-1 Київ
Справжніх друзів небагато. Тих, з якими цікаво. До яких можна прийти без краватки, можна навіть у майці на кухні сидіти, пити чай і до ранку говорити про щось своє, таємне
– Добрий вечір, Павле.
– Добрий вечір, Олесе.
– Я відразу розповім один епізод, одночасно і смішний, і показовий. Напевно, кілька років тому на дні народження Дмитра Гордона гості раптом почали кричати: "Гойдаймо іменинника!", підняли його...
– (Сміється). Я пам'ятаю.
– ...і почали підкидати. У мене, звичайно, серце зупинилося, тому що я боялася...
– Що ми не втримаємо?
– Так. (Сміється).
– Ну ви що?! Зірку не втримаємо?!
– Зірку втримали, все нормально. Але! Потім, коли я переглядала на відео цей момент, було дуже показово, що деякі чоловіки стояли поруч і тільки вдавали, що гойдають ("Ми орали, я і трактор"), а деякі реально тримали...
– Ношу!
– Міцно. І я побачила, що ви реально тримали. До цього я знала вас як талановитого артиста, а після цього – як надійного друга.
– Здорованя. (Усміхається).
– Хочу запитати: хто ваші справжні, найкращі друзі?
– Друзів, як ви знаєте, багато не буває. Вони – з дитинства, з армії, зі школи. Потім по життю вони йдуть, але їх небагато. Тих, із якими цікаво. До яких можна прийти без краватки, можна навіть у майці на кухні сидіти, пити чай і до ранку говорити про щось своє, таємне. Друзі з дитинства у мене є, вони – не відомі люди, не політики, не музиканти. Один – рибалка, фізик. Він став фізиком, хоча музикант. Інший – барабанщик. Він очолив групу ударних інструментів Ars Nova, найвідомішу в Україні і СНД. Жора Черненко, заслужений діяч мистецтв. Діма Гордон, якого я знаю, напевно, років 20. Ми дружимо, і всі книжки, які він видав, у мене є. (Сміється). Коли до мене в Театр пісні приходять у гості композитори, відомі люди, у мене там етажерка стоїть, і на ній 20 із гаком книг Дмитра Гордона. (Сміється).
– Отже, у вас не всі. Їх уже понад 50. (Сміється).
– Ага! Значить у мене 23 або 24... Треба буде...
– Неповна колекція. Треба буде додарувати. (Усміхається).
– Юрій Рибчинський, поет-пісняр, який хрестив мою Діаночку. Це Петя Мага, ще один кум (я ж хрестив його Надійку; уже 11 років моїй хрещениці). У принципі, ось і все. Два поети, з якими ми плідно співпрацюємо, зі школи, з армії... Вася Романчишин – друг з армії, з яким ми 35 років товаришуємо...
– З ким із російських колег ви досі дружите або, навпаки, закінчили спілкування після війни?
– Тісної дружби з російськими колегами, чесно кажучи, у мене не було. Так, ми були знайомі і залишаємося у приятельських дружніх стосунках із Тамарою Гвердцителі, у гарних стосунках з Ігорем Демаріним (він, правда, киянин, хоча там живе вже довго)... Йосип Кобзон, який співав і донині співає мою пісню, яку ми написали з Юрієм Рибчинським 30 із гаком років тому... одна з перших пісень, написаних на вірші Юрія Рибчинського, – ми подарували її Йосипу Кобзону. "Еще, еще, еще" – він співає її на ювілеях. Я не кажу, що ми з ним дружимо, але в гарних стосунках були... У принципі, і все. Із московських артистів у близьких стосунках – ні-і, не був.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Раніше силовики, якщо отримували зірочку, – накривали вечірку. Зараз – усі спокійно сидять десь, бухають нишком
– Скільки у вас зараз корпоративів на місяць проходить?
– Усе впало, звичайно. У зв'язку із ситуацією в Україні – я так думаю, вже критичною – не до корпоративів і не до бенкетів, як було раніше. (Усміхається). Знаєте, як раніше гуляли силовики, СБУ, міліція, пожежники, податківці? Отримав зірочку полковника, підполковника, генерала – накривав вечірку. Безумовно, ти міг побачити там і Гарика [Кричевського], і Таю [Повалій], і [Ірину] Білик. Зараз – усі спокійно сидять десь, бухають нишком, напевно. (Сміється).
– Без артистів?
– Без артистів. Тому що "А що завтра скажуть?" Можуть ту зірочку і назад забрати. Тож усе стало тихіше. Хоча ніхто не скасовував днів народження, весіль. У мене є кілька пісень, і я бажаю всім своїм колегам, щоб...
– Які годують.
– Годують, так! "У мене 300 пісень", "У мене 500"... Та не потрібні мені твої 300–500 пісень!
– Потрібні хіти!
– Назви мені одну-дві пісні, які тебе годують.
– Це які? Порахуємо.
– Ну... "Женщина любимая" – це зрозуміло. Пісня, яка годує вже 20 із гаком років, тому що кожна жінка повинна бути коханою і чоловік хоче подарувати їй цю пісню на день народження, на ювілей, на якесь свято. "Хрещатик". "День народження"... (Співає). "Незважаючи на походження, є у кожного день народження. І у бідного, і в заможного – день народження є у кожного". Юрій Рибчинський – геніальний. Ми якось поїхали на дачу... Ми, в принципі, пишемо пісні або у нього вдома, або у мене на дачі... На дачі цвірінькають горобці...
– Випиваєте...
– Випиваємо, граємо на більярді. Не те щоб ми сіли – він із зошитом і ручкою, а я з гітарою або синтезатором. Ні, це процес. Найцікавіший процес, коли ще не написана пісня і ми не знаємо, що це буде! Але треба себе налаштувати. І ми налаштовуємося під партійку на більярдику, 50 грамів горілочки, м'ясце, анекдот, новини – сідаємо за інструмент. Тиша. Шукаємо поезію, шукаємо перші музичні нотатки... Як тільки знайшли – по 50 грамів. Тобто це – процес. І, буває, до ранку можемо кілька пляшок горілки випити, але пісня готова. (Сміється). Отак ми написали "День народження". Кажу: "У мене скоро ювілей, Юрчику. Ну що там? (Наспівує). "День рождения" – Аллегрова – все це добре російською, а давай щось заводне українською мовою напишемо". Почали писати – вдалося. І вона годує, тому що "незважаючи на походження, є у кожного день народження". І в Ужгороді, і в Одесі, і де завгодно.
– Мені здається, що, навпаки, є тенденція, що після початку війни російські артисти перестали їздити в Україну, і ця ніша звільнилася...
– Безумовно.
– І це – можливість для українського ринку, для українських артистів.
– Роботи стало більше, це однозначно, але вона стала дешевшою... Я згадую гонорари, які були п'ять, 10, 15 років тому за Кучми... Та це взагалі золота пора була! Концертів було повно у всіх!
– Були найвищі гонорари?
– Найвищі! Усі гастролювали! У мене було по 20–30 концертів на місяць... По 15... тобто стільки, скільки хотів. Я зараз дивлюся на Винника і думаю: "Боже, Олежко, Олежику..." Він говорить: "У мене 20–30 концертів". Я себе в ньому впізнаю. 20–25 років тому скільки я хотів концертів, стільки і було. Ось хочу 30 – значить, 30, хочу 40 – значить, 40. У мене одного місяця було 47 концертів. 47!
Я працював у Державному естрадно-симфонічному оркестрі солістом. Онуфрієнко Анатолій Васильович був головним диригентом. І тоді вже можна було відкривати музичні кооперативи. Ми створили свій невеликий кооператив і після основної роботи я, що називається, займався халтурами. Але це були не халтури: це були ті ж самі концерти, тільки за них платили у 5–10 разів більше. Тому так і виходило: я відпрацював свої 15–17 концертів в оркестрі за зарплату 300 карбованців і заробляв ще своїм кооперативом. Але у мене тоді навіть машини не було. Я міг купити "Волгу"... Я не знаю, що я на ті часи міг купити... двоє "Жигулів"... Але мені це було не потрібно – я роз'їжджав на таксі. У мене був особистий водій зі своєю машиною, який мене возив...
Коли мені було, як Виннику, 35–40 років, у мене була шалена популярність. Я працював по 30–40 концертів... Я просто падав!
– Ви згадали Олега Винника. Ви розумієте, що нішу українського мачо на естраді, яку зайняв Олег Винник і збирає по всій Україні стадіони...
– Так, супер!
– ...могли б – і за логікою мали б зайняти – саме ви ...
– Ні, я своє пройшов.
– Я маю на увазі зараз.
– Ха! Зараз... Мені два по 30 уже, Олесе! (Сміється).
– А хто дасть?!
– Це точно. (Усміхається). Річ у тому, що коли мені було, як Виннику, 35–40 років, у мене була шалена популярність (я ж кажу, працював 30–40 концертів)... Я просто падав! Було таке, що по три концерти на день, а дівчата... Я тоді був розлучений, між першим і другим шлюбом у мене було вісім років...
– Дуже зручно.
– Так. (Сміється). Вісім років я козакував, уявляєте?!
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– І до чого ви докозакувалися? (Сміється).
– Стільки гастролей, стільки роботи... зрозуміло, що увечері дівчата хочуть... ну кумир їхній приїхав! Вінниця або Житомир – п'ять концертів на одному місці, у Вінницькому театрі, п'ять концертів у Житомирській філармонії на одному місці... Ви уявляєте, що це таке? І коли ввечері приходять дівчата, щоб випити по 50 грамів і познайомитися ближче, то у мене просто сил не було на "познайомитися ближче". Я думав: "Йо-мойо! Я ж у розквіті! 35 років – ганяти цих дівчат потрібно!" А у мене біля номера (номер першого секретаря обкому, трикімнатний, величезний, з меблями брежнєвськими, зі столом для засідань на 20 осіб) адміністратор зі стільчиком чергує, щоб нікого не запускати: хлопців, щоб не приходили з пляшками балувати Зіброва, і дівчат, щоб вони сили не забирали. Тому що сьогодні два [концерти], завтра – два, післязавтра – три і так далі...
У мене був колосальний випадок у Вінниці. Мені було 32–33 роки... дощ, холодно... цей адміністратор із газеткою нікого не пускає... Чую – четвертий поверх! – тук-тук! На балконі. Думаю: "Що це? Ворона? Пташка якась?" (Сміється).
– Залетіла!
– Пташка залетіла! Дівчина... жінка з пляшкою шампанського, із квітами в зубах...
– Альпіністка.
– Із шоколадкою "Оленка". Вона по водостічній трубі і по лозі винограду (товстелезний виноград ріс) залізла туди і стукає: "Гей, артисте, пусти". Ясно, що я її впустив, обігрів, ми випили – усе було нормально.
– Не пошкодувала вона, що до вас залізла? (Усміхається).
– Як же?! Все-таки потрібно було обігріти – холодно і дощ. А потім каже: "Тому туди я не можу йти – я боюся!" І труба, чесно кажучи, за якою вона лізла, вже висить на волосині. Ну я відкрив двері і випустив її. Адміністратор здивовано: "Звідки це?!" Кажу: "Звідти! (Показує вгору). З неба спустилася". Німфа!
– Прислали!
– Так що у мене був період мачо, про який ви говорите, серцеїда... А дев'ять років тому з'явився Винник, який зайняв цю нішу. Москва перестала їхати: Стаса Михайлова немає, Малініна немає – і все нормально.
Я змусив себе прочитати реп. Чесно, я так не хотів іти, але слава богу, що заспівав, пересилив себе – наступного дня прокинувся знаменитим
– Слідкую за вашою творчістю і помічаю, що ви почали експериментувати з молодою аудиторією.
– Так!
– І як? Успішний експеримент?
– Це чудово. У мене, напевно, зараз такий молодіжний період настав. Чому молодь? Напевно, тому що я вже 15 років викладаю молоді в Університеті мистецтв у Поплавського. І молодь іде і тримає мене, як кажуть, на плаву, і всі ці модні тенденції, і ритми, і репертуар...
Але! Знявся я в комедійній стрічці "Інфоголік" (чаклуна я грав), Зібрембо зіграв у "Лізі сміху" раз, потім "Зібрембо повертається 2", "Льова, Льова, польська залізниця" – заспівав реп. Зібров, класика, консерваторія, вокальний факультет – і тут реп. Я змусив себе. Чесно, я так не хотів іти, але слава богу, що я заспівав, пересилив себе, і на наступного дня прокинувся знаменитим. Наступного дня про це написали всі газети, всі сайти. Зараз у цього кліпу більш ніж мільйон переглядів. Уже надійшли пропозиції приїхати в Польщу з концертами – Польща відкрила для себе Павла Зіброва, шансоньє.
– А залізницю очолити запрошують?
– Із Балчуном (Войцех Балчун – польський менеджер, рок-музикант, колишній керівник "Укрзалізниці". – "ГОРДОН"), до речі, познайомилися. Він же рокер, колосальний музикант. Його обтяжувала, чесно кажучи, "Укрзалізниця", і у нього в голові все одно були мелодії...
– Двох сердець, так-так.
– Ми з ним познайомилися, і я думав: "Як же він буде реагувати? Я ж усе-таки підколов його в цьому кліпі".
– Я бачила, що тоді "Укрзалізниця" випустила прес-реліз: як можна знімати на залізничних коліях, це ж небезпечно?!
– Ну вони захищали свого шефа – правильно робили. Ми все це знімали у відстійнику, у глухому куті – ми нікому не заважали, тож усе було класно. Музей старовинних поїздів, вагонів – ми все це знімали, все було культурно... Але мені було цікаво з ним познайомитися і була пропозиція заспівати з ним дуетом. Я лечу в літаку в Одесу, де у мене концерт, і його помічник летить, теж поляк, і він каже: "Ой, Павле, ви б не хотіли зустрітися з Балчуном? Він зараз в Одесі в такому-то готелі. Ваш готель поруч. Пообідаймо разом і познайомимося". – "Згода". В обід ми з цим помічником прийшли раніше на 5–10 хвилин... Йде Балчун, знімає окуляри: "Зібров! Той Зібров, який знущався наді мною в кліпі!" Познайомилися, випили по 50 грамів, перейшли буквально через 5–10 хвилин на "ти". Кажу: "Ти – міністр, ми зараз про це забуваємо. Ми – музиканти"...
– Коли пісня буде?
– Ось! Ми з ним домовилися, що він приходить до мене на студію і ми записуємо фатальну пісню.
– У вас є ця пісня?
– Ні! Його ж звільнили давним-давно! Здрасьтє!
– Я розумію. Я питаю, чи є у вас для нього пісня...
– Я не знаю, як це зараз...
– Ви ж не з посадою будете записувати, а з рок-музикантом.
– Тоді був такий момент... Я кажу: "Давай ми це зробимо!" А це було якраз перед Днем залізничника – не вдалось нам цього зробити, тому що над ним уже висів меч.
– А з ким із чинних політиків ви б хотіли записати дует?
– М-м-м... Із чинним політиком? Ну-у-у... Я б, чесно кажучи, з Юлією Тимошенко заспівав дуетом.
Тимошенко прекрасно співає, у неї гарний голос. Я так розумію, вона займалася музикою в дитинстві
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Ооо! Вона добре співає?
– Вона чудово співає.
– Серйозно?
– У неї гарний голос. Я так розумію, вона займалася музикою в дитинстві.
– Ви чули, як вона співає?
– Ну звичайно.
– Де це було?
– А я її люблю, я її підтримую 15 років. Офіційно заявляю! Коли у мене запитують: "Ваші уподобання? З ким із політиків ви товаришуєте чи підтримуєте лінію партії?" Наша партія ще ж очолює всеукраїнську громадську організацію...
– Поговоримо ще про це.
– Тому наша партія близька до жінок. Вона мені як політик подобається – і так уже років 15. У мене були проблеми на центральних і, не будемо говорити, на яких, каналах... Просили за Опоблок... Але тоді ще не було Опоблоку, тоді ще була Партія регіонів. Просили поїхати у виборчу кампанію, платили величезні гроші, величезні! Я відмовлявся. Казали: "Множимо на два, Павле Миколайовичу. Ви потрібні як агітатор"...
– Ви були вірні Юлії Володимирівні.
– Я був вірний.
– А де і коли вона співала?
– Ну буває ж така обстановка... Наприклад, виборча кампанія, вона виступала або я розігріваю, а потім вона виходить на сцену, а потім якийсь фуршет, чай-кава, келих шампанського...
– Які пісні співали?
– Ну які... "Женщина любимая" ми з нею співали...
– Так? Дуетом?
– Так. Що найцікавіше, що вона трошки знає мій репертуар... Ну центральні пісні. Мені приємно. У неї феноменальна пам'ять. Вона знає, як звуть мого тестя – він у неї брав інтерв'ю сім–вісім років тому (він сам кореспондент із Москви)... [пам'ятає] як його звуть, як його здоров'я... Нормально?!
– Я не можу не спитати у вас про вуса.
– Вуса?
– У вас усі питають про вуса. На тлі цих молодіжних експериментів у вас не було бажання змінити імідж: поголити вуса або, навпаки, ще й відростити бороду, тому що це модно...
– (Сміється). І так уже два по 30, ще бороду – і буде три по 30. Із бородою ми поки почекаємо, зараз трішечки буквально підріжемо ззаду волосся... Але вже, слава богу, звикли тітоньки... Тому що раніше, років 13 тому, коли я поміняв колір (я ж був сивий)... Ми поміняли, коли робили кліп із Настею Волочковою. От приїздить Настя, я прийшов гримуватися, вона трохи пізніше... Гример каже: "Павле Миколайовичу, приїздить Настя, ви уявляєте? Вона молоденька дівчинка, зірка, а ви – сивий дядько. Ви ж любов граєте – давайте я вас пофарбую?" І я погодився. Без Маринки (дружина Зіброва, Марина. – "ГОРДОН")! Її якраз не було... І він мене прямо на знімальному майданчику – раз! – і в чорний колір пофарбував!
– А як Марина відреагувала?
– Їй сподобалося. Каже: "Ой, Павле, ти виглядаєш молодше". Нормально. І якось із Волочковою вік не кидався в очі, тому що сивина, так чи інакше, дає вік. І де на естраді ви бачили сивого? Зараз Меладзе начебто повернувся до сивини...
– Кілька років тому ви брали участь у сліпих прослуховуваннях у шоу "Голос країни". Тоді в журі були Тіна Кароль, Іван Дорн, Святослав Вакарчук, Потап – і жоден із них не повернувся до вас...
– Слава Богу!
Славко Вакарчук – прекрасний актор, прекрасний співак, композитор, поет... Ну навіщо йому в президенти?! Тоді ми втратимо співака, особистість. А він збирає стадіони
– Вам було неприємно?
– Ні. Це елемент шоу, ви все прекрасно розумієте.
– Ну вони ж не знали, що це ви... Чи по голосу впізнали?
– Справа в тому, що я спеціально змінив репертуар... Я міг заспівати "Женщина любимая", але це відразу було б зрозуміло...
– Ну так.
– Зараз я дивлюся: і Алла Кудлай, й інші – всі співають своїм голосом... І Наташа Могилевська... тобто зараз усе простіше. І вони всі: "Хе-хе-хе! Прийшли зірки, розумієте"... Це нецікаво. Хоч вони й сидять спиною, але як Аллу Петрівну Кудлай не впізнати?! (Наспівує). "Красива жінка, незаміжня..." І з її вібрацією... Тому я тоді взяв арію містера Ікс, тому що знаю: звук подання класичної музики зовсім інший і дізнатися дуже тяжко. Зрозуміло, що я їх у ступор поставив. Але я, навпаки, хвилювався: "Не дай бог вони повернуться!" А якби два чи три повернулися?! Потап міг би навчити мене вокалу, ви розумієте?! (Сміється). Я боявся цього.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– А кого б обрали, якби всі четверо повернулися?
– Ха! Я б нікого не вибрав!
– Такі правила! Ви ж самі пішли!
– Я б сказав: "Спасибі".
– Як ви ставитеся до можливого президентства Святослава Вакарчука?
– Кожен має займатися своєю справою. Павло Зібров нехай пише музику. І поет Славко – прекрасний актор, прекрасний співак, композитор, поет...
– Ви б його не підтримали як президента?
– Ні... Ну навіщо?! Тоді ми втратимо співака, особистість. А він збирає стадіони. І не тільки тут, але і по всій Європі, по всьому світу...
– А якби він Україну реформував?
– Не вірю. (Усміхається).
– В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" ви дуже емоційно відреагували на ініціативу ввести додатковий військовий збір для артистів, які виступають у Росії. Ви тоді сказали: "Нам розповідають, що українські артисти виступають на території окупанта, а чому тоді там продають продукцію Roshen? Від українських пісень москалі не оглухли, а від українських тортів дупа у них не злипнеться?!"
– Так!
– "Треба дивитися правді в очі: це подвійні стандарти".
– Усе правильно.
В Україні як не можна було нічого добитися в судах, так і не можна без блату. Корупція з ніг до голови обплутала наших чиновників. Ми найбагатша країна з колосальними ресурсами... Могли б жити як у Німеччині, але цього не хочуть зробити наші правителі
– До речі, цей ваш коментар тоді набрав на сайті дуже багато переглядів.
– Я і зараз це скажу і тоді казав... Чому пристібалися до артистів, що їм не можна там співати? Тому що вони публічні люди. Так само, як і спортсмени, гімнасти... Зараз це блокується... Тоді чому пан президент показує приклад?.. Батько в сім'ї показує приклад, що йому можна це робити, а всім васалам не можна. Тому це велика несправедливість, і я не соромлюся про це говорити. Починайте із себе!
– Павле, які ще несправедливості ви сьогодні бачите в Україні? Що йде не так?
– Ой, це болить кожній сім'ї... Я ж теж живу в середовищі, [в якому] балерини, технарі, музиканти, які працюють у Театрі пісні вже 25 років... Мої сусіди, мої друзі, мої родичі... Я дивлюся і бачу: як не можна було нічого добитися в судах, так і не можна без блату. Корупція з ніг до голови обплутала наших чиновників. Ми найбагатша країна з колосальними ресурсами...
Ми були в Німеччині 10 днів – у мене душа раділа. Усі люди навколо усміхаються. Вони тебе не знають, але вони посміхаються, вони чемні, вони поступаються дорогою, не кидають ані недопалка... Боже мій, яка щаслива країна! Тому що все у них – за законом, усі живуть гідно! І ми б могли це зробити, але цього не хочуть зробити наші правителі. На жаль. Ось через це і болить душа, коли ти дивишся, як ці тітоньки одну сардельку купують або четвертинку хліба...
– На чому вам доводиться економити або в чому собі відмовляти?
– Ясно, що не на їжі та елементарних речах... Але якщо раніше ми відпочивали три рази на рік, могли на канікули з дитиною поїхати туди і туди, і влітку, і взимку, і восени, то зараз уже дивишся, куди поїхати, вибираєш. Слава богу, є, у що одягнутися, що взути, квартири, дачі і машини – це все є... Я думаю: "А якби у мене була молода сім'я?!" Мені потрібна була б квартира, ремонт і ось це все.
– Навіть не думайте! (Усміхається).
– Ви уявляєте, скільки цього всього і де його брати?! Доводиться думати. І економити доводиться, однозначно, і артистам.
– Про артистів і друзів у владі. Той самий віолончеліст Ролдугін, який став мільярдером за Путіна. Є приклади і в Україні, коли політики стають президентами, а їхні друзі-артисти – міністрами культури або на якісь держпотоки сідають. Ви не хотіли собі друга-президента завести, щоб цю тему теж якось освоїти?
– Ха-ха-ха! Друга завести. Нормально! Це як собаку завести?! Друга-президента! (Сміється).
– Президента-друга якраз заводять, тому що потім отримують преференції.
– М-м-м... Мене, чесно кажучи, ніколи не цікавила політика, і я б ніколи не пішов ні міністром, ні директором палацу культури "Україна". Це управлінська робота, це зовсім інше, а я творча людина. Я прокидаюся – у мене мелодія. Я щодня маю сісти за гітару або за [інший] інструмент і награвати. "Посмуреть" це називається. Повитати у хмарах. У мене запитують, скільки у мене стажу, я кажу, що 58 років: тому що я з двох років співаю, граю й іншого не вмію, не знаю і не хочу. Не лежить у мене душа до іншого. Скільки разів мені говорили: "Пашо, треба зайнятися бізнесом"... Бізнесом займаються 10–15%, у яких є талант займатися бізнесом, а інші люди – вчителі, спортсмени, музиканти...
– Зі скількома президентами ви співали дуетом?
– Із Кучмою співав... Період його правління... Скільки? Два строки? Це вісім або 10 років?.. 10 років він був президентом, любив пісні Павла Зіброва... Справа в тому, що моя Марина працювала у Спілці промисловців і підприємців радником з економічних питань за Кучми, саме у нього, за рік перед його обранням. Ми з ним познайомилися, і начальник його охорони був моїм хорошим другом. Я йому все новенькі пісні на касетах давав. І ось він у вільний час або коли сидів із Кучмою в одній машині: "Що там новенького?" – і він ставив касету Павла Зіброва...
– Лобіював вас!
– Так, лобіював. (Усміхається). Кучма знав і любив мої пісні. Усі ювілеї, дні народження, концерти в "Україні" – буде Кучма, значить, обов'язково буде Павло Зібров. З Ющенком [ми були] в нормальних рівних стосунках, але ніде, ні на яких забавах я не був. У Януковича – однозначно не був. І не пішов би навіть. Тому що я його не сприймав.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Із російськими президентами, великими міністрами я не знайомий. Бог милував
– А з ким із російських керівників ви знайомі?
– Ні.
– Перетиналися на корпоративах?
– Із президентами, великими міністрами – ні, Бог милував.
– Коли ваша Партія любителів жінок...
– Шанувальників, вибачте. "Аматорів" – пива, сала... (Усміхається).
– ...піде на вибори?
– Це громадська організація. Ми можемо комусь допомогти, і ми допомагаємо. Але це – громадська організація, ми не маємо права брати участь у політичній боротьбі... У нас і бютівці, і рухівці, і ляшківці, і безпартійні... Ви розумієте, так? У нас 6 тисяч активних членів партії, не просто членів партії, а активних. Це абсолютно різні речі, Олесе. (Усміхається). Ці хлопці десантом висадяться, як морська піхота: утрьох можуть цілу роту покласти... (Сміється).
– Який ресурс за спиною?!
– Я вам хочу сказати, що свого часу директриса Чернігівської ткацької фабрики попросила допомогти, тому що у них 80% – навіть більше – дівчат незаміжніх, без дітей... Два величезні гуртожитки... І був у мене концерт, після нього як до голови партії вона підійшла і попросила допомогти. Кажу: "Ну чим я можу допомогти? Я можу хороших активістів надіслати". (Сміються). Я, Юрій Рибчинський і Міша Поплавський – ми троє заснували цю партію.
– Активісти!
– Ні, ми не активісти, ми – засновники! Бачили барельєф: Ленін, Маркс і Енгельс? Ось так Поплавський, Зібров і Рибчинський. У нас, до речі, така фотографія на обкладинці статуту. Отже, вона попросила, і я звернувся до Михайла Михайловича Поплавського: "практика – дай хороших хлопців, 8–10 чоловік, – ми їх відправимо на все готове, буде що їсти і що пити".
– Тобто допомогли? (Сміється).
– Допомогли! Ми висадили десант у Чернігів, і, знаєте, десь через дев'ять місяців плодів 50 зійшло.
