Мені соромно перед другом зі Львова. Він мертвий, а мені перед ним соромно
Летіла Києвом колона. Велично зайняла всі дві, потім три полоси – і спеціально виділені авто слідкували, щоб ніхто з бокових не виїздив. І чітко показували, що так робити не можна. Нічого, це кілька секунд постояти, почекати. Ви вспієте, ви живі. Дайте дорогу загиблому.
Колона супроводжувала останній шлях мого друга. В кожній машині сиділи його друзі. Які його не вберегли. І кожен знав про це (такі знання на кожному похованні, звичайні поховальні думки).
Летіла Києвом колона, сигналили авто в колоні. Люди йшли у своїх справах. Дехто спинявся, але дехто – тобто дуже мало. І ніхто. Взагалі ніхто навіть не зробив рух стати на коліно.
– Ну, що ж, велике місто. Тут не стають перед кортежами загиблих, – пояснювали ми собі й одне одному те, що пояснити неможливо.
У Львові стають на одне коліно перед кортежем, супроводжуючим останній шлях загиблого. Я певна, в Сихові (район такий) теж стають.
Один мій друг – він із Сихова якраз. Коли його везли на Марсове поле, був 2022 рік – тоді на вулицях Львова ще не ставали на коліно. Потім на це звернули увагу і почали вчити людей цьому елементарному фактору поваги до загиблого.
Виявляється, людей можна вчити? І, виявляється, треба?
Читайте також
Сьогодні зранку і цілий день мені соромно перед моїм другом, який із Сихова. Він мертвий, а мені перед ним соромно. У Львові в мене багато друзів і знайомих, колег по волонтерській роботі, військових. Гадаю, їм теж соромно за Львів. За Сихів.
Так воно буває в хороших людей – хтось зробить гидоту, а соромно стає цим людям.
Перед моїм другом, якого сьогодні провели ми в сиру глиняву землю, соромно теж.
Що ж так соромно, Господи? Я ж не робила цієї гидоти. І я ж завжди вклоняюсь цим кортежам і стаю на коліно. Мені це дуже трудно, в мене нездорові ноги. Але завжди є хтось поруч, піднажмуть і піднімуть мене, хоч я і не пушинка.
За що ж мені так соромно?
Що там у вас? Те саме, пекучий сором?
Тоді з нами ще все в порядку. Гівна завжди було навколо і завжди буде. Головне, щоб нам із вами було соромно за це гівно.
Прим. З азартом слідкую за аукціоном, оголошеним у мережі, по опізнанню всіх учасників ганебного дійства. Хоча і розумію, що на самосуд у відповідь завжди приходить теж самосуд. І нічого доброго із цього не виходить. А там, де не працює поліція, самосуд приходить дуже швидко.
... Але ж де набратись сорому за тих людей Києва, які йшли собі у своїх справах – і не те що не стали на коліно перед останнім шляхом загиблого захисника, та просто старанно не помічали цього поховального кортежу.
Де того сорому набратись, я вже не знаю. Я це питання вирішую з 2014 року. Коли ми стояли купкою на Майдані, а навколо нас вирувало веселе й безтурботне місто.
А знаєте, з того часу майже нічого й не змінилось.
Колись одна волонтерка ляпнула дурню. Мовляв, вона б хотіла, щоб по Києву прилетіла парочка касет. Це була виключна дурня, повторюю. Такого не можна бажати ні Києву, ні Львову. Ні Краматорську.
Тим більше, що це все одно не лікує. Ніщо не вилікує людської байдужості. Людського переляку, який примушує старанно відводити очі від страшного, ховатись від страшного під ковдру – не лікує ніщо.
А самосуд у відповідь на самосуд – ну, що ж, він приводить або до громадянських заворушень, або до народження істинних народних загонів наведення порядку. В тому числі і в умах громадян.
Тут уже як пощастить із народом.
Бо насправді людей можна вчити. Іноді навіть треба.
Джерело:
Diana Makarova / Facebook
