Я не дивлюся у вікно німецького автобуса. Смердючі виродки розтоптали все
Іноді забуваю, що я не вдома і чекаю на свою зупинку. Їду німецьким автобусом і уявляю проспект Миру в моєму місті. Мрію про Маріуполь. Про той, котрого більше немає і не буде.
Уявляю замість старих будиночків із червоної цегли наше кафе, дитячу лікарню, алею з тополями, людей, що ховаються від спеки, під зеленими куполами дерев. Це маріупольське розкішне літо. Ось зараз проїду 15-поверхівки. Далі світлофор. Тут завжди горить червоний. Я встигну підійти до дверей автобуса та вийти на вулиці свого дитинства. Яку понівечили та зруйнували снарядами росiяни.
Я не дивлюся у вікно німецького автобуса. Не хочу бачити сьогодення. Мрію утримати минуле. Але воно тікає від мене.
Нас виставили з наших міст окупанти. Не дали нам вибору. Наплювали на наші права та бажання. Викинули з рідних будинків. Знівечили наші життя. Влаштували геноцид.
Я хочу, щоб усі, хто порівнює нас із кимось, знали: ми хочемо жити вдома, ми приїхали не за найкращим життям, не за своїм бажанням, не за комфортом. Ми рятуємося від горя та болю. І нам не може бути добре, коли погано та боляче нашим містам. Ми любили там кожний камінчик та знали кожні поворот та перехрестя.
До нас прийшли брудні виродки. Смердюча орда. Вони розтоптали своїми ногами все, що нам дороге. Вони спалили та знищили наше минуле. Вони тероризують наше сьогодення. Погрожують нашому майбутньому.
Але ми залишилися б навіть на згарищі наших міст. Якби там не було окупантів. Коли ця погань покине Маріуполь, я повернуся назад. Тому що краще за мою країну, моє місто, моє справжнє життя не може бути нічого.
Джерело: Nadia Sukhorukova / Facebook
