ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Риженко: Коли грянула війна, тіла загиблих привозили самоскидами, а на них складали поранених. Чому не розділяли? Говорили: "Так їм м'якше буде"

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Риженко: Ми зробили по-справжньому військову базу, яка врятувала тисячі людських життів після тяжких мінно-вибухових поранень
Риженко: Ми зробили по-справжньому військову базу, яка врятувала тисячі людських життів після тяжких мінно-вибухових поранень
Фото: Dgova Usva / Facebook
Олеся БАЦМАН
головна редакторка

Від кого залежить мир на Донбасі, із якими пораненнями в госпіталь потрапляють українські військовослужбовці, скільки отримують досвідчені хірурги і як багато медпрацівників виїхало за кордон. Про це, а також про розвиток військової медицини в Україні, пандемію коронавірусу і користь локдауну в авторській програмі головної редакторки інтернет-видання "ГОРДОН" Олесі Бацман розповів генеральний директор Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Мечникова Сергій Риженко. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Через лікарню Мечникова пройшло приблизно 3 тис. наших військових. Були найстрашніші історії: коли прив'язували відірвану ногу до штахети, коли кишечник тягнувся за носилками...

Олеся Бацман: Сергію Анатолійовичу, здрастуйте.

Сергій Риженко: Здрастуйте.

О.Б.: Я так розумію, я вас застала на обході.

С.Р.: У нас така робота, що ми, по суті, цілодобово на обходах, біля операційних, біля реанімаційних залів. І сьогодні разом із військовими [медиками] ми консультували нашого солдата Владислава, який дістав складне поранення в голову. Куля зайшла через тім'яну кістку, вийшла через потиличну. І нам – починаючи з поля бою військовим лікарям, а згодом у Мечникова, – вдалося його врятувати. І він сьогодні в гарному стані духу, розмовляє, відповідає на запитання безпомилково. І ми дуже раді, що саме солдати в лікарні Мечникова – їх пройшло понад 3 тис. осіб – одужують після найскладніших поранень.

О.Б.: Владиславе, можна звернутися? Одне запитання поставлю.

Владислав: Так, так, звісно.

О.Б.: Як ви почуваєтеся?

В.: Уже набагато краще.

С.Р.: Якщо враховувати, що Владислав надходив у комі... Він цього, на жаль, пам'ятати не може. На сьогодні найважливіші функції відновлено, проте є ще проблеми. І ми домовилися з лікарями з госпіталю у Львові, де проводитимуть реабілітацію, що обов'язково візьмемо його на повноцінну реабілітацію.

О.Б.: Ми, напевно, побажаємо Владиславові якнайшвидшого одужання. І щоб не втомлювати, я вас попрошу, щоб ми продовжили вже з вашого кабінету.

С.Р.: Звісно.

О.Б.: Владиславе, одужуйте, будь ласка.

В.: Дуже дякую. До побачення.

С.Р.: Владиславе, дай п'ять.

В.: Дякую величезне вам.

– Сергію Анатолійовичу, здрастуйте ще раз.

– Добрий день.

– Ми говорили з Владиславом. Він боєць АТО з тяжким пораненням. Я так розумію, йому видалили частину мозку, і він дивом вижив. А ще, напевно, найбільше диво в тому, що після такого поранення він при повній тямі. І я так розумію, що, слава Богу, він одужує.

– Дуже важка історія. І ми вже цілий тиждень робимо все можливе, щоб Владислав не тільки вижив, а й відновив усі функції. Він молодик – йому 32 роки. І він має повернутися додому, продовжити своє життя. Однак таке поранення залишає мало шансів. Якщо куля влучає в голову, 99% – це смертельний результат. Ось тут – елемент везіння і внутрішня сила бійця, яка дала змогу доправити його до Мечникова, надавши першу допомогу на фронті, зробити операцію. І він потихеньку відновлює всі життєві функції. Куля влучила в тім'яну кістку, розбивши повністю каску, і вийшла через потилицю, залишивши великий отвір. Вийшла з фрагментами мозку й зі зламаними кістками черепа. Лікарям для його порятунку довелося це все прибирати. Операція була вдалою. І сьогодні ми можемо сказати, що якщо ще й реабілітація пройде добре (а ми провели сьогодні зустріч із військовими лікарями), у нього в житті має бути все добре. Він це заслужив.


Скріншот: Олеся Бацман / YouTube
Скріншот: Алеся Бацман / YouTube


– Він давно в АТО?

– Із 2017 року. Перед цим була драматична ситуація й удома: помер батько, брата вбили, на жаль, – хуліганська травма. Матір одна. Роботи постійної не було. І він зважився піти в АТО, щоб захищати Батьківщину, щоб бути зайнятим справжньою чоловічою справою. Дуже вольовий хлопець. Так, як він витримує біль і зносить тяготи, які доводиться йому зносити, бо щодня перев'язування, огляди... Ми всі захоплюємося силою й мужністю цього бійця. По-справжньому залізний. Інакше він уже б давно загинув.

– А як це сталося, ви знаєте?

– Він був на позиції, в окопі. На жаль, куля снайпера влучила точно, каска не врятувала. Ушкодила голову з такими тяжкими травмами, що коли дивишся ці знімки з відкритим мозком, розумієш, що люди із цим не живуть. Але наші хлопці, а ми їх бачили приблизно 3 тис., які пройшли через Мечникова із наймоторошнішими історіями... коли прив'язували відірвану ногу до штахети, коли кишечник тягнувся за носилками... Ми намагаємося йти до останнього, щоб дати можливість кожному з них мати шанс повернутися додому живим.

До нас привезли військового із Савур-Могили, він два тижні пролежав у реанімації як невідомий, із тяжким пораненням голови. Згодом він отямлюється і починає говорити російською, українською, французькою, англійською

– Сергію Анатолійовичу, ви вже 10 років головний лікар Дніпропетровської обласної лікарні імені Мечникова. Я знаю, що ви часто виїжджаєте в зону АТО. Що ви там робите?

– Ми підтримуємо зв'язок із військовими медиками. Сьогодні вони в нас. Ми провели великий консиліум. І щодня, на жаль, чи через день у нас виникає ситуація, коли до нас доправляють бійців. От сьогодні доправили одного 200-го, одного 300-го. І ми бачимо це горе... Розуміємо, що в наметі провести складну операцію неможливо. Для цього потрібні умови, для цього має бути гарна апаратура. А ми тут мали можливість, нам усі допомагали – і ми зробили по-справжньому військову базу, яка врятувала тисячі людських життів після тяжких мінно-вибухових поранень.

– Скільки бійців через вашу лікарню пройшло і скількох ви врятували від початку війни?

– Звісно. Ми кожного знаємо. Ми кожного знаємо не просто на прізвище й на ім'я... Знаємо їхніх родичів, знаємо матерів, які разом із нами були під час їхнього лікування, дружин, дітей. Це 3 тис. бійців, які були в реанімаціях лікарні Мечникова, поки не могли встати на ноги. І тільки ми давали їм надію на життя, на подальше лікування й реабілітацію. Багато хто поїхав [на реабілітацію] за кордон. Це й генерали, і полковники, і майори... Деякі по 14–15 операцій переносили. Особливо поранені в живіт. Деякі перенесли таке, що якби в мене запитали про це ще років сім тому, я б сказав: "Такого не буває". Коли видаляють приблизно третину мозку, – а людина жива.

Ще ми тут проводимо імпровізоване весілля, тому що дружина вагітна, тому що матір плаче... Це все – емоції, які дають людині змогу жити далі. Тут справжнє сховище людських душ, справжніх, бійцівських, військових. І для того ми весь час із фронтом разом. Ми не ділимо на військових, цивільних. Усі ми – лікарі та медсестри – допомагаємо хлопцям вижити.

– Зараз ЗМІ, блогерам, політикам часто дорікають у тому, що ми мало говоримо про позитивні речі, героїчні історії... Про щось гарне. Хочу у вас запитати, із якими історіями героїзму ви зіткнулися, коли знайомилися з нашими військовими, із хлопцями, які воюють в АТО, захищаючи свою Батьківщину?

