Ці розриви можуть розірвати країну на шматки, а наш ворог саме сюди вкладає гігантські зусилля 

Учора мав честь виступити на поважному закритому зібранні щодо тих ціннісних викликів, що стоять перед українським суспільством. Чимало людей вважають найбільшим таким викликом корупцію, я же вважаю, що корупція лікується не проповідями й не відрубанням рук чи голів, а передусім розбудовою прозорих інституцій та економічною свободою.

Натомість бачу п'ять великих ціннісних (морально-етичних чи духовних, іншими словами) викликів, які стоять перед нами.

1. Перший такий виклик – це єдність. Потенційних розколів у нас дуже багато: схід – захід, воював – не воював, ВПО – не ВПО, виїхав – не виїхав, українська – російська в побуті, та й традиційні розриви між заможними й незаможними, краще й гірше освіченими тощо лише посилилися. Додайте до цього найбільший реальний розрив на основі політичних прихильностей. Ці розриви можуть розірвати країну на шматки, а наш ворог саме сюди вкладає гігантські зусилля (а у випадку тимчасового замирення більша частина ворожого бюджету війни піде саме сюди). Утримати суспільство разом, докупи – величезний, найбільший ціннісний виклик.

Водночас єдність має свої межі. Чи маємо ми єднатися з тими, хто обкрадає державу та військо? З тими, хто напряму працює на ворога? З тими, хто свідомо поширює ворожу пропаганду або ж саморобні наративи, що ведуть до поразки? Будь-яке "ми" має межі, і правильно їх установити – найбільший ціннісний виклик.

2. Другий найважливіший ціннісний виклик – людиноцентричність. Наша постколоніальна держава не здатна її проявити, і це ми мусимо її навчити, бо більше нема кому. Передусім це стосується найболючішої точки нашого часу – прав військовослужбовців. Найбільш заслужена й героїчна частина суспільства має найменше прав, порівняно із цивільними. Так не може продовжуватися, бо це нас зруйнує. Не краща ситуація з іншими незахищеними категоріями громадян, але права військовослужбовців є найбільш нагальною проблемою. Очевидно, людиноцентричність у стосунках між державою і громадянином цим не вичерпується. Про цю проблему треба говорити на всіх майданчиках, аж поки знайдемо і втілимо найнеобхідніші рішення. І часу обмаль, ми живемо в позичений час.

3. Третій виклик – державотворення. Дивним чином ті, хто працює на державу, також стали ураженими у громадянських правах. А на додачу вони вважаються в суспільстві поганцями. І все, що пов'язано з державою, має присмак нечистого й ганебного. Звідки це росте, зрозуміло – у нас століттями держава була не своя, чужа, загарбницька, окупаційна, від неї треба було ховатися й триматися подалі. Але ж тепер у нас держава українська, а ставлення залишилося те саме. Продовжуючи в такому дусі, ми ризикуємо державу втратити. Бо хто не розбудовує власну, той урешті буде приречений працювати на чужу. Нам треба поміняти це ставлення, щоб уможливити прихід на державну службі гідних і професійних людей.

4. Четвертий виклик – світове українство. Повернуться точно не всі. Можна їх відрізати й оголосити зрадниками. Але варто вчинити навпаки: оголосити частиною великого світового українства, закликати залишатися українцями й українками за допомогою українських організацій, рухів, церков, шкіл, української мови в побуті, української культури (а для цього треба періодично приїжджати насичуватися нею), включеності в українські інтереси. Українці сьогодні є світовою нацією, що робить великий внесок у поступ і культуру людства, і нам треба визнати й навчитися використовувати це, десь копіюючи чийсь успішний досвід, а десь винаходячи своє.

5. П'ятий виклик, останній, але не менш масштабний. Наближається наша перемога (стривайте кидати в мене помідори, дослухайте до кінця). Так чи інакше, ми вистояли, а Росія завалюється, хай цей процес ще несе в собі ризики нашої поразки (у тому числі описані вище) й розтягується на тривалий час. Але я хочу сказати про інше. Росія звикла всі свої поразки оголошувати перемогами. А ми натомість свої перемоги звикли вважати поразками, бо вони не ідеальні, бо вони не такі бездоганні, як ми прагнули.

Тож коли Україна здобуде перемогу, наш ворог зробить усе можливе, щоб переконати нас, що це наша поразка, і ми самі будемо готові в цьому переконатися й допомогти іншим повірити. І тоді радість перемоги обернеться гіркотою, і це здатне розірвати нас на шматки й позбавити майбутнього. Нам уже сьогодні треба готуватися до майбутньої перемоги так само, як і усвідомлювати можливість поразки. Нам треба бути готовими до майбутнього, інакше страх перед майбутнім нас зруйнує.

Кожен із цих викликів можна розписувати детальніше, але тоді текст вийде за межі сприйняття. Зазначу лише головну причину цих лих і головні ліки від них. Головна причина – колоніальна травма. Розколи в суспільстві, підозри й ненависть між людьми, ворожість держави до людини, а людини до держави, зневіра й комплекс жертви є наслідками колоніальної травми, століть бездержавності й геноциду ХХ сторіччя.

Головні ліки – діалог. Не мовчати, говорити про ці виклики. Спочатку наодинці із собою, а згодом з іншими людьми, близькими й однодумцями, а згодом із незнайомими й різнодумцями. Перев'язуючи нитками діалогів різні прошарки суспільства та соціальні групи й регіони, а водночас перев'язуючи ними наші застарілі й нові рани. Це завдання духовних пастирів, громадських активістів, журналістів, митців, лідерів громад, членів різноманітних спільнот, кожного й кожної з нас.