-3 Київ
Ми дійсно зробили багато помилок. Ми поки не перемогли
– Минув рік після президентських виборів у Білорусі і початку протестів. Виступи людей проти режиму, по суті, ні до чого не привели. Лукашенко де був, там і залишається, на відміну від багатьох білорусів, які ризикнули протестувати, а тепер, як і ви, змушені жити за межами своєї країни. Ви особисто засмучені таким результатом?
– Звісно, розчарування є. Ми дійсно зробили багато помилок. Ми поки не перемогли. Але це нормально в цій ситуації. Адже 26 років хтось не бачив, хтось терпів, хтось не звертав уваги, хтось шукав свою вигоду. Багатьом білорусам така система була зручною. Але момент розуміння настав: далі так неможливо, треба протидіяти. І, звісно, ми не знали, як діяти. Ми ж не готувалися до цього заздалегідь. Хай там що каже пропаганда, на вулиці вийшли люди з різних верств, із різними поглядами. Їх об'єднало розуміння того, що в Білорусі панують брехня, несправедливість, насильство, беззаконня, терор, із якими більше не можна миритися.
Станом на сьогодні результат такий. Але неможливо злу бути вічно. Здоровий глузд підказує, що добро переможе.
– А той самий Фідель Кастро жив довго і помер у своєму ліжку безкарним...
– Чудовий персонаж. Він був досить давно. А світ за останні роки настільки змінився, що на своїх середньовічних принципах Лукашенко довго не протягне.
Коли почалася пандемія, він грав супергероя. Мовляв, увесь світ обгидився від страху, а я найсміливіший і моя країна буде жити так, як я захочу. Якщо люди і мруть, то тільки тому, що товсті і спортом не займалися, – самі в усьому винні.
Білоруси побачили, як людина, яка і говорити до ладу не вміє, стирає чуже життя простим рухом руки, немов стиральною гумкою. Це головна причина, чому підсумок виборів так склався. Люди зняли рожеві окуляри і побачили перед собою негідника, який користується ними, як іграшковими солдатиками. Відповідь могла бути одною – ні, так жити не можна.
Протести в Білорусі почалися після виборів президента, на яких, за офіційними даними, переміг Лукашенко. Фото: ЕРА
– Але він же сам не піде?
– Ні, звісно. Він увесь час про це говорить. Однак мають ще відбутися певні процеси, щоб його не стало. На мою думку, такі процеси й усередині, і за межами Білорусі вже відбуваються.
Те, що сталося в Києві напередодні річниці виборів, – я маю на увазі вбивство керівника "Білоруського дому в Україні" Віталія Шишова, – це була спроба залякати білорусів, які виїхали в Україну. Це був показовий жест диктатури – бійтеся нас, ми вас усюди дістанемо. Так, це напружує, але краще нехай бояться самі. Тому що неминуче вони потім будуть одне одного знаходити – і не для приємного спілкування. Кожен відповість за свої вчинки. І кожен, хто на боці влади коїть беззаконня, відповість за свої дії.
Вони ще не розуміють, але це клеймо на все життя. Систему і було створено, щоб у маховик закрутити якомога більше людей. Важливо, щоб жоден негідник не уникнув відповідальності. А ті, хто не до кінця розуміли, що роблять, мають відповісти за ту міру, що зробили. Суд має бути справедливим.
Партизанщина як була, так і залишиться. Ми будемо далі боротися
– На початку протестів лідери зверталися по допомогу до Росії. Путін відразу показав, на чиєму він боці. Білоруси все ще вірять, що з Росії може прийти порятунок, що Кремль звільнить їх від Лукашенка?
– Зараз уже ні. У нас у всіх були зв'язки з Росією. Я працював у Москві, маю безліч знайомих артистів і режисерів. Повірте, вони там теж уже змінилися і намагаються протестувати, кожен як може. Білорусі чекати від Москви давно нічого було. Але наївність і простодушність наша завжди нашіптували: може, все ж брати допомагатимуть? А ці кремлівські брати зовсім нам не брати. В Україні це давно зрозуміли, а білоруси усвідомили тільки восени 2020 року.
Режим Лукашенка тільки завдяки Москві й тримається. Він їй потрібен, тому що Білорусь завжди була експериментальним майданчиком для Росії. Це було видно. Наприклад, коли ухвалювали у нас закон про дармоїдів. Незадовго до цього такий самий закон збиралися ухвалювати в Росії, але, подивившись на реакцію людей у Білорусі, відмовилися від цієї вигадки. Тож уже багато років Білорусь – такий собі піддослідний кролик для росіян. Режими в Білорусі та Росії схожі, і вони постійно будуть шукати варіанти зберегтися, будуть насильством заганяти людей у страх, знищуючи їхню здатність протидіяти.
– Виходить, яйце Кощія у Кремлі і маленькому за чисельністю білоруському народу логічніше битися з РФ?
– Так. Але цю проблему треба вирішувати вже без тих помилок, які було зроблено в Білорусі. У РФ вистачає сміливих людей. Але їм буде зовсім непросто. Думаю, Україні потрібно буде готуватися до того, що російські діячі, які виступають проти режиму Путіна, теж опиняться тут. Настав час боротися разом. Ми самі не відразу прийшли до розуміння ситуації.
Білоруси вже переродилися як нація. І росіяни мають пройти перетворення через свої страждання і подолання страхів. Просто так, напевно, нічого не дається.
Але я щасливий, що такий час підходить, і вірю, що ми це зробимо. Боротися з диктатурою – правильний вибір. Неможливо жити у країні насильства і страху.
– А білоруський протест помер?
– Ні! Ви що?! У кожної людини є особистий момент страху, який вона здатна подолати. Опір триватиме. Так, може здаватися, що процес відбувається дуже повільно, невпевнено, але він відбувається. Вода камінь точить. Не може такого бути, що все згасло, усі щасливі, задоволені і згодні з усталеним порядком речей у Білорусі, як показує пропаганда. Люди зробили свій вибір не на п'ять хвилин. Партизанщина як була, так і залишиться. Ми будемо далі боротися. Наша перемога може затриматися в дорозі, а може прийти й раніше.
У Мінську у кращому разі мені просто не дадуть ставити вистави і залишать на волі, а якщо я спробую щось робити – прихлопнуть
– Як давно ви перебралися до Києва?
– Мій строк перебування вже спливає. До того, як переїхати до Києва в березні, я кілька разів приїжджав. Спочатку минулої осені ми обговорювали гастролі нашого театру. На початку року стало зрозуміло, що працювати в Мінську нам більше не дадуть. Ми були змушені провести закриту прем'єру вистави "Колишній син" за романом Саші Філіпенка для зйомки відеоверсії. Нас попередили, що можуть заарештувати всіх – і артистів, і глядачів. Я вирішив реалізувати цю роботу в Києві, щоб глядачі могли прийти і побачити виставу на сцені. У квітні відтворив театр у Києві, почав роботу над постановкою, і 20 травня на майданчику Національного центру імені Довженка відбулася прем'єра.
Прем'єра вистави "Колишній син" у Києві 20 травня. Фото: Sasha Filipenko / Facebook
– Я правильно зрозуміла, що строк перебування в Україні у вас спливає і треба їхати?
– Так, у нас виникла така проблема. У мене і директора театру Артема Молодова добігає кінця відведений законом строк перебування в Україні – 180 днів. Ми зареєстрували громадське об'єднання "БСХТ за кордоном", щоб тут здійснювати свою діяльність, ставити вистави і, звісно ж, допомагати білоруським творчим людям – акторам і всім, хто змушений виїхати, оформляти тут волонтерство і посвідку на проживання. Але сталося парадоксальне – ми самі опинилися в ситуації, коли нам потрібна допомога.
"БСХТ за кордоном" кілька разів зверталося до Міністерства юстиції по дозвіл на волонтерство, але весь час діставало відмову. А Державна міграційна служба відмовилася продовжити строк перебування. Буквально вчора (інтерв'ю записували 19 серпня. – "ГОРДОН") директор департаменту ДМСУ мені сказав, що я маю їхати щонайменше на пів року. Для нас це шок.
