Зірки падали на погони, сокири – на голови: як НКВС у 1937 році розстріляв сотні українських літераторів G

"На рассвете проводы.
Увезли куда-то.
(У такого-то, такого-то
То-то и то-то изъято)...".

У 1937 році, який став піком сталінських репресій, письменників вилучали з життя разом із їхніми дітьми – рукописами. Потім забирали справжніх дітей і дружин, потім виписували з квартир, цінні метри передавали більш благонадійним. Рукописи цінності не мали.

Роком Розстріляного Відродження українці назвали 1937-й. Леся Курбаса, Миколу Куліша, Мирослава Ірчана, Олексу Слісаренка з-поміж сотень українських літераторів розстріляли на Соловках на честь 20-річчя жовтневого перевороту. "Святкові салюти" гриміли в підвалах Лук'янівської в'язниці і колишнього Інституту шляхетних дівчат, у сотнях інших катівень. Немов задумали в держплані, зрізали шар за шаром, збираючи кривавий урожай.

Репресивний апарат любив кампанії. Щоб було багато паперів, багато томів, багато розстрілів. Щоб було видно "роботу". Розгром куркулів як класу? Усіх до Сибіру! Релігія – опіум для народу? Попів до стіни! Заодно церковне начиння до засіків батьківщини. Справа Спілки визволення України (СВУ)? І 45 представників української інтелігенції – на лаві підсудних.

Для почину 1937-го затіяли "Харбінську справу". Одним із перших під неї потрапив поет і письменник Венедикт Март, справжнє прізвище – Матвєєв. В останні роки жив у Києві, звідси забрали в неповернення. Згребли книжки і рукописи і винесли слідом за заарештованим.

Він побачив багато війни і мало світу і тому написав роман "Війна і війна", а не "Война и мир". Його знали як поета-футуриста, прозаїка та перекладача-сходознавця. Народоволець Іван Ювачов був його хрещеним батьком. Через дев'ять років у Ювачова народиться син, який стане поетом Даниїлом Хармсом, високо оцінить вірші батьківського хрещеника. Сергій Єсенін буде нестримно розважатись у компанії з Венедиктом Мартом. Один із основоположників футуризму, поет і художник Давид Бурлюк, напише його портрет.

Літературні гени вкоренилися в сім'ї Матвєєвих. Племінниця Венедикта Миколайовича – поетеса Новела Матвєєва. Син – відомий поет-емігрант Іван Єлагін (Матвєєв), якого пестили захватом Іван Бунін та Йосип Бродський і який закінчив свої дні в Америці.

Із багатьох віршів Івана Єлагіна просочується кров того року:
Ночь. За папиросой папироса,
Пепельница дыбится, как еж.
Может быть, с последнего допроса
Под стеной последнею встаешь?

Через майже 40 років Іван Єлагін назве добірку своїх віршів, видану у Франкфурті-на-Майні, "Під сузір′ям сокири". Зірки падали на погони, сокири – на голови. Тріски з лобного місця Венедикта Марта відрикошетили в Івана Єлагіна.

Йосип Бродський та Іван Єлагін у Піттсбурзі. Фото: chayka.org

Заведену в НКВС папку із застарілими від часу сторінками справи Венедикта Марта авторові цього нарису вдалося віднайти в Центральному держархіві громадських організацій (є, виявляється, в Києві і таке). Дуже хотілося, щоб, окрім протоколів допитів, що проливають світло на загибель письменника, у ній виявилися вилучені під час обшуку рукописи. І раптом там буде знехтуваний усіма видавництвами роман "Війна і війна"? Коли енкаведисти вели його з дому, пожартував: "Ось, нарешті, прочитають мій роман...".

Лаконічний опис першої зустрічі з Венедиктом Мартом залишила київська поетеса Людмила Тітова. Їй упало у вічі його незвичне для Києва східне вбрання, в якому Венедикт Миколайович розгулював домом. "Допитливо подивився на мене. Церемонно вклонився. Я відповіла тим же. Він був у строкатому східному халаті й тюбетейці". Це немаскарадне вбрання, перетворене на домашнє, Венедикт Март привіз із творчої поїздки Середньою Азією, куди його відрядила одна з київських газет.

