+2 Київ
Я влучаю, а Джошуа усміхається і каже: "Ні, ні, ні, там нічого немає"
– Олександре, доброго дня.
– Доброго дня.
– Ми в самому центрі Києва, дощить трохи. Як ви до дощу ставитеся?
– Дуже гарно ставлюся. Коли їхав на інтерв’ю, я бачив, що йде дощ, і думав: "Дуже гарно. Коли йде дощ – це завжди прекрасно".
– Ну, ми не розтанемо.
– Нє. У нас буде все дуже гарно. І нам не буде жарко.
– А мені не буде холодно, я сподіваюся.
– Да.
– Я радий, що ми сьогодні будемо гуляти по Києву. Ви знаєте, оскільки нас дивляться мільйони людей у всьому світі, і переважна більшість із них поки що, на жаль, не розуміє української мови, я б запропонував, щоб ми спілкувалися російською, щоб усі змогли зрозуміти великого чемпіона Олександра Усика.
– Ну, тільки один раз.
– Добре. Ми дивилися весь ваш поєдинок у Джидді, у Саудівській Аравії. До інфаркту було близько в багатьох, звісно.
– Один раунд – дев'ятий. Кінець дев'ятого, я думаю.
– Так.
– Усі інші, мені здавалося – і команді, – що ми контролюємо ситуацію, тобто все нормально, є наші раунди і більше. Але дев'ятий – так. Навіть у мене внутрішньо він був такий, тривожний.
– Але [Ентоні] Джошуа такий пасажир – непростий. Так?
– Дуже непростий. Дуже багато людей після цього почали звинувачувати його в якихось висловлюваннях, коли він говорив після бою.
– Так.
– Але це все дурниці. Це накопичення якихось емоційних хвилювань. Дуже сильний хлопець: олімпійський чемпіон. Безліч поєдинків, чемпіон світу з-поміж професіоналів. Дуже гарний хлопець із дуже хорошими даними. І далеко не слабкий, як дехто каже: "Та, перекачаний", – чи ще щось. Слухайте, ну він від природи великий хлопець. Як йому бути маленьким? Але спортсмен чудовий. І я думаю, що як людина він теж чудовий.
– Що мене вразило: ви його б'єте – а він, сука, усміхається.
– Ну, це така форма захисту, так. Я влучаю, а він усміхається і каже: "Ні, ні, ні, там нічого немає". Типу "твоїх ударів я не відчуваю".
– Але удари були сильні кілька разів. Такі, конкретні. Пропустив він добре. Так?
– І він, і від нього прилітали.
– По корпусу прилітало. Так?
– По корпусу багато прилітало. Збоку здається, що вони дуже болісні. Так, є дуже болісні удари.
– По печінці було кілька разів, так.
– По печінці, отже, у селезінку. Ми ж іще напрацьовуємо, тобто набиваємо: тренер надіває рукавички і…
Фото: EPA
– І б'є по печінці?
– Не по печінці, а просто по "першому поверху", як у нас кажуть, добре. Він влучає і в сонячне сплетіння, і по печінці влучає. Печінку неможливо набити, але частини преса, якими можна захищатися, – їх можна.
– Коли по печінці добре влучає, виплюнути печінку не хочеться?
– Я вам скажу. У мене було десь тричі…
– Випльовували?
– Але я не зупинився, тобто я перетерпів. Я не знаю, як це сталося. Тому що практично перетерпіти біль…
– Це біль страшний.
– Воно все в тебе стискається, і таке відчуття, що очі зараз мають луснути. Тобто відмовляє все: ноги, руки… Тобто ти просто стискаєшся в такий клубочок, бо біль пекельний.
– І бій ще треба продовжувати.
– А треба бій продовжувати. Ти ж не впав і нічого не зупинилося, і, там, ти ще не виграв, ще багато раундів попереду.
Коли ми в другому раунді з ним виходили, я йому б'ю переднім джебом – і він дуже добряче задньою рукою пробиває мені назустріч. Але оскільки і в цих ситуаціях, знову ж таки, ми напрацьовуємо: коли людина б'є, якось повернути корпус, щоб пом'якшити або забрати голову… Тобто це все рефлекси. І трохи було зміщене, плюс ти вже спітнілий, тіло мокре. І воно трохи пом'якшує. Але якби чітко влучив, то було б дуже боляче. А так – було боляче, але не дуже.
– Віталієві Кличку подобається тролити владу: коли йому щось говорять, а він не хоче робити, він каже: "Ну, я ж боксер. Мені по голові неодноразово влучали. До мене не відразу доходить". Вам часто влучали по голові?
– Ну, звісно. Це бокс. Але ж ми перевіряємо – із головою все гаразд. Тобто ми робимо усі медичні обстеження. Я думаю, що Віталій Володимирович у такий спосіб намагається дуже сильно пожартувати. Але в багатьох людей є стереотип, що боксери дурні або тупі, або ще щось.
Спортсмен високих досягнень сам собою не може бути дурним, тому що в нього багато всіляких дієтологів, масажистів, психологів і всі, і всі. Щоб це все знати, треба вивчати самому. Просто якщо ці люди будуть біля тебе, і ти не розумітимеш, для чого тобі це робити: це психолог, це дієтолог, це розтяжка, це такий сон, це дихання спеціальне, відновлювальні процедури… Якщо в усе сам не заглиблюватимешся, у тебе абсолютно нічого не вийде. Це в кожної людини. Це не тільки у мене як у спортсмена, а я говорю це про всі види діяльності.
– Ну, із чим можна порівняти такий сильний удар у голову?
– За болем?
– Так. За болем, за силою – за всім. Що це?
– Знаєте, що відбувається з людиною, якій влучили або в підборіддя, або у скроню? По-перше, у неї одразу відмовляють кінцівки. Це ноги ватяні. Тобто людина не може ходити. Вона як п'яненька. Знаєте, коли людина сидить за столом, випиває, випиває, випиває – і каже: "Піду сходжу в туалет". І не прийшла. Тому що вона встала – і її – бум! Коли вранці різко встаєш із ліжка, запаморочення і тебе ледь-ледь веде.
– Так, так. А не треба різко вставати (сміються).
– Так. Так ось тут це багато разів… Я не можу сказати, що це приємно, але набагато більший ефект, коли пропускаєш у підборіддя або у скроневу частину, у потиличну – неважливо, – де починає вестибулярка порушуватися.
– Професійні боксери тренують вестибулярку.
– Так.
– Різними способами: крутяться і все інше. Але під час поєдинку що буває із вестибуляркою? Які навантаження бувають, коли просто все пливе?
– Ну от від пропущеного удару все пливе. Порушення руху одразу йде, ноги… Уповільнюєшся, тіло стає ватним. Як після гарного заходу в сауну, коли виходиш повністю розслабленим. Ось після пропущеного удару в підборіддя чи скроневу частину відбувається таке. Коли пропускаєш у живіт, ти, знову ж таки, сповільнюєшся.
– Скорочення. Так?
– Скорочення, уповільнення руху, збиття дихання. Тобто діафрагма стискається, розтискається. Людина просто швидше втомлюється, коли по животу – бам-бам-бам!
– Загалом мораль така: не треба пропускати удари.
– Так точно. Не треба пропускати удари: треба працювати над захисними діями. Ось ми вчора, до речі, згадували… Приїхали друзі, ми сиділи в мене вдома і згадували. Ну і бій подивилися: там у 10-му раунді дуже гарна серія була. Я або ухилився, або вийшов – ударив знизу і закінчив збоку. Тобто за весь поєдинок аперкот і боковий удар пройшов три чи чотири рази. А треную я це протягом усього часу, скільки я тренуюся. І ми навіть приблизно підрахували, що… Ось ми працюємо, працюємо – уже завершення: як затримка – треба пробити по мішку 100 "двійочок". І ось, наприклад, це відбувалося щодня протягом трьох місяців чотири рази на тиждень. Тобто 100 – це мінімально. Після всього, що ми вже напрацювали. А пройшло лише тричі. Тобто понад 10 тис. ударів завдав у тренуванні, а в бою тільки…
– Коту під хвіст.
– Лише три. Гарні три і три помітні. Башка полетіла, відлетіла – і судді це зарахували. Це виграні раунди. Якщо це в кожному раунді робити, це виграні раунди.
У багатьох спортсменів, у боксерів, є "нокаут, нокаут, нокаут…" Багато хто зациклюється на нокауті. Коли нокаут не виходить, у них зламано план: "Що ж нам робити?" У мене конкретно, у моєї команди – ми ставимо собі завдання: ми готуємо себе на 15 раундів. Навіть не на 12 – ми готуємо на 15. І нам потрібен кожен раунд. Якщо в якомусь із раундів настає успіх чи напрацьовані комбінації – і я закінчую достроково поєдинок, то добре, закінчили. Якщо не виходить, то виграли 12 раундів, забрали більшість раундів – чудово. Із меншою кількістю ушкоджень треба йти з рингу.
До мене підходили й казали: "Слухай, ось тобі гроші. Треба продати фінал". Я говорю: "Гроші – це дуже добре. Але…" І в мене історія.
– Скільки разів ви переглядали свій поєдинок у Джидді від початку до кінця?
– Сім. На цей момент сім. Тому що вчора ми дивилися окремі раунди.
– Що ви собі казали, коли дивилися цей поєдинок?
– Уперше, коли я дивився, у мене було хвилювання, тому що більшість людей: "Ой, валідольно, ой, валідольно…"
– Валідольно.
– Я – не дивлячись поєдинку. Знаєте, чому було валідольно, Іллічу? Тому що від ситуації, яка у нас у країні – у нас війна, – очікування: хотілося перемоги. І тут багато усіляких… "Ось тут… Так, так, так, програє. Та ти шо…" Погодьтеся ж, маразм: коли людина пише про те, що "Усику допоможуть, бо він українець".
– Звісно. Маразм.
– Це настільки нечисто всередині голови, щоб таке казати.
– Ніхто поступатися не збирається.
– Це спорт величезних досягнень. Я запевняю вас: до мене підходили й казали: "Слухай, ось тобі гроші. Треба продати фінал". Я кажу: "Гроші – це дуже добре. Але…" І у мене, там, історія.
– Звісно.
– Чувак каже: "Я зрозумів. Грошики не цікавлять?" Я кажу: "У такому форматі – ні". А коли приходять до людини, яка олімпійський чемпіон, чемпіон світу, і кажуть, що "ось тобі гроші, і ти маєш політично якось поступитися", і він дивиться: 30 років він ходить до зали, пітніє, у нього, там, слава богу, вийшло, у нього на цей момент чудове життя, він може дозволити собі багато якихось речей, і йому кажуть: "Треба продатися"…
– Я прошу вибачення. Ми зараз продовжимо цю розмову.
– Так.
– Бессарабський ринок. До речі, пам'ятка архітектури. Зайдемо на Бессарабку?
– Ходімо. Можемо якихось фруктиків узяти.
– Так.
– Чудово.
– Тоді в перехід. Як узагалі Саудівська Аравія? Ви подивилися трохи?
– Дуже трошки. Бо коли ми мали ще передматчеву пресконференцію, ми їздили, там… Я так розумію, це закритий клуб, напевно: пляж, ресторан, там такі лежаки. Тобто там ця вся зйомка відбувалася: проморолик до поєдинку. А от так, щоб просто їздити на екскурсії кудись чи ще кудись, – я не їздив. У мене дружина…
– Найбагатша країна.
– У старому місті був. Місто просто шикарне. Ось воно настільки передає цю їхню східну культуру і давність… Ну прикольно. Там також проморолик ми знімали. У цих моментах прикольно. Потім ми жили на березі готелю. Місто, до речі, нічне. Я на 17-му поверсі жив. Удень виходиш – три-чотири машини їздить.
– Так. Спека, напевно, така…
– О 22.00 ця сама вулиця – вона повністю в заторі. Усе – червоні вогні. Здивувало трохи, що не було пішохідних переходів, щоб чоловічок, знаєте, із цим…
Не дуже я подивився країну, бо працював у цей момент, коли всі їздили й дивилися. Наші хлопці… Там, мої друзі з Криму, приїжджали мене підтримати. Вони в Джидду хотіли з'їздити, там один мусульманин. Але він уже був. І я так розумію, що немусульманам не можна туди потрапляти. Але я спілкувався з місцевими жителями і з представниками – вони кажуть: "Можна".
– Що ви любите з фруктів?
– Та я фруктів багато усіляких їм. Малину люблю, яблука їм, банани, горіхи теж їм, але це не фрукти. Персики, сливи, лохину. У мене лохина просто є – виробництво. Я будую бізнес.
– Ну, а які у вас смачні яблука? Добрий день. Виноград добрий, я дивлюся… Ні, на віру. Ми вам віримо. Ви скажіть, що у вас дуже смачне. Червоненькі? "Слава переможцям"? Ага, "Фуджі". Аби не "Кодак" (Сміються).
Продавчиня: Воно солодке і тверде.
– Дайте нам два яблучка. Скільки з нас?
Продавчиня: Я вас пригощаю.
– Та ні, облиште. Тримайте, тримайте.
Продавчиня: Та ну.
– А помиєте?
Продавчиня: Так.
– Добре. Ви нам помийте – ми одразу їсти будемо. Клас.
Продавчиня: По телевізору ви дуже здорові.
Олександр Усик: А так маленькі? (Сміються).
Олександр Усик: Сфоткатися? Поки яблука миють, можете сфоткатися.
Дмитро Гордон: Клич дівчат. Порожній ринок. От жах. Війна.
Олександр Усик: Ставайте (Фотографуються).
Продавчиня: Слухайте, вона нам тепер винна… Знаєте що? Вона зараз побіжить у лавку.
Олександр Усик: А, так? Магар ставити?
Продавчиня: Канєшно.
Дмитро Гордон: Дякую, дякую. Ну що, помили вже?
Олександр Усик: Дуже історичне місце.
Дмитро Гордон: Так.
Олександр Усик: Давайте я вам допоможу.
Чоловік: Так, будь ласка… Дякую (Роблять селфі).
Дмитро Гордон: Не знаю, кого фотографують, але знімає особисто Усик (Сміються).
Олександр Усик: Вийшло, не вийшло?
Дмитро Гордон: Давайте. Усе. Ми пішли тоді.
Олександр Усик: Ах, яке чудове яблуко… Смачне.
Ми коли жили в Чернігівській області… До речі, я вчора їздив туди. Учора 10 років було, як батька нема. І я поїхав вчора поминав батька. Квіти відвіз йому, пояси показав. І в тому селі, де ми жили раніше... Бо зараз в іншому будинку там мама живе. Але вона зараз не там. У мене була у дворі дуже гарна яблуня – "білий налив".
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– А мама досі в селі?
– Вона здебільшого живе там, але вона пересувається. Там, у сестри, коли вона хоче, сюди, у Київ, заїде. Але каже, що там зручно: сестри там, родичі, куми, друзі здебільшого там. Там дуже гарне місце. От будинок – і зразу за будинком річка, і десь через 2 км уже Десна. Поле.
– Зачарована Десна.
– Зачарована Десна. Я там щуку ловив.
– Десна – надзвичайно гарна річка взагалі.
– І дуже швидка.
– Течія така…
Чоловік: Дімо, підійди, будь ласка.
Олександр Усик: Ми трошки працюємо, брате.
Дмитро Гордон: Ми працюємо.
Олександр Усик: Ми повернемося – і підійдемо.
– Так. Ну що, ідемо в перехід, переходимо – і йдемо далі?
– Так.
Думаю, заборона боксерам у період підготовки до бою займатися сексом, – це вигадані речі з Радянського Союзу
– Оскільки ми з вами їмо… А що такий великий гарний чоловік, та ще й чемпіон із боксу, їсть? І що п'є?
– У звичайному житті чи коли я в таборі тренувальному?
– Гарне запитання. Почнімо зі звичайного життя.
– Я сильно в їжі не гурманюся. Я вам скажу, що мені найбільше подобається. Гречка, котлеточка, можна супчик легенький якийсь. Якщо немає супчику, то нічого страшного. Зелень, огірочки, помідорчики, водичка, сік, лимонад якийсь можу собі зробити в домашніх умовах. Я маю на увазі, там, фрукти, мед додав, намішав…
– Ви не переїдаєте?
– Практично ні. Я вже звик… Я до того вже прийшов, що я можу поїсти, мені ще хочеться, але я почекаю якийсь час: там, 10–15 хвилин, – не наїдаючись, щоб не переїсти, щоб тяжко не було. І все: оп! – класно, наївся.
