ЩОДЕННИК НІНИ ГЕРАСИМОВОЇ ПРО ВІЙНУ
Національний музей історії України у Другій світовій війні оцифрував частину своєї колекції, присвяченої трагедії в урочищі Бабин Яр. Ці матеріали співробітники музею збирали понад 40 років, зараз колекція налічує щонайменше три тисячі експонатів. Перлина колекції – щоденник Ніни Герасимової, яка у 1941 році була студенткою Київського політехнічного інституту. "ГОРДОН" ексклюзивно подає його читачам без скорочень.
Щоденник Ніни Герасимової

29 вересня 1941 року в Києві почалися масові розстріли євреїв із числа мирних жителів. Протягом двох років у Бабиному Яру було знищено понад 100 тисяч євреїв, циган, українців і представників інших національностей.


Нина Герасимова

Ніна Герасимова


Свідок тих подій, киянка Ніна Герасимова, залишила після себе щоденник, який сьогодні доступний на сайті музею разом із іншими експонатами – особистими речами свідків і жертв трагедії, фотографіями та негативами.

Дівчина жила у будинку №64 на вулиці Володимирській, а під час окупації Києва в жовтні 1941 року переховувала, ризикуючи власним життям, єврейське подружжя Гринбергів. Згідно із постановою фонду "Пам'ять Бабиного Яру" від 22 лютого 1998 року, за виявлені християнське милосердя і доброту та врятовані життя приречених на загибель євреїв Ніну нагороджено грамотою "Праведника України".

Її щоденник – простий зошит в обкладинці темно-бордового кольору, рукописний текст займає 88 сторінок. Події, описані в щоденнику, охоплюють період від 22 червня 1941 року до 25 липня 1945 року і вражають деталями, лаконічністю описів, емоційністю. Наразі це з чистим сумлінням можна назвати блискучим репортажним стилем.

 

22 червня 1941 року

Війна. Сьогодні о четвертій годині ранку німецькі літаки здійснили наліт на Київ. О сьомій годині крізь сон чула вибухи бомб, проте думала – це звичайне навчання. Вранці у місті було тривожно та напружено, хоча ніхто нічого не знав. Багато хто думав, що це маневри. О 10 ранку я пішла до вишу, там мені сказали, що становище дуже серйозне, на Солом'янці горять аеродроми, є поранені. Ніхто вже не сумнівався у правдивості цих чуток. О 12 годині повідомили, що по радіо виступатиме Молотов. Усі зібралися в їдальні. Молотов повідомив, що Німеччина напала на нас у багатьох пунктах через Фінляндію, Румунію та інші кордони. Бомбила Київ, Житомир, Таллінн і Севастополь. Усі мовчки слухали, а потім розійшлися по домівках. Убито та поранено у Києві 200 осіб. Я не хвилююся, дуже спокійна, хоча місту і загрожує велика небезпека. Не віриться, що зі мною може щось погане статися. Якийсь надзвичайний спокій. Трохи болить голова, це я трохи застудилася.

Невже Київ буде зруйнований?!


25 червня 1941 року

Учора день минув спокійно. Сьогодні під час сніданку о сьомій ранку було чутно шум моторів і вибухи. Я бачила через вікно, як били зенітки. Усі втекли з буфету. Я закінчувала снідати сама під вибухи бомб. Усі зібралися в коридорі.


1 серпня 1941 року

У нас все спокійно. Сильні бої тривають на смоленському, житомирському напрямках. Щоночі бомблять Москву, Дніпропетровськ, Полтаву, Харків. Навколо Києва, Білої Церкви багато німецьких десантів, їх постійно знищують.


2 серпня 1941 року

Із другої години ночі я не спала. Десь далеко підривалися снаряди, постійно літають літаки, б'ють зенітки, б'ють гармати. Мабуть, бої десь неподалік від Києва. Кажуть, що прорвалося дві танкові дивізії й бої ідуть у Василькові. По радіо транслюють веселі пісні, а десь гинуть люди. У Москві введено карткову систему на продукти.

Обкладинка щоденника Ніни Герасимової

4 серпня 1941 року

Учора наприкінці дня літали німецькі літаки, їх обстрілювали. Мама із переляку навіть розплакалася. Уночі постійно чула гул від вибухів. На Москву кожного дня нальоти, там пожежі. У Києві вранці оголосили тривогу. Велися бої над мостом у районі Петрівки. На базарі нічого немає. Упродовж цього часу було 17 нальотів на Ленінград, проте їх всіх було відбито.


6 серпня 1941 року

Упродовж цілого дня чутно гул від гармат. У Голосієві висадився десант. Другий день я займалася у силікатному інституті...


7 серпня 1941 року

Безперестанку гуркочуть гармати. Німці поблизу Голосієва. Вранці населення Голосієва бігло до міста. На вулицях багато машин і підвод, навантажених речами. Київ взяли у підкову. Відчувається близькість фронту. Ніхто вже не сподівається, що Київ утримають. Уночі спати не доведеться. Ми все склали до валіз і торбин на всякий випадок. Мама пішла ночувати до знайомих, а я не хотіла. Смерті я не боюся, я так багато хвилювалася, стільки намучилася, що мені нічого не страшно. Мене давно вбито. Мама все плаче й хвилюється. Боїться за мене, а мене це дивує і трохи смішить. Адже вона зробила мені так багато поганого, так нещадно нехтувала моїми успіхами, а тепер хвилюється. Смішно.


