Це все слабо контрольований процес, і ми бачимо його наслідки на вулицях
У першу чергу треба вирішити, хто є реальним набувачем реформи ТЦК. Зараз виглядає так, що політики хочуть зняти із себе критику щодо насильницької мобілізації, а керівники ТЦК хочуть, щоб їх менше критикували і більше поважали. Тобто майбутні зміни пов'язані виключно з інформаційно-політичним контекстом. Але вони не направлені на тих, хто має бути реальним, справжнім вигодонабувачем від цих змін.
Хто в першу чергу потребує якісної мобілізації, якісного поповнення і несе відповідальність за це поповнення? Командири військових частин, бригад, корпусів. Це вони мають сказати: "Ми відчули системні зміни в мобілізації, вони якісні, ми бачимо підтримку з боку держави".
Основний виклик мобілізації – це історія не про те, як по-доброму хапати людей на вулиці і примушувати їх їхати на війну. Це неможливо – мобілізація під час масових війн завжди примусова. Так було під час Першої і Другої світових війн, зокрема і в найбільш демократичних країнах. Чому так робили? Щоб у командирів бойових частин було планове надходження людей для виконання бойових завдань і щоб нести мінімальні втрати, був час на підготовку і якісне застосування відповідно до фізичних, психологічних, інтелектуальних здібностей людей. Усе це можливо, якщо в таку масову мобілізацію будуть залучені командири армійських корпусів, командири бригад. Я поки що навіть декларацій про це не чув, навіть на рівні обіцянок.
У нас мобілізація – це річ у собі. За призов людей у конкретному районі відповідає нікому не відомий офіцер ЗСУ, якого запхали в ТЦК. Він несе відповідальність за план. Людей мають якось нахапати на вулиці, на підприємствах і направити в навчальний центр навчальної частини, яка також має власний план із передачі певної кількості новобранців у військо. Цих людей розкидають по військових частинах у невідомому для командирів бригад і корпусів порядку. Хтось отримує поповнення, хтось узагалі не отримує. Системи як такої не існує, усе це фрагментарна мобілізація. Ставка верховного головнокомандувача дає один наказ, головнокомандувач ЗСУ доводить планові показники, вони виконуються абсолютно по-своєму. Це все слабо контрольований процес, і ми бачимо його наслідки вже на вулицях.
Зараз часто ставлять питання: що не так із мобілізацією, чому немає системи і логіки, хто несе відповідальність за мобілізацію людей, які потрапляють на фронт? А ніхто. Направляють тих, у кого є висновок ВЛК, що вони здорові. Вони потрапляють у штурмовий полк, де їм кажуть: "Раз ви здорові, то тепер ви – штурмовики. Вперед!"
І виникають скандали: "У нас погані штурмові полки, армія примушує людей воювати". Як наслідок – усі незадоволені, хочуть утекти з армії. А зараз бачимо, що один з учасників і підбурювачів подій на Сихові – військовослужбовець у СЗЧ, який вважає, що в армії йому не місце, він має бути в тилу.
Ну і відповідальність. Хто за це відповідає? На цю мить – ніхто. Тобто це все особисте людське рішення людини. А відповідальності за те, що у нас така кількість СЗЧ, не несе ніхто – це їхні особисті рішення. Немає ніякого керівника зверху, який би цим опікувався, відповідав би за таку кількість СЗЧ. За те, що людей із негативними висновками ВЛК визнають здоровими, направляють на фронт, немає відповідальності.
Поки не буде створена вертикаль відповідальності від моменту мобілізації до моменту потрапляння людини на виконання бойового завдання, ефективна мобілізація існувати не може. І це питання треба вирішити державі. Для початку його хоча б визнати.
Джерело: "Українська правда"
