Дилема Заходу: або перемогти "поганих хлопців", або скотитися в холодну війну з перспективою перетворення на гарячу G

Початок: частина I

Частина II. "Болючий катарсис: євромайданні афтершоки"

Неділя 9 липня 2017 року в Києві нагадувала великий міжнародний розбурханий вулик. Відразу двоє іноземних високопосадовців відвідали українську столицю з офіційними візитами. І обидва вперше.

Державний секретар США Рекс Тіллерсон прибув до країни, щоб запевнити український народ і його керівництво в тому, що Сполучені Штати не "здадуть" України за жодних умов, розповісти про підсумки зустрічі Трампа з Путіним і зустрітися з "молодими українськими реформаторами" (своєрідна американська оцінка дій влади).

Новообраний генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш, зі свого боку, мав намір донести до української громадськості стурбованість щодо кровопролиття в Україні, порушення її територіальної цілісності і суверенітету. А попутно попросити вибачення в українського народу, що очолювана ним поважна міжнародна організація не змогла (адекватно), як того вимагали обставини, відреагувати на агресію проти України. Правда, це було до того, як Гутерріш став генсеком ООН.

А якщо врахувати, що в понеділок на черзі був візит генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга, то можна з упевненістю припускати, що щось серйозне таки відбувається в міжнародних відносинах, якщо український порядок денний раптом став настільки важливим.

Усвідомлення реальності загрози з’являється у країн Заходу надто повільно

Зовнішній аспект

А сталося те, що, зрештою, і мало. Як засвідчили останні світові події, зокрема підсумки зустрічей і переговорів світових лідерів на полях G20, світова спільнота постала перед дилемою: або докласти додаткових зусиль, щоб перемогти "поганих хлопців" і продовжити перерваний процес мирного економічного розвитку, або піти на поводу в останніх і дозволити світові знову скотитися в холодну війну з реальною перспективою її перетворення на гарячу.

Хоча, треба визнати, усвідомлення реальності загрози з’являється у країн Заходу аж надто повільно. Навіть зараз, попри стурбованість, яку періодично висловлюють щодо її присутності, у Заходу немає єдиного підходу до того, як цю загрозу кваліфікувати, а головне, які засоби необхідно застосовувати для її усунення.

Але, хоч як цинічно щодо України це звучить, краще пізно, ніж ніколи. Поступово під впливом різних факторів починає викристалізовуватися структура загроз, основні її носії і сили, що стоять за ними.

Уже зараз можна говорити про своєрідний інтернаціонал (консорціум) "поганих хлопців", які намагаються довести невідомо кому свою перевагу над рештою світу і борються за сумнівну честь називатися головними "антиамериканістами". Своє право на існування вони доводять щоденною фрондою решті світу. Усе, що роблять поза їхніми межами, зустрічають в багнети і піддають анафемі. Це апріорне відторгнення всього чужого веде до поступового формування нової глобальної лінії поділу.

Взаємодія між учасниками "інтернаціоналу поганих хлопців" набагато ефективніша, ніж між представниками колективного Заходу

Якщо простежити метаморфози, яких зазнавала сучасна система міжнародних відносин після 1991 року, то можна помітити цікаву закономірність: із закінченням ідеологічної біполярності після недовгої перерви на глобальному рівні спонтанно почалося формування нової моделі світу, теж ґрунтованої на протистоянні.

Першим варіантом можна вважати оголошену Вашингтоном після 11 вересня 2001 року боротьбу з міжнародним тероризмом. Це був вимушений хід із боку американців, яким ісламські терористи оголосили війну у всьому світі. Однак, попри гадану масштабність, ця модель не стала повноцінним замінником повоєнної системи. Передусім через свою агресивність, що унеможливлює будь-які форми мирного співіснування.

А по-друге, вона не отримала підтримки всіх без винятку союзників Америки. Тоді це здавалося тимчасовим непорозумінням. Але, як з'ясували згодом, за цими відмовами ховалися значно серйозніші розбіжності всередині колективного Заходу. Інтереси США почали поступово розходитися з інтересами об'єднаної Європи.

Проте й опоненти Заходу не стояли на місці. З їхнього боку теж відбувався активний пошук власних моделей протистояння. Водночас попри національні, релігійні або ідеологічні відмінності практично всіх їх об'єднувала антиглобалістська риторика. Боротьбу з поширенням "згубного" західного впливу взяли як основну зовнішньополітичну парадигму і КНДР, і Іран, і сирійське керівництво, і, врешті-решт, Росія, яка згодом очолила світовий рух проти глобалізму.

Будучи постійним членом Ради Безпеки ООН і володіючи величезними нафтовими і газовими ресурсами, ця країна змогла використати свій міжнародний вплив для надання антиглобалізму (читай – антиамериканізму) завершеної форми нової ідеологічної течії.

Для боротьби з ними в різних країнах світу (передусім європейських і, як тепер виявляється, й у США) Москва за допомогою найрізноманітніших засобів, зокрема розвідки, узялася до формування своїх "п'ятих колон", таких необхідних для впливу на внутрішні процеси в цих державах.

І, як засвідчили події навколо американських виборів, створена Росією система виявилася дуже ефективною. Не в останню чергу тому, що вплив на думки людей у віртуальній інтернет-реальності є своєрідною квінтесенцією багатовікового російського досвіду з фальсифікації історії, який здійснюють за участю держави.