8 серпня 1941 року

Цілий день дощ. Євреї поспіхом виїжджають. У магазинах порожньо. Усі мовчазні та похмурі. За нашим зведенням, упродовж тижня німці зазнали таких втрат: танків – 5000, літаків – 4000, гармат – 77 000, вбито й поранено – 6000.

За німецьким зведенням, ми втратили всього удвічі більше.

21 година. Щойно вперше спостерігала повітряний бій, два німецькі літаки та вісім наших.


9 серпня 1941 року

Ніч місячна, прохолодна, чутно вибухи бомб, стрілянину. Скільки зараз гине людей?!

...

Запишу все по порядку. 28.08 залишили Дніпропетровськ.

29.08 у Києві відбувався мітинг. Газети пишуть, що Київ не здадуть. Мабуть, над містом нависла безпосередня загроза. Стали брати на окопи під Ніжин. Учора почали працювати школи, а сьогодні їх знову закрили. Якщо мені судилося померти, то помру у Києві. Отримала дуже сумний лист від Слави із Москви. Він поїде – наказ на фронт. Бажаю щастя йому.

 
"Горить Київ! Горять найгарніші вулиці. Неймовірним гнівом переповнене серце"
 

3 вересня 1941 року

Німці минулої ночі намагалися перекинути міст через Дніпро, проте їх відігнали. Тому була така стрілянина.


5 вересня 1941 року

На окопи брали усіх підряд, навіть із маленькими дітьми. Проте стільки людей виявилося не потрібно. Багато з них повернулося.


6 вересня 1941 року

Ніч минула спокійно. Дорожнеча жахлива. Сало коштує 100 рублів.


13 вересня 1941 року

Покинули Чернігів. Подейкують, що Ленінград оточено. Болгарію перетворили на німецький плацдарм проти нас. Молотов послав ноту протесту. Учора на зборах житлоком говорив, що варто готуватися до хімічної війни. Збирають теплі речі для армії. Ось цього ніхто не очікував.


14 вересня 1941 року

Тремтять вікна від стрільби. Он як видно близько. Зараз уже суцільний гул від пострілів. Мабуть, почалися бої за Київ.


15 вересня 1941 року

Покинули Кременчук.


16 вересня 1941 року

Ніч минула неспокійно. Постійно прокидалася від завивання снарядів. О шостій годині був страшний гуркіт від снаряду, аж задзвеніли шибки.

Снаряди падають на вулицях. Є вбиті та поранені. На Червоноармійській повилітали усі шибки.

17 вересня 1941 року

Потяги не їдуть, оскільки всі шляхи перекриті. Газет немає. Київ оточений. Настрій у всіх дуже поганий.


18 вересня 1941 року

Страшне коїться у Києві, невпинні вибухи, гуркіт, стрілянина, небо застилають клуби диму. Підірвали ТЕЦ, депо та інші споруди. Дим зі всіх боків. Від ранку немає води, радіо не працює із шостої ранку. Була у місті. Нескінченна кількість військових підвод, машин, ідуть війська. Якось грізно стало та холодно. Багато поранених, багато жінок, які плачуть. Мабуть, іде відступ. Це, напевно, остання ніч. Неможливо писати, все гримить і гуркоче. Уперше я відчула удар повітряною хвилею. Усе цінне у Києві зруйновано. Безперестанку дзвенять вікна. Вікна я затулила матрацом, подушками, аби не бути пораненою уламками скла. А мама все плаче. Мені не весело, але я відносно спокійна. З усіх боків пожежі. Як довго будували, і як швидко руйнувати.


19 вересня 1941 року

Ніч минула тривожно. Уперше впродовж усього часу я спала одягнена.

Учора ввечері все небо було охоплене загравою. Я вийшла на вулицю. Виднілася сильна пожежа за залізничним полотном. Виднілася хвиля вогню. Пізніше почалася сильна стрілянина, все гуло та тремтіло. Я думала, що це ідуть бої у місті, проте сьогодні дізналася, що це у Шевченківському саду підривали всі припаси. У саду стоять дерева із обдертою корою та поламаними гілками, демонструючи сумне видовище. Хлопці збирають гільзи. У навколишніх будинках вилетіло усі вікна. Ранок був холодним, похмурим. Потужний вітер проходив небом, темні хмари. Місто я не впізнала. Неначе це не Київ був. Пусто, брудно. Мертве місто. Рано вранці грабували магазини, проте там майже нічого не було. Усе вивезли. Зараз з'явилося холодне сонце. Я пішла на Хрещатик. Вулиця майже порожня, де-не-де люди бігли назад, перелякані, що у місті німці. Подейкували, що біля молочного магазину лежать убиті. Жителі їх забрали. Київ здали без бою.

Вступили німецькі війська на мотоциклах. Мовчазно та холодно дивилися на них. У Києві жваво біля магазину. Тягли все, що попадалося, особливо іграшки. Розбирали мішки загороджень. Проте людей було мало, боялися. Вулиця була засипана уламками скла та папірцями. День був надзвичайно холодним і похмурим.

Тільки євреї на Хрещатику зустрічали німців із хлібом та сіллю. Ось цього пробачити не можна !!!

