$38.20 €41.29
menu closed
menu open
weather +3 Київ

Травматолог ізюмської лікарні Кузнєцов: Біля виходу з лікарні висіли російські дрони. Тільки-но хтось вигляне із дверей, відразу розпочинали мінометний обстріл

Травматолог ізюмської лікарні Кузнєцов: Біля виходу з лікарні висіли російські дрони. Тільки-но хтось вигляне із дверей, відразу розпочинали мінометний обстріл Кузнєцов: Приблизно 400 пацієнтів ми надали допомогу протягом чотирьох місяців
Фото: Андрей Бесчастный
Юрій Кузнєцов – ортопед-травматолог Ізюмської міської лікарні. На початку березня до міста підійшли росіяни, відбувалися бомбардування, було підірвано мости, він не зміг повернутися додому й залишився на чергуванні на наступні чотири місяці. До середини квітня він був єдиним лікарем, який допомагав пацієнтам цілодобово. В інтерв'ю YouTube-каналу "Находим ответы с Инной Золотухиной" він розповів, чому не поїхав з Ізюма, як рятував поранених містян, як налагодив роботу операційної в підвалі лікарні й чи допомагали росіяни пораненим жителям Ізюма. Видання "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Про початок вторгнення

У мене син навчається в Харкові. Він зателефонував 24 лютого зі словами: "Тату, війна!" Я не повірив. Це ж маячня якась. Не може такого бути! Ну, а потім почалися обстріли.

Із 6-го на 7 березня в мене було чергування. Уранці 7 березня два снаряди влучили в будівлю лікарні, повністю знищили операційний блок. Того самого дня підірвали мости через Донець. А в мене дім на тому боці. Я не зміг повернутися. У лікарні залишилися лише ті лікарі, які були на цьому боці. Ми спустилися до підвалу. Нас – пацієнтів і медпрацівників – було 72 особи.

Спочатку пацієнти були із соматичними захворюваннями, травмами. Їх поступово евакуйовували. Із кожним днем зростала кількість пацієнтів із мінно-вибуховими пораненнями. Ми також намагалися їх евакуювати. Водночас багато колег виїжджали на безпечну територію. У підсумку в підвалі залишилося двоє лікарів. Коли з'явилася можливість пересуватися містом, ми з колегою сходили додому. Повернувся лише я. І ось увесь березень, квітень і, мабуть, половину травня я провів у підвалі лікарні, надавав допомогу.

Десь із середини квітня до лікарні почали повертатися лікарі, але на амбулаторне приймання. Ургентне чергування я й далі здійснював сам. Чотири з половиною місяці взагалі не виходив із лікарні. У мене є кімната в підвалі, я й зараз там сплю. Уже зараз її трохи обставили.

Як лікував пацієнтів

Що могли, рятували з обладнання, переносили з поверхів у підвал. Ситуація була така, що біля виходу з лікарні висіли російські дрони. Тільки-но хтось вигляне із дверей, відразу розпочинали мінометний обстріл. Вільно пересуватися територією лікарні було неможливо. Тільки перебіжками.

Наша лікарня до війни була центром допомоги пацієнтам із "ковідною" інфекцією. Прогнозували чергову хвилю захворюваності, тож адміністрація лікарні закупила ліки. Ось їх ми і застосовували.

У березні ж місто було на дві частини поділено. Лінія фронту пролягала вздовж річки. З того боку стояли війська РФ, а тут, у місті, вже нікого не було. Росія ще не дійшла до нас. У цей час було мародерство серед наших жителів. Причин для того багато. І відсутність їжі зокрема – ніхто ж не думав, що так буде. А під цю тему не лише продуктові магазини потрапляли, а й аптеки. У чомусь нас це врятувало, бо я не знаю, де люди брали, але потім вони нам несли лікарські препарати.

Поранених було чимало. Сам лікар в операційній нічого не зробить. У нас був колектив, який залишився. Ми разом зробили те, що зробили, – приблизно 400 пацієнтів надали допомогу протягом чотирьох місяців. Нашому колективу трішки простіше, бо з воєнними травмами ми зіткнулися раніше – 2014 року. Тоді було дуже складно, бо ми ніколи такого не бачили. Цьогоріч було складно, але ми знали, що робити.

Про допомогу волонтерів і побутові проблеми

У нас одразу ж, незважаючи ні на що (це дивовижно), з'явилися волонтери. Досі вони дбають про нас. Мостів не було, тільки один пішохідний. Тягали продукти в руках.

Найскладніше було побут налагодити. Адже вода потрібна не тільки для приготування їжі, а й попрати, медичний інструментарій обробити. Електрики не було, доводилося лише старим хімічним методом обробляти інструменти.

Були люди, у кого вдома були генератор, свердловина, – вони давали нам воду. А коли сильні обстріли були, неможливо було пересуватися, ми нагрібали сніг і так діставали воду. Звісно, це більше технічна вода, але хоч щось.

Про спілкування з росіянами

У мене запитують, чи спілкувалися ви з росіянами. Звісно. Коли вони зайшли до міста, вони ходили лікарнею, розпитували. У квітні поряд із нами поставили російський військовий шпиталь. Його охороняли, вільного доступу до них у нас не було, але ми якось спілкувалися. І можу сказати, що з деякими пацієнтами нам дуже не допомагали.

Про спроби вирватися з окупації

Через лінію фронту перебратися ніхто не міг. У нас були відчайдушні люди, які тоді намагалися проїхати в Україну. Це переважно погано закінчувалося – або гинули, або зазнавали тяжких поранень. До речі, серед наших медпрацівників були ті, хто намагався виїхати в березні. Дякувати богу, жива наша медсестра Ганнуся. Вона також намагалася із сім'єю проїхати на територію України. Двома машинами вони їхали, і їх розстріляли. Троє людей загинули. Інші поранення дістали.

Про найскладніший момент

Мій добрий товариш після чергового обстрілу на руках приніс поранену дружину. Він падав навколішки, благав: "Євгеновичу, зроби щось". Вони все життя... Багато років разом прожили. Як я зрозумів, вони були на городі, коли туди влучила касетна міна. Осколок поцілив їй у серце. Часу для надання медичної допомоги вже не було, ми не змогли допомогти.

Він приніс її, поклав на каталку. Спереду пошкодження не було видно. Я її повернув на бік і побачив: ззаду прилетіло в серце… Кров текла цівкою, зіниця широка – це смерть мозку. У такому разі реанімувати вже марно. За такої ситуації людина навіть у провідних клініках, якщо пряме влучення в серце… Не рятують.

Кожна людина коли вмирає, складно, а коли та, кого особисто знаєш, – дуже складно, поганий осад.

Про депресію й істерики

У мене, як і у всіх наших співробітників, неодноразово була депресія. Сумніви: чи варто працювати в таких умовах. Але з кожним урятованим життям усе-таки думаєш, що треба.

У всіх медпрацівників та інших співробітників були істерики. У когось від замкнутого простору, у когось від невідомості, у когось від того, що не можна обійняти й поцілувати близьких, дітей і батьків. В усіх були істерики. Якби одне одного не підтримували, не знаю, як би пережили це.

Не можна зраджувати своє покликання. Людям треба допомагати за будь-якої ситуації. У нас цивільні люди. Усе так швидко сталося, що на момент початку бойових дій чимало людей залишилося в місті Ізюм. Знаю, що в травні за пайками рахували – 23 тис. людей було. А у березні, напевно, ще більше.

Відео: Находим ответы с Инной Золотухиной / YouTube