Після арешту батька син поведе подружку до його кабінету. Вона побачить, що тут теж усе на східний манер: "маленька келійка, вся яскраво розписана японськими і китайськими ієрогліфами, вигадливими орнаментами. Ми ніби потрапили в інший світ". Для господаря кабінету це був звичний, із дитинства зрозумілий світ.

Венедикт Март народився в родині відомого на Далекому Сході побутописця краю Миколи Матвєєва-Амурського і до 30 з гаком років навпереміну жив у Владивостоці, Токіо та Харбіні. Якби в нього був не літературний, а художній дар, став би, напевно, акварелістом японської або китайської школи. Він упивався східними фарбами й гармонією, що бризкали звідусіль. У молодості перекладав танки й хокку та сам пробував перо в цих жанрах.

На які кошти гуляли і захоплювалися японками?

Післяреволюційний Владивосток раз у раз переходив із рук у руки сторін, які ворогували, але його облюбували поети, переважно модерністських амбіцій. Виблискував своїм скляним оком маніфестант "Ляпаса суспільному смаку" Давид Бурлюк, приятель і в ті роки однодумець Володимира Маяковського. Микола Асєєв, Сергій Третьяков, Сергій Алимов, Венедикт Март і ще десятки молодих шукачів літературної і мистецької слави збиралися в "Балаганчику" – підвалі місцевого театру.

Тут упивалися віршами, міцними напоями, кокаїном. І ця дрібна розпуста якось не заважала молодим "будетлянам", людям майбутнього, творити нові світи своїх життів. Спочатку в місті посміювалися: хтось у "Балаганчику" бурлючить, хтось футурить, Март вірші венедиктинить. Але думка змінилася, і незабаром хтось написав, що "Балаганчик", як гострий прожектор, "прорізав темну тайгу".

Але терор посилювався, і, переслідувані то білогвардійцями, то більшовиками, багато осіб перемістилися хто в Токіо, хто в Харбін. Венедикт побував там і там. Це і стало причиною порушення проти нього кримінальної справи.

З протоколу допиту Венедикта Марта 15 червня 1937 року:
"Слідчий: Чим ви займалися в Токіо?
Відповідь: Формально літературою, а так – гуляв і захоплювався японками.
Слідчий: У Токіо ви прожили півтора місяця. Про яку літературу йдеться?
Відповідь: Написав книгу "Пелюстки сакури", яка вийшла у Владивостоці окремим виданням.
Слідчий: На які кошти ви жили в Токіо ці півтора місяця?
Відповідь: На кошти, які я одержував літературною працею (редагував журнал "Великий океан" у Владивостоці). Окрім того, вийшло кілька книг моїх віршів.
Слідчий: Ці кошти забезпечували вас?
Відповідь: Коли я приїхав до Японії, я мав приблизно трохи більше ніж сто ієн.
Слідчий: Отже, ваше матеріальне становище в Японії було напруженим. Так?
Відповідь: Так, так.
Слідчий: На які ж кошти ви гуляли і захоплювалися японками?
Відповідь: Я був тоді ще молодий, і мені для цього особливо не потрібно було коштів.
Слідчий: Це не відповідь на поставлене вам запитання. За молодість у Японії гуляти не можна...".

На що натякав слідчий, Венедикту стане зрозуміло трохи пізніше. Другий географічний пункт, на якому зосередився слідчий, – Харбін. Місто було столицею емігрантів, наляканих звірствами, що множилися, і залишків розбитої армії Колчака. Різношерстий контингент видавав сотні газет і журналів, поділявся на десятки партій, від монархістських до фашистських і соціалістичних.

Водночас харбінська інтелігенція ностальгувала за колишньою батьківщиною. Читала і вбирала в себе, як лауреат Гонкурівської премії Анрі Барбюс бере участь у Конгресі друзів Радянського Союзу, як зачарована його розповідями і розповідями Максима Горького душа лауреата Нобелівської премії з літератури Ромена Роллана. А тут ще японці окупували Маньчжурію. І раптом – прорвало: піднялися і величезними косяками полетіли на колишню батьківщину десанти блудних синів, дочок та онуків. Із Харбіна на неосяжні простори СРСР рушили цілі залізничні потяги. На зупинках до поїзда заходили люди у шкірянках, деяких пасажирів забирали в невідомому напрямку. Ті, що залишилися, висипали з вагонів і цілували рідну землю...

Венедикт Март. Фото: livejournal.com

Із постанови про порушення кримінальної справи проти Матвєєва В. М.:

"...Проживаючи тривалий час у Харбіні, крутився в білогвардійських колах і співпрацював із білою пресою.
В СРСР прибув зі шпигунськими завданнями розвідувальних органів однієї іноземної держави".

В документі не йдеться, що заарештованого підозрюють у злочинах, які слід перевірити. Звинувачення викладено у формі твердження.

Через багато років син напише:
В тот темный год отца из дома увели.
Под рев ветров заупокойных,
Казалось, треть страны в тот год ушла с земли
В сопровождении конвойных.

Після повернення з Харбіна Венедикт Март пише перший радянський авантюрний роман-трилогію (більше ніж 800 сторінок) під назвою "Жовтий диявол". Співавтором став його владивостоцький знайомий Микола Костарєв, поет, партизан, товариш за зброєю Блюхера, Лазо і Фадєєва. Деякі літературознавці вважають, що "Розгром" Фадєєва навіяний "Жовтим дияволом".

Головний герой трилогії Миколи Костарєва і Венедикта Марта – радянський розвідник Снєгуровський – предтеча Штірліца і Ріхарда Зорге. Снєгуровський вступає в небезпечну гру з однією з найпотужніших у світі розвідок – японською.

У "Жовтому дияволі" описаний дивовижний епізод, який, здається, більше ніде в літературі не зустрічається, про те, як один із колчаківських наближених переправляє японцям частину золотого запасу імперії в трунах нібито членів імператорської сім'ї.

Через півтора десятка років, якраз тоді, коли заарештують Венедикта Марта, його колишній співавтор Микола Костарєв "прославиться" тим, що підселиться у квартиру Осипа Мандельштама, виживе господарів і стане її одноосібним власником. Саме щодо цього булгаківський Воланд скаже: "Звичайні люди... загалом, нагадують колишніх... квартирне питання лише зіпсувало їх...". Дружина Мандельштама втратить прописку і житло, поет помре в пересильній тюрмі Владивостока. Того самого міста, навколо якого крутиться багато чого в цій історії.

А в 1920-ті роки Венедикт, який переїхав до СРСР і мав за плечима трилогію, одруження та народження сина, продовжував звичне вільне життя. До цього часу належить епізод однієї з дружніх пиятик, із яких Сергію Єсеніну ніяк було "не дійти до дому". Разом із Венедиктом Мартом вони навіщось прив'язали себе до гілок дерева і, розгойдуючись як примати на них, змагалися, хто кого переп'є.

Інша історія розповідає про ресторанну бійку, в якій сповнений богатирських сил Венедикт побив гепеушника і був засланий на три роки до Саратова. Венедикт і раніше переходив межу дозволеного. Розповідали, що, служачи в Першу світову у Фінляндському полку, нещодавній гімназист і поет Матвєєв багнетом проткнув унтер-офіцера за знущання над солдатами.

Від військового трибуналу його врятував чийсь співчутливий діагноз "нервово-психічне захворювання" і тиф, який не звів його в могилу завдяки фельдшерці Серафимі Лесохіній. Вона і стала дружиною Венедикта і матір'ю їхнього первістка, який прожив недовго, а потім Івана, майбутнього відомого поета.

Набагато пізніше син опише події життя своєї родини в поемі і згадає ту ресторанну історію і те, що за нею послідувало:

Так бесшумно мой отец исчез,
Что его следов не отыскать.
Тут сошла с ума от горя мать,
И она уже недели две
Бродит, обезумев, по Москве.
Много в мире добрых есть людей:
Видно, кто-то сжалился над ней,
И ее, распухшую от слез,
На Канатчикову дачу свез.

Там, у страшних стінах психлікарні, його мама Сіма і згинула. Людмила Титова згадувала, як уже після війни хтось прочитав біля неї тривірш:

Сердце человека, как тростник, –
Есть прямой тростник, а есть тростник-калека.
Так и сердце человека.

Вона запитала: чиї це вірші? Відповіли: Венедикта Марта. Залишившись без батьків, Залик улився у "зграю безпритульних вовків", крав із лотків бублики.

Київська поетеса Людмила Титова. Фото: revolvy.com

На щастя, на вулиці його упізнав письменник, який увійшов у моду, головний редактор "Селянського журналу" Федір Панфьоров: то це ж син Венедикта Марта!

Якраз у цей час Панфьоров опублікував перші частини своєї пролетарської за духом і стилем книги "Бруски".

За словами Дмитра Бикова, автор "Брусків" бачив завдання пролетарського літератора в тому, щоб писати якомога гірше: так він ближче до класу, що переміг.

Але людиною Панфьоров був доброю, судячи з того, що не залишився байдужим до біди, в яку потрапили товариш і його син. Доклав зусиль і дізнався, де перебуває Венедикт Март, посадив хлопчика у вагон і відправив до батька в Саратов.

Синові ще довго снилися риболовля, язики багаття, що здіймалися до неба, ночі під зоряним небом, напучення батька:

Как бы ты ни маялся и где бы
Ни был – ты у Бога на пиру...
Ангелы завидовали с неба
Нашему косматому костру.

Після Саратова Венедикт Март перехворів грипом молодості, осів у Києві, писав роман та оповідання з яскравим східним колоритом, але цілком у дусі часу і місця, в яких жив.

Наприклад, про те, як любов юнака та дівчини з тайгового племені, що бажає "задерши штани, бігти за комсомолом", перемагає хтивого старорежимного шамана. Тоненька книжечка з цією розповіддю вийшла друком у Києві у видавництві "Товариство письменників".

Якою б людиною не був Венедикт Март, батько з нього виліпився зразковий. Людмила Титова згадувала, що в них із сином склалися дружні стосунки. Вони спілкувалися як ровесники. Якось син залишив йому таку записку:

Поэт у зеркала справлял свой туалет,
А рядом нежная лежала папироса.
Соблазн был так велик – не выдержал поэт
И утащил красавицу без спросу.

Людмила скаже: "Жартівливістю прикривалася глибока ніжність і прихильність один до одного".

Що за дивне ім'я – Залик – дістав Іван Єлагін під час народження? А це Венедикт Март, великий оригінал, "по-будетлянськи" щедро нагородив сина кількома екзотичними іменами. На збірці своїх поезій "Місяць" зробив посвяту своєму чотирирічному синові:

Лунных-Зайчиков – Зайчику
Уотту-Зангвильду-Иоанну Марту
Сыну моему возлюбленному
"Бисер лунного сока" посвящаю.

Ім'я Зангвільд могло вирости з назви кореня імбиру, який на Далекому Сході називали ще зангвилем. Або від імені англійського письменника В. Зангвілла, який, до речі, автор визначення Америки як "плавильного котла" і якого любила читати мама Залика. З віком ім'я Залик відпаде, залишиться Іван.

Про старшокласника Залика Матвєєва Людмила Титова чула від знайомих хлопців. Через переїзди він пішов у київську школу із запізненням, був років на два старший від однокласників і захоплював їх своєю ерудицією та віршами.

Іван Єлагін. Фото: galchi.livejournal.com

Нарешті Людмилу познайомили зі Заликом, коли він захворів важким запаленням легенів. Вона увійшла, він лежав у ліжку, дивився на неї великими темними очима, і, як вона напише в мемуарах, "усе було зрозуміло і вирішено тієї ж миті. Ні виламуватися, ні позувати не хотілося". Їй було 16, йому – 19.

Людмила стала часто бувати в будинку Матвєєвих на Великій Житомирській, 33. Йшов страшний 1937-й рік, але люди жили й закохувалися точно так само, як у будь-якому іншому році, в якому покладали надії на майбутнє щастя і добробут.

Одного разу восени у школі Людмили проходили комсомольські збори, виключали з комсомолу шкільного товариша – сина Панаса Любченка, який незадовго до цього був головою Ради народних комісарів УРСР. На пленумі ЦК КП(б)У його звинуватили у створенні контрреволюційної організації. У перерві Любченко вийшов із залу, приїхав додому, застрелив дружину й себе. Вся провина його сина Володі полягала в тому, що, прийшовши додому, він побачив страшну картину.