Цілком імовірно, що росіян також виселять із Києва й зроблять його повністю українським містом

20 вересня 1941 року

Кажуть, що випущене якесь звернення. Євреї страшно перелякані. Швидше би встановився якийсь порядок. Німці застрелили (написано нерозбірливо. – "ГОРДОН"). Прийшли до квартири, стали сильно стукати. Я не могла ніяк їм відкрити, був поламаний замок. Вони кричали, погрожували зброєю. У сусідів взяли цукор, варення, подушки. У (написано нерозбірливо. – "ГОРДОН") зняли із руки годинник, вона навіть не встигла отямитися. Настрій жахливий. Кажуть, що взяли Ленінград, Полтаву, Москва оточена!


25 вересня 1941 року

22 і 23 вересня було спокійно. Лише 24.09 почалися вибухи та пожежі на Хрещатику. Горів "Дитячий світ" на розі Прорізної та Хрещатика, банк та інші будинки у бік думи. Було море вогню, а гасити було нічим. Горіли Пасаж і Прорізна. Горить Київ! Горять найгарніші вулиці. Неймовірним гнівом переповнене серце.


26 вересня 1941 року

Горить Пушкінська, Музичний провулок. Будинок вибухає, і неможливо нічого зробити. Немає води. Усі люди з великих будинків із торбинами йдуть вулицями. Багато із них живе на вулицях. Сьогодні гнали великий натовп євреїв.

Ніч була темною. Із боку Хрещатика виднілися густі клуби диму. І над нашим будинком стоїть велика заграва, від неї навіть земля стала рожевого кольору. Постійно видно спалахи та чутно, як вибухають будинки. Розійшлися спати пізно. Розбудила уночі нас Єф. Ів. Звідкись стало відомо, що німецьке привезене радіо повідомляє, що все місто повинне евакуюватися. Короленка буде підірвана. Мама у паніці стала збиратися, сердиться. Було просто моторошно. Узяли найцінніше й винесли у коридор.

Деякі сусіди пішли на Польову. Я з іншою частиною сусідів вийшла на вулицю. Було страшно дивитися, як люди з дітьми, навантажені валізами та торбами, ледь ішли, намагаючись втекти.

Ми зупиняли деяких, питали, хто велів іти, й усі говорили різне. Хтось говорив, що усе місто буде підірване, інші – що лише частина міста.

Поруч із нашим будинком біля школи 45 стояв німецький пост. Підійти до постового й запитати всі боялися, щоб не вбив. Мені все набридло і я вирішила піти сама. Говорю німецькою я погано, проте вирішила, що якось зможу запитати, що нам робити та зрозуміти відповідь.

Німець, намагаючись чітко говорити, пояснив, що наш квартал у безпеці, що втікати треба із району Оперного театру. Я повернулася й повідомила це сусідам. Я запросила до себе залишену мною сім'ю - чоловіка, дружину та стареньку. Вони були надзвичайно вдячні й хотіли ночувати хоча б на сходах. Проте я запросила їх додому, пригостила чаєм. Марія Федорівна виявила, що вона загубила всі паспорти. Пішла шукати, проте не знайшла. Спати лягли під ранок. Сьогодні я залишила їх жити у себе. Філіп Ігнатович – юрист. Він сьогодні вранці мені дуже чарівно подякував за гостинність. Мені якось стало незручно. Марія Федорівна все не може заспокоїтися та хвилюється через загублені паспорти.


28 вересня 1941 року, 20.00

Щогодини новини. У середині дня був вивішений страшний для євреїв наказ: щоб завтра 29.09 усі вони з'явилися на восьму годину ранку на Лук'янівку (Бабин Яр) із документами, теплими речами. Хто не з'явиться, того буде розстріляно.

Вочевидь, всіх їх буде вислано із Києва. Хвилювання серед євреїв жахливе. Важко бачити страждання людей. Багато із них думають, що йдуть на смерть. Прийшла Марія Федорівна, дуже схвильована, і сказала, що вони євреї і завтра їм потрібно іти. А паспорти у них були російськими, проте вона їх загубила. Важко було дивитися, як плакав Філіп Ігнатович, намагаючись приховати сльози. Я дала йому валер'янку. Євреї цього ніяк не очікували. Увечері прийшов Віктор і покликав Ф. І. грати у дурня. Я відмовляла, проте він боявся не піти, щоб не викликати підозр, оскільки всі сусіди їх вважали росіянами. Скоро повернувся. Люда мені сказала, що їй сказав Арончик, що євреїв вишлють до Радянського Союзу. Я з радістю прибігла й сказала своїм. Ф. І. повірив, був дуже радий і сказав: "Ніночко, ви у мене з душі камінь зняли, дозвольте мені вас поцілувати" й поцілував у щоку. Я цей поцілунок ніколи не забуду. Пішов особисто поговорити зі сім'єю Арона.

Я вмовила завтра відправити лише стареньку, а самим поки не йти. Усе одно в один не відправлять, а там видно буде.

Старенькій 80 років. Вона просила, щоб я ніколи не розлучалася із подарованою мені пудреницею й пам'ятала, що її молитва завжди зі мною. Приготувала їй білі сухарі на дорогу.