– Коли сніданок? О котрій зазвичай?
– Сьогодні я снідав о 10.00 – на початку 11.00. Бо вчора друзі були. А так – зазвичай сніданок о 9.00.
– Обід?
– О 14.00.
– Вечеря?
– О 20.00–19.00. Якщо це тренувальний табір, о 22.00 навіть може бути.
– Так?
– Тому що, повертаючись із тренування… Ну, я лягаю спати. Я прийшов, поїв… Поки в мене масаж, процедури якісь психологічні – я лягаю спати о 1.00–2.00. Прокидаюся я о 9.00, там, о 8.30, снідаю, у мене ще відпочинок – і в мене денне тренування о 12.00. Вечірнє – о 18.00.
– Ви мені колись розповідали, що ви п'єте протягом доби шість літрів води.
– Так. І далі так роблю.
– Шість літрів!
– Так. Іноді більше буває.
– Поступово чи одразу багато?
– Після того, як підвівся з ліжка, почистив зуби, там, умився, спустився або на кухню, або в кімнаті є вода – 0,5. Можна 0,33: воно легше. Але 0,5 мені взагалі добре.
Потім, знову ж таки, там, сніданок. Окрім просто води, я можу випити чай, каву, якісь напої: ось кокосова вода. Ось ми коли зараз у Дубаї були. Я не п'ю ніяких газованих напоїв, ніяких напоїв, де є цукор чи якісь інші речовини. Або просто чиста вода, або вже там, людина, яка мені готує, робила лимонади. Цього разу більше, бо спекотно й хотілося пити.
У звичайному, не спортивному житті я можу собі дозволити газовану воду у вигляді якихось напоїв на кшталт "Пепсі", можу випити пива, вина. Тобто у звичайному житті, коли я знаю, що в мене немає вже передпідготовчого періоду або ось-ось уже зараз почнеться, – я можу собі дозволити таке.
– Слухайте, ну шість літрів води… Це скільки часу ви в туалеті проводите, перепрошую?
– Багато. Попив водички – сходив, попив – сходив.
– Так і день минає (сміються).
– Так. Усе залежить від стану організму. Ми перевіряємо організм постійно: наскільки ці солі потрібні, не потрібні, вода і все інше. Можу менше: не шість, там, а п'ять чи чотири. Але я вам кажу, що в мене за одне тренування йде півтора літра щонайменше води. Це з певними добавками. Тобто три тренування в мене. Це вже 4,5 літра. Там, у їжі, ще десь. Буває, і більше іноді води випиваєш. Але вже звик. Спершу, коли таке було, то відчувалося: там, нирки потягувало…
– Ого.
– …я думаю: "Нічого собі". Я ще вагу саме робив. Усе перевірили – усе нормально. Просто великий обсяг води.
– Під час безпосереднього підготовчого періоду до бою як ви харчуєтеся?
– До бою? Чітко за часом мені дають їжу. Ту, яку дієтолог призначив. Ну, ми можемо міняти їжу. Наприклад, вона призначила якусь кашу: перловку – я її не люблю. Я кажу: "Це буде гречка". Або неважливо: нам потрібний білок, нам потрібний вуглевод, нам потрібний жир. Усе, я кажу: "Дайте мені це. Гречка, каша – це вуглевод".
– М'яса багато ви їсте?
– М'яса взагалі не їм. Я маю на увазі, у підготовці. Але м'яса небагато їм.
– Ви – боксер такого класу – не їсте м'яса взагалі?
– Ні.
– А сили звідки?
– А м'ясо що, силу дає?
– Ну ніби так.
– Не завжди. Червоне м'ясо забирає більше сили на перероблення цього самого м'яса, ніж на те, щоб дати енергію. Я харчуюся винятково рибою і морепродуктами.
– Фантастика.
– Зараз я вам ще одне розповім, але зараз скажу… М'ясо на цій підготовці я їв один раз на тиждень. То була субота. У нас у суботу одне тренування, уранці. І здебільшого це чи якийсь довгий крос: це щонайменше 10 км бігти – або 15 км, або 20 км – залежно від часу, коли ми підходимо, – чи це велосипед: там, 50 км, 30 км, там, 100 км.
– Ну і оскільки субота – отже, кошерне м'ясо було явно.
– Так, м'ясо було кошерне. Ми прийшли в ресторан і замовили баранячу ногу. Ну, така, величенька. І хлопець, який готував мені, і плюс він ще й тейпує мене, допомагає, – він каже: "Я таку ногу можу зробити". Я говорю: "Ніколя, давай". Некст вік – і він робить ще краще за цю ногу. Картоплю запечену, там, усе це в зелені, пармезанчики всякі… Він довго жив в Італії – понад 10 років. Він навчався і знає, як смачно можна приготувати.
– Сашку, скільки триває період безпосередньої підготовки до поєдинку? Ось коли ви виходите на фінішну пряму.
– У таборі?
– Так.
– По-різному можна підходити до опонента. У мене – конкретних 12 тижнів мені треба. Ну, спеціалізованих 12 тижнів. Але я починаю раніше. І в мене, у принципі, тренування щодня. Крім четверга: немає ніколи. Ну, іноді бувають розтяжки тощо. Але це лазня. І неділя – це святковий день.
– А так – щодня тренування, і не по разу?
– Так.
– Я вам поставлю нескромне запитання. Чи правда, що в період підготовки до бою боксеру не можна займатися сексом?
– Якщо дружини поряд немає, тоді не можна, мабуть. А якщо дружина поряд є – чому ні? Ну, чи дівчина.
– Але тренери не рекомендують займатися?
– Ні. Це, я думаю, вигадані речі з Радянського Союзу. Вони просто не до кінця розповіли про схему, як це працює. Якщо займатися коханням із жінкою чи, там, із дівчиною, із якою ти зустрічаєшся, протягом усієї ночі, то зрозуміло, що вранці ти виходитимеш – і тобі буде кришка.
– А якщо опівночі?
– А якщо це пів ночі чи бодай чверть, то нічого страшного, я думаю, не буде. Так, у певний момент, звісно, немає близькості з другою половинкою. Я сам для себе встановлюю. У мене це відбувається за місяць. Якщо я маю можливість, якщо я готуюся вдома. Але я однаково не вдома живу, але на вихідні приїжджаю до дружини. Там, у суботу приїжджаю, у неділю ми з дітьми та дружиною йдемо до церкви. І якщо її поряд немає, то…
– Тобто ви за місяць собі кажете "все"?
– Коли вона є, то так, за місяць. Але коли її немає, то там, три-чотири чи скільки це відбуватиметься.
– Так, вас так заганяють на тренуваннях, що навіть думки про це, напевно, немає.
– Абсолютно. Ти віддаєш настільки багато енергії на день на трьох тренуваннях, що не те що ти, там, хочеш думати про секс чи ще щось – ти думаєш: "Швидше б зараз у ліжко".
– Мене запитували: "Вам в армії бром давали?" Я кажу: "Ні. Нас так ганяли, що думок не виникало" (сміються).
– Приблизно така сама ситуація.
У перший місяць війни у мене за будинком гуркотіло, вікна тремтіли. Діти з дружиною спали в підвалі, над нами літало
– Ми зараз із вами гуляємо по одному з найкрасивіших міст Європи та світу – по Києву. А я весь час думаю про те, що це не мирний час – це війна. І щодня, щохвилини ми розуміємо, що ми, може, живемо останню хвилину, останній день. Чи пам'ятаєте ви перший день війни? Як ви його зустріли?
– Дуже цікава історія зараз буде від мене. 21 лютого я зі своїм другом і членом моєї команди вилетіли із "Жулян" до Лондона. Того самого вечора ми вже були в Кардіффі. І наступного дня там було заплановано роботу, яку нам треба було виконати. Це тривало приблизно вісім годин. Тобто ми все шикарно зробили, люди задоволені. Усі, хто знімали, думали, що ми залишимося там більше ніж дві доби. Тому що вони не були впевнені, що все так швидко вийде. Але все в нас вийшло. І ми повернулися… Ні, не в Кардіффі – ми були в Ірландії.
– Дублін десь, так?
– Ну ми сіли на швидкісний поїзд – і туди. Повернулися. 24 лютого в моєї доньки день народження.
– Ай-яй-яй.
