-1 Київ
Якщо мені зле, я весь час думаю: "Мені зле? В Україні он що... Їм набагато гірше. Ти не маєш права навіть думати так"
– Лаймо, доброго вечора. Радий вас побачити гарну, як завжди.
– Доброго вечора. Дякую.
– Перша думка в мене: чи могли ви уявити собі, стільки поїздивши Росією, що колись станеться ця моторошна трагедія? Причому це не лише українська трагедія, я вважаю. Це російська трагедія насамперед.
– Неможливо було це уявити. Можна лише сказати, що все, що сталося, – це занадто. Цього не те, що не можна було уявити – цього не можна було робити. І взагалі сьогодні, у XXI столітті, таке робити… Уявіть, що Франція воює, наприклад, із Німеччиною. Неможливо. А чому? Якщо вам потрібна земля – купуйте. Будь ласка. Ви купіть собі будинок, озеро... Жодної немає потреби сьогодні, тому що люди однакового достатку, однакового рівня ментальності. Я міркувала, чому там це неможливо, а з Росією було можливо. Потрібно бути однаковими. Це кам'яний вік для мене. Мені здається, те, що сталося, могло статися 100 років тому. І то – це було б погано.
– У житті буває такий день, який ділить усе на те, що було до того, і те, що відбувається після. Таким днем стало для десятків мільйонів українців 24 лютого 2022 року. Що ви відчули, коли дізналися, що почалася війна?
– Я наче оніміла. Я була не особливо у змозі реагувати. Я маю на увазі виходити в Instagram... Для мене це було неможливо з багатьох причин. Але це було так страшно... Щойно я оговталася, я одразу ж зателефонувала своєму музикантові. І те, що я виклала в Instagram... Я думала: "Головне – не можна плакати". Тому що я виплакалася, розмовляючи з ним. Вирішила його підтримати, а закінчилося тим, що він мене підтримував. І це мене просто вбило наповал. І я думала: "Аби не заплакати". А потім дивилася в Instagram, думаю: "Який фальшивий вигляд це мало..." Хотілося вдати, що я типу дуже сильна. І просто зупинити війну: "Не стріляйте..." А це взагалі не про це. Це агресивні дії Росії проти України. Це не те що "не стріляйте". Сьогодні вже просто смішно це згадувати. Не можна було уявити, що таке взагалі станеться... І я досі не можу звикнути до того, що це відбувається. Знаєте, що в мене зараз з'явилося? Якщо мені зле, я весь час думаю: "Мені зле? В Україні он що". У мене були якісь процедури. "Не смій боятися, Лаймо! В Україні зараз таке... Їм набагато гірше. Ти не маєш права навіть думати. Навіть не бійся". І хай які я робила процедури неприємні, я весь час собі казала: "Там набагато гірше. Не бійся". Як зле вам зараз – це не можна уявити. Ми не могли. Я завжди говорила: "Ми прожили таке довге життя, і не було війни". А ось тобі, будь ласка.
– Пам'ятаєте, за часів Брежнєва говорили: "Аби не було війни"?
– Так. І це вже стало начебто смішно. Тому що, ну, не могло бути...
– "Яка війна?"
– Так. "Який божевільний це робитиме? Коли така зброя божевільна, – хто це робитиме?" Ні, виявляється, можуть. І я навіть думаю, що вони не турбуються, що знищують людей, знищують тварин, знищують птахів, знищують Чорне море, знищують повітря, клімат змінюється... Ну хоч щось має на людину подіяти, мені так здається. Хтось любить, знаєш, рибок, хтось любить пташок, хтось хоче свіжим повітрям дихати, хтось не хоче, щоб змінювався клімат... Ні, ні, це не зупиняє. Ми думали, що найгірший час – це пандемія. Ні, буває гірше.
– Сьогодні багато лідерів європейських країн і просто європейці говорять: "Ми розуміли, коли ця орда на вас пішла, ну, протримаєтеся три дні, ну, протримаєтеся тиждень. Ну, щонайбільше місяць. Але боротися з ними неможливо. Їх он скільки! 140 млн, ядерна країна, напівбожевільні полки війська... Як ви протрималися? Це диво якесь". Ви протягом першого дня-двох вірили, що Україна може вистояти, чи ви розуміли, що шансів немає?
– Мені навіть на думку не спадало, що несправедливість може перемогти. Зараз ви запитали – і я вважаю, що мені таке не спадало жодної миті на думку. Тому що нас учили, що добро перемагає. А інакше й не може бути. І сьогодні коли слухаєш, то не віриш своїм вухам, бо має вигляд, ніби люди збожеволіли: вони все перевернули, і ще Україна винна. І ще не хоче домовлятися, і ще чогось вона не хоче. "Бач яка!" Я не розумію, що відбувається з головами людей. Я давала кілька інтерв'ю, читаю коментарі й думаю: "У мене навіть немає коментарів, на які я могла б відповісти". Тому що вони говорять якесь божевілля. Відповідати немає кому, вони не чують... Вони думають, що я просто проти Росії. Річ же не в Росії. Річ в агресії, яку скоїла Росія, напавши на Україну. Увесь час я кажу те саме: Росія напала на Україну. У цьому річ. Але я не знаю: якщо я проїжджатиму машиною, і слабкого ображатимуть, мені здається, кожна нормальна людина зупиниться й допомагатиме йому. І тому Україні треба допомагати. Я навіть не знаю, як ви все терпите. Тому що ми не можемо нічого вдіяти. Я не можу так допомогти, щоб усе це закінчилося, щоб люди не плакали, щоб не було стільки ненависті. Ну, я просто уявляю, що, якби на мене напали, я б, напевно, ще гірше вела б... Набагато гірше. Як ви терпите все це, я не знаю. Бажаю терпіння й сил, удачі, здоров'я, перемоги. Зло не може перемогти.