Вийшовши зі зборів, Людмила розповіла Залику про "принциповість" комсомольців, що не змилувалися над хлопцем, який відразу втратив батьків. Але такої бурхливої реакції Залика вона не очікувала. Він став кричати, втратив самовладання. Він уже дуже добре розумів, що відбувається. Людмила злякалася: "Я ніяк не могла собі уявити, що стільки людей брешуть і помиляються, караючи безвинних... Як ми попрощалися, не пам'ятаю. Ймовірно, сухо і холодно. Вперше. І вперше я не підійшла до вікна, коли він ішов".

Їхня спочатку гаряча любов стала холонути. Людмила зрозуміє свою помилку занадто пізно. А він, зазнавши багато всього у житті й опинившись в Америці, все ще запитував про неї в поета Наума Коржавіна, колишнього киянина, який теж став американським громадянином. Коржавін підтримував зв'язки з киянами і був останньою тонкою ниточкою, простягнутою в минуле колишніх закоханих.

Із затишного кабінетика на антресолях, обвішаного японськими дрібничками, Венедикта Марта перемістили в камеру спецкорпусу Лук'янівської в'язниці, відведеного для "ворогів народу". Це буде його остання квартира. Допитали тільки на четвертий день – нехай помучиться у невідомості та здогадах.

Бувало, допити приречених починалися мирно. Слідчі, які ще не встигли озвіріти, не відразу кричали на заарештованих, не з перших хвилин били й катували, а поволі підводили до того головного, що ляже в основу обвинувачення. Поки той ще сподівався відбутися легким переляком, вибовтував про себе щось, що можна було вплести в канву нібито доказів. Начальник похвалить: недарма їси свій политий сльозами ворогів хліб. На початку першого допиту Венедикт Март ще сподівався, що непорозуміння скоро проясниться.

Зазвичай, коли володарі доль заарештованих вирішували, що пора переходити до того головного, заради якого вони тут зібралися, у протоколах допитів записували: в такій-то годині і стільки-то хвилин допит перервано. Тривалість перерви залежала від завзятості підслідного. Потім його ледве живого, схиленого, садили на той же стілець і записували: допит продовжено в такій-то годині і стільки-то хвилин.

Щоправда, формальностей дотримувалися не завжди, і протокол продовжували вести немовби і не було нічого. Однак ви завжди визначите переломний момент, після якого людина раптом починала обмовляти себе.

Ось тільки що Венедикт Март майже весело, навіть трохи фамільярно розповідав про своє життя-буття з півтора десятка років тому. Справи давно минулих днів, думав він, кому це важливо? Як раптом, без переходу: "Я вирішив розповісти всю правду. Я є контрреволюціонером і починаючи з 1921 року проводив активну роботу проти радянської влади...".

Підпис під протоколом "В. Матвєєв" ледь помітна. Можливо, надряпана пальцями, що важко піддавалися, чи бува не покаліченими.

Слідчий: "За яких обставин ви були залучені до контрреволюційної діяльності проти радянської влади?". Венедикт Март відрапортував: "Приблизно в 1921 році я був залучений співробітниками білогвардійської газети "Зоря" Лембичем і Шипковим до роботи в цій газеті". Пізніше уточнить, дотримуючись термінології, ухваленої для категорії розстрільних справ: "завербований", хоча в газети нікого і не залучають, і не вербують.

Венедикт Март, за його зізнанням, друкувався в розділі "Харбинські нетрі" та "Тисяча один вечір". Зрозуміло, що це жодним чином не політичні і не білогвардійські рубрики, а поліцейські хроніки і звіти про культурні події. Та й платили йому аж ніяк не як завербованому агенту. Інакше навіщо він дав оголошення, де пропонував себе не тільки коректором, але і двірником, чорноробом або сторожем, лише б платили?

Один китайський дослідник емігрантської преси розповідає, що головний редактор "Зорі" Мечислав Лембич "узявся за видання "міської" газети, або, згідно зі староінтелігентською термінологією, "бульварної", не боячись цього нібито компрометуючого клейма". Як каже дослідник, "Зоря" сповідувала принцип об'єктивності і неупередженості. За невгамовну енергію і професіоналізм Лембича порівнювали з лордом Норткліфом, засновником британської газети "Дейлі Мейл".