– Нормально попрацювали!
– Але двох бійців ми втратили: вони там залишилися. Усе-таки їх оженили. А вісім повернулося.
– Статистика така собі. (Сміється).
– Так що ми – діюча партія!
– Бачу я, як ви дієте. Чи правда, що ваш будинок уже двічі пограбували?
– Ну так, було діло. Перший раз пограбували, коли ми зняли кліп з Іваром Калниньшем "Посвящение жене", де зіграла роль Марина Володимирівна (цілувалася дуже добре з Іваром), а я в цей момент рубав дрова...
– Так і має бути! (Сміються).
– Не заважав їм, так. Зйомки були прекрасні. Я запам'ятав, як вийшов цей кліп: Михайло Михайлович Поплавський дав великий зал, прийшов [продюсер Ігор] Ліхута, прийшли наші колеги... Ми знімали на хорошу плівку... І Ліхута каже: "Молодці! Ось це в кінці, що цілуються взасос!.. Пашо, через три дні підуть замовлення!" Минув тиждень, розкрутили ми кліп і пішли замовлення на роботу. Ми відбили, не знаю, один до 100, мабуть. Кліп годує і пісня, слава богу.
Мій друг, Василь Романчишин, каже: "Пашо, Пашо! Ти бачив, кліп вийшов – що там Калниньш, гад, робить із твоєю дружиною?! Крутить її там!" У мене запитує, чи бачив я... Я був продюсером цього всього, контролював! Каже: "Ти в двері спокійно проходиш?" – "Так". – "А роги тобі не заважають?!" Тобто друзі мене підтримували. (Сміється). Ми після цього, до речі, подружилися з Іваром. У нього прекрасний тембр, він співає, дає сольні концерти як співак. Я йому подарував 12 пісень композитора Павла Зіброва, зокрема "Женщина любимая", "Старі друзі"... І видав він це у себе в Прибалтиці і в Німеччині. Хороший тираж, до речі, розійшовся. У мене одна платівка залишилася "Івар Калниньш співає пісні композитора Павла Зіброва".
Якось у мене вкрали машину. Сержант із Білої Церкви Сергій почав на "Жигулях" по замороженому Києву її наздоганяти. Наздогнав злодія, учепився в нього, дав по пиці. Але спільники під'їхали, відкрили задні двері – він кинувся туди пластом, і машина пішла. Сергій схопив його за ноги – Сергія протягнули метрів 50 по ожеледиці, він збив коліна, але не випустив своєї жертви
– Так а хто пограбував?
– А! Я до чого: випустили кліп і там засвітили машину. Ми тільки купили Audi A8 Sport... Красива машина, заїжджає на дачу, гонки-перегони... Увесь кліп там у гонках-перегонках...
– Треба подивитися кліп, добре рекламуєте!
– Подивіться, там машина зіграла свою роль. І після цього хтось поклав око, я так розумію, тому що S8 на той час не було в Україні (а може, дві–три було) – і о п'ятій годині ранку з парковочки тихесенько... Ми кинулися годині о восьмій, але нам сказали, що вона вже перетнула чернігівську митницю і поїхала в Росію. Тобто десь вона там катається... Ось так я запам'ятав цей кліп. (Усміхається).
– Десь прийшов, десь пішло.
– Так треба, значить. Удруге пограбували влітку...
– Цього літа?
– Десь два–три роки тому. Украли пістолет – міністр подарував мені. Мені і "Кроликам". Не бойовий, правда, а з гумовими кулями. Забрали якісь гроші... Ну що брати на дачі? Телевізори та каструлі ти ж не понесеш? Дивани? Ну що там брати? Ось що було по дрібницях... найнеприємніше, що перевернули весь будинок...
– Не знайшли грабіжників?
– Ні.
– Була цікава історія, коли ви приїхали додому чаю попити, у вас протягом цього часу встигли вкрасти машину...
– А-а-а. Було діло!
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– ...і поліція встигла її знайти...
– Колосально!
– Розкажіть.
– Зима. Я живу на дачі, мої поїхали в Дубай на зимові канікули. Я заїхав додому в якихось справах. Тільки забіг, чайник закипів – дзвінок у двері. Міліція. "Ваша машина номер такий-то?" – "Так". – "Вашу машину вкрали". Кажу: "Здрасьтє". Виглядаю у вікно – її немає. Але її зловили.
– Ось як органи працюють!
– Ожеледиця була страшна. Під'їжджаємо до ЦУМу – стоїть машина, розбитий бампер, трохи потік радіатор. Стоїть [чоловік], трохи побитий: "А-а-а, це ваша?!" Тобто він упізнав Павла Зіброва... Він не знав, у кого він краде машину – йому показали пальчиком, сканером відкрили, він сів у машину і відвіз. Але його проблема в тому, що він не знав Київ: неправильний поворот на Хрещатику зробив – там односторонка була. Міліціонер, сержант із Білої Церкви Сергій почав на "Жигулях" по замороженому Києву його наздоганяти. Наздогнав, учепився в нього, дав по пиці. Але! Спільники під'їхали на машині, відкрили задні двері – він кинувся туди пластом, і машина пішла. Сергій схопив його за ноги, Сергія протягнули метрів 50 по цій ожеледиці, він збив коліна, але не випустив своєї жертви (сміється), витяг його з машини, дав доброго стусана. А потім уже під'їхала допомога. Я подарував йому два диски...
Довбонулися ми у стовпчик біля замерзлого озера, машину перевернуло два рази. Усе скло вилетіло, усі колеса, крім одного, спустили, але машина заднім ходом виїхала сама. Я подумав: "Блін, американці все-таки гарні джипи роблять. Треба їздити на джипах"
– Тому, хто викрав? (Сміється).
