+2 Київ
Вони й ховалися всі в одному підвалі зі своїми сусідами. Вони всі разом загинули 9 березня. Там було 47 осіб, зокрема шестеро дітей
– Ви пам'ятаєте, що відбувалося 24 лютого, як для вас почалася війна?
– Я щойно перехворіла на коронавірус. Була дуже слабка, але вже вирішила вийти працювати на ринок. Приходжу, а мені син каже: війна. Ми купили, що в аптеці було, продукти закупили... А 26-го ми вже ховалися у підвалі. Я була у себе вдома на проспекті Незалежності. Син жив на Первомайській. Коли були обстріли, вони ховалися у підвалі. Вони й мене кликали, бо в них там дуже багато людей було, і щоб ми всі разом були. А чого туди йти? Це ж нижнє місто – це далеко від мого дому. А він уже машину в гараж поставив, щоб уже не чіпати її, щоб ніхто не забрав. Тому я не пішла до них.
– Коли почалися авіаобстріли в Ізюмі?
– Уже на початку березня постійно стріляли. 6 березня точно обстріли були. Бо цього дня бомба влучила у приватний будинок до невісткиної мами. Вона жила неподалік від дітей, тому прийшла до них у підвал ховатися.
У цьому будинку №2 на вулиці Первомайській в Ізюмі до війни жили рідні Жихарєвої. Мешканці будинку ховалися від російських обстрілів у підвалі й виявилися похованими під завалами. Скріншот: Находим ответы с Инной Золотухиной / YouTube
Мій син жив в одній квартирі зі своєю дружиною та молодшою дочкою. У тому самому під'їзді, тільки на п'ятому поверсі, жила його старша дочка зі своїм чоловіком та двома дітьми. Синок спеціально купив їй там квартиру, щоб усі були поряд. Ось вони й ховалися всі в одному підвалі зі своїми сусідами. Вони всі разом і загинули 9 березня. Там було 47 осіб, зокрема шестеро дітей.
– Як ви дізналися про це?
– Востаннє ми розмовляли із сином телефоном 6 березня. У мене в будинку було холодно у підвалі. Він зателефонував, сказав, що у них тепло: "Їжі повно. Якщо хочеш, їдь до нас". Але оскільки постійно були обстріли, я сказала, щоб сиділи там самі. Зі зв'язком були проблеми, тому ми не говорили наступні дні. А 9 березня о 9.05 був обстріл. Мені люди розповіли, які жили неподалік, що Сашин будинок розбомблено. Лише за два дні я дізналася про це.
Потім я ходила туди... Подивитися. Уперше пішла – від будинку самі руїни. Вони вже всі мертві були у підвалі, це однозначно. Я подивилася на будинок і пішла, бо інакше ніяк: що я можу зробити? Мене якийсь чоловік провів додому. Потім я ще раз сходила. А потім мені вже повідомили, що розбиратимуть завали.
Тільки на початку квітня почали розкопки. Це коли вже росіяни зайшли до міста. Розбирали завали наші ізюмські МНСники. І похоронники наші ізюмські теж були, які трупи збирали по місту. У нас узимку, де люди вмирали, там їх і ховали за будинками.
Жихарєва: Фотографій ось мало залишилося. У дітей усе було в телефонах. А телефонів не знайшли, вони не вціліли. Скріншот: Находим ответы с Инной Золотухиной / YouTube
– Чи вдалося знайти тіла ваших близьких?
– 3 травня закінчили розкопки. Я намагалася триматися, кріпилася. Я щодня туди приходила о 8.00 і йшла о 15.00, коли рятувальники закінчували роботу свою. Ходила 14 км пішки туди й назад щодня понад місяць. А тоді обстріли були щодня, але я вже на них не звертала жодної уваги.
– Як ви справлялися з такими випробуваннями?
– Я допомагала людям за ознаками розшукувати своїх близьких. Там чоловіків багато було, які своїх дружин втратили. Інших людей підтримувала. Навіть пожежникам допомагала, коли під час розбирання завалів їм ставало зле. Я двом рятувальникам серцеві засоби давала. Це зовсім не просто було. Вони 45 тіл відкопали. Руки й ноги, шматки тіл діставали. Сім невідомих тіл поховали. Ще семеро людей зникли безвісти – документи були на них, а їхніх тіл не знайшли. Може, вони опинилися в центрі вибуху і згоріли...
Підвал розчистили повністю, відкопали всіх. Я шукала своїх і всі 45 трупів бачила. Я впізнала лише шістьох своїх рідних. Двох я так і не знайшла – дружину сина та молодшу онучку Марію. Річ у тім, що коли діставали останні тіла, я вже не могла нікого впізнати, бо облич не було зовсім. Обгорілі всі обличчя. Одяг обгорілий. Навіть по одягу не впізнати було – все чорне.
Старшу онуку та її чоловіка я впізнала за татуюванням та прикрасами. Олена у мене тільки срібло носила, на руках, на шиї ланцюжок срібний, браслет – тут було як упізнати. Діму, її чоловіка, я впізнала за татуюванням. Єдиним, у кого збереглося обличчя, був мій син Саша. Усі тіла, які було відкопано, – облич не було, і волосся навіть іноді. Останньою 3 травня рятувальники дістали Сашину тещу, маму моєї невістки. Вона була з документами. Обличчя не було. Але я її просто дуже добре знаю, діти прожили разом 31 рік – у неї сиве і дуже густе волосся було.
– Ви змогли їх поховати?
– Так. На міському цвинтарі на вулиці Шекспіра. У мене там чоловіка поховано. Мені там було зручно. Я була зовсім сама. Однокласник онучки у "похоронці" працював і допоміг мені все зробити – поховати тих, кого я впізнала. Невістку та онуку поховали як невідомих. Але от нещодавно у мене брали зразки ДНК. Планують робити ексгумацію. Що вийде, не знаю.
Я нікуди не поїду. Це моя батьківщина. Мої діти в Ізюмі народилися
– Як ви зараз живете після звільнення?
– Їжу готуємо на вулиці на мангалі. Дрова у нас є. Я у племінника набрала. Машина привозить воду. Було б світло та грубка. На ринку вже все є. Гуманітарки дуже багато, щодня дають, по всьому Ізюму. Але я не бігаю. Я 25 років працювала на заводі, 27 років торгувала на ринку. Зараз найдорожче – не гроші, а життя.
Син продавав дитяче взуття. Його контейнер відчинило під час обстрілів вибуховою хвилею і все взуття розібрали. Документи на контейнер я знайшла, щоб не було жодного непорозуміння. У сина була дівчинка-реалізатор, тепер ми з нею продаємо. Цін не підвищували, намагаємося ще й знижувати. Тому що дітям потрібне взуття.
– Ви не хочете виїхати з Ізюма, щоб хоча б зиму в безпечнішому місці провести?
– Я нікуди не поїду. Це моя батьківщина. Мої діти в Ізюмі народилися... Син і невістка закінчили Харківський університет радіоелектроніки... Фотографій ось мало залишилося. У дітей усе було в телефонах. А телефонів не знайшли, вони не вціліли.