І ось ця остання обставина не на жарт стривожила західний політичний бомонд. Передусім тому, що якщо не змінити тенденції, то через певний час говорити про західну цивілізацію в нинішньому її розумінні буде безглуздо. З усіма подальшими негативними наслідками для самих західних політиків.

Тож можна стверджувати, що колективне обговорення на саміті "Великої двадцятки" поточної світової ситуації привело її учасників до невтішних висновків: обстановка препаскудна, треба щось робити. І її ускладнює ще й те, що взаємодія та взаєморозуміння між учасниками "інтернаціоналу поганих хлопців" набагато ефективніші, ніж між представниками колективного Заходу, які начебто протистоять їм.

Методи напівнатяків і недомовок з арсеналу класичної дипломатії не спрацьовують у діалозі із сучасною Росією

Внутрішній вимір

Що за цих умов має зробити Захід? Логічніше було б передусім спробувати розірвати зв'язки між їхніми опонентами і послабити (зокрема економічно) учасників зазначеного вище "інтернаціоналу", паралельно намагаючись погасити наявні осередки напруженості. У Європі він один – в Україні. І хто стоїть за ним достеменно відомо – Росія. Так, через три з лишком роки у Заходу з’явилося загальне розуміння того, що один із головних ключів до розв'язання поточних проблем у системі міжнародних відносин лежить тут, в Україні.

Це нарешті почали розуміти і за океаном. Зверхньо-презирливе ставлення Обами до російського керівника і колективна обструкція, улаштована Путіну в Брісбені, ефективної дії не мали. Виявилося, що методи напівнатяків і недомовок з арсеналу класичної дипломатії не спрацьовують у діалозі із сучасною Росією. Кремль придумав і агресивно почав нав'язувати Заходу своє власне бачення сучасного світу. На практиці, використовуючи можливості інтернету, він створив віртуальну, але дуже правдоподібну модель під назвою "русский мир", що має своє власне ідеологічне й соціально-політичне обґрунтування.

Тепер її можна достеменно назвати російськоцентричною. Цю нову московську ідеологію спочатку було призначено винятково для внутрішнього споживання під час реалізації попереднього етапу трансформації російського суспільства – "вставання з колін". Після того як кремлівські теоретики вирішили, що цей етап успішно завершено (успішністю помилково вважали запаморочливе підвищення цін на енергоносії) і країна, на їхню думку, підвелася з колін, постало запитання: а куди, власне, вона піде на прямих ногах?

У Москві вважають, що "від добра добра не шукають", і вирішили поширити "російськоцентричну" парадигму на решту світу. Спочатку на так зване близьке зарубіжжя, країни СНД, а коли під час їжі з'явився апетит – і на далеке.

І основною мішенню цього світу стала Україна – головний об'єкт прагнень колишньої імперії.

Через три роки після початку зовнішньої агресії та майже 13 років після помаранчевого Майдану доля дає Україні ще один шанс вибратися з болота

Саме в Україні відпрацьовували всю нову російську методику впливу – від вербувань і підкупу еліти до повзучої економічної та фінансової анексії й аж до прямого втручання у внутрішні справи. Так до кінця 2013 року формально незалежна й суверенна держава насправді перетворилася на керований ззовні протекторат.

І ось тепер ми знову спостерігаємо нову-стару картину – відновлення боротьби за Україну. Знову з боку її західних партнерів. Очевидно, минув вільнюський шок осені 2013 року, викликаний демаршем Януковича, який відмовився підписувати Угоду про асоціацію з Європейським союзом.

Справді, доля безмежно щедра і прихильна до нашої країни. Якщо врахувати, що за статистикою держава здобуває шанс на оновлення (або розпад) у середньому раз на півстоліття, то Україна, ламаючи усталені стереотипи, уже повторно за неповні півтора десятки років входить у чергову вирішальну фазу свого розвитку.

Через три роки після початку зовнішньої агресії та майже 13 років після помаранчевого Майдану доля дає Україні ще один шанс вибратися з болота, у якому вона опинилася через зовнішні, але насамперед внутрішні причини.

Вони і зараз дають про себе знати у вигляді всеохопної корупції, зокрема політичної, недоліків в управлінні державою, відсутності надійної постійної комунікації між суспільством і владою. Особливої уваги до себе вимагає не повністю сформована політична система країни, що, зі свого боку, не дає можливості сформувати чітку та зрозумілу всім внутрішню політику, продовженням якої, як відомо, є зовнішня політика.

Але поступово, можливо, не так швидко, як хотілося б окремо взятому індивіду, зміни входять у наше життя.

Тому, безумовно, російська агресивна зовнішня політика останніх років зіграла свою роль у тому, що Захід змінив своє ставлення і до самої Москви, і до того, що вона робить на міжнародній арені. Але дуже хотілося б думати, що ті зміни, які відбуваються в українському суспільстві, його прагнення до самоідентифікації і незалежності теж певним чином уплинули на думку українських партнерів, які нарешті всерйоз усвідомили: попри такий болючий катарсис, який пережили країна та її народ, українська держава має право на своє власне місце в цьому неспокійному сучасному світі.

Першу частину аналітичної статті під назвою
"Погані хлопці" і новий світовий порядок, або Чому на Путіна і Кім Чен Ина
не діє "глибоке занепокоєння" Заходу" можна прочитати тут.