– 24 лютого о 9.20 я мав бути в "Борисполі". Це приліт уже був із Лондона. Ми виконали роботу – пішли поїли до ресторану, повернулися, попрощалися, повернулися в номери. І час був приблизно 1.00. Я думаю: "Слухай, мені за дві чи три години вставати і їхати в аеропорт треба. Посиджу почитаю". Ну, сходив у душ, ліг на диван, читаю там, усе. І – не пам'ятаю – о пів на четверту чи п’яту ранку… Тобто новинні деякі пабліки почали оновлюватися дуже швидко. Я заходжу і розумію, що я вже…
– Нікуди не лечу.
– Ні. Я одразу зрозумів… Коли пішла інформація між нами, я маю на увазі, із близькими – кажуть: "У "Бориспіль" прилетіло одразу, туди, туди…" І я розумію: аеропорти не працюють – усі. Дружина мені пише: "Почалася війна". Я набираю одразу Сєрого – ну, хто зі мною. Я говорю: "Перебивай квитки на Польщу". І відразу ж ми набираємо… Уже приїхала людина, яка везла нас в аеропорт, – Леонід. Ми приїхали в аеропорт, поміняли квитки – полетіли до Варшави.
І це весь час, зрозуміло, я в навушниках і постійно кілька ресурсів… Щоб розуміти, що відбувається. Я постійно набираю дружину: "Як, що?" У мене в будинку приблизно 30 людей: день народження.
Ми дісталися додому. Ми прилетіли до Польщі. У Польщі нас зустрів товариш у Варшаві. Він нас відвіз на кордон. Пішки не можна було переходити – на кордоні ми просто підсіли до нашого співвітчизника в якусь машину – він нас перевіз через кордон. Там нас зустріла людина – довезла до Рівного. З Рівного ми сіли на інший автомобіль – і приїхали в Київ.
Тобто я 25-го числа… 24-го: приблизно годині о 21.00 – я вже був на території України. Я ще на заправці став – там було написано Welcome to Ukraine. Не на заправці, але ось кордон я перейшов, і 24 лютого: приблизно годині о 21.00 – я був уже на території України. Ну і, зрозуміло, ми машинами доїхали. Я десь о 6.00 чи о 7.00 приїхав. Люди по зустрічці їхали. Там уже затори були. Ну і, зрозуміло, новини. Коли ми їхали з Рівного в машині, я слухав, слухав, слухав, і я прокинувся від того, що в мене затекла просто шия. Я так спав. Я не знаю, як я склався. Я просто так загорнувся, якось лежав. Ось просто вимкнуло за весь цей час, що я не спав практично, поки добиралися. Дуже тривожно було отримувати повідомлення від дружини: "Війна".
– Ви розуміли, що це може початися?
– Розмови були до цього.
– Розмови були, але все ж таки заспокоювали: "Війни не буде".
– Знаєте, у мене яке було? Я розумів, що щось буде, бо дуже напружено. Але до кінця не вірив, що це буде настільки нерозумно і безглуздо: просто взяти й лупити сусідню державу ракетами. Ще й не зі своєї території.
– Ви пам'ятаєте свої відчуття, коли ви усвідомили: "Почалася війна"? Світ зазнав краху одразу чи ні?
– Ні. Почалася війна. Це дуже серйозно. У мене в голові одразу ж почалася робота про безпеку близьких, сім'ї: де це буде безпечно, об'єднуватися в групи, які знають одне одного. І надавати якусь допомогу, яку можеш надати. Тобто в перші дні це було волонтерство: хлопцям їжу якусь возили, набої, самі стояли там…
– Ви в тероборону вступили одразу.
– Так. Патрулювали, там, ходили і по постах їздили. Ну, ось таке. Людям яка допомога потрібна була… Я пам'ятаю, бабусі треба було хліба, але вона боїться – усе привезли. Тобто такі прості речі.
А потім уже: за тиждень – якось нормалізувалася організація всього. Бо проїжджав біля деяких блокпостів – і дивувався: ти дивишся – людина вкрай неадекватна, яка не має стояти на блокпості зі зброєю, а вона стоїть. Але це швидко все виправили. Це дуже просто.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Сім місяців уже триває війна. Яке найяскравіше враження – жаху чи радості – у вас було за ці місяці?
– Перші дні. Перший місяць, поки я був тут. Бо в мене, там, за будинком гуркотіло, вікна тремтіли. Діти з дружиною спали в підвалі, над нами й літало, і все інше. Момент такий був, що треба було вивезти сім'ю, дітей, щоб вони не заважали.
Я насправді був готовий кудись іти, але, спілкуючись… Не кудись, а я готовий був іти воювати. Тобто мені людина просто каже: "Слухай, я теж готовий. Але хто мене туди візьме? Але я підготовлений краще, ніж ти. Те, що ми ходимо з тобою, і ти тренуєшся в тирі, – це не означає, що ти можеш зробити це на полі бою. У тебе є своє поле бою. Давай ми поспілкуємося".
Але я вкрай не хотів нікуди їхати. "Яке "їхати"? Ні, нікуди не їхати". Я не збирався цього робити. Але потім мені хтось каже: "У тебе б забрали пояси". Ніхто б у мене нічого не забрав. Усе це маячня. Дали б мені якусь відпустку – і все. Але посидівши, подумавши, спілкуючись з небесним батьком, я помолився і кажу: "Господи, дай мені поняття, що для мене краще буде. Не для мене, а як я можу краще зробити, якщо я вчиню ось так, ось так і ось так". І вже у Львові я був: ми поїхали до шпиталю, поспілкувалися із хлопцями… Перші хлопці – це Маріуполь які… Хлопці кажуть: "Саню, будь ласка. То перемога нам усім потрібна…" І він телефонував, відео надсилали. Тобто я вирішив, що, дійсно, так я більше допоможу своїй країні, аніж я буду або в окопі, або в теробороні, або… Тобто трохи інше. Моє завдання – я розумію яке: що я своїм…
– Своєю перемогою, слухайте, ви зробили для України стільки, що…
– Ось. Ось це й треба робити. І є група людей, яким поставлено завдання: "Ось така, ось така, ось така допомога потрібна людям". І ми в цьому напрямі працюємо. Щоправда, на мене трохи команда лається, що про це я мало щось говорю чи ще щось. Я кажу: "Ви говоріть за те, що робить організація, – і все. А за мене нічого не треба говорити".
Чий Крим? Наш він, український, був, є і буде. Його взяли нахабно: просто прийшли люди – забрали, віджали
– Для мене і мільйонів українців ви є символом нашої країни. І сьогодні у світі якщо говорять про Україну та українців, називають прізвище Усика, зокрема, серед невеликої кількості прізвищ. Однак ви пережили чимало хейту. Особливо після 14-го року, коли анексія Криму була і коли росіяни забрали Донбас. Щодо ваших питань щодо належності Криму.
– Так.
– Ну, я сам пам'ятаю, ми з вами говорили: це рік, напевно, 17-й був. Я запитав: "Чий Крим?" Ви сказали: "Крим Божий". Ось сьогодні, як ви вважаєте, чий Крим?
– Та наш він був і є, і буде. Знаєте, я думав про це. Я вже говорив на одній пресконференції, що коли я прийшов, мене запитали – і я одного разу сказав. Комусь цього було мало – і вони почали… Я розумію, що…
– Провокувати.
– Звісно. Я розумію, що якщо скажу я, то вони напишуть: "Ось що сказав Усик", – і ці ресурси читатимуть краще. Звісно, мені не подобається, коли їдять моїм коштом, не попереджаючи мене про це. І я теж люблю гратися, і вмію трохи. Небагато, але вмію.
Я пам'ятаю, одне відео дивився з дуже… "Залізна леді". Прем'єр-міністерка Ізраїлю вона була. Так?
– "Залізна леді"– це [Маргарет] Тетчер, тобто?
– Тетчер.
– Великобританія.
– Великобританія, перепрошую. І одна молода журналістка провокувала її на якісь запитання. Вона каже: "Любонько моя, я дуже багато часу працюю і зробила багато роботи, щоб бути тим, ким я є, а ти хочеш одним запитанням забрати всю мою славу? До побачення".
Ні, мені не потрібна слава. Я не марнославна людина. Ні, трохи, напевно, пихата. Усі ми… Тобто гординька є і таке… Але знаєте, було на той момент, 14-го року, – було прикро, коли ти живеш там, і від’єднує воду і світло київська сторона. А ти живеш там. Я ж українець також.
– Ну так. Давайте скажемо, що ваші батьки із Чернігівської та Сумської областей.
– Так.
– Справжні українці. Ви опинилися у Криму. Ви там жили, так? Із семи років, здається, у Криму ви опинилися, у Сімферополі.
– Я народився і жив там до шести років.
– У Криму?
– Так. Потім ми повернулися назад 99-го року – з Чернігівської області у Крим. І у 15-му році я виїхав назад із Криму. Але батьки раніше виїхали.
Тобто такий момент… Коли мені починають… Так, він український. Він був – його взяли нахабно: просто прийшли люди – забрали, віджали. Я більше ніж упевнений, що якби були правильні вказівки людей, які мають яйця, то вони б не змогли Крим забрати так швидко.
– Так.
– І є знайомі, з якими я спілкувався, які, залишившись там, звільнилися. Ну там їх і піддавлюють якось. Ну вони займаються своїм, там, бджільництвом – усе. І він каже: "Ніфіга такого не могло… Якби сказали, там, "робіть" – ми б їх там усіх винесли.
А мене запитують, чий він… Наш. У мене плакатик один був, і там півострів… Це як календар. Там півострів так гарно: Ластівчине Гніздо, затоки… Вони так поєднали кілька фотографій. Це календар 10-го року чи якогось. І я не знаю чому, але написано: "Чий Крим?" От просто там якісь слова. Я взяв маркер і написав: "Наш".
– Ви знаєте, у мене є відчуття – навіть абсолютна впевненість, – що ми заберемо Крим назад і Донбас. Усі наше ми заберемо. Ви уявляєте свій приїзд до Сімферополя, у Крим? Ви думали над цим колись? Як ви повернетеся туди, де жили, де вам стільки всього доброго було?
– Та просто в машині поїду.
– "Сяду і поїду". Так?
– Сяду і поїду в машині, як я це робив завжди.
– Куди ви підете насамперед у Криму?
– У свій зал.
– У Сімферополі?
– Так. У зал. На "Таврію" – на стадіон – цікаво було б сходити: що там. Знаєте, скільки я кіл там намотав і ходив, і все?
– Авжеж, ви ж грали у футбол.
– Мені було б ще цікаво побоксувати бодай на стадіоні "Локомотив". Там нормально можна зібрати людей. Небагато, звісно, але досить. Символічно.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Я пам'ятаю ваш бій із [Муратом] Гасієвим – росіянином – у Москві, який ви тріумфально виграли. І коли український прапор піднявся й український гімн звучав, москвичі встали і вас вітали. І Гасієв дуже так, гарно, повівся. По-людськи, по-спортивному і по-чоловічому. Як вам здається, у Росії у вас багато шанувальників?
– Я думаю, що менше стало з моїми висловлюваннями. Менше, значно менше. І надсилають: там, пише хлопець погане слово на мене. Дмитре Іллічу, у вас велика публіка на багатьох ресурсах в інтернеті. "Ти гондон", – каже. Офігіти. От скільки жовчі там сидить. Йому ж треба було якусь сміливість. Він же подумає: "Так, ну, мене можуть знайти..." Ні, але його ніхто не збирається шукати взагалі.
– Поки що.
– Поки що. І він дуже далеко десь там. Ну, ось він висловився, він образив. Я кажу: "Та дай боже тобі здоров'я. Обізвав, то обізвав". На банківському рахунку повідомлення не надійшло – погано, отже, нічого не прийшло.
Думаю, що є, дякувати богу, шанувальники. Можливо, менше. А може, більше. Хтозна? Я не знаю. Мене цікавлять більше мої українські вболівальники і співвітчизники.
Я не хотів би зустрічатися з Путіним ніколи. Щоб не грішити
– Я не сумніваюся, що [президент РФ Володимир] Путін добре вас знає і стежив за поєдинком із Гасієвим у Москві. Після всіх злочинів, які скоїв Путін на українській землі, якби ви зустрілися з ним, що б ви йому сказали?
– Якщо чесно, не хотів би зустрічатися з ним ніколи. Щоб не грішити.
– А могли б?
– Я, наприклад, не хотів би йому тиснути руку. Не хотів би. Але я тут людина грішна і я з різних боків на це дивлюся. Але я не хотів би. Мені здається, немає сенсу зустрічатися з ним: він не чує нікого, окрім себе. Абсолютно нікого.
– Ударити його могли б?
– Стара людина. Гріх старих бити. Можливо, ненароком штовхнути у плече – і він упав би з балкона. Нібито "Братан, вибач". Оп! – і все.
– "Чого ж ти, братан?.."
– Так.
– Жахливо – так? – усе, що відбувається з нашою країною, з нами. Жахливо.
– Дуже жахливо це. І ще знаєте, що гірше? Що деяких людей це нічого не вчить. Абсолютно нічого не вчить. І це сумнувато. Здавалося б, такі речі вже просто дуже мають змінювати, а воно не змінюється. Мені дуже не подобається, коли зараз люди починають одне одного якось натягувати в аспекті того, що "ось я зробив стільки, а ти стільки... А ти зробив менше".
– Уже міряються.
– Уже знову відбувається розподіл. Спілкуючись українською мовою... Людина розмовляє російською. "Я вас не розумію". Ну, не можна цього робити. Потрібно перемогти, а потім уже вирішувати.
– Звісно.
– Я взагалі вважаю, що ці коливання з мовами...
– Це вороги можуть лише робити.
– Вороги це роблять, і вони роблять це навмисно. Я вважаю, що ось у нас є держава. Ця держава має назву Україна. У нас є українська мова. Вона має бути одна-єдина – і все.
– Державна, звісно.
– Державна. А в іншому як люди розмовляють, там, у себе вдома – це зовсім інше. І приходячи до магазину... Але ж ви розумієте, що на милування нема силування?
– Звісно.
– Якщо тебе змушуватимуть щось робити... "Скажи: "Крим" – змушували мене казати це? Змушували. Ось я почав... Так, там, став у стійку. Послухайте, мені здається, кожен здоровий чоловік, на якого нападають, – він якось захищатиметься. Тож треба ще більше, знову ж таки, об'єднання – здорового об'єднання. І не кричати: "Я ось стільки зробив, а ти зробив мало". Дякувати богу. Ти маєш можливість робити стільки. Знаєте, як милостиню дає людина, яка має $10 тис., і жінка, яка має 1 грн. $10 тис. дав – молодець – усе. І вона дала 1 грн. Вона більше віддала, ніж той. Бо в неї останнє.
Об'єднуватися обов'язково, допомагати одне одному. Там є якісь нервові зриви людські, ще щось. Допомагати обов'язково. Якщо ти маєш можливість перетерпіти, послухати, допомогти людині, то зроби це.
– Ви сказали, що зайшли б на стадіон "Таврія" у Сімферополі. Ми проходимо повз Олімпійський стадіон, на якому грала величезну кількість видатних і великих футболістів у різні роки.
– Найдзвичайно розкішне місце. Мені дуже подобається футбол спостерігати. От скільки ми там разів були. Гарна спортивна атмосфера. Ось у мене є ще одна із цілей...
– Зіграти тут?
– Спочатку відбоксувати я хочу на Олімпійському.
– Кого бажаєте відбоксувати?
– Бажано [Тайсона] Ф'юрі. Але ж він не поїде сюди. У мене зараз тут, у Києві, мій друг-італієць. Він знімає вже другий рік про мене документальне кіно. І коли він заїжджав кілька днів тому до Києва, у нього прикордонники запитують: "Тебе ніхто не змушує сюди їхати? Ти добровільно їдеш?" – "Так, усе нормально. Я про Саню Усика кіно знімаю". – "А, все, давай їдь. Усе нормально".
– Я не випадково запитав про стадіон. Ви взагалі замолоду грали у дублювальному складі сімферопольської "Таврії" як футболіст. Загалом унікальна історія: видатний боксер, виявляється, ще й футболіст. І віднедавна ви граєте у команді "Полісся": житомирській команді, яка виступає у Першій лізі.
– Так.
– Ну, розкажіть, як це: видатному боксеру вийти на зелений газон. І, до речі, у якому амплуа ви граєте?
– Центрального нападника я грав за "Полісся". Якщо ти ось так, у звичайному житті, трохи не розумієш футбол, то виходячи на велике поле... Я вийшов – я трохи був... Ну зрозуміло, Юрій Калитвинцев дав завдання: "Ось тут, ось так, ось так, ось тут поспостерігай за цим гравцем. Ти його мінятимеш". Звісно, це такий спаринг футбольний був. Дуже цікаво. Зрозуміло, там швидкості бракує, навичок футбольних бракує.
– Зате захисники суперників розбігаються.
– Ну вони так: трохи осторонь були. Я – так ближче до них, а вони від мене. Я думаю: "Так, нормально, чудово. Працює".
– Але прикольно, так?
– Дуже круто. Тим паче, я з ними провів майже тиждень збору.
– Невже? Навіть так?
– Так. Ми потренувалися з ними, побігали, лазня, спілкування... Тобто я побув із командою. І чудово зіграли. Здобули перемогу в цьому зимовому кубку. Часу не було. Я насправді розраховував на одну гру, а потім уже коли почалося – Геннадій Олександрович каже: "То, може, всі зіграємо?" Я кажу: "Блін, зараз не можу. Тим паче, у сина 2 лютого був день народження. І ми їхали з ним до Туреччини. Він навіть не знав, куди ми їдемо. Уже коли в аеропорт приїхали і сіли в літак приватний... Для малого завжди здивування: він постійно запитує: "Це твій літак?" – "Ні, сину, це не мій літак".
– Поки що – ні.
– Він каже: "Круто". Тобто для нього взагалі капець... День народження, дев'ять років, у Туреччині... Тим паче, він футболом у мене займається. Із хлопцями, футбольні команди, там багато футбольних команд... Він просто ходив і зачаровано на це все дивився.
– Ви дітям багато уваги приділяєте?
– Максимально, скільки можу. Тобто якщо в мене нічого немає, я можу просто ні сіло, ні впало... Ось у нас 20.00, наприклад. Там, спати вони лягають о 22.00. Я можу ці дві години по хаті влаштувати просто якийсь дебош, наздоганялки, утікалки, боротьбу, бій подушками, там, ще чимось, мучу їх, ну, там, лякаю, сховаюся десь, схоплю одного – другий починає його рятувати... Ну, і ось така у нас гра відбувається.
– Діти розуміють, хто їхній тато?
– Так. Зараз ще більше почали розуміти. Перші розмови дітей після перемоги... Я розмовляв із донькою – у неї дуже була велика претензія до Ентоні Джошуа: чому він бив нижче за пояс. Погане бачать одразу. І пацани теж кажуть: "Чого він нижче бив? Чого в потилицю бив?" Я говорю: "Я думаю, не спеціально". Вони розуміють. Молодший: сім років... Вони в Іспанії. Я приїхав. "Ходімо пройдемося". Я розумію, що йому показати треба: "Тато приїхав". Просто його там усі знають, у цій урбанізації. Він там такий маленький бос. Мені подобається, що він такий... Вони всі, загалом, такі: розкуті, товариські, не сором'язливі. Тобто я зі старшим сином їздив до Греції, на Афон ми з ним їздили. І він спілкується, тобто він ставить запитання: ось це, те, се. Тобто він не соромиться дізнатися про щось.
– Троє дітей – для вас це межа? Чи ви ще хочете?
– Ні, ще хочу. Дружину треба підготувати до цього. Узагалі мета відтоді, як я почав би планувати своє життя.
– Працювати над цим.
– Так, працювати над цим. У мене було, знову ж таки, бажання: хотілося п'ятьох. Велика сім'я. Для того, щоб відбувалося зростання українців і українок, треба щонайменше в сім'ї чотири дитини. Щонайменше троє, а то й четверо. Тобто двоє дітей замінюють тата і маму, один – приріст, а там далі... Ну хотілося б. Ось є троє. Діти готові: їм потрібні і сестра, і брат. Я також готовий. Я працюю в цьому напрямі. І я знаю, що жодних перешкод: знаєте, на кшталт "я зароблю – і народжу"... Усе херня. Можна трудитися і заробляти, і народжувати, і ростити. Бог дає дитину – дає і на дитину.
– Так.
– Головне – щоб голова у правильному напрямі працювала. І все.
Чи багата я людина? Дуже. Якщо ви маєте на увазі гроші, то вони в мене також є
– Про "я зароблю". Ви знаєте, напевно, не кожен розуміє, яка каторжна праця – бути таким спортсменом такого найвищого класу. Яка це каторга насправді, яка це підготовка, скільки це днів у тренуваннях виснажливих – на знос, – які, напевно, позначаються і на здоров'ї. Ви багата людина?
– Дуже. Якщо ви маєте на увазі гроші, то гроші теж є.
– Гарна відповідь.
– Але багатство – у моєму розумінні, це від слова "Бог" – "багатство". Я багатий. У мене є кохана дружина, діти, друзі, дім, робота, труднощі. Я не люблю скаржитися на життя. Дехто скаржиться на долю. Я просто в долю не вірю. Я не знаю, що це таке. Люди звертають свої речі на долю.
То ось у моєму розумінні, це і є багатство: коли ти можеш ходити... Ось ми зараз ідемо з вами, спілкуємося – ми дуже багаті.
– Безперечно.
– Тому що ми йдемо, спілкуємося, ми в Києві...
– Місто яке...
– Знаєте, як воно?.. Жадібний не той, кому мало, а в кого мало. Отож багатство по-різному всі визначають. Хтось – грошима, хтось – там, хтось – там.
– Ну, про матеріальне я запитаю. Не секрет, що багато спортсменів топкласу, коли отримують величезні гонорари чи то за поєдинки, чи то за перемоги за кордоном, намагаються якось піти трішки в якийсь офшор, кудись у Монако, не Монако. Але намагаються якось спрацювати. Ви показово завезли гроші в Україну і сплатили податки. Напевно, ви єдина людина. Я не бачив таких прикладів.
– Так точно. Ну, ще не заплатив. Бо там якийсь час має минути.
– Завели гроші в Україну.
– Так. Так.
– Ну, це приклад, який надихає, до речі, не лише спортсменів – усіх. Якщо Олександр Усик заводить гроші в Україну – отже, він вірить в Україну. Перше. Він хоче жити чесно і сплачувати податки – друге. На мою думку, це блискуче.
– А знаєте, тут нічого такого немає. Просто всі попередні поєдинки, які я боксував на інших територіях світу, – я сплачував податки там, де я боксую. Тобто вони автоматично забирають.
– Так. Так.
– Тут – у країні, де я боксував, – вона безподаткова, тобто там не треба було. І звісно... Я спілкувався і до того. Я запитував, як зробити так, щоб відсоток податків ішов не до іншої країни, а до моєї країни. Я ж ніби працюю там і все інше. Там, знову ж таки, потрібні якісь співдружні документи, ще щось. Юристи це все знають. Тобто ми над цим усім працюємо.
А тут у мене принципова позиція в бізнесі: усе світле, біле. Послухайте, мені здається, ось цей час інших справ – чорних – він трохи закінчується, бо люди хочуть виїхати кудись у Європу... Купити житло, заплатити за, там, яхту, хто працює, за ресторан, букінг, ще щось. А йому кажуть: "А де ти гроші взяв?"
– Звісно.
– А він не має відповіді, де він гроші взяв. Тому що він їх скомуніздив. І він думає: "Що ж мені робити?" Я не хочу так боятися. І крадені гроші не приносять задоволення.
– І щастя.
– І щастя. А от коли ти заробив... Мені більше подобається навіть не... Коли я близьким якісь подарунки роблю... Мені подобається це...
– Що ви даруєте? Ось дружині що ви даруєте?
– Годинник, діаманти, машину, квартиру. Я говорю: "Я весь твій. Забирай мене". Вона каже: "То я ж знаю. Я вже давно забрала". Я ще дружині коли дарую якісь подарунки, думаю: "Так, це ж іще може бути як інвестиція. Чудово".
Я хотів би спробувати себе в кіно
– Мине час – ви перестанете боксувати, перестанете грати навіть у футбол. Чим ви займатиметеся, ви знаєте?
– Я б у кіно хотів спробувати себе.
– Клас.
– Це одна з дитячих мрій: театральна...
– Невже? Навіть про театр думали?
– Так, я навіть ходив... У мене був піджак спеціальний. Не підеш же ти до театру у футболці чи светрі. Тобто в мене таке розуміння було: що не можна у светрі йти в театр. Це ж театр.
– Тобто ви любили в театр ходити?
– Я ходив.
– Сімферопольські, київські?
– Український. Зелений – чи якось – я не пам'ятаю – називався. Він у центрі міста у нас був: біля Радміну.
– Так. Так, звісно. Зелена будівля.
– Так. Ми його так у місті називали: "Зелений". Український театр, якщо мене не зраджує пам'ять.
– Так. Так.
– Мого кума мама грала в театрі. І в нас був балкончик. Я думаю: "Театр..." 18 чи 19 років мені було. Думаю: "Який може бути театр?" А ні, виявляється, там комедія була, там було дуже цікаво. Там було багато інтелігентних людей. Коли вони розмовляли, я просто спостерігав і дивився та слухав. Але ж вони говорять про розумне, про хороше, про якийсь бізнес – і ти просто отримуєш якісну інформацію. На дискотеці її неможливо одержати, якщо там неправильні люди. Так, я ходив. Мені це подобалося. У школі, коли я навчався, сценки якісь робили. Ну, подобалося це.
– Тобто ми теоретично можемо побачити вас у кіно.
– Можливо.
– Клас.
– Тобто документальне однозначно буде. А художнє якесь... Я взагалі насправді ще думаю про те, щоб віддати ту навичку, яку за цей час Господь допоміг мені зібрати. Віддати дітям українським. Я розумію, що тренерська діяльність аматорського боксу – це взагалі не про заробіток.
– Звісно.
– Це просто хобі, яким люди живуть.
– Про подвижництво.
– Це чисте подвижництво. Ось я дивлюся на тренерів старих, у літах уже, які тренують... І мій тренер перший – Лапін Сергій Юрійович – він у залі живе. Усі кошти, які він має, які він заробляє, – він у зал, у зал. Він там зробив кухню, він там готує, хлопці там їдять. Там у нього сауни, там лазні. Тобто все для цих хлопців. І його вже не змінити. Він уже такий є. Це його життя. "Де ти?" Він у залі. "Сергію Юрійовичу, може, відпочити кудись на три дні?" – "Ти шо? А пацани? А зал?" Усе, людина у залі.
У нас така система, Дмитре Іллічу, неправильна: у нас дуже багато зайвих людей у складі всього. Можна мінімізувати це, і троє людей зроблять більше, ніж 23, які нічого не роблять.
– Кого б ви хотіли зіграти в кіно?
– Якби мені попрацювати, потрудитися, знову ж таки, буде в мене завдання, я заглиблюся, подивлюся на себе у дзеркало – я б драму міг би зіграти.
– Позитивного героя чи негативного?
– Будь-кого.
– Навіть так?
– Так.
– І лиходія?
– Ну, лиходія – не знаю. Але міг би якогось божевільного. Щось із такими. От просто із закрученим якимось сценарієм. Але треба було б, мені здається, дуже постаратися. Але міг би лиходія, напевно, зіграти, але який не вбиває. Ну такого, нахабного якогось, на кшталт... От у нас, наприклад, Троєщини бояться всі: "От Троєщина, Троєщина..." Чудовий район Києва. Ну от якогось наглядача...
– За Троєщиною.
– Так, за Троєщиною. Я думаю, вдалося б.
– Хто з історичних персонажів вам привабливіший?
– Історичні?
– Так.
– Кінематографа чи загалом?
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Ні, загалом. Історичний персонаж: політик чи, може, спортсмен.
– Я нещодавно проклацував фільми. Я не дивлюся нове кіно, яке зараз. Ну не те що... Я за цим просто якось не стежу. Мені подобається чи я побачив, там, трейлер – я його подивлюся. А так – я винятково переглядаю старі фільми. Наприклад, я можу переглянути, там, "Гладіатора", фільми, там, 90-х: якісь там привиди. Воно не дуже страшне. І я нещодавно натрапив на фільм із Черчиллем. Але я його до цього дивився, а потім книгу прочитав про нього. І мені дуже він симпатизував у фільмі: як він поводився. Я розумію, що це на реальних подіях. У кіно допрацювали трохи для художнього, щоб це вигляд мало трохи привабливіший, але людина на той момент ухвалювала дуже важливі рішення.
– Так.
– Мені дуже він симпатизував.
– Якщо не кіно, то чим би ви займалися? Бізнес – так чи ні? Чи не ваше?
– Ну, вибірково. Ось так просто, щоб ось бізнес, бізнес, гроші, гроші, – узагалі не моє. Багато бабок, ще чогось, ще чогось... Я мінімально можу...
– Гречка, рибка...
– Гречка, рибка, зелені треба обов'язково, водичка – і мені просто багато не треба. Взуття у мене гарне є. Там на багато років вистачить. Отже, все нормально.
– Ви багато поїздили світом, бачили чимало країн, міст. А де найкраще жити, на вашу думку?
– Додому повертатися дуже добре. Удома добре жити.
– Додому – це до Києва, Сімферополя чи Чернігівської області?
– Це вся Україна. Я на території України коли перебуваю, я всюди почуваюся добре. Не важливо, у якому місті я. За територією, коли я їду, я розумію, що повернуся. А ось коли війна почалася, і ми виїжджали на підготовку, я розумів, скільки я готуватимуся – три місяці – і я повернуся. Але воно затяглося. І за ці пів року дуже сильно: ще більше – я зрозумів, що жодна інша країна світу...
– Де вам найбільше подобається відпочивати?
– Якщо не вдома у своєму саду, то це Іспанія, Мексика, Греція. Знову ж таки, не просто відпочинок: приїхати покупатися, лягти на лежаках – і все. Ходити, подивитися щось, поїсти місцеву їжу. Можливо, навіть вона гостра. На рафті десь покататися. Якщо там якісь джунглі, поїхати туди подивитися. Активно, активно хочеться.
На рибалку в океан їздити не хочу. Тому що були випадки потрапляння у шторм. І це важко, це нудить. І я кажу: "Ні, ні, пацани. У мене є озера. Там чудова риба, велика, гарна, там ловиться. А океан..."
Найкрутіший відпочинок, я вам зараз скажу, – це навіть не закордон. У Вишгороді є дім, Десна річка, одразу лазня, уся зелень, конюшинка, поле є і в теніс пограти, і в баскетбольчик. Ось це чудове місце для мене. Я їду туди з дітьми. Лазня, на гідроскутері покататися, посмажити шашличок, зробити шурпичку... Ось там просто карасиків посмажити на багатті.
– Як ви смачно розповідаєте...
– Моя компанія – це мої близькі й мої друзі, моя команда, яка зі мною – максимально. А ось такі, десь мандрувати, – звісно, це дружина, діти.
– Ми гуляємо Києвом, і до вас підходить дуже багато людей фотографуватися, потиснути руку. Усі вас люблять. Зупиняються машини, сигналять. Вам подобається ця увага і ця любов?
– Я вдячний за це. Не дуже подобається інколи. Знаєте коли? От іноді, там, хтось підійшов, якщо, там, черга: ти стоїш у черзі... Чомусь люди іноді... Знову ж таки, це, напевно, у нас десь у якомусь менталітеті сидить: коли підходить якась відома людина, обов'язково їй якийсь привілей має бути чи ще щось. Я вважаю, що ні. Якщо вона стоїть сама, вона стоїть. Усе. Коли починають занадто багато уваги, я якось так, недобре, почуваюся через це. А так, у принципі, я їм вдячний. Фотографуємося, спілкуємося з людьми. Знову ж таки, повернімося до того: "Дімо, іди сюди!" Ось такі люди. Я з ними іноді спілкуюся. І навіть із підвищеними тонами. Тобто: "Чому ти так поводишся?"
Траплялося, що у повсякденному житті доводилося застосовувати кулаки. Востаннє це було років 10 тому
– Кулаки в повсякденному житті ніколи не доводилося застосовувати?
– Доводилося.
– Ого. Невже?
– Так, доводилося.
– Як це?
– Ось так, щоб я вдарив людину по обличчю... Це було...
– Як Висоцький писав, "бить человека по лицу я с детства не могу".
– Так. То було давно, до речі. Але це було вимушено.
– Ну що була за ситуація?
– Слухайте, ми стояли біля McDonald's...
– У Києві?
– Так. На Хрещатику. Стояли, чекали на своє замовлення. Підійшли дівчата, і дуже голосно розмовляли. І ці дівчата дуже багато лихословили. Мій друг каже: "Дівчата, ви ж чудові створіння. Ви не маєте права матюкатися. Від вас має пахнути квітами". Ось він просто почав щось говорити. Там поруч двоє людей стояли. Обізвали його оленем і кажуть: "Ти шо, олень, базариш так на тьолок?" Слово саме... Він переді мною у стійку встав. Я його просто за руки взяв.
– Боксер?
– Я не знаю, хто він. Він божевільний. Я чекав узагалі на замовлення своє. Я схопив його за руки. Він так смикався руками – і я його ж рукою його вдарив. Ну потім він ще раз дістав. І все. (Сміються).
– Тобто це не ви – це його рука.
– Це його рука. А ось так просто, щоб це я бив, – так, були такі ситуації. Востаннє це було, я думаю, може років 10 тому.
– Ого. Після перемоги в олімпійському турнірі?
– Так.
– Ого. Олімпійський чемпіон застосував кулаки.
– Так. Ударив людину по обличчю. Велику причому. Дуже велику. Він такий здоровий був.
– Як це було?
– Я був в одному місці в українському місті, де стояв, спілкувався із дружиною свого друга. Ми ось так усі стояли і спілкувалися між собою. У них у компанії хтось дембельнувся: з армії прийшов. Він був у беретику, у тільнику. Поводилися дуже зухвало. І просто провокували, і стояли сміялися з нас, що ми спілкувалися. Ми із цією дівчиною ходили удвох на танці. Це в Чернігівській області було. А чоловік її – однокласник моєї сестри. Вони в одній школі. І ось ми спілкувалися. "Катюхо", – кажу, – "пам'ятаєш те, те?" – "Так!" А вона викладає танці для дітей. Ну і вони, там, почали обзиватися, поганими словами обзивати. Я кажу: "Треба йти звідси. Бо до добра це не доведе". І ми коли йшли, вони у відповідь позначили конкретно мене і обізвали дуже поганим словом. І я подумав, що якщо я зараз його не покараю, то він і далі робитиме дурниці.
– Свавілля, слухай.
– Авжеж.
– І що?
– Ну, дав йому по обличчю.
– Раз?
– Разу вистачило.
– Із правої, із лівої?
– Лівою. Лівий боковий.
– Що з ним було?
– Він же не сам був.
– Що з ним було?
– Нічого.
– Помер?
– Ні. Він сів. У нього стали ватяні ноги.
– Спочатку сів, потім помер (Сміються).
– Ні. Живий, дякувати богу. Вони мене потім іще шукали.
– Невже?
– Ага.
– Які сміливі люди...
– Наступного дня там, туди-сюди: можливо, у темряві вони щось не впізнали або ще щось. Нічого. Вони попросили вибачення. І ми потисли руки наступного дня.
– Так, є відчайдушні хлопці. Еге ж?
– Узагалі насправді спортсмен: боксер, – який у збірній, який розуміє свій рівень майстерності й хоче будувати свою кар'єру для високих досягнень, – він уникатиме всіх цих дурниць. Він не буде спеціально бити чи когось шукати, чи ще щось. Це все дурниці. Ось коли: "Ой, боксери побили!" Та побили дебіли, які називають себе боксерами. Що означає "боксер"? Якщо він пішов двічі в зал, він називає себе боксером? "Ой, там, боксери були. Вони ж займаються. Вони знають, куди бити". Навіть якщо знають, куди бити, вони однаково туди не б'ють, бо не відпрацьовують. Але стереотипи є стереотипи. Але це все дурниці.
– Ви сьогодні вже тренувалися?
– Ні, сьогодні не тренувався.
– Будете?
– Можливо, у лазню схожу.
– І все?
– Так.
– А вчора?
– Учора кардіо було.
– Ви бігали?
– Ні. Велосипед.
– Скільки ви на велосипеді? Це тренажер?
– Так, тренажер. У мене вдома і доріжка є, і велосипед. Дуже зручно, дуже добре. Не треба нікуди їхати, ні в який зал.
– Скільки у вас зараз вага?
– 99–98. Я вниз трохи пішов.
– Ви дійшли до 100?
– У мене було більше. Але, звісно, впала від тренувань.
– У якій вазі вам зручно?
– Ось зараз гарна вага, яка влаштовує мене. Легко, усе гаразд. У мене, у принципі, така вага і є моя щоденна. Це 98, 97,5. Тобто ось так: до 100. А природно, коли підготовка, мені доводиться їсти й набирати кілька кілограмів м'язової маси.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Ви любили завжди танцювати. Ви навіть займалися танцями колись у дитинстві. Гопак знаменитий весь світ бачив. Ви танцюєте зараз?
– Так, коли є можливість. Ось учора друзі були – ми у нас м'ясо смажили. Просто ввімкнули пісеньку на колоночки – і, там, якісь домашні танцюльки. Знаєте, воно ж народжується десь усередині. Народжується – видаєш. А коли близькі і друзі сидять, тим паче, їхати нікуди нікому не треба, знаєте, коли комендантський цей... Я кажу: "Кроваті для всіх є, усе нормально. Лягаєм вдома". І все...
– Полягали всі?
– Так, так, лягли, усе нормально.
– Пісні ви досі любите співати?
– Так.
– Що ви співаєте, як правило?
– У мене дуже часто грає в машині виключно український репертуар. "Дике Поле", Вакарчук: "Місто Марії", – ВВ... Там повторюються деякі пісні. Вакарчука багато, Yarmak є, якихось нових пісеньок. Коли в машині їду, музику, звісно, слухаю, і ще аудіокниги якісь слухаю. Тобто якісь історичні речі підтверджені, ще щось.
– Що ви самі під настрій можете заспівати?
– Гм...
– Ось коли вам добре.
– Я взагалі коли їду, і в мене гарний настрій, грає музика, я просто підспівую. Ось вона грає, і якщо я знаю слова... Або зробити якусь підтанцьовку чи якийсь жест. Коли вчора їхали до батька... Ну, просто їхали із другом, спілкувалися, розмовляли, потім я – бах! – пісеньку ввімкнув трохи голосніше – імпровізований за кермом, коли їхав, танець. Ну, їхали, слухали.
– Ось ми зараз гуляємо Києвом. Дощ іде такий: то менший, то більший. На вас зараз усі дивляться. Ви щось наважитеся заспівати? Куплетик якийсь.
– Пісеньку?
– Так.
– Ні. Зараз не наспівницький настрій.
– Не співає душа.
– Ні.
– Ви знаєте, якщо загадати щось у дощ – напевно здійсниться бажання. Я вам останнє запитання поставлю: ось про що ви зараз мрієте? Чого б ви найбільше в житті хотіли?
– Зараз?
– Так.
– Дуже хотілося б перемогти. Ну швидше, я маю на увазі. Це не так, щоб... Щоб зупинилася війна – і пішло відновлення. Це для нас усіх велике таке перетворення, як птах Фенікс згоряє. Ціна велика. Що дуже сумно – що це переродження дуже багато вартує. Життя, пам'яті... Будівлі ж – вони шо? Їх відновлюють. Люди йдуть. Від деяких людей іде впевненість, розуміння і взагалі сенс життя. І це ось. Але хай як прикро це звучить, але природа.
– Але ми прорвемося, проб'ємося?
– У нас, Дмитре Іллічу, я – знаєте що спостерігаю? Із фільмів, із казок, із якихось історій, з усього.
– У нас іншого виходу немає.
– Немає іншого виходу. Так завжди було.
– Начебто кінець, начебто все...
– Начебто кінець. Ні, ні, ні. Але ось у нас така річ, що нам треба... І Господь дає. Просто він не може одразу це все зробити. Він може, але ми цього не хочемо. І надто повільно йдемо. Знаєте, як кажуть: "По дорозі до Бога я не швидший за одноногого".
– Ви знаєте, я теж загадав бажання. І таке саме, як ви. І дивіться: дощ посилився.
– Чудово.
– І це свідчить про те, що все справдиться. Чи не так?
– Звісно. Звісно, усе справдиться.
– Дякую вам.
– Дмитре Іллічу...
– Дякую, дякую. Дай Боже.
– Дай Боже.
Відео: В гостях у Гордона / YouTube
