+1 Київ
Зеленський, Келлог та інші казкові персонажі. Поки незрозуміло, чи приніс Венс користь своєю промовою. Можливо, і так, але мисленнєві процеси він стимулював. Роздуми в Європі, які на цьому етапі артикулюють через експертів і публіцистів, котрі вештаються без діла, зводяться до запитань: чи досить сильно ми боїмося Росію, щоб почати серйозно готуватися до оборони?
Чи віримо ми по-справжньому, що Росія нападе на… І далі список країн, який складається зі скандинавів, балтів, зрідка додають Польщу. Чи готові ми прямо за них помирати?
Якщо не дуже й боїмося, не сильно й віримо і явно не готові, виникає стійка мотивація якось пропетляти. Не протистояти, а домовлятися, не витрачати на оборону, а боротися за збереження високих стандартів життя. А що як Трамп передумає? А що як його доб'ють внутрішні проблеми? І ми тут якось бочком-бочком...
Якщо ж загрозу сприймати як реальну, починається пошук відповіді: "А що робити?" Бо доведеться платити не лише за оборону, а й зазнавати значних додаткових витрат.
Росія масштабно гратиме на зниження чутливості до ризиків, запускаючи вперед Ермітаж верхи на Большому театрі плюс частину "хороших росіян". Для цього їм критично треба послабити санкції. Далі – справа техніки.
Для Європи, яка захоче готуватися до оборони проти Росії й підтримати США у штурханині з Китаєм, картина має такий вигляд:
- мінус дешеві енергоносії й російський ринок;
- ускладнення всього у відносинах із Китаєм (насамперед – зниження експорту);
- додаткові видатки на армію й військове виробництво;
- додаткові видатки на імпорт енергії з тих самих США в умовах постійних чвар щодо тарифів на все тощо;
- додаткові кібератаки, нові атаки мігрантами й інші допорогові заходи впливу з боку РФ і, ймовірно, Китаю.
Як наслідок – серйозні внутрішні потрясіння до того, як усе владнається.
Будь-який політик, який зараз вийде і скаже: "Я вам обіцяю, усе буде дорожчим і страшнішим", одразу ж дістане по фізіономії шматком АдН або чимось таким. Риторика США ситуативно збіглася з тривалою роботою РФ із фрагментації європейського простору.
Не знаю, можливо, у США є гіпотеза, що перехоплення правих у Європі від Росії дасть змогу відігнати росіян і розв'язувати свої прикладні завдання. Збоку це схоже на вірування, що в лісовій пожежі, яку ми розпалюємо, згорять лише погані дерева, негідні звірі, а полум'я перекинеться лише на будинки винятково мерзенних сусідів. А все корисне й добре залишиться. Ну таке.
Тобто об'єднана Європа стоїть перед справді складним вибором, у контексті якого намагається усвідомити: Україна – це частина проблеми чи частина розв'язання?
Прибічники є в кожного підходу. Тому що:
1. Загальновизнано: здатна до збройного опору Україна є серйозним чинником стримування для Росії. Тому вимога демілітаризації України, скорочення нашої армії – це взагалі не про нас. Це спосіб вивести Україну з гри, якщо раптом Росія захоче підвищити ставки у відносинах із континентом. Якщо Україна поза грою, Путіну глибоко не принципово, захоплено якийсь райцентр чи ні.
Напад РФ на Україну й війна на нашій території виграли для Європи час – це факт. Але за цей час зроблено вкрай мало. Потрібні роки інвестицій, щоб результат був якимось принципово іншим.
Водночас на столі такий розклад:
- Росія з 1 березня 2024 року офіційно реанімувала Ленінградський військовий округ. Військові округи не створюють із любові до мистецтва. Це максимально прикладна дія. І її мета – підготувати РФ до протистояння з НАТО на Балтиці та в Арктиці. Військові це розуміють.
- Також військові розуміють і переконуються щодня, що головна перевага в обороні проти ЛВО – це українська армія. Замість розгортання військ у районі Балтики й Скандинавії, Кремль змушений зібрати все живе з ЛВО й спрямувати на війну. У Курській, Харківській областях і низці інших точок сили оборони України перетворюють на фарш війська з ЛВО.