– Я міг би їх назвати історіями війни. Їх сотні. Розповім кілька тих, що вразили найбільше. Одного із військових із Савур-Могили привезли в Мечникова, і він два тижні пролежав у реанімації як невідомий, із тяжким пораненням голови. Ми через волонтерів намагалися знайти його близьких. Не виходило. І згодом він отямлюється після операції й починає говорити російською, українською, французькою, англійською. Ми розуміємо, що він, найімовірніше, не солдат, а офіцер. Тому що освіту навіть на лікарняному ліжку помітно. Згодом знаходять дружину, його друзів. Це полковник, який був заступником начальника АТО, котрий під час поранення встиг закопати свої документи, уже непритомним його доправили до лікарні Мечникова... Зараз він керівник військового ліцею імені Богуна, генерал. Ці історії я згадую, ніби вони сталися пів години тому. Вони вражають, тому що за таких поранень зазвичай не виживають. А вони не тільки виживають – вони сьогодні є дуже затребуваними командирами й людьми, які виховують покоління.


Фото: Дніпропетровська обласна державна адміністрація / Facebook
Фото: Дніпропетровська обласна державна адміністрація / Facebook


Інший хлопець, який мене вразив, – це Діма. Він був нещодавно в нас із дружиною. У нього була відірвана нога, дуже висока ампутація, осколок у животі, осколок у потилиці, поранення у груди... Він був 17 днів у комі, 40 днів у реанімації. Виживає. Згодом його скеровуємо у Сполучені Штати на реабілітацію. І він наразі відкрив свою кав'ярню. Разом із дружиною приїздить, показує, як він танцює на протезі. І дякує всім лікарям Мечникова, які врятували йому життя. Я розумію, що якби нас не було, такі операції в наметі на передовій провести було б неможливо. Рятувати таких людей було б, напевно, неможливо в тих умовах, які хлопці ці пережили. Із великою втратою крові... Йому перелили приблизно дев'ять літрів крові – це орієнтовно 20 донорів. Я розумію, що знаходити цю кров на передовій, переливати її в тих антисанітарних умовах, напевно, було б неможливим. І ми дуже раді, що цих хлопців урятували саме в нас, у лікарні Мечникова.

Я можу розповісти десятки таких історій. Це військові, які, по суті, втратили пів кишечника, яким провели десятки операцій, але вони сьогодні служать. Вони приїжджають до нас, вони показують, як вони підтягуються на турніку. Іноді сльози течуть, бо розумієш, що такого не має бути. Тому що люди перенесли те, що вбиває. А вони живуть і працюють, служать. Молодці!

– Яких поранень найбільше?

– У лікарню Мечникова, як правило, доправляють із пораненнями обличчя. Далі – поранення голови, поранення кінцівок, поранення грудей. По суті, усі поранення, які бувають на війні. І ми сьогодні обговорювали з військовими: нам удалося врятувати 1200 кінцівок... Тягнули до кінця. Хлопці залишилися з ногами і з руками. І я знаю, що відновлено функції цих кінцівок. Там, де вже не було шансів, оперували. Тепер вони з протезами. Але всі вони – наші дуже великі друзі. Ми як єдине військово-медичне братство. Вони кажуть: "Коли йдемо в бій, говоримо, щоб у разі поранення нас відвезли в Мечникова. Там урятують". І ми цим пишаємося.

Я спостерігаю за армією протягом майже семи років і можу сказати однозначно: те, що було 2014 року, і те, що зараз, – дві великі різниці

– Скажіть, будь ласка, як від початку війни змінилася українська військова медицина?

– Земля і небо. Ми абсолютно не були готовими до війни. Військова медицина в нас, на жаль, скорочувалася. Усі вважали, що ми ніколи не будемо воювати й нам не потрібні військові лікарі, військові фельдшери. І, коли почалася війна, самоскидами, усіма видами транспорту, аж до легкових машин, привозили тіла загиблих і поранених. Ми запитували: "У вас не було можливості це все розподілити?" Вони кажуть: "Ні. Так їм буде м'якше"... Нікому було навіть керувати евакуацією. І ми раді, що сьогодні в нас є військові, які, по суті, робити можуть усе просто з передової. А вже для високотехнологічних операцій, які мають проводити під великими мікроскопами, на спеціальних столах, спеціальними лапароскопами та обладнанням, доправляють до нас. Ми не ділимо, хто більше, а хто менше. Просто рятуємо їхні життя.