Із раннього ранку натовпи євреїв тяглися вулицями з торбинами та валізами, дітьми. Видовище було тяжким, не чутно було сліз, ішли всі мовчки, ніхто із російських жителів не дозволив собі жодного хуліганського випаду проти них. Ф. І. та М. Ф. я не пустила. Вони послухалися мене. Цілком можливо, що росіян теж виселять із Києва й зроблять його повністю українським містом.

Швидше б закінчилася війна!

30 вересня 1941 року

Дізналися, що євреїв розстріляно у Бабиному Яру. Ніхто цього не очікував. Добре, що не пустила Ф. І. та М. Ф. Ф. І. сказав, що краще б він свою матір своїми руками отруїв. Але хто ж знав. Вона також не могла залишатися у мене. Усі росіяни у квартирі, й вони підозри ні у кого не викликають. Страшно.

 

Бабиин Яр. Загальний краєвид місця розстрілів. Київ, 1943 рік


10 жовтня 1941 року

Страшно пройтися Хрещатиком, самі обгорілі руїни. Немає Миколаївської вулиці, зруйновано цирк. Страшно дивитися на Прорізну вулицю. Вулиці немає, не видно навіть дороги, все захаращено руїнами. Зруйновані Мерінгівська, Лютеранська, Інститутська та частина вулиці Леніна. Немає слів для обурення. Яке злодіяння! Зруйновано центр без жодної мети.

Артиста Донця убили й понівечили. У нього відрізаний язик, знята шкіра із рук. Іде багато полонених. Багатьох відпускають по домівках. У нашому будинку ночувало кілька полонених, вони говорили, що українці воювати не хотіли й арміями здавалися у полон. Були великі зради.

22 жовтня 1941 року

Здали Твер і Калугу.

Життя у місті не налагоджене, продуктів немає жодних, на базарі за гроші нічого не можливо дістати, все на обмін.

Лише одного разу давали 200 грамів хліба за книжками. Німці дорогою зупиняють селян і все у них відбирають, тому селяни бояться нести продукти на базар.

Почали ходити деякі трамваї. Очікують сувору зиму.

19 листопада 1941 року

Життя не налагоджене, на все скажені ціни, я дуже схудла, оскільки харчування дуже погане, у мене сильна слабкість. Поки ніде не працюю. Мене обурює Лі, вона прекрасно живе, нічого їй не бракує. Раїса – жахливий панікер, вона боїться голоду, боїться, що людей безвинно розстрілюватимуть. Для залякування. Настрій у них похоронний. Лише я з надією дивлюся уперед, не вмію скаржитися та плакати. Мені море по коліна й на душі моїй спокій.

26 листопада 1941 року

Із працевлаштуванням не щастить. Усе було залагоджено, але перебила Раїса. Коли ми з нею зіштовхнулися на заводі, вона була дуже збентежена, очі її забігали кімнатою. Вона знала, що я вже упродовж місяця веду переговори про це місце. Вона не сподівалася мене зустріти. Я ніколи не думала, що вона така нечесна людина. Історія із салом і маслом засвідчила її велику хитрість і лицемірство. Я у ній помилилася, вона далеко не добра й не щира людина. Я до глупоти довірлива.

Домовилася із Ніною, що завтра підемо на село по продукти.

13 грудня 1941 року

Увесь цей місяць була зайнята. Я двічі ходила на село, дуже втомилася й було багато хвилювань. Але все вдало, мене підвезла машина, яка проїжджала поруч. Ну, тепер хоча б не треба хвилюватися за харчування певний час. Мене здивував страшний бруд у хатах.

8.12 почалася світова війна. Японія почала війну зі США. До Японії приєдналися Німеччина та Італія. Це дуже сумний факт. Війна розгорається. Ходять чутки, що Сталін хворий, у нього хвора нирка.

Німці встановили тверді й дуже низькі ціни на продукти, і всі продукти зникли, ніхто не хоче продавати. Що ж буде. Ні я, ні мама не працюємо.

15 грудня 1941 року

Закон про тверді ціни скасували, і знову на базарі все з'явилося. Відучора Київ і Київська область перебувають під німецьким командуванням.

31 грудня 1941 року

Кінець цього страшного року. Я з надією на краще вступаю у новий рік. Хотілося б, щоб ні я, ні мама не хворіли й були неушкодженими, щоб швидше закінчилася ця жахлива війна і щоб я закінчила цього року інститут.

Щасливого життя бажаю собі у новому році. А скільки людей не зустріне Новий рік!

Скільки поранених і при смерті буде цієї ночі. Зима, та ще й сильні морози.

Неможливо уявити весь жах на фронті. Хочеться всім побажати успіху, щасливої зустрічі Нового року, особливо тим, які зараз перебувають безпосередньо у бою.

Швидше б кінець війні! Скільки мільйонів людей зітхнуло б із радістю!

Коли вона закінчиться ?!

Швидше б минула зима та настало тепло. Цілий тиждень мороз –17 градусів.

Щасливого Нового року бажаю усім своїм!

 
"На вокзалі коїться щось страшне. Масові поховання, сльози та істерики, крики й непритомності. І все це заглушає духовий оркестр"
 

28 січня 1942 року

Із початку цього року також жодних змін.


