Тепер питання не хто сильніший, а без кого неможливо 

У світовій політиці існують держави, які мають силу, і держави, які мають значення. Перших можуть боятися. Других неможливо ігнорувати. Різницю між ними визначають не лише кількість танків, літаків чи обсяг економіки. Справжній вплив починається тоді, коли без тебе вже неможливо ухвалювати рішення.

Історія знає чимало держав, які в певний момент володіли величезною військовою потужністю, але потім втратили свій вплив разом зі зміною епохи. І навпаки, історія знає приклади країн, які змогли перетворити своє географічне положення, дипломатичні можливості й політичну волю на стратегічний ресурс. Саме такі держави стають не просто учасниками міжнародних процесів, а їхніми важливими архітекторами.

Саме тому головним підсумком саміту НАТО, який відбувся в Анкарі, варто вважати не лише конкретні рішення й заяви, що прозвучали під час зустрічей світових лідерів. Його головне значення полягає в іншому: він іще раз продемонстрував нову роль Туреччини у світовому порядку, що формується. Ще кілька років тому багато західних аналітиків говорило про кризу відносин між Туреччиною та її західними союзниками. Видалення Анкари із програми виробництва винищувачів п'ятого покоління F-35, введення американських санкцій, розбіжності щодо Сирії, відмінності в думках щодо регіональних криз – усе це створювало враження, що відносини Туреччини із Заходом переживають один із найскладніших періодів за всю історію членства Анкари в НАТО. Дехто навіть стверджував, що Туреччина поступово віддаляється від євроатлантичного простору й рухається до пошуку альтернативних центрів сили.

Однак міжнародна політика рідко розвивається по прямій лінії. Реальність виявилася значно складнішою, ніж численні прогнози. Сьогодні ми бачимо не так повернення Туреччини до Заходу, як повернення Заходу до усвідомлення того, наскільки важлива Туреччина. Саме в цьому полягає головний політичний сенс саміту в Анкарі. Туреччина не стала важливою завдяки одній конкретній події. Її нинішня роль є результатом багаторічної політики, спрямованої на зміцнення власної суб'єктності.

Анкара послідовно демонструвала, що хоче залишатися союзником, але не просто об'єктом рішень інших держав. Туреччина прагнула проводити самостійну зовнішню політику, виходячи насамперед із власних національних інтересів. Ця політика нерідко викликала критику з боку союзників. Але сьогодні стає очевидним, що саме здатність Туреччини ухвалювати самостійні рішення перетворила її на державу, на яку треба зважати.

У дипломатії є правило, добре відоме професіоналам: спочатку з'являється політична воля, потім вона дістає юридичне й технічне оформлення. Саме тому публічні заяви лідерів мають величезне значення. Вони є не просто словами, а сигналом про напрям руху міжнародної політики.

Саме із цього погляду варто розглядати атмосферу зустрічей президента США Дональда Трампа із президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом під час саміту НАТО. Ще нещодавно здавалося, що американсько-турецькі відносини увійшли в період довготривалого протистояння. Але зустріч в Анкарі продемонструвала зовсім іншу картину. Президент США публічно наголосив на своїй повазі до турецького лідера і його політичного курсу, а також висловив готовність до нового етапу стратегічної взаємодії між двома країнами.

Особливе значення мали заяви, пов'язані з питаннями оборонного співробітництва, включно з темою повернення Туреччини до повноцінної участі у програмах, пов'язаних із сучасними авіаційними технологіями. Незалежно від того, скільки часу знадобиться для проходження всіх потрібних процедур, сам політичний сигнал був гранично чітким: Вашингтон знову розглядає Анкару як найважливішого союзника, без якого неможливо ефективно гарантувати безпеку в ширшому регіоні. І це є серйозною дипломатичною перемогою Туреччини.

Однак було б помилкою зводити цей успіх винятково до особистості Ердогана, хоча, звісно, роль лідера країни в особі нинішнього президента Туреччини має величезне значення. Саме політичні лідери ухвалюють рішення, беруть на себе відповідальність і визначають напрям руху держави. Але за конкретним успіхом президента Туреччини стоїть глибший процес – результат багаторічної державної стратегії його країни. Туреччина прагнула створити ситуацію, за якої її неможливо було б замінити, і саме це є ключем до розуміння того, що відбувається.