Разом із правозахисницею Тетяною Яблонською, яка є також співзасновницею театру, ми докладаємо зусиль для продовження строку. Поки не дуже виходить. Найприкріше, що зроблено дві вистави, репетирують третю. Ми готувалися до відкриття сезону і хотіли гідно увійти в театральний простір України.
– Ви маєте якийсь план на випадок відмови?
– Ще не вирішив, що робити. У мене залишилося 12 днів. Доведеться або виїхати, або платити штрафи. Ще думаю про це. Звісно, мене знають у багатьох країнах, і я можу десь дістати допомогу, але не хотілося б усе кидати і знову починати з нуля. Тут, у Києві, тільки, здавалося, щось налагодилося, пішов творчий процес, з'явилося багато цікавих людей навколо, театр ожив, ми будували плани показу вистав по всій Україні, життя входило в нормальне русло...
– А в білорусів у вашому театрі така сама ситуація?
– Зараз у нас 10 українців і семеро білорусів. Багато хто приїхав пізніше і ще має час. Якщо у "БСХТ за кордоном" усе вийде з оформленням волонтерства, ми зможемо всім допомогти.
– Чи можете ви повернутися додому, до Білорусі?
– Ці двері прочинені. Але, як багато друзів і люди, які розуміють ситуацію, пояснюють, зараз це неможливо. Я не зможу працювати. У Мінську у кращому разі мені просто не дадуть ставити вистави і залишать на волі, а якщо я спробую щось робити – прихлопнуть.
Ми в будь-якому разі готуємося до відкриття сезону і запрошуємо всіх киян. Зі мною чи без мене – вистави будуть проводити
– Театральна спільнота в Україні надає вам підтримку?
– Нам усі допомагають. Театри та акторська спільнота солідарні з нами. Першим руку простягнув режисер, голова Спілки театральних діячів України Богдан Струтинський. Він постійно допомагає нам. Також підтримує художній керівник Київського академічного Молодого театру Андрій Білоус. Він у курсі всіх наших проблем. Мені й артистам дуже хотілося б гідно увійти в конкурентне середовище театрів у Києві.
Ушаков: Театр не має тільки розважати публіку і створювати їй моменти комфорту. Важливо вести глядача за собою і говорити про складне. Фото: Владимир Ушаков / Facebook
– Які вистави ви поставили в Києві?
– Я вибрав три напрями для різної публіки. "Колишній син" – чудова мелодрама. Це розмова про політику, про життєві принципи, про інтелігентну сім'ю в умовах диктаторського режиму. Диктатури в будь-якій країні не має бути. Як її викорінювати, має говорити театр.
Також я вирішив поставити смішну комедію, яка була популярною в Мінську, – "Будинок догори дном". І виставу "Чоловіки і дружини" Вуді Аллена, у якій порушено тему, закриту для багатьох країн пострадянського простору, – секс у сім'ї. Вистава про дуже близькі стосунки – відверту розмову про секс ми часто боїмося вести у себе вдома, не те що в театрі. І, мені здається, це ще й розмова з глядачем про те, наскільки ми готові бути ближчими одне до одного, бути відвертішими й оцінювати свої стосунки.
Мені останнім часом цікаво порушувати такі глобальні теми для суспільства. Я вважаю, театр не має тільки розважати публіку і створювати їй моменти комфорту. Важливо вести глядача за собою, бути на крок попереду і говорити про складне так, щоб це зачіпало якісь внутрішні струни, хвилювало. Тільки тоді є сенс розмови в театрі.
А ось тепер через проблеми з документами руйнується все, що створювали величезними зусиллями. Це потребувало і фінансових засобів, і моральних, і фізичних. Спочатку ми до ладу не могли працювати через локдаун, потім почалося літо, а це не сезон для театрів. Ми дуже сподівалися у вересні почати повноцінну діяльність. У нас є домовленість із майданчиком Національний центр імені Довженка – "Дикий театр". Мені не хочеться підводити наших партнерів. Ми в будь-якому разі готуємося до відкриття сезону і запрошуємо всіх киян. Зі мною чи без мене – вистави будуть проводити.
