Якщо Путіну так легко забрати своїх шпигунів, він і далі відправлятиме в західні столиці агентів для ліквідації неугодних

Три речі, які тривожать у контексті обміну між Росією й Заходом.

1. Легалізоване право на насильство.

Даруйте, але якщо Путіну так легко забрати своїх шпигунів і вбивць, то це означає, що він і далі відправлятиме в західні столиці своїх шпигунів і вбивць для ліквідації неугодних. І це відкриває скриньку Пандори… Ну і, звісно, це сигнал власним шпигунам і вбивцям: вас не кидаємо, якщо ви виконуєте накази й залишаєтеся вірними режиму.

Достатньо показово, як російські пропагандистські ЗМІ називають убивцю Красікова "ліквідатором терориста", героїзуючи його образ. І як не соромляться розповідати, що Красіков – ефесбешний подєльнік Путіна, який виконував його найкривавіші накази. Фактично це зізнання в терористичній сутності російської влади вже навіть без прикрас.

2. Електоральна логіка, яка превалює над державними інтересами й міжнародною безпекою.

Очевидно, що цей обмін був потрібен Джо Байдену для виборчої кампанії. Зустріч і обійми американського журналіста Евана Гершковича, звільненого з російського полону, мали стати красивим і людяним елементом виборчої кампанії. І таки стали ним, хоча вже у скарбничці Камали Гарріс, яка разом із Байденом першою обіймала Гершковича.

Те, що ціною цього був міжнародний злочинець Красіков, а також певний шок у столиці Німеччини, з якою Вашингтон домовився про звільнення Красікова, виявилося вже другорядним фактором. Бо картинка переважає сутність, і їй, виборчій картинці, програли інтереси міжнародної безпеки. Хоч я жодним чином не знецінюю того факту, що США борються за кожного свого громадянина і що тут ідеться про людську долю.

3. Захід починає вибудовувати стосунки з Росією поза українським контекстом.

Цим обміном Захід продемонстрував, що має власні інтереси й переговорні позиції з Росією. І що війна в Україні, найбільша війна після Другої світової війни, розвʼязана Росією, може в цих стосунках не враховуватися. Росія тримає в заручниках тисячі українських полонених, жоден із них не став предметом цих переговорів.

Більше того, Захід визволив із полону російського режиму політвʼязнів, які вже з перших своїх публічних заяв починають керуватися знову-таки не правовою, а саме електоральною логікою. Я про заяву Володимира Кара-Мурзи про необхідність розділити санкції проти росіян і проти російської влади, і росіянам їх помʼякшити.

Це загравання з потенційним електоратом, а це означає, що його розглядають як альтернативу путінському режиму й можливу наступну політичну владу в Москві. Для мене це свідчення того, що Захід так і не зрозумів сутності російського імперського менталітету, де запит на "сильну й жорстоку" руку і, відповідно, перманентну війну формує сам російський народ. І що ліберальні часи там ставалися саме в момент певного зламу й були винятком, а не правилом.

Тому я значно більше ставлю на умовного Патрушева, аніж на умовного Кара-Мурзу чи Навального. І це точно варто враховувати в сучасному контексті агресивності ядерної держави, виробляючи стратегію приборкання цього монстра.

І останнє. Цей обмін про те, що потепління можливе, що з Путіним готові домовлятися, а не карати, і що Захід обирає примирення, а не покарання. І це позиція слабкого, бо непокаране зло завжди повертається. Ставки в цій грі – можлива третя світова війна.

Джерело: Вікторія Сюмар / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора