Не можуть вони всі бути такими, як Путін. Це ображає нормальних віруючих 

Ще до того, як стало відомо щось про краківського стрільця, я дізналася з Facebook, що це "найімовірніше, араб", і навіть прочитала невелику суперечку на цю тему. Кажуть, десь з’являлася версія, що це може бути українець. Не знаю, не бачила. Версія, що це поляк, мені не траплялася, доки не з’явилася підтверджена інформація про нього. Не було версій, що це може бути канадець або ескімос. Ну, бо буття ж визначає свідомість. Хтось щось чув про терористів-ескімосів? Ну то що про них думати? Найприйнятніший варіант – дочекатися фактів і трохи почекати з висновками – для багатьох узагалі не варіант.

Безумовно, конвенція щодо національної та релігійної приналежності терористів, що закріпилася в масовій свідомості, виникла не на порожньому й рівному місці. Але історія терору ХХ–ХХІ століть – це не лише ІДІЛ, ХАМАС, "Талібан" і всяка "насралла", яка роздроблюється й розмножується, незважаючи на повсюдну боротьбу з ними. Історія терору ХХ–ХХІ століть – це комунізм, сталінізм, нацизм, фашизм, маккартизм, архіпелаг ГУЛАГ, "Перм-36", маоїзм, танки в Празі, червоні кхмери, Штазі, Чаушеску, чучхе, депортації народів СРСР, площа Тяньаньмень, апартеїд, Руанда, дві Чеченські війни, різанина у Сребрениці, репресії проти кримських татар. Це комуністичний Китай, де в рамках "національно-політичної єдності" створено мережу в’язниць і таборів у Сіньцзян-Уйгурському автономному районі, через яку пройшло до 3 млн осіб і де прямо зараз утримується приблизно 1 млн. Це концтабори, де уйгури сидять за те, що вони уйгури. І де з них вибивають усі знання про те, хто вони: їхню релігію, рідну мову, культуру. Не просто штрафи накладають за рідну мову, а перевиховують. У тому числі тортурами, побоями, голодом. І, звичайно, уроками політичної інформації та китайської культури, яка в цій найвеличнішій країні має бути одна для всіх.

Новітня історія терору – це, наприклад, Брейвік, який у двох терактах убив 77 осіб і поранив понад 300 у межах своєї особистої боротьби з ісламізацією, а зараз продовжує відбувати термін із комфортом у тюремних апартаментах і планує вийти на свободу. Він сповнений сил та енергії, в курсі всіх подій і навіть поголив скроні у формі літери Z, бо любить Путіна й усім серцем підтримує Росію – ну хто б міг подумати.

Історія терору – це релігійні секти – на кшталт буддистської "Аум Сенріке" (понад 6 тис. постраждалих), рухи, течії та просто різноманітні божевільні, яким щось шибануло в голову і вони вийшли стріляти в людей. Ніхто так і не дізнався, що сталося зі стрільцем, який у 2017-му вбив 60 осіб у Лас-Вегасі, а потім застрелився сам. Узагалі жодних мотивів, а його рідні та близькі знали його як абсолютно неагресивну людину.

Про мотиви краківського стрільця ми теж можемо так і не дізнатися. Бо тата, маму та сестру він застрелив ще до того, як в’їхав на площу Ринок, а сам перебуває в лікарні, де його оперують [9 листопада стало відомо про його смерть. – "ГОРДОН"]. Відомо лише, що в їхній родині панував культ зброї, батько мав 13 зареєстрованих одиниць вогнепальної зброї.

Ще відомо, що одним із головних терористів ХХ і ХХІ століття є Російська Федерація, яка не тільки перетворила себе на тоталітарну темряву, поглинула Білорусь, Грузію, втрутилася скрізь, де тільки можна, щоб нашкодити й убити, 13-й рік намагається знищити Україну, а також давно веде гібридну війну в Європі. Але терорист у Кракові – "найімовірніше, араб". Ну так працюють усталені конвенції. І дивним чином "православна загроза" чи "християнська загроза" у масовій свідомості чомусь не закріпилася. Ймовірно, тому, що це ображає почуття нормальних віруючих, яких понад 2 млрд. Адже вони не можуть усі бути, як Путін. Ці не можуть, а ті можуть. Є така конвенція.

Якщо регулярно читати Facebook, можна дізнатися, що релігії бувають хороші й погані. І патріарх, наприклад, Кирило, благословляє війну разом зі своєю зграєю не тому, що в нього погана релігія. А тому, що він сам поганий. А ІДІЛ благословляє, бо в них уся релігія така. Той факт, що щодо величезної кількості мусульман ведеться терор у їхніх власних країнах, виноситься за дужки. Ну, нібито відомо, але навіщо про це говорити. Новітня історія терору – це не тільки Іран, "Талібан", "Брати-мусульмани", а й, наприклад, режим Лукашенка – тупого виродка й садиста.

Світ різноманітний, і в своєму жаху теж. Але людина влаштована так, що ця різноманітність її втомлює. Людині зручніше, зрозуміліше й простіше не виходити за межі реальності, а підганяти її під свої перевірені уявлення. А все, що ці уявлення псує або руйнує, відкинути до біса. Те, як люди пильно охороняють свої уявлення про світ від посягань на них з боку реальності, мені трохи нагадує те, як люди створюють образ себе для інших за допомогою штучного інтелекту. Щоразу, коли бачу ці чарівні фотосесії ШІ, якими знищено абсолютно все живе в людині, встигаю лише подумати, як же нещасні люди загалом. Як сумна наша бідна Земля. Але про ШІ – іншим разом.

