бо подітися було нікуди. Його притисли. Але я знав, що в одному із засідань брав участь батько. Це ми вже жили, звісно, окремо, я вже був одруженим. По-моєму, дітей у мене ще не було, але близько було. І я приїхав до батька і почав допитувати, що таке. Батько був дуже незадоволеним. І я примудрився промовити таку фразу, сказати: "Тобі що, Пастернака мало?"

– Ой!

– І я, мабуть, зачепив болючий мозоль. У батька просто перекосилося обличчя – я злякався за нього. Думаю: не дай боже, із серцем щось буде. І батько сказав таку фразу – я її запам'ятав на все життя: "А тобі не траплялося зробити щось, про що б ти потім шкодував? Ну, ти щасливий хлопець". Я негайно попросив вибачення, я зрозумів, що я ступив туди, куди не можна ступати. І тому я думаю, що батько до кінця життя страждав від цього і вважав це невиправною помилкою.

Мою короткометражку "Янгол" поклали на полицю. Заступник міністра культури мені на прощання сказав: "Ми тобі допоможемо змінити професію"

– Андрію Сергійовичу, от ви закінчили ВДІК, стали кінорежисером, сценаристом, драматургом і актором театру та кіно. І 1971 року вам було 30 років, ви зняли фільм "Білоруський вокзал". Я вважаю, один із найкращих фільмів про Велику Вітчизняну війну, про Другу світову війну. Настільки пронизливий, настільки позбавлений надмірного пафосу, настільки якийсь чесний, правдивий... Ви знаєте, його досить часто показують досі на телебаченні, і щоразу, коли я випадково на нього натрапляю, я дивлюся його до кінця і наприкінці завжди плачу.

– (Сміється)...

– Схоже відбувається зі мною, коли я дивлюся фільм Куліджанова і Сегеля "Дім, у якому я живу". Теж чесне якесь кіно про війну і начебто не про війну, а про людські стосунки, про людей. І теж завжди плачу. І ви знаєте, ми якось зі Станіславом Говорухіним (ми з ним дружили) говорили на цю тему. І він серед своїх улюблених фільмів ось теж назвав "Дім, у якому я живу" і "Білоруський вокзал". Скажіть: ви зробили це кіно, ви молода людина, вам 30 років... Це була немодна картина, там не було героїзму, там не було якогось "за Батьківщину, за Сталіна", гасел, пафосу, закликів. Ви зробили це кіно. А яка головна ідея "Білоруського вокзалу"?

– (Сміється.) У "Білоруського вокзалу", якому, до речі, у лютому майбутнього року, за два місяці, виповниться 50 років від дня виходу на екрани... Для кіно це неймовірна дата. Звісно, я думати не міг. Тому що кіно за 10–15 років застаріває. А його дійсно ще досі показують по телевізору. Там довга історія, пов'язана із цензурою. Усього цього я не переказуватиму. Справа була дуже простою. Ми починали працювати удвох із моїм товаришем, уже покійним, Борисом Яшиним. І разом ми зробили повнометражний фільм про війну "П'ядь землі" за чудовою повістю Григорія Бакланова, теж, на жаль, покійного. І дві короткометражки. А потім ми розділилися: він вирішив попрацювати окремо. І моя перша самостійна робота була короткометражкою, яка мала назву "Янгол". Але її поклали на полицю, негатив її втрачено, він зник. На щастя, збереглася одна копія, значно понівечена цензурою. Але все-таки картина ця є – її можна знайти в інтернеті сьогодні. А наступною роботою був "Білоруський вокзал". Але сталося як? Навесні 1968 року я щойно закінчив монтаж і щойно дізнався, що картину поклали на полицю. І тодішній заступник міністра Баскаков мені на прощання сказав: "Ми тобі допоможемо змінити професію".

– Це, маєте на увазі, фільм "Янгол" поклали на полицю, так?

– Фільм "Янгол". Так-так-так. Ну, громадянської війни... було оголошено, що це ідеологічна диверсія невдала і наклеп на російський народ. Там образ такого люмпена, якого дивовижно грав Коля Губенко. І роль було під нього написано. У нього там репліка була: "Ми, дякувати богу, не буржуї якісь, а найсправжнісінькі православні пролетарі". Ось такий букет ідеологічний. І я був без роботи. І в цей час мій друг, покійний теж, Леонід Гуревич, чудовий режисер, монтажер, викладач... Він був редактором на експериментальній студії... Він був редактором на фільмі "Янгол", за що його і звільнили із цієї студії.

І ось ми десь випивали в компанії, і він мені розповів, що там лежить нерозглянутою заявка на експериментальній студії Вадима Труніна, сценариста, якого я знав, де четверо фронтовиків зустрічаються після тривалої перерви на похороні у свого командира і намагаються знайти давно втрачену спільну мову. Ось із цього почалася історія "Вокзалу". Тому що він розповів... Ми вже були напідпитку, але те, що я почув... Ось усі ці герої Бреста, яких я бачив у нас у Мар'їній Рощі, пригадалися, і в мене було відчуття, що я зобов'язаний зняти цю картину. І я від цього моменту одразу знайшов цю заявку, зідзвонився із Труніним, якого не було в Москві. Але далі почалися довгі пригоди, тому що зі мною ніхто не укладав договору. Це відкидали і "Мосфільм", і експериментальна студія. Потім це давали іншим режисерам, із ними укладали договір... Спочатку – із Ларисою Шепетько... Потім за це взявся Марк Осіпян, але теж там щось не склалося. Гарні режисери. І ось коли після двох спроб експериментальна студія десь за рік розірвала цей договір із Труніним і сценарій залишився нічийним, настав мій час. І ми із Труніним уже без будь-якого договору написали... Тобто писав сценарій Трунін, але я сидів поруч. Ось так. Весь діалог... Там чудовий діалог, завдяки якому картина досі жива. Це заслуга Труніна. Але я теж у цьому брав участь.