Давид Бурлюк. Фото: tanjand.livejournal.com

Першим помічником Лембича був такий же професіонал-журналіст Георгій Шипков. Він уважав, що "Зоря" має допомогти емігрантам "розпакувати валізи", осісти на новому місці. Адже те, що сталося на колишній батьківщині, мабуть, надовго. У газеті публікувалися такі знаменитості, як Теффі, Дон-Амінадо, Борис Зайцев, Саша Чорний. Працювати тут було не тільки не соромно, але і престижно.

Мабуть, влада слідчого була вже настільки велика, що Венедикт Март самозабутньо продовжував обмовляти себе. Схоже, що вони досягли певного компромісу: підслідний заперечує звинувачення у шпигунстві, але визнає контрреволюційну діяльність. Можливо, в такому разі він міг розраховувати на більш легкий вирок.

І Венедикт Март продовжує самовикриватися: "Моя контрреволюційна діяльність не обмежувалася участю в "Зорі", а я, по суті, брав участь у всіх без винятку білогвардійських газетах Харбіна. Окрім того, я написав низку контрреволюційних творів, які видавалися окремими книжками ("Росія без твердого знака", "Благословенний голод" та ін.)".

Утім слідчий наполегливо ставить запитання, які підводять до шпигунської статті. Зручною фігурою для підтримання обвинувачення виглядає буддист-місіонер Оота Какумин. Ще до революції батько Венедикта Марта допоміг йому одержати ділянку землі у Владивостоці для будівництва буддистського храму.

Ченця полюбили в сім'ї Матвєєвих, відпускали з ним дітей у Нагасакі. До революції Оота поставився критично: "Небо і земля в Росії змішалися. Робітники захопили владу в країні. Аристократія, поміщики, заможні люди повністю втратили становище, склалися обставини, за яких і у верхніх і нижніх прошарках суспільства запанували хибні думки".

Після переїзду до Харбіна Венедикт Март утратив зв'язок із Оотою Какуминим. Востаннє вони бачилися у Владивостоці в 1920 році, коли на виставці картин Давида Бурлюка японець захопився його червоним пейзажем "Кольору уральської осені". Венедикт Март став посередником в угоді, і вона завершилася до задоволення сторін. Чернець заплатив менше, ніж спочатку запросив Бурлюк, але і Бурлюк залишився задоволеним: уторгованого вистачило для переїзду із сім'єю за кордон. Утім це знайомство, як і багато інших, по суті, невинних епізодів, лягли в основу остаточного обвинувального висновку у справі Венедикта Марта.

Наприкінці життя Людмила Титова згадувала: "Залик часто від нас дзвонив слідчому. Пам'ятаю його прізвище – Ласкавий. Я навіть тепер боюся вимовляти його вголос. Одного разу слідчий сказав йому: "Японське шпигунство, 10 років із суворою ізоляцією". Насправді частіше від інших Венедикта Марта допитував слідчий на прізвище Лубенець.

Трагедію часу і сім'ї Залика Матвєєва краще зрозуміла його нова знайома, згодом вона стане відомою поетесою, – Ольга Анстей. На шість років старша за чоловіка, вона була йому дружиною, сестрою і мамою. На початку їхнього знайомства вона написала подрузі: "Він маленький, щупленький і чорний, як галченя, некрасивий, а коли вірші читає – очі сяють величезні, рот у нього великий і ніжний, сухий голос, музичний, і читає він прекрасно".

Ольга не вважала, що людей арештовують і розстрілюють, "бо є за що". Це вона однією з перших, ще в 1943-му, напише сильні вірші про Бабин Яр:

Слушайте! Их поставили в строй,
В кучках пожитки сложили на плитах,
Полузадохшихся, полудобитых
Полузаваливали землей.

Залик перебрався в її квартиру на Паньковську. Зміна адреси врятувала його, сина ворога народу, від арешту в божевільні у 1937-му і 1938 роках.

Одного разу Залик узяв зошит своїх віршів і вирішив показати їх поетесі Анні Ахматовій. Приїхав у Пітер. Подзвонив у двері. Вона відчинила. Але відразу ж сказала, що не може приділити йому уваги, бо цього дня в неї заарештували сина. Більше йому нічого не треба було пояснювати.

Нарешті, влада вдосталь напилася крові і відпочивала. Залик Матвєєв вступив до медичного інституту. В очікуванні війни сюди охоче приймали чоловіків. Але тут вийшов указ: запроваджується плата за навчання. Залик ламав голову: як навчатися і утримувати сім'ю?

І раптом у нього вдома з'явився посланець від Максима Рильського, поклав на стіл пачку грошей: "Від Максима Тадейовича – на інститут". Сам відсидів рік у Лук'янівській в'язниці і дивом із неї випущений, з ідеологічним зашморгом на шиї, Рильський не побоявся підтримати сина ворога народу. Йдучи, посланець сказав: "Це в пам'ять вашого батька".

Бував Залик у Рильського вдома. Згадував, що за столом хтось із запрошених пригадав господарю "Пісню про Сталіна", яка слугувала йому охоронною грамотою. Рильський сухо відповів: "У домі повішеного не говорять про мотузку".

Максим Тадейович дав молодому поетові можливість перевести свій вірш "Концерт", опублікований у газеті "Радянська Україна" в січні 1941 року. Напевно, їхня дружба і співпраця знайшла би продовження, але тут почалася війна. Їхні дороги розійшлися. Рильський відправився в евакуацію. Залик і Ольга залишилися в окупованому Києві.

Крайній зліва – Борис Філіппов, поруч – Іван Єлагін, третя справа – Ольга Анстей. Фото: lucas-v-leyden.livejournal.com

Поки велися бої за Київ, Залик допомагав вивозити поранених із передової. Коли все скінчилося, пішов санітаром у пологовий будинок. Породіль було мало, і він здебільшого студіював підручники. Німцям теж були потрібні лікарі, і вони відкрили медінститут. Ольга влаштувалася друкаркою. У цьому їй допомогло німецьке походження батька, тому її вважали фольксдойче.

Коли канонада з лівого берега Дніпра стала наближатися до Києва, подружжя зрозуміло, що людям, які співпрацювали з окупантами, не минути лиха. Вони виїхали до Праги до родичів Ольги, звідти – до Німеччини. Після закінчення війни їх помістили в мюнхенський ДіПі – табір для переміщених осіб. Кілька місяців вони прожили у страху – а раптом видадуть радянській комендатурі? Іван Єлагін (із цього часу він не розлучався зі псевдонімом) змінив багато країн, міст, адрес, але той табірний барак запам'ятався особливим жахом:

Мой дом – берлога,
мой дом – нора,
где над порогом –
тень топора.

Але шлюб Івана Єлагіна і Ольги Анстей розпався. Можливо, позначилася смерть їхньої першої дівчинки, яка народилася під час переїзду до Німеччини. Друга, Олена, з'явилася на світ у 1945 році. Поетичні гени передалися і їй.

В Америці Ольга влаштувалася на гарну роботу в ООН, Іван пішов учитися і врешті-решт став професором літератури. Обоє створили нові сім'ї, але залишилися друзями. Обоє визнані одними з найяскравіших поетів американської еміграції другої хвилі.

У тоненькій папці кримінальної справи Венедикта Марта – кілька не дуже детальних протоколів допиту – і все. Немає жодних документів, підтверджених фактів, очних ставок, висновків експертиз. Нічого. Все це було ні до чого. Підслідного очікував розстріл.

Останній допит датовано 10 серпня 1937 року. Останнє запитання і остання відповідь.

"Слідчий: Які ви діставали завдання шпигунського змісту, коли бували у названих вами містах, і від кого?

Відповідь: Жодних завдань і ні від кого ніколи не діставав".

Дивно: в жодному з протоколів не згадано роману "Жовтий диявол". Наскрізь пронизаний ідеєю боротьби проти білогвардійців, японських і всіх інших ворогів радянської влади, він міг би допомогти Венедикту Марту виплутатися зі страшної історії. Чомусь не "прийшовся до слова" і співавтор Микола Костарєв, який того часу був у фаворі та став власником квартири Мандельштамів. Його неприємності розпочнуться тільки через два роки. Тільки тоді настала і його черга. Можливо, ще хтось, зіпсований квартирним питанням, зазіхнув на колишні Мандельштамові метри. Костарєв і вся його сім'я згинуть у похмурих стінах НКВС.