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– Ви сказали "зло не може перемогти"... Я колись зовсім юним прийшов на інтерв'ю... Ви пам'ятаєте, у Радянському Союзі був чудовий актор і режисер Ролан Биков?
– Так, звичайно.
– Приголомшливий, мудрий чоловік, народився в Києві. І він мені каже: "Як ти думаєш? Що перемагає завжди – добро чи зло?" Я кажу: "Звичайно, добро". – "Ні. Перемагає зло. А в чому, незважаючи на перемогу зла, перемога добра?" Я кажу: "Не знаю". – "У тому, що воно залишається добром". Він сказав, що не завжди, на жаль, добро перемагає зло і не завжди справедливість тріумфує. Ось у чому біда головна. Іноді ця нахабна сила домінує.
– Мені здається, що не сьогодні-завтра, колись однаково повертається... Я просто не робила нікому погано ніколи. Але кілька добрих вчинків було в моєму житті. І ви знаєте, якась лінія вибудовується – і це мені повертається. Але ще я помітила: не дай боже, подумати тільки про когось не дуже добре – до мене обов'язково це повертається, і я теж це відчую. Тому, я думаю, якщо пофілософствувати трохи, то добро однаково переможе. Просто, розумієте, скільки страждань вам треба витерпіти? Ви вже ніби програли через те, що страждаєте. Але зрештою однаково добро переможе.
– Ви з Путіним особисто знайомі?
– Ми не браталися. Але знайомі, так.
– Як ви зустрічалися? Як це було?
– Це були концерти, були якісь маленькі виступи, де ти близько перебуваєш: Новий рік, щось таке. Але хіба можна було? Він може бути дуже чарівною людиною, якщо хоче.
– Я хотів запитати: яке враження він справляє під час спілкування безпосереднього?
– Гарне. Мабуть, якщо хоче. Я не знаю, який він буває зі своїми підлеглими, але може залишити враження. Ну, ми всі можемо залишити враження. І що тепер? Ми тепер бачимо, хто є хто і що відбувається. Ой, я навіть так не можу говорити, але мені здається, що щось сталося під час пандемії. У мене є знайомі, які під час пандемії просто впали в таку депресію, що довелося виходити з неї за допомогою лікарів. І мені здається, незважаючи на те, що відбувається сьогодні: уже всі їздять, літають, а Володимир Володимирович однаково... Довгий стіл. І наскільки ми чуємо всілякі в інтернеті розповіді, що кожна людина, яка з ним зустрічається, має бути в карантині 40 днів. Ви знаєте, що вже весь світ забув про це? А з ним і далі. Дуже страшно, що, можливо, уже не він вирішує все. Таке ж може бути. І це ще страшніше.
– Багато українців вважає, що головне джерело наших бід – це Путін. Я б ширше подивився: Путін і російський народ. Тому що Путін дорівнює російському народу, а російський народ дорівнює Путіну. Погляньте, як вони підтримують цю агресію, як вони кричать: "Бий їх, знищуй їх!" – як вони радіють, коли російські ракети бомблять наші міста й убивають дітей, старих... Мимоволі робиш екскурси в історію. Вам у Латвії добре відомо те, про що я зараз скажу: як у вільну країну увійшли радянські танки із червоними зірками, як за ними прийшли енкаведисти, що вони коїли з народом, як росіяни приїхали, як змінилося життя... Тут же у пам'яті це все лишилося.
– Ну, це як із генами передається.
– Так.
– Цей страх передається з генами. Наші батьки завжди хотіли нас зберегти. Моя мама ж була молодою жінкою, коли була війна, але в ній однаково цей страх був. Вона боялася сказати, що я хрещена. Вона багато чого від мене приховувала. Потім вона розповіла багато чого. Але ось цей страх... І сьогодні, коли я дивлюся, що відбувається з росіянами, – у них теж начебто цей страх повернувся. Напевно, щось не те зробили у 90-х, не доробили до кінця...
– Не доробили, так.
– Так, на жаль.
– І в підсумку вони стали недоробленими.
– Доля. Але шкода лише, що вам доводиться це на собі відчувати. Дуже сумно.
– Я хочу подякувати вам за вашу позицію. За те, що ви дуже чітко й одразу визначилися, за те, що ви свій достаток, гроші, які заробляли в Росії, легко принесли в жертву і переконання і справедливість усередині вас перемогли комфорт, гроші.
– Це ж важливіше.
