ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Записки колишнього підполковника КДБ: "Дари волхвів" як активний захід спецслужб РФ в Україні

Один з авторів книжки "КДБ грає в шахи" і колишній співробітник Комітету держбезпеки СРСР Володимир Попов нещодавно завершив роботу над своїми мемуарами. У книжці "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" він розповідає про становлення режиму російського президента Володимира Путіна, його соратників, про свою роботу в комітеті та головні події, до яких були причетними радянські спецслужби. Раніше книжки не видавали. За згодою автора видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує розділи з неї. У цій частині Попов пише про російських монархістів і їхню роль в українських подіях початку 2014 року.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Дари волхвів виставляли в Києво-Печерській лаврі в січні 2014 року
Дари волхвів виставляли в Києво-Печерській лаврі в січні 2014 року
Фото: churchs.kiev.ua
Володимир ПОПОВ

Володимир Якунін

У 2006 році піклувальну раду Фонду Андрія Первозванного очолив президент "Российских железных дорог" (РЖД) Володимир Якунін. Якунін є неформальним лідером "православних чекістів", які поступово посилюють у Росії свій вплив. Як і "Газпром", "Российские железные дороги" – своєрідна держава в державі, яка налічує 1,3 млн працівників, свою власну медіаімперію, бюджет у розмірі 1,3 трлн руб. і 30 тис. озброєних поліцейських.

У своїй книжці "Російська школа геополітики", яка вийшла 2006 року, Якунін вісім разів посилається на російського націоналіста Олександра Дугіна. Його також вказано як редактора двох антологій Дугіна, опублікованих "Центром проблемного аналізу та державно-управлінського проєктування", що належить Якуніну.

Говорячи про проведений у центрі семінар Дугіна "Росія та Захід", Якунін указав головну, на його думку, цінність підходу Дугіна: він бачить фундаментальний конфлікт сучасної епохи не в боротьбі за джерела енергії або за економічне панування, а в зіткненні цивілізацій.

Ця ідея цивілізаційного вододілу не дає спокою Якуніну, який контролює щонайменше три некомерційні організації (зокрема Центр національної слави), що поширюють цінності російського православ'я, російської історії та зв'язків зі слов'янським світом.

Починаючи із 2004 року, Якунін щорічно проводить з'їзди російських консерваторів – церковних і державних діячів – під назвою "Діалог цивілізацій" у православному монастирі на острові Родос. Майже завжди в цих з'їздах бере участь Дугін. "Ми працюємо на одному конвеєрі", – сказав у одному з інтерв'ю Якунін про Дугіна.


Фото: Юрій Головін / wikipedia.org
Володимир Якунін. Фото: Юрий Головин / wikipedia.org


Якунін народився 30 червня 1948 року в місті Меленки Володимирської області. 1972 року закінчив Ленінградський механічний інститут за спеціальністю "Виробництво літальних апаратів".

Потім його зарахували у 101-шу школу, яка готувала кадри радянських розвідників (після смерті Юрія Андропова дістала статус інституту, названого його іменем). Після завершення дворічного навчання Якуніна скерували в 1-й відділ УКДБ СРСР у Ленінградській області.

Працював під прикриттям посади інженера, старшого інженера управління Державного комітету Ради міністрів СРСР із зовнішньоекономічних зв'язків, начальником відділу Фізико-технічного інституту імені Абрама Іоффе АН СРСР. Діяльність Якуніна на той період часу належала до сфери інтересів управління ''Т'' (науково-технічна розвідка) ПГУ КДБ СРСР.

У 1985 році його зарахували до складу центрального апарату радянської розвідки і під дипломатичним прикриттям скерували в закордонне відрядження у США, де він обіймав посаду секретаря постійного представника СРСР при ООН.

На початку 1991 року Якунін повернувся в Ленінград. І вже у квітні 1991 року разом із групою друзів створив фірму із залучення іноземних інвестицій – АТЗТ "Международный центр делового сотрудничества". Крім цього, він увійшов до ради директорів банку "Россия" братів Михайла та Юрія Ковальчуків. Банк цей створювали, зокрема, й на гроші КПРС.

У 1991 році Ленінградський обком партії, який брав участь, як і всі керівні органи КПРС, у розпихуванні грошових коштів у різні структури, зовні з партією ніяк не пов'язані, переказав у банк депозитний вклад на вельми чималу для тих років суму – 50 млн руб.

Окрім цього, Якунін входив до ради директорів Балтійського морського пароплавства і готелю "Європа". Депутат Держдуми Геннадій Гудков – у минулому офіцер 2-ї Служби УКДБ у місті Москва і Московській області – в одному з інтерв'ю про Якуніна сказав, що "в бізнес Якунін ніколи не йшов", а "працював "під дахом", займався безпекою".

Однак не тільки безпекою займався Якунін у "лихі 1990-ті". 1992 року очолювана ним корпорація "Стрім" опинилася в центрі депутатського розслідування, пов'язаного з "нецільовим використанням виділених федеральним урядом бюджетних коштів". Разом із Якуніним у тому скандалі фігурували Володимир Путін, Юрій Ковальчук і заарештований у Петербурзі Володимир Кумарін (Барсуков), один із керівників так званого тамбовського ОЗУ, що був до того ж добрим знайомим Путіна.

У червні 2008 року під час затримання поліцією кількох російських громадян в Іспанії увагу ЗМІ було знову прикуто до більш ранніх публікацій, присвячених зв'язкам Путіна в 1990-ті роки із главою тамбовського ОЗУ Кумаріним, заарештованим у серпні 2007 року за обвинуваченням у керівництві цим злочинним угрупованням і згодом засудженим. Варто зазначити, що практику ''нецільового використання виділених федеральним урядом бюджетних коштів'' Якунін буде використовувати протягом усієї своєї кар'єри в державних структурах Росії.

У цей самий час надбанням громадськості стали факти, що свідчили про неправомірне придбання групою керівних осіб пітерської мерії та великих бізнесменів дач у селищі, що примикає до Комсомольського озера, і створення ними дачного кооперативу "Озеро". Серед щасливих володарів елітних земельних ділянок на березі красивого озера і сусідами по дачах опинилися Якунін, Путін, Юрій та Михайло Ковальчуки.

У серпні 1996 року Путіна перевели в Москву на роботу на посаді заступника керівника справами президента РФ. 26 березня 1997 року призначили заступником керівника адміністрації президента Росії – начальником Головного контрольного управління президента РФ. Практично відразу ж після цього було призначення Якуніна на посаду керівника Північно-Західної окружної інспекції Головного контрольного управління адміністрації президента РФ.


Володимир Якунін і Володимир Путін. Фото: navalny.com
Володимир Якунін і Володимир Путін. Фото: navalny.com


У липні 1997 року Якунін отримав доповідну записку від головного контролера-ревізора Контрольно-ревізійного управління міністерства фінансів Росії Василя Кабачинова. На восьми сторінках ревізор докладно перераховував протиправні операції керівництва, до фінансових успіхів якого були безпосередньо причетними заступник мера Санкт-Петербурга Путін та його підлеглий Дмитро Медведєв.

Наприкінці контрольної довідки було вказано, що будівельно-фінансова корпорація "Двадцатый трест" заборгувала бюджету Санкт-Петербурга суму в розмірі 28 млрд 455 млн 700 тис. руб. "Повідомляючи про викладене, надсилаємо матеріали перевірки для проведення розслідування в межах вашої компетенції", – писав Кабачинов.

Розслідування не було, і в жовтні 2000 року, за шість місяців після обрання Путіна президентом Росії, Якуніна призначили на посаду заступника міністра транспорту країни, а ще за чотири з невеликим місяці він став головою ВАТ "Российские железные дороги".

У вересні 2016 року заарештували заступника начальника управління "Т" – Головного управління економічної безпеки і протидії корупції (ГУЕБіПК) МВС РФ полковника Дмитра Захарченка, який досі перебуває під слідством. Захарченку інкримінували отримання хабаря в розмірі 7 млн руб.

Під час обшуку у квартирі зведеної сестри Захарченка виявили кімнату із вхідними металевими дверима, які довелося розкривати спеціальною апаратурою. У кімнаті були гроші: $120 млн у банківських упаковках і €2 млн. Сумарна вага валюти становила 1200 кг. Походження цих грошей Захарченко пояснити не зміг. Також він не зміг пояснити, звідки на рахунки його родичів у Швейцарії надійшло $300 млн, а ще $16 млн – на рахунки його приятельки в кількох московських банках.

Під час слідства було встановлено, що гроші ці акумулювалися у Захарченка через бізнесменів, які "сиділи" на підрядах РЖД і "дочірніх" структур РЖД Якуніна. Захарченко був повноправним партнером людей, які одержували від РЖД підряди.

5 березня 2013 року Якунін як голова опікунської ради Фонду Андрія Первозванного та Центру національної слави зареєстрував фонд цільового капіталу "Истоки". Директором фонду ''Истоки'' поставили вже згадуваного Сергія Щеблигіна. За обсягом сформованого цільового капіталу фонд швидко ввійшов до п'ятірки найбільших у Росії, а Якуніна і Щеблигіна нагородили найвищою нагородою Єрусалимської православної церкви – Орденом Святого Гроба Господнього.

23 липня 2013 року Якунін і його дружина Наталія заснували в Женеві "ендаумент" Фонду Андрія Первозванного. Заявлене завдання "ендаументу" – підтримка досліджень і збереження російської національної спадщини, а також сприяння мирному співіснуванню різних народів і релігій. Наталія Якуніна стала президенткою фонду; Якунін – віцепрезидентом. У правління швейцарської структури ввійшов також колега Якуніна по минулій його розвідувальній діяльності – кадровий розвідник Михайло Ілліч Якушев.

Михайло Якушев

Із 2004 року Якушев значився першим віцепрезидентом Фонду Андрія Первозванного та Центру національної слави. Відомості про нього у відкритих джерелах, як і заведено для людей цієї професії, гранично скупі. Сайт Імператорського православного палестинського товариства виявився найнадійнішим джерелом інформації про радянського/російського розвідника і повідомив про Якушева таке:

Михайло Ілліч Якушев – кандидат історичних наук, історик-сходознавець, арабіст, османіст, перекладач арабської мови найвищого рівня. Випускник Інституту країн Азії та Африки при МДУ. Працював на дипломатичній ниві в Тунісі та Ізраїлі. Автор понад 30 наукових та науково-популярних праць з історії східного православ'я і російської політично-дипломатичної та духовної присутності в Османській імперії. Лауреат премії пам'яті Митрополита Московського і Коломенського Макарія (Булгакова). Дійсний член Імператорського православного палестинського товариства.

А тепер детальніше. Народився Якушев 26 листопада 1959 року. Навчався в середній школі №5 міста Долгопрудного в Московській області. Закінчив Московський державний університет (Інститут країн Азії та Африки) імені Михайла Ломоносова. Після завершення освіти в університеті його зарахували у 101-шу школу (майбутній Інституту КДБ імені Юрія Андропова), що є навчальним закладом радянської/російської зовнішньої розвідки. Зазвичай туди після здобуття вищої освіти зараховували перевірених у роботі агентів держбезпеки та дітей радянської партійної еліти. Родичі Якушева не належали до числа останніх.


Михайло Якушев. Фото: menswork.ru
Михайло Якушев. Фото: menswork.ru


У 1988 році Якушева скерували в закордонне відрядження під дипломатичним прикриттям у посольство СРСР у Тунісі. Із 1994-го до 1999 року він працював на посаді першого секретаря посольства РФ в Ізраїлі, потім значився радником у МЗС РФ. Із травня 2002-го до квітня 2003 року Якушев був керівником апарату комітету Ради Федерації з міжнародних справ.

В одному з інтерв'ю Якушев повідомляв про себе таке:

"Я був першим жовтеням у класі, першим піонером і першим комсомольцем. В армії я вступив у кандидати у члени КПРС, 1979 року мене прийняли в партію. Навіть більше, в армії я був керівником гуртка з вивчення біографії Володимира Ілліча Леніна... Після армії із третьої спроби я зумів вступити до Інституту країн Азії та Африки при МДУ на історико-філологічний факультет, і там я дуже часто складав історію партії. Для мене предмет "Історія КПРС" завжди був дуже легким предметом...

Уперше в Єрусалимі... [я опинився] у грудневі дні 1994 року. Тоді мене скерували першим секретарем працювати в наше посольство в Тель-Авіві, і я з 15 листопада [19]94-го року до 30 травня[19]99-го року служив дипломатом у нашому посольстві. І займався за родом служби (це моїм навантаженням було) зв'язком із Єрусалимським патріархатом. Але це навантаження стало моєю улюбленою справою. Тоді ще був патріарх Діодор, до речі, кавалер міжнародної премії Андрія Первозванного "За віру і вірність".

...Займався питаннями російської нерухомості. Нам удалося [19]96-го до приїзду Євгена Примакова в жовтні отримати папір у МЗС про перереєстрацію з радянської нерухомості на російську, тому що розпад Радянського Союзу – знову удар. Це претензії України, передусім, на частину ось цієї церковної нерухомості. Загалом, ізраїльтяни теж довго думали, як нам бути...

Тут допомогла позиція і Ясіра Арафата (агент впливу зовнішньої розвідки КДБ СРСР – прим. В. Попова), який на підтримку виступив категорично за Московський патріархат. Можливо, навіть занадто круто взяв, бо у нього був спір із його дружиною Сухою щодо цього питання, тому що він став на підтримку позиції патріарха Алексія".

Сайт "Православие и мир", 23 квітня 2013 року

Фонд Василя Великого і Костянтин Малофєєв

"Православний олігарх" Костянтин Малофєєв у січні 2007 року став засновником і головою іншого православного фонду – Фонду Василя Великого. Генеральним директором цього фонду став Зураб Чавчавадзе, ідейний батько Малофєєва і, як і Малофєєв, переконаний монархіст.

Подібно до автора російської тріади ''Православ'я, самодержавство, народність'' графа Сергія Уварова, що створив у Росії гімназії, у яких виховували государевих слуг, Малофєєв створив православну гімназію Святителя Василя Великого, на чолі якої став Зураб Чавчавадзе. Заявлена Малофєєвим мета створення гімназії цілковито збігалася з уваровською – ростити майбутню російську еліту.


Малофєєв. Фото: mnews.world
Костянтин Малофєєв. Фото: mnews.world


Ще одним активним діячем ''глибинної держави'' і наставником Малофєєва був Володимир Якунін, вхожий у найближче коло президента країни Путіна. З огляду на свою близькість до президента, Якунін мав можливість, діючи в інтересах ''глибинної держави'', опосередковано впливати на ухвалені Путіним рішення. Зі свого боку, Малофєєв багато років підтримував дружні стосунки з Ігорем Щеголєвим, який обіймав із 2000 року посаду начальника управління пресслужби спочатку в.о. президента, а потім президента Путіна. Із травня 2012 року Щеголєв став помічником президента Росії.

Зі спогадів Чавчавадзе ми дізнаємося багато і про незаявлені цілі та сфери діяльності Фонду Василя Великого, який, разом із його організаторами, було якнайактивніше залучено до підготовки російського вторгнення в Україну. Чавчавадзе пише:

''Ми багато розмовляли з Ігорем [Стрєлковим-Гіркіним] разом із Костянтином Малофєєвим, пояснювали наші позиції, оскільки нам потрібно було співпрацювати, коли Стрєлков ще до кримських подій вливався в нашу структуру, коли він прийшов на роботу в наш Фонд Василя Великого. Він одразу викликав симпатію й у мене, й у Костянтина, із яким ми обмінялися відразу своїми враженнями.

Ми зацікавлено з ним розмовляли, виявили багато спільного. З'ясували, що Стрєлков – монархіст, а ми з Костянтином Малофєєвим – монархісти переконані, що називається, зі стажем. Із Костянтином я знайомий дуже давно, відтоді, як передавав йому, 15-річному хлопчикові, відповідь на його лист до Великого князя Володимира Кириловича. Я тоді був активним учасником монархічного руху. І на тлі всіх сварок і чвар у монархічному середовищі щира й чиста позиція юного Кості мене просто підкупила. Я зрозумів: от він і є справжнім монархістом. Словом, для мене Костя – рідна людина. І ось ми разом із ним говоримо: яка дивовижна людина Ігор Стрєлков!"

Ось що пише про Малофєєва журналіст Олег Кашин:

"Самого Малофєєва всі мої співрозмовники описували однаково – так, він щиро і серйозно схиблений на духовності, державності, військовій історії... Ще в 90-ті роки він був активним православним діячем у Петербурзі, спілкувався з покійним нині митрополитом Іоаном (Сичовим), який мав у ті роки репутацію відкритого фашиста (найближчий соратник митрополита Костянтина Душенова, який відсидів у в'язниці за 282-ю, "екстремістською", статтею), а після смерті митрополита Малофєєв від церковних справ відійшов, подружився з Олександром Дугіним, потім із кимось іще й до початку 10-х років... перетворився на найяскравішого представника соціальної групи "православні бізнесмени".

За словами знайомих із ним людей, можуть бути запитання до того, у який спосіб він заробляє свої гроші, але немає запитань до того, як він їх витрачає... Людина, готова витрачати будь-які гроші на те, щоб Росія стала схожою на ту, "яку ми втратили".

Ігор Стрєлков (Ігор Всеволодович Гіркін) народився 17 грудня 1970 року в Москві. Закінчив Московський державний історико-архівний інститут. Мав давнє агентурне минуле як агент ФСБ. На цій посаді брав участь у воєнних діях у Придністров'ї, у Боснії та Чечні.


Ігор Гиркин і Олександр Бородай. Фото: ЕРА
Ігор Гіркін та Олександр Бородай. Фото: ЕРА


Під час боснійської війни почав співпрацювати з газетою Олександра Проханова ''Завтра'', де познайомився з Олександром Бородаєм. Пізніше вони спільно відвідували різні ''гарячі точки'' на території Росії та публікували про них матеріали в газеті ''Завтра''.

1998 року Гіркіна зарахували на службу у ФСБ Росії як агента спецслужб, що позитивно себе виявив. 2011-го був кореспондентом "ANNA-NEWS" в Абхазії. На пресконференції 10 липня 2014 року сказав, що є полковником ФСБ і пішов у відставку 31 березня 2013 року.

Після звільнення зі служби 2013 року Гіркіна за рекомендацією Бородая прийняли на роботу в інвестиційний фонд ''Маршал-Капітал'', власником якого був Малофєєв. Бородая і Малофєєва, зі свого боку, пов'язувала багаторічна, із юнацької пори, дружба. У фонді Малофєєва Бородай займався піар-акціями, а Гіркіну було доручено питання гарантування безпеки.

Олександр Бородай народився 25 липня 1972 року в Москві. Закінчив філософський факультет МДУ. Брав участь у складі однієї з бойових груп у подіях вересня – жовтня 1993 року в Москві на боці Верховної ради РРФСР, на пресконференції 10 липня 2014 року заявив, що воював у Придністров'ї. Із середини 1990-х років друкується в газеті "Завтра", займається піаром і політичним консультуванням. На момент початку війни в Україні був консультантом із піару й очолював інтернет-телеканал "День ТВ".

Стрєлков і Бородай народилися й виросли в Москві, здобули гуманітарну освіту й ніяк не були пов'язані з Донбасом. На пресконференції 10 липня 2014 року Стрєлков і Бородай заявили, що вони познайомилися 1996 року на квартирі у своєї знайомої, ними не названої. Знайомою була Ольга Кулигіна.


Фото: E.N.O.T. CORP / YouTube
Ольга Кулигіна. Фото: ENOT CORP / YouTube


Ольга Кулигіна народилася 14 вересня 1972 року. Проживає із 77-річною матір'ю та 19-річним сином у Москві. У 1989–1994 роках навчалася в Московському державному інституті прикладної біотехнології (під час її вступу інститут мав іншу назву: Московський технологічний інститут м'ясної та молочної промисловості).

2001 року в цьому самому інституті захистила кандидатську дисертацію на тему "Гематологічні та цитогенетичні наслідки аварії на Чорнобильській АЕС для трьох видів мишоподібних гризунів, що мешкають у зоні відчуження". Працювала в компанії "Базовый элемент" Олега Дерипаски.

Експертка Світового антикримінального та антитерористичного форуму, створеного колишнім міністром МВС РФ Анатолієм Куликовим. Журналістка інформаційного агентства АННА, зареєстрованого в Абхазії й очолюваного Маратом Мусіним.

У 2012 році це агентство відряджало її в Сирію, звідки вона писала проасадівські матеріали, звинувачуючи повстанців у всіх смертних гріхах. У жовтні 1993 року брала участь у подіях біля Білого дому в Москві, була фельдшеркою загону Ц20 (командир – полковник Єрьомін). Її безпосереднім начальником у Білому домі був полковник медслужби Якушенков. 2001 року в Якушенкова і Кулигіної народився син. Якушенков помер 2012 року, він був старшим за Кулигіну на 25 років.

30 травня 2014 року (найімовірніше, усе відбулося трьома днями раніше) у районі пропускного пункту "Бірюкове" українські прикордонники затримали два мікроавтобуси "Газель", які рухалися з боку Росії. З українського боку їх зустрічав "Мерседес-Віто". Зав'язався бій, під час якого було вбито п'ятьох терористів, затримано – 13, одного з них було тяжко поранено. Автомобілі перевозили 28 автоматів Калашникова, шість кулеметів, чотири снайперські гвинтівки та три гранатомети "Муха", а також 40 ящиків із боєприпасами до цієї зброї і гранатами.

Серед пасажирів однієї з "Газелей" була Кулигіна, яка везла $10 тис. Деякий час вона перебувала у слідчому ізоляторі СБУ в Києві. Незадовго до її арешту ЗМІ опублікували фотографію Кулигіної з автоматом Калашникова в руках у Слов'янську, захопленому проросійськими екстремістами, очолюваними Стрєлковим-Гіркіним.

Окрім цього, були широко відомими її спільні фотографії з Гіркіним. У багатьох публікаціях Кулигіну називали його бойовою подругою. Кулигіну познайомив із Гіркіним Бородай, із яким вона дружила ще з часів захисту Білого дому 1993 року. Із тих самих часів вона була знайома із Сергієм Щеблигіним. Об'єднувальними для всіх цих людей стали ненависть до ліберальних цінностей і близькість до спецслужб Росії.

"Дари волхвів" як активний захід спецслужб

На початку 2014 року, незадовго до кримських подій, в Україну доправили Дари волхвів, які були найбільшою святинею християнського світу, раніше ніколи не покидали місця свого зберігання у Святому Афоні у Греції. Захід цей організував і фінансував фонд Малофєєва. В Україні їм уклонилося понад 400 тис. осіб.

Супроводжували святиню в Україні співробітники фонду Малофєєва Олександр Бородай та Ігор Гіркін, який формально був керівником охорони реліквії. Тоді ці прізвища відомими нікому не були.

Доправлення Дарів волхвів в Україну збіглося за часом із затяжною політичною кризою, що стала відомою як Євромайдан. 20 лютого 2014 року в Києві пролилася кров. Наступного дня президент України Віктор Янукович покинув Київ. У країні відбулося змінення влади.

Є серйозні підстави вважати, що акція із принесення святині на територію насправді стала активним заходом російських спецслужб і мала не тільки пропагандистську, а й розвідувальну мету. У Києві Дарам уклонилося 280 тис. осіб, у Сімферополі – 50 тис., у Севастополі – 100 тис. осіб.

Як пізніше заявляв Малофєєв, 100 тис. севастопольців молилися про повернення Криму до складу Росії. За його твердженням, про можливість приєднання Криму до Росії тоді вже ''говорили всі'', зокрема депутат Верховної Ради Автономної Республіки Крим Сергій Аксьонов і голова цього вищого державного органу Криму Володимир Константинов.

Одразу ж після закінчення акції з Дарами волхвів у перших числах лютого 2014 року Малофєєв сприяв улаштуванню Олександра Бородая піар-консультантом Аксьонова.

У документальному фільмі ''Крим. Шлях на Батьківщину'', показаному на телеканалі "Россия 1" у квітні 2015 року, Путін розповів таке:

"Це була ніч із 22-го на 23 лютого, закінчили приблизно о сьомій годині ранку, і я всіх відпустив та пішов спати о сьомій ранку. І, розлучаючись, не приховую, розлучаючись, перед тим як усі розійшлися, я всім моїм колегам, а їх було четверо, сказав, що ситуація розгорнулася так на Україні, що ми змушені розпочати роботу з повернення Криму до складу Росії... але відразу ж підкреслив, що ми будемо робити це тільки в тому разі, якщо будемо абсолютно переконаними в тому, що цього хочуть самі люди, які проживають у Криму. З'ясували, що охочих приєднатися до Росії там 75% від загального складу. Ви розумієте, було проведено закрите опитування, поза контекстом імовірного приєднання".

Путін не вважав за потрібне пояснити, що мав на увазі під поняттям ''закрите опитування". Закритим опитуванням якраз і була акція Малофєєва із принесенням Дарів волхвів в Україну і, зокрема, у Крим. Ініціатива ''православних чекістів" у Криму стала спецоперацією спецслужб РФ – провокацією, котра визначила вторгнення Росії в Україну.

На хвилі кримського успіху в ніч з 11-го на 12 квітня 2014 року Гіркін, який мав багатий досвід бойових дій у складі незаконних збройних формувань, вторгся з авангардом чисельністю 52 особи на територію Донецької області України й захопив невелике місто Слов'янськ, поклавши початок російському захопленню областей Східної України, де він за старою агентурною звичкою прикрився псевдонімом і став відомим як Стрєлков.

В інтерв'ю з письменником-націоналістом Захаром Прилєпіним на телеканалі ''Царьград'', що належить Малофєєву, 20 лютого 2017 року Бородай заявив, що акцію на південному сході України не було узгоджено з політичним керівництвом Росії, через що він був змушений здійснювати часті візити в Москву для необхідних консультацій.

У це важко повірити з багатьох причин, тим паче, що заступник глави уряду Росії й агент 5-го управління КДБ СРСР Дмитро Рогозін у Twitter 24 травня 2014 року однозначно висловився на підтримку загарбників і написав, що "поміняв би зараз, не замислюючись ні на мить, усі свої посади на щастя бути зараз в одному окопі із захисниками Слов'янська".

Утім, Рогозін від посад не відмовився і в окоп не поліз. А Стрєлков зрештою втік зі Слов'янська, покинувши і своїх людей, і військове спорядження, і навіть справжні документи своїх бійців. Перебравшись у Донецьк, куди вслід за ним перекинулося полум'я війни, він, за свідченням тепер уже колишнього друга Бородая, відсиджувався в бункері, поки його не переправили до Росії.

Попередню частину опубліковано 29 липня. Наступна вийде 12 серпня.

Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати тут.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

 
 

Публікації

 
усі публікації