У 1937-му Сталін готувався до близької війни з Японією. Конфлікт назрівав із 1932 року, коли японці окупували Маньчжурію і проголосили на ній маріонеткову державу Маньжоу-го. Відтоді не припинялися прикордонні сутички. Нарешті, влітку 1938-го вибухнула битва на озері Хасані. НКВС на випередження зачищав усіх, хто міг стати п'ятою колоною. Розбиратися з кожним не хотіли – рубали ліс на корені.

Матеріали сфабрикованої справи Венедикта Марта або висновки за ним серед інших таких лягли на стіл наркома внутрішніх справ СРСР Єжова. В наказі від 20 вересня 1937 року він зробив висновок: "Ураховані агентурно-оперативні матеріали свідчать, що харбінці, які виїхали в СРСР, переважно складаються з колишніх білих офіцерів, поліцейських, жандармів, учасників різних емігрантських шпигунсько-фашистських організацій тощо. Переважно вони є агентурою японської розвідки, яка протягом років відправляла їх до Радянського Союзу для терористичної, диверсійної і шпигунської діяльності".

Про іронічну посмішку зловісної долі! Не інакше як придуманий Миколою Костарєвим і Венедиктом Мартом "Жовтий диявол" визирнув із паперів наркома Єжова і, задоволений помстою, оскалився.

У "єжовому" наказі є посилання на 4500 репресованих "харбінських шпигунів". Один із них точно Венедикт Март. За звинуваченням у шпигунстві на користь Японії його розстріляли за вісім днів до виходу наказу Єжова. Розстріляли "на підтвердження" того, що колишні харбінці – шпигуни. Нарком вимагав подальшої ізоляції і ліквідації всіх реемігрантів із Харбіна. До цього дня на обліку в НКВС таких значилося 25 тисяч. Уціліти вдалося одиницям.

Коли амністували Венедикта Марта як жертву сталінських репресій, Іван Єлагін написав гіркий вірш "Амністія". Українською мовою його переклала Надія Кир'ян:

Портрет Венедикта Марта, робота Давида Бурлюка. Фото:

Ще живий чоловік тієї,
Який розстріляв мого батька,
Влітку, в Києві,
У тридцять восьмім.
Очевидно, на пенсії нині.
Так спокійно собі поживає,
Покинувши звичне заняття.
А якщо вже помер він, –
То, певно, живий чоловік тієї,
Який перед розстрілом
Дротом товстезним
Руки скручував батькові
Міцно за спиною.
***
І коли б я надумавши,
То в рідні краї повернувся б.
Адже чув: всі ці люди
Простили мені.

У цих віршах є неточність: Венедикта Марта розстріляли не влітку 1938-го, а восени 1937-го. Іван Єлагін так і не дізнався, що цілий рік носив у Лук'янівську в'язницю передачі вже загиблому батькові. А що ж рукописи Венедикта Марта? Збереглися вони в архівній справі? Відповідь – у двох документах від 15 жовтня 1937 року.

Документ перший: "Я, оперуповноважений третього відд. УДБ НКВС УРСР Лубенець, розглянувши документи та листування, вилучені згідно з протоколом обшуку від 12/IV–37 в арештованого Матвєєва Венедикта Миколайовича, а саме: 1) різного листування три місця, 2) рукопис "Війна і війна", і беручи до уваги, що зазначений рукопис і різне листування не підлягають поверненню і не долучаються до слідсправи, постановив: вилучене листування і рукопис у заарештованого Матвєєва В. М. знищити".

Документ другий: "Ми, оперуповноважений Лубенець і Максимчук, склали цей акт про те, що нами було знищено рукопис і листування, вилучені в заарештованого Матвєєва, в чому й розписуємося...".

Від Венедикта Марта залишилося дуже мало: ранні вірші, кілька оповідань, як бібліографічна рідкість – "Жовтий диявол". І все-таки, на відміну від багатьох безіменних і бездітних, йому ще пощастило: він втілився в пам'яті сина.

Рукописи не горять – вірив, заклинав, заговорював Булгаков.

Ще й як горять...