Лідери, які говорять про підтримку України, насправді не готові. Чому? Відповідь неприємна, але очевидна 

Це не симптом глибокої кризи політичної волі Заходу. Називаймо речі своїми іменами.

Інформація про те, що одразу п'ять великих країн НАТО – Великобританія, Франція, Італія, Іспанія й Канада – фактично заблокували ініціативу генсека Альянсу Марка Рютте щодо гарантованої щорічної допомоги Україні – це не симптом глибокої кризи політичної волі Заходу.

Ішлося не про якісь фантастичні суми. 0,25% ВВП – це ціна стабільності. Ціна безпеки. Ціна того, щоб війна не прийшла до Берліна, Парижа чи Рима. Але навіть цю ціну провідні держави визнали занадто високою. І це на тлі того, що Україна вже понад чотири роки виконує за них найважчу й найнебезпечнішу роботу – стримує Росію.

Називаймо речі своїми іменами. Україна сьогодні – це щит Європи. Це країна, яка платить кров'ю за те, щоб європейські політики могли продовжувати свої затишні дискусії про "баланс інтересів" і "дипломатичні рішення". Але замість системної, гарантованої підтримки – знову торг, знову сумніви, знову страх перед власними виборцями.

Найдивовижніше – це розрив між риторикою й реальністю. Ті самі лідери, які на кожному саміті промовляють гучні слова про "непохитну підтримку України", насправді не готові закріпити цю підтримку навіть на мінімальному рівні. Чому? Відповідь неприємна, але очевидна: тому що вони бояться.

Бояться витрат. Бояться політичних наслідків. Бояться власного суспільства, яке дедалі менше готове до конфронтації з Росією. І тут ми підходимо до ще однієї тривожної тенденції. Видання Bild опублікувало дані соцопитування, згідно з якими лише 17% німців вірять, що армія Німеччини зможе захистити країну в разі війни. Згідно з дослідженням Insa, 72% жителів Німеччини не впевнені, що бундесвер здатен адекватно відбити напад іншої країни.

Це вже не просто криза армії. Це криза свідомості. Суспільство, яке не готове захищатися, неминуче стає об'єктом тиску. А суспільство, яке сподівається, що загрози "розсмокчуться самі", якоїсь миті стикається з реальністю – занадто пізно. Тим часом Кремль не приховує своїх цілей. Розмови про "відродження" імперії, жаль щодо розпаду СРСР, агресивна політика – усе це звучить відкрито й послідовно. Війна проти України – це не епізод. Це частина стратегії, яка не закінчується на українських кордонах.

І саме тому відмова від системної допомоги Україні – це не просто помилка. Це стратегічна короткозорість. Країни Балтії, Польща, Північна Європа це розуміють. Вони не тільки підтримали ініціативу, але й уже витрачають більше. Тому що в них немає ілюзій. Вони знають ціну російської "політики". А ось великі держави Західної Європи, схоже, і далі живуть у парадигмі 90-х років, де безпеку вважали чимось само собою зрозумілим.

Але цей світ закінчився. Сьогодні безпека – це вибір. Це інвестиція. Це готовність платити ціну заздалегідь, а не потім – у рази більше. Відмова від 0,25% ВВП сьогодні може обернутися потребою витрачати 5% завтра – уже на власну оборону. Історія не раз це доводила. Але, як видно, уроки історії засвоюють погано. Україна й далі боротиметься. Тому що в неї немає іншого вибору. А ось у Європи вибір є. І вона його робить просто зараз. І, з огляду на все, робить його неправильно.