– Я вам зараз не зовсім медичне запитання поставлю. З огляду на все те, що ви побачили протягом цих років, які почуття у вас до росіян?

– Я відчуваю ненависть. Але я не можу сказати, що це росіяни. Я найперше хочу сказати, що це люди, які пішли на війну вбивати своїх братів, які їм довіряли. Знаєте, найстрашніше – коли тебе калічать, убивають, зраджують люди, яким ти віриш. Ось тут вийшла, напевно, та ситуація, яку ніхто не очікував. І саме брати-слов'яни, які мали допомагати в усьому, почали забирати не тільки територію, а й людські життя. От це найстрашніше. Це справжня ненависть. Але в жодному разі не до всіх, а саме до тих, хто зважився на ці вчинки.

– Держава Україна сьогодні гідно оцінює тих, хто її захищає?

– Хотілося б більше. Але я спостерігаю за армією протягом майже семи років і можу сказати однозначно: те, що було 2014 року, і те, що зараз, – дві великі різниці. Уже є спеціальне обладнання, спеціальні місця для розміщення солдатів, мобільні госпіталі, які вже навчаються за стандартами НАТО, про які ми сім років тому й не мріяли. Погано так говорити, але війна нас багато чому навчила. І я дуже радий, що армія вчиться цій медицині, вчиться, як правильно воювати. Я розумію, що це важкий досвід, але нам довелося його випробувати.

– Наші хлопці в АТО якою мовою більше спілкуються: українською чи російською?

– Я розумію, що наразі мовне питання деякі ставлять на перший план, але 90% розмовляє російською. Я не засуджую...

– Тобто тих хлопців, які воюють за Україну?

– Так. Саме вони. Із різних областей. Хоча всі команди на збірках лунають українською мовою: "шикуйся", "рівняйся", – але в побуті, коли ти починаєш із ними обговорювати якісь питання, зокрема медичні, – як правило, переходять з української на російську.


Скріншот: Олеся Бацман / YouTube
Скріншот: Алеся Бацман / YouTube


– Після всього, що сталося, на вашу думку, Донбас повернеться в Україну?

– Дуже хотілося б. І ми чомусь усе припускали, що він повернеться найближчим часом. "Ось ще рік – і обов'язково Донбас буде з нами". Тому що народ не може постійно жити на бомбі, яка може щосекунди вибухнути. А там саме така ситуація. Коли там їдеш, розумієш, що може бути заміновано. А там, кажуть, узагалі проїзду немає, там – міст розірваний... Не можна жити у стані війни вічно. Це накладає депресію на населення. Не тільки на військових, а й на тих людей, які там проживають. Я знаю, що більшість із них не може нікуди виїхати... Цих людей по-справжньому шкода.

– Від кого реально залежить мир на Донбасі?

– Тільки від політиків. Упевнений, що саме політики мають поставити крапку в цьому питанні. Військові – люди підневільні. Вони воюватимуть, жертвуючи своїм життям, рівно стільки, скільки їм наказуватимуть. А політики мають виконувати свою справу, захищаючи тих хлопців. Це покоління, яке пройшло тільки через нас, – це люди, яким 20–30 років. Їх дуже багато загинуло. А ще більше стало інвалідами. Ось це дуже велика проблема.

– Яких політиків? Українських чи все-таки російських?

– Політики й українські, і російські мають шукати домовленості, які дадуть змогу хлопцям не воювати, які дадуть змогу не вбивати одне одного. І на тому боці лінії розмежування, і на цьому є люди, які люблять Україну й непогано ставляться до Росії. Є патріоти, є антипатріоти. Але сьогодні Донбас – це територія України. І в будь-якому разі, у будь-який спосіб політикам треба її повернути до нас. Тому що це наші люди і ми їх маємо захищати, ми їх маємо лікувати. До нас багато звертається зараз людей, які залишилися без медичної допомоги, які залишилися без засобів до існування. Вони шукають, де зробити найпростіше: якусь просту операцію із заміни суглоба... Вони звертаються в лікарню імені Мечникова, перебуваючи там... Переїжджають, показують паспорт і документи, що вони все-таки громадяни України...

– Сергію Анатолійовичу, а як можна українським політикам вплинути на Путіна, якщо він не хоче йти з Донбасу, якщо не хоче віддавати Крим, якщо не хоче припиняти фінансування терористів? Здатися? Чи як? Чи бачите ви механізм, як президент Зеленський може вплинути на Путіна?

– Є дуже багато міжнародних організацій. Зокрема Євросоюз і наші партнери в НАТО. Ми з ними проводили медичну конференцію. Вони дуже зацікавлені в тих технологіях, які ми вже відпрацювали в лікарні Мечникова, рятуючи поранених. Я вважаю, що всі рівні для політиків можливі заради захисту населення країни, у якій ми живемо, країни, із якої ми нікуди не поїдемо. Я розумію, що багато людей сьогодні має свободу вибору, де жити. Але більшість (напевно, 99%) хоче жити в Україні і залишаються тут.

Був місяць, коли до нас не надходило поранених із фронту. Ми вирішили: "Напевно, усе добре. Напевно, усе вже закінчилося". Хірурги почали чергувати вдома, а не залишатися на роботі. І тут знову низка поранень пішла останнім часом...

– Які настрої в місцевого населення на окупованих територіях? Вони хочуть у Росію, вони так само й далі люблять і кличуть Путіна? Чи все-таки вони починають прозрівати й розуміють, що потрібно повертатися в Україну, що це їхній дім?

– Абсолютно різні настрої. Є ті, які патріотично налаштовані й готові до кінця залишатися і захищати, а є ті, які сьогодні дуже активно переглядають усі російські програми і заанґажовані на російський стиль життя. Нам необхідно зробити все для того, щоб запропонувати людям життя без насильства, можливість без різних додаткових хитрувань жити в нашій любій країні.

– Я від кількох лікарів чула про те, що на окупованій території й безпосередньо в зоні АТО серйозно погіршилася епідситуація, що там розгулялися ВІЛ, гепатити, сифіліс та інші інфекційні захворювання.

– Війни й революції завжди приносять соціальні хвороби. І як би ми не хотіли, рівень захворюваності на туберкульоз та ВІЛ, інші вірусні інфекції і той самий COVID буде набагато вищим. І смертність буде набагато вищою. Тому що справжнього медичного супроводу немає, допомоги немає, усе поставлено на імунітет, на виживання. У таких випадках певна частина населення гине вдома, а інша через вік та імунітет виживає.

Це насторожує, але ніхто цього не рахує, статистики не веде. І сьогодні це люди, які живуть самі собою, маючи якийсь клаптик землі, город, із якого вони живуть. Дуже хочеться, щоб усі донеччани, наші сусіди, яких ми дуже любимо і з якими багато-багато років товаришували, були поруч із нами і мали такі самі, як у Дніпрі, а може, навіть кращі умови для проживання.


Фото: Сергій Риженко / Facebook
Фото: Сергій Риженко / Facebook


– Як ви оцінюєте ймовірність відкритого нападу і подальшого вторгнення Росії в Україну?

– Як правило, відстежуємо ситуацію за кількістю поранених. Був місяць, коли поранені не надходили із фронту. Ми вирішили: "Напевно, усе добре. Напевно, усе вже закінчилося". Хірурги почали чергувати вдома, а не залишатися на роботі. І тут знову низка поранень, які з'явилися останніми днями. Імовірність дуже висока... Я пам'ятаю 9 травня 2014 року, коли всі думали: "Та ні, напевно, усе буде добре". І до нас у Мечникова почали надходити десятки поранених просто з поля бою, обсипаних піском, у крові, у бруді... Не зрозумієш, де рана... Їх збирали просто у вантажівки і не надавали першої допомоги. Те, що ми пережили, що дістала більшість із нас... лікарів, які все життя займалися хворобами... депресію, із якої складно вийти...

– Зараз знову багато поранених надходить до вас щодня?

– Не багато, але надходить. Це показник того, що бойові дії тривають. На території Мечникова судовий морг – ми з колегами спілкуємося і знаємо, що, на жаль, надходять і вбиті. Дуже б хотілося, щоб усе це закінчилося. Знаєте, кожна [загибла] людина – це трагедія для країни. Крик матерів, які бачать своїх поранених хлопців... Реанімація в нас на першому поверсі, а я їх чую на дев'ятому. Це жахливо.

– В українській медицині сьогодні дуже крадуть?

– Що ви називаєте "крадіжкою"?

– Коли високопосадовці від медицини крадуть, і допомога у вигляді обладнання, ліків, зарплат, премій не доходить до лікарень, до лікарів, до пацієнтів...

– Ну, напевно, моя відповідь комусь не сподобається... Лікарні Мечникова, у всякому разі протягом останніх 10 років, активно всі допомагають. Починаючи від простого волонтера і закінчуючи керівником високого і найвищого рангу. Нам у цьому аспекті пощастило. Напевно, обговорювати якісь корупційні питання недоречно. Тому що якщо нам комп'ютерні томографи дарували бізнесмени, купували апарати УЗД...

– Сергію Анатолійовичу, це ж держава мала робити, чи не так?

– Згоден. І якраз лікарня Мечникова, напевно, у цьому аспекті виняток. Тому що саме ту базу, яка сьогодні в нас є, створено за допомогою всіх: і влади, і меценатів. І сказати, що нас десь обділили, – це сказати неправду. Дай Бог, щоб так завжди й усім лікарням... І все буде добре в медицині.

– Відтік лікарів за кордон сьогодні великий?

– Не стільки лікарів. У нас виїхало десь десятка півтора лікарів ще до епідемії COVID-19. Але водночас виїхало понад 200 медсестер. Це велика втрата, тому що навіть на 2,5-тисячний колектив лікарні Мечникова ми відчули, що бракує операційних сестер, ми відчули, що немає ким закрити зміну... І ось тут була величезна проблема. І я намагався в ній розібратися, запитував: "Чому ти їдеш? Ти тут зірка, заслужена людина, тебе всі знають". – "А в мене донька закінчує школу. І в мене немає можливості зібрати їй на випускну сукню. Я хочу, щоб вона вступала, навчалася. І для цього треба якісь кошти". Їм зі старту пропонували заробітну плату €700 із проживанням та з харчуванням. На жаль, фірмочка, яка оселилася через дорогу від лікарні, понад 200 медсестер відвезла за кордон для роботи в лікувальних закладах.

Ми знову заповнилися. Зараз у нас хворих на COVID-19 така сама кількість, як було в листопаді, коли був найбільший підйом

– Це рекрутингова компанія?

– Саме вони. Навіть без знання англійської – просто за навичками і за стажем роботи. Це все молоді сестри, як правило, до 40 років. Їм довелося їхати за кордон для того, щоб поліпшити матеріальне становище своєї сім'ї.

– У які країни переважно вони їдуть?

– Починаючи з Польщі, Чехії і закінчуючи Німеччиною, а частина – навіть до Британії.

– Скільки у вас у лікарні отримує медсестра?

– Приблизно 6 тис. І я якраз хочу зазначити: усе-таки правильний хід було зроблено з потрійними окладами. Я напевно знаю, що COVID-хворі залишилися б без нагляду, якби ми не дали людям по три оклади. Ми зараз маємо можливість компенсувати склад медсестер і лікарів у цих відділеннях. У будь-якому іншому випадку, напевно, довелося б головному лікарю та заступникам ходити й лікувати цих хворих.

– А скільки отримує медсестра, яка працює з пацієнтами з COVID-19?

– У середньому 15–17 тис. Це гарна заробітна плата, порівняно з тим, що вони отримували в інших відділеннях.

– Добре. Хірург, який гарно оперує, скільки у вас отримує?

– У межах 10 тис. Це максимум, що він може офіційно заробити, маючи гарну підготовку. Якщо він завідувач, доктор наук, кандидат – трохи більше, до 15 тис. А початківці – 6–7 тис. Маленька заробітна плата.


Фото: Alexandr Tolubayev / Facebook
Фото: Alexandr Tolubayev / Facebook


– Приголомшливо.