– Так, йому, звичайно. Кажу: "Тобі доведеться сидіти довго. Якщо ти не знав, ми з тобою зараз познайомилися... Як тебе звати?" Так-то і так-то... "Отже, у КПЗ, а потім, може, і у в'язниці будеш вивчати репертуар Павла Зіброва. (Сміється). Ось тобі 30 пісень".
– Будете йому снитися.
– Що найцікавіше – через два місяці його випустили. Тому що у нього дитина маленька, узяли його на поруки. Боже, я так засмутився. Але! Минув буквально рік – зупиняють мене, а я начебто нічого не порушував. "Павло Зібров?" – "Павло Зібров". – "Знаєте, той, хто викрав ваш джип, знову попався. Йому дали вісім років". Хух, слава богу.
– У вас із машинами такі історії...
– Нещодавно розбили [вікно], вкрали сумочку. Просто біля роботи. Сумочку на передньому сидінні не можна залишати! Жодних речей, коштовностей, телефона... Вийшов на дві хвилини... на півхвилинки... Мене просто пасли: чекали, поки я кудись чомусь вийду. Вони розбили вікно битою, забрали сумку і втекли. Документи, гроші...
– Знайшли?
– Мені допоміг один чоловік... злодій у законі... Міліція не могла нічим допомогти, хоча відразу [підключилися] радіо, телебачення, інтернет... Я якраз до головного лікаря стоматологічної приватної клініки прийшов, а він каже, що вже чув по радіо, що мене обікрали. Каже: "Ну що там?" – "Нічого, нічого". – "Ну добре, я зв'яжуся з деким". І він мені за годину телефонує і каже: "Павле Миколайовичу, я тут зателефонував одній людині... Вам сьогодні ввечері зателефонують і скажуть, де буде сумочка, документи, ключі... Грошей, правда, не буде, але все інше буде". (Сміється). Мені о восьмій вечора зателефонували і сказали: "Там-то і там-то приїдьте і заберіть". Тобто ці [люди] працюють оперативніше, ніж наші служби.
– Я знаю, що у вас узагалі з машинами не дуже приємні історії. Ви і в аваріях були...
– У-у-у...
– Ви згадували про Юлію Тимошенко. Коли ви їздили в тур на підтримку Тимошенко і ледь не розбилися. Як це було?
– Я бачив Господа Бога... або, напевно, Діву Марію. Це було за один день до Святвечора. Муровані Курилівці – це моя батьківщина, біля Немирова (Вінницька область). Я поспішаю. Ожеледиця страшенна. Попереду – гора, а внизу – озеро, правда, замерзле, і снігу сантиметрів 40–50. Нас розкручує – машина некерована...
– А хто був у салоні?
– Водій був за кермом, я – позаду. Машина нова, там, слава богу, 14 подушок [безпеки]... І я все чекаю: ну коли ж, коли ми маємо стукнутися у стовпчик? І у стовпчик біля цього замерзлого озера ми довбонулися, машину перевернуло два рази, ми влетіли в це озеро, але лід був [міцний]...
– Не провалилися?
– Ні. Морози стояли і снігу багато було... Машина стала на колеса просто в снігу... І коли ми летіли – Діва Марія! І посміхається мені. І я розумів, що я не загину: вона усміхається, благословляє, значить, усе буде добре. І я навіть з посмішкою чекав, коли ж я вдарюся, перекинуся, спрацюють чи не спрацюють ці подушки... Усе скло вилетіло, усі колеса, крім одного, спустили, але машина заднім ходом виїхала сама. Я подумав: "Блін, американці все-таки гарні джипи роблять. Треба їздити на джипах".
– Хто вам подарував камерунських кіз і де вони зараз?
– Я живу на дачі, і в мене там невеликий лісок примикає прямо до паркану. Діаночка була ще зовсім маленькою і любила кізок, ходила в зоопарк – вони їй сподобалися. Я зайшов до директора зоопарку, кажу: "Молодняк якийсь є? Я б купив". – "Ось камерунські кози народилися. Їх, у принципі, багато наплодилося. Я вам можу дати двох кізок і одного козлика". Машка, Дашка і Сашка. (Сміється). Ми їх завантажили, пляшку коньяку випили... тобто по-нормальному, по-житейськи.
Привіз їх туди – вони були як ручні, ходили за тобою, ну не знаю, як собаки... І була така ситуація... Я з ними вітався: "Привіт, козли!" І сусід (ви знаєте цю ситуацію)... мені було якось незручно... написали в обласній газеті. "Що цей Зібров собі дозволяє?! Я чув це зранку не один раз! Кричить то на охоронців, то на водія: "Привіт, козли!" Ось таке написала газета. Не знали, що у мене камерунські кози. Красиві! Потім вони об'їли все! Розумієте?! Усе! Усі дерева, усю кору...
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Пахли?
– Ні. Хлопчика ми кастрували, а дівчатка не пахнуть. Дівчинка ще й приплід привела...
– Свій зоопарк.
– А ще вони стрибали через паркан. Двометровий паркан вони перестрибували легко. Це не звичайні кози. І почали тікати, обгризати і фруктові дерева – нам довелося повернути їх у зоопарк.
У мене є унікальна фотографія: короп на 28 кг і Вітя Павлік поруч – і вони, у принципі, однакові! Що Вітя Павлік, що ця рибина!
– Ваш друг Петро Мага, коли ми разом працювали у Савіка Шустера, любив приносити рибу, яку він сам ловив...
– О так!
– Тому що він рибалка знатний. І от одного разу він мені приніс коропа. Ну я не можу назвати це коропом... Це був труп риби вагою 28 кілограмів.
– О-о-о!
– Потім цю рибу два місяці всі мої сусіди їли. І тільки нещодавно я дізналася, що ця сама риба перед цим знімалася у вас у головній ролі: до вас приїхала знімальна група, а ви ж не могли вдарити у бруд обличчям, і він вам притягнув цього монстра...
– Так, це було! (Сміється).
– ...на ваш ставок. До того ж він казав, що лунка була меншою, ніж цей короп. І ви сказали журналістам, що це ви зловили. Повірили журналісти?
– Повірили. Лунка лункою, але там ще була ополонка десь два на два метри. Тому ми сиділи біля ополонки і говорили, що там ми маленьких карасиків ловимо, а цю ми у великій зловили (ми туди після лазні з Петькою стрибали). І тоді ще якраз Вітя Павлік приїхав – ми ще і в хокей грали.
– Хоч не моєю рибою? (Сміється).
– Ні-ні! Але фотографія – унікальна! Цей короп на 28 кг і Вітя Павлік поруч ліг і вони, у принципі, однакові! (Сміється). Що Вітя Павлік, що ця рибина! І вівчарка моя стояла поруч, охороняла. Так, було діло.
– Небагато чоловіків є, які присвятили стільки пісень, як ви, своїй коханій, Марині. Скільки років ви разом? 25?
– 25 буде цього року.
– Що у вашому житті завдяки їй?
– Я впевнений на 200%, що якби не було Маринки, то я був би Павлом Зібровим, але зовсім не тим Павлом Зібровим, який є на сьогоднішній момент і якого знають і люблять. Безумовно, я був би кілограмів 120–130. Ну тому що я люблю вареники, деруни, борошняне. Я страшно люблю ці речі. Вона мені забороняє.
– Недоїдаєте? (Усміхається).
– Каже: "Павле"... хоча вона вже років три–чотири, із путінським [нерозбірливо], який відбувається в Україні, почала говорити дуже добре українською мовою.
– Вона ж із Росії?
– Так. Батьки у неї із Сибіру, працювали в Москві, тому вона, ясна річ, росіянка...
І я [важу] 97–98 кілограмів, до 100. Без неї було б 120–130. Міг би Бобула наздогнати. (Сміється). І взагалі вона філолог, прекрасно знає мову. Вона жила за кордоном, тому що батько у неї дипломат, кореспондент ТАСС. Він очолював ТАСС у Варшаві, потім у Празі. Тобто вона жила за кордоном, і манери у неї – як у панянки. Прекрасна англійська, прекрасна польська. І мені вона прищепила ці манери, щоб я мешти (туфлі. – "ГОРДОН") по два рази на день [чистив]... прилизаний, поголений ходив... "Ти ж із села Червоного, Павле Миколайовичу"... Я ж виріс в інтернаті. Ну яке у нас виховання в інтернаті? Спецшкола-інтернат для обдарованих дітей імені Лисенка. Без мами до 11 класу, потім гуртожиток при консерваторії. Зрозуміло, що і виховувала вулиця. Але я не шкодую. Я завдячую долі за те, що я пройшов інтернат і цю школу життя, армію... І потім доля мені подарувала таку прекрасну жінку, розумну, люблячу.
– Ваша дочка Діана зараз теж починає зоряну кар'єру?
– Вона зараз на четвертому курсі Інституту міжнародних відносин, факультет міжнародної інформації. Але вона цікавиться театром, телебаченням. Вона закінчила курси дикторів. Сама знайшла, сама заплатила, сама пройшла. Зараз вона хоче піти на "Плюси" (телеканал "1+1". – "ГОРДОН"), медіа щось там. Якісь серйозні курси дикторів. Вона знімається в журналах як модель. Вона не худенька, але зараз не обов'язково мати 90–60–90, ви ж розумієте... тобто її ці журнали-товстушки запрошують, і вона вже була на першій сторінці. Вона була в Монте-Карло на зйомках, у Парижі, в Іспанії... Її любить камера, вона вміє позувати.
– Так, це правда.
– Фотографи люблять із нею працювати. Вони дають їй завдання – і вона їх виконує.
– На всіх заходах я бачу вас із сім'єю: із Мариною і Діаною. Де живе і що робить ваш старший син Сергій?
– Він уже дорослий, 35 років йому. Одружився давно (років сім тому). В "Оборонпромі" працював 10 років, зараз звільнився і відкрив свій невеликий бізнес. Каже: "Я не бачу там зростання". Він юрист-міжнародник. Зробили вони з дружиною свою невелику айтішну компанію – ну нічого, виходить...
– Ви підтримуєте чи він вас підтримує?
– Морально підтримую. Він грошей не просить. Це спочатку... машину купити або щось таке... Він уже давно самостійна людина. Мені приємно, що у нього працює голова, і він сам заробляє.
– Будемо закінчувати. Знаєте, у цій студії співають навіть політики. Перед вами, наприклад, співала Віра Ульянченко. Тому вам сам Бог велів. Зробимо музичний фінал.
– Зробимо. Тим, хто не спить і дивиться нас у таку пору, – це моя візитка, як "Здрасьтє". Пісня "Хрещатик" (Юрій Рибчинський, Павло Зібров). (Співає)
Каштани, каштани, каштани,
Софії і Лаври хрести.
Кияни, кияни, кияни,
Ви сестри мої і брати.
Я і друзів розумів
І ворогів умів прощати,
Бо хрещений батько мій –
То Хрещатик, то Хрещатик.
– Я дякую вам за інтерв'ю.
– Дякую, Олесе.
Записав Дмитро НЕЙМИРОК