У XXI столітті держави стають сильними не лише тоді, коли мають велику армію чи значні економічні ресурси. Вони стають сильними тоді, коли їхня участь стає потрібною для врегулювання головних міжнародних проблем. Сучасна Туреччина поступово зайняла саме таку позицію. Вона є членом НАТО, але водночас зберігає власні канали взаємодії з різними центрами сили. Вона підтримує територіальну цілісність України, але водночас зберігає можливість діалогу навіть у найскладніших міжнародних конфліктах. Вона відіграє важливу роль у Чорноморському регіоні, на Близькому Сході, у Кавказькому просторі й у Центральній Азії. Саме ця здатність бути сполучною ланкою між різними регіонами й політичними центрами стала одним із головних джерел турецького впливу.

Багато хто критикував Анкару за прагнення проводити надто самостійну політику. Але історія міжнародних відносин демонструє: держави, які здатні самостійно формувати свій порядок денний, із часом часто здобувають більше поваги, ніж держави, які лише дотримуються чужих рішень. Саміт НАТО в Анкарі став підтвердженням цієї закономірності. Він продемонстрував, що Туреччину більше не сприймають винятково як південний фланг НАТО чи регіонального гравця. Її роль значно ширша. Сьогодні Анкара є одним із тих центрів, де перетинаються інтереси Європи, США, Близького Сходу, Чорноморського регіону й Південного Кавказу.

Саме тому головне питання полягає вже не в тому, чи є Туреччина частиною системи міжнародної безпеки. Головне питання сьогодні інше: чи може ця система ефективно функціонувати без Туреччини? І відповідь стає дедалі очевиднішою. Особливо важливим аспектом саміту стало збереження єдності самого Північноатлантичного альянсу. Ще до зустрічі в Анкарі багато спостерігачів говорили про серйозну кризу всередині НАТО. Прихід нової адміністрації Дональда Трампа супроводжували гострі дискусії щодо майбутнього трансатлантичних відносин. У Європі уважно стежили за заявами Вашингтона про потребу збільшення видатків союзників на оборону, обговорювали розбіжності щодо питань європейської безпеки, майбутньої ролі США в НАТО, а також розбіжності в думках щодо цілої низки міжнародних криз – від України до Близького Сходу.

На цьому тлі була реальна небезпека того, що внутрішні суперечності можуть послабити політичну єдність Альянсу, і саме тут проявилася ще одна важлива роль Туреччини. Анкара виявилася тією державою, яка змогла виступити не просто як учасник дискусії, а як майданчик для пошуку компромісу між різними підходами всередині західної спільноти. Це і є те, що можна назвати дипломатією незамінності. У світовій політиці є країни, які намагаються домогтися впливу через тиск. Але є й країни, які здобувають вплив завдяки здатності об'єднувати сторони, знаходити точки дотику і створювати простір для переговорів. Туреччина в останні роки поступово перетворилася саме на такого гравця.

Показово, що за підсумками саміту президент США Дональд Трамп позитивно оцінив роль як президента Ердогана, так і генерального секретаря НАТО Марка Рютте у збереженні єдності Альянсу. Це був важливий політичний сигнал: попри наявні розбіжності, союзники змогли продемонструвати здатність діяти разом. І тут потрібно розуміти одну важливу річ. Єдність міжнародних організацій ніколи не виникає автоматично. За кожним таким документом, за кожною декларацією стоять місяці складних переговорів, дипломатичних консультацій і пошуку компромісів. Будь-який підсумковий текст – це результат балансу інтересів різних держав. Саме тому політична атмосфера навколо саміту мала не менш важливе значення, ніж його формальні рішення.

Анкара продемонструвала, що здатна приймати у себе лідерів, між якими є серйозні розбіжності, і створювати умови для діалогу. У цьому полягає особливість сучасної турецької дипломатії. Вона не намагається замінити один центр сили іншим. Її мета – зберегти простір для власного маневру й водночас залишатися важливим учасником процесів, які визначають майбутнє міжнародної системи. Саме тому роль Туреччини в питанні України також заслуговує на окрему увагу.

Із перших днів російської агресії проти України офіційна Анкара зайняла позицію, яка поєднувала підтримку суверенітету й територіальної цілісності України зі збереженням дипломатичних каналів. Туреччина не визнала незаконної анексії українських територій, підтримала міжнародно визнані кордони України, виступала за мирне врегулювання й неодноразово використовувала свої можливості для досягнення конкретних результатів. Така політика викликала різні оцінки. Одні вважали її надто самостійною, інші – єдино реалістичною в умовах надзвичайно складної міжнародної кризи. Але сьогодні очевидно одне: саме завдяки цій позиції Туреччина зберегла можливість вести переговори з різними сторонами конфлікту, а в дипломатії можливість діалогу часто є першою умовою для досягнення результату.

Особливо символічною стала зустріч президента США Дональда Трампа і президента України Володимира Зеленського в межах саміту. Ще нещодавно відносини між Вашингтоном і Києвом переживали серйозний період невизначеності. Тому сам факт відкритого політичного діалогу між двома лідерами мав самостійне значення. Звісно, було б неправильно стверджувати, що всі результати цієї зустрічі стали винятково заслугою Анкари. Міжнародна політика завжди є результатом безлічі чинників. Але не можна заперечувати й інше: саме Туреччина створила політичний простір, у якому такий діалог відбувся, і це є ще одним виявом тієї самої незамінності. Великі дипломатичні успіхи іноді вимірюють не лише підписаними угодами. Іноді їх вимірюють тим, що вчора неможливе стає можливим. Саме так працює справжня дипломатія.

Протягом десятиліть міжнародні відносини будували навколо запитання: "хто сильніший?" Але XXI століття поступово формулює інше запитання: "без кого неможливо?" І саме відповідь на це запитання стає новим критерієм міжнародного впливу. Туреччина сьогодні прагне стати саме такою державою. Державою, без якої неможливо обговорювати безпеку Чорного моря, стабільність Кавказу, енергетичні маршрути, міграційні процеси, майбутнє відносин Заходу і Сходу, а також багато криз, які визначають світовий порядок денний.

Звісно, це не означає відсутності суперечностей між Анкарою та її партнерами. У кожної держави є свої інтереси, свої червоні лінії і свої національні пріоритети. Але зрілість зовнішньої політики полягає не у відсутності розбіжностей, вона полягає у здатності керувати ними, і саме це сьогодні демонструє Туреччина. За останні роки багато держав намагалося обрати просту модель: повністю приєднатися до одного зі світових центрів сили. Але сучасний світ стає дедалі складнішим. Він уже не схожий на жорстку систему часів холодної війни, коли держави були зобов'язані бути лише в одній політичній орбіті. Нова епоха потребує іншого різновиду дипломатії. Вона потребує здатності зберігати союзницькі відносини, водночас захищаючи власну самостійність. Саме тому турецький досвід є особливо цікавим для багатьох середніх держав світу.

Туреччина демонструє, що країна, яку ще кілька десятиліть тому сприймали переважно як регіональну державу, може поступово перетворитися на самостійний центр впливу. Але для цього потрібні три умови: політична воля, стратегічне мислення і здатність бачити далі одного політичного циклу. Саме поєднання цих чинників дало змогу Туреччині значно розширити свої можливості у світовій політиці. Саме тому для Азербайджану значення минулого саміту виходить далеко за межі успіху турецької дипломатії. У Баку завжди розуміли просту геополітичну істину: у сучасному світі силу стратегічних союзів визначає не лише кількість підписаних документів, а й міжнародна вага партнерів. Що сильнішим стає союзник на світовій арені, то більше можливостей відкривається й перед самою державою.

Відносини Азербайджану й Туреччини давно вийшли за межі звичайного двостороннього співробітництва. Після підписання Шушинської декларації стратегічне партнерство двох країн набуло нового значення, закріпивши не лише політичну близькість, а й спільність підходів до основних процесів у регіоні. Однак було б помилкою розглядати цей союз винятково крізь призму двосторонніх відносин. Сьогодні взаємодія Баку й Анкари має набагато ширший геополітичний контекст. Вона пов'язана з майбутнім Південного Кавказу, енергетичною безпекою Європи, транспортними коридорами між Сходом і Заходом, розвитком Організації тюркських держав, процесами в Центральній Азії та зміною всієї архітектури регіональної безпеки.Саме тому зміцнення міжнародних позицій Туреччини об'єктивно розширює й можливості Азербайджану.

Але тут важливо розуміти головне. Сила цього партнерства полягає не в тому, що одна країна замінює іншу. Навпаки, кожна з них зберігає власну суб'єктність і власну зовнішньополітичну стратегію. Туреччина є великою регіональною державою із глобальними амбіціями. Азербайджан же став державою, яка за останні десятиліття пройшла шлях від невеликої країни, яка була у складному геополітичному оточенні, до рівня середньої (middle power) держави зі значно більшим міжнародним впливом і власним регіональним порядком денним. Саме це робить їхню співпрацю особливо важливою. Обидві країни виходять із розуміння того, що в сучасному світі неможливо забезпечити сталий розвиток, покладаючись винятково на підтримку зовнішніх гравців. Держави стають сильними тоді, коли самі стають суб'єктами міжнародних процесів. У цьому сенсі досвід Туреччини становить великий інтерес. Анкара продемонструвала, що навіть держава, яка не належить до категорії наддержав, може суттєво впливати на світову політику, якщо вона має стратегічне бачення, політичну волю і здатність проводити самостійний курс. Ця логіка багато в чому пояснює й зовнішньополітичний шлях Азербайджану.

Баку також послідовно прагне зміцнювати власну суб'єктність, розвивати відносини з різними центрами сили і проводити політику, яка базується насамперед на національних інтересах. Саме тому будь-який успіх Туреччини на міжнародній арені має для Азербайджану особливе значення. Посилення Анкари означає розширення можливостей для спільного просування регіональних ініціатив, зміцнення тюркського простору співробітництва й підвищення ролі Південного Кавказу у формуванні системи міжнародних відносин.

Сьогодні світ переживає період глибоких змін. Стара система, побудована після закінчення Другої світової війни, поступово трансформується. Баланс сил змінюється, з'являються нові центри впливу, а держави, яких раніше сприймали як другорядних гравців, дістають можливість відігравати набагато помітнішу роль. Саме в цій новій реальності особливо важливим стає поняття стратегічної автономії. Держави більше не можуть розраховувати лише на приналежність до певного блоку чи союзу. Їм потрібно мати власну політичну суб'єктність, уміння захищати свої інтереси й водночас створювати навколо себе простір співпраці. Туреччина є одним із найяскравіших прикладів такої моделі. Вона не стала наддержавою у класичному розумінні цього слова. Але вона стала державою, яку неможливо прибрати із процесу ухвалення головних міжнародних рішень, а саме це і є справжньою ознакою сили.

Зрештою, головний урок саміту НАТО в Анкарі полягає не лише в тому, які заяви прозвучали і яких домовленостей було досягнуто. Його головне значення полягає в демонстрації нового стану турецької ролі у світі. Туреччина більше не є державою, яка намагається довести свою значущість. Вона стала державою, чию значущість уже визнали. Саме тому головне запитання сучасної міжнародної політики звучить уже не так: "На чиєму боці Туреччина?" Головне запитання звучить інакше: "Чи можна розв'язати головні проблеми сучасного світу без Туреччини?" Саме тут лежить ключ до розуміння нової ролі Анкари.

Історія знає безліч держав, які мали величезну військову силу. Але лише деякі з них змогли стати незамінними. Саме незамінність, а не могутність, стає головною ознакою нової світової сили. ХХ століття зробило великими держави, здатні вигравати війни. ХХІ століття дедалі частіше підносить держави, здатні запобігати їм. Саміт в Анкарі продемонстрував, що Туреччина прагне зайняти саме таке місце у світовому порядку, що формується. Як писав старокитайський мислитель Сунь-цзи: "Найвище мистецтво війни – підкорити ворога без бою". Сьогодні ця думка набуває нового політичного звучання.

Справжня сила полягає не лише у здатності перемогти супротивника, а у здатності зробити так, щоб без тебе вже неможливо було знайти рішення. Саме в цьому полягає феномен сучасної Туреччини. Саме тому сьогодні можна говорити про нову роль Анкари – роль незамінної Туреччини.

Джерело: Ramis Yunus / Facebook