4 лютого 1942 року

Тільки-но я повернулася із Трипілля, мене туди підбили іти Ліда Брюно та нужда. Я не можу описати всіх мук, які пережила упродовж трьох днів подорожі. Я ішла пішки туди й назад крутими горами, нескінченно виткими дорогами, місцями потопаючи по коліно у снігу, до того ж голодна. У селян не було навіть картоплі, не кажучи вже про хліб. Жахливий біль я відчувала у ногах і спині. Страшно згадати, на ногах великі криваві пухирі. Кожен крок віддавав болем у серці, але йти було необхідно, та ще везти санки із чужим вантажем. У Трипіллі ціни на продукти київські. Купила плетінку часнику, 1/2 плетінки цибулі та трохи квасолі. Я витратила всі гроші. Мама вирішила продати кілька склянок квасолі й купити хліба і картоплі. Продала й загубила гроші, й у розпачі стала плакати. Я так намучилася, що жодні гроші не могли оплатити це, тому мені й не шкода загублених грошей. Два дні я лежу. У мене розтягнення ноги і я не можу її повернути. Проте вона пройде – і знову піду, бо ж іншого виходу немає. Мене здивувала скупість Брюно.


24 лютого 1942 року

20.2 я повернулася із Гребінки, була там кілька днів, трохи привезла продуктів. Перед цим становище було катастрофічним. Встановили тверді ціни, із базару все зникло. Спекулянти стали брати по 12–15 рублів за склянку пшона, та й це неможливо купити. Тверді ціни знову скасували. Привезених продуктів надовго не вистачить.


3 березня 1942 року

Настала весна після суворої зими. Сонячні гарні дні. Я із жахом думаю про нову поїздку на село, але це необхідно. Я ж ніде не працюю. Потрібно кудись влаштуватися.


18 березня 1942 року

Досі холодно. Я все ще збираюся їхати на село. Жити дуже важко, лише й думаєш про харчування. Все дуже набридло. Покращення я не очікую. Навесні буде ще гірше. Життя у Києві не налагоджується. Часто повідомляють про розстріли за підривну діяльність. В Одесі все дешево й життя налагоджене.


24 березня 1942 року

Настрій дуже поганий. Холодно, у кімнаті +6 градусів. Продуктів та грошей немає. Учора поїздка не відбулася. Машина мене не взяла. Поїхати хоча б в один кінець. Мама пішла продавати шовк та туфлі. Купили би продуктів, то можна було б спокійно чекати поїздку. Якщо потеплішає, розпустяться дороги, тоді вже нікуди не поїдеш.


6 квітня 1942 року

Другий день Великодня. Прийшов Віктор Іванович виряджений і зробив урочисто мені пропозицію. Просив подумати, оскільки це було зроблено у дуже м'якій формі. Я подякувала йому за симпатію до мене. Звичайно, я і мама були б забезпечені, але це абсолютно неможлива річ! Погубити своє життя через матір та сильну вигоду. Звичайно ні, навіть нема про що думати. В. І. обіцяв завтра влаштувати на роботу, це особливо необхідно, тому що є постанова відправити із Києва 25–30 тисяч людей, і насамперед безробітних. Не робота мене цікавить, а гарні обіди та пайки. Настрій у місті поганий. Все дуже дорого, постачання жодного. Пшоно – 15 рублів за склянку. Десяток картоплин – 10–120 рублів, чорна мука – 10 рублів за склянку, хліба дають 0,5 кг на тиждень. Жити важко.


1 травня 1942 року

Протягом цілого дня невеликий дощ. Мала бути демонстрація, проте її відмінили через дощ. Настрій відповідає погоді. Я нічого доброго не очікую.

Працювати почала 8.04 на фабриці й цього ж дня мене викликали повісткою до Німеччини і маму теж. Я швидко звільнилася від цього, бо надала довідку про роботу. Складно було з мамою, її дуже хотіли забрати. Мені довелося добряче поморочитися, але я її буквально в останній момент вихопила. Через кілька днів прийшов Дзуль і запропонував працювати за фахом на заводі "Більшовик", але я відмовилася. Я ж росіянка!

Все місто охоплене хвилюванням, лише й говорять про відсилання до Німеччини. Після лікарського огляду відсилають під конвоєм, садять до товарних вагонів – і до Німеччини. Не дають часу на домашні справи. Всі кидалися, без жодного розбору розбивали сім'ї, а у паспорті писали, що ця людина добровільно їде до Німеччини.

Скільки хвилювань, скільки сліз! Лише трохи заспокоїлися, як нове розпорядження: забирають до Німеччини дітей від 14 років. Це ще страшніше, і цього ніхто не очікував. На вокзалі коїться щось страшне. Масові поховання, сльози та істерики, крики й непритомності. І все це заглушає духовий оркестр. Коли поїзд рушив, то стояв стогін від ридань та криків дітей і батьків. Горе людське неможливо описати. Нахабство невимовне. Все, що писала про німців раніше, блідне перед дійсністю.

Живуть у Німеччині в бараках, під конвоєм ходять на роботу. Люди перебувають у становищі рабів, а то й гірше.

Гарненьких дівчат беруть у покоївки. Ставлення до німців дуже вороже. У мене зараз якийсь байдужий настрій. Нічого не страшно. Звикаю до думки, що Німеччини мені не уникнути.

 
Київський центральний вокзал, 1942 рік. Фото: lh5.googleusercontent.com

14 липня 1942 року

Я жахливо втомилася та виснажилася. Із 1-го мама у лікарні. Професор Солнцев страшно мене налякав. Велів негайно покласти до клініки. Він, мабуть, припускав, що у неї рак шлунка, проте зараз цю підозру відкинули. Але діагноз не встановлено.

Встаю о 4 ранку, іду на базар, о 12 відношу їй обід. Сьогодні була у неї. Вона ще більше схудла, дуже хвилюється. У мене немає грошей, пішла продавати туфлі, давали 1500, я не віддала, а тепер шкодую. Сама я майже нічого не їм, хліб і половину обіду відношу мамі. Голоду я не відчуваю, але жахлива втома. Невже не дістану завтра грошей? Це жахливо. Після роботи знову піду продавати.

Я вже давно не писала. Німці взяли Керч, великі бої тривають під (нерозбірливо. - "ГОРДОН"). Узято в полон 200 тисяч росіян. Страшно думати, скільки людей гине.

Два дні тому виданий закон, за яким у селян забирають увесь хліб і залишають по 10 кг на місяць на людину. У місті повне безправ'я, жодного постачання, жорстокість і знущання з боку німців. Забирали дітей від 14 років, зараз відмінили. Люду й Іру взяли. Тепер будуть брати з роботи. Завтра у нас буде комісія. Я не хвилююся, все одно не поїду. Але заберуть, напевно, багатьох. Дуже важко, швидше б мама повернулася з лікарні. Швидше би встановили, що з нею.

Погода жахлива, холодно і дощ безперестанку.

Як усе це пережити?


16 червня 1942 року

Важко. Грошей немає зовсім. Учора після роботи ходила на базар продавати речі, але ніхто нічого не дивився. Мама два дні голодна. Спала я дуже міцно й усю ніч бачила якісь жахи.


22 червня 1942 року

Річниця війни. Рік тому впала перша бомба на нашу країну. Скільки нещастя! Скільки ллється крові і коли ж кінець! Аби мама поправилася, я абсолютно втомилася, особливо цього тижня. Не було грошей, я хвилювалася, що мама голодна. Про себе я не думаю. Вчора за безцінь продала крепдешинове плаття.


3 липня 1942 року

Мамі краще, операцію робити не потрібно. Погано, що Пащенко нічого не привіз. Каже, що у Василькові усе забрали. Я йому для обміну дала багато речей, але мені чомусь все байдуже і я не хвилююся. Нескінченні хвилювання якось притупляють почуття. На базарі крім цибулі та кропу немає нічого. Повинен бути обмін грошей. Але ніхто нічого до пуття не знає. Обмін однаково нічого доброго не дасть.

Взяли Севастополь після великих боїв. Коли кінець війні? Чи доживемо?


20 липня 1942 року

Нове хвилювання: усі від 15 до 55 років повинні пройти комісію для відсилання до Німеччини. Кажуть, що проходить набір до Італії. Якщо мені судилося поїхати, то я хотіла би потрапити до Італії. Мама повернулася із лікарні й мені стало легше. Я все ще під враженням від здання Севастополя. Він абсолютно зруйнований, немає жодного цілого будинку. Яке чудове було місто.

Узяті Воронеж, Луганськ, Ворошиловград. Віднині припинено вільну торгівляю і їхати на село по продукти заборонено. Що буде? Із базару все зникло. У мене притупилися нерви і все байдуже. Що буде, те й буде! Можливо, буде "Літній відпочинок в Італії".


21 липня 1942 року

Учора приходили німці для відбору людей до Німеччини, але не було списку. Відклали на завтра. На базарі нічого немає. Кіло цибулі коштує 160 рублів, та й те неможливо купити.


29 липня 1942 року

24.7 взяли Ростов, перейшли Дон. Неподалік від Сталінграда. На Волзі горять кораблі. Становище важке. Новий наказ: до 16.08 припинено набір до Німеччини.

Триває реєстрація худоби у селян, поступово все заберуть.

14 серпня 1942 року

Я дуже схвильована, аж все тремтить. Тільки-но відправила маму до Козятина. Посадила у паровоз на ходу, не встигла жодного слова сказати.

Дуже тривожно на душі. Вона поїхала без грошей та майже без речей.

Бодай би все було успішно. Завтра о 3 годині ранку піду зустрічати цей поїзд. Сподіваюся, що вона влаштується. Хіба їй буде погано?

Солнцев велів її відправити на село, аби вона краще харчувалася, інакше буде погано. Вона важить 2 1/2 пуда (близько 41 кг. - "ГОРДОН").


15 серпня 1942 року

Мама дохала успішно. У дорозі її хотіли висадити. Листи передаватиме через помічника машиніста.


18 серпня 1942 року

Отримала від Віті прекрасні квіти. В. дуже гарний, м'який і ніжний, і трохи нагадує Славу.


30 серпня 1942 року

Подейкують, що очікується великий набір до Німеччини. Від мами жодних новин. На базарі все дуже дорого. Поліцаїв скеровують на фронт. Живу поки непогано. Грошей немає, але отримала пайок: пшоно, 0,5 кг вермішелі, два десятка картоплин. Розділю усе на тиждень. Вирішила продавати свій хліб та купувати замість нього картоплю. Хліб – це велика розкіш для мене. Учора був В. До нього я абсолютно байдужа, приємно дивитися на гарне обличчя.


8 вересня 1942 року

Отримала від мами лист. Вона живе у Козятині. Вочевидь, непогано. Там у кілька разів все дешевше. Кличе мене до себе. Я зараз на пайок отримала багато овочів – капусту, помідор. Тому поки протримаюся.

6.09 здали Новоросійськ.


9 жовтня 1942 року

Сьогодні виданий наказ, щоб усі жінки від 16 до 45 років, які не мають дітей, з'явилися з речами на пункт для негайного відправлення до Німеччини. На роботі сльози й істерики, оскільки майже всі молоді. Але я була абсолютно спокійною й лише одна сиділа та працювала. Робота якось заспокоює, я вперше виконала норму. Зробила 16 щіток, а то ніяк не могла зробити більше ніж 8 шт. Мені зараз все видається неминучим.

 
Повідомляли сьогодні, що перехоплено шифровану телеграму Молотова Білому дому про те, що Сталін хоче ввести триколірний прапор, проте прагне знати думку Білого дому
 

4 листопада 1942 року

Зараз я абсолютно сама у цілій квартирі. Всі роз'їхалися. Страшно квартиру залишати саму удень. Сьогодні після багатьох хвилювань і зусиль відправила маму в Іванкове на машині. Я дуже втомилася за ці дні. Грошей немає, лише й думаєш, що про їжу і про те, що продати. Крім того, постійні хвилювання щодо Німеччини. Мені поставили штамп, який звільняє поки від Німеччини. На роботі Віктор Ів. мене постійно гризе. Немає більше сил. Він не може заспокоїтися, що я йому відмовила. Він знає, що своїми причіпками довів мене до межі. Та це не людина. Для мене зараз основне, щоб мама якось улаштувалася. Все одно буде їй краще, ніж тут. У мене зараз боргу 1000 рублів, а грошей у кишені 1 руб. Але це ще нічого. Я дістала 54 кілограми картоплі, якось проживу.

У людях я розчарувалася. Вони жахливі негідники. Можливо, так і треба, інакше тепер і жити неможливо. Я особисто якось не можу пристосуватися і стати у ногу з цим життям, тому мені так важко. Швидше б край війні!


5 листопада 1942 року

Які люди негідники та мерзотники, я ж занадто довірлива. У мене вже нерви просто не витримують. Я пішла б кудись працювати в інше місце, але боюся, щоб до Німеччини не забрали. Тут ми проходимо як сліпі. Мені дуже важко на душі. Швидше б мама повідомила щось про себе. Мені необхідне лікування, а грошей немає.


18 листопада 1942 року

Життя жахливе! Холодно, у кімнаті +4 градуси. Не можу нічого робити, страшно лягати спати. Харчування настільки погане, що соромно писати. Хліб продаю, щоб вилізти із боргів. На роботі неприємності. Баленко – негідник, не можливо описати всіх знущань! Я дуже застуджена. Завтра треба поставити піч. Весь мій інститут, 2500 студентів, відсилають до Німеччини. Постанова дуже жорстока. Якщо хтось із них переховуватиметься, то майно конфісковують, беруть із сім'ї заручника і відсилають до Німеччини. Наша кербуд теж повинна їхати. Це дуже добре, тому що вже багато вона заробила й награбувала. Нехай трохи за це поплатиться.

У німців зараз жодних перемог. Кажуть, що наші відбили Воронеж! І інші міста. У Сталінграді ішли бої за кожен будинок. Зараз нічого не пишуть. Я рада, що мама хоча б не мерзне, як я. А я якось перемучуся. Кінця війні не видно.


29 листопада 1942 року

Я дуже втомилася, але у мене сьогодні особливий день. Я смажила деруни! Яка розкіш! Від мами немає жодних звісток, чи здорова вона. Холодно, дрів немає; вони дуже дорогі. Я втомилася від усіх цих турбот. Час швидко летить, лише це і добре. Швидше б минула зима. Важко мені надзвичайно, і водночас страшно подумати про людей, які зараз на фронті, поранених, які стікають кров'ю, та ще й на морозі. Адже це жахливо. Я хоча б сплю на ліжку. Наші наступають! Прорвали фронт на Дону. У Франції заворушення, збройне повстання проти німців, які перейшли демаркаційну лінію. Й усюди смерть!


26 грудня 1942 року

Дні минають за днями. Я остаточно втомлена. Холодно, брудно. У мене ціла епопея з пічкою. Із великими труднощами отримала відпустку на два дні. Поставила піч, труби вивела у вікно, але дим однаково іде до кімнати, темно від диму. Сажа пластівцями падає на скатертину, серветки. Фіранки за тиждень стали чорними. Я пішла на Поділ і купила керамічну грубку, але вона зовсім не гріє, димить ще гірше. Не тільки дим, але вже й головешки летять із печі до кімнати! Темно від диму. Я у розпачі погасила піч і відкрила двері. Прийшов кербуд зі свічкою – він думав, що у мене пожежа, тому що клуби диму йшли із дверей у парадний. Побачив мене й каже "Бідна ви, нещасна!"

Коли я подивилася у дзеркало, то сама себе налякалася. Все обличчя чорне, а волосся дибки. Викликала пічника. Він хоче 1000 рублів.

Поставила знову чавунку.

31 грудня 1942 року

Закінчується цей жахливий рік. Настає Новий 1943 рік, але я від нього нічого доброго не очікую. Одна безпросвітна тьма. Кінця війні не видно. Знову очікується набір до Німеччини. Чи втримаюся я?

Зараз я одна. Одягла гарну сукню, прибрано, у кімнаті поки тепло. Напилася чаю із ячним хлібом. Каганець ледь освітлює стіл. Жахлива зима. Одна лише піч мене вимучила. Не працюю. В. І. останні сили відібрав. На Різдво поїду по маму. У німців доброго мало – вони ведуть оборонні бої. Наші наступають. Так що не так вже й просто перемогти Росію.

Як можна сміятися, танцювати та співати, зустрічаючи Новий рік? Коли стільки крові ллється, коли кожної хвилини хтось помирає і страждає. Що несе Новий рік? Бодай би він не був гіршим ніж цей. Хоч би не виїхати із Києва й бути здоровою і мені, і мамі. І щоб закінчилася війна.


1 січня 1943 року

Перший день Нового року, що він несе? Де я буду? Очікують великий набір до Німеччини з 10.01. Я у це вірю, тому що був відповідний виступ по радіо. Сьогодні у мене хоча б тепло.


6 січня 1943 року

Три дні збираюся до мами та ніяк не можу виїхати. На заваді став сніг. Всі дороги ним занесені. Поїду завтра на Поділ. Можливо, якась машина мене візьме. Втомилася я жахливо, змучилася. Сьогодні Святвечір. Я завжди любила цей вечір. Завжди було чисто, затишно, прикрашали ялинку.


14 січня 1943 року

Неможливо передати мої страждання! У кімнаті +2 градуси, піч не горить, темно від диму, брудно. Учора, намучившись із піччю, я впала на диван, стала голосно плакати. Пізніше стало смішно, до чого може довести піч. 7.01 пішла на Поділ, сіла до машини, проїхала 20 км. Потім ішла пішки 5–6 км, потім знов узяла машину, проїхала від Києва 65 км, потім знову йшла 15 км. Дуже виснажилася. Переночувала в якійсь хаті, але цілу ніч не спала – щось жахливо кусало. Наступного дня пройшла 30 км і 4,5 км підвезла машина. Погода була дуже гарна, дихала на повні груди. Швидко розшукала маму. Вона зраділа, коли побачила мене. Вона добряче погладшала й багато заробила продуктів. 10.01, узявши сало, олію, борошно й крупи, я вирушила додому. Іти було важко. Пройшла 2 км, і мене взяла машина й довезла до Києва, а там треба було іти до Подолу 8 км. Я дуже втомилася. Пройшла 4 км, машина мене підвезла до самого будинку. Зараз сильні морози. Хоч би іншу роботу підшукати.


19 січня 1943 року

Два дні тому по радіо передавали, що на нараді у Москві ухвалили таке рішення:

1) перейменувати Червону армію на Російську армію,

2) замінити звання командир – на офіцер,

3) створити закриту касту офіцерів,

4) запровадити погони,

5) створити інститут денщиків,

6) призвати на службу військових царської армії й надати їм високі звання.

Ухвалене рішення спричинило невдоволення в армії.

Повідомляли сьогодні, що перехоплено шифровану телеграму Молотова Білому дому про те, що Сталін хоче запровадити триколірний прапор і прагне знати думку Білого дому.

Усе це наївно, нерозумно та смішно.

На фронті німці ведуть оборонні бої зі змінним успіхом. Щодня повідомляють, що англійці бомблять Берлін.  


26 січня 1943 року

У німців справи кепські! Вони здали Воронеж, відійшли війська з Кавказу. Сильні бої під Сталінградом і на Дону. Кажуть, що здали Ростов. Фронт наближається до Києва.


27 січня 1943 року

Мої іменини, мій улюблений день, але ніколи він не був таким поганим. Холодно, брудно, незатишно. На роботі мене всі привітали і вважають, що я дуже цікава. Сьогодні день дуже тривожний, відбувається велике перекидання військ – вулицями йдуть машини, гармати, все пофарбовано у білий колір. Поїзди навантажені військовими, приватний проїзд заборонений. На базарі усе подорожчало. Буханець хліба на 1 1/2 кг коштує 140 рублів. Я рада, що так вдало сходила до мами й у мене все є. Вдало полагодила туфлі. Узяли 300 рублів, це дуже дешево. Хотіли 500 рублів. Сьогодні на вулиці повісили людожера. Сотні людей стояли кілька діб і чекали на це. Він був безталанним інспектором Корнієнком. У нього знайшли труп жінки. Ходили чутки, що це він убив 28 людей і м'ясо збував на ковбасу й на пиріжки. Хвилювання у місті було велике. Сьогодні з'явилася замітка в газеті, що він убив дівчинку 15 років на сексуальному ґрунті. Зварив її м'ясо та їв.

Страшно думати про наближення фронту. Буде бомбардування і Київ буде зруйнований. Доведеться кудись іти. Страшно, страшно, особливо іти у холод.

 
***

Продовження читайте тут

 
 
Катерина ЛЕБЕДЄВА
Катерина ЛЕБЕДЄВА
Журналіст