Головна ідея "Білоруського вокзалу" в тому, що цим героям Батьківщина – не мати, а мачуха

– Андрію Сергійовичу, а якщо однією фразою сказати, головна ідея "Білоруського вокзалу" в чому?

– (Сміється)... Це ви мене ставите у скрутне становище. Звісно, у тому, що цим героям Батьківщина – не мати, а мачуха.

– О!

– Це, звичайно, найважливіше. Хоча вони самі так не вважають. Але так і було, так я бачив цих людей. Вони не вважали себе скривдженими. Вони зробили справу, якої не забудуть століттями. І це відчуття жило практично в кожному фронтовику. І нічого, окрім любові, вдячності та схиляння перед цими людьми – жодних інших почуттів не може бути. А в держави ставлення до них... Так, звісно, по-хамськи поводилася часто-густо.

– Ви дивовижних акторів узяли. Це були дивовижні влучання в образи. І Леонов, і Папанов, і Сафонов, і Глазирін, і Ніна Ургант. Як ви їх добирали? Ви розуміли, що ролі написані конкретно під Леонова, конкретно під Папанова? Чи ви обирали?

– Ні, конкретно роль була написана тільки на Леонова.

– Ось так.

– Причому ще коли сценарій писав, я думав: "Ну хто? Хто?" І Трунін (а це була ідея Труніна) каже: "Ось Леонова я бачу". І я кажу: "Але він же комік". – "Ні, я думаю, що це саме..." І я до цієї ідеї звикав. Але потім, звісно, познайомилися з Євгеном Павловичем. Проб жодних для нього не було. Тільки костюм, це... Тому що я швидко зрозумів, що Трунін абсолютно має рацію і що це знахідка. Для інших були якнайдетальніші проби. Найдетальніші. І такі чудові артисти пробували, як Михайло Олександрович Ульянов. На роль, яку потім грав Глазирін. На цю саму роль пробувався покійний Микола Миколайович Рибников. Чудові артисти. Ну, тобто добір був дуже ретельним. І проби були тривалі, довгі, перш ніж... А ось на роль директора заводу, якого грає Глазирін, я ніяк не міг зупинитися, тому що там був чудовий... Вибір був дуже складним. І я запитав... Юрій Якович Райзман був одним із керівників на "Мосфільмі" – так?

– Так. Так.

– І Райзман завжди чудово працював з артистами. Я з великою повагою ставився до того, що він робив. І я в Райзмана запитав: "Юрію Яковичу, ну от кого б ви взяли? Рибникова чи Глазиріна?" Він подумав і сказав: "Глазиріна". І я затвердив Глазиріна.

– (Сміється)...

– Ось я це пам'ятаю, як зараз. Я думаю, що фільм живе так довго завдяки двом компонентам, тому що знято його кепсько, на жахливій плівці. І взагалі його планували як чорно-білий і вузькоекранний, а мене ще після "Янгола" змусили знімати широкий екран, та на радянській жахливій плівці. Там багато сцен перезнімали по три-чотири рази через те, що плівка давала брак. А артистів уже вдруге складно змусити грати, вони не вірять, що це взагалі коли-небудь скінчиться. Але живе фільм завдяки двом компонентам, на мою думку. Це блискучий діалог, живий і сьогодні, й артисти, звісно. Чудові артисти. Від Ніни Ургант до Леонова. Один кращий за іншого.


Скріншот: RTVI Новини / YouTube
Скріншот: RTVI Новости / YouTube


– Я б сказав, що є ще третій компонент: пісня Булата Окуджави. Видатна пісня, я вважаю. Так, "нам нужна одна победа". Скажіть: цю пісню Окуджава спеціально для фільму написав?

(Сміється)... Це потребувало чималих зусиль, тому що я перебирав пісні часів війни, пропонував Труніну – він усе відкидав. Казав: "Ні, потрібна пісня, спеціально написана". Ну хто? Ну, Окуджава, звісно. Я поїхав до Булата Шалвовича, і він сказав: "Ні, я вже рік як не пишу – я в це не лізтиму". Я кажу: "Ну, ось прочитайте сценарій хоча б". А сценарій був на голову вищий, ніж готова картина.

– Невже?

– Так-так. Режисеру далеко не все вдалося зробити, що там було написано. Чудовий.

– Приголомшливо.

– Ну, ще цензура. Цензура ще дуже допомогла. Ну, не будемо заглиблюватися. Окуджава прочитав сценарій і сказав: "Ну, гарний сценарій. Ні, я не буду, я не полізу в це". А фільм було знято вже майже весь, окрім останньої сцени. Трунін мені сказав: "Ну, покажи йому матеріал. Може, це його переконає". Я насилу вмовив Булата – він приїхав. І я показав йому матеріал. Практично всю картину, ще не оброблено, окрім останньої сцени. І як не дивно, він погодився. Спалахнуло світло – у нього очі загорілися. Він сказав: "Я спробую". І в підсумку він написав текст, причому мене текст здивував. Дивний якийсь: горить і крутиться планета, там... Трунін відразу – треба віддати йому належне – сказав: "Це те, що треба. Це текст, написаний, можливо, цим Кірюшиним, журналістом, якого грає Сафонов. Кимось із них". А потім... Ой, ну, коротше, звісно, ця пісня задає фінальний настрій практично картині.

– Так.

– Але треба віддати належне ще Альфреду Шнітке, який попросив, щоб його прізвище прибрали з титрів, бо музика... Я просив його написати музику – він написав музику, але потім ми переконалися... Він каже: "Ваше зображення не терпить музики". Мабуть, воно занадто побутове, чи що. І музика не пішла. А Булат мучився, не міг скласти музику, казав: "Ну, я не можу". Але Альфред допоміг організувати. І треба віддати належне йому. А потім, цей марш, під який... уже протягом 10 років десантники ходять під нього на параді. Це ж марш Альфреда. І треба віддати належне Ніні Ургант.

– Так.

– Тому що те, як виконано пісню... Її і заспівали чудово, і чудово зіграли. Ну, вона ж грає там під власну фонограму. Тож це праця багатьох людей.

Цензура дуже шматувала "Білоруський вокзал" ще на стадії сценарію

– Андрію Сергійовичу, а цензура дуже шматувала "Білоруський вокзал"?

– Дуже. Іще на стадії сценарію там... Як вам сказати? У сценарії не було жодної цієї газової труби, якою вони лізуть під землю. А в ресторані, куди вони приходили, сиділа компанія молодих людей, які дещо по-хамськи до них ставилися, чогось дозволили собі якісь жарти тощо. У підсумку один із них не витримував і давав у морду молодому, і починалася бійка.

– Оце так!

– І ось тут з'ясовувалося, що це колишні десантники. Вони цих молодиків розклали, але один із молодиків був сином якогось начальника, прибував наряд міліції і їх усіх везли в ізолятор, у відділок міліції. Але вся річ у тім, що вони виходили з міліції самі, поклавши все це відділення.

– Ох!

– Від цього залишилася тільки одна репліка. Вони зараз виходять коли з міліції, Леонов кричить: "Хай живе свобода!" Це залишок ось цього епізоду. Категорично кажуть: "Як це? Вони міліцію нашу розкладатимуть? Про це мови бути не може". Ну ось.

– Поганий приклад.

– Звісно, це інший сценарій. Я кажу: той сценарій, який ми принесли на студію, на 10 голів вищий від готової картини.

– Андрію Сергійовичу, якби ви сьогодні знімали це кіно з висоти прожитих років і вашого досвіду, що б ви там змінили?

– Ну, я б зробив, по-перше, чорно-білу картину, вузькоекранну. Артистів я міг узяти всіх тих самих, але кінематографічний текст був би набагато жорсткішим.

– Ви зробили чудове кіно. Якщо я запропоную вам назвати трійку найкращих, на ваш погляд, фільмів про Другу світову, радянських фільмів або російських, будь ласка...

– У нас?

– Так.

– Ну, звісно, передусім це "Балада про солдата". Це і "Дім, у якому я живу", який ви назвали. Чудова картина. Туди увійшли і "Журавлі" – це взагалі шедевр.

– "Летять журавлі", так.

– І там війна є. І так, що теж викликає сльози. Ще чудовий фільм про війну зробив нині покійний Сеня Аранович. "Торпедоносці". Чудова картина. І як актор, і режисерськи дуже гарно. Ну, звісно, нікуди не подінешся від Германа. "Перевірки на дорогах" – чудова картина. Ну ось я вам уже назвав кілька штук. Є що згадати. Це по-справжньому гідні картини. Та й "Чисте небо" теж про війну.

– О, Чухрая, так. Чудова.

– Чудова картина.

Упродовж року за радянської влади створювали 150 художніх фільмів, але гарних із них було менше ніж 10%

– Із 1988-го до 1990 року ви були першим секретарем правління Союзу кінематографістів СРСР. Серйозний вид діяльності тоді, за часів перебудови. І ви дуже багато зробили для радянського кіно. Скажіть, знову-таки, з позиції часу найкращі радянські та російські кінорежисери, на вашу думку, хто?

– Ну, це справжня провокація. Їх багато. Я можу сказати: при тому, що за рік за радянської влади робили 150 художніх фільмів, із них гарних бувало, ну, менше ніж 10%. А основну продукцію для кого робили? Невідомо. Для тих, хто працював, і для начальства. Не більше. І ми свого часу, коли були в Союзі кінематографістів, комісію виділили й попросили їх порахувати: ось узяти всю продукцію... Причому ми взяли спокійне десятиліття. Не пам'ятаю: 1960–1970-ті чи 1970–1980-ті – щось на кшталт цього. І порахували, скільки було на рік авторських фільмів пристойних і скільки було комерційно успішних фільмів. Результати виявилися плачевними. Дві комісії навіть працювали: одна – у Держкіно... Дійшли одного: що авторських на рік виходить там... Фільм Клімова і фільм Германа, скажімо. Або на рік комерційно успішними виходять комедія Рязанова і комедія Гайдая.

– Або Данелії. Так.

– Або Данелії. Так-так-так, є кого рахувати. Отже, так от з'ясували, що авторських фільмів пристойних на рік п'ять не було жодного разу. А успішних комерційно 10 не було жодного разу. Але було вісім, було дев'ять. Тобто навіть якщо, наприклад 10 і п'ять, це рівно 10% усієї продукції. Для кого робили 90%? Це запитання лишилося без відповіді.

– Михалков і Кончаловський – на вашу думку, видатні режисери?

– Це провокаційне все. Андрій Кончаловський – безумовно, видатний режисер. І вже перші його картини: і "Перший вчитель", і "Ася-кривоніжка" ("Історія Асі Клячиної, яка кохала, та не вийшла заміж". – "ГОРДОН") – це класика нашого кіно, яка ніколи не постаріє. Але він і зараз... Дві останні картини його дуже міцні.

– Так.

– Картина "Рай" і остання картина "Дорогі товариші" дуже міцно зроблені. Я дуже... Як сказати? Ми багато в чому розходимося, але це один із найблискучіших режисерів нашого кіно.

Стосовно Микити... Ну, річ у тім, що з ним сталася страшна зміна. Поки він поводився пристойно, усе-таки там "Механічне піаніно" мало успіх тощо. Я не шанувальник його таланту, я б сказав, бо "Рабу кохання" можна дивитися, її дуже красиво знято. Але й заткнути вуха і не чути жахливий текст, який написали, між іншим, Кончаловський і... Господи, чудовий Гринштейн. "Стомлені сонцем" – на мій погляд, картина абсолютно брехлива. Але далі він почав поводитися погано, а Господь забирає талант. Тому три його останні картини, по-моєму, одна гірша за іншу. Це якось... "Цитадель", "Предстояння", чи що...

– "Предстояння", так.

– Так. І зовсім моторошна картина – "Сонячний удар" за Буніним. По-моєму, моторошно.

– Помер, на жаль, кілька років тому Олексій Балабанов. Він мені видається грандіозним режисером, просто грандіозним. Що ви думаєте про нього?

– Балабанов?

– Так.

– Ну, це один із найбільших режисерів в історії нашого кіно. Абсолютно оригінальний, блискучий режисер. І його картини – так, по-моєму, усі – залишаться в золотому фонді нашого кіно. А вже такі речі, як "Вантаж 200" або обидва "Брати"... Ну, це все залишиться назавжди. Це великий режисер.

На сценарій "Жила була одна баба" у мене пішло понад 10 років

– Після 30-річної перерви ви за своїм сценарієм зняли 2011 року фільм "Жила-була одна баба". Блискуча, на мою думку, картина, де чудово зіграли і Дар'я Єкамасова, і Олексій Серебряков і інші. Скажіть, а чому ви 30 років нічого не знімали?

(Сміється.) Тому що мені набридло те, що зі мною робила цензура. Я на той час зробив чотири, чи що, картини: "Ангел", "Білоруський вокзал", "Осінь" та "Віра і правда". Чотири картини. Жодна з них не вийшла на екран так, як гадалося. Жодна. Остання картина "Віра і правда" – це велика, було задумано... Цілий роман, який починається після війни і доходить до тих днів. Її закінчили 1979 року. Але її так... Мене взагалі на середині виробництва зупинили. Сизов, тодішній директор "Мосфільму", сказав: "Ти думаєш, ти витратив мільйон – ми тобі дамо витратити другий? Ні, поки ти цього не переробиш, продовження не буде". І мені довелося сцену за сценою переробляти. І головне – стилістично. Її було задумано як такий роман-гротеск. Але з'ясувалося, що зображати радянське життя у стилі гротеск – це злочин перед владою, державою, партією тощо. І я твердо вирішив, коли закінчив картину, що з мене досить. Я залишився в кіно, я писав сценарії, п'єсу написав, яка йде досі в театрі сатири. Після перерви певної. Я поставив дві вистави: одну – на сцені МХАТ, іншу – у Парижі, "Камеді Франсес". Викладав три роки. Посадовцем був три роки в Союзі кінематографістів. Тобто я був у цьому самому бізнесі, але я не ставив картин.

А ось коли я побачив, що дійсно... Адже першим поставив питання про скасування державної цензури хто? Союз кінематографістів. А я був тоді виконувачем обов'язків першого секретаря. Це вперше було згадано в доповіді навіть про той з'їзд – що категорично можна, щоб державної цензури не було. І ось коли я побачив, що вона не існує, мені, звичайно, стало заздрісно. І я подумав: "Ну що ж я? Я не кину..." Ось останні мої дві картини "Жила-була баба", яку ви згадали, і остання "Француз" – їх не торкнулася рука цензури. Мало того що останню картину взагалі зроблено на спонсорські гроші, там державних жодної копійки немає. А в "Бабі" приблизно менше ніж 20% державних. Усе інше... І жодної цензури. Ось заради цього я і прагнув повернутися.

– "Жила-була одна баба"... Ви – абсолютно міська людина, москвич, із головою поринули в селянське життя і показали історію простої тамбовської селянки. Що для вас цей фільм? От навіщо ви його робили? Що ви хотіли сказати?