– Яка не дає змоги книги купувати, вчитися. І я дуже радий, що ми говоримо про це відкрито. Тому що медицина – це передусім навчання, нові технології. Не можна на кавовій гущі ставити діагнози і призначати лікування.

– Ви розумієте, що, якби не було корупції, медсестри мали отримувати від тисячі доларів, а лікарі – по кілька тисяч доларів, офіційно, із податками... Не ховати очі від коньяку і цукерок від пацієнтів, а бути шанованими людьми, мати можливість собі все дозволити. У нас багата держава – просто красти менше треба...

– Я цілком із вами згоден. Я розумію, що кожна людина має приходити на роботу, знаючи, що її сім'ю буде забезпечено. Але поки не буде на рівні держави акцентів правильних, хай як би ми не хотіли, люди братимуть і коньяк, і радітимуть сотні гривень, яку їм засунуть у кишеню... Таке, вибачте, життя.

– Щодо коронавірусу яка зараз ситуація? Вільні місця є?

– Ні, звісно. Ми знову заповнилися. У нас кількість хворих така сама, як була в листопаді, коли був найбільший підйом. І, на жаль, щодня ми приймаємо десяток тяжких пацієнтів, які йдуть просто із приймального в реанімаційне відділення. COVID-19, на жаль, знову наступає. Я не знаю, як це назвати правильно: третьою хвилею чи відновленням другої хвилі. Але коронавірусу знову стало багато. І людям необхідна допомога. Сьогодні всі наші ковідні відділення після невеликого зниження знову почали працювати на повну силу. Дуже складно, коли бачиш десятки людей, які не можуть жити без кисню. Сьогодні у нас 22 людини перебувають у реанімації, тільки за допомогою апаратів дихають. Одні – з маскою, інші – трансназально. Дуже складна ситуація.

– Тобто хвороба стала ще тяжчою? Адже спочатку були прогнози, що, пройшовши кілька кіл через людський організм, перебіг хвороби стане легшим.

– Знаєте, нічого не змінилося. Був період у лютому, коли було менше надходжень. Хай що б ми сьогодні говорили, що карантини, локдауни – це погано, для хворих, напевно, це було краще. Тому що саме в той період було менше хворих. Зараз здійнялася знову хвиля – ми щодня приймаємо людей із тяжкими виявами пневмонії, розуміючи заздалегідь, що багатьох із них можемо не врятувати.

– Чому надходять відразу з тяжким ураженням легень? Через те, що моментально хвороба настає? Чи люди тягнуть до останнього і не звертаються?

– Одні вважають, що вони сильні й можуть вилікуватися вдома. П'ють трави, п'ють різні зілля, про які розповідають сусіди. І в останню хвилину, коли вже непритомніють у під'їзді, їх привозять у лікарню. І відразу надходять у відділення реанімації. Багато з тих, які надходять у тяжкому стані, вірило до останнього, що коронавірус можна вилікувати вдома. Це глибока помилка, і треба переконати людей у цьому. Будь-який вияв хвороби: особливо задуха, підвищення температури – може призвести до тяжких наслідків. Треба звертатися до лікарів.

На початку війни я дістав депресію – схуд відразу на 15 кілограмів. Не спав місяцями

– Хвороба помолодшала?

– Звісно, серед молоді переважно вмирають ті, хто має хронічні або вірусні захворювання, діабет тощо. Люди похилого віку, на жаль, більше помирають від постковідних ускладнень. Це різні тромбози, інсульти, інфаркти. Успішно пролікували коронавірусну пневмонію – за тиждень надходять з інсультом... Те саме з інфарктом міокарда або тромбозом кінцівок, легеневих артерій. Ось така підступна хвороба, якої ще ніхто до кінця не розшифрував. І я сподіваюся, що найближчим часом усе-таки науковці розкажуть нам, що необхідно, щоб успішно вилікувати хворого.


Скріншот: Олеся Бацман / YouTube
Скріншот: Алеся Бацман / YouTube


– Ви вакцинуватиметеся препаратом Covishield?