- Домінантний зараз підхід до оборони на східному фланзі НАТО збудовано від концепту посилення Польщі й трохи Румунії, грубо кажучи: якщо росіяни сунуться кудись уперед, треба протриматися до приходу допомоги зі США. Але зараз усе зазвучало, як у відомій пісеньці: "А что если нет?" Кожен відповідальний європейський політик і військовий уже візуалізував картинку: на брифінг у Вашингтоні виходить якийсь миршавенький дядечко в рогових окулярах і нарукавниках, слинить пальчик і каже: "Товариші європейці, оборони в третьому кварталі ви належне не оплатили, внески становлять усього 3,8%, мені дуже шкода, приходьте за три місяці. Ну, або віддавайте надра як штраф". І що ж тоді?
- Інший варіант, грубо схематизуючи, можуть побудувати на такому підході: щойно російські війська переходять умовний фінський кордон, українські війська роблять боляче в напрямку Москви.
Досвід Пригожина і Курської операції свідчить, що російське населення може й не бути особливо проти, а Лукашенко миттєво заговорить литовською. Що потрібно для такого варіанта? Повертаємось у травень 2023 року, шукаємо в мережі слова Future Force Concept.
Якщо коротко. Україна дістає своє завдання в межах європейської оборони. Під це завдання потрібні спроможності (не просто абстрактна кількість військ і техніки, а конкретика – мають збивати такі-то ракети, топити кораблі, здійснювати розвідку на таку-то глибину тощо).
У серпні 2022-го – червні 2023 року в Міноборони провели огляд спроможностей. Тобто вже було розуміння, що є, а що треба наростити. А далі все просто: довгострокові договори на двосторонній і багатосторонній основі (данська модель, французька модель тощо), додавання видатків на українську армію до бюджетів конкретних країн на роки наперед. У вересні 2023 року мало полетіти…
Такий підхід – він тупо дешевший, усе можна виміряти, максимально зрозуміло, як бюджетувати й пояснювати електорату: "Це інвестиції в європейську оборону, платимо менше – дістаємо більше".
І одразу ж складається, навіщо треба брати Україну в ЄС – щоб не платити за все, підкріпити українську економіку й самим заробити.
Нинішній запит від США до європейських партнерів на тему "а що вам потрібно для оборони й забезпечення гарантій Україні" – він у цей самий кошик. Нічого нового! Просто рішення або ухвалюють, або збивають.
А далі те, про що я писав днями: доведеться вирішити – Україна з її можливостями за периметром чи всередині?
Будь-який варіант – це роки інвестицій. І дискусія про це буде кривавою. Тому що, окрім інтересів об'єднаної Європи, є інтереси конкретних країн, а всередині країн – конкретних груп впливу.
Будь-який варіант – щось втрачають, щось здобувають. Опір до змін буде колосальним.
Ми заходимо на черговий виток спіралі. "Європейська армія" й Україна в ній – це ж не новина. "НАТО де-факто для України" – це базова теза програми під час призначення міністра оборони в листопаді 2021 року.
Благодійників у цій історії немає від слова зовсім. Прагматика.
2. Венс приїхав у Мюнхен із прикладним завданням (завжди є прикладне завдання, яке маскують). Не просто глобально-філософськи потоптати Європу за проблеми з демократією, а хитнути Німеччину перед виборами, чим підштовхнути процеси фрагментації Європи. Бо все впирається в питання про владу.
Реакція німців доводить, що вони сприйняли саме так і захищаються.
Тепер дивимося на цю красу з прагматичних позицій.
Макрон збирає завтра екстрений саміт. Бо Європа трохи на узбіччі.
Овації, підбадьорення, розчулення мужністю українського народу – це найдешевший, практично безплатний спосіб мотивувати нас до продовження оборони. Тобто до виграшу часу для Європи, але суто завдяки нам і ціною нашої крові.
Такий підхід міг тимчасово працювати на початку весни 2022 року (поки шукали формати підтримки, "модальності" тощо), зараз його треба грубо відкидати, бо все вже є.
Дискусія може тривати лише про місце України в системі європейської оборони й практичні заходи щодо забезпечення нашої ролі.
Тобто довгострокові угоди з конкретикою, ратифікацією цих угод у встановленому порядку, внесенням до бюджетів тощо. Плюс "ЄС де-факто" й "НАТО де-факто" вже зараз, а процедури – потім.
Інакше завдання не вирішується ні для кого, окрім Росії. Навіть США будуть змушені відволікатися.
Спокуса залишити Україну за периметром – колосальна, цей сценарій має лобістів серед наших найближчих сусідів. Але в тих, хто платить за ЄС і платить за оборону Європи, може бути інша думка. "Рідкісноземельні метали" їм теж не будуть зайвими.
Дипломатична рубанина буде страшною. Результат на 99% залежить від внутрішньої стійкості України й ситуації на фронті...
Джерело: Алексей Копытько / Facebook
