Мільярд щороку. Прихований резерв української промисловості 

Україна традиційно сприймається як країна, де агросектор є провідною галуззю економіки. Українська кукурудза, пшениця, соняшникова олія формують значну частину валютної виручки й забезпечують продовольчу безпеку десятків країн світу.

Проте за цією очевидною силою прихована структурна вразливість. Країна, яка входить до числа глобальних лідерів з експорту зернових, дедалі більше залежить від імпортних добрив. Ідеться не про нішевий сегмент, а про критично важливий ресурс, без якого неможлива сучасна модель інтенсивного землеробства.

У мирний час така залежність могла сприйматися як елемент міжнародної кооперації. Але в умовах війни, валютних обмежень і нестабільних логістичних маршрутів вона перетворюється на фактор ризику. Кожен сезон посівної фактично починається з питання – за якою ціною, з яких країн і на яких умовах буде забезпечено постачання добрив.

Таким чином, тема добрив виходить далеко за межі агросектору. Вона стосується платіжного балансу, стабільності національної валюти, промислової політики й економічної безпеки держави загалом.

Ринок у цифрах, або про глибину структурного перекосу

Динаміка останніх років демонструє масштаб, без перебільшення, драматичних змін, що відбулися в галузі виробництва добрив.

У 2021 році Україна експортувала добрив на понад $600 млн, а імпортувала – більш як на $1,6 млрд. Сальдо вже тоді було негативним, але внутрішнє виробництво забезпечувало суттєву частину потреб аграріїв і дозволяло частково компенсувати імпорт експортними поставками.

За підсумками 2025 року, за даними Держмитслужби, імпорт добрив перевищив $1,5 млрд, тоді як експорт склав лише приблизно $12 млн. Експортний сегмент фактично перестав відігравати хоч якусь суттєву роль у зовнішній торгівлі країни. У той час як імпорт, на жаль, продовжує зростати – за 2025 рік його обсяг збільшився на 13,3% у порівнянні з 2024-м. У натуральному вимірі за 2025 рік імпорт добрив понад удвічі перевищив внутрішнє виробництво – 3,3 млн тонн проти 1,5 млн тонн, тобто імпорт формує більшу частку ринку й значною мірою визначає цінову кон'юнктуру, суттєво зменшуючи конкурентні переваги внутрішніх споживачів добрив – українських аграріїв. У порівнянні з 2021 роком, коли внутрішній ринок спожив приблизно 8,5 млн тонн добрив, маємо майже двократне скорочення споживання за підсумками минулого року.

Негативне сальдо зовнішньої торгівлі добривами вже вимірюється понад $1 млрд на рік, який фактично вимивається з країни, посилюючи залежність галузі від імпорту, хоча необхідний об'єм добрив може вироблятися в Україні. Для країни, що веде війну й водночас планує масштабну відбудову, це значний дисбаланс, який негативно впливає і на агросектор, і на промисловість, і на зайнятість, зменшуючи внутрішні економічні спроможності України.

Війна й безпека: втрати й виклики для виробництва

Повномасштабна війна стала важким ударом по галузі. Втрачено контроль над підприємством "Азот" у Сіверськодонецьку (Луганська область), яке зазнало значних руйнувань у 2022 році. Через близькість до зони бойових дій під постійним безпековим ризиком працює "СумиХімПром". Щодо "ДніпроАзоту", то публічні повідомлення підтверджують наявність провадження про банкрутство.

Окрім окупації, фізичних руйнувань і безпекових ризиків (пов'язаних, зокрема, з постійними обстрілами газової й електроенергетичної інфраструктури), ланцюги створення доданої вартості в галузі перебувають під постійним тиском волатильності цін на енергоносії й логістичних обмежень.