– Обов'язково. Я зробив аналіз – у мене ще є антитіла. Так сталося, що я перехворів, мабуть, на ногах. Тому що особливих симптомів не відчував. І дуже шкода, що вакцинації не провели раніше. Напевно, я зміг би себе захистити. Вакцина – це єдиний спосіб цивілізованого захисту. Незалежно від того, яка вакцина. Нехай її називають найгіршою, індійською, чи найкращою, європейською, вакцинування – це найцивілізованіший шлях бути вільною людиною й унеможливити інфекції. Передусім у суспільстві. Я всіляко закликаю всіх обов'язково зробити щеплення.

– Сергію Анатолійовичу, ви були і заступником міністра охорони здоров'я свого часу, були депутатом місцевої ради від "Європейської солідарності", на останніх виборах мера Дніпра висувалися від "Слуги народу". Скажіть, будь ласка, вам, людині, яка має репутацію, ім'я в медичних колах і повагу серед колег, навіщо це треба? Навіщо вам політика?

– Політика – опосередкована, скажімо, назва нашої роботи. Ми не можемо без політики, тому що ми постійно залучені до цього процесу. Особливо у Дніпрі. Та сама лікарня Мечникова, яка є основним медичним кораблем області, дуже багато в чому залежить від політиків. Напевно, якби я не був кілька разів депутатом усіх рад, напевно, не було б того акценту, [не вдалося б] лікарню Мечникова утримувати в належному вигляді. Напевно, це не була б лікарня, яку знають сьогодні не тільки в Україні. Політика в цьому неймовірно допомагає. Я не соромлюся, бо кожен мій прихід у політику давав насамперед лікарні можливість залучення додаткових ресурсів, які витрачали на лікування і відновлення хворих. Ну, і парк апаратури – це теж дуже важливо.

– Тобто сьогодні щоб захистити і примножити матеріальну базу у своєму медичному закладі, вам потрібна політика? Тому що якщо перебувати тільки в лікарській системі, цього не вдається зробити?

– Так, Олесю, саме так. Тому що є доступ до людей, які ухвалюють рішення. Це дуже важливо в наш час, щоб показати, як це необхідно. Усі ж думають, що життя – тільки на набережних і у крутих ресторанах. Але є й інше. І ми його бачимо щодня. Тож політика – місцева політика, регіональна політика – обов'язково є.

– Упродовж останніх семи років у якихось ситуаціях ви плакали? І що це були за ситуації?

– Я вже сказав, що на початку війни дістав депресію – схуд відразу на 15 кілограмів. І чесно кажучи, не спав місяцями. Міг заснути від утоми на кілька годин. Потім знову прокидався і біг на роботу, залишався на роботі. У мене навіть не було відчуття дому і роботи. І коли запитували: "А що ти робитимеш після роботи?.." Наприклад, гості приїздили... Я казав: "Я не знаю, що робитиму вдома. Я залишуся на роботі". Цей стан потім дав змогу мені розібратися, дав змогу ще раз зрозуміти, що всі люди, навіть ті, які бачать жахітняки щодня, пов'язані з людським болем, однаково бувають схильними до емоцій...

– Як ви лікуєтеся? Як ви рятуєтеся від стресу, який маєте на роботі щодня?

– Дуже важливо, щоб було чітке розмежування: "Ось це – робота, а ось це – дім". Найкраще лікування – бути із сім'єю, бути із близькими, бути з тими людьми, які тобі дорогі. І якщо людина повертається додому і бачить у цьому радість, утіху, заспокоєння – у неї в голові все гаразд. Але якщо вона хоче залишатися на роботі навіть за дуже невеликої необхідності – у неї із психікою почалися якісь негаразди. Я хочу таку пораду дати: обов'язково в усіх складних ситуаціях завжди повертатися додому.

– Сергію Анатолійовичу, я вам вдячна за цю бесіду, дійсно важливу і потрібну. І я, звісно ж, хочу побажати і вам, і всім вашим співробітникам, і всім вашим пацієнтам міцного здоров'я, і щоб ті, хто потрапляє до вас, швидше з вашою допомогою одужували.

– Дякую, Олесю.

ВІДЕО
Відео: Алеся Бацман / YouTube
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

 
 

Публікації

 
усі публікації