Моє сприйняття будь-якої релігійності закінчується саме в той момент, коли вона виходить із приватного вживання та відправлення культу у суспільне. Ось з цього моменту я сприймаю її як загрозу. І тут для мене всі релігії рівні, бо кожна претендує на абсолютну істину, намагаючись відібрати монополію, збільшити паству й промити їй мізки. І кожна з цього моменту спирається на свою перевагу та свою ж винятковість: найкращий, єдиний, неповторний бог, найкращі цінності, чесноти, найправильніші гріхи та їхнє відпущення, єдино істинні адепти. І, на мій погляд, саме з цієї органічної людської потреби в надзвичайній винятковості й випливає вся кривава х...йня на планеті. Не намагатися стати кращим, а вважати себе кращим. І приводом так вважати може бути що завгодно. Тому що білий, тому що чорний, тому що православний, тому що з професорської родини, тому що пролетар, тому що буддист, тому що адвентист, тому що дантист, тому що маєш 25 вищих освіт, тому що на освіту начхав, тому що завжди тримався осторонь політики й мухи не скривдив, тому що можеш дати в морду, тому що народний артист, майстер спорту, лауреат, тому що не все це так і не збираюся, тому що чавкаєш і сякаєшся в рукав, тому що вишуканий, тому що чесний, тому що "злодій у законі", тому що інтелектуал, тому що займається моржуванням з дев’яти років. Свою перевагу людина плекає в собі сама й ретельно шукає, що могло б їй у цьому допомогти, і обов’язково знаходить! Але це все одно ні хріна не гарантує в битві з реальністю. Ну, жодних гарантій безпеки від реальності не буває в принципі. І перші мільйон разів ставали останніми не лише в одній відомій книжці.

Є такий фільм Джозефа Лоузі – "Месьє Кляйн", з однією з найкращих ролей Алена Делона. Там француз із бездоганним родоводом живе в окупованому німцями Парижі й не знає ніяких турбот, скуповуючи за безцінь у євреїв усе, що вони можуть продати. Одного разу він знаходить під своїми дверима газету "Єврейський вісник" і з подивом дізнається, що в цьому ж Парижі живе його повний, але єврейський тезка – Робер Кляйн. Він звертається до поліції, щоб повідомити, що якийсь єврей прикривається його чудовим ім’ям, а потім розпочинає власне розслідування. Поступово його бажання дізнатися – хто намагається чи то помститися йому, чи то підставити, чи то просто приховує свою особу – зводиться нанівець. У нього розгортається справжня параноя – просто побачити двійника. Крім усього іншого, єврейський Кляйн, як з’ясовується, зовні ще й схожий на француза, їх навіть плутає собака невидимого Кляйна. А такого просто не може бути! Ну не може ж єврей бути настільки схожим на бездоганного француза з винятковим родоводом. Поки бездоганний Кляйн нишпорить у пошуках підлого самозванця, все його розкішне життя летить до біса, але він мусить побачити! Він мусить, він зможе, він його знайде і нарешті переконається, що цей єврей взагалі нічим на нього не схожий. Він щосили намагається втримати звичну для нього картину світу, поки реальність все насувається й насувається. І нарешті хапає месьє за яйця. "Робер, зупинись!" Але він не може, адже ось-ось наздожене, побачить, порівняє себе з тим і заспокоїться. І картина світу набуде своїх звичних меж, усе стане на свої місця. Ось-ось, ось-ось. Це відбивається на застиглому обличчі Делона у фіналі.

Мені здається, критики недооцінили нелінійність і багатошаровість цього фільму, звівши все до провини й неминучого покарання, відплати та закономірності спокути. Ну або не стали заглиблюватися в суть того, що відбувається. А це кіно якраз про те, як, вірячи у свою винятковість і відкидаючи суть, можна в стислі терміни досягти приголомшливих результатів.

"У кожного, як би не склалося його життя, є своя табірна тема – хай мої слова не прозвучать блюзнірливо, хай вони не образять нічиїх страждань. Високий зелений сітчастий паркан. Територія. Сьогодні я вийду за її межі не як порушник і боягузливий втікач, а як вільний син своєї вільної мами. Свою вільну маму я триматиму за руку, вільну від моєї валізи, буду нервовим фальцетом розповідати їй веселі табірні історії, і мама буде гладити мене по голівці та радісними вигуками переривати мій слинявий вереск, відповідаючи не мені, а своїм зворушливим думкам, що ось який у неї хороший і розумний син і як все взагалі добре, спокійно й гладко. Я розповім їй, як я грав у футбол і забив два красиві голи, яке гарне дно в річці, як я вчора класно дав по морді Самойлову і як останньої ночі ми знущалися над тими, хто спав. І моя мама, яка чудово знає, що я ніколи не граю у футбол, не б’юся і не плаваю, що якщо хтось і знущався, то вже точно не я, моя прекрасна мама, яку я люблю більше за все на світі, радісно підтакуватиме мені й гладитиме мене по голівці, зі звичною готовністю відкидаючи суть того, що відбувається".

"Життя Олександра Зільбера" Юрій Карабчієвський.