У Києві дуже гучно. Лунають вибухи й крики: "Усик – чемпіон!" 

Можливо, ця ніч найстрашніша – але спірно. Бо я не пам'ятаю всіх ночей. Ми всі не пам'ятаємо всіх наших ночей під обстрілами. Особливо перших ночей перших обстрілів. Іноді ми так втомлювалися, що спали під вибухами. На фронті ми спали під вибухами. Дуже втомлювалися їздити фронтом, тому, доїхавши до будиночку, де жили військові й де на нас очікувала спеціально звільнена кімната – ми падали й спали. Коли вибухи були надто гучними, ми прокидалися, тоді військові казали нам:

– Та спіть, це наші, це виходи.

Звичайно, вони брехали. Але ми кивали й брехали їм у відповідь, що віримо їм. Так ми брехали одне одному.

На війні всі брешуть. Мама поправляє ковдру на дітях, вони прокинулися від вибухів. Мама каже:

– Усе добре, я з вами.

Мама бреше. Усе дуже недобре. Діти знають, що мама бреше. Діти роблять вигляд, що вірять мамі. Щоб вона не турбувалася.

Мама прочитає повідомлення від чоловіка. Він напише, що все добре. Там, де ще сильніші обстріли. На фронті. Звичайно, він збреше, там усе недобре.

Але мама зробить вигляд, що повірить йому.

Мама й діти сплять на підлозі в коридорі. Дві стіни можуть врятувати. А можуть і не врятувати. Усе можливо.

Моя донька сказала:

– Одного разу я так втомилася, що заснула під час прильоту ракети. Останнє, що пам'ятаю, це гучний вибух поряд, і далі провалилася в сон.

Можливо, ми втомлюємося чекати.

Ми чекаємо заявлені "Калібри", заявлену кількість Shahed, незаявлене начиння тих ракет. Бо може бути ядерне начиння, але ми й від очікування цього давно втомилися.

Можливо, усе, що переживають міста України під час обстрілів – це набагато менше, ніж те, що переживав, наприклад, Маріуполь. Місто, з якого не було виходу й лишалося чекати. Жити або загинути. Або померти під завалами.

У кількох кілометрах від Києва містечко Бородянка, куди скинули бомби. Їх скинули на багатоквартирні високі будинки, люди, що ховалися в підвалах, загинули або одразу, або не одразу. Окупанти не дозволяли рятувати людей і люди довго помирали під завалами.

Зараз цих будинків немає, їх розібрали, але кажуть, що всіх тіл не знайшли. Можливо, від них нічого й не лишилося. Але хіба таке можливо?

Ми звично жартуємо перед ночами обстрілів, домовляємося йти на обране всім Києвом місце, це такий місцевий жарт, відомий усій країні. Цей жарт давно всім набрид, але треба ж про щось жартувати. Бо коли вже втомлюєшся чекати, що лишається, окрім жартів?

Як можна жити так, щоб жартувати під час можливого наближення смерті?

Український боксер [Олександр Усик] став чемпіоном світу. Про це теж жартують, кажуть, Усик збив "Орєшніка". Загалом, кажуть, у Києві дуже гучно. Лунають вибухи й крики: "Усик – чемпіон!" Можливо, людям треба бути в метро, ховатися від вибухів, але люди давно вже не йдуть у метро. Ідуть, але не всі. Теж втомилися боятися. Та й місця там на всіх не вистачить. У такі ночі на платформах тісно стоять намети. Люди давно ходять у метро з наметами.

За вікном дискотека, мамолітні хулігани мають сабвуфер, і вже неможливо відрізнити, чи працює ППО, чи зенітки мобільних груп, чи ударні установки. Як таке можливо?

Ми хвалимося одне перед одним цією вдаваною мужністю, але не всі розуміють, що це навіть не про мужність, а про страх. Тамований страх, від якого всі так втомилися, що вирішили вже не боятися.

Хоча не боятися неможливо.

Сім'ї моїх дітей живуть у найбільш обстрілюваних районах Києва. Я, доки виростила дітей, прочитала "Отче наш" безліч, безліч разів. Можливо, тисячі разів, а можливо, й більше. І в такі ночі, як ця, мені треба знову читати "Отче наш", але я раптом забула всі слова. Я їх забула раптом дванадцять років тому, коли почалася війна і в мене стало багато роботи, бо я поринула у війну. І не могла згадати "Отче наш" навіть у найнебезпечніші моменти. Під обстрілами, наприклад. Або коли ми вивозили людей з-під обстрілів, а вони питали, чи безпечна дорога. Тоді я довго якось на них дивилася, шукала слова, а потім, так слів і не знайшовши, відповідала:

– Моліться, люди.

Вони мене одразу розуміли й починали молитися. А мені б теж помолитися разом із ними, але я слова забула. Ніколи було згадувати, бо треба було порахувати людей, перев'язати поранених, знайти загублених дітей, кричати на істеричок, терзати телефон, намагаючись видобути зв'язок там, де зв'язку вже не було.

Але все ж, як це можливо – забути "Отче наш"?

Так за дванадцять років і не згадала.

Я знаю, як це.

Я просто була впевненою, що за мене хтось молиться, і за моїх дітей, і за людей, які їхали дорогою, що обстрілювалася, і тепер за Київ і за всі міста України. Хтось та й молиться, можливо ж таке?

Можливо.

Але прости мене, Господи, одними молитвами перемогти ворога неможливо.

Хоча тоді, коли ми застряли під обстрілами, бо транспорт було пошкоджено й на руках купа поранених – саме тоді нам на поміч прибули посланці церкви. І пастор командиром рятівного каравану.

Господи, я лише зараз зрозуміла гумор ситуації. Коли на допомогу людям, яким і помолитися було ніколи, і слова "Отче наш" вони забули, прибули твої посланці, Господи.

Коли мої онуки виїжджали під обстрілами й прибули до мене перед тим як прямувати далі – вони намагалися робити вигляд, що їм не страшно. А я робила вигляд, що вірила їм, а ще я робила вигляд, що мені теж не страшно. Так ми брехали одне одному.

І я тоді сказала їм:

– Знаєте, діти, ви як у фільмі, де герої утікають від вогню й вибухів, і вогонь ось-ось їх наздожене, але ж ми знаємо, що вони вирвуться. І вогонь і вибухи лишаються позаду.

Тоді мої онуки слабко почали всміхатися. Можливо, порівняння зі щасливим кінцем фільму було дуже вчасним.

Але я і тоді не згадала "Отче наш". Бо було багато роботи.

Війна – це завжди багато роботи.

І багато брехні.

Ми всі брешемо одне одному, ми сиплемо жартами, бо стільки часу боятися неможливо. Тому наша брехня свята, як ті посланці церкви в ту мить, коли вони прибули рятувати нас. І як ті іграшки, які я в останню мить встигла тицьнути онукам до рук. Мені здалося, що коли вони будуть обіймати іграшки на дорозі до порятунку – можливо, їм буде не так страшно.

Як наші жарти, коли ми пробуємо обманути страх.

І крики під обстрілами про перемогу боксера.

Як затишні намети на станціях метро – люди давно ходять ночувати до метро зі своїми наметами.

Або надувні матраци, куплені спеціально для того, щоб спати в коридорі, під ефемерним захистом двох стін.

І нашу віру.

Віру в перемогу.

Бо в щось інше вірити просто неможливо.