– Звичайно. Але це мало хто розуміє. Пам'ятаєте, як Вахтанг Костянтинович покійний, велика людина, 2008 року...
– Уперто він гнув своє. Як совість йому підказувала – так він себе й поводив. Він не міг пробачити війну у Грузії.
Свої перші великі гроші – 100 тис. – я заробила 1989-го в Японії. І жодного стосунку до Росії не мала
– Він сказав мені тоді: "Ноги моєї там не буде, поки вони не повернуть усе, що вкрали у Грузії". І він слова дотримався. Він утратив гроші. Він міг усе життя їздити Росією і горя не знати. Втратив купу грошей, втратив статки, комфорт, але він був щасливою людиною до кінця своїх днів. Чого не скажеш про більшість артистів. До речі, і грузинських артистів також. Ми товаришували з Вахтангом Костянтиновичем. Пам'ятаю, ми вночі в Батумі сидимо, 80 років йому. І я кажу: "Ну як так? Вони ж співають там. Ви – ні, а вони – так". Він каже: "Не чіпай їх. Артисти".
– Знаєш, мені здається, дійсно артисти. Якось я думала: "А де я була вісім років?" Усі кажуть: "Де ви були вісім років?" Де я була вісім років? Але потім я почала гортати свій Instagram, дивлюся: я вже з 2015 року почала концерти давати здебільшого в Україні.
– Так.
– Сама не розуміючи. У Крим я знала, що не поїду. Ну і гаразд, поставила крапку. Далі мене запрошують в Україну один раз, другий, третій... І я вже весь час в Україні. Це все відбувається підсвідомо. Як гарно сказав один мій друг... Я йому кажу: "Уявляєш? Я, напевно, не цікавилася політикою". І це, мабуть, завдяки Радянському Союзу. Тому що ми не вірили, що говорили по телевізору. Сміялися просто. Я пам'ятаю, Брежнєв помер, а в нас репетиція. І до нас забігли – і кажуть: "Ви що! Брежнєв помер, а ви репетируєте". А ми – ха-ха-ха! Ми не вірили всьому, не шанували.
– Jūras pērle?
– Так, Jūras pērle. Не шанували все це. Була грузинська війна, була чеченська. Щоразу був жах для мене, безсонні ночі... Так, вони були. А далі що? Чому я не реагувала? А він каже: "Знаєш, як у Греції називали людей, які не цікавляться політикою? Ідіотами". І звідти, з Греції, пішло це слово. Щоправда, я була ідіоткою. І зараз, мені здається, у багатьох людей відкрилося те, про що ми ніколи раніше не думали. Ти починаєш думати ширше, починаєш думати глибше, починаєш розуміти, що відбувається, чому так відбувається. Ми ж раніше про це не думали. Нігті нафарбували, костюмчик одягли... А перші, напевно, пів року, та й досі вбиратися не хочеться. Навіть на концерт виходити ошатною не можеш. Я не розумію, що це. Щось усередині. Навіть нігті фарбувати не хотілося довгий час. Просто змушуєш себе, змушуєш. Не маєш права здаватися. Ось, до речі, Дімо, що з російською мовою? Твоє враження.
– Моє враження дуже просте: російської мови не приватизував Путін і не приватизувала Росія. Це частина світової культури, засіб... А що таке мова? Засіб отримання інформації і засіб спілкування. Усе. Не треба перебільшувати
– Так. Мені здається, це начебто, знаєш, на зло. Мені всі пишуть: "Ой, ну розмовляй латиською. Що ти російською?" Мені хочеться сказати: "Яке твоє діло? Я з тобою взагалі не розмовляю".
– Демократія.
– Просто не розмовляю. Я розмовляю з тими, хто здатний чути, з тими, кого я поважаю і хто поважає мене. А якою мовою – а яке ваше діло? Якою хочу, такою розмовляю.
– Демократія.
– Так, саме так (сміється). Але вам, мабуть, важко.
– Ні, нам дуже легко. Ми розмовляємо, якою мовою хочемо. Ми розмовляємо українською, російською. Шкода, що я не розмовляю англійською. І китайською було б непогано. Засіб отримання інформації, засіб спілкування. І я вважаю, що російська мова – це не мова того бидла, яке до нас прийшло вбивати нас.
– Так, вони пишуть усі з граматичними помилками. Знаєш, щойно читаєш – одразу граматичні помилки. Це ж не може бути збігом.
– А як вони спілкуються? Ці розшифрування розмов і прослуховування. Як вони спілкуються зі своїми матерями, дружинами, дітьми, із якими матюками...
– Так, я чула кілька.
– Який жах...
– Жахливо.
– Ми заговорили про артистів. Найрозумніші одразу поїхали. Встали – і поїхали. І Алла Борисівна, і Максим Галкін.
– Розумієш, як вони кажуть? "Ой, утекли..." Ні, не втекли. Куди хотіли, туди поїхали. У цьому є впертість. І мені вона дуже симпатична. Я кажу те, що думаю, я куди хочу, туди їду. І в цьому є впертість, у цьому є свобода.
– Свобода.
– Так. Це почуття не можна втрачати, не можна піддаватися: "Якщо я поїду, вони подумають... А якщо вони подумають..." Та нехай вони думають, що хочуть.