Окремо варто згадати про Одеський припортовий завод. З осені 2021 року основне виробництво ОПЗ перебуває у тривалому простої, а спроба перезапуску одного з агрегатів у 2024 році не дала результату, що означає втрату значного обсягу внутрішнього виробництва карбаміду, а також припинення експорту продукції українського виробництва на ринки Близького Сходу, Африки й Південно-Східної Азії. З огляду на інтеграцію ОПЗ в портову інфраструктуру Одещини, простій заводу негативно вплинув на суміжні логістичні й сервісні сегменти регіону.

Проте найсерйознішим наслідком стає втрата довіри й інвестиційної передбачуваності. Індустріальні проєкти з горизонтом у 10–15 років можливі лише в умовах стабільного безпекового середовища. Власне тому повноцінне відновлення хімічної галузі безпосередньо пов'язане із завершенням війни й формуванням дієвих міжнародних гарантій безпеки для України. Без цього великі стратегічні інвестори будуть вкрай обережні щодо інвестування у відновлення й перезапуску виробництв.

Газ, управління і стратегічні інвестиції

Газ – ключова сировина для виробництва добрив. Відтак питання конкурентоспроможності галузі впирається не лише в технічний стан конкретних підприємств, а й у глибину розуміння газового балансу країни. Потрібен комплексний аудит: скільки власного видобутку реально збережено, які обсяги можуть бути гарантовано спрямовані на промисловість після покриття потреб населення й критичної інфраструктури в опаленні, газі й виробництві електроенергії, за якою формулою і за якими цінами здійснюється імпорт. Без цього неможливо побудувати реалістичну економічну модель виробництва добрив. Якщо ж поточні технічні параметри заводів не дозволяють працювати ефективно, держава має чесно оцінити вартість модернізації – з підвищенням ККД і зменшенням споживання газу на тонну продукції – і співвіднести ці витрати з довгостроковим ефектом для національної економіки.

Окремий вимір – модель власності й управління. Без приходу ефективного й гнучкого в бізнес-рішеннях інвестора перезапуск галузі буде вкрай складним. Приватизація підприємств із прозорими умовами конкурсу, чіткими інвестиційними зобов'язаннями і зрозумілими правилами роботи може стати точкою відліку для нового циклу розвитку. Ідеться не лише про зміну власника як таку, а про появу суб'єкта, який готовий вкладати кошти в модернізацію, працювати з довгостроковими контрактами, шукати нові ринки збуту і приймати управлінські рішення швидко, виходячи з економічної логіки, а не політичної кон'юнктури.

У цьому контексті перезапуск Одеського припортового заводу може стати показовим кейсом. Завод має готову виробничу інфраструктуру, власні портові потужності й досвід роботи на зовнішніх ринках. За наявності зрозумілої моделі постачання газу та інвестицій у відновлення роботи, підприємство здатне досить швидко повернутися до виробництва карбаміду й аміаку, відновивши як насичення внутрішнього ринку, так і експортні поставки на традиційні для себе ринки. Економічний ефект для країни – це не лише скорочення імпорту на сотні мільйонів доларів, а й повернення валютної виручки, завантаження портової інфраструктури й робочі місця в регіоні.

Плани вчергове (у шостий або навіть у сьомий раз) виставити ОПЗ на приватизацію у 2026 році виглядають логічним і своєчасним кроком. Урядове рішення про проведення аукціону з приватизації ОПЗ відкриває реальну можливість залучити інвестора, зацікавленого в безперебійній і довгостроковій роботі заводу і його технічному переозброєнні.

У ширшій перспективі відновлення галузі виробництва добрив в Україні означає формування повноцінного внутрішнього ланцюга створення доданої вартості – від видобутку газу до виробництва й експорту добрив. Це зменшує залежність аграрного сектору від зовнішніх постачальників, стабілізує цінову ситуацію для фермерів, посилює платіжний баланс і створює додатковий фіскальний ресурс для держави. За умови системних рішень галузь може перетворитися з джерела структурного дефіциту на драйвер промислового відновлення.

Джерело: site.ua