(Сміється.) Ну, розумієте, на сценарій пішло понад 10 років у мене. Його задумано було 1987 року. Я схопився серед ночі, щоб записати кіно про тамбовське повстання. А потім ось почав думати саме про це: як же я, міська людина, яка не прожила в селі більше ніж місяць?.. Але на це пішло понад 10 років. Це, ну, правда, я хочу похвалитися: одна з консультанток наших, викладачка тамбовського університету, мені потім сказала, коли картину знімали: "Ти можеш захистити дисертації із трьох різних гілок науки: перша – це історія селянства, друга  це історія революції та громадянської війни, а третя – з діалектології". Ось тамбовська говірка і її порівняння зі, скажімо, володимирською або рязанською. На це дійсно пішло дуже багато часу, але я вважаю, що й не дарма.

– Ви хотіли показати через історію цієї жінки трагедію Росії, правильно?

– Звичайно. Адже в нас досі про розкуркулення майже немає серйозних картин. Узагалі те, що сталося із селянством... Адже 1917-го, на початку, ще до Лютневої революції, 83% зараховували себе до селянського стану. А решта – 17%. Це абсолютно селянська країна. Адже всі розмови Леніна, що революція спрямована проти поміщиків і капіталістів, – це дурниця. Ні поміщики, ні капіталісти 10-ї частки не пізнали того, що сталося із двома іншими станами: це селянство і духовенство. Ось ці постраждали капітально і назавжди. Розумієте? Тому що, ну... Не будемо цього торкатися, так. Капітальна занадто тема.

Ви чудово зіграли Івана Буніна у фільмі Олексія Учителя "Щоденник його дружини".

– Спасибі.

Бунін – на мій погляд, один із найвидатніших письменників за всю історію російської літератури. А ким для вас Бунін є? Що ви про нього думаєте?

– Це мій улюблений письменник, яким я займаюся все життя. Років приблизно із 20 з невеликим. Причому я уявлення не мав як про вірші Пастернака, так і про прозу Буніна, по-моєму, у ВДІК прийшов, не читав Буніна. І першим, до речі, був покійний Павло Лемешев: "Як, ти "Ліку" не читав?!" І я кинувся читати "Ліку". Я думаю, особливо коли я був начальником, дещо нам удалося зробити. Я дуже близько зійшовся з найбільшим бунінознавцем нашим, покійним Бабареком. Це був чудовий абсолютно дослідник. Завдяки Бабареку ми, по-перше, знайшли в Америці сім'ю інженера Мельтєва, який знімав любительською камерою, але дуже добре і по світу – знімав Буніна, коли він навесні 1953 року вийшов із лікарні. У нас там Бунін, Віра Миколаївна і Теффі.

Бунін дуже поганий вигляд мав після лікарні. А потім того самого року він знімав його 22 жовтня, у день, коли Буніну стукнуло 80 років. І там Бунін ошатний, підтягнутий. І там мало не вся російська колонія. Там і Теффі, і Маклаков, і найближчі друзі Буніна. І тепер ці плівки сім'я Мельтєвих піднесла нам. Оригінали лежать у російському Фонді культури. Дуже дорогоцінні. Потім я окремо ще до Швеції поперся... Річ у тім, що церемонії вручення Нобелівської премії знято на плівку, починаючи з 1934 року, коли американка – як її? – отримувала. А Бунін отримував 1933-го. Світла було мало. І тільки фотографії. Зате всі до єдиного фотознімки, які зафіксували Буніна цього дня, тепер у російському Фонді культури. І плівка, де знято вечерю в ресторані, який сьогодні у Стокгольмі такий самий, як був у ті часи, де Бунін сидить поруч із кронпринцесою шведською, – це все теж у Фонді культури.

Тобто Бунін повернувся додому.

– Ну, цього не можна сказати. Я думаю, що він би сказився, якби його могилу вирішили перевезти, як Шаляпіна, скажімо. Або Денікін тепер лежить у нас тут.


Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube


Так.

– Але я не впевнений, що це треба було робити. Тому Бунін для мене – частина мого життя. І досить значна, я б сказав. І сценарій же фільму Учителя написала моя старша донька. Вона виросла в домі, де є культ Буніна. Звичайно, вона все це знає. Тож це не випадково.

У 70 років ви зіграли головну роль у соціальній драмі Андрія Звягінцева "Олена". Це кіно дуже добре пройшло у світі, його помітили. Там багато призів. Ви сказали: "Звягінцев – найкращий режисер за останні 100 років". Обґрунтуйте, будь ласка.

– Ні, я не так сказав. Річ у тім, що ще покійний Данило Дондурей, мій друг, головний редактор журналу "Искусство и кино", пояснив мені, що Звягінцев – найвідоміший російський режисер за всю історію російського кінематографа, починаючи з фільму "Низова голота" 1908 року. Ні Ейзенштейна, ні Довженка, ні Тарковського не вшановували так, як Звягінцева. Кожна його картина ставала подією світового кіно. Його знає весь кінематографічний світ. Ось це я сказав буквально.

– А ви теж вважаєте Звягінцева видатним режисером?

– Ну, це безумовно.

От ви працювали як артист у нього і могли спостерігати за його роботою. Що ви про це думаєте?

– Та мені нічого сказати. Він знає, що він хоче. Не витрачає багато часу на це. У нього абсолютно чіткий образ сцени, яку він знімає в цей момент. От і все. Він працює високопрофесійно.

Ви зіграли у Валерія Тодоровського в серіалі "Відлига", який мені теж дуже подобається. Чи сподобалося вам зніматися у Тодоровського? І що ви думаєте про Валерія Тодоровського як режисера?

– Дуже талановитий режисер. До речі, "Відлига" мені здається чудовим серіалом. Тому що там образ не зовсім реалістичний епохи "відлиги". Він дещо прикрашений режисером. Але він надзвичайно художній. По-моєму, там блискучий акторський ансамбль. Єфремов там грає грандіозно. Віка Ісакова грає чудово. Циганов грає прекрасно. Ну що говорити? Тодоровський – один із найсильніших наших режисерів. Мені дуже сподобався його передостанній фільм "Одеса". Я не знаю, чи бачили ви...

Я бачив. Мені не дуже сподобалося. Там Одеси немає. Це ж у Ростові знімали.

– Проте там зіграно чудово. І як вам сказати... Головну декорацію було побудовано у дворі "Мосфільму", цей одеський будинок, двір тощо. Це незвичайно достовірно. Це абсолютна Одеса, а не Ростов. Мені здається, сильний режисер, талановитий.

Ви зіграли чимало ролей у кіно. Яка найулюбленіша у вас?

– Я ніколи не думав про це. Не можу сказати. Та ні, ви знаєте, у мене звичка така: я в пам'яті зберігаю переважно помилки свої власні – як у режисурі, так... Я практично ніколи не дивлюся своїх старих фільмів. Тому що кожен із них – це шрами. Це або цензурні, або власні помилки. Так і в кіно. А, ні, мабуть, є одна роль, яка мені симпатична. Це серіал "Чорна кішка", який теж, до речі, знімали в Ростові, і теж про Одесу. І я там граю старого єврея, злодія в законі – діда Вараву. Мені симпатичний цей фільм і власна робота.

Що важче, Андрію Сергійовичу: зніматися в кіно чи знімати кіно?

– Та й те, й інше вимагає... Напевно, складніше режисура, але акторська праця, насправді, – це важка фізична праця. І витрачатися на ній... Ось я щойно під враженням. На "Втором канале" у нас показали нещодавно серіал "Грозний". Там Івана Грозного грає Сергій Маковецький. Я завжди знав, що Сергій – чудовий артист.

Блискучий, так.

– Але те, чого він тут досяг, не піддається опису. Це геніально. Це геній. Це так зіграно, так продумано, жваво зроблено... Я схиляюся просто перед цією роботою. Але я уявляю, чого це коштувало. Це важка фізична праця.

Сьогодні знімати кіно важче, ніж за радянських часів, чи легше?

– Так як це можна порівнювати?

Процес.

– Сьогодні це свято, іменини серця. Розумієте? Порівняно із цим – ніякого ока государевого, доносів жодних. Це залежить, звичайно, від вашої групи, але в мене і на "Бабі", і на "Французах" була приблизно одна і та сама дивовижна група. Де кожен – від головного оператора до шофера – був майстром своєї справи. Кожен. Приголомшливий художник Гудилін. Чудовий оператор, прекрасний. Та всі. Тому кожен знімальний день із цією групою – це іменини серця. Від тебе залежить придумати лише добре, а все інше вони зроблять.

Сталін – звірюка, негідник, ошуканець, терорист. Тільки через невігластво своє і підлість люди можуть носити його портрети

Андрію Сергійовичу, чи говорили ви коли-небудь із батьком про Сталіна? І що ви взагалі думаєте про Сталіна?

– Дивне запитання. Що я можу думати про цю звірюку, негідника, ошуканця, терориста? Які сьогодні можуть бути дискусії про це? Тільки через невігластво своє й підлість люди можуть носити портрети Сталіна. Адже досі навіть точних цифр немає, скільки людей постраждало за 24 роки його господарства. Ось приклад: у розмові із Черчиллем, коли Черчилль був у Москві... Чи це у Криму було. Здається, у Ялті. Щодо розкуркулення та організації колгоспів. Сталін сказав, що довелося депортувати 5 млн родин. Якщо врахувати, що це у нас 1929–1931 рік, до цього часу селянство вже давно очухалося від громадянської війни і за роки НЕП зміцніло, розбагатіло, баби знову стали народжувати. Селянська родина в цей час – мінімум п'ять осіб. Там батьки, діти, люди похилого віку... Навіть якщо ці 5 млн помножити хоча б на п'ять, хоча насправді сім'я була і сім, і вісім, і 10 людей, це вже виходить 25 млн. Розумієте? А на практиці це було ще більше.

Що можна думати про Сталіна? Якими словами, крім прокльонів? Адже досі ця епоха, ці 70 із гаком років, – вона оточена якимись жахливими вигадками, жахливою брехнею. Ми з вами досі не знаємо, скільки конкретно мільйонів Росія втратила у Вітчизняній війні. Усе-таки 30 чи 40? Навіть якщо це 30, а німці сім втратили, порахуйте, скільки за одного німця ми заплатили своїми хлопцями. Тому це все ще доведеться поки...

Я ж думаю, що спадщину символізму в Росії недостатньо вивчено. Тому що символісти були впевнені, що символи – ними начинене життя. І все, що може людина, – це розпізнати символ і назвати його. Але над нами панують символи радянської епохи, які по-справжньому не вивчено, не названо. Їх не викладають у школі. І я думаю, що поки Росія ходить... Поки німецький шпигун лежить на головній площі країни, а ми ходимо вулицями: Ленінським проспектом, вулицями Дзержинського тощо, Росія не почне нового, справжнього життя. Ці символи треба розпізнати, обговорити, внести в підручники – і позбутися їх.

Андрію Сергійовичу, ви періодично якось брикаєте. 2000 року ви засудили повернення до радянського гімну на музику Александрова. У вересні цього року ви підписали лист на підтримку протестних акцій у Білорусі. Чому ви брикаєте? І чому ви так не любите радянське минуле?

– Я не брикаю абсолютно. Я публічно практично не виступаю. Підписую деякі документи. Здебільшого це документи на захист когось, кого ображають, саджають, б'ють тощо. На більше я не претендую. А радянське минуле... Я повторюю: поки Росія не позбудеться духовної спадщини радянського минулого, нічого не буде. Я однаково впевнений, що у Росії... Я ж цього не побачу. Але чи побачать мої діти? Не знаю. Думаю, що ще років 100 Росії потрібно. Але я впевнений, що майбутнє Росії – це однаково ліберальна економіка і парламентська демократія. І жодного іншого майбутнього в неї немає і бути не може.

Я абсолютно впевнений, що, як великий художник, який тим паче створив такі твори, ви неодноразово замислювалися над тим, у чому головна трагедія Росії. Ось у чому, по-вашому?

– Ні, на це запитання я не беруся відповісти. Тому що це дуже складний комплекс. З одного боку, за будь-якої влади нещасний народ. А з іншого боку, у самому народі стільки якостей, які з успіхом використовує влада, що на це запитання відповісти неможливо. Немає такої дисертації, яка б відповіла на це запитання однозначно.

Андрію Сергійовичу, у чому, на вашу думку, може полягати національна ідея Росії?

– Ой... На мою думку, національна ідея Росії може бути лише одна: створення влади, яка думатиме про життя обивателя. Поки що жодного разу такої влади в Росії не було. Думали про велич Росії, про те, що треба допомагати братам-слов'янам, що треба протистояти західній демократії... А про те, як живеться обивателю ось там, на землі, не думала жодна влада в Росії. Ні царська, ні радянська, ні пострадянська.

До зятя, Чубайса, ставлюся із захопленням

Ваша дружина Олена Прудникова – одна з найкрасивіших актрис радянського кіно. Катя Татаринова зі знаменитого фільму "Два капітани"... А як ви познайомилися?

– Як ми познайомилися? Дуже просто. Я був на прем'єрі режисерки Ірини Поволоцької. Господи... Фільм мав назву... Яку ж він мав назву?.. Лєна!.. Вона двері зачинила. Загалом, головну роль там грала Олена. І ось я підійшов до режисера, запитав, що за кадр. На що Ірина мені сказала: "Ти б мене хоч із прем'єрою привітав". Вона образилась. І там, удома в Ірини Поволоцької, ми познайомилися. Але не мали жодних стосунків. Десь за рік у нас почався роман. Скоро у нас "золоте" весілля, за чотири роки.

– Фантастика.

– 46-й рік ми живемо разом.

Але ви свою дружину гнобили трішки. Ви не давали їй активно зніматися в кіно. Правда?

– Ні. Це неправда. Вона знімалася багато. Я сам її не знімав. Це інша річ. Щодо цього дуже смішно висловлювався Олексій Герман. Розповідав анекдот такий... Пив за здоров'я Олени і розповідав таку історію. "Ось вийшла заміж, весілля, уранці прокидається, а він каже: "Ти знаєш, я вирішив кинути кіно". І п'є за її здоров'я. Приблизно так і було...

Ні, ні, вона знімалася. Вона і зараз знімається час від часу в серіалах. Звичайно, вона грає вже вікові ролі. Ну ось, зокрема, недавно був серіал "Частка всесвіту". Космічні ідеали... Вона там зіграла – по-моєму, дуже гарна робота. Ні, я не заважав їй зніматися. Я із задоволенням був її партнером кілька разів. У фільмі... Забув прізвище режисера. Він має назву "Червона стріла". Там Кирило Лавров грає її партнера, коханця. А я граю її обманутого чоловіка. А вона грає головну жіночу роль. А в картині Нахапетова "Той, хто йде слідом", де вона головну роль грає, я граю, навпаки, її коханця. А чоловіка грає Івар Калниньш. Тож так ось ми разом.

У вас три доньки: Авдотья, Олександра, Аглая – і син Олексій. Чим займається Авдотья, Дуня Смирнова, усім відомо. А чим займаються інші діти?

– Ну, крім однієї, усі працюють у кіно. Авдотья – ви знаєте, вона була журналісткою, потім стала кіносценаристкою, потім кінорежисеркою, а зараз закінчує серіал про Вертинського. І вже у неї є наступний проєкт. Але одна з головних справ – це фонд "Подаруй життя" – допомога хворим дітям. Передусім аутистам. Друга донька, Олександра, живе в Лондоні. Вона свого часу вийшла заміж за англійця, поїхала туди. Потім вони розлучилися. Вона працює у страховій компанії як чиновниця. Але це вже багато років. Я думаю, що вона сама розуміє... Вона єдина з дітей зі мною майже не жила. Їй було три рочки, коли ми розлучилися з її матір'ю. І так її виховували. Вона зі мною не жила. Ми бачилися, звичайно. Думаю, що якби росла у мене в домі, то нікуди б не поїхала.

Мої всі діти – люди пристойні, працьовиті, працюють як прокляті. Третя донька, Аглая, – головна редакторка і навіть більше: вона тепер, по-моєму, креативна продюсерка студії Валерія Тодоровського "Мормот". Вона веде кілька проєктів одразу. Працює як проклята. Вона веде п'ять-шість проєктів одночасно. Ну а Олексій спочатку вчив японську мову, потім кинув. Потім закінчив ВДІК у Сергія Олександровича Соловйова. Він його учень. І в кіно. Він зняв серіал, який два роки тому був в ефірі – "Садове кільце". Цей серіал пройшов досить добре. Там серйозний акторський ансамбль. А ось зараз мав запуститися з новим проєктом, який він давно готує.

Ваш зять, чоловік Авдотьї, – Анатолій Чубайс. Ви часто з ним спілкуєтеся?

– Рідко. Він людина зайнята. Ну, зараз узагалі пандемія. Тому бачимося переважно у Zoom або Skype.

– Як ви до нього ставитеся?

– Із захопленням. Я його знав ще до того, як він став моїм зятем. І знайомство з ним ближче лише підтвердило моє захоплення. Я думаю, що він один із небагатьох людей, який заслужив після своєї смерті на пам'ятник у Росії.


Скріншот: ещёнепознер / YouTube
Скріншот: ещёнепознер / YouTube


Ви сказали: "Телевізора не вмикаю, газет не читаю". Як же ви живете?

– Інтернет. Насправді я вмикаю телевізор. Тому що є дві речі, які я дивлюся: це футбол і теніс. Новин, новинних програм я дійсно не дивлюся. Тому що, на мій погляд, вони огидні й сіють неправду та вульгарність. І я це дивитися не хочу. Щоправда, я ось знайшов новий канал, якого раніше не було. Називається "Кто есть кто". І там досить цікаві історичні передачі. Можливо, я тепер дивитимуся телевізор і цей канал. А сьогодні як? Починається день із того, що відкриваєш комп'ютер – і, звісно, насамперед дивишся, що там в інтернеті, які новини. А потім тільки починаєш працювати. Він спокійніший.

12 березня вам виповниться 80 років. Яке у вас відчуття віку?

– Неприємне. Тому що гірше стала працювати пам'ять. У мене було два інсульти. І після них я відчуваю досить значно... Голова працює гірше. Передусім пам'ять працює гірше. Але чомусь мої мізки зберегли дивовижну здатність: я все забуваю, але те, що стосується сценарію, який я зараз пишу, намагаюся написати, мізки зберігають свято. Репліку, придуману два роки тому, мені не треба записувати. Тобто коли я дійду до цієї сцени, я її згадаю і запишу. Так було на обох останніх картинах. І якщо бог дасть, може, я ще одну і встигну зняти. Але це треба мінімум три роки тоді прожити. Тому що сценарій я сподіваюся закінчити десь, дай боже, до кінця літа майбутнього. Потім треба рік покласти на пошук коштів і підготовку. А потім ще рік – на створення картини.

А що це за картина буде?

– Рано розповідати. Можу сказати тільки, що дія її починається в листопаді 1952 року, а закінчується 9 березня 1953-го.

Дуже цікаво. Скажіть, про смерть ви часто думаєте?

– Не дуже. Як вам сказати?.. Я вже в такому віці, коли це може статися будь-якої секунди. За ідеєю треба бути готовим. Мені здається, що я готовий. Чи так це насправді, покаже лише практика.

– Ви сказали в одному з інтерв'ю: "Чого мені ще хочеться? Не повірите: померти по-людськи". Це як?

– Ні. Серед моїх знайомих і друзів є люди, які вмирали так, що зрозуміло, що Господь їх прикривав. Так, наприклад, помер чудовий письменник Богомолов Володимир Йосипович. Він уночі уві сні помер. І тільки ми з товаришами допомагали вдові його тощо. Він тільки закрив голову рукою. І гримаса була там. Видно, що смерть була миттєва. Завидна, на мій погляд, смерть. Без мук, без втрати пам'яті, без того, щоб ти перетворився на овоч. Це все страшно. Це від тебе не залежить. Хіба мало... Я знав письменника Лаптєва, бідного, у якого був інсульт та інфаркт – і він перетворився на овоч. І прожив – дружина за ним доглядала – майже 10 років. Ось це страшна смерть. Ну а там від нас, на жаль, нічого не залежить.

Андрію Сергійовичу, я хочу подякувати вам за інтерв'ю. Я хочу подякувати вам за чудові фільми, які ви зняли, у яких ви знімалися. Передусім, звичайно, за "Білоруський вокзал". 50 років минуло, а пам'ятник поколінню і собі ви поставили. Я дуже хотів би, щоб ви зняли новий фільм, щоб у вас він удався. І звичайно, я чекатиму цього фільму. Спасибі вам іще за вашу громадянську позицію, за вашу людську позицію. Спасибі вам.

– Спасибі вам. Але від мене, будь ласка, передайте привіт Києву. І, зокрема, моєму улюбленому чотирикутнику. Він обмежений з одного боку бульваром Шевченка, з іншого боку – набережною, праворуч – Хрещатиком, а зліва – Повітрофлотським мостом. Ось цей квадрат я знаю своїми ногами напам'ять. І дуже за ним сумую.

Ось як ви сказали, я все точно так і зроблю. Обіцяю вам. Сьогодні ж.

– Спасибі.

– Андрію Сергійовичу, дуже дякую. До зустрічі. До побачення.

ВІДЕО
Відео: В гостях у Гордона / YouTube


Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

 
 

Публікації

 
усі публікації