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– Максим Галкін...
– Максим – розумник. Було інтерв'ю в мене з Ксюшею Собчак. Вона виставила нещодавно. Я пообіцяла собі: ніколи не давати інтерв'ю, щоб його нарізали. Тому що губиться нитка, губиться відповідь. Ксюша запитала в мене: "Лаймо, як ти бачиш, як можна росіянам з українцями починати?.. Ну, не дружити – узагалі терпіти одне одного". І це вона вирізала. Її запитання було. І моя відповідь була, що я вважаю, що це буде нескоро, мені так здається, що потрібно буде стати на коліна, попросити вибачення. І це має зробити така, як Максим Галкін, людина, яка була справедлива із самого початку.
Вони засуджують Аллу, Максима. Але це люди, як і багато хто, які поїхали, які втратили багато чого. Вони покинули свій дім, покинули свій побут. Отже, вони це зробили не через зиск, а через позицію. А решта думає: "Тепер вони поїхали... Ми годували вас". Кого хто годував? Усі заробляли самі, тяжко працювали. І одержували дуже мало. І весь час у них якась ідея... А я, наприклад, свої перші великі гроші, які я одержала в 90-х... Навіть не в 90-х, а 1989-го. Це було в Японії. Мої перші 100 тис. я заробила в Японії. І жодного стосунку до Росії не мала. Я остання почала працювати, коли з'явилися кооперативи. Люди працювали вже від кооперативів, а я ще, наївна, працювала від філармонії. Тому я пізніше за всіх зрозуміла, що час змінився. Не вірила, мабуть. Але я і в Америці була також у цей час, тому багато чого втратила. Мені ніхто не може пробачити, що я лаю Радянський Союз. Вони не можуть мені пробачити. А що доброго було?
– Що доброго?
– Окрім того, що ті, хто шкодує, були молодими. Не було жодної свободи слова... У тебе не могло бути свого дому, своєї землі... Ти весь час жив на подачках. "70 руб. ми тобі даємо". Але водночас мені багато хто говорить: "Але ми все ж жили краще, ніж зараз". Ну, люди, які старші, звичайно. Вони й далі це говорять. А чим вони жили краще, ніж зараз? Я не знаю. Напевно, безоплатна медицина. Хай вона була... Знаєте, ногою свердлили зуб, ногою тисли, але так, вона була. Усе було набагато слабшим. Людей у 50 років уже вважали…
– Старими.
– Так, старими. Сьогодні ми можемо піти в аптеку й купити нормальні ліки. Ми ж відставали від Заходу, а тепер ми рівно йдемо. Може, завдяки Радянському Союзу ми ще не можемо очухатися. Тому що ми були у Радянському Союзі й відстали від світу. Та що там казати? Усі, хто вперше виїжджали, із відкритими ротами стояли біля вітрин, нічого не розуміли, куди що натискати.
– На ковбасу дивилися.
– Ми були відсталими. І головне – одразу на Заході впізнавали, що ти з Радянського Союзу. Як? Люди були налякані, соромилися, боялися. Не було цієї свободи: "Я – людина світу". Ну що доброго в цьому? Мені здається, добрим було лише те, що ми були молодими, ми спілкувалися, бо робити більше не було чого. Ми дуже багато спілкувалися. Це єдиний плюс радянського часу, як на мене.
– Повертаючись до Максима Галкіна... Адже він був у повному шоколаді. Програма своя на центральному каналі, концерти. Встав з Аллою Борисівною, узяв дітей – і поїхав. І, ви знаєте, говорячи про справедливість... Здавалося, мусив втратити, мусив стати жебраком, бідним, нещасним. А він по всьому світу їздить, повні аншлаги і грошей ще більше, напевно, ніж у Росії.
– Так. Йому дорікають, "у якому залі вони працюють". І мені те саме писали. Напевно, мало хто об'їздив усю Росію. Вони думають, що в кожному місті в Росії – Кремлівський палац з'їздів. Ні, там жахливі зали. Скільки разів я показувала, як треба підмітати підлогу... Бо в мене танцюристи. Ми не могли виходити на сцену, бо вона була брудна. Ці лаштунки, усі в пилюці десятиліттями... У нас була шкідлива професія. Тому що багато бруду. Скільки було жартів про те, як шукають, де розетка, де вмикати світло... Пам'ятаєш, Задорнов багато жартував, як він у шафі раптом побачив умикач світла? Скільки жартів було щодо цього... Оце було в Росії. А тепер, повірте, хай куди він зайде, у будь-який готель – кожен із них кращий. Тому тепер він їздить західними країнами з чудовими умовами. Він нічого не втратив.
– Він лише надбав.
– Окрім розчарування. Найжахливіше розчарування має бути. Я не можу за нього казати. Я від себе. У мене страшне розчарування. Я думала, що люди добріші, я думала, що ніколи не почую стільки злості. Я вже не кажу про те, що не могла уявити, що хтось на когось нападатиме, що Росія нападе на Україну... Це відчуття, напевно, болю, розчарування – мабуть, воно має бути. Я так вважаю.
Мені пишуть: "Ой, вона вже втратила глузд! Що вона говорить?" А багато розуму не треба, щоб розуміти, що вбивати – погано. Можеш бути повним ідіотом, але розуміти, що вбивати – погано
– Я дуже любив дивитися в Максима в Instagram, коли вони з Аллою Борисівною були в Юрмалі, і ви дуріли з нею. Це було неймовірно.
– "Дами дзюн" (сміється).
– Ви приїхали на гастролі в Ізраїль, і вони прийшли на ваш концерт у Тель-Авіві. Так?
– Так.
– Ви спілкувалися? Яким було спілкування?
– Звісно. Я була вдома. І ми на концерті, після концерту й наступного дня знову. Авжеж, ми спілкувалися.
– Як Алла Борисівна? Що вона говорить?
– Ну як? Я не можу розповідати, ніби я пліткарка.
– Розумію.
– Тому можу сказати тільки, що вона має чудовий вигляд. Очевидно, сонце південне й усе це… Дітки чудові. Загалом, усе чудово. Просто знімати "Дами дзюн" не хочеться. Я думала, що зараз зустрінемося – а раптом захочеться. Не захотілося.
– Ви поспівали з нею трошки?
– Ні, ми не співали. І співати не хочеться. Сумно. Хочеться, щоб цей час скоріше закінчився. Я хочу, щоб це закінчилося.
– Є багато зірок першої величини, наших із вами спільних друзів, які просто тихо зникли. І правильно зробили. Якщо не можеш сказати щось проти й не хочеш говорити "за", – зникни. Я не називаю навіть прізвищ, не хочу їх підставити в жодному разі. Вони живуть у своє задоволення й не мають стосунку до паскудства, яке оточує всіх інших. А є третя категорія ваших колег, які радо підтримують цю вакханалію. Ілля Рєзник... Ну старий дурень. Йому 85 років виповнилося. Що тобі треба? Ну чого ти туди лізеш? Чого ти пісні пишеш, які оспівують агресію Росії, війну? Це жах. Це або старечий маразм, або дурість.
– Знаєш, річ не у віці.
– (Сміється).
– Ти в будь-якому віці можеш бути справедливим. Це мені теж пишуть: "Ой, вона вже втратила глузд! Що вона говорить?" А багато розуму не треба, щоб розуміти, що вбивати – погано. Узагалі не треба бути розумним. Можеш бути повним ідіотом, але розуміти, що вбивати – погано. Цього досить. Тому зараз, якщо Ілюша... Я не знаю, що він. Я не дивлюся телебачення.
– І слава богу.
– Так. Я не можу змусити себе. І не намагаюся. І потім, у Латвії я дивлюся лише Euronews. А все інше – в інтернеті. І робити якусь кар'єру... Знаєш, у чому привілей віку? Ти можеш говорити все, що думаєш. Коли ти молодий, ти не можеш говорити про все, що думаєш, бо в тебе все життя попереду. Ти маєш думати про репутацію. І ти завжди можеш щось виправити. А коли тобі вже більше років, наприклад, як мені, я своєї репутації вже не виправлю. Я маю бути такою, якою я була завжди. Я подивилася, про що ми говорили 2016 року, 2007-го. Я також можу зараз сказати. Так легко не брехати, так легко бути чесним... І зовсім не соромно. Знаєш, що цікаво? Як люди плутають любов до своєї країни. Вони вважають, що ті, які критикують, не люблять країни. У них серце болить, душа – вони говорять. А ті, хто мовчить і ще злиться на тих, які хочуть, щоб було краще, – вони... Я нічого більше не розумію, я тобі скажу так. Я думала, що всі думають, як я. Виявляється, ми зовсім різні люди. Хтось трохи посередині. Знаєш, ніхто не має бути героєм. Ми ж цього не вимагаємо. Тому вимагати нічого. Але бути людиною, бути пристойною... Я любила звірят більше, ніж людей, – а зараз ще більше люблю їх. Тому що тільки люди можуть таке паскудство робити. Лише люди. І голова є, і те є, і це є, а вчиняти погано можуть лише люди.
– Повертаючись до Іллі Рєзника... Він мені розповідав багато й часто, яку роль він відіграв у вашій творчій біографії.
– Він відіграв, відіграв.
– Як він вам допоміг... Усе приймаємо. Якби ви сьогодні з ним зустрілися, сіли б удвох, і він би вам повторив усе, що він говорить стосовно України, щодо війни...
– Я не чула, що він говорить. Що він говорить?
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– Він оспівує війну, оспівує те, що Крим російський, "слава богу, що так сталося". Усі ці останні вісім років. А зараз він узагалі пісню написав.
– Бачиш, як відбувається цікаво... А в моїй пам'яті – у Петербурзі, після війни... Він дуже сумно про це колись говорив. Людина на своїй шкурі має відчути весь біль. Не можна уявити, як це погано, – невже треба самому випробувати? Він же розповідав, якщо я чогось не плутаю... По-моєму, у нього навіть вірші були... Він засуджував війну 40 років тому, 30. А що зараз трапилося? Він же не може хотіти сподобатися поганій людині. Я б ніколи не хотіла сподобатися поганій людині.
– Як вам здається, російські зірки, які відкрито підтримують війну... Один полюс – наприклад, Расторгуєв, Газманов. Інший полюс – Басков, Кіркоров. Я розумію, що різні причини. Хтось за великі гроші, хтось через дурість, хтось із переконань, можливо. Як ви думаєте, чому це відбувається? Чому люди підтримують зло, несправедливість?
– Мені здається, що спочатку не зрозуміли, потім загралися, а потім уже нема куди подітися. Іншого пояснення я не маю. Не розуміли, що відбувається, а потім злякалися, а потім розгубилися.
– Як співав Булат Шалвович Окуджава: "Лишь бы кто-то в тишине не заигрался. Эх, не зря нам этот век, сынок, достался".
– Так. Ось мені здається, що це воно.
– Лаймо, яке ставлення до росіян, до Росії в Латвії зараз?
– Ну, ви ж знаєте все. У нас заборонено в'їзд... Просто ми не хочемо ні під яким соусом, щоб хтось приїжджав і починав розгойдувати ситуацію. Це було у 90-х. Те саме було з Литвою. У нас є досвід. Тому мені здається спочатку, що це, мабуть, несправедливо. Якщо людина тікає, хочеться відчинити двері і сховати її. Правильно? Це нормальне почуття, нормальне бажання. Але коли ти думаєш, що разом із ними побіжать, можливо, із зовсім іншими намірами люди, то, напевно, державі треба думати про своїх жителів і вчиняти, можливо, не так гарно, але щоб їх захистити. Тому я не знаю що правильно, а що неправильно. Ми такі недосвідчені... Особливо артисти, музиканти. Вони наївні, вони хочуть вірити в добре. Ми не готові вірити в погане, у зло. Я принаймні не готова. Мені здається: "Треба було вчинити по-людськи". А потім минає час – і думаєш: "Виявляється, ось що мали на увазі". Ну, я про 90-ті.
– Так, так.
– Якби ми з Раймондом Паулсом тоді не сиділи в готелі "Рідзена", не бачили, як стріляють омонівці трасувальними кулями, я б, напевно, довше думала, що можна комусь вірити. А тепер я не вірю.
– Це ж у вас було на очах.
– Так, це ми бачили. Потім уже по телевізору показували, як падають люди в парку… Їх розстрілює хтось, якісь чоловічки. І тоді ми дізналися, що бувають такі провокації.
– Як Раймонд Волдемарович?
– А... (Сміється). Ні, не можу розповісти. Він, як завжди, з гумором відповідає. Я йому кажу: "Раймонде, треба ж виступити в мене на фестивалі". – "Лаймо, ти хочеш, щоб я… просто на сцені?" Раймонд робить лише те, що він хоче. Це також привілей віку.
– Свобода.
– Так. Ти не можеш розмінювати себе на якісь концерти, кудись їхати. Він хоче один концерт робити – він робить один. Хоче – у театрі виступить. До речі, я завтра йду на його спектакль "Чоловік у найкращих роках". Вони удвох з артистом роблять. Завтра передам від вас привіт.
– Скільки років йому вже?
– Хочеться одразу сказати: чоловік має вигляд на стільки, наскільки він почувається. 80 із гаком.
– Він добре почувається?
– Так, добре. Артист завжди добре почувається. З того моменту, як ти погано почуваєшся, – ти закінчив свою діяльність.
– Ви втратили російський ринок. Ви стали набагато бідніша?
– Та мені начхати. Я його й не мала. Хто це вигадав? Хтось мені пише: "Лаймо, якби ви російською не співали..." Перший мій виступ на "Первом канале" союзного телебачення був "Мухомори" латиською мовою. І з цієї миті про мене всі дізналися. Мене запрошували – я виступала. Я нікому не нав'язувалася. Я взагалі хотіла бути лікарем. Якщо я виступаю, це настільки для мене серйозно, з такою глибокою повагою до публіки… Я ніколи не співатиму під фонограму, я знаю всі закони сцени. Я це говорю, говорила й говоритиму. Поки я виходжу на сцену, я любитиму свою публіку, я її поважатиму й робитиму все найкраще, що я можу зробити. Тому ніхто мене на руках не виносив і не заносив. Мене запрошували – я їздила. Багато дуже їздила тоді, коли ми працювали у філармонії. Тому що була норма: ти маєш їздити 17 концертів на місяць обов'язково. Хочеш, не хочеш. І їздиш по всьому Радянському Союзу. Не так, як Максим зараз їздить: Париж, Лондон, Нью-Йорк... Ми їздили... Було таке місто Бєлорєченськ. Я його пам'ятаю тільки тому, що там був чудовий виноград. Їздили різними містами. Тому що філармонія мала працювати всюди, усю країну забезпечити культурою (сміється). Тож ми не просто так гроші отримували. Щоправда, дуже малі, але отримували.
– Я вважаю, що ви не впоралися зі своєю роллю. Їздили, їздили, забезпечували культурою... Нічого не вийшло.
– Не допомогло (сміється). Це правда. У мене був найкращий концерт, дуже складний, у стилі танго. Алла Сігалова ставила номери. Це так складно... Здається, що ти стоїш, а в цей час у тебе все перекручено, і ще треба співати. І коли ми працювали, приходили з Большого театру балетні дівчатка, хлопчики. Вони сиділи в ямі, дивилися й говорили: "Ой, Лайма..." Не мені вони говорили, але: "Хіба наш Большой? Ось Большой!" А в нас була чудова декорація, дуже серйозно ми працювали. До 11-ї вечора кілька місяців ми готували концерт. У мене була проблема зі зв'язками, тому що було багато роботи, і я надірвала зв'язки. Тому приходила лікарка з Большого театру й заливала на зв'язки...
Хто не знав, що в Росії фашисти? У 90-х у мене був музикант вірменського походження. І він постійно збирав гроші на машину. Казав: "Я боюся в метро їхати". Його били
– Уколи.
– Так. І на зв'язки заливала преднізолон. І кожен концерт вона дивилася, заливала й дивилася. Потім у перерві знову заливала в горло ліки. І весь час плакала. Я кажу: "Чому ви плачете?" – "Від щастя". Ось такий був концерт. Узагалі, усе, що стосується нашої професії, ти не можеш виміряти. Спортсменам чудово. Дивишся – ось поле... Як ти розберешся з музикантами, зі співаками? Лише професіонали можуть сказати. І раптом у якомусь одному місті в Росії в мене пресконференція... А я відпрацювала – як у Москві. Так само відпрацювала, з такою самою віддачею. І сиджу така втомлена, думаю: "Людям хоча б задоволення принесла". І мені журналістка каже: "А як ви доведете, що це добре?" Ну, як ми доведемо? Як ви доведете, що Жванецький – геній? Як ви доведете, що в Максима Галкіна з почуттям гумору все гаразд? Як ви доведете, Симоньян – це ну ніяк?
– Ви сказали нещодавно, що добре було б, щоб Максим Галкін став президентом Росії.
– Хіба ні? Це було б чудово. Усі думають, що людина народилася бути президентом. Скільки разів кажуть: "А хто, якщо не Путін?" А ким Путін був до того, як став президентом? Він також кимось був.
– Працівником культури.
– Зовсім не народився президентом.
– Працівником культури у Дрездені. Він із вашої галузі.
– Ну от. Наша людина. А що накоїв... А Максим – людина, яка знає кілька мов, розумник, начитаний, освічений, сім'янин, який справді чудово ставиться до своїх дітей. І подивіться на цих дітей. Я якось прийшла до них улітку в гості. І тут діти ввімкнулися. Гаррі й Лізочка вирішили нас розважити. Гаррік почав говорити про машини з Андрієм, а Лізочка мені загадки загадувати. І це все було дуже делікатно, ненав'язливо... Сім'янин, прекрасний батько, розумник, знає мови, з доброї родини... Що ви ще хочете? Чим він не президент? Дуже навіть президент. Просто у Ксюші вийшло так, що я раптом ні з того ні з сього закричала, що він буде президентом. А насправді було запитання, і я відповідала на нього. Коли розмова триває 2,5 години, звісно, людина, яка тебе нарізає, до цього так не ставиться, як, наприклад, я, коли говорю з вами. Хоча я теж нарізала б добре.
– А я не нарізав би.
– Узагалі. Правильно. Такий ти є. Люди мають бачити тебе справжнім.
– Як вам здається, яке майбутнє в нинішнього російського президента, який згодом передасть кермо влади Максимові Галкіну?
– (Сміється) Так хочеться бути наївною, дурненькою, хочеться говорити про дива, про те, що напевно президент одумається, зрозуміє, що він не мав рації, що він буде сильним і скаже: "Вибачте, я не мав рації"... Ну, а що? Таке буває. І неважливо, як він відповість за це. Йому доведеться відповісти... Навальний герой, можливо. Люди такими можуть бути. Можливо, і Путін буде героєм. А раптом? Було б гарно. Хочеться так наївно міркувати.
– Так, але так не буде.
– А раптом буде? Треба думати про хороше – тоді буде добре. Як закінчити цю війну? Усі пропонують мирні переговори. Дуже просто: [росіяни], візьміть усю зброю – і йдіть. Війну закінчено. Вийдіть із мого дому... Мені весь час хочеться переносити це все на мале. До мене прийшли грабіжники, усе зламали, усе розбили, убили, а мені треба з ними переговори тепер вести, і я ще винна?
– Тому що ви хотіли напасти на їхній дім. Вони запобігли вашим намірам. Вони напали на вас, бо ви збиралися.
– Як це може спасти на думку? Можеш мені сказати? Як можна подумати, що маленька моська йтиме на слона? Ну, хто в це повірить?
– А у хворій голові може бути що завгодно. Коли голови хворі, куди подітися?
– Я навіть не вірю, що хтось так думає. Нападе Україна... Я була в Україні. Там було все гаразд. Ми проїхали всю Україну. Почали вони з того, що, отже, "фашисти". У мене колектив увесь говорив російською. Ну, не весь. Половина. Ніхто нікому слова не сказав. Ми проїхали всю Україну. Усе добре, красиво. На кожній стояночці автомобільній смачна їжа, прекрасні люди, які стараються, працюють, свої садочки... Коли це почалося, думаю: "Усе те, що ми проїжджали, – це зараз розбито". Як це може спасти на думку? Як можна цього бажати?
– У Латвії – "фашисти" в Україні – "фашисти"...
– Так.
– А фашисти, виявляється, у Росії.
– Ну, а хто цього не знав? У 90-х у мене був музикант вірменського походження. І він постійно збирав гроші на машину. Він каже: "Я боюся в метро їхати". Його били. Якщо трохи смаглявий, то... Це всі знали. Це все було у 90-х. Навіщо шукати те, що є вдома? Розберіться в себе вдома.
– Як вам здається, чим і коли скінчиться ця страшна війна?
– Дімо... Вона закінчиться, звісно. І звісно, перемогою добра. Так має бути. Я можу сказати лише, щоб це було скоріше. Можу бажати лише. Я не знаю… Мені дуже сумно, що це відбувається, м'яко кажучи. Мені хочеться, щоб завтра все скінчилося. І це можливо. Просто треба мати гідність, треба мати стрижень. Треба Путіну сказати: "Усе, хлопці й дівчата. Закінчили. Виводимо все". І все скінчилося.
– Якщо Путін скаже: "Усе, хлопці й дівчата, закінчили", – закінчать його самого. Він це чудово розуміє.
– Ти так думаєш?
– Звісно. Для нього йдеться про одне – про збереження життя. Він має воювати, інакше йому скажуть російські фашисти: "А якого ж ми туди пішли? Не досягли успіху. Ти нас туди повів. Ось хто винен".
– Ну, так усі кажуть.
– Авжеж.
– Можливо, я надивилася американських фільмів, де одна людина може перемогти. Я дивлюсь на Зеленського – і гордість пробирає, що це людина, з якою ми на одній сцені працювали. Мені здається, жодна людина не хотіла б бути замість нього. Тому його сварити зараз, мені здається, ніхто не може. Немає такої людини, яка хотіла б замість нього стати. І як він поводиться, скільки він працює, скільки це вимагає сил, сміливості, голови на плечах. Молодець!
Скріншот: Лайма Рандеву Юрмала / YouTube
– Щодо Путіна я згадав. Михайло Саакашвілі мені багато розповідав. Ми товаришуємо з ним. Жахлива історія.
– Так.
– Але він розповідав, що Путін полюбляв із ним годинами розмовляти...
– Так?
– Так. Йому був цікавий Саакашвілі як типаж. Іноді заводив його у Кремлі в кабінет Сталіна. Він уперше його туди завів, і вони сім годин просиділи. Він каже: "Ти знаєш, чий це кабінет? Сталіна". Для нього це було важливим. Путін каже Саакашвілі: "Я – маленький пацан, голодний ленінградський пацан – проходив із хлопцями повз ресторан "Арагві", а там сиділи грузини з руками, по яких стікав жир. Лапали наших жінок, у них було багато грошей". Ось типаж який. Така людина ніколи не закінчить.
– Ось тобі відповідь на запитання: "Хто, якщо не Путін?" Чому не Максим Галкін? Ніхто не народився президентом. Так склалася доля.
– Так.
– Цього разу невдало.
– Ви уявляєте, що колись ще знову зможете приїхати в Росію – в іншу Росію – з концертами?
– Не уявляю. Ну, якщо хорошу Росію, добру, яка розкаялася, – ну, у цьому випадку. Не у злу. Я не можу це зло витримати. Я не люблю злих людей. Я тікаю одразу. Тож якщо диво трапиться, тоді – так.
– Залишатиметеся в Латвії з "фашистами".
– Із задоволенням. Це моя Батьківщина (сміється).
– Лаймо, щиро вам дякую. Я дістав велике задоволення. Мені хотілося б, щоб ви наприкінці щось – куплетик хоча б – заспівали для наших глядачів.
– Знову стара пісня?
– Так! Стара пісня про головне.
– Хм... (співає латиською). Це означає "не хочеться більше нічого". Раймонд Паулс.
– Вірші Яніса Петраса.
– Дімо, хай усе буде добре, хай швидше добро переможе. Нехай швидше закінчиться війна. Нехай не плачуть мами, нехай не плачуть діти, не лякаються, нехай собачки, котики, пташки, звірята – нехай усі живуть. Нехай дерева не гинуть, не згоряють, нехай трава зеленіє, нехай усі комашки живуть... Я бажаю вам цього. Будьте здорові. Я вас дуже люблю.
– Лаймо, дякую за інтерв'ю й щиро дякую Латвії за величезну допомогу Україні. Ми це знаємо, ми це відчуваємо, ми це дуже цінуємо. У найстрашніший час Латвія прийшла на допомогу Україні. Україна ніколи цього не забуде. Ніколи.
– Це нормально. Розумієш, що це нормально?
– Це чудово, це до сліз. Цього ніколи не забудуть. Щиро дякую. Лаймо, слава Латвії, слава Україні!
– Слава Україні!
– Дякую.
Відео: Дмитрий